Текст книги "Сни Юлії і Германа. Кенігсберзький щоденник"

Автор книги: Галина Пагутяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 15 страниц)

Галина Пагутяк
Сни Юлії і Германа
Кенігсберзький щоденник

Велика вдячність Василеві Британу,

який відкрив для мене Кенігсберг і Калінінград

СНИ ЮЛІЇ І ГЕРМАНА

ГЕРМАН:

Парки підвелися зі своїх місць, нитки доль натягнулись – і одна урвалась. Старша з Парок нахилилась, зв’язала обидва кінці, й життя людини продовжилось. Ще одна нитка була дуже довга, посіріла від пилу, час було вже її обірвати, та невільно було. Вона мала переплестися з тією обірваною ниткою, що її зв’язали докупи. На тканині життя чимало вузликів – одним більше чи менше – не так важливо. Третя нитка була ні тонкою, ні старою, але натягнулась наче струна, і наймолодша Парка провела по ній зубами, стертими, проте все ще міцними, і в неї задзвеніло в голові.

Три богині підвелись, розігнули втомлені спини, поклали веретена на кам’яний стіл, стертий як їхні зуби, й вийшли надвір з печери, щоб вдихнути перед сном свіжого повітря. Чорні скелі повільно холонули, небо засіяли зірки, тьмяні й далекі. Це видовище змусило би звичайних смертних забути про нікчемність подій їхнього життя, жалюгідність прогнозів, повірити в існування богів…

Якби ніч тривала вічно.

Якби ніч тривала вічно й ніколи не наставав день, вони поводили б себе по-іншому.

Якби ніч тривала вічно, Парки не стирали б до крові пучок, випрядаючи нитки людських доль, вплітаючи їх у основу життя. Вони просто б дивились на зорі, слухаючи їхні послання, читаючи їхні послання, і сповнені шанобливості до безкінечної глибини неба, врешті, пірнули б у цю глибінь.

Зненацька в залі, де показували живу картину, вереснув високий чоловічий голос:

– Що за бридота!

Від вигуку впала завіса. Після короткої, але вельми незручної паузи, почулись гучні оплески. Бо ж однією із загримованих до невпізнання Парок була начебто пані цього дому – графиня Луїза. Герман, що вперше опинився у новому для себе товаристві, після того, як отримав у спадок від тітки чималий маєток, мимоволі залився рум’янцем і скосив око. Дякувати Богу, графиня була тут, серед глядачів. Звичайно, Парки мають бути старими, як відьми у «Макбеті».

– Макбет! Макбет! – залунали вигуки. Шарада була розгадана.

Справді, «Макбет». Як він міг так помилитися! Але ж промовчав, отже, все гаразд. І те, що він прийняв за веретена, насправді було мітлами. Герман озирнувся, щоб подивитись, хто ж вигукнув «Що за бридота!». Це було доволі легко вгадати по коливанню повітря. Молода жінка з гострим підборіддям, розпашіла від сорому, саме вичитувала пошепки білявому юнакові, можливо, своєму братові, й власне їхній знервований стан спричинив рух повітря, як ото вітерець похитує фіранку на вікні. Прискорений подих, якщо висловитись точніше. Герман здогадався, що тим двом хочеться без свідків виправити становище й потім без зайвих свідків вибачитись перед графинею. Він делікатно відвернувся. Завіса над помостом, що претендував на сцену, втім, Герман не зміг би з цим погодитися, теж коливалася і то доволі сильно. Парки, себто відьми, після брутального вигуку білявця, не побажали вийти на публіку й розкланятись, отже, ситуація й далі залишалась напруженою.

Герман був розчарований. Це він вперше бачив «живу картину», але чи хтось з присутніх побував на стількох виставах в театрах, скільки він? У Берліні й особливо у Варшаві, де півроку стояв його полк. Коли тіла акторів при світлі рампи блищать від поту, коли в одних і тих самих костюмах вони грають «Річарда III» і «Федру», і ця одежа за сотні вистав зростається з образом, правдивішим, ніж сама правда… Германа охопила туга, бо вже майже півроку він був зв’язаний новими правилами, новим статусом, і досі не міг повірити, що це він, офіцер Його Величності, мусить відтепер жити тихим нудним життям поміщика, хоча воно колись його вабило, оте життя. Якби тітка Грета не підхопила взимку гарячки й не вручила Богові душу в сімдесят літ, він чекав би ще хтозна-скільки, щонайменше років з десять. Нема чого нарікати на долю. Краще вже спозирати на «живу картину», аніж вертатись щовечора після вистави до тісної квартирки, а зранку теліпатись до казарми.

Товариство розділилось на невеликі гурти, жваво перемовляючись. Стало гамірно, і тільки в одному місці – довкола дивної молодої пари – утворилась порожнеча, де панувала тиша. Герман подумав, що дехто, навіть він, міг би врятувати становище, увійшовши до цього, наче заклятого, кола, але не знав, чи заведено тут так робити і чи варто в даному випадку слухатись власного серця, що відчувало жаль до відкинутих. І він, зваживши за і проти, вирішив прийти на порятунок згодом, якщо все ще існуватиме в цьому потреба. Молода жінка чи, радше, панна підвелась і повела свого супутника до виходу. Тепер вона нагадувала його бліду тінь – отой тип мучениць, що залишаються в дівках, аби заповнити прогалину, яка в родині призначена для безмаєтних тітоньок в третіх, а тому, незважаючи на молодість, викликала жалість. Пара без пригод подолала шлях до музичної кімнати, де молодь наче мухи обліпила фортепіано й дехто вже видобував звідти безладні звуки, чекаючи на те, що надійде хтось і збере все в єдине гармонійне ціле.

Але й там ті двоє були зайвими. Ні, троє, коли долучити ще й Германа. Студентський мундир уже йому не пасував, й для новоспеченого поміщика більше годилося товариство статечних чоловіків, що збирались в сусідньому покої випалити люльку й зіграти в карти. Але Герман не знав ще тут нікого, чувся розгубленим і не готовим до розмов про ціни на збіжжя чи навіть про політику, і через те виглядав, либонь, на сироту, що могло викликати в гостей підозру щодо його законної присутності в домі графині Луїзи. Треба витримати хоча б годину, бо завтра з самого рання їхати в Кенігсберг до повіреного небіжки-тітки. Від думки, що покине цей величезний будинок, де, незважаючи на розчинені вікна, він обливався потом, Герману стало трохи веселіше. Годинник в кутку показував десяту вечора. Вистачить й півгодини.

Герман уже був на півдорозі до кімнати для паління, коли перед його очима знову розігралась світська драма. Молодик, що дозволив собі нещодавно такий непристойний вибрик і начебто не попросив вибачення, мав, безперечно, невдалий день. Біля дверей, що провадили до зали, де демонструвалась «жива картина», у великій вазі з синіми драконами стояв букет білих півоній, поцяткованих ближче до середини червоним. Юнак нахилився, щоб понюхати квіти, сказав щось, а може, просто надто різко видихнув – і раптом посипались пелюстки, одна за одною, дедалі більше. Вони котились наче лавина на паркет, і так само як лавину це не можна було зупинити. Молодик зачудовано споглядав цей квіткопад, а Герман, замість того, щоб шмигнути у двері й не стати свідком або несправедливо обвинуваченим у такому безчинстві, вкляк на місці… До нього долинув медовий запах півоній. Квітник у його маєтку був тепер занедбаний, бо старий садівник завершив своє фізичне існування майже одночасно з тітонькою Гретою. Біла купа пелюсток росла, а по другий бік стояла така сама ваза, тільки з рожевими півоніями, однак ті навіть не здригнулись й продовжували стояти непорушно.

В очах блідої дівчини зблиснули сльози. То були злі сльози. Молодик нахилився ще нижче і занурив руки в біле шумовиння пелюсток. Це переповнило чашу терпіння дівчини, вона відсахнулась й побігла до виходу на терасу. Усі голови повернулися в її бік, але молодик ніяк не відреагував на вітер, що спричинив поділ її сукні.

– Чудасія та й годі, – пробурмотів він. – Як же гарно! Хіба ви не бачите, що виробляють ці бісові квіти?

Поки Герман міркував, чи це риторичне питання, а чи звернене просто до нього, хтось торкнувся його ліктя й на нього війнуло різким запахом парфумів.

– Ваша світлість…

– Я бачу, вас теж зачарувало видовище опалих пелюсток, пане…

– Герман, Ваша світлосте…

– Так-так. Чи не нагадують вам ці скинуті пелюстки… Не переймайся, любий Генріху, вони невдовзі самі б опали. То що, власне, вони вам нагадують, кажіть мерщій!

Герман промимрив, відчуваючи, що червоніє:

– Сніг?

Генріх демонстративно зітхнув і зміряв його ледь зневажливим поглядом:

– Ні, сніг пахне зовсім не так. Щось мені млосно від цього запаху. Тітонько, ці ваші нові парфуми вам геть не до лиця.

– Куди ж поділася наша люба Софі? – грайливо мовила пані графиня, вдаривши згорнутим віялом по руці Генріха.

– Може, їй стало млосно від мене? – припустив Генріх, і, крутнувшись на обцасах, що робили цього курдухіля трішечки вищим, рушив у потрібному напрямку.

– Бешкетник! – неголосно вигукнула йому вслід графиня Луїза і, повернувшись знову до Германа, мовила поважно, – бачу, доведеться вам дещо пояснити…

– Коли ваша ласка, – скромно відказав Герман. – Бо я нова людина в цьому товаристві і…

Далі він не знав, що сказати, й почервонів. Графиня взяла його під руку й відвела трохи вбік, поки лакей із совком прибирав пелюстки.

– Генріх – син мого покійного брата.

– А мадемуазель Софія, перепрошую, його сестра?

– О! – вигукнула графиня. – Ви не перший, хто зауважив деяку сімейну схожість. Але ви, дорогенький, помиляєтесь. Софі – наречена Германа. Дуже давній, шляхетний рід, правда, бідолашна сирітка у віно отримала лише честь свого роду. Ви помітили, які в неї постава, манери?.. І золота вдача. Золота! Діамантова! Вона чудово ладнає з Генріхом, Бідним Генріхом…

– Бідним? – здивувався Герман.

– Його так називають. Невже ви не читали поеми про Бідного Генріха?

Герман аж спітнів. На щастя, до графині підскочив якийсь панок з віночком сивого волосся на голові, чимось схожий на півника, й заволав:

– Мон амі! Лізетто! Мімі без вас не хоче співати. Тільки ви здатні її вмовити!

– Раднику Віллє, не кричіть так. Я подумала, що хтось втопився в нашому ставку. Перепрошую, пане Германе. Ми пізніше про все побалакаємо.

Герману, як не дивно, стало трохи веселіше. Він побалакав з графинею, потрапивши їй на очі, й програма на сьогодні була вичерпана. Фріда буде задоволена. Тітка, пішовши на небеса, бо куди ж іще може піти статечна вдова, залишила своєю намісницею на землі економку Фріду, і ніхто не мав сумніву, що дух Маргарети фон Вінтербаум вчасно дізнається про всі негідні вчинки нового господаря та старої челяді. Завісу вже зняли, декорації з картону й фанери були наполовину розібрані. Герман підійшов ближче, щоб пригадати такий хвилюючий запах сцени, але нічого подібного не відчув. Тхнуло, як у майстерні трунаря, звідки він забирав труну тітоньки. Три фурії, себто Парки, давно вже змили з себе грим і знову стали літніми світськими дамами, чиї обов’язки не надто відрізнялись від обов’язків античних богинь: тримати на ниточках людські життя і псувати їм долі.

Бідний Генріх. Не бідолашний. Герман не навчався в Альбертині, звідки йому це знати. Правда, її світлість теж не навчалась, але деякі дами багато читають.

Герман повернувся назад. З відчинених вікон нарешті потягнуло прохолодою. Легкий вітерець від ріки пригинав полум’я свічок. У музичному салоні дрижав кволий голосок невідомої йому Мімі. Бажання побачити співачку в Германа не виникло. Він узяв з таці, що її тримав старий лакей у перуці, келих з червоним вином, випив швидко, наче помирав від спраги, й вийшов на терасу. Сад був неосвітлений, внизу, в подовгуватому ставку, що сполучався з рікою, кумкали жаби. Та й на самій терасі панувала напівтемрява, тому Герман спершу не зауважив ні Софії, ні Генріха.

– Ти обіцяв мені! – почув він жіночий голос й завмер, щоб не видати себе, бо ж встиг почути першу фразу.

– Коли це я тобі обіцяв, серденько? А хоч би й обіцяв, то міг забути, ти ж бо знаєш, що у мене в голові повний безлад, що я не такий. Правда, не такий? Не псуй мені настрою. Я постраждав через ці квіти, у них теж тепер повний хаос. Що таке хаос? Сміття, багато сміття… А ти на мене сердишся…

– Я не через квіти. Через оту твою репліку.

– Мені хотілось побачити трьох німф, а не старих бабів. Я був страшенно розчарований. І вони ще так гидко хихотіли. Паскудні три відьми!

– Вони зовсім не хихотіли. То були три Парки, що прядуть нитки людських доль.

– Якого біса тоді всі кричали «Макбет»?

«Я таки мав рацію!» – втішився Герман.

– Не знаю. Я переконана, що це були Парки.

– Зараз піду і скажу всім, що це Парки!

– Генріху, постривай!

Але Генріх уже побіг. «Що в біса робить ця дівчина?» – злякався Герман, і з криком «мадемуазель Софі!» кинувся навперейми дівчині, аж та зойкнула з переляку.

– Тихо, тихо! – мовив Герман. – Не йдіть. Я певен, що він забуде все по дорозі й нічого не скаже. А ви…

– Певен? А-а, це ви…

Герман почув, як Софі полегшено зітхнула або, може, йому хотілося цього.

– Певен, бо ваш наречений сміливий лише, коли ви поруч. Ось бачите, він аплодує Мімі, чи хто там співав.

– Боже! – Софія відсахнулась від нього й притулилась до перил балюстради. – Вам краще піти звідси, бо ми тут самі. Розумієте, що я маю на увазі…

– Я випадково тут опинився, мадемуазель. Тут, далебі, приємніше, ніж в салоні. І повітря значно здоровіше.

Софія пирснула в кулачок:

– Здоровіше!

– Зрештою, в часи своєї офіцерської молодості я бував у місцях, де тхнуло пивом та тютюном, і то ще були не найгірші запахи. Однак там ніхто не переплутав би Шекспіра з античним міфом.

– Ви читали Шекспіра?

– Я його слухав і дивився.

– А я тільки читала. Не буду ж я наперед усіх вигукувати відповідь на шараду!

– І я не наважився, – розвів руками Герман.

Незважаючи на напівтемряву, він побачив її усмішку, таку щиру й справжню. Їй, мабуть, нелегко ладнати з графинею Луїзою, особою, безперечно, деспотичною й вимогливою.

– Може, принести шаль? Тут прохолодно.

– Дякую. Ой, ні. Звісно, ні!

– Ви вже, либонь, довго тут стоїте. Ваш наречений мав би це зробити.

– Скоріше це я принесла б йому шаль! – засміялась Софія.

– Як собі хочете.

Герман повернувся до розчахнутих дверей, зробивши до них крок.

– Ні, прошу вас, ні! Я сама! – і Софія кинулась до дверей, сковзнула до салону. На її обличчі з’явилась маска спокою та непорочності.

Було вже далеко за північ, коли Герман потрапив нарешті додому. Хоча він мав намір повернутись раніше, але думка про те, що доведеться їхати в темряві десять миль, трохи охолодила його бажання, та й освітлений дім графині взяв його в облогу. Багато цікавого довідався Герман про звичаї тутешньої знаті, цього разу маючи змогу спостерігати відсторонено й об’єктивно. Він намагався збагнути, що за зв’язки поєднують цих незнайомих людей, які пристрасті нуртують у цьому товаристві, наче дивився виставу в театрі. Якби про це хтось дізнався, непереливки було б новоспеченому поміщику!

Для всіх чужий, окрім пані графині та мадемуазель Софії, Герман віддавав зараз перевагу жіночому товариству, боячись своєї некомпетентності у бесідах із землевласниками. Власне, він нічого у цьому не тямив. Управитель, пан Богуш, залишився керувати чималеньким маєтком, а домашніми справами впевнено продовжувала займатись економка Фріда. Відставному майору годі було увіпхатися у ту злагоджену упряж двох стареньких працьовитих конячок. Він міг бавити свій час як йому заманеться, але, слухаючи одним вухом розмови поміщиків-сусідів, Герман почувався так, наче потрапив у чужу країну, де всі щось роблять, а заброда полишений сам на себе. Порожнеча останніх п’яти місяців починала його вже тривожити. Герман їздив верхи, але частіше блукав старим парком, що від недогляду перетворювався на ліс, зрештою, росло в ньому те, що зазвичай росте в кожному лісі: дуби, сосни, липи та багато інших невідомих йому дерев. Гарний великий дім, у якому мешкала колись чимала родина, де народилась його матір, і де він сам дитиною прожив скількись там літ, теж став трохи занедбаним й порожнім, принаймні, кроки у ньому відлунювали голосніше й дошки рипіли частіше, аніж двадцять років тому. Зараз у домі мешкало їх троє: Герман, Фріда та Богуш, який займав дві кімнатки в лівому крилі, й не бажав перебиратись до флігеля, де мешкав за життя старої пані. Пан Богуш був поляком десь з Мазовії, але навчався свого часу в Альбертині, і втомившись чекати на посаду професора математики два десятки років, знайшов інше застосування своїм здібностям. Пані Фріда повдовіла замолоду й теж знайшла застосування своєму хисту командувати кухарями та покоївками. Вбиралась завжди у чорні чіпці та чорні сукні з білим простим комірцем. Фріда ставилась до Германа як до хлопчика, бо знала його змалечку маленьким тихим хлопчиком, й віч-на-віч казала йому «ти». Герман не замислювався, який відтінок має це звертання: ледь зневажливий чи, навпаки, теплий, родинний. Тітки він боявся значно більше, але тепер, відколи між Фрідою та Гретою стали мандрувати лише небесні кур’єри, економка перебрала на себе всі можливі в її становищі повноваження й не бажала ні з ким ділити свою владу. Навіть із законним спадкоємцем.

Утім, Германа почали виховувати суворо, як тільки тітка забрала їх з матір’ю до себе після смерті батька, що загинув під час французької кампанії. Мати не одразу погодилась, але вдосталь набідувавшись на жалюгідну пенсію, переїхала до сестри, що теж стала вдовою, недовго побувши заміжньою за підстаркуватим багатим поміщиком, і залишилась цілком забезпеченою. Вона любила про це натякати, мовляв, кохання без гроша за душею завжди закінчується зле.

Коли Герман, тримаючи підсвічник у руці, підійшов до дверей своєї спальні, бамкнуло другу годину ночі. На тому годиннику з бронзовим фавном, що стояв на підлозі вітальні. Потім обізвався ще один – у колишньому тітчиному будуарі, де все залишилось неторканим і повитим жалобним крепом. Відтак один за одним слухняно відізвались інші годинники і ледь чутно закувала зозулька на годиннику, що мала кухарка в своєму закапелку. Колись усі годинники озивались одночасно, окрім кухарчиного, до якого нікому діла не було. Після смерті тітки згідно з давнім звичаєм годинники позупиняли, і коли після похорону їм дозволили знову відлічувати хвилини й години життя, вони перестали підкорятися. Фріда змусила пана Богуша викликати майстра з самого Кенігсберга, але годинники наче змовились, створивши поміж себе ієрархію, вершину якої посідав годинник з бронзовим фавном. Пан управитель вбачав у цьому різнобої містичне підґрунтя, хоч сам не визнавав себе містиком і не поклонявся спіритам та їхньому найбільшому авторитету – Сведенборгу. Для Германа той швед теж не був авторитетом, Шекспір ніколи не висловлювався щодо спіритичних сеансів ні за, ні проти. Його привиди й тіні з’являлись, коли самі того бажали, або того конче вимагала ситуація. Герман не раз пив пиво з Тінню батька Гамлета після спектаклю. А оскільки Бог не пускав комедіантів до раю, то Герман був трохи невдоволений цим рішенням і ніколи не виявляв особливої побожності. Щодо інших годинників йому було байдуже, бо Германів час відлічував батьків годинник, подарований матір’ю, коли Герман вступив до полку.

Війна з годинниками, які дотримувались віднедавна ієрархічної послідовності, була програна пані економкою, і в будинку стали дедалі частіше проявлятись ліберальні настрої. Пані Фріда почала тягати з бібліотеки старі французькі романи, так і не перемігши недовіри до новітньої літератури, після того як ненароком прочитала обурливу книгу «Страждання юного Вертера». Роман Гете був прочитаний Германом уже в зрілому віці, а тому його не спокусили й не обурили шалені витівки юного самогубця, а зачарували витончені душевні переживання героїв книги.

У коридорі було задушливо й пахло воском. І звичайно, темно, бо надворі була вже глупа ніч, й вікно наприкінці коридору ледь відсвічувало темно-синім. Наближалась гроза, пославши поперед себе вітер, і листя каштана хляпало по шибах, як босі ноги по калюжі. Герман, на хвилю затримавшись коло дверей своєї спальні, звернув в інший коридор. Він бачив, коли під’їжджав, що в Богуша світилось. Старий досі не спав.

– Гарна ніч, – мовив він до Германа, нітрохи не здивувавшись його візиту. – Хочу пересидіти грозу, не люблю, коли мене серед ночі будить небесна артилерія. Це такі вояки, як ви, можуть спати при гуркоті гармат…

Утім, це не виглядало на справжню причину неспання управителя. Він був усе ще в тому самому вбранні, що вдень. Герман, крутячи в долонях келих з вином, скоса позирав на письмовий стіл, завалений паперами й книгами, за яким, напевно, минали найщасливіші години життя пана Богуша. Він подумав, що цей уже не молодий чоловік міг би стати світилом у науці, але не витримав злиднів, маючи перед очима гіркий досвід своїх попередників. Мали бути ще й інші причини. Можливо, якусь таємницю пана Богуша забрала з собою на той світ тітка, й управитель почуває тепер себе у безпеці. Однак, Герман лукаво всміхнувся в напівтемряві кабінету, знавець людської натури міг би розкрити таємницю цього чоловіка. Ба, навіть він, Герман, зумів би це зробити, як би йому на цьому залежало. Але йому на тому не залежало. Аніскілечки.

– На тому вечорі, – мовив якомога байдужіше Герман, – я стрів небожа графині Луїзи. Здається, він трохи теє…

Богуш похитав головою:

– Бідний Генріх!

– Чому бідний Генріх?

– О Германе, невже не зрозуміло? Хворий, тому й бідний.

– Мені не сподобалося б, якби мене називали бідним Германом.

– Не знаю, здається, був колись такий лицар – Бідний Генріх. Та й коли це вимовляють дамські уста, це радше комплімент, аніж образа. Як на мене, цей молодик трохи забагато собі дозволяє. Він що, вас зачепив?

– Не зовсім, – посміхнувся Герман. – Він зачепив квітку півонії.

– Це що, якийсь поетичний образ? – скривився пан Богуш, у якому хміль молодості давно перебродив, і тепер бродив лише хміль іншого ґатунку.

– Ні. Зачепив букет і всі пелюстки посипались на підлогу. Вийшов конфуз. Я стояв поряд…

– Дякувати Богу, Германе, – наче полегшено зітхнув Богуш. – Дозвольте дати вам пораду: ніколи не розмовляйте з божевільними. Ті спалахують миттю, а потім довго чадять. Мовчіть собі й відходьте якнайдалі. І намагайтеся навіть в очі їм не дивитися…

Тієї миті перша блискавка осяяла темряву за вікном. Грім надійшов з деяким запізненням і звучав доволі приглушено. Забряжчали пляшки десь в кутку. Пан Богуш простежив Германів погляд й дещо невміло позіхнув:

– Маєте до мене якусь справу, господарю?

– Не те, що маю… Розумієте, завтра я їду в Альтштадт до повіреного тітки Грети, маю забрати якісь папери. Ви не знаєте, що то за папери?

Від самої думки про те, що завтра доведеться забирати якісь папери, в яких він нічого не тямив, поїздка до Кеніга миттю втратила для Германа всю привабливість. Він і так не міг ніяк звикнути до свого спадку, що так нагло звалився йому на голову.

Богуш заплющив очі й сумно похитав головою:

– Ні.

Він казав неправду. Германові здалося, що він присутній при акті зради, радше умиванні рук, хоча цього не мало бути. А однак він відчував, що приховувати правду від нього в його ситуації – дуже несправедливо.

– Не забудьте віддати йому ті документи, що я підготував. Вони на столі у вашому кабінеті.

– Ага, дякую.

Герман поставив недопитий келих з вином, надто солодким, як на його смак.

– Я б радив вам піти до нового театру, – кинув йому навздогін Богуш. – Ви ж, здається, там ще не були.

Герман зачинив за собою двері. Удар грому, що струсонув увесь будинок, застав його вже в коридорі. Мандрувати десь під час такої грози було б небезпечно.

Він поїхав від графині одним із перших. Чи Софія живе в графині, чи десь інде? А де тоді живе Генріх, Бідний Генріх? Ексцентрична пара.

Герман увійшов до спальні. То була колись материна кімната, яку тітка перетворила згодом на кімнату для гостей. Однак портрет матері залишився висіти на стіні. Він ніколи не подобався Герману: невправна рука ремісника. Це видно по надто різких рисах обличчя і очах без виразу. І бридкий чепчик на голові. Значить, мама тоді вже була заміжня.

Коли Герман зачиняв вікно, різкий подув вітру з краплями дощу загасив свічку. Він роздягнувся в темряві, звільнив шию від зашморгу тугого комірця й заліз під ковдру, поклавши годинника за давньою солдатською звичкою під подушку. Поринаючи в сон, він ще раз озирнувся назад й відчув певне розчарування.

Сон Германа

Будинок стояв на місці давнього язичницького святилища, на пагорбі. Погожої ясної днини з вікна можна було побачити вежі замку й шпиль кірхи на острові Кнайпхоф.

– Я там народився, – казав маленький Герман матері. – Я народився у Кенігсберзі.

На обличчя матері набігала тінь колишнього щастя, і тінь та була зовсім короткою. Яке щастя, така й тінь від нього.

Серед ночі його збудило сполохане іржання коней і якийсь гул. Він зірвався з ліжка, і не знайшовши свічки, пішов навпомацки туди, де мали бути двері. Гул все ще відлунював у нього в голові, хоча вже настала тиша. Жодні двері, які він намацував в коридорі, не відчинялись. А йому потрібна була якась кімната з вікном. Темрява за вікном завжди світліша, коли в кімнаті зовсім темно. Герман зрозумів дуже швидко, що гул та іржання коней йому приснились і що зараз він сновида, який блукає коридором і не може знайти своєї кімнати. Дивно, бо сновидою він був лише в дитинстві, а в більшості людей ця хвороба з віком минає.

Нарешті він натрапив на широкі двері й знайшов на них ручку у вигляді саламандри. Отже, то була вітальня. І коли відчинив двері, то побачив, що у кімнаті ясно й світло лине з величезних до підлоги вікон. Але то було не сонячне світло. Величезна пожежа вдалині – ось що освітлювало вікна. Горіло місто. Хоч уночі не видно диму, то було моторошне видиво: наче палали Содом і Гомора вкупі, наче Єрусалим, захоплений хрестоносцями, наче пекло, що його бачив у своїй уяві Данте. То було вражаюче і нереальне видовище. «Я сплю, – подумав Герман, – і я оглух уві сні». Він відчинив вікно, щоб почути бодай якийсь звук, бо найстрашніше було не полум’я, що заповнило увесь обрій, а тиша поруч. Вона огортала його наче периною, придушуючи навіть голос.

В обличчя війнуло теплим повітрям. Унизу були темні кущі, яких не досягав відсвіт далекої пожежі. Герман похитав головою. Так багато води, місто стоїть на воді, а ніхто не гасить пожежі. Він беззвучно зачинив вікно, і раптом тишу прорвало:

– Бам, бам, бам!

Це озвався годинник у вигляді бронзового фавна.

Герман прокинувся. За вікном падав дощ, справжня червнева злива. Духи покидали будинок і вертались до лісу, в болото, в дюни. Від усього сну в пам’яті Германа залишилась заграва над Кенігсбергом, а в душі відчуття, ніби щось у цьому світі зрушилось.

ЮЛІЯ:

Для мене війна скінчилася. Війна з недугою. Я вже ніколи нікуди не вийду, лише з цього тіла. Найгірше те, що я майже свідомий того, що відбувається довкола. Трохи гірше бачу, трохи гірше чую, можу поворухнути лише лівою ногою та лівою рукою. Говорити не можу, бо гортань частково паралізована. Я знаю, до чого воно йде. Мій батько теж мав удар, це в нас родинне. Він не лежав довго. Рівно стільки, скільки могло витримати його серце.

…Юлія зіщулилася в кутку підвалу, їй холодно в закороткому осінньому пальтечку. Дідусь вкритий двома ватяними ковдрами, рука ковзає по брудній пошивці, шкребе. Учора нагорі щось обвалилось, шмат стіни, і через двері тепер не вийти. Утім, вона не збирається звідси виходити. У їхньому сховку, де вони провели два місяці, є вода, що капає з тріснутої труби, трохи палива для грубки, десяток пророслих картоплин і два сухарі. Діда годувати не треба, він ледве може проковтнути півложечки води. Вона вже тиждень сама з дідом у підвалі їхнього будинку. У діда то вже другий удар. Після першого він ще трохи ходив і говорив дещо нерозбірливо, а два тижні тому з ним трапився другий удар, просто тут, у підвалі, і мама сказала, що то вже УСЕ. Тобто дідусь помре. Але мама померла раніше. Ні, її вбили оті свині. Вона не могла сама викинутися з вікна. Оскільки дідусь теж мав незабаром померти, Юлія сказала йому, що маму вбили. Він зрозумів. Хотів щось сказати, але не міг. Тепер вони вже тиждень тільки удвох. Юлія і дід.

«Це я винен, – думає паралізований старий. – Я зв’язав їх, і вони не могли піти. Через мене загинула Марта, через мене опинилася у пастці Юльхен. Моя чудова онука, моя найбільша радість. Шульци могли її взяти з собою. Але чи можна довіряти Шульцам, чи будь-кому в такий час? У них своя дитина. Якщо доведеться обирати між двома… Проклятий світ, де взагалі постає питання подібного вибору».

Під ним мокро. Юльхен мусить тепер це робити сама, усе, що робила її мати. Він почуває пекучий сором, що його витирає, миє, підстеляє йому пелюшки ця бідолашна дитина. Онуку він завжди шкодував більше, ніж дочку. Він саме Юлії розповів свою невеличку таємницю. Він боявся, що Марта не зважиться і не розповість про це дочці. В неї завжди була вперта вдача.

Тут справжнісінький склеп. Не треба буде ховати його тіло – досить залишити усе як є. А він не мусить лежати поруч з дружиною, це все дурниці. Він і Крістіна зустрінуться в більш приємному місці, ніж той замшілий старий гробівець на цвинтарі.

Тут не місце дитині, чого доброго можна й на сухоти заслабнути. Юльхен не було ще й десяти, коли почалася війна. Він збирався, коли онуці виповниться шістнадцять, повести її в оперу й подарувати перлове намисто, Крістінине намисто. Не можна нічого планувати заздалегідь. Але тепер він подбав про те, що врятує їй життя. Вона запам’ятала його уроки виживання. Коли він помре, вона буде обережною. Стане ще більш непомітною, тінню від муру, тінню від яблуні. З нею все буде гаразд.

«Мене нема», – каже Юлія подумки, коли згори починають сипатися дрібні камінці й з вулиці чути чужу мову й сміх. Це завжди допомагає, коли страшно. Коли мама лежала на землі, лицем донизу й спідниця в неї задерлася, вона теж сказала «мене нема», заплющивши очі, а коли розплющила, на землі не було вже нікого, тільки трохи замерзлої крові. То могла бути чия завгодно кров. То могла бути взагалі не кров. А вночі в дім вцілив снаряд, і не залишилось того вікна, з якого мама… Тоді можна було ще вибратися з підвалу. Підвальне віконце Юлія заклала цеглою, одну цеглину вона виймала, аби було світло удень. Вона знала, що не вийде звідси, доки все не закінчиться. Не там, нагорі. Там війна вже закінчилась, майже закінчилась. Але життя її дідуся ще триває. Здається, йому нічого не болить. Так казала мама. Дідусь просто перетворюється на камінь. Коли камінь дійде до серця, дідусь помре. А вона піде до маминої сестри, тітки Агнеси. Їй є куди піти, будьте певні. Їй пощастило, що на світі є тітка Агнеса. Правда, це далеко, в селі, але вона обов’язково дійде.

Щоразу, коли мама виходила на вулицю, то цілувала її й дідуся. Якось вона сказала:

– Зараз війна, Юльхен. Ми можемо втратити одна одну.

Спершу в підвалі було їх багато. Жінки та діти, здебільшого. Нагорі було лишатись небезпечно. Потім усі виїхали, як тільки було можливо. Але вони не могли через дідуся. Мама хотіла, щоб Юльхен забрали з собою Шульци, але дідусь був проти, і сама Юлія не хотіла. Їй не подобалось, як Шульц-старший дивився на неї. Та хоча б Шульци були справжніми янголами, вона не поїхала б з ними. Шульци вибрались останніми, і хтозна, що з ними трапилось. Могло всіляке трапитись. Але їм утрьох було краще, ніж з Шульцами, – це точно.