Текст книги "Сни Юлії і Германа. Кенігсберзький щоденник"

Автор книги: Галина Пагутяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 15 страниц)

КЕНІГСБЕРЗЬКИЙ ЩОДЕННИК

22.03.2009

Починається моя подорож до Кенігсберга. Переглянула цілу купу сайтів, буду дивитись ще. Кожного дня, доки мені не присниться моя книга про Кенігсберг. Щоправда, вона мені вже снилась, однак я не впевнена, що це саме те, що потрібно. Відтепер я рік чи два розповідатиму всім про Кенігсберг, примарне місто, де, цілком ймовірно, сама ніколи не побуваю.

Можливо, це буде мій останній роман. Я звикла усім розповідати про свої справи. Але тільки мені відомо, що дуже багато залишається під водою. Як у Кенігсберзі. Під водою свідомості. Тому я мушу стати сама цим містом, а воно – мною. Вітаю тебе, Королівська горо. І Фіалкова також.

23.03.2009

Книги – як кроки долі. Кожна книга – один крок. У долі немає «направо» чи «наліво», лише «прямо» і «вперед». Аж до смерті. Можна ще порівняти книги з дітьми, втім, діти не виявляють суті нашого призначення, тобто те, задля чого ми прийшли у цей світ.

Що у мене є про Калінінград-Кенігсберг? Документальний фільм-хроніка про штурм Кенігсберга в квітні 1945 року, спогади останнього коменданта Кенігсберга, купа фотографій, книги Канта, Е. Т.-А. Гофмана, уривки, що я запам’ятала з різних сайтів. І повно думок, химерних та безпомічних. Наразі небагато. Мені подобається працювати безсистемно, збирати крихти інформації, бо надмір її пригнічує свідомість, а відтак історикам напевно важко дихати серед оберемків фактів. Вони стають їх рабами. Але я постараюсь дихати вільно. Я робила так і раніше, й усе виходило.

Головне питання, яке ставить переді мною світ, наповнений людьми: чому я це роблю? Навіщо мені писати українською мовою книгу про місто Кенігсберг? Навіщо мені ця історія безчестя, брехні й насильства? Якби мене приваблювала дешева містика, але ж мене не цікавлять таємниці так званого «лігва окультизму» і Янтарної кімнати. Мабуть, якщо я напишу цю книгу, буде зроблено ще один крок долі.

24.03.2009

Учора знайшла багато текстів про тевтонських лицарів, але все затьмарили спогади чоловіка, що провів частину дитинства в Кенігсберзі, а частину в Калінінграді. Він розповідає про голодних німецьких хлопчиків, яких годувала його мати-переселенка, про російських дітей, що бавилися серед мін і покинутих снарядів й гинули кожного дня. Залишатися людиною в нелюдських умовах набагато важче, ніж воювати. Як же гидко читати агітку, написану (чи підписану) письменником Іллею Еренбургом для радянських солдатів, що штурмували Кенігсберг: «Убивайте! Убивайте! Нет такого, в чем немцы были бы невиновны и живые, и еще не родившиеся! Следуйте указанию товарища Сталина – раздавите фашистского зверя насмерть в его логове. Сбейте роковую спесь с германских женщин. Берите их как законную добычу!» Мені важко повірити, що таке можна написати в XX столітті. Адже в школі нам цитували лише улюбленця влади Олеся Гончара: «У справедливих армій доля завжди прекрасна».

25.032009

Сьогоднішній Кенігсберг – наче гра в бісер. Дещо з топоніміки, грати з рунами, знайдені в Прегелі в січні 2009 року, останній абзац «Повелителя бліх» Гофмана, склепіння підземелля, де тепер склад, corpus mysticum Канта. Так, ще уривок з пісні «Бегущая вдаль» Наутилуса Помпіліуса, там, де слова «безвыходный лес». Ці намистинки можна поєднувати в різних комбінаціях, створюючи безліч, безмежну кількість Кенігсбергів, і кожен з них має право існувати. Я ж зафіксую на папері лише один. Ймовірно, навіть з інших намистин. Так можна написати про будь-яке місто з великою глибиною минулого. Наприклад, про Львів. Який не розбомбили, у якого не відібрали ім’я, але звідки вигнали більшість мешканців, а з цвинтарних надгробків вимостили теперішню вулицю Сахарова. У Львові не так багато сховалось під землею. Тому тут і втратили більше.

Як радять історики «Анналів», статистика та пейзаж допомагають реконструювати минуле. Тільки якщо ти зумієш їх прочитати. Не вмієш – мусиш навчитися.

26.03.2009

Туман, мжичка – природа без маски. Такою вона мені навіть подобається більше – безжальною. Сніг – моторошний. У минулому житті я померла в снігах. Мені подобається Кенігсберг у тумані, як подобається Львів, коли спускаєшся до центру, в долину ріки Полтви, яка тепер шумить під землею. Там волого і значно тепліше. Колись, щоб побудувати залізницю, зрівняли з землею природну загороду від вітру. Після цього клімат різко змінився. Виноград став дрібним і кислим. Від нього у наступних поколінь львів’ян – оскома. Історія схована в пейзажі, як писав Фернан Бродель.

У1946 році біженці з Кенігсберга заснували колонію в Уругваї – Новий Кенігсберг. Вони обрали з певних міркувань Кенігсберг часів Канта. Побудували декорації, одягались за тодішньою модою, навіть поводили себе згідно зі звичками Канта. Це було для них чимось на кшталт захисту. Одного разу до них приїхав французький філософ Жан-Батіст Бютоль і прочитав цикл лекцій про сексуальність Канта.

У Львові є Товариство Сведенборга, але немає Товариства Канта. Сведенборг і Кант – цим я займуся дещо пізніше. У тексті однієї з лекцій мне вразили слова про те, що у філософію Канта можна увійти й не повернутися. Я думаю, що так само можна увійти в Кенігсберг і не повернутися. Це мене влаштовує.

Магічний реалізм, як у Маркеса чи, ще краще, як у Алехо Карпентьєра. Так слід писати про Кенігсберг. Волого й густо. Безжально.

27.03.2009

Ніщо не буває випадково. Світ протинають нитки, котрі ведуть від речі до думки, від думки до людини, від людини до події. Татів брат служив у Східній Німеччині в 50-х. Він привіз звідти гобелен фабричної роботи із зображенням європейського міста не то 19-го, не то початку 20-го століття. Придбав у подарунок молодій родині старшого брата. То не був військовий трофей. У дитинстві я лежала, подовгу розглядаючи це чудове місто і чекала нагоди, щоб там опинитися. На площі з фонтаном, порожнім візком для сіна чи перевезення важких речей, далі піти по вулиці з ратушею і годинником на вежі, що показував о пів на восьму ранку. Мені страшенно хотілось увійти в один з будинків, де на підвіконнях росли квіти. Двері були зачинені, і я прорізала їх лезом татової бритви. Було мені тоді років 10. Батьки, здається, зрозуміли, що я хотіла просто увійти, й не стали сварити. Вони самі колись були творчими особистостями, проте у них в душі не було стільки порожнечі й самотності, щоб вирушити у безвість й продовжувати йти і йти…

Зараз цей килимок висить у моєму львівському помешканні, і я мрію дізнатися про місце, зображене на ньому. Я впевнена, що знайду його на якійсь старій світлині. Учора подумала, а раптом це площа з Кенігсберга, і моє підсвідоме бажання реалізується в моєму романі? Адже трагедія міста, у якого відібрали ім’я, мешканців, будівлі, так нагадує трагедію сучасної людини, в якої також відібрали його особистість, підмінивши її ілюзією, фантомом. Ілюзією причетності, самореалізації, вибору. Насправді вибору не існує, особливо в кращих серед людей.

28.03.2009

Незамерзаюче море вирішило долю Кенігсберга, а не «споконвічно слов’янські землі». Утім, про це вже ніхто не сперечається. І причина такого «гучного» штурму столиці Східної Пруссії полягала в тому, що потрібно було підготувати місто для переселенців з Росії. Тобто очистити від корінного населення. Типова практика провадження війни. Зруйнувати духовну ауру ворожого міста. Звільнення Львова і штурм Кенігсберга – два боки однієї медалі. Переселенців жорстко перевіряли на благонадійність. Проводився дуже ретельний відбір. Місцеве населення викидали на вулицю, а то були люди, які вціліли завдяки великому терпінню і мужності, й надто любили своє місто, щоб його покинути. Можна сказати, найкращі. Переселенці поводили себе по-різному: нахабно і скромно. Але всі вони були жертвами ідеології та сталінської кріпосної системи. У Львові відбувалось те саме. Я бувала в квартирах, де від колишніх мешканців залишились картини й меблі. Сюди поселяли не кожного. Треба було заслужити. Бути енкаведистом, господарником, офіцером, партійним бонзою і таке інше. Основній масі доводилось важко. Що станеться з нащадками переселенців – це вже залежало від міста, від потужності його скаліченої духовної аури. Алкоголізм, деградація в 90-х роках. Страх. І ні найменшого почуття сорому. Усю відповідальність брав на себе режим: «Нас послали і ми мусили підкоритись». Жертвою ідеології та системи бути значно зручніше.

Мені дуже імпонують слова польського мислителя Яна Кота: «Важливо не те, що з нами зробили, а те, що ми самі зробили з тим, що з нами зробили». Відома сентенція «Переможців не судять» належить до епохи варварства.

29.03.2009

Світ зісковзує вниз чи падає? Гілки світового дерева трухлявіють, листя обсипається, дерево перетворюється на стовп. Нещодавно я прочитала оповідання німецького письменника Бодо Узе «Свята Кунігунда в снігу», про прихід нацистів до влади. Характерною ознакою інфікації суспільства коричневою, червоною чи чорною чумою є знищення класичних моральних і духовних вартостей. У першу чергу. Ну, що ж, все це ми вже проходили. Але я згадала слова Достоєвського: «Что єсть ад? Страдание о том, что нельзя больше любить». Ні батьківщину, ні мову, ні іншу людину. Тільки зараз замість заборони – висміювання і приниження страждань. Якось чума увійшла в Кенігсберг і її легко було розпізнати. Де чума – там смерть. Але сьогодні ця краля посміхається з глянцевих палітурок у цілому світі, що зісковзує в пекло. Зло стало глобальним. А оскільки письменники віддаються словесній розпусті, Кенігсберг і Дрезден будуть знову й знову гинути. І коли музиканти, і філософи, і художники… Вони не розуміють, що людей слід готувати до пекла заздалегідь. Тоді, можливо, хтось і врятується. Кенігсбергу моєї душі, ти знаєш про що я…

30.03.2009

Зруйновані будівлі продовжують зберігати свій вигляд, лінії, обриси, прикраси.

Особливо це помітно весною, в примарному золотистому світлі, не забарвленому ще зеленим. Саме внутрішню форму, а не гниле нутро, заповнене жалюгідним ганчір’ям нікчемного існування. Геометрія – вічна. Наші уявлення про світ лише задля нашої зручності, а не заради істини. Тим часом триває зісковзування світу. На Кенігсберг було накладено біблійне прокляття «херем». На місто астрологів, математиків та філософів, що найстрашніше. Щоб увесь світ опинився в пеклі. Коли в 1943 році союзники разбомбили історичний центр міста, на руїнах з’явились якісь дивні люди, відчужені, мовчазні, які начебто втратили пам’ять. Вони щось шукали серед каміння, металу й обгорілого дерева. А потім пішли. Вони не були мешканцями міста. Вони з’явились нізвідки. Ніхто, крім них, здається, не розумів, що відбувається насправді. Але вони нічого не сказали, дозволивши місту руйнуватись надалі. Тому що цілий світ зісковзує. І зупинити руйнування можна, лише переживши всю глибину відчаю від безсилля.

31.03.2009

На робочому столі – фотографія зруйнованих будівель на березі ріки. Наче Венеція після глобальної війни. Опори мосту, руїни фасадів з віконними отворами. Мінімум для того, щоб уявити цілісність.

Щось подібне зараз у тій частині моєї свідомості, яку займає Кенігсберг. Але це ранкове містичне сяйво блідого сонця нагадує мені світло мого дитинства. Не трагедію війни. Війни, тобто її загрози, в моєму дитинстві вистачало. Якщо ми бачили в небі кілька військових вертольотів, сестри казали: «Це – війна». Тому мені часто снилось, як я втікаю в гори, до лісу. І обов’язково зустрічаю гарних людей, які заспокоюють моє дитяче серце. Потреба у захисті – дуже важлива потреба душі. Але я впевнена, що після стількох випробувань люди перестали потребувати захисту. Вони навчились жити без нього. Важко судити про людей у зовсім іншому вимірі. Я прочитала дві біографічні статті про Канта, ніби про двох різних людей. І факти зовсім інші. Та ж сама будівля зі збереженим фасадом або опори, що залишились від мосту через Прегель.

Але світло, бліде світло від сонця, що сховалось, більш матеріальне. Треба дивитись на світло.

01.04.2009

Страждання Крейслера. Проекція із Кенігсберга на світ, де лишень Пруссія і нічого більше. Милий серцю німецький романтизм. Культура почуттів, втрачена навіки. Втікаючи з Кенігсберга, Гофман потрапив у той самий Кенігсберг, створюючи його знову і знову. І в Південній Америці він також створив його. Але, як буває завжди, залишаються після нас не камінь, не великі творіння, а наше намагання збагнути, де ж ми перебуваємо і навіщо. Надто пізно ми починаємо замислюватися над нашим призначенням. І з часом мотиви наших вчинків дедалі важче зрозуміти чужим людям. Екскурсія по визначних місцях – ось що їм доведеться побачити. Не варто їхати до Кенігсберга задля могили Канта, собору й виробів із бурштину.

05.04.2009

Поїхати кудись далеко, щоб втекти від власних думок, викинути зі свідомості все зайве. Старий випробуваний рецепт. Першої ж ночі я прокинулась від потріскування в кімнаті й побачила іскри в подовжувачі. А якби прокинулась пізніше? Від страху в мені виринуло те, що я підсвідомо шукала, – форма. Якби я не читала перед сном «Золотий горнець» Гофмана, форма була б іншою. Найважливіше – бути чесною стосовно форми. Вона повинна бути природною для тебе, щоб можна було її наповнити належним змістом. Я майже придумала назву роману. Моє приручення Кенігсберга-Калінінграда йде повільно. Іноді я навіть дихаю цим вогким повітрям, відчуваю запах диму. Згадала Кортасарове «Усі вогні – це вогонь», про людей, які згоряють живцем і їм сниться, що їх приносять у жертву ацтеки. Все-таки добре не вміти контролювати свої сни, тільки у випадку небезпеки тікати з них. Моє справжнє життя – це сни. І вони мені допоможуть. І вже незабаром Кенігсберг озветься на мій поклик.

06.04.2009

У 1947 році в Калінінграді служив брат моєї мами Іван. Він був водієм. Дядьку моєму вже за 8о, і він ніколи не розповідав про Калінінград. Коли я його спитала, він кивнув: «Так, служив». І на обличчі в нього з’явився розгублений вираз. Так що тепер уже пізно розпитувати. Але я можу собі це уявити. Адже про те, що тут діялось після війни, розповідають уже давно. Про божевільного майора НКВД, який, зустрівши когось із селян, міг запхнути людині в рот дуло пістолета, щоб налякати. Іноді пістолет стріляв. Потім його вбили повстанці. Раніше, на горах вздовж ріки, по дорозі в село, де я народилась і прожила перші три роки життя, була Хресна дорога. Дев’ять станцій на шляху до Голгофи. Але чомусь найстрашнішою для мене була розповідь про лісника, якого вбили і закопали в лісі. Ніхто не знайшов його тіла. ЗНИКНЕННЯ – ось що найбільш жорстоке стосовно мертвих. Гірше може бути лише страждання від втрати імені. По-дурному було міняти ім’я Кенігсберга. Цікаво, як назвали б Дрезден? Здається ніхто не досліджував містичної складової ідеології сталінізму.

07.04.2009

Час прибирає свідків злочинів незгірше ніж кілер. І злочинців також. А потім історики роблять те, що потрібно тій чи іншій ідеології. А коли немає ідеології, що тоді? Цікаве питання. Тоді все одно мусять бути чиїсь інтереси. Вісімсот років людство слухало брехню про катарів, які самі себе називали «добрими християнами», ніколи не брехали, не обдурювали, не вбивали. Їх вважали збоченцями, приписували неймовірні зв’язки з маніхейством, тамплієрами. Недавно, уже після того, як з’явилось багато чесних наукових досліджень, я побачила маячню якогось британця, де в одну купу були звалені тамплієри, катари і масони. Правда не приваблює так, як брехня.

Те саме відбувається з історією Пруссії. Суспільству нецікава історія цієї незвичайної держави, яка упродовж тривалого часу була справжнім духовним центром Європи. Пруссія для широкого загалу – муштра і деспотизм.

Якби Пруссія існувала досі, світ зараз, можливо, не зісковзував би так швидко у прірву морального й культурного розкладу.

08.04.2009

Кілька років поспіль ми проводили рольову гру, в якій потрібно було вибрати зі списку необхідні речі. Гра була в біженців. У гравців був час подумати, що взяти з собою в небезпечну подорож, але в реальності часу, як правило, бракує. Хапають те, що дороге як пам’ять. Прочитала, як у полонених, яких вели з Кенігсберга довжелезною колоною, солдати-переможці відбирали годинники, набиваючи ними собі кишені. І тут трапився справжній флеш-моб. У Прегель посипалися сотні, тисячі годинників, наручних і кишенькових. Щоб уникнути ще одного приниження. Час уже не мав значення. На цих годинниках, вкинутих у воду.

Усі війни – на одне лице. Читаючи про те, як три тисячі людей скинули в соляні шахти в Добромилі у 1941 році, я найбільше запам’ятала довгу колону людей, які йдуть у безвихідний ліс, серед них тридцять вихованців сиротинця в Перемишлі, і тіло матері, витягнуте з шахти. Вона навіть мертвою не випустила своєї дитини. Те саме в Кенігсберзі. Діти й жінки, до яких прив’язана вибухівка. Те саме і в…

Але вражає найбільше те, що ненависть переможців завжди сильніша від ненависті переможених. Навіть через десятиліття. Ні краплі прощення, ні крихти каяття. Не дивно, що війни продовжуються.

09.04.2009

Найбільша небезпека для письменника у наш час – літературщина. Я раптом зрозуміла, що, власне, не подобається мені в сучасній літературі – зацикленість на самому собі є не що інше, як спроба врятуватись від гри чужими словами й образами. Але рятуються тією самою грою. І втрачають читачів, яких нині краще назвати споживачами продукту, що називається «книга». Чим більше глобалізований літературний потік, тим більше літературщини. Коли простота стає грою – це вже кінець. Коли я, наприклад, читаю сучасного автора, у мене виникають асоціації з іншими прочитаними книгами, а не з упізнаваним життям.

Опинитися зараз у центрі незнайомого небезпечного світу, вдихнути повітря, що, можливо, отруєне, бути готовою до будь-яких випадковостей – тоді й увімкнеться інстинкт самозбереження і порожні слова ніколи не народяться.

10.04.2009

Війна завдає моральні збитки як переможцям, так і переможеним. Перші божеволіють від радості, інші впадають у страшну депресію і навіть можуть зникнути як нація. Якось у Кенігсберзі червоноармієць розстріляв гарно одягнену російську офіціантку просто на вулиці. Можна тільки уявити, як було небезпечно жити у той час: більше злих людей, аніж добрих.

Утім, ворожнеча триває і досі. Колишні вояки всіх армій, крім радянської, не почувають жодної ненависті до супротивника. Євреї також – до німців як народу. Винен, напевно, культ переможців, штучно роздутий. Перемога на війні не повинна ставати культом. Зброя і вбивства не мають зі святістю нічого спільного.

Але мені слід якось назвати своїх персонажів, і поступово занурюючись у їхній світ, стати ними. Перше слово, перша фраза викличуть ланцюгову реакцію, і далі від мене вже мало що залежатиме.

11.04.2009

Весняна пауза – цвіте терен. Біла тінь зими.

12.04.2009

Курт Воннегут, який бачив руйнування Дрездена під час Другої світової, приїхав туди в 1967 році. Він спитав одного чоловіка, як йому живеться. Той відповів, що раніше було погано, а тепер начебто добре. Є квартира, дочка здобуває освіту. «Дурниці якісь», спершу подумала я. Типово совкове задоволення, що раз бомби не падають, життя прекрасне. Але тепер мені здається, що переживши жахіття війни, людина й справді відчуває себе вдоволеною життям. Бо ж і Курт Воннегут, живучи в своїй Америці, не міг забути жахіть спаленого міста. За його телеграфічно-ідіотичним стилем завжди ховалось почуття незахищеності. Бува й таке. Моя улюблена фраза.

Юність завжди більш вразлива. Те, що я пережила в юному віці, не зажило й досі. Особливо, ошуканство, втрачені надії. Завершеність завжди краще, але нам ніколи не судилося натішитися нею. Як сказав би найчорніший серед чорних Ворон Едгара По.

13.04.2009

У міста також свій пейзаж. Навіть в аморфній забудові прозирають контури природного ландшафту. Хоча краще б міста не розростались, не проривали дамбу. Гарлем у Нью-Йорку стає престижним районом, але нам не радили відходити від автобуса.

Для мене кожне місто спершу небезпечне. Як незнайомий ліс. Сьогодні мені наснилась подорож в кареті, дуже довга і стомлива. Прокинулась геть розбита. За вікном вчорашній дощ. Я мешкаю на околиці міста, яке також розростається. Із вікон видно тільки маленький просвіт з полем. Ліс став такий засмічений, що я більше туди не ходжу.

Коли можна спостерігати за містом на віддалі – це дуже повчально. Так ніби дивишся на себе збоку. Письменник, не здатний відділити себе від світу цього, – жалюгідний черв’як, що повзає у бруді.

14.04.2009

Пропагандисти Гебельса наприкінці війни попереджали населення Пруссії про пришестя тих, хто «буде мити ноги в унітазі». Зараз нас лякають чорношкірими й арабами, які «зіпсують генофонд нації». Пропаганда найефективніша, коли заторкує сферу інтимного життя. Але ще гірше, коли пропаганда намагається звести нанівець духовність і культуру, руйнує зсередини норми виховання, принижує історію, створює псевдоміфи. На світі повнісінько людей, ладних повірити в найбільшу нісенітницю. Учора перечитувала «Дике полювання короля Стаха» Володимира Короткевича. Про занепад і вимирання білоруської шляхти. Один з найблискучіших романів XX століття. Безперечно, виродження – це дуже сумно, але ще гірше торжество варварів і їхня примітивна пропаганда. Дайте смерті спокійно померти. І не потрібно ставити розкішні надгробки у вигляді музеїв. Один з найсучасніших музеїв я бачила у Вашингтоні: Музей індіанської культури.

15.04.2009

Місячний краєвид в Дрездені після бомбардування зробив Курта Воннегута письменником-фантастом. Такого не купиш технічним прогресом. Зрештою, тепер нікого вже не купиш. Людство ховається під землю як у переносному, так і в буквальному сенсі. В особисті бункери й пристосовані для цього приміщення. Хоча холодна війна закінчилась. Берлін також був зруйнований. Одна стіна. Це гарне руйнування, бо воно відбулось у свідомості. Воннегут пише, що в Дрездені загинуло 135 тисяч людей. У Кенігсберзі —120 тисяч. У Токіо загинуло більше, ніж у Хіросімі. Про страхіття Сталінграда згадують нечасто, але там загинуло понад мільйон людей. Людей з частинкою безсмертної душі. Беглузда жорстокість, але жорстокість завжди безглузда.

Тепер я сприймаю Воннегута по-іншому. Хоча він підсвідомо вів мене усі ці роки до Кенігсберга. Ніщо не виникає саме по собі. Мої історичні мандрівки від Шумеру до Кенігсберга нагадують подорожі Біллі. Певно, це мій спосіб позбуватися лінійного мислення.

16.04.2009

Ми живемо у світі, де повсякчас відбувається підміна реальності декорацією. Повільно й непомітно. В американському Сан-Дієго я бачила в центральному парку іспанську вулицю, з різнокольоровою бруківкою, в рожевих і бузкових тонах, для романтичних дам. Але я уявляю собі іспанську вулицю зовсім іншою, хоча ніколи не бачила справжньої іспанської вулиці. «Моя» іспанська вулиця – це теж декорація, але вона мені ближча й рідніша. Так і з Калінінградом-Кенігсбергом – на мене очікують декорації впереміш з реальністю. Слід бути до цього готовою.

Вчора відклала Гофмана задля книги про масову культуру. Боже, що за нудота і яке тупе смирення перед декораціями та штучними джунглями. Бодріяр, Еко та інша комерційна псевдофілософія. Тільки наприкінці післямова російського автора, схожа на зойк людини, що опинилася під ковшем сміттєзбирального екскаватора.

17.04.2009

Мертві сняться і кажуть, як їм там добре. І що коло них рідні й близькі. Учора купила букетик штучних жовтих квітів. «Жовтих?» – перепитала жінка-продавець, ніби в цьому було щось дивне. Я здригнулась, усвідомивши, для кого купую ці квіти. Все ще боляче. Мені доводилося чотири рази бути присутньою під час агонії та смерті людей, і я уявляла себе на їхньому місці. Безмежна самотність і відчуження тих, хто поруч. Почуття горя додає ритуал, коли живі починають плакати від страху перед смертю.

18.04.2009

Як стане поводити себе божевільний у нормальному світі й нормальний у світі, збожеволілому від ненависті? Як не крути, але у випадку з Кенігсбергом ми маємо справу із зіткненням двох світів, і без роздвоєння свідомості тут не обійтися. Та я знаю, що варто почати, і все піде так, як належить, незалежно від плану. Я вже казала, що вибору для окремої людини не існує. Об цю стіну зі сталевими шпичаками бився Гофман. І був переможений.

19.04.2009

Відчуття як у дитини, яка чекала, що вдома побачить обіцяні іграшки, але не побачила. Учора розбирала статті про Кенігсберг, а потім переглядала книгу «Прогулянки по Кенігсбергу». Читаєш про якийсь будинок, а потім дізнаєшся, що його не існує.

20.04.2009

Лицарські замки Пруссії. Ті, що в Німеччині й Польщі, відреставровані, ті, що в Росії, лежать в руїнах. Найгірше, коли звідти беруть цеглу. Спершу її висушували на сонці, потім випалювали у печі. Цегла ставала міцна наче залізо. Я б назвала цей вандалізм помстою рабів, хоча мета в цегляних злодюжок геть примітивна. Але в підсвідомості є щось спільне для всіх «гомо совєтікус» – презирство до «блакитної крові» і до інтелігенції.

Я не хочу думати про руїни і про те, ким стає неодноразово зраджена й обдурена людина. «Блаженні ті, хто відає, що творить, але прокляті ті, хто творить, не відаючи». Із «Євангелія від Фоми».

22. 04. 2009

Сьогодні – день народження Канта. Геній місця, що називається Кенігсберг. Утім, будиночок філософа продали відразу ж після його смерті. Зрештою, всі ми гості в цьому не найкращому зі світів. І не треба шкодувати за втраченим. Український філософ Памфіл Юркевич побудував свою філософію серця на вченні Канта. Паралельно з Кантом у ХVІІІ столітті Григорій Сковорода також створив філософію серця: «Кожен є тим, чиє серце в нім». Після людини залишаються її думки. У них свої шляхи в повітрі. Потоки думок омивають людей, відкритих для інформації.

Гарний нині день. Синє небо, квітучі сади і перше листя на деревах.

23.04.2009

Заснула, читаючи біографію Канта. Автор прагнув показати, що біографії як опису життєвого шляху не існує, є лише історія вчення. Я гадаю, Кант – останній з племені філософів, хто прибирав біля себе все зайве, що тривожило зір і слух. Думка потребує простору всередині серця, аскетизму. За життя над Кантом підсміювались міщани Кенігсберга, після смерті почали поважати. Йому пощастило народитися в місті, що так жадібно всотувало в себе усе нове.

Це місце на березі ріки, на березі затоки, що складалось з трьох міст, звикле до лицарів і успадковуваної влади, врешті знищене – я мушу пам’ятати, що від нього залишилась лише тінь. Але тінь завжди важливіша ніж оригінал, бо її не можна знищити. Ось куди я зайшла сьогодні вранці. Не бачу власної тіні. Але, можливо, це вона не бачить мене…

24.04.2009

Вплив природничих наук на розвиток філософії сильно перебільшений. Їй завжди доводилось несолодко. Релігія, політика, економіка – всі намагалися зробити її служницею. Навіть сьогодні філософія залежна, хоча про це іншим разом. У розпорядженні Канта були часто невірні, навіть кумедні наукові відомості, але його думки навдивовижу сучасні. Наприклад, що географія робить історію. Пізніше це підхопив Фернан Бродель у 30-х роках XX століття. Чи про те, що світи з’являються і гинуть. Ранні праці Канта присвячені космогонії. «Дайте мені матерію і я створю з неї безліч світів.» Що справедливо і для мистецької творчості. Або ж гуманітарної сфери: «Якщо ти не розправишся з натурою всередині себе, вона розправиться з тобою».

Усе це допомагає мені краще зрозуміти світ. Я завжди намагаюсь розширити власну свідомість. «А хіба можна по-іншому?» – спитають мене. На жаль, по-іншому буває дуже часто. І найчастіше – вузький егоїзм. Не треба називати його новим гуманізмом. Гуманізм у сучасному значенні – турботливе ставлення людини до всього сущого.

25.04.2009

Для розвитку культури потрібні бодай невеликі зусилля держави, і вона буде процвітати навіть на пустирі. Російські офіцери під час нетривалої окупації Пруссії після Семилітньої війни ходили слухати лекції Канта з фортифікації. Поручик Андрій Болотов гнівався на Канта і Вольфа за їхні філософські погляди, що начебто суперечили християнству. Влаштовувались конкурси на філософські твори, і переможця видавали. Кантова есеїстика перевидавалась за життя філософа 8 разів. І це не було явищем тимчасовим, і не лише в Пруссії. У Росії також змогли пробитися талановиті вчені.

Про наші часи навіть сказати нема що. Економічна криза – привід, щоб ще більше принизити високу культуру. Усього 10 відсотків книг накладом 1000 примірників видається щорічно в кожній країні, плюс-мінус. Один конкурс з філософії чи історії став би потужним поштовхом для розвитку цих наук.

26.04.2009

Кенігсберг і Прип’ять. Від міста Прип’ять залишились будинки, зруйновані негодою й часом, і напівстерті емоції людей, які поспіхом покинули його. Але навіть якщо Кенігсберг буде зруйновано знову, його могутня духовна аура залишиться. Кожне старовинне місто – це нашарування міст минулого. У знищеного міста доля краща, ніж у покинутого напризволяще.

27.04.2009

Відчуття пастки. Сяє квітучий ранок, але здається, начебто за вікном не мій знайомий світ, а щось абсолютно чуже, байдуже і навіть вороже. Чи це пропаганда загальної доброзичливості, що вихлюпується з Інтернету, чи я вже в Кенігсберзі. Насправді я ще не знайшла ні вулиці, ні будинку, ні маєтку, де мешкатимуть мої герої. Наразі ми блукаємо безпритульно, під відкритим небом моєї душі. І вночі все ще дуже холодно.

28.04.2009

Я помилилась, назвавши несвідоме у Канта «темними картинами» замість «темних уявлень», хоча невідомо, як там в оригіналі. Завжди захоплювалась німецькою мовою. Жодна інша не пасує так до філософії. Але навіть Кант розумів, що існують поняття, які неможливо означити через слово. Це і є «річ у собі». В сумлінних перекладах деякі філософські терміни подають у дужках також мовою оригіналу.

У нашому галицькому діалекті присутній вплив німецької мови, і не лише на лексичному рівні, а й в конструкції речень, засиллі присвійних займенників. У мене лежить стара «Історія німецької мови» Жирмунського. Треба подивитися. Мій батько був учителем німецької мови.

29.04.2009

Учора читала «Історію німецької мови» наче якийсь роман. Історія народу не лише в пейзажі, а й у мові.

А які дискусії велися наприкінці XVIII століття! За репліку одного студента, буцімто треба провчитись 30 років в університеті, щоб збагнути «Критику чистого розуму» Канта, інший студент викликав його на дуель. А чого варта війна Гердера з Кантом. Справжня драма, від якої віє жахом. Людина, мовить Кант, будує вежу, а потім розбирає, щоб подивитись на підмурівок.