Текст книги "Сни Юлії і Германа. Кенігсберзький щоденник"

Автор книги: Галина Пагутяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 15 страниц)

Після пошуків вони спустяться в підземелля, вип’ють отруту й помруть біля свого пана. Вірність завжди велична, немає значення, кому вона належить: переможцеві чи переможеному.

Полон – безчестя, і тому, хто повернувся з полону, довіряти не можна.

14.07.2009

Місто – це символ культури, хоча тут не орють і не сіють. Що ж тоді село? Прообраз культури – насіння, з якого вона проростає? Колиска культури, каламутна тінь маргінальної культури, смітник? У кожному з цих припущень є доля істини.

Для мене село – усе ще втрачений рай первозданної культури, де людина стає природною людиною.

15.07.2009

Дочекатись врешті ночі, щоб вирушити в небезпечну мандрівку по дрімучому лісі власної підсвідомості. Все це мені знайоме. Мета цієї подорожі – знайти вихід. Виходу немає. Прокинутись, жити нікчемним життям і знову чекати ночі.

Порівняно з денними нічні жахи видаються не такими страшними. Насправді нами заволодівають духи землі, води й повітря. Моральний інстинкт зазвичай втручається дуже рідко.

19.07.2009

Три дні в домі, де ніхто вже давно не мешкає. Вночі прокидаєшся, чуєш відгомін дивних звуків, охоплена тугою, подумки продовжуєш роман. І в мозок, як на подушку, втискається остання фраза. Але я не можу вимовити її вголос чи написати. Магія слів – річ небезпечна. Ані добра, ані зла. Найбільше, що може дати художник світові, – це благо, а не проповідь. Він не священик, що повторює завчені сакральні фрази. Він створює їх сам. А його відповідальність – більша вона чи менша?

Твоє призначення – яке воно? Допомагати іншим знайти вихід, знаючи, що насправді виходу немає?

20.07.2009

Доводиться жити одночасно в трьох часових вимірах, переходити з одного до іншого, бачити, як в одному сіють, а в іншому пожинають посіяне. Іронія долі – земля Східної Пруссії, яка так гостинно приймала біженців та емігрантів зі всієї Європи, у середині 40-х років XX століття сама стає місцем, звідки примусово депортують мешканців. Найстійкіших і найбеззахисніших. Хоча в такий розклад карт на Постдамській конференції важко було спершу повірити людині зі здоровим глуздом.

Я вперше, мабуть, замислилась над тим, що більшість людей ніколи не покидають свого часу і навіть не припускають, що це можливо. Натомість я реально відчуваю в руці вагу ключа від залізних дверей, що закривають вхід до підземного Кенігсберга. А на шиї – перлове намисто. І мені усього 15 років, стільки, скільки було моїй мамі в 1945 році. І одночасно перебуваю у XIX столітті й бачу, як вранці по бруківці проїжджають візки молочника та зеленяра, акуратні, чисті, і вода виблискує в ріці, кидаючи відсвіт на стіни будинків…

21.07.2009

Мертві на вулицях, наче сплячі. Життя як сон, і смерть як сон. Прокидатись не обов’язково. Сліпучий проблиск думки в темряві – і знову сон.

Збирачі трупів і збирачі кісток – яка ж велика між ними різниця. Перші належать зимі, другі – літу.

22.07.2009

Вночі приснилась бабуся, яка померла багато років тому. Вона народилась ще в позаминулому столітті. Ніби вона прийшла, сіла й плаче за столом про те, як вона тужить за Україною. І ми розгублено дивимось на неї, знаючи, що їй треба повертатися. Бабуся ніколи не плакала вголос. Тільки тихо. Кожного дня, в один і той самий час вона згадувала старшого сина, якого вбили молодим. І до самої смерті носила на грудях єдину його фотографію. У неї було п’ятеро дітей, але їй не вистачало саме його.

Навіть уві сні я відчувала увесь тягар її туги, безпросвітність ностальгії. Може, це попередження для мене? Адже моя мова – це моя справжня батьківщина.

23.07.2009

Учора подумала, що і я так: живу в підземеллі, куди немає входу, із ключем від дверей, й ніхто не знає, де я. Щоб вийти, мені потрібно довго йти в темряві, можливо, навіть у лабіринті. І те, що наприкінці – там світло, але світло може бути теж різним. Головне – не згадувати нічого з минулого, щоб не розірвалося серце. Що б ми не писали, ми завжди пишемо про себе. Тільки так можна відобразити світ.

Безліч облич, безліч біографій – врешті, тебе саму приймають за когось іншого, розіб’ють дзеркало твого серця прилюдно, в натовпі, й в уламках будуть відображатися різні обличчя.

Ранок творчості такий свіжий, полудень такий сліпучий, але сутінки – наче межа між смертю й життям – моторошні.

24.07.2009

Невелика книга Юрія Чернишова «Мандрівка по Кенігсбергу», тоненька, в яскравій м’якій обкладинці. Стає моторошно – усі світлини з дорадянської епохи оживають лише на розфарбованих листівках. Калінінград ознаменував початок ери мародерства й безкарного розкрадання в загальнодержавному масштабі, яка й досі триває. Частинки Кенігсберга розсіяні по цілому світу. Автор намагається зібрати їх докупи як пазли, але картинка – це картинка, і образи – це не самі речі. Кенігсберзькі цегла, каміння, порцеляна, книги в срібних палітурках, картини, що пахнуть димом, сажею, рибою та водоростями. Вони і в моєму місті. Кенігберг присутній усюди. Весь світ складається зі звичайних речей і речей з Кенігсберга.

25.07.2009

Втомлена душа занурюється в щасливий сон дитинства. Якби не було цієї рівноваги, ми б помирали набагато раніше. Учора я ніяк не могла почати отой щасливий сон, доки не уявила собі кущ бузку з його темним листям, яке дуже контрастує з цвітом. Отой морок усередині куща. Попереду найважче – пройтись вулицями Кенігсберга XIX століття, навіть зважитись на це важко. Чогось по праву руку у мене завжди Прегель. Замуровані береги. Я не знаю, що таке – бачити з вікна воду внизу, воду, яка омиває будинок. Для мене це завжди означає потоп, стихійне лихо. Хоч води я не боюсь. Завжди хотіла бачити біля себе якнайбільше води. Я радію повені.

26.07.2009

Хрест і меч – ось що таке 26 число. І хоч сьогодні день Сонця, я народилася в день Сатурна. Отаке маю щастя. Цікаво, під яким знаком народився Кенігсберг? І як би то скласти його гороскоп? Гадаю, це можливо. Потім подивлюся. Відколи День Львова почали святкувати на свято Юра, місто почало видаватися значно щасливішим.

27.07.2009

Жовте світло нічного міста. Прокинулась серед ночі, побачила це світло з вікна і згадала чужі міста. Жовте світло тоді було знаком самотності й безпритульності. Порожні вулиці. Більше страху, аніж відчаю.

Зруйноване місто, засипане попелом і снігом, освітлене пожежами – іншого кольору. В ньому більше страху, аніж відчаю. Воно прагне порожнечі й світанку.

І ще чорна безодня води, якою ковзають відблиски проїжджаючих машин. Тут немає точки огляду, лише точки прицілу й попадання. Хіба що Бог подивиться інколи й порятує нещасну людську істоту від загибелі.

28.07.2009

Недавно хтось сказав мені, що не можна написати сон, створити його за допомогою уяви. Може й так, але якщо взяти одну деталь зі справжнього сну… Коли я вчора писала роман, відчула потребу зупинитися, і в небо XIX століття увірвався літак-винищувач. І світ розпався на частини. Наразі я пишу, наче розучую якусь музичну п’єсу. Сьогодні збагнула одну важливу річ. Роман буде закінчено, коли сон стане нестерпним, і дійсність також нестерпною. Тоді настане час примирення. І війна внутрішня закінчиться, коли закінчиться війна зовнішня.

29.07.2009

«Страждання юного Вертера». Головний герой – складний, непередбачуваний, повнокровний. Але інші – тільки через його поверхові враження. А самі роздуми – як вони відрізняються від тогочасних роздумів філософів, не маючи жодної мети, лишень стати частиною цього світу. Чудове місце, де Гете описує траву і тихе життя маленьких істот. Цей захват перед життям такий чистий і щирий. Магічна книга, нею можна тільки дихати, а не аналізувати її. Убивці-літературознавці, вони чинять те, що чинять зі старими містами: будують вежі й торгові центри там, де не можна нічого будувати: в парках чи на цвинтарях. Вони змінюють обличчя світу, створеного почуттями чи здоровим глуздом, перетворюючи все на прибуток. І лише божевільні захищають старий світ, ладні померти через те, що їхні почуття зганьбили.

30.07.2009

Читання «Вертера» викликало в мене непереборне бажання піти світ за очі з дому, хоча б на півдня, й назбирати ожини, а по дорозі подумати собі над різними речами. Життя в чотирьох стінах за невидимими мурами міста часом викликає страшну нехіть. Місто розкидало свою павутину, павук повсякденності напав на мене, вкусив, і довів до стану анабіозу. Тому й психологія міського мешканця мені незнайома і я бачу місто ніби збоку. Як, зрештою, і село, що, безперечно, дуже виграшна позиція, яка допомагає відчути усі злами, вигини й прогалини буття.

31.07.2009

Уявила собі вчора в лісі, що місто поблизу – Кенігсберг. Дивне відчуття, ніби я й справді наблизилась до цього міста, тим більше, що ліс наче після бомбардування: ями, траншеї, скалічені дерева. В який жахливий час ми живемо! Поганьблення всього святого, загибель мистецтва, знущання над природою. І цілковита байдужість мурашок, що тягнуть здобич до власних нірок.

Відчуженню передує зречення. Все одно, що за місто на заході, аби лиш у ньому був закуток для тебе.

01.08.2009

Не можу забути вивернуте коріння дерев у лісі, ями, де під тонким шаром листя і глини – білий морський пісок. Мільйони років тому тут було море.

Під тонким шаром буденності в кожній людині море почуттів, де розчинена сіль його досвіду.

Здається, я починаю будувати Новий Кенігсберг у тому небезпечному приміському лісі. Погляд мій весь час звернено у той бік: траса, за нею біла дорога, склади, кущі, букові дерева, всюди розкидане сміття. У заростях навіть підземелля, схожі на бункери. Постіндустріальні часи, вони, здається, тепер триватимуть вічно.

02.08.2009

Куди ж мені сьогодні вирушити? В Кенігсберг 1845 року чи, нехай, 44-го. Там немає ні Канта, ні Гофмана, та я й не їх шукатиму, а якийсь дім. Він має бути на вузенькій вуличці, подібній до криниці. Сонце туди ніколи не потрапляє, і на нижніх поверхах не ростуть квіти. Життя там бліде й сухотне. Починається століття сухот. Зранку надривний кашель якоїсь дитини з ангельським обличчям. В’їдливе ковзання коліс візка вугляра по бруківці, стогін голубів на даху, потім стукіт дерев’яних черевиків по сходах. Для того, хто мешкає в цьому будинку, кожен звук має конкретного адресата, для випадкового перехожого – типовий музичний супровід ранку. Ці звуки чути по всій Європі.

У мене ж тут – лише спів пташок і віддалений шум машин. Дерева розмахують безладно руками, як капельмейстер Крейслер. Не виходь, не йди нікуди, бо це виявиться знову не те місто, яке так гарно пишалось на обрії, виставивши напоказ усі башти, флюгери й шпичасті верхівки. Тобі не вдасться притягнути сюди ще й резиденцію прусських королів. Тільки звуки людського побуту й вікна, що були колись єдиною розвагою старих та дітей, ну й, звісно, молодих дівчат на порі.

03.08.2009

Ранок і гроза. Як давно не було такого. Повоювавши зранку, можна, взятись за мирні справи. Учора почала писати третій розділ і виявила, що дві відьми з «Макбета» у мене вже є. Залишилось знайти ще одну. А може, це все-таки Парки?

Треба знову повертатися до пруської міфології. У ній – головне. Це початок початку Кенігсберга.

Пружина так стистута, що боляче тримати її в руках. А випустиш – болітиме ще більше. Тому пишу дуже мало і швидко втомлююсь. Доводиться стримувати себе, щоб слова не вирвались і не накоїли лиха. Невже це справді мій останній роман? Останні чари.

05.08.2009

Дорожна карта тевтонських лицарів. Вони будували замки в Трансильванії у XIII столітті, допомагали угорському королю Андрію позбутися половців, потім він же їх і прогнав, а після цього вирушили завойовувати Балтику. Там вони так само будували замки, називаючи тими самими іменами, наприклад Марієнбург. А тим часом у Польщу й Трансильванію увірвались орди монголо-татар, і не було кому їх захищати. Я не очікувала, що довідаюсь про замки-двійники, як не здогадувалась раніше про існування Нового Кенігсберга. Люди приходять зі своїми порядками в чужий край – ось так і відбувається глобалізація світу.

09.08.2009

Письменник не повинен відновлювати минуле, а створювати нову реальність, переносячи туди декілька старих речей, непримітних, однак пам’ятних. Костюмована процесія на чолі з автором, вирядженим у старі лахи, – це так нудно. Або старосвітська мова, важко зрозуміла й пихата.

Попіл, темна вода Прегеля, битва пахощів жасмину й бузку, гуркіт танків, ніби грім небесний…

10.08.2009

Не збрехати пам’яті значно важливіше, ніж відтворення так званого колориту. Він буде сам проявлятися, незалежно від задуму. Учора я вирушила до Кенігсберга, не замислюючись, і мої подорожні нотатки раптом наповнились зустрічним вітром. Мене цікавили почуття чоловіка, якого в дитинстві разом з матір’ю відкинуло місто, бо вони були бідними. Через те йому шпилі кірх видались наче занурені в оцет, через що повільно розчинялись. Іти навмання – найкращий шлях. У місті, як і в лісі, потрібна інтуїція. Правила легко можуть маніпулювати людиною.

11.08.2009

Поки що я мандрую собі потаємними стежками, уникаючи людей, і кожна дрібничка тішить мене: слимак на дорозі, жменя ожини, незвично розлоге дерево, під яким можна посидіти. Усе, що мені потрібно, я можу знайти в дорозі. Мені не треба тягнути на собі цілий дім, щоб вижити у цій подорожі. Так подорожували підмайстри й учні в Гессе.

І так подорожують біженці в пошуках притулку. Уникаючи людей і великих доріг. Їх також тішить усе, що можна використати для порятунку. Вони відкидають зайві речі.

Два боки дзеркала, два боки Місяця. Яку треба було мати силу духу, щоб писати «Гру в бісер» під час війни.

На це не дуже звертають уваїу. Книга вийшла у 1943 році. У цьому контексті роман видається сном, утопією.

13.08.2009

Роман Поля Бурже «Учень» починається з розповіді про те, як лише одного разу Кант змінив свій маршрут прогулянки, бо дізнався, що того дня почалась Велика французька революція. Його головний персонаж, філософ Сікст, дещо списаний з Канта. У ті часи його філософія була дещо ближчою, набагато ближчою, ніж зараз, аж настільки, що могла змінити долю окремої людини. Жахіття для філософа – звинуватити його в тому, що його вчення спровокувало злочин. Ідею, як відомо, підхопили і Стендаль, і, особливо, Достоєвський, тим самим змінивши хід літератури.

Але я про інше. Про роман Поля Бурже, точніше, його атмосферу. Париж ближчий до Кенігсберга, ніж, припустимо, Берлін. Чомусь так мені здалося. І роман ідеї не вдалося написати Бурже, тобто первісний задум перетворився в дещо інше – детектив. Очевидно, письменник теж непомітно для себе звернув з дороги, передчуваючи, що у XX столітті роль пристрастей буде зведено до мінімуму.

15.08.2009

Ніхто досі не написав дослідження про взаємовплив літератури і філософії. Тема, звісно, всеохоплююча, не для нашої доби, коли тріумфує спекулятивне мислення. Просто часом мені трапляються тексти, де згадують філософів, того ж таки Канта, хоча про вплив його поглядів не йдеться. Те саме спекулятивне мислення, бо з контексту нічого не випливає.

Трохи смішно читати спогади 22-річного Карамзіна, який відвідав Канта. Текст видається надто відредагованим як на мандрівні нотатки. Особливо те місце, де філософ має вигляд світської людини. Треба буде знайти записки Андрія Болотова.

Коли хтось читатиме мій майбутній роман після щоденника, то побачить, що там нема нічого з того, про що я писала в щоденнику. Лише історії двох людей. «Ми зіткані із наших снів». Мабуть, це єдиний мій аргумент проти їхнього розчарування.

16.08.2009

Такий тихий недільний ранок. Але на душі немає спокою. Учора ввечері перевтомилась. Усі дні напружені, важкі, від того й безсоння. Але якщо сповідувати філософію Поліанни, то і цей досвід годиться для творчості. Хоча отупіння легше пережити. В романі я використовую принцип снігової кулі: усе незроблене чи зроблене не так, поступово нагромаджуючись, переходить в іншу якість, змінює життя.

І дежа вю. Зустріти людину, від якої залишився слід у генетичній пам’яті, я повинна про це написати також. Трохи згодом. Можливо, навіть наприкінці. Я вже уявляю, як це буде.

17.08.2009

Бог покинув Кенігсберг раніше, ніж його мешканці. Одні храми замкнуті, інші зруйновані. Їхні шпилі розчинились у оцті вічності. Коли костели й кірхи перетворюють на храми іншої конфесії, вони втрачають свою харизму, хоча Бог – один для всіх. Може, тому, що віра надто міцно зрослась з обрядом і втратила свою первинну сутність.

Теперішній надмір церков і надто часте згадування Бога на землі, яку Він покинув, теж неприродне. Фарисейство ще більш небезпечне, ніж переслідування віри, бо разом з Богом відходить любов.

18.08.2009

Після кожного прожитого дня залишаються невикористані й утрачені можливості. Після вчорашніх прочитаних текстів залишаються слова, без яких можна обійтися. Вночі думала про те, чому мені подобається тепер класична форма написання. Ніби склеюєш розірване на клапті власне існування, укріплюєш його послідовністю сюжету. Але ж можна відшукати й інший спосіб…

19.08.2009

Мераб Мамардашвілі разом з Прустом поставив питання: чому, коли людина прокидається, то залишається тією самою? Що тоді робиться зі світом, який ми створюємо уві сні силою власної уяви?

І ще одне. Як вплинули містики на німецьку класичну філософію? Чому Кант раптом зацікавився Сведенборгом, аж так, що навіть вирішив приїхати до нього? Але не вийшло, хоча це могло неабияк вплинути на Маленького магістра. А може, він хотів його попередити?

20.08.2009

Учора читала розмірковування Канта про внутрішній суд – так він називає сумління. І про суд зовнішній – закони суспільства. І про те, що вони не повинні конфліктувати між собою. Власне, звідси крок до прав людини. І я можу, нарешті, зрозуміти, чому мене як письменника не приваблюють окультні таємниці Кенігсберга, бо вони є лише суто зовнішнім декором і краще поставити своїх героїв в умови законності й беззаконня, аніж бавитися всілякою чортівнею. Етичні студії Канта – задля цього він зруйнував усю філософську методологію. Цікаво, кого б із письменників обрав Мамардашвілі, щоб пояснити етику Канта?

21.08.2009

Коли пишеш від руки, ніби зашифровуєш текст від стороннього ока. Коли пишеш від руки, слова, що їх пишуть інші, належать лише тобі. Ніколи не любила дорогих блокнотів, білих глянцевих аркушів, а щось просте, в клітинку, щоб рядки не заповзали, куди не слід. Писання від руки – це акт смирення, справжня праця, важка і невдячна, бо доводиться потім розшифровувати записи, псувати очі. Та й коли пишеш про XIX століття, чи й середину XX, не пасує комп’ютер як знаряддя праці.

Дякувати Богу, ніхто мене не підганяє, не стоїть над душею, тому можна не писати по кілька днів. Насильство над собою, експлуатація себе ради того, щоб потішитись згодом великим накладом, – мені вдалось цього уникнути. Коли поспішаєш, виходить одне. Коли не поспішаєш – зовсім інше. Я викладаю про Кенігсберг усе, що знаю, в щоденнику, в розмовах, аби тільки воно не потрапило до роману, як напівфабрикат на стіл. Я скидаю інформацію в кошик, ледь відчувши її запах і смак. Ніколи не можна йти однією й тією самою дорогою. Інтуїція має бути сильнішою за розум, уява – шляхетнішою, ніж знання.

22.08.2009

Після надто великих і тривалих переживань людина може поринути в глибокий сон. Як учні Христа в Гетсиманському саду. Дуже яскрава деталь, яка потім трактувалася по-різному, і так, і сяк, але не з розумінням психічного стану людей, які перебували у величезному душевному напруженні й потребували релаксації. Тим часом, природне пояснення завжди краще, бо воно правдивіше. Особливо, коли йдеться про літературний твір.

Тому я й обрала для свого роману форму снів, які більш реальні, ніж сама реальність, і більш правдивіші. Бо це сни, спричинені нестерпністю існування.

23.08.2009

Примарні міста мого дитинства, куди я потрапляла лише в мріях, зробивши дірку в килимку на місці витканих дверей чи припавши до радіоли «Латвія», в якій було маленьке пульсуюче зелене віконечко. Мені здавалось, що колись я побачу в ньому Афіни, Рим чи Стокгольм.

Між мною й містом завжди дистанція. Ні, мене не відлякують шум, гамір юрби, відстані. Лише неможливість піти, відсутність виходу. Тому добре час від часу дивитись на місто так, аби бачити його усе, з дорогами, якими можна вийти. Мабуть, є сенс будувати дуже високі будівлі, щоб задихаючись від клаустрофобії, людина могла зітхнути з полегшенням, побачивши, що вільний простір усе ж існує.

25.08.2009

Мені здається, що Кенігсберг завжди мав проблеми із самоідентифікацією, оскільки складався з трьох міст, кожне з яких прагнуло самостійності, виконуючи певні функції. Їхнє об’єднання відбулось на очах Канта. Хтось при цьому щось втратив, хтось здобув. Зрештою, кожне давнє місто не є однорідним, але у випадку Кенігсберга ми маємо зайву ускладненість. Невідомо, як би воно розвивалось, якби залишилось у складі Німеччини. Однак альтернативна історія мене зараз не цікавить, як і багато речей, що їх пов’язують з Кенігсбергом, бо я не ставлю собі за мету розвивати чиїсь гіпотези чи створювати власні міфи. Людина ніколи не зростається з містом, як, наприклад, з селом. Тому й створили символ генія місця, який би не давав розпастися цілісності міста в просторі й часі. Годі шукати цього генія місця в книгах, будівлях, ландшафті. Геній місця – це ім’я. Геній Львова – Львів. Геній Кенігсберга – Кенігсберг. Непевність перейменування, історична несправедливість створює можливість повернення старого імені в майбутньому і, як не парадоксально – найкращий товариш генія міста – це бренд імені «Кенігсберг». Королівська гора – нейтральна назва, ефектна і комерційна.

26.08.2009

Доводиться зустрічатись з людьми, чия уява мертва, а розум працює лише в одному напрямку. Людину без фантазії важко назвати людиною. Це – інша раса. Фантазія нагадує філософський камінь: вона трансформує матерію, хоча нічого з нічого створити не може. І якщо вона зникає, світ висихає наче пустеля.

Крім здатності нестандартно мислити та фантазувати, потрібно ще й досягнути певного рівня мистецької правди, яка завжди співвідноситься з особистістю автора. Він не може брехати самому собі.

27.08.2009

Хоч там як, але місто не може бути суб’єктом, тобто може бути, але лише в уяві. Жодне місто не здатне проіснувати настільки довго, щоб перетворитися у мислячу істоту, здатну самостійно діяти. Щось подібне пробував собі уявити Кліффорд Саймак у романі «Місто». Але мені здається, що наслідки подібних фантазій можуть виявитися не для людського розуму. Так званий дух міста – це лише дрібний демон, схильний до ошуканства. Не можна допускати його до якихось серйозних справ.

29.08.2009

Втеча в колесі долі від самої долі. Міста оточені невидимим кільцем. Ще тісніше кільце побуту. Ще тісніше кільце внутрішнього самоконтролю. Який сенс у цьому? Чому кожна жива істота прикріплена до певної території? Форма кола не дає їй шансів вирватися за межі, лише увійти в нове коло, ширше або вужче, де вона прагнутиме опинитися в центрі. І це називається символом досконалості…

Чи не таке саме відчуття виникло у Канта, і він захотів створити іншу форму досконалості, не розширюючи кіл, а звужуючи їх до безкінечності? І стержень долі став просто скалкою в пальці. Мине ще багато часу, перш ніж ми відчуємо біль, який відчував філософ з Кенігсберга.

31.08.2009

Маю надію, що осінь нарешті вирве мене з тієї затхлої атмосфери літа і наповнить дім свіжим повітрям. Відсутність самодисципліни, що не давала повноцінно працювати ціле літо, з’явиться знову, і я нарешті більшменш регулярно навідуватиму Кенігсберг. Просто відчуваю його поклик, зелений зошит докірливо позирає на мене з хлібниці, вирізки з газет надійно сховані від котів, а я все думаю, чи зможу я доповнити згодом текст вкрай необхідними історичними деталями, чи нишпорити зараз по книгах. Але час у місті пролітає так швидко.

Весь час думаю про кенігсберзькі марципани, які вони. А заразом і про мигдаль. Смак дитинства, обірваного війною. Майже як у Пруста – тістечко «мадлен». У цьому щось є, чи, точніше, було. Риба, марципани, криваве кенігсберзьке вино і поля з рівними рядками картоплі. Яка там земля під Кенігсбергом?

01.09.2009

Не можна нав’язувати людині-письменнику позитив, апелюючи до його відповідальності за читачевий спокій. А як часто це роблять критики і самі читачі. Про мистецтво досягати катарсису ніхто не згадує. Той же «Гамлет» страшенно депресивний, однак ніхто цього не відчуває. Коли письменник створює повнокровний образ, не мають значення сюжет і фінал твору. Позитив чи негатив – це до Дейла Карнегі, який навчив усіх посміхатися. Мені розповідали про одного американця. «Як Ваша дочка?» – питають його. А він шкіриться: «Померла!». «Все гаразд», – ще одна коронна фраза з американських фільмів-жахів.

Не люблю, коли коментують мої тексти з точки зору позитиву чи негативу. У людині є внутрішнє світло, яке повинне проступати в темряві. Це знак її свободи й незалежності.

02.09.2009

Ми переходимо через реальні мости, не розуміючи символіки цього дійства. У пори року, у пори життя. Перехід через міст завжди хвилює, його відсутність викликає розпач. Я мало над цим думала, але вчора чомусь згадала малюнок – проект моста через Берінгову протоку. Цього моста не існує, але його зображення таке реальне. Не існує більше дерев’яного моста в Урожі, але я продовжую ним ходити. І, само собою, виникають асоціації з Кенігсбергом, мостами, які були колись і є тепер. Вони так само дуже реальні. «Якби Г. знав, що в XX сторіччі не існуватиме моста, по якому він їде зараз, він думав би зараз про цей міст, присвятив би йому щонайпильнішу увагу, замість того, щоб думати про речі, які існуватимуть завжди, наприклад масове цвітіння бузини, вкритої шпанськими мушками». Цієї фрази нема в романі. Вона щойно себе створила. А мені час йти.

04.09.2009

Ось і дощі прийшли до нас. Я вчора увечері думала про те, кто кого створює: я своїх персонажів, чи вони мене. Нічого дивного, що вони вже ходять по світі й часом я їх зустрічаю, хоча не завжди вони мене впізнають. А коли пізнають ближче, нічого доброго з того не виходить. Себе мені чомусь більше шкода, ніж їх. Бо я одна, а їх багато. І час втікає, хоч порозбивай усі годинники на світі.

05.09.2009

Так рідко з’являюсь на люди, що на світському прийомі не впізнавала людей, що зі мною віталися. Ніби й своя, та не зовсім. Усі поважні, статечні, підлаштовувалися під інтер’єр і солідність заходу. Нудно було. Як ото Герману. Бракувало лише божевільного, що порушує спокій півоній у вазі. Такі асоціації виникли у мене аж вранці. Відчуття того, що у мене вкрали час, який я могла використати по-іншому, окрім усього.

Вираз обличчя давнього товариша, в якого кілька місяців тому раптово помер брат, був спокійний, але я відчувала, наскільки він глибоко переживає цю втрату. Не було потреби висловлювати своє співчуття – він бачив його. Кожна мить життя прозорою плівкою нашаровується на те, що я пишу, і розчиняється в ньому.

06.09.2009

Пізно увечері, коли вже не було ні на що сили, я розгорнула зошит і увійшла в чужий сон так легко й невимушено, наче у теплу воду ріки. Я почала спостерігати за кінцем світу, в якому падали зорі й розколювалось небо Канта. Це було справді дивовижно, і згодом я наважилась залізти в кишеню до Г. і вийняти у нього вату з вух, про яку він забув. Мені байдуже, чи комусь цікаво читати рефлексії відставного прусського офіцера й новоспеченого прусського поміщика, який уже не той і ще не інший. Прилучення до таїнства творення словами посилає всіх до дідька, як критиків, так і читачів, так і решту світу, в тому числі й жителів Калінінграда, які будуть тикати мене носом у текст і казати: «Що ж це ти написала, усе було не так!». Я, можливо, подумаю про це згодом. А може, й ні.

Єдина свобода на цьому світі – це свобода творця. Але творців катастрофічно бракує. Дехто навіть не здогадується про силу, котра дрімає в ньому, пробиваючись крізь сон життя.

07.09.2009

Осінь прийшла, ще каламутна й сіра, невистояна. Цього разу в моєму романі пори року десь на задвірках, бо війна не дозволяє спостерігати за перемінами неба й землі. Тільки квіти, принесені в дім, чи зламана гілка нагадуватимуть, що усе йде, як було задумано.

З мене поганий збирач інформації: тримаю усе в голові. Зрештою, мій роман не має жодного стосунку до політичної історії. Просто я опинилась в певних історичних епохах, замість того, щоб займатись історичним туризмом. Я всюди почуватимусь комфортно, чи в Кенігсберзі, чи Калінінграді, чи у якомусь вигаданому світі, полишена сама на себе, із загостреним відчуттям небезпеки. Тільки б не тут.

11.09.2009

Роман Канта із зоряним небом почався ще в дитинстві, коли мати вперше звернула його увагу на зорі. Дитячі враження – це та матерія, з якої кожен будує собі Всесвіт. Любов до зоряного неба допомогла Кантові вибудувати не лише власну космогонію, а й систему пізнання світу. Дійсно, per aspera ad astra. Цілих 60 років. Нікому не відомий, бідний, тридцятилітній Кант після кількарічного перебування в пустелі, тобто в провінції домашнім учителем, повертається до Кенігсберга, до Альбертини, і перші його роботи проходять під знаком Ньютона. Закон гравітації замість Бога. І жодного тобі страху, коли він не знаходить Бога в глибинах Всесвіту. Бо все ж таки Бог десь існує. І він знаходить його врештірешт у моральному інстинкті.

13.09.2009

Учора на презентації мене вразило зауваження про те, який важливий простір між словами в моїх текстах. Справді, слова можна полічити, замінити іншими словами, підробити, але простір між ними – це моя особиста творча свобода, куди я пускаю далеко не кожного. Магію слів можна відчути або не відчути. Ця речовина летка, і концентрація її мусить бути високою, аби щось дійсно змінити. Я дуже рідко читаю щось уголос, тому що боюсь завести слухачів туди, звідки вони можуть не повернутись.

15.09.2009

У підземеллях замку Гербуртів, де я була вчора, знаходяться залізні двері, вхід до іншого світу. Як у моєму романі – двері в брудному підвалі, через який потрапляєш у весну. Тривіальний світ XIX століття, розквіт фантазій Гофмана і Де Ліль Адана, й фантастичний світ середини XX століття, коли війна безжально здирає всю позолоту із випещеної моралі. А у XXI столітті розкриття таємниці – вгамування людської жадоби наживи чи марнославства. Коли за залізними дверима скарб, а не визволення.

16.09.2009

Дедалі глибше занурюючись в осінній туман, згадуватиму чужі літо й весну. Вічні мої мандри по інших життях – куди від них дітися. Ніде не зупинятися, завжди поспішати, розуміючи, що і це не твоє призначення.