Текст книги "Сни Юлії і Германа. Кенігсберзький щоденник"

Автор книги: Галина Пагутяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 15 страниц)

21.09.2009

Коли пишеш велику річ, вона наповнює твої дні думками про себе, а ночі – снами. Ти думаєш про неї з теплом наче про близьку істоту, і тоді твоє життя набуває сенсу. Люди, які цього не пережили, не розуміють тебе, твоєї внутрішньої гармонії, спокою, врешті, твого пильного інтересу до певних явищ. У якийсь момент я відчула, що потрібно щось змінити. Мені стало нестерпно в підвалі, схожому на склеп, під зруйнованим будинком, і вихід з нього мені захотілось зробити святковим, наче вихід Попелюшки з будинку батька. Уява і свобода – це два крила, на яких Іммануїл Кант здійнявся над заскорузлим мисленням своєї епохи, і він у моїй книзі стає тим ангелом-охоронцем, що допомагає звичайним людям вистояти.

Через мій пильний інтерес до Канта чимало хто думає, що я пишу роман про нього. Книг про Канта написано безліч, але хто напише про бідного Йорика?…

22.09.2009

Рядки, що їх я пишу від руки в зошиті, нагадують ланцюжок пташиних слідів. Коли дійде до передруку, як я лаятиму поганий папір, бліде чорнило і власний почерк. Але цей сповільнений набір спонукає мене до думки, і текст починає змінюватись. Так би мовити, вторинна магія. Я могла би написати роман за три місяці, але то був би провал. Мені треба потримати в руках кожне слово. Як і кожна людина, я піддаюся спокусі, але тільки не тоді, коли йдеться про моїх персонажів. Вони для мене живі люди.

23.09.2009

Знайшла вчора статтю про евакуацію німців із Кенігсберга. Спогади тоді 14-річного хлопчика. Ніхто не запам’ятовує краще деталі, ніж дитина. Він розповідає, як після довгих поневірянь сів на поїзд, але потім той поїзд повернули назад, до Кенігсберга. Тоді йому вдалося сісти на корабель у Пілау. Інші пішли по кризі й потонули. Виявляється, за евакуацію треба було платити викуп: десяток душ на зґвалтування і розстріл. Це продовжилося потім у Боснії і Дартфурі.

Потім той уже старим приїхав шукати заховані його дідом речі.

Революційна заява Канта про те, що війни – не спосіб розв’язання конфліктів, народилася в Кенігсберзі.

24.09.2009

Я звикла писати увечері, коли темно. За півгодини сила фокусується в пучок думок і спрямовується в потрібному напрямку. Я відчула порух персонажів, а потім вони самі змусили підійти до вікна. На вулиці тричі проїхав на коні не надто вродливий і не надто молодий пруський офіцер. Потім підемо купувати разом з вчителькою капелюшок, але офіцера вже не буде. У нього обов’язок перед батьківщиною. У мене також обов’язок: треба поїхати на цілий день. Звичайно, це недобре, коли творчість на останньому місці серед справ, але така вже доля всіх малозабезпечених письменників.

25.09.2009

Цілий день в чужому місті. Три зустрічі з читачами, і як нагорода – трохи містики. Виявляється, неподалік від Стрия було місто, від якого нині залишилась тільки розфарбована статуя мадонни серед зораного поля. У містечку мешкало 800 людей: євреї та поляки. Мені так і не сказали, що ж таке трапилось у 1946 році. Тільки натякнули. Місто, що зникає в середині XX сторіччі, без згадки в історії, це дуже дивно. СОКОЛІВ – місто називалося СОКОЛІВ.

26.09.2009

Осінь постійна, статечна, респектабельна. Вона впорядковує землю, обіцяє відпочинок й гарний теплий сон. Як сказав Шевченко: «Ми восени таки похожі хоч капельку на образ Божий».

А нині вона вдалася теплою й світлою, тільки я так мало нею втішаюся. Вже пізно, майже вночі сіла писати роман, і раптом чуже життя заговорило несподівано за себе, сколихнулось відчаєм нездійснених бажань, не захотіло бути просто статистом. Всі годинники Кенігсберга саме пробили полудень, і повітря порушило мирний плин буденної свідомості. Для того, щоб щось трапилося, потрібна тиша.

Можна звичайно робити стилізацію під XIX століття, заповнити простір антикварними речами, зниклими словами, досипати більше прянощів, зав’язнути, як муха в меду, в вітальнях пруських бюргерів, але для мене важливі саме такі моменти, коли людина починає себе усвідомлювати і бачить, який світ насправді, бачить зв’язки, що пронизують його, бачить тканину буття. Недаремно мене так завжди приваблювала екзистенційна проза.

27.09.2009

З кожним новим великим твором у мене змінюється манера писати, навіть словниковий склад. Зрештою, нічого дивного, бо пишу про різні епохи. Однак гадаю, справа в тому, що я мушу змінюватись сама, щоб вийти з лабіринту інформації й вражень про неї. А всілякі довколалітературні розмови, вони приємні для початківця. Чим менше говориш про літературу, тим спокійніше на душі. Тут головне – вижити до кінця роману, бо ж, виявляється, вижити треба і в мирному Кенігсберзі середини XIX століття. Я помітила, що мене чомусь тягне до теми станової та майнової нерівності, утім, лише в моральному аспекті. Якісь вперті ремінісценції з Джона Фаулза. Не знаю чому. Подивлюся, що буде далі. Вибору не існує, просто інтуїція підказує, куди звернути, щоб вижити.

28.09.2009

Чужий голос продовжує говорити про свою звичайну людську надію. Ми знаємо, що після першого удару дзиґаря проб’є другий, і що життя наповнить пустеля відчаю. Чи вдасться уникнути цього? Ні. Це розгалуження долі, й туди потрібно обов’язково звернути. Інший шлях уже зник в темряві минулого. Так ніби це – жертва майбутньому. Ось так розбита тарілка призводить в майбутньому до розбитого серця. За півкроку до можливого щастя світ відвертається від тебе, щоб у майбутньому звільнити від страждань когось іншого, немає значення кого. Так Всесвіт віднаходить рівновагу й сенс. Ціною щастя і надії однієї людини. У цьому полягає зв’язок часів.

29.09.2009

Раніше я так не відчувала енергетику місця. Район вулиці Мечникова, яка веде вниз до Личаківського цвинтаря, дуже погане місце. Завжди порожнє. І це не пов’язане з цвинтарем. Тут мене завжди охоплює відчай, почуття незрозумілої втрати. І хтось намагається тобі щось сказати.

Щось подібне відчуваєш, коли прокидаєшся від буденності. Розумієш, що вона ось-ось розпадеться, а змінити нічого не можеш. Спробую описати це почуття в романі, і цей епізод для мене не другорядний. Та й другорядних епізодів не повинно бути, як і другорядних персонажів. Злиття вигадки й реальності у мене було завжди. Це якась форма творчого аутизму.

30.09.2009

За тих кілька місяців я вже призвичаїлася до Кенігсберга, і коли чую це слово – перед очима міст на тлі будинків й вода. Так ніби я дивлюся на нього з іншого мосту. Важко визначити час: це ніби щось середнє. Я дуже легко уявляю собі ніч, міст і людину, яка дивиться на палаюче місто. З цим все гаразд. І з будинком, де живе родина. Принаймні, я вже орієнтуюся в просторі настільки, щоб не загубитися в Кенігсберзі. Це ніби сцена чи кадр з кінофільму. Важливо те, що потрапляє в поле зору. Отаким видається романний простір, який викликає в читача ілюзію безмежності. Немає жодної проблеми з декораціями чи спецефектами – ти створюєш їх за допомогою слів і намагаєшся додати якнайбільше реальності. Одне слово, ошукуєш імітацією життя. Мабуть, тому Бог такий немилосердний до митців, відбирає у них людське щастя і зводить з розуму.

Але розширення свідомості, але свобода – вони компенсують твою іншість з надлишком.

07.10.2009

На моєму робочому столі дивовижна фотографія сучасного Калінінграда. Висотні будинки над водою, збоку старовинний будинок. Об’єктив захопив частину бетонних перил мосту. Десь між будинками проглядає зелень, але така перевага холодних тонів вказує більше на ранню весну. Не хочеться навіть уявляти собі людей, які мешкають у тих білих вежах, і вулиці, либонь, імені якогось генерала чи Строїтєлєй. Це той випадок, коли слова можуть усе зіпсувати. Розмови людей, назви вулиць і сама назва міста. Добре тому, хто не розуміє цієї мови, хто чужинець, десь з Данії чи Гонолулу. Немає нічого облуднішого, ніж слова, реалій для яких уже давно не існує.

Я ж пишу про час, коли їх ще не було, і цих будинків також. Але фото все одно накладається на свідомість тонкою прозорою плівкою, що відсвічує блакитним і білим.

08.10.2009

Історія продовжує залишатись місцем бійки, де розмахують політичними прапорами різних країн і навіть партій. Але можна поставити питання по-іншому: чи має право окрема людина на власну думку щодо тих чи інших подій? Особливо, письменник. Навряд чи його думка може похитнути мури офіційної історіографії чи історичної школи. Має він рацію чи не має, проте ксенофобія й політична неприязнь не повинні ніколи використовуватись його опонентами. І він так само не повинен їх використовувати.

11.10.2009

Тихе божевілля жовтневої грози. Жовте світло серед ночі не давало заснути. Подібне явище в минулому вважали б знаменням, карою за гріхи. Світ намагалися зрозуміти, а не змінити. Зміни потягнули за собою ще гірші катастрофи.

І ось що дивує. Потік псевдомістичних знань призвів до того, що люди перестали думати про кінець світу. Вони думають про злочинні наміри людини проти людини і про Землю як пропаще місце, де виживе сильніший, а не праведний.

12.10.2009

Збираючи по крихті, як горобець, потрібні знання, легше йти до мети, бо тоді кожна думка проглядається з усіх боків, а кожна річ віддає тобі тепло. Інтернет поруч, книги перед очима, але боїшся вирушити на пошуки, аби не заблукати. Уночі подумала, що для моєї героїні краще було б приїхати до Кенігсберга, аніж там народитись. Тій, яка сниться іншій героїні. Так легше пережити втрату рідного міста. І не впізнавати те, що добре знаєш. Те, що здається при пробудженні безглуздим, у сні цілком правдоподібне. І в книзі – також. Бо книги роблять з нами те саме, що й сни: доводять існування інших можливих варіантів буття. Доки не зітреться враження.

15.10.2009

Почуття людини, яка не на своєму місці. Те місце, на яке її посадили, воно почесне, але й вимагає певних дій. Провал між дитинством і зрілістю. Хто допоможе цьому чоловікові заповнити порожнечу? Чи він має з цим впоратися сам? Зазвичай у таких ситуаціях сняться сни, що вказують на вирішення проблеми. Чим далі я занурююсь у розповідь, тим більше переконуюсь, що роман має бути психологічний, а не історичний чи містичний, і йдеться лише про ступінь впливу Кенігсберга на людей, які живуть у ньому та поблизу. І Пруст, як взірець письма, пасує до цього найліпше. Хоча раніше я думала про Гофмана.

У цьому світі важко зберегти здоровий глузд навіть письменнику. Світ змінюється на очах. Те, що вчора здавалось конче потрібним, сьогодні не має жодного сенсу: релігія, мораль, смаки. Людей калічить у цьому шаленому потоці. Це гірше, ніж війна, бо тут немає супротивників і ворог не схожий на ворога. Відповідно на це мала би реагувати література, але окрім цинізму й експериментів, вона ні на що не спромоглася. Вона не встигає за змінами, не визнає естетичних канонів і, мабуть, ніколи вже не опиниться попереду.

16.10.2009

Більше думаєш про понівечені сади з незібраними яблуками і про безкінечний дощ зі снігом, аніж про те, треба робити день у день, за розкладом, який сама собі нав’язала. Зима нас застала зненацька, осінь обдурила. Таке враження, що там, у небі, пересварилися між собою. Чистоти сприйняття анімалізму не знайдеш нині навіть у дітей. Їх виховують відповідно, щоб вони вміли захищатись від «неправильних» думок.

Суспільство з поділом на стани дозволяло нижчим станам довіку залишатись дітьми, і завдяки цьому виникла народна поезія. Кожна природня аномалія переживалась набагато болючіше й глибше, аж до виникнення табу на її обговорення. Немає важливішого заняття, аніж досліджувати зміни свідомості, як власної, так і загалу. Бо дуже часто на неї впливають зовсім незначні події.

17.10.2009

Чужі історії стають частиною нас самих лише тоді, коли інтерес до них безкорисливий і не нав’язаний кимось збоку. Ми спостерігаємо здалеку, не переступаючи поріг, за яким починається відповідальність. Не заважаючи – допомагаємо.

Дедалі частіше виникає образ сходів як мосту з минулого в майбутнє, зі сну в реальність. У сходинок немає ієрархії: вони всі однакові. Коли підіймаєшся чи спускаєшся по східцях, думки зникають, залишається лише твій подих. Він стає іншим, і ти стаєш іншим. Сходи небезпечні, їм завжди бракує надійного захисту. Вони не є частиною будинку, але без будинку їхнє існування позбавлене сенсу. Вони розривають дім, як внутрішні суперечності розривають людину. Дім – природний, сходи – неприродні. Вони притягують до себе загрозу, як залізо блискавку.

18.10.2009

Світ втихомирився нарешті. Осінь продовжується. Життя не затримаєш в жмені: воно як вода витікає крізь стиснуті пальці. Те, що лишається, оце твоє. Тому підставляєш руки під струмки чужих життів, щоб не висохли й не потріскались, і тепер важливо: чи поїде Г. до баронеси з візитом, чи по дорозі зламається вісь у бричці. Люди в стані напруження завжди притягують до себе містику. Не варто довіряти дорозі, яка лежить перед тобою як на долоні – від початку до кінця. Ти вже в думці пережив мандрівку, і от, аби не повторюватись, вона виявляється зовсім не такою. Принаймні, зі мною таке часто бувало.

Ну ось і потішила себе зранку. Тільки б не забути, що під лежачий камінь вода не тече.

19.10.2009

Мій герой повинен в уяві пережити зустріч, і тоді вдруге вона вже не відбудеться. В реальному світі все так і є, і зі мною не раз траплялося. Це є доказом існування в нашій свідомості іншого світу. Зрозуміти – це означає пересилити в собі біль втрачених можливостей. Не знаю, чи відчувають це інші люди, але для мене дуже важливо знати, чи задовольняє мене подібна ситуація, чи я просто змушена змиритися з нею.

20.10.2009

Почуття втрати, ніби втрачаєш щодня, щохвилини. Через те світ видається таким блідим і знекровленим, пораненим у саме серце. Порожнеча виникає всюди. Я доторкаюсь до чогось, і воно перетворюється на тінь. І Я живу вже вічність серед самих тіней, їхніх кволих порухів, слабких голосів. Як же вони бояться мене! Хоча спершу йдуть довірливо й радісно назустріч.

Щоб я їх втратила.

Та час уже їхати. Переміститись у просторі туди, де ще більше тіней і ще більше порожнечі. І дуже зимно. Пекельний холод втраченої домівки.

23.10.2009

Виконала те, що замислила спершу. Почастіше б тікати зі Львова, хоча б тиждень десь побути на самоті зі своїм романом, з книгами. Немає змоги і не буде: день-два щонайбільше може випасти. Дні, як зіжмакані аркуші паперу, на яких важко писати. Десь залишилися хризантеми і Булонський ліс вранці, сіро-чорна одежа чоловіків і розкішні сукні жінок, запах парфумів, світ, який потрохи завойовують електрика і телефон. Утім, хризантем зараз повно, і всі вони приречені жити на цвинтарях – черговий сплеск комерції перед поминальним днем.

За звичними речами важко розпізнати символіку. Яка символіка у каструлі, наприклад? А це Молох, який пожирає час і гроші, і сили.

Я не помру в Парижі, я навіть його не побачу. Так само, як Кенігсберг. Так само, як і багатьох близьких мені людей. Часом жертви настільки великі, що руйнують підвалини Всесвіту. Вибір є, але й вибору немає. Усе залежить від того, як ми ставимося до цього. І про це я писала: пливти за течією – часом найкращий вихід.

24.10.2009

Існує небезпека однозначності в нашому ремеслі, коли вимислюєш собі якусь ідею і женеш на ній, як на шкапі, від початку до кінця. Спершу я мала на меті використати мотив втрати імені містом, написати такий собі тренос за Кенігсбергом. Але це виявилося лише одним моментом. Мені просто не дозволяють цього персонажі. Вони хочуть, щоб я не покидала їх задля руїн, а допомогла з гідністю пройти випробування.

Уночі, в перерві між снами, що теж є символічно, мені спало на думку, що гра в уяву, яку розпочав Герман, повинна мати продовження, і зав’язати власне цю сюжетну лінію. Тоді це буде цілком у дусі Канта: людина змінює світ за допомогою уяви. Але, можливо, це буде небажана зміна, трагічна й несподівана.

Як добре, коли ти глибоко занурюєшся в стихію романного світу. Той, хто не зазнав такого відчуття, ніколи не оцінить магії слова.

25.10.2009

Про Кенігсберг не було написано за його «життя» жодного роману. Усім здавалось, що у міста довге життя, і що в XX столітті міста не зникають з лиця землі. А ще більша трагедія – перейменування міст. Кенігсберг зазнав одразу двох катастроф. Моя спроба описати час, коли Кенігсберг ще був Кенігсбергом, можлива лише за умови, що я знатиму, що трапилось згодом. Тому елемент містики повинен бути присутній. Вдавати, ніби нічого не трапилось – це в дусі того часу, в якому я прожила більшу частину свого життя.

Згадалась космогонічна теорія Канта, про те, що первісний хаос не міг бути цілком однорідним, бо тоді Всесвіт не міг би створитись. Гравітація виникає лише за умови неоднорідності. Так само й з думками. Посеред повної сірості й порожнечі щось трапляється, і тоді народжуються найсвіжіші думки та ідеї.

28.10.2009

Якими різними стають міста, що їх відвідуєш через багато років і входиш до них з чорного ходу. Зустрічаєш запустіння, в якому є натяк на майбутній добробут, але чомусь це майбутнє не настає надто довго, і, мабуть, вже не настане при тобі. Розкіш і злидні, лінивство і турбота, багряне мереживо дикого винограду і обписані непристойностями стінки ліфтів… Храми й будинки, що повторюють обриси довколишніх гір. Переплутані дати й хибні написи, і стяті бурею верхівки ялиць на перевалі. І раптом хочеться побачити стихію, стати її очевидцем, летіти разом з нею і впасти разом з нею на діл.

Отакі враження від Ужгорода, міста контрастів. У тобі, здається, вже згладжені всі контрасти, а туга за життям, сповненим одночасно краси й потворності, все ще існує.

29.10.2009

Думка про те, що світи, які живуть всередині нас, вмирають разом з нашою свідомістю, якщо не випустити їх з клітки. Але не всім світам буде комфортно на волі. Деякі розсиплються відразу, інші зміняться до невпізнання, а за іншими почнуть полювати. Однак прожити життя, не звільнюючи породжені тобою світи, означає змарнувати життя.

Якщо Бог несправедливий і нездатний тебе зрозуміти, можливо, за межами його володінь існує інший Бог? Можливо, Кант здогадувався про це, бо в похилому віці став ще більш розкутим, випередивши свій час на століття, включно з нашим? Адже вся справа в механізмі пізнання, в тому, чи вміємо ми пізнавати.

30.10.2009

Чому одні люди зазнають стільки страждань, а ті, хто поруч, не страждають зовсім? Вища мудрість незрозуміла для нерозвинутого розуму, проте відчуття, що тобою щось керує, виникає у кожної людини. Існують закони, які людина не може осягнути, однак намагається це зробити. А що буде далі? Думаю, людина зникне, добровільно припинить своє існування, усвідомивши, що воно безсенсовне. І спостереження за нею припиниться.

03.11.2009

Згадала прийом, описаний Фрейдом: заміна одних слів на інші. Замінила у сні Кенігсберг на Карфаген. Друга назва створює відчуття безпеки Місто стає чужим і далеким. Історія старіє, зруйнування Карфагена вже відбулося й змінити нічого не можна. Тепер потрібно повільно руйнувати це відчуття безпеки, перейти в іншу площину. Чим більше варіантів, тим більше шансів змінити світ власної свідомості.

04.11.2009

Щойно подумала, що пережити смерть близької людини допомагає усвідомлення зв’язку цієї смерті зі Всесвітом, бо насправді ніхто не помирає самотнім, це лише нам здається, бо живі інтуїтивно відгороджують себе від вмираючих, щоб їх не затягнуло у вир смерті. Але я мала на увазі зовсім не табу, а нерозгадану таємницю, ту містерію, велич якої не здатні передати навіть ритуали. Яким чином реагує на смерть Всесвіт? Що з ним відбувається, чого не може бачити ніхто? Образ зірки, що гасне, розірвана завіса, затьмарене сонце – що за ними приховано, врешті? Боюсь, що навіть після смерті ми цього не довідаємось.

Сон свідомості, який триває вічно, – можливо, це і є смерть?

05.11.2009

Несподівано з’явилася цікавість до землі Східної Пруссії. Вбогого ґрунту, що потребує значного внесення добрив. І одразу знайшлася людина, яка знається на ґрунтознавстві й може мене проконсультувати. Через сто років цю землю підживлять трупи мертвих солдатів і цивільного населення. А тепер агрономічна наука тільки починає зароджуватися в Німеччині. Філософія і сільське господарство будуть найпередовішими в той час на німецьких землях. Жорстка суспільна система і бідні ґрунти завдяки праці виявлять величезний потенціал людського розуму. Це справді прекрасно.

06.11.2009

Доводиться увесь час переходити з однієї роботи до іншої, увечері бракує в домі тиші, щоб зосередитися. І заважає тривожне відчуття зими, яка наближається. Важко буде її пережити.

У романі щось відбувається з часом. У підвалі – кінець зими. А в місті, можливо, навіть літо. Як дізнатися, коли довкола попіл та руїни?..

Мені не доводилось раніше описувати смерть людини. Смерть завжди була миттєвою. Одна фраза – і немає людини. Але тепер я знаю, що смерть здебільшого важка й болісна. Безкінечна серія видихів. Страшно про це писати, але якось по-дурному уявляти агонію як ланцюжок спогадів і наближення до світла наприкінці тунелю.

07.11.2009

Мені завжди здавалося, що важлива не кількість слів у творі, не багатство словника. Зі слів можна створити безліч комбінацій, і кожне нове слово додає ще більше варіантів і, можливо, викликає навіть потрясіння. Слова – це та сама земля, з якої проростають образи й символи. Стосовно ж свідомості, то вона є тією самою землею, в якій проростають слова. І якщо це суперечить логіці, то що ж, мені так зручніше. Головне, що це береться не з повітря чи з нічого.

Кенігсберг стає все більш примарний. Найкраще я почуваю себе на мосту, на одному з мостів через Прегель. Але віднині дія буде відбуватися також у лабіринті. Зі слів перли, ключ, книга, свічка можна створити цілком пристойний світ, який буде захищати голодну самотню дитину.

Але нагорі триватиме інша гра. Хоча обидві гри матимуть спільне: зберегти себе як особистість, навіть ціною втрати свого імені.

08.11.2009

Війна як свято, що символізує оновлення – щось тут не те. Як і думка про те, що майбутнє людства – це гра. Я просто відчуваю, що тут мене збираються ошукати, і навіть підсвідомість чинить опір. Про майбутнє як гру я прочитала ще в тій книжці, що зараз редагую. А вчора увечері читала «Людина та сакральне» Роже Каюа, начебто учня Мірчі Еліаде, а там – так само про це. Куди б не вела ця дорога, вона не віщує нічого доброго. Вона повертає назад. Хоч би як це не видавалося наївним, але прихильники цієї теорії не є ДОБРИМИ ЛЮДЬМИ. В сенсі того, що їхні стосунки з іншими людьми та іншими істотами – це щось цинічне й байдуже.

14.11.2009

Сьогодні вранці випадково випала вирізка з газети зі статтею «Серце Кенігсберга». Про собор. Саме в це серце цілились бомбардувальники союзників. Знищувати історичний центр міста через те, що там нібито знаходиться центр окультизму, – яка дурість! Та й не знайшли там нічого, а місто знищили. Жодна гіпотеза про причину авіаційного нальоту союзників не здається реальною. Те саме – знищення Дрездена. Згодом – Хіросіми. Чому не Берлін чи Токіо? Досі тверезий погляд на подібне жертвопринесення я знайшла лише в «Бійні № 5» Курта Вонегута: «Хижаки, якщо й б’ються, то тільки за здобич. Вони ніколи не знищують один одного».

15.11.2009

«Вибіркова спорідненість» – невеликий роман Гете, написаний в зрілі роки, є віддзеркаленим зображенням «Страждань юного Вертера». Практично невідомий пересічному читачеві, він символізує закінчення життєвої подорожі й застій енергії, яка ще залишилась. Дивовижна річ. Якщо мудрість може завдавати болю, то це той випадок. Аналогії на молекулярному рівні, алхімія почуттів, що дає несподіваний ефект. Пристрасть перемагає інстинкт. І не має значення, чи задум Гете втілювався від початку до кінця під контролем великого майстра, чи вирвався на простір диким конем. Вторгнення чужорідних елементів призвело до трагедії і спустошення.

Ідеологія і війна знищили Німеччину, і вона перестала бути собою. Трапилось те саме, що і в романі Гете.

16.11.2009

Інтуїція спрацьовує лише тоді, коли увагу зосереджено. Тоді, навіть ковзнувши побіжно по предмету, можеш збагнути його сутність. Іноді цей спалах дарує просвітлення. Ніхто не знає, скільки ж то праці вкладено в осяяння. Мені доводиться жити серед текстів, як серед людей, відчувати їх вплив, обтріпуватися й створювати власні тексти.

Запона, що вона може відділяти? Що ми побачимо, коли вона розірветься? І чому саме цей образ з’явився, коли я писала рецензію на книжку, яка мене відштовхує? Символ – це хімічний елемент, що зв’язує різні явища й змінює їх за допомогою інтуїції.

17.11.2009

Є речі, недоступні нашому пізнанню зараз, але вони можуть стати зрозумілими завтра. Я ніколи не думала, що містерія Шевченка «Великий Льох» – це надзвичайно рідкісний випадок злиття часів і створення якоїсь особливої моделі реальності. Наслідувати це можна, копіювати також, але містерія створюється кожного разу заново в стані одержимості завдяки щораз іншій комбінації або пропорції профанного і сакрального. Вони перетікають одна в одну, руйнуючи перегородки між часами. Це й викликає несприйняття містерії невтаємниченими. Постмодернізм не може впоратися з цим завданням, бо вважає, що пізнати можна все, користуючись чужими думками й текстами як інструментом.

18.11.2009

Важко під лавиною вражень вберегти власну душу від синців. Пронизливі миті «Вибіркової спорідненості», коли Едуард вранці зустрічає жебрака, якого вчора щедро обдарував. Жебрак – щасливий і веселий. Едуард, навпаки, у відчаї.

Мій Герман так само страждає від своєї непотрібності й облич старих людей, які уві сні перетворюються на зруйноване місто. Він почуває у собі лише руйнівну силу. Мені завжди було важко писати про звичайне життя, коли недоліки й достоїнства людини невеликі й непомітні.

Учора з роману Гете довідалася купу подробиць про «живі» картини. Виявляється, вони іноді перетворювалися на танець, супроводжувались музикою. Треба буде знову повернутись до мови жестів і театру. Герман любить театр, але лише на сцені. Перетікання театру в побут мусить його бентежити. Він буде дедалі глибше поринати у свій сон, як єдину варту уваги реальність, розуміючи, що з лабіринту снів його може вивести лише щось особливе. Знайти це особливе – означає не лише врятувати Германа, а й сам роман.

21.11.2009

У тому романі Гете війна окреслена лише кількома словами, як щось дуже далеке, але водночас цілком зрозуміле. Війна – нечиста і водночас це засіб очищення душі випробуваннями. У мене в романі поляк, що перебуває під впливом повстання 1830-го року, запитує Германа, чи той вбивав коли-небудь людину. Той відповідає, що ні, й раптом йому спадає на думку, що його справжня війна інша, та, в якій загине Кенігсберг. Хоча до цієї війни ще 100 років. Замість картинної війни, де цінується мужність і немає зброї масового знищення, війни як пригоди, йому судилось побачити Новий Карфаген і спробувати залишитись людиною.

23.11.2009

Реальність сама себе копіює. Один випадок як віддзеркалення іншого, одна й та сама ситуація повторюється на різних рівнях. Часом ці рівні потрапляють в поле зору однієї людини, і вона починає вважати це містикою. Чим одноманітніше життя, тим частіше подібне трапляється. Тому декому наше існування видається школою, атестат видає смерть, а оцінки в нього виставляє час. Можливо, час і є єдиний Бог, якому поклоняється людство? Тому так багато людей врешті стають атеїстами, збагнувши відносність часу.

Я живу в змінному ритмі, а тому реальність багатошарова. Усі ці шари добре видно, я відділяю їх силою волі, й могла би навіть позначити іншим кольором залежно від швидкості часу, в якому вони відбуваються. Важливо те, що ми відчуваємо, і наші дії, коли отаке відбувається. Реальність сну чи мистецького твору завжди значно багатша, бо тоді ми більш спостережливі й уважніші до панорами, що розгортається перед нами.

25.11.2009

Місто я завжди бачу збоку, на відстані. Його межі мають бути чітко окреслені, і за них не варто переступати. Коли місто надмірно розростається, воно гине.

Добре, коли є природні межі, тоді місто може існувати вічно. Взагалі міська культура зараз визначається рівнем комфорту, а не безпеки. Комфорт завжди обертається залежністю. Коли трапляється якась катастрофа, здичавіння набуває найбільш звироднілих форм. Тому треба покинути місто якнайшвидше. У мене в романі – дві моделі поведінки людини в умовах гинучого міста. Перша модель – втеча. Друга модель – тяжіння до центру, до серця міста. Ситуація нереальна і незрозуміла, своєрідний акт самогубства. Але вона дає можливість краще пізнати людський феномен. Поки що я тільки наближаюся до цього, і треба наближатися дуже обережно.

01.12.2009

Учора Місяць був оточений райдужним сяйвом, незвично великим. Ніколи такого не бачила. Я так рідко буваю увечері на вулиці. На селі завжди ближче до неба і повітря там наче ріка – тече, переливається, топить тебе… А тут світ завис у дротяній клітці, усюди залізні прути, дроти. За стільки років життя у місті я так і не звикла до того, що кожного ранку просуваєш руку через ґрати, проходиш між ґратами, і писати можеш лише про це. Я мала би відчувати по-іншому руйнування міста – не як катастрофу, а як звільнення. Як внутрішнє звільнення від холодного металу існування. Тому у випадку з Кенігсбергом постійно доводиться ніби перебувати за його межами, де більше простору. Так легше уникнути театральності й декорацій і легше проникати в світ символів, у які легко перетворюється кожна річ. Кенігсберг – це книга символів, яку читати може кожен, незалежно від мови й місцяперебування.

02.12.2009

Якщо письменник сам природний, він бачить обриси подій і зв’язок між ними в тумані буття. Навіть розважаючись, він поводить себе гідно й мудро. Творчість завжди була дарунком богів, а не ремеслом.

03.12.2009

Зараз у мене немає потреби створювати окремі світи й шукати в них притулку. Досить вежі, підземелля, лабіринту чи просто стіни. Цей період уже минув, як минає дитинство. Тепер я створюю світ з речей, що мають назви, на них натрапити може кожен. Це як цегла й каміння Кенігсберга, які вивезли за сотні кілометрів і збудували з них цілі вулиці. Про це я не писатиму в романі, але воно буде присутнє в ньому як мотив, наспів чи, можливо, прихована цитата. Про місто треба писати як про людину, не звертаючи уваги на її зовнішність, не відволікаючись на деталі. І добре при цьому не думати, як це сприймуть згодом. Бо може пройти багато часу, перш ніж хтось це зрозуміє.

04.12.2009

Для кожного часу є свій пакет питань. У теперішньому пакеті немає питань про сенс життя, про істину, про те, чи можна позбутись екзистенційного відчаю. Основні питання: як досягнути успіху й стати вродливими та багатими. Егоїзм під виглядом індивідуалізму виявився пасткою, альтруїзм збещещеним брехнею і злодійством. Турист на тлі Тадж-Махалу або людина за святковим столом – портрети нашого сучасника. Чи він щасливий? Так, як щасливий ситий звір у клітці.