Текст книги "Сни Юлії і Германа. Кенігсберзький щоденник"

Автор книги: Галина Пагутяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 15 страниц)

Августа смикає дівчинку за руку:

– Ходімо! Негоже стовбичити отак на вулиці.

Яке щастя, що крамниця з дамськими капелюшками за кілька кроків, і їм не доведеться проходити повз офіцерів. Вона б згоріла з сорому.

Ось рятівні двері, дзвіночок при вході. Це суто жіноча територія, сюди не наважиться увійти жоден чоловік. Пані Штокман підводиться їм назустріч з посмішкою зів’ялої квітки:

– Що панночки бажають? Сьогодні прибула партія капелюшків з Берліна.

Юлія дещо бентежиться від такої уваги, але Августа розквітає.

Через якийсь час учителька німецької мови втрачає контроль над собою, а її учениця пливе хвилями запаху клею, мануфактури та парфумів, що вже побували тут, у носі їй свербить, але її несе повз стоси капелюшків, модних і не дуже, різницю між якими вона взнає через два-три роки. Розгублена, збентежена, наївна перед цим царством жіночої спокуси. Звідки Юлії знати, що капелюшок здатний возвеличити й розтоптати жіночу красу. А про те, що капелюшок нерівноцінний замінник корони та вінка, знають лише одиниці серед тисяч осіб жіночої статі.

До реальних капелюшків з сукна, фетру, шовку та соломки додаються безкоштовно їхні відображення в дзеркалах, перед якими можна стояти, або присісти на дзиґлик. Суть капелюшка в тому, що наповнити його вміст, а тут усі суті порожні, всі чекають наповнення. Господиня крамниці залишила їх наодинці зі своєю помічницею, яка щойно спожила свій скромний обід у майстерні позаду крамниці. Дівчина відразу опізнала в Августі гувернантку, а не принцесу. А пані Штокман знає матір Юлії, та ще вчора домовилася про капелюшок для малої. Невдовзі вона повертається і щиро втішається грою гувернантки, і тим, як ця гра переходить в одержимість. У поведінці Августи, яка міряє один капелюшок за іншим, є щось трагічне й надривне. Під блідою шкірою палає вогонь. Лишенько, та вона закохана! Отакої!

Пані Штокман знає, що вони куплять: солом’яний капелюшок для малої, з блакитною стрічкою, їй пасує блакитне, і капелюх для вчительки, не з дешевих. Вона навіть знає, скільки приблизно грошей у неї в гаманці. У неї небога теж гувернантка, і теж закохана, а відтак капелюшок мусить виглядати блискуче, навіть якщо на тобі скромна саржева сукня. Бо чоловіки, наче бджоли, кидаються на штучні квітки, що увінчують жіночу голівку. Принаймні, гувернантка заплатить готівкою, а коли заплатить пані Веллер, невідомо. Щойно людина сходить на вищий щабель суспільної драбини, вона перестає носити гаманець, і страшне слово «кредит» роздимається як міхур, доки не лусне.

Цікаво, чи в дівчиська руки чисті. У такому віці вони завжди в чорнилі, варенні чи шоколаді. Юлія наближається до білих капелюшків, і в останню мить відчуває неспокійну вібрацію з боку пані Штокман, не застережний рух, а ледь помітне здригання. Зараз пошле її мити руки. У Юлії справді брудні руки, але вона забруднила їх вже тут, на вулиці, торкнувшись стіни. Начебто сажа. Ні, біле не для неї. Сажа літає в повітрі, великі клапті сажі, наче сніжинки, тільки чорні. І вони звісно не тануть. Тому вона, зітхнувши, прямує до солом’яних бриликів, і по дорозі зустрічається з відображенням Августи. Та міряє бежевий капелюшок, на якому цілий букет квітів, увінчаний метеликом. Краса. Юлія висмикує шпильки з волосся, щоб зняти свій брилик, вже трохи замалий і побляклий. Краще їй зробити це самій, бо Августа може завдати їй болю. То ж не їі власна голова. Юлія відчуває полегкість, позбувшись тиску, і знову вона гойдається на хвилях запахів і звуків, що долинають з вулиці. Якийсь хлопчина, її ровесник, помічник молочника чи зеленяра, притиснувши лице до вітринного скла, дивиться на неї. Через його сплюснутий ніс Юльхен здається, що він корчить міни, але замість того, щоб показати йому язика й відвернутися, одурманена капелюшковими чарами дівчинка кокетливо усміхається, як це робить Августа перед незнайомими чоловіками. Але в неї, напевно, вийшла лише жалюгідна подоба цієї усмішки, бо хлопчисько раптом щезає. Треба буде вдома потренуватись перед дзеркалом, бо з такою усмішкою її ніхто не візьме заміж.

Ось чорні капелюшки – цілком безпечні. Наче ворона на голові. Августа неухильно наближається до неї, переходячи від флори до фауни – капелюхів з пір’ям. Юлія хапає величезний чорний капелюх з вуаллю. Августа її не впізнає і почне шукати. Чудова ідея! Вона сховається за тим стосом капелюшків, щоб тільки стирчала голова, а лице вкривала вуаль. Юлія спершу помиляється, натягає капелюх задом наперед. Стара пані схилилась над столом, гортає велику книгу. Юлія нарешті натягає правильно капелюха, майже провалюючись у нього, й опускає вуаль. А тоді повертається до дзеркала. Ну, й страховисько. Вона – наче у в’язниці, десь у підземеллі, куди зносять всілякий непотріб, складаючи його у скрині з важким віком чи в старі комоди, від яких відстає фанера. Через що там повітря затхле. А ще в кутках зачаїлись привиди…

Юлія підскакує від невинного дзеленькання дзвіночка, що, як виявиться дещо пізніше, зовсім не невинне, а навпаки – лиховісне. Хлопчисько, хай не обідранець, однак з тих, на кого вона повинна згідно з правилами життя дивитися зверхньо-поблажливо, прослизає у напівпрочинені двері, й капелюшна містерія перетворюється на пантоміму. Хлопчисько йде прямісінько до Августи й щось каже до неї кумедною говіркою простолюду. Августа, така гарна в блакитному капелюшку, затуляє рот руками.

Зараз вона впаде й звалить цілу піраміду дамських головних уборів, але Августа продовжує стояти, як кам’яна статуя, тільки обличчя в неї вкривається червоними плямами. Юлія повільно йде до неї. Одночасно до Августи наближається пані Штокман, а з внутрішніх дверей виходять дівчата-помічниці. Забувши зняти капелюшка, Юлія зупиняється навпроти Августи. Вона мовчки дивиться на Августу, а Августа на її чорний капелюх. Вуаль трохи зсунулася набік.

– Я беру цей капелюшок, – мовить Августа якимось безживним голосом. – ЖАЛОБНИЙ. У мене помер батько.

– О, щиро співчуваю! – вигукує пані Штокман і тихо додає: Вам краще приміряти його.

Августа каже до Юлії:

– Зніми, дитино, капелюха. Він мені більше підходить.

Якусь хвилю вона тримає в руках чорного капелюха наче дохлу ворону.

Вона втратила свій єдиний захист, єдину опору, хай ілюзорну, але все ж обов’язок не так тиснув на її дівочі плечі.

– Виклич візника, – звертається Августа до хлопчика. – Мені ще сьогодні треба виїхати до маєтку.

– Та по вас, панунцю, прислали бричку з села, – повідомляє хлопець.

– Це добре, – велично киває Августа, для якої життя в Кенігсберзі скінчилося.

У сутінках Юлія стоїть біля вікна класної кімнати. Коли вулицею проїжджає офіцер на коні, вона кричить:

– У Августи помер батько! Вона поїхала до села!

– Що? де? яка Августа? – перепитує офіцер. І наче хтось ляснув його коня, вершник зривається з місця і мчить галопом. Більше його Юлія ніколи не побачить.

ГЕРМАН:

– Що б там не казали, – позіхаючи каже пан Богуш, – а близькість міста робить життя на селі більш витонченим та корисним для розуму й серця, дорога пані Фрідо.

– Позавчора вас привезли в стані, що його не назвеш корисним для розуму, а про серце нічого й казати. Самі знаєте, як вам було зле.

– Так, раз серце болить, значить, воно існує. Однак навіть ці прикрі наслідки мого, так би мовити, дружнього контакту з цим славним містом, не завадили мені виконувати свої обов’язки.

– Вас би тоді тут не тримали.

– І тоді б я помер, люба пані Фрідо.

– Авжеж, померли б від злиднів.

– Ніхто не знає, як приємніше помирати: у злиднях, чи в багатстві. Ну ж бо, старий пияку, до роботи. Треба найняти хоча б двох лісорубів, розчистити ліс коло болота. Це власне не мій клопіт.

– А чий же? Мій? Лісника до такого невеликого лісу ми не можемо собі дозволити. А там багато роботи?

– То вже вони самі скажуть, шановна пані. Піду до Германа, може, він вже встав…

Була ще тільки сьома година ранку, але в маєтку давно всі були на ногах. Корівниці до корів, конюхи до коней, орендарі до картоплі, кухарка до плити… Господар солодко спав. Відколи Герман повернувся з Кеніга, він став поводити себе ще більш химерно, і Фріда з управителем здогадувались чому. Але то не був вихід. Хтозна, чи він звикне, бо хіба щур може звикнути до пастки, а заєць до сильця? Через те Фріда й Богуш жили в напруженій атмосфері, чекаючи, що Герман сам зробить крок їм назустріч, хоча їм, як людям досвідченим і старшим, слід було зробити його першим. Адже де юре вони були в нього на службі. Та вони знали Германа віддавна і були переконані, що він нічого не мінятиме в маєтку: ні на краще, ні на гірше. І ще одне: ніхто не міг похитнути в них думки, що володіти – означає працювати. Бо той, хто не працює, а лиш володіє, неминуче втратить свій маєток. Добре було лише те, що Герман не витрачав грошей, окрім своєї офіцерської пенсії.

Утім, навіть проникливий пан Богуш спершу не здогадувався, що це бунт, мовчазна незгода зі станом речей. Герман зараз хотів лише повернути собі свого ординарця Ганса, аби мати свою людину в цьому воронячому гнізді. Гансові можна буде давати делікатні доручення, і він подбає про нього краще, ніж лакеї, вимуштрувані тітонькою. Звісно, Германа важко було назвати повноцінним бунтарем – він радше належав до того типу бунтарів-заручників, що не бажають працею примножувати статок своїх мучителів-тюремників. Він любив, щоб йому казали все відкрито, він потребував цього, а натомість мав підкреслену ввічливість економки та управителя, нещирість і зверхність челяді, яка вже знала про тітчині викрутаси з тестаментом. Було чому заздрити товаришам з полку, аякже! Вхопив зірку з неба. І порадити нічого не могли, бо не знали цивільного життя і не бували в подібних трафунках.

Однак Герман щодня до обіду йшов на прогулянку своїми володіннями, власне, до лісу, до якого вже потрохи почав звикати. У дитинстві то була непереборна спокуса – ліс. Але Герман, самотня дитина серед дорослих, ніколи не наважувався перетнути межу загадкової зеленої країни. Повідомлення про те, що треба найняти лісорубів прорідити й почистити хащу, здивувало його: невже він вартував того, щоб питати в нього порад? Але раптом він зреагував несподівано для себе:

– Добре, я поміркую над цим.

Управитель здивовано підняв брови, а тоді почав розповідати про справи в маєтку. Цифри бились об голову Германа, викликаючи в нього дедалі більшу паніку, бо він нічого не тямив не лише в цифрах, а й не знав більшості сільськогосподарських термінів. Нажаханий складністю провадження господарства, новоспечений дідич перед обідом подався до бібліотеки і, зачувши кроки Богуша, сховав книгу з агрономії до кишені, а натомість розгорнув першу-ліпшу.

– Можна поцікавитись, що пан читає? – спитав усміхаючись управитель.

Герман глянув на обкладинку: Сведенборг «Arcana Caelestia».

– Непоганий вибір. Одна з найвідоміших праць Сведенборга. А потім вам слід прочитати «Марення духовидця, пояснені маренням метафізика» Маленького Магістра, де він гарнесенько розколов цей шведський горішок. Зараз пошукаю…

Герман терпляче чекав. Огрядне тіло Богуша впевнено рухалось вздовж полиці.

– Знайшов. Зручніше було б покласти ці дві книги поруч, але я подумав, а раптом… – Богуш хіхікнув, – а раптом вони продовжать полеміку.

– І що з того? – витріщився на нього Герман, з одного боку розуміючи, що той жартує, а з іншого, що той жарт не пустий, а філософський.

– Мало що. Тоді життя зміниться.

– Від того, що дві книжки стоять поряд на полиці?!

Богуш здвигнув плечима й ледь почервонів:

– Містика! Ви забажали почитати Сведенборга, і тут же вам передали запрошення від баронеси фон Шварцбах, у якої дід по матері був шведом.

Оскільки на обличчі Германа не з’явилось нічого нового, управитель пояснив:

– Сведенборг, ви ж знаєте, був шведом. Невідомо правда, чи він цим пишався, відвідуючи небеса. Не думаю, що там надають якесь значення національності. Я прийшов, щоб віддати вам листа…

– Могли б і лакеєм передати, пощо було трудитись, – буркнув Герман.

– Та мені все одно треба переодягнутись до обіду.

– Дякую, – Герман поклав конверт у книжку.

Він уже збирався виходити, як раптом обернувся:

– А що треба цій баронесі від мене?

– Напевно, ваша свіжа кров. Вона по четвергах влаштовує спіритичні сеанси. А сьогодні якраз четвер. Так що книжка вам стане в пригоді.

Утім іронія, що прозвучала в словах управителя, не зачепила Генріха. Він мляво посміхнувся і сказав:

– Я й раніше читав Сведенборга. І навіть був якось на спіритичному сеансі. А що, я мушу конче їхати до баронеси?

– Не знаю, що вона вам написала, але якщо ви досі з нею не знайомі, то доведеться познайомитися. Мене вона не запросила, бо знає про мою неприязнь до окультизму.

– А ви, як я бачу, вхожий до світського товариства.

– Я ж не просто управитель, а й колишній викладач Альбертини. У цій славній країні, що стала для мене другою батьківщиною, до науки особливе ставлення.

Герман кивнув і вийшов, тримаючи книжку в руці наче дохлу мишу. В кабінеті він розрізав конверта. Лист був написаний французькою. От чорт! Не вертатися ж йому до Богуша, щоб той докладно переклав листа, бо Герман не все розумів у тих словесних викрутасах. Не розумів, наприклад, чи слід дати відповідь. Він швидко вийшов з кабінету. Десь на середині сходів його охопила паніка, зовсім не пов’язана зі світським етикетом. Той швед передбачив якось пожежу у Стокгольмі, хоча знаходився від міста на багато миль. Ні, це прочитане п’ять років тому, вплинуло на його сни. Пам’ять ще й не таке виробляє з чоловіком.

Посланець від баронеси виявився зовсім молодим хлопцем, із очима, в яких вираз двірської розбещеності миттю переходив до виразу дитячої наївності. Слуги в цьому домі, що перейшли в спадок від тітки, були поважного віку й похмурі. Цікаво, які слуги були б у такої безбарвної особи, як він? Нетямущі, неслухняні, хитрі. Певно, швидко навчилися б лукавити. Вдаючи заклопотаність, Герман спитався, чи пані баронеса конче хоче бачити його саме сьогодні увечері. Хлопець розгубився:

– Не знаю, пане.

– А це далеко звідси?

– П’ять, а може, й більше миль, пане.

– Перекажи пані, що я дякую за запросини, – буркнув Герман і повернувся, щоб іти.

Чимось його дратував цей хлопець. Він нізащо не взяв би його собі за ординарця. Надто вже пильно дивиться тобі в очі.

Через інші двері він вийшов у сад і спинився біля куща блідо-рожевої жимолості, яка починає пахнути надвечір. Видно було, що кущ старий і трохи занедбаний, серед цвіту стриміли всохлі пагони. Рано-навесні усі пагони виглядають однаково, тому важко розпізнати між ними сухі. Можна ненароком знищити те, що здатне жити. Сад теж виглядав занедбаним та похмурим. Хоча за ним доглядали, безперечно, однак не настільки, щоб зміни впадали в очі.

Неподалік була дерев’яна лава, всіяна змертвілими пелюстками яблуні, однак Герман вирішив просто пройтися. Він ще мав попередити лакея, щоб приготував йому одежу для візиту.

Ганс, той розумів усе з півслова, йому не треба було нагадувати. Через тиждень-півтора Ганс буде тут. Він родом з села і зможе бути корисним на господарстві. А платити йому Герман буде зі своєї пенсії. Ніхто не скаже, що він притяг у маєток зайвий рот. Зрештою, він має право.

В саду було тихо, він ще не був достатньо густий, але навіть молоденькі напіврозкриті листочки давали приємну тінь і пахло тут свіжістю. Ставши під старою грушею, Герман розкрив книжку по агрономії і став читати про ґрунти, піщані, супіщані, підзолисті. Утім, орендарі розрізняють ґрунти по-іншому, і навряд чи знають, що таке «підзолистий». Але він прочитає цю книжку цілу, дивись, запам’ятає дещо. Десять, ні двадцять сторінок щодня. Доки тут усім керують економка та управитель, він буде лише підписувати папери. І попри те мусить чогось навчитися. Для себе. Аби не почувати себе зайвим.

І подорожувати. Еге ж, через десять років. Колись він хотів подивитися на Помпеї, місто, яке загинуло за одну ніч. Порожнє, в руїнах. Як в отому його сні. Герман притулився щокою до потрісканого стовбура, наливаючись знову тугою людини, чия молодість минула, але життя ще не прибило її до якогось берега. Що лівий берег, що правий – однаково непривабливі.

Врешті Герман сховав книжку й пішов у дім. Він піднімався сходами вгору не як зрілий муж та господар, а наче підліток, якого завжди сварять, треба чи не треба. Не випадково, що пані Фріда відвела йому кімнату матері, де він почувався завжди винним хлопчиком. Вони випробовували його на міцність, а він гнувся й випростувався наче лозина, не даючи себе довести до відкритого бунту. Можливо, існували якісь усні розпорядження тітки, і якби в Германа була бодай дрібка дипломатичного хисту, він би спробував переманити на свій бік пана Богуша. Але він був таким самим простаком, як його батько, тільки той зробив у своєму житті один відчайдушний вчинок – узявши таємний шлюб з його матір’ю, а Герман досі не зробив жодного відчайдушного кроку.

Після того візиту до графині настала пауза. Германа нікуди не запрошували, наче й не зауважили його присутності. Помітили його лише дві особи – Софія та Бідний Генріх, хоча для товаришування з ними він був застарий. Застарий, щоб вибиратись на прогулянки верхи, влаштовувати пікніки чи бавитись у театр. Він міг грати в карти з поміщиками, їздити на полювання та кінні ярмарки та розмовляти про господарство та політику. Раніше Герман читав уранці газету при каві та люльці, але тут такого звичаю не було. Тут треба було вставати на світанку й вдавати, що працюєш. «Праця – насолода життя» – любила казати покійна тітка. Дурний вираз. Дурний та й годі. Добре, що тепер нема його кому казати. У Фріди паскудний характер, але вона не лицемірка. В душі вона напевно співчуває неприкаяному тітчиному небожеві, але воліє, щоб той виплутувався сам.

Зітхнувши, Герман відчинив шафу з одежею. Руки несамохіть потяглися до мундира, не нового, але такого рідного, добре припасованого до його попереднього життя. Він ніжно провів рукою по ряду ґудзиків, що від браку свіжого повітря вже почали тьмяніти, а один бовтався. Коли повернеться Ганс, він начистить ґудзики, пришиє, і тоді Герман одягне мундир. Час від часу вдягатиме.

…Була шоста година вечора, коли причепурений Герман сів у бричку, щоб їхати до баронеси. Пані Фріда вийшла на ґанок, склавши руки на пласкому животі, й сказала:

– Майте на увазі, що вечеря буде як завжди рівно о дев’ятій. Запам’ятайте собі!

– Але я не встигну повернутися до вечері! – здивувався Герман.

– Нема чого засиджуватися в тієї баронеси!

«Ну, звісно, – всміхнувся про себе Герман. – Спіритичні сеанси, чорна магія… Такій побожній пані в носі крутить.»

Не кажучи ні слова, він наказав кучерові рушати. Треба було сказати, що пруські офіцери не бояться духів з того світу, але мовчання ще краще. Він чув, що серед медіумів, чи як їх там називають, повно шахраїв, і декому з них вдячні вдови та вдівці записували маєтки, тяжко скривдивши родину. Він не є вдівцем, і прав на тітчин маєток у нього не більше, ніж у неповнолітнього, хоча в чуприні почали з’являтися перші сиві волосини. Цікаво, хто за нього піде заміж, довідавшись про такі чудернацькі умови заповіту? Ліпше, аби тітуся записала усе на сиротинець, і він літав би зараз орлом серед інших орлів.

У тебе, Германе, був вихід. Вузький, але прямий. Ні, не було. Мене купили. Я врешті хотів отримати сатисфакцію за роки, проведені навшпиньки, на рипучих підлогах тітчиного маєтку.

Герман переводить подих. Щось з ним не те. Нерви геть розхитались. Він заплющує очі, знову розплющує, щоб думати про баронесу.

Вона вже немолода, це безперечно, але молодша за графиню. Вона одягається в чорне і вживає багато французьких слів. Від неї пахне індійськими парфумами. Сильний запах. А на руці дзенькають срібні браслети. На обох руках.

– Ні, ви тільки гляньте, ма шер, які очі в цього чоловіка! Мені сьогодні снились ці очі. Ні, я не розповідатиму цей сон. Нізащо! Принаймні, до кінця. Вогонь, багато вогню, я в полум’ї… Жах! І ви, я впізнала вас по очах, простягаєте мені руку… Дві стихії, розумієте?

– А що було далі, пані баронесо?

– Цього я не скажу. Не скажу!

– О Генріху! Мій Бідний Генріху! Я так боялась, що ви не прийдете, мій хлопчику!

(«Добре, що півонії вже відцвіли».)

Де Генріх, там має бути Софія. Задля рівноваги. Щоб світ не перехилився на один бік.

– О Софі! Ви такі скромні наче стокротка навесні. Підійдіть ближче, нехай я вас розцілую, моя люба.

(«Не стокротка, а жимолость у цій блідо-рожевій сукні, яка їй так личить, і з очима мучениці, наче її мордували демони».)

Темно-вишнева шаль у вечірньому світлі додає блідості обличчю. Зустрінувшись із Софією поглядом, Герман нахиляє голову, але не підходить. Генріх регочеться щось на жарт баронеси, нишпорячи тим часом очима по вітальні, очевидно, щоб знайти собі жертву. Бридкий карлик! Хай не карлик, але все одно бридкий. Герман відвертається до вікна. Страх і хвилювання змагаються в ньому. Ця дівчина теж потрапила до пастки, але вона жінка, їй можна пробачити. Її не запідозриш у жадібності. Просто більш нікого не знайшлося під рукою у графині.

– За хвилю прийде наша люба Елеонора. Вона медитує перед сеансом.

Якась бідно й недбало вбрана старенька схлипує.

– Ну, що ще, пані Марто?

– Ви ж обіцяли… – шепоче старенька пані.

– Боже! Майте терпіння, пані Марто. Минулого разу вам сказали, що вашого сина немає ні серед живих, ні серед мертвих…

– А може, може, він вже десь об’явився, – лепече старенька. – Мені снилося…

– А ось і наша дорога Елеонора! Все гаразд, моя люба?

Герман не встигає уявити собі вихід медіума, як вісь у бричці ламається, і він зісковзує з сидіння на дно. Елеонора… Що за Елеонора?

На обличчі кучера вираз подиву. Він мовчки дивиться на Германа, а той на нього, ніби хтось з них винний у тому, що вісь зламалась. Герман перший відганяє від себе думку про причетність до аварії. Кучер теж не чує за собою жодної провини. Обоє вибухають одночасно, зрозумівши, що мандрівка скінчилась. Герман довго не може второпати, про яку стару відьму торочить йому кучер, і врешті починає сміятись. Брички завжди ламаються у невідповідний момент – ось це й трапилось.

– Не можна вам туди їхати, пане, – каже кучер, знімаючи капелюха. – Ота баронеса… Стара пані, небіжка, до неї не їздила. Дивно, що баронеса вас запросила…

– Не мели дурниць, Петере! – урвав його Герман.

– Еге, не вірите, а вісь цілісінька була. Я й тяжчих за вас возив, дорога рівна як стіл. Чого було ламатись? Не інакше, як пороблено…

– Дурниці! Ким пороблено?

– А цього я вже не знаю, пане! Може, небіжкою-пані, може, пані економкою, бо, присяйбі, я на власні очі видів, як вона знак отакий-о зробила рукою. Торік кухарка чимось їй не вгодила, не знаю чим, що там межи ними зайшло. Ну, й кухарка собі на ногу баняк з окропом перевернула. А баронеса, кажуть, з того світу небіжчиків приманює. А то гріх великий, самі знаєте. То котрась з них, бігме!

– То виходить аж три відьми на одну вісь?

– Нє, одна з них. І не на вісь, прошу пана, а на вас.

– Гм, – мовив Герман, все ще сидячи на підлозі брички. – Цікаво. Що ж я їм таке зробив?

– Се вам ліпше знати. Треба вертатись назад. Коні дотягнуть бричку. Не лишати її тутка. Мо’ й добре, що не втрапили ниньки до пані баронеси.

Із цим Герман погодитися не міг, але промовчав. Йому раптом стало нудно, невдоволення згасло й цікавість до забобонів теж, наче він не раз мав з ними справу і вони його вже не збуджували. Він стояв на дорозі, й дорога теж була нудною, такою буденною. Наприкінці дороги була неприємна зустріч, і якби цю запилену стрічку можна було згорнути в сувій, щоб вона перестала існувати, й залишились лише поля з картоплею та житом…

– А нема тут стежки навпростець? – спитав він кучера.

Той похитав головою:

– Нема. А хоч би й була, можна втрапити на болото.

Тієї ночі Германові знову приснився сон, ще дивніший, ніж два попередні.

Сон Германа

Пожежі освітлювали місто краще, ніж тисячі ліхтарів. Герман стояв по кістки в гарячому попелі, й у голові у нього чомусь крутилась фраза: «Карфаген повинен бути зруйнований». Вона скрипіла, обертаючись наче колесо, а йому здавалось, що коли йому вдасться відтворити її дзвінко й урочисто, велично й трагічно, Кенігсберг перетвориться на Карфаген. І Прегель з шумом опуститься вниз до глибинних материкових вод, бо в Карфагені не було Прегеля, це точно. Тисячі рабів розберуть палаци, храми й будинки, вкинуть трупи мешканців міста в рови, засиплють їх землею, а після того, як усе каміння й цеглу буде прибрано й віднесено далеко, де з них збудують інші будинки, храми й палаци, місце, де був Карфаген, посиплють сіллю, щоб проклята земля ніколи не давала ні цвіту, ні плоду. Отак зруйнують Карфаген. Не Кенігсберг – Карфаген.

Як не дивно, але саме ці слова захищають Германа невидимою бронею, бо ж на тлі пожеж його постать у чорному плащі – чудова мішень для стрільців. Зрештою, він сам відчуває нереальність того, що відбувається перед його очима. Чи ж могло таке статись, щоб Кенігсберг, щит Пруссії, палав і руйнувався Літаючими Машинами Для Вбивства. То все чари, наслані на нього трьома відьмами, мана, блуд. У роті пересохло, і він не може вимовити: «Карфаген повинен бути зруйнований».

І він не Ганнібал. У нього навіть меча немає. І війська не видно. Хто воює проти нього? З ким воює він?

Та ні, ось там якісь люди, без мундирів і зброї. Здалеку вони нагадують мурашок, що сновигають туди-сюди. Може, він стріне там когось зі своїх знайомих? Це було б добре, бо слова – ненадійний захист.

– Що ж, треба йти, – вирішує Герман і йде до людей-мурашок, усе ще з відчуттям невидимої броні довкола себе. Можливо, він для них невидимий. Герман переводить погляд на свої руки і прокидається.

ЮЛІЯ:

Юлія крізь сон чує хропіння няньки. Що вона робить в її кімнаті? Я ж бо вже велика! – дивується вона і реальність приходить до неї у вигляді запаху диму й смороду мокрого шмаття. Воно не сохне, не замерзає, і навіть не гниє. Ніби час ним гидує. Утім, знати, що з нею, важливіше, ніж просякле сечею шмаття. Час влаштував проти неї змову.

Дівчинка розплющує очі. Темно і страшенно холодно. Дідусь хропе на весь підвал. Ні, хрипить. І в його хрипінні є щось таке, що змусило її прокинутись серед ночі. У ньому з’явився ритм, проте це нічого не говорить Юлії. Якби була тиша, вона б не прокинулась. А якби прокинулась, то лежала б у темряві й думала: помер дід чи не помер.

Вона тягнеться рукою до дверцят грубки. Попіл ще теплий, але жару немає. За допомогою клаптя з ватяної ковдри й вирваного аркуша їй вдається розпалити вогонь. Залишилось дві свічки. Їх треба берегти для майбутньої подорожі. Тому вона запалює скіпку й, плутаючись у довгій сукні, йде до дідового ложа. По дорозі їй бракне повітря, серце завмирає, і все тіло здригається, наче позад неї вибухнула бомба.

– Дідусю! – шепоче вона, дивлячись туди, де догоряє життя. Їй здається, що коли вона дійде, все це скінчиться.

Хрипіння стає дедалі ритмічнішим і голоснішим. Юлія наближає запалену скіпку до узголів’я, тіні кидаються їй в обличчя, але дідусеве лице таке біле, наче вилите з гіпсу. Раптом дід хапає її за руку, міцно, наче обценьками. Вона вириває руку й тікає. Падає на свою купу лахміття й дивиться, як вогонь облизує тріски. Їй стає легше, коли вона починає розуміти, що підійде до діда, коли вже буде по всьому. Коли настане тиша. Тоді вона зробить для діда все, що можна зробити за таких обставин.

Юлія кидає в полум’я книгу за книгою, дим наповнює підвал, скупчується угорі під склепінням, а тоді виходить, знайшовши тріщини, – виходить у місто, в те, що залишилось від цього міста, яке незабаром втратить ще й ім’я.

Минають хвилини, години. Надворі починається ранок. Грубка пашить теплом. Втомлена Юлія дрімає, але не спить. Хвилі тепла огортають її маленьке тіло, сонячний промінь прокладає широку смугу над нею, але не досягає протилежної стіни. Десь дзюркоче вода, пробиваючи собі дорогу.

Дівчинка не їсть, не п’є, їй нічого не хочеться. Вона дивиться на світляну смугу, що нагадує промінь прожектора з будки кіномеханіка. У неї є ключ. У неї є перлове намисто. Вона ще візьме одну книжку з того стосу, який не можна палити. Першу-ліпшу, не дивлячись. Задля дідуся вона врятує бодай одну книжку. Може, вони ще колись повернуться сюди з тіткою. Але в глибині душі Юлія не вірить, що можна повернутись сюди. Сюди не треба повертатися. Ніколи.

Вона дотримала свого слова. Вона сказала собі, що не залишить дідуся, доки той не помре. Чекай, Юльхен, просто лежи і чекай. Ти нічим не зможеш допомогти дідусеві. Він схопив тебе за руку не для того, щоб забрати з собою на той світ. Він просто хотів переконатись, що ти тут. Він любить тебе.

Промінь стає вужчим і коротшим. Коли він зникає, настає тиша. Потім короткий хрип, і все.

ВСЕ.

Нарешті все.

Наче відплив корабель і зникла незручність від прощання. Вічна жіноча мудрість підказує дівчинці, яка лежить перед згасаючою грубкою, зачекати. Не ворушитись, не робити різких рухів. У голові в неї жодних думок, якась суха пустеля, де чути биття її серця. Тепер у цих руїнах б’ється тільки одне серце. Коли вона піде звідси, тут не залишиться нічого живого, нічого, за чим можна шкодувати. Каміння і цеглу вивезуть до Росії і там побудують з неї нові будинки. Добра кенігсберзька цегла служитиме ще багато років.

Юлія кладе на майже вигаслий жар ще книжку. Майже стемніло. Сонце заходить тепер пізніше. Ноги у неї наче з вати, коли вона йде до дідуся зробити те, що належить зробити. Те, що зробила б її мати, кожна жінка в Кенігсберзі. Обличчя дідуся уже не біле, а жовте, очі розплющені. Вона повинна закрити йому очі й покласти на них монети, але монет у неї немає. Нехай буде так, як є. Юлія відриває довгу смугу від порваного простирадла й підв’язує щелепу. Кладе неслухняні, але ще гнучкі руки небіжчика на грудях, все ще побоюючись, щоб той не схопив її. Намочує у воді ганчірку й витирає йому обличчя, руки, ступні ніг. Одяг. Не можна, щоб дідусь пішов до раю невбраний. Розуміючи, що це їй не під силу, Юлія все ж виймає чисту сорочку й штани з вузлика. І краватку. Коли дівчинка перевертає діда, той ледве не скочується на підлогу. Який він важкий. Юлія вся спітніла, задихалась. Маєш, діду, сорочку і краватку. Краватку сам собі зав’яжеш. Юлія підстеляє під голову діда білу шаль, знайдену на споді скрині. Мокре шмаття витягує з-під нього і відносить у куток. Стелить під діда скатертину, натягає штани. Накриває його до пояса другою скатертиною, кладе вздовж тіла ціпок. Розчісує довге сиве волосся своїм гребінцем, намагаючись не дивитись дідові в очі.