Текст книги "Сни Юлії і Германа. Кенігсберзький щоденник"

Автор книги: Галина Пагутяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 15 страниц)

– Яка я розумна! – втішилась Юлія. Вона ще згадала, що коли триматись весь час одного боку, наприклад правого, то можна вибратися з будь-якого лабіринту. Хоча це підземелля не лабіринт. Лабіринт – це де жив Мінотавр. Але, може, вона стріне тут чудовисько. Добре чудовисько.

Юлія дуже обережно зняла з себе намисто й поклала собі на коліна. На темному тлі перли матово виблискували. Намистини були різного розміру, посередині більші, по краях менші. 49 перлин, затям собі, Юліє. За кожну з них можна купити або палац, або корабель чи авто. На менше не погоджуйся, коли вийдеш звідси. Мама хотіла виміняти перли на борошно і сало. Але дідусь не дав. Він подарував ці перли бабусі на весілля. «У нас повинно бути щось святе», – сказав він.

– Святі перли, – пирснула Юлія.

– Мій спадок.

Ключ – теж її спадок. Вона повісить його на шовкову стрічку в своєму домі, якщо колись його матиме, й розповідатиме своїм дітям, як пройшла увесь Кенігсберг під землею, сама-самісінька. Вона вірила, що так буде. Дідусь не послав би Юльхен на загибель. Він покладався на її кмітливість.

І Юлія пішла далі. Що буде, то буде, але назад вона вже не повернеться. Тільки б гасу в ліхтарі вистачило. Хоча є ще свічка й кілька довгих скіпок.

Коридор зліва виявився дуже важким. Спершу він підіймався догори, потім вона вдарилася головою об стелю. Отвір став вужчим і нижчим, їй доводилося кілька разів згинатися в три погибелі, й скло ліхтаря обпекло щоку. Юлія врешті не витримала і просто впала на купу піску, задихаючись від нестачі повітря.

«Я завжди йду не в той бік, що слід», – у відчаї подумала вона й провалилась у сон.

Сон Юлії

Карету, що мала везти всю родину в маєток Ф., прислала мамина сестра Клотильда, що вже років з десять, як вийшла заміж за поміщика. Щоліта вони проводили в неї цілий місяць. Юлія бігала згори вниз, знизу вверх, зносячи потрібні їй речі. Татові справи на біржі йшли не надто добре, тому цього разу мати їхала значно охочіше, ніж зазвичай. Вони взяли з собою Луїзу, мамину покоївку, яка на відміну від Юлії рухалась повільно, наче досі не прокинулась. Тато обіцяв приїжджати по суботах, а зараз їх просто супроводжував. На його обличчі теж було полегшення. Вдалося пошити кілька суконь, купити різні потрібні дамам дрібнички, але вже те, що вони не мали власного виїзду, перекреслювало всі обнови.

Вмостившись нарешті в кареті, пані Веллер трохи принишкла, міркуючи над тим, як приховати сліди руїни на своєму обличчі, не в тому сенсі, щоб приховати зморшки зі свого 35-літнього обличчя, це вона вміла робити майстерно, – а сліди невдачі свого чоловіка.

Сестрі більше пощастило, хоча чоловік у неї не такий вродливий, як її Людвіг, зате багатир на всю губу. І тямущий, бо додав до батькового спадку втричі більший статок, почавши розводити породистих коней. Хоча Юльхен і вважали батьковою копією, вродливою вона не буде, на жаль. Шкіра надто смаглява.

Пані Веллер скосила око на дочку. Ще років два, і треба шукати їй нареченого. Якщо вони до того часу не розоряться. Вона згадала ту нещасну вчительку, у якої на руках залишилось троє сиріт. Ото нещастя! Вони дали їй трохи грошей і дещо з Юліїного дитячого гардеробу, а та навіть не відписала потім. От невдячна!

– Знову горбишся, Юліє! – налетіла пані Веллер на дочку. – Скільки тобі можна казати?!

Юлія випростується й боляче вдаряється головою об щось дуже тверде. Але сон її триває, і вона бачить з вікна карети вершників, що мчать по скошеному лузі: двох молодих жінок у зеленій та червоній амазонках і двох чоловіків, а вдалині сліпучі білі дюни і море.

Море! Юлія не знає, кому віддати перевагу – морю чи вершникам. Вуалі розвіваються на вітрі, коні виблискують гнідими крупами. І все це так гарно, і так його багато – море, коні, дами і кавалери, яскраві барви, що вона відчуває, як серце їй стискається від незнаного болю.

Чому, Юліє? Ти так само колись мчатимеш на коні, в амазонці. Дядько Клаус обіцяв цього літа тебе навчити їздити верхи. Ні, хитає головою дівчинка, цього не буде. НІКОЛИ НЕ БУДЕ. Я не потраплю в цей час. Я живу в іншому світі.

ЮЛІЯ:

…Вона прокидається на купі столітнього кам’яного пилу, ліхтар горить. Боже, скільки вона проспала? Усе тіло заціпеніло від холоду, ноги затерпли, в роті сухо. Юлія сідає. В неї нема сили навіть відкрутити кришку термоса й випити води. Поки горить ліхтар, треба йти. Свічка не дає стільки світла, та й гасне від протягів, а в неї зовсім мало сірників.

На щастя, прохід розширюється, й вона тепер йде доволі рівним коридором, найперше дивлячись собі під ноги, щоб не спіткнутись. Сон висотав з неї увесь оптимізм. Їй здається, що вона блукатиме тут доти, доки не залишиться зовсім без світла. У пустелі найважливіше вода, а що найважливіше в підземеллі? Світло. Вода і їжа зараз здаються їй ношею, без якої можна обійтися. Якби вона мала вдосталь їжі перед тим, то давно з’їла б усі сухарі й випила усю воду. Але вона вже тривалий час недоїдає, шлунок у неї зменшився і всох, й потребує зовсім мало їжі. Вона звикла розтягувати їжу найдовше, ділити на порції (це на ранок, це на вечір). Вона їла суп із мерзлої конини, кривавила ясна об сиру брукву, хліб з тирсою і врешті допровадила себе до того, що не відчуває голоду. Майже не відчуває. Те, про що вона давно мріяла, коли дуже хотілось їсти, для неї перестало існувати. Не бажати, не хотіти, стати невидимою. Це підземелля – саме те, що їй треба. Єдині звуки, які вона чує впродовж багатьох годин – це її кроки. Часом вони розсипаються, множаться, відбиваючись від округлих стін. Можливо, це останні звуки, які вона відчуває в своєму житті. Юліє, ти вибрала не той коридор. Ти вибрала лівий коридор, а треба було правий. Але ти не будеш повертати назад, хіба що натрапиш на залізні двері чи замурований хід.

Її охоплює нетерпіння. Сльози закипають на очах. Вона йде швидше. Для неї головне побачити, що буде далі. Нехай це буде що завгодно. Вона згадує, як каталась три роки тому на велосипеді. То було літо і вони з мамою жили в тітки Агнеси. Дорога була м’якою і теплою, й хоча майже стемніло, Юлії не хотілось вертатись. Вона доїхала до роздоріжжя й зупинилась перед одним із тих священних каменів, що їх так обожнюють селяни. Величезний округлий валун. Вона торкнулась його долонею і усмішкою. Такий теплий, зовсім не грізний.

Вона була сама. Швидко темніло. Темно-синє небо вкрили розсипи зірок. Юлія притулилась до каменя і відчула, що він її торкається, а не вона його. Вивчає її. Дівчинці навіть на думку не спало щось попросити у каменя. У неї було все. Може, тільки не вертатися, а враз опинитися на подвір’ї у тітки перед освітленою верандою, впасти у ліжко й одразу зануритись у тепле молоко сну.

Тоді трапилось те, що можна було пояснити хіба провалом у пам’яті. Юлія стояла перед хвірткою й чула, як тітка з матір’ю гомонять на кухні, брязкаючи посу(…..) [1]1
  У сканах не вистачає стор. 110-111


[Закрыть]…нішим в оцій спільноті, якій вдалося пережити найстрахітливішу пожежу, спричинену Літаючими Машинами Для Вбивства. У Германа не виникло жодних асоціацій з релігією, навіть з її найпоетичнішим варіантом – пієтизмом, що залишив глибокий слід у душі не одного кенігсберзького філософа. Не був він і католиком з чіпко вкоріненим страхом перед Страшним Судом і Танком Смерті. Натомість він згадав, що недавно бачив, як вкладаються спати джмелі. Той, хто входить до нірки останній, запечатує вхід сухим листочком і загрібає сухою травичкою. Якби я частіше бував у лісі чи полі, подумав Герман, то зміг би відшукати не лише аналоги, а й спосіб вирішення якихось проблем. Він був настільки збуджений, що ледь не сказав про це напарнику, але той вже йшов туди, де наприкінці короткого тунелю пробивалось слабке жовте світло. Якщо в цьому місті вижили тільки вони, то розумно перебути якийсь час під землею. Крім наземного є ще підземне місто, і квартали за рікою вціліли, але там, либонь, нишпорять мародери, і без зброї туди йти не варто.

Невдовзі Герман опинився в просторому приміщенні, посеред якого палало багаття з уламків дощок та колод. Там, де було світліше, лежало вимащене сажею рядно. На ньому він побачив розкладені дротики, залізяччя, бляшки, але нічого золотого й срібного. Утім, коштовні метали давно розплавилися б у цьому небесному вогні. Так було навіть краще, бо Герман не хотів потрапити до поганого товариства, все-таки він офіцер, нехай у відставці.

Але зараз він ніхто. Він разом з усіма стоїть біля рядна зі знахідками і чогось чекає. Дрова потріскують, віддалік наближається гуркіт, чути постріли. Отже, війна ще триває. Це – погано. Герман не розуміє, чого від них очікують, а тому його пошуки нагорі були безплідні. Можливо, цим людям вирвали язики, щоб вони мовчали. Бо нагорі вони теж мовчали. Шурхотів попіл, стукала цегла, завивав вітер, але жодного тобі людського голосу.

Мені треба щось сказати, – думає Герман, – щось спитати, аби перевірити, чи вони справді німі, чи діють так з певних міркувань. Наприклад, з міркувань безпеки. Я можу спитати, котра година. Це вони не можуть проігнорувати, питання нейтральне: його можна задавати будь-кому, навіть таким варіятам, як… Генріх. А хто такий Генріх? Пам’ять наче відрізало, залишився куций хвостик. Напарник робить рух, виймає з кишені жменю обгорілих бляшок, обережно кладе на ряднину, а тоді знову повертається у стрій, чи радше коло. Тепер усі погляди спрямовані на Германа. Його обливає потом розгубленості. Звідки він може знати, що треба шукати? Невже вони цього не розуміють.

Спитай у них. Спитай! Але все у ньому повстає проти цього. Ще не час. Він буде терплячий, спостережливий, кмітливий, він чекатиме, доки до нього не звернуться. Як у війську, старші по чину. У нього чудовий вишкіл, отриманий у прусській армії. І він показує порожні руки й хитає заперечно головою. І тоді на нього перестають звертати увагу. Атмосфера стає менш напруженою. Вони починають розходитися по підземеллі. Дехто стає грітися кого вогню, розмотує шарфи, скидає зайву одежу. Герман теж почуває себе вільніше. Він відходить набік, звідки йому легше спостерігати за цими людьми.

Троє чоловіків, здається, вони тут найголовніші, сідають довкола рядна, перебирають знайдені речі, а тоді згортають рядно.

Підземелля не замкнуте, принаймні має три виходи. Троє чоловіків разом з рядном відходять у тунель зліва. Герману стає холодно. Одним оком він стежить за своїм напарником. Можливо, той дасть йому якісь вказівки. Завтра напевно знову доведеться порпатись у бруді війни. Врешті, Герман підходить грітися коло вогню. На цурпалку сидить сивий чоловік і куняє, схиливши голову на руки.

Треба підкинути у вогонь дров, он скільки їх тут, ціла гора. Герман пильнуватиме, щоб багаття горіло. Він сидітиме тут цілу ніч. Як охоронець. Із вдячності, що йому дозволили прийти сюди, адже нагорі вкрай небезпечно. Уночі тут блукають зграї вовків чи здичавілих собак, він бачив сліди на снігу. Коли всі розійшлися, за винятком того старого чоловіка, що його напевно залишили на посту, Герман зрозумів, що вирішив правильно. Ці люди не звикли до тяжкої фізичної праці, дехто з них мав окуляри. Може, ці люди з Альбертини? Чорнокнижники? Тоді вони мали б шукати книги.

Який же я дурний! – думає Герман. – Тут згоріло все, а книги згоряють найперше.

Після того, як усі розійшлися по бічних коридорах, Герман відчув себе вільніше, й почав вибирати з-поміж дощок ті, які горіли найкраще: сухі й необгорілі. Заодно трохи розчистить залу й прибере, щоб ніхто не настромив собі ногу на цвях. Він пожвавішав і швидко зігрівся. Зробив собі імпровізований стілець у місці, звідки зручно буде наглядати за виходом з підземелля. Навряд чи той старий чоловік спав. Надто вже напружена була в нього спина. Про що він думав?

Раптом з одного тунелю виринув його напарник, несучи в руках дві паруючі бляшані миски. Одну поклав біля ніг старого, а іншу дав Герману до рук.

– Дякую, – сказав Герман йому навздогін.

ГЕРМАН:

Це вже не був сон. Хіба може снитись ніч у ніч одне й те саме: зруйноване місто, пожежа, якісь люди?.. Якась атака на його розум, коли свідомість приглушена і ти не здатен вільно мислити. Демон входить у його тіло і змушує служити якійсь незбагнейній меті. Тому й кажуть, що диявол ніколи не спить. Напевно, щось подібне траплялось з кимось іншим, наприклад, з тим самим Сведенборгом, завдяки чому він і прославився. Але у Германовому випадку такі послідовні сни радше вказують на божевілля. Хтось був у його родині божевільний, а оскільки він нічого про це не знає, цей факт був прихований. Сама думка розповісти про свої сни, видається йому страшною. Та й кому розповісти? І чим би це закінчилося для Германа? Звісно, божевільнею. Краще б йому залишитись там.

У сонниках подібні сни тлумачаться як стан душевної тривоги. Причини її були зрозумілі: переміни, нове життя, невлаштованість, самотність і таке інше. Однак для Германа ці сни давно перестали бути просто снами. Посеред дня він часто дивився в бік Кенігсберга, невидимого за кронами дерев і пагорбами, відчуваючи, як звідти лине поклик, наче й справді хтось потребує його в тому місті. Хіба що ординарець Ганс. Бідолаха захворів, і Герман збирався учора забрати його зі шпиталю, якщо можна, але пан Богуш заманив його до лісу, аби дати вказівки лісорубу. На узліссі їх чекав уже той чолов’яга Балтазар і кілька годин вони утрьох оглядали дерева, виносячи їм вердикт. Це не дуже подобалося Германові. Почував себе наче спільником у вбивстві. Із подивом, змішаним із жалем, він дивився, як Богуш ставить червоною фарбою мітки на деревах, що видавалися цілком здоровими чи, принаймні, могли б ще жити багато років. То були дерева, що росли в тіні старших дерев. Зауваживши вираз на Германовому лиці, Богуш виголосив сентенцію:

– Негодяща деревина, мало поживних соків спожила. Ящики з неї ще можна зробити, а от на паркет чи шпали нікудишня.

І пояснив:

– Я п’ять років працював на складі деревини, і знаю що до чого. Купець мусить знати, де росло дерево і чому його зрізали. Це не варт продавати в Кенігу. Селяни розберуть на дрова та огорожу. Але жоден з них не візьме цього на сволок чи двері.

Герману все було зрозуміло. В тому числі й те, що ніхто не збирається вчити його цієї лісорубської премудрості, бо вона йому не знадобиться. Він не столяр і не тесля. Але йому це було чомусь цікаво. І він спитав:

– А коли немає можливості взнати, як тоді визначають – добра деревина чи ні?

Балтазар з Богушем подивились на Германа із зацікавленням.

– По звуку можна впізнати, яка в дерева серцевина: слаба чи кріпка, – мовив управитель. – Еге ж, Балтазаре?

– Моє діло правильно зрубати, – скромно відказав Балтазар, – аби легко впало…

– Ви майстер свого діла, кожен знає. Але тут мені здається, треба помічника.

– Не треба. Я сам впораюсь, а тоді підводу пришлете.

По дорозі додому Богуш розповів, що позаторік помічника Балтазара на смерть привалило деревом, зовсім молодого хлопчину, і хоч вини лісоруба в тому не було, він покинув ремесло й сховався у своїй хатині.

У лісі Богуш так захопився роботою, що Герман знову почував себе усуненим від справ, але тут можна було принаймні задавати якісь питання, наприклад, чи всюди в лісі може проїхати підвода, або як далеко до найближчого тартаку. Колись у маєтку був свій тартак, доки тітка не продала більшої частини лісу. За всіма тими практичними питаннями Герман забув про перетікання тіней у лісі, про крик сойки, що спершу так дратував його. Цей ліс був невеликий, без дичини, без мисливського будиночка, і зі східного боку вгрузав у болото. Герман раптом усвідомив, що в маєтку не все бездоганно, як здавалось йому спочатку, що тут не завжди роблять правильні речі, бо навіщо було продавати ліс? Значить, у тітки були якісь труднощі з грошима. Може, рік неврожайний видався.

Навіть сама думка про те, що він може щось змінити, видалася йому цілковитим божевіллям. Усе це через військо, де думають і вирішують за тебе. До тітчиних слуг та орендарів треба мати вищий чин, ніж у нього. Але якщо нічого не змінювати, усе почне йти до занепаду. Утім, що тобі до того, Германе! Хай усе котиться в прірву.

Але тоді прірва потягне його за собою. РОБИ ХОЧ ЩО-НЕБУДЬ – це відтепер мусить стати його девізом. Коли Герман вийшов з-під материної опіки, вона дуже швидко подалася і звичайна застуда звела її в могилу. Вона не чинила опору хворобі. Його полк стояв тоді у Берліні, й він заледве встиг на материн похорон. Є самогубці, котрі вбивають себе повільно, бо свідомість їхня застоюється як кров. Напевно, тому всихають дерева, яким бракне сонця, бо його заступають дерева більші й вищі. Вони перестають боротися за свій життєвий простір.

Від цієї думки Герману стало моторошно. Ось двоє людей, які щось роблять. Один очищає ліс від хворих і слабких дерев, а інший міркує, яку вигоду з цього отримати. А поруч – життя, що саме себе знищує, позаяк не може знищити інші життя.

Війна. Ні, гірше, ніж війна, набагато гірше. Бо війни починають і завершуються піднесенням, або їх можна уникнути, а основа життя залишається незмінною – нерівність та несправедливість. З цим кожне життя невпинно рухається до смерті.

Коли вони верталися назад, коні стояли на сонці й потерпали від надокучливих мух і спраги хтозна вже скільки. Це обурило й засмутило Германа. Ніхто з них не здогадався взяти кучера, який подбав би про тварин, відвів у затінок і дозволив попастися на зеленій траві, що була зовсім поруч. А Богуш навіть цього не зауважив, всівся у бричку й вигляд у нього був людини, що зробила вдалу оборудку й заслуговує на добрий обід.

Герман подумав, що селянська практичність, що є основою добробуту всіх, хто годується з землі, має в собі щось бездушне. Зрештою, він сам не кращий. Кінь для нього лише засіб пересування, самохідна машина. Неприємне відчуття того, що він стоїть на одному рівні з управителем і цими селянами та лісорубами, довго не покидало його.

Наступного ранку Герман прокинувся пізно й був певний, що Богуш уже подався об’їздити свої, тобто його, володіння, і справді управителя не було. Фріда повідомила, що Богуш поїхав до міста.

– Він мені нічого не сказав, – зауважив Герман.

Фріда лише здвигнула плечима, мовляв, хто ти такий, щоб тобі щось казати. Це його розізлило, але тут Герман згадав, що учора збирався поїхати до Ганса, і забрати його зі шпиталю. Той швидше одужає на свіжому повітрі. Він вирішив нічого не казати економці й розпорядився підготувати бричку. Одягнув свій мундир й одразу відчув себе впевненіше.

Через півтори години, коли на ратуші пробило полудень, Герман стояв на Зеленому мосту й дивився на Замок, і тепер він не здавався вже таким величезним та могутнім. Супроти Літаючих Машин Для Вбивства він не встояв, і Герману на очі набігли сльози. Він відвернувся і подивився на місто на материку, яке вціліло у його сні. Будинки, що зрослися між собою, відображалися у воді, по якій пливли рибальські судна. Їх було так багато, що їхні щогли нагадували ліс у воді. Запах твані, риби розганявся доволі свіжим вітром, і стовбичити на мосту теж було не дуже зручно. Ще хтось подумає, ніби він вирішив накласти на себе руки. Ні, вдень таке навряд чи роблять. Удень не стрибають з мосту. Може, у тому сні він прийшов, аби… Дурниці.

Герман зітхнув і зосередив свою увагу на Соборі. Руйнувати легше й швидше, а спробуй-но збудувати. Тепер відчуття його були незмірно багатші, зате думка повільніша, може, саме в цьому полягає різниця між реальністю і сном? У реальності нема такого мовби ватяного обруча, що стискає голову щоразу, як тільки з’являється небезпека – такий собі попереджувальний сигнал, який скеровує у потрібний бік – безпечніший. Усе, що ми втратили, не зникає, а складається в кошик наших снів.

До шпиталю Герман прибув десь о другій. На вулицях була тиснява, гамір, і це викликало в нього роздратування, наче хтось намагався ним керувати. По дорозі він укріпився в намірі сьогодні ж забрати в маєток свого ординарця. Ганс із села, і хто зна, може, з його допомогою Герман нарешті почне хоч трохи тямити в сільському господарстві. Він не дивиться на нього з жалем, як управитель Богуш, це вже точно. Тямущий Ганс зможе з часом обійняти в маєтку якусь посаду. Ординарець не лакей, хай собі Богуш з Фрідою це затямлять.

З посмішкою на вустах Герман увійшов через браму шпиталю, що знаходився в глибині величезного старого саду. Його офіцерський мундир був візитною карткою. На сходах він стрів сестру Марту, і та жестом звеліла йому йти за собою, завела до свого кабінету, посадовила і тільки тоді повідомила, що Ганс помер чотири дні тому від післяопераційної пневмонії. Таке, на жаль, трапляється, коли організм ослаблений.

Герман довго дивився собі під ноги, а потім спитав:

– Де його поховали?

– Я вас проведу.

За шпитальним будинком був невеликий цвинтар. Під акуратним свіжим горбочком з жовтої глини в третьому ряду лежало те, що залишилось від Ганса. Якби Герман його не позичив, можливо, нічого б не трапилось.

– Може, ви хочете помолитись? – спитала сестра Марта. – Ганс – мій земляк, ми поховали його, як належить. Я написала його сестрі, щоб забрала речі. Ганс так часто згадував вас…

Останні слова, хоч і вимовлені з надзвичайною тактовністю, несли в собі докір, але його Герман прийняв з покорою, а не з роздратуванням. Він кивнув, і сестра тихо відійшла.

– На кого ти мене покинув, Гансе? – прошепотів Герман замість молитви. По собі він знав, що перший удар як свіжа рана – різкий, болючий, але нетривалий. Після нього настає отупіння. Але біль, що приходить пізніше, – тягучий, ниючий, отой набагато прикріший.

Жовта глина, хрест, до якого причеплений букет воскованих паперових квітів блідо-рожевого кольору, а довкола скошена, суха вже трава. Здається, в ній була осока. Богуш говорив, що осока не годиться на корм худобі, хіба що на підстилку. Земля була вогка, болотиста, не дивно, що сирість доповзає до лікарняних палат… І Герман відчув, як ватяний обруч стискає йому скроні.

Сон Юлії

– Він буде вчити тебе їздити верхи, – каже дядько Клаус, киваючи на високого кучерявого хлопчину в трохи закороткій куртці вибляклого синього кольору. – Його звати Пауль.

Хлопчина мружиться від сонця, а Юлія не знати чому думає, що він насміхається над нею. Правда, костюм для верхової їзди в неї перелицьований зі старого тітчиного, але вона ще не доросла, не шити ж їй новий, коли татові не щастить на біржі!

– А я вмію їздити! – каже несподівано для себе вона, з викликом зблиснувши грізно очима. Однак дядько вже побачив щось варте уваги в саду і прямує туди, залишивши її наодинці з цим… конюхом. Дядько звик, що його накази виконують без обговорення. Пауль чухає себе за вухом і переступає з ноги на ногу. От селюк! Юлія почуває себе не зовсім зручно. Вона думала, що дядько вчитиме її сам. Вона вже їздила минулого року по подвір’ї в присутності мами і тітки. Старий конюх, від якого тхнуло тютюном, водив коня. Потім мама з тіткою вирішили, що їй ще зарано, та й для міської дівчини це витребеньки.

– Ходімо, панночко, – каже Пауль.

– Куди?

– До конюшні.

Ще чого! Але дівчинка згадує, що якби не дядько, їй би не дозволили вчитися їздити верхи, а засадили б за це бридке вишивання.

На відміну від попереднього літа, Юлія почуває себе в тітчиній оселі непевно. Може, тому, що зараз вони збідніли, і чим більше намагаються це приховати, тим більше воно впадає у вічі. Юлія про це б уже, може, й забула, змирилась, бо її власне життя не змінилось, але мама не дає забути. Кожна розмова, що стосується приємних речей, неминуче закінчується фразою: «Ми зараз не можемо собі цього дозволити». І глибоке зітхання.

Біржа! Яке страшне слово. Тут, у цьому райському куточку воно заборонене. Дядько не грає на біржі і не боїться про це сказати. Юлії боляче спостерігати, як мама намагається добирати слова, а тітка не завжди стає на її захист. А Юлія ще не настільки доросла, щоб встати з-за столу й піти на знак протесту. Невже так погано? Гірше, ніж у панни Августи?

Рішучою ходою Юлія йде за Паулем. Вона ще не була в конюшні цього літа. Вчора відвезли її малу кузинку до бабусі, дядькової матері, й вона зітхнула з полегшенням, бо мала була дуже прикрою.

– Господар велів, аби ви, панночко, спершу призвичаїлись до своєї кобилки! – каже Пауль, наближаючись до чистенького стійла, де стоїть невелика гніда конячка.

Юлія не знає, що відповісти. Утім, яка різниця. Вона наближається до перегородки й втуплюється очима в конячку. Її конячку! Запаморочливо пахне сіном.

– Яка гарна! – шепоче дівчинка і тягне руку до гнідої голівки з білою латкою на лобі. На долоні в неї опиняється грудочка цукру. Кобилка спершу обнюхує її долоню, форкає, а потім, зітхнувши, підбирає цукор губами.

– Як її звати? – питає Юлія.

– Конюшинка.

Що ж, гарне ім’я.

Вони виводять, осідлавши, кобилку зі стайні майже друзями. Юлія стає на долоню Пауля як справжня дама, вмощується в сідлі, встромляє ноги в стремена. Хлопець веде Конюшинку по колу, раз, другий. Потім усі троє бачать розчинену браму, за якою зеленіє трава і чути, як шумить море. Їхні погляди стають урочистими й мрійливими. Юлія відчуває, що цей хлопчина бажає того, чого бажає і вона.

«Може, завтра чи післязавтра, – думає Пауль, – я покажу їй затоку.»

«Ні, не завтра, сьогодні, – думає Юлія. – Завтра може бути пізно. Завтра може луснути Біржа. Або завтра я помру. Я повинна туди поїхати.»

Конюшинна теж рветься вперед. Юлія відчуває, як їхні бажання, злившись, стають сильнішими, як два потоки води.

«Але я піший!» – вагається Пауль.

«То йди і візьми собі коня. Не бійся. Ніхто нічого не помітить. Ти мене вчиш, зрештою»

Пауль дивиться їй в очі й бачить там глибоке провалля суму, чорне глибоке провалля не дитячого, не дорослого, а просто суму, не з цього життя, не з цього світу. Наче сновида він повертається до конюшні. Що відбувається? Подвір’я перед будинком заповнене тінню від величезної будівлі з колонами, і таке похмуре. Тільки за брамою – сонце. Сонце і море – це я можу собі дозволити, думає Юлія.

Пауль сідлає старого жеребця, якого рідко виводять. Хлопцеві хочеться, щоб тієї дівчини не було за воротами. Його час та її не співпадають. Пауль просто мріє, а вона тягне його у свій час силоміць. Обоє повільно випливають через браму. Що вона робить?

Вона піддалася волі конячки.

Ні, довірилася їй. Тільки сьогодні. Завтра це буде лише позичена дядьком кобилка, а сьогодні вони – одне ціле. На якусь мить Юлія шкодує, що так зробила, але назад повертатися вже не можна.

За півгодини копита коней торкаються піску. Море їм не вдивовижу. Воно присутнє в їхніх снах, куди долинає шум хвиль, свист бурі, і приплив вдаряє об їх серця, а повний місяць змушує їх іржати посеред ночі. Авжеж, вони знають, що таке море, з його гіркою водою та неспокійною вдачею.

Юлія з Паулем їдуть вздовж берега, не торкаючись води. Море застигле і мляве, навіть не намагається їх вхопити. Таке море могло бути й мільйон років тому, думає Юлія і здригається, ніби їй загрожує перенестися в ті часи. Тато колись розповідав, що гіпс – це скам’янілі рештки мушель. Цікаво, чи Пауль знає про це? їй з ним спокійніше. Сонце сховалося за хмари, і море стало сірим, геть непривітним. Суцільна пустка.

Вони наближаються до руїн якоїсь фортеці чи замку.

– А хто це побудував? – питає Юлія, задираючи голову.

Пауль знизує плечима:

– Тевтонські лицарі, хто ж іще?

Юлія дещо про них чула, але не стільки, щоб розмовляти на цю тему з… конюхом.

– Казали, що тут є підземний хід до Кенігсберга, – і Пауль додає гордо. – Я знайшов його. Ходімо, покажу.

ЮЛІЯ:

Юлія прокидається в темряві. Серце їй шалено калатає. Невже Пауль залишив її саму в підземному ході, а сам сховався? І куди вона має йти – до Кенігсберга? Та наступної миті світ перевертається. Навпаки. Вона знаходиться в підземному ході, що веде з Кенігсберга. До моря. Ні, дідусь нічого не казав про море. Цей хід веде до села, де живе її тітка. Хоча, можливо, вона звернула не туди. Утім, тепер вже все одно. Вона кудись вийде. Юлія тремтить від нетерпіння. Намацує сірники й запалює ліхтар. Вогник став слабший. Ні, просто треба сильніше підкрутити гніт. Вона бачить себе збоку: замерзла, голодна, цілком самотня, і хоче заплакати. Але не може.

– Я вийду звідси, – говорить вона кволим голосом. – Вже зовсім недовго лишилось. Дивно, що я нікого не зустріла. Куди поділись усі люди? їх нема нагорі, їх нема внизу. Це якийсь неправильний підземний хід. Тут повинні бути люди, що ховаються від бомб. Вони б мене не скривдили. Вони б розмовляли тією мовою, яку я розумію. Люди, що розмовляють моєю мовою, усі в землі, під землею…

Ця думка вражає її своєю страшною простотою. Можливо, це не її думка, але вона справедлива для Кенігсберга. У той день, коли в дідуся трапився перший удар, він сказав: «МІСТА НЕМА». Хоча він нічого не міг знати, що буде далі. Але це правда. Коли руйнуються будинки, люди покидають місто. Нема міста без людей. Нехай так.

Нема мами, нема тата, тепер нема дідуся. Нема їхнього будинку. Звісно, це ще не означає, що міста нема. Його немає тільки для неї.

Хто такий Пауль? Ні, це було уві сні. Краще б він був насправді.

Треба поспішати. Лампа горить дуже погано. Свічка дає зовсім мало світла, і надовго її не вистачить.

Питання вибору тепер для неї не існує. Юлія йде туди, де лежить кінський череп.

– Допоможи мені, конику…

Юлія йде вузьким коридором, який невдовзі виводить її… Вона піднімає ліхтар і відсахується: перед нею нерухома гладінь чорної води.

ГЕРМАН:

Герман не зміг би розповісти, як приголомшила його смерть єдиної людини, що беззастережно довіряла йому. Ординарець – не слуга. Хіба здатний це зрозуміти хтось з отих поміщиків, з якими йому доведеться спілкуватись до кінця життя? Як йому змиритись з тим, що Ганса нема і більше не буде? Він так сподівався, що Ганс допоможе йому прижитись у новому середовищі. Так, як він легко облаштовував його побут, коли доводилось переїжджати з місця на місце.

Герман боявся побачити на обличчях людей байдужість. Як він скаже їм, що Ганс помер? Він не хотів, щоб його голос тремтів при цьому. Мабуть, треба, щоб вгамувалось хвилювання. А ще він почував себе винним, адже не мусив випозичати ординарця Ульріхові. Принаймні, міг би спитати самого Ганса, чи той згоден. У армії не питають згоди навіть у офіцера.

Тоді б Ганс не захворів. Можливо.

Іноді світ стає особливо огидним. Особливо, коли ти сам відчуваєш свою причетність до вселенської несправедливості.

Ось такі думки обсідали Германа того смутного післяполудня, коли довкола буяла свіжа зелень, на березі ставків прогулювалось чимало пань та дівчат на виданні з мереживними парасольками, що виділялись світлими плямами на мураві, а свіжий вітерець брижив воду, по якій плавали лебеді, і крізь голоси лунав шум водограїв. Він стояв на березі, і хоча його стан ще зберігав офіцерську штивність, мундир був уже не так доладно припасований до його фігури, як півроку тому, гудзики потьмяніли, бо нікому не спадало на думку начистити їх крейдою. То був привілей Ганса. Мундир чекав на Ганса і не дочекався. Йому захотілось скинути це ганчір’я і вже більш ніколи не одягати. Мерехтіння води, запах ряски та риби хоча й гіпнотизували Германа, але він відчував, що в ньому відбуваються якісь зміни. Про це свідчили думки, уривчасті, неоформлені, дикі. Здавалось, один різкий рух – й істота, чию присутність він відчував зараз у собі, вирветься назовні, завдасть йому болю і доведе до сліз. Що він тут у біса робить? Як він сюди потрапив?