Текст книги "Сни Юлії і Германа. Кенігсберзький щоденник"

Автор книги: Галина Пагутяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 15 страниц)

30.04.2009

Писати про Кенігсберг крізь призму філософії Канта – видається найбільш природним. Потужна духовна аура цього чоловіка і далі впливає на місто. Не треба плутати з харизмою. Але були й інші сліди: стародавніх пруссів, їх богів, Симона Даха і Гофмана. Можна уявити вищу істоту, яка спостерігає, керує, будує…

Коли я побудую вежу, почну розбирати фундамент.

04.05.2009

У потязі читала про Пруссію, про колоністів, яких приводили з собою лицарі. Завойовники завжди ведуть за собою переселенців, людей, для яких немає місця в світі. Вони ще цікавіші, ніж самі завойовники.

Викорінення язичництва здійснювалося абсолютно брутально. Уявила себе на місці пруса, на чиїх очах зрізають священний дуб.

05.05.2009

Сон відходить усе далі, розсуваючи вкриті порохом запони ночі, білої від цвітіння садів. «Філософським вогнем» називали багаття з книг у захопленому Кенігсберзі. Це нагадало мені «Таємничого незнайомця» Марка Твена. Епізод, де спалюють чаклуна, коли стара жебрачка гріється біля кострища. Свята простота. Зараз тисячі книг, серед яких є чудові книги, написані незрозумілою мовою, видрукувані готичним шрифтом, потрапляють до макулатури. Їм ламають кістки, перемелюють на борошно і створюють нові книги. І папір, на якому я пишу, зберігає частинки душі померлих книг.

Чи не тому, пишучи на папері, я починаю раптом думати про несподівані речі?

Жмут старих газет з Калінінграда допоміг мені зрозуміти, звідки беруться ці незрозумілі почуття.

06.05.2009

У якийсь момент, читаючи «Нариси історії Пруссії», я раптом усвідомила щось дуже важливе для себе. Історія раптом запульсувала яскравим сліпучим сяєвом, проступили зв’язки, які я марно намагалась відшукати. Наприклад, французький вплив на Пруссію. Або литвини як зухвалий сильний народ, чия мова надзвичайно близька до санскриту. Чи різні способи навернення до іншої віри.

Потім увечері, читаючи чергову порцію біографії Канта, я змогла це пов’язати з Альбертом Швейцером, який писав дисертацію про Канта, і його слова про те, що людство рятують сни і надії, теж стали для мене миттю просвітління і знаком згори. Ніщо не приходить не у свій час. Стіни розсуваються, за ними країна зелених лугів і блакитних озер. Хіба мандруючи в просторі чи риючись в архівах, я змогла б побачити найтонші ментальні нитки, що пронизують Кенігсберг?

07.05.2009

Занепад філософії руйнує суспільство. Дійшло до того, що сьогодні філософію вже треба захищати. Дехто вважає, що вона вичерпала себе. Жалюгідне існування врешті народило жалюгідну вторинну свідомість. Такий великий філософ, як Кант, міг дозволити собі вільне ставлення до релігії, не знайшовши Бога поблизу. Насправді я маю на увазі дещо інше. Кант набагато випередив Просвітництво і наш час. Він намагався підвести людину з колін за допомогою думки, а не патетики чи бунту, іронії, а не висміювання. Ось що йому було потрібно. А він нам потрібен зараз як ніколи.

09.05.2009

Останні роки життя Канта. Він зробив усе, що задумав. Філософську систему завершує «Антропологія». Несподіване визначення людини: «Людина – це істота, яка створює культуру за допомогою сили власної уяви». Старенький філософ вважає, що якби світ перестав брехати, усе в ньому розвивалось би швидше. Однак брехали до нього і брешуть після нього. Аферисти взяли Канта в облогу, але у нього вистачає сили ще й іронізувати та відкидати домагання лже-родичів.

Жодної завершальної сповіді. Головний урок життя – працювати, отримуючи від цього втіху. Людина, що не зазнала цієї втіхи, переступає через поріг смерті з відчаєм і невдоволенням. Вона ніколи не промовить наостанок: «Усе добре».

11.05.2009

Пан Кант у вигляді хмаринки над Кенігсбергом. Усе важке залишилось в скринях, усе легке належить мешканцям цього славного міста, що з благоговінням дивляться зараз на небо. Одна мить – погляди важчають, опускаються з неба на бруківку. Життя продовжується. Кант пішов, і бог знає, що трапиться з його філософським спадком. Може, зануриться в Лету. Ніхто зараз не знає, що місто буде зруйноване, пограбоване і втратить ім’я. Навіть Кант, звільнений від фізичної оболонки.

12.05.2009

Невміння мислити, свобода мислити – про це у XVI столітті писав Монтень. Через два століття в епоху Просвітництва про це сміливо й відкрито заговорив Кант. Обидва філософи вважають уміння мислити найморальнішим вчинком. У наш час масової культури про це потрібно також заговорити, бо світ споживає чужі думки й геть розледачів. Але найсумніше, що високі думки висміюють. Тема призначення людини повторюється лише в творах на релігійну тематику.

Канта ховали без священика, і нікого в Кенігсберзі це не шокувало. Думка Канта літала надто високо, щоб ритуал мав якесь значення. Утім, в іншій, католицькій країні такого б не трапилось. Без протестантизму в його кращих проявах Просвітництво просто не змогло б виникнути.

Але думка, що віддається розпусті, не може бути вільною.

13.05.2009

Випадковість стає необхідністю. Потребою весь час думати про місто, де мене ніколи не було. І в той же час я там уже є, коли вимовляю три магічні «К»: Кенігсберг, Кант, Книга. Мене охоплює містичне почуття причетності до цього; все, що трапиться знайти, вплітається в тканину думок та образів, потрібних для відтворення загальної картини. Привиди Кенігсберга, його золото, срібло, янтар мене не цікавлять. Але вовк, що ховається в підземеллі від артилерійського обстрілу, крик ворона, що летить над сніговою рівниною, всіяною трупами корів та людей, – це я бачу дуже чітко.

17.05.2009

Колись мені вдалося зібрати докупи власні сни й побудувати сюжет. Але то були мої сни. Тепер я ставлюсь до снів у літературі більш критично.

Дівчинка-переселенка, яка б’є шибки в уцілілих будинках. Звідки в неї злість? Що вона пережила, перш ніж потрапила до Кенігсберга? Чи це примітивна ненависть, навіяна пропагандою? Утім, мене цікавить не ця дівчинка. А ненависть, образа, страх іншої. Це важче зрозуміти, адже ненависть схована під шаром провини.

Як у Біблії: одні сіяли, інші зібрали врожай. Чи почували себе ті інші мародерами? Чи, навпаки, господарями?

18.05.2009

Гарний сон – завжди цілющий. Особливо у важкі часи. Все менше надії, що мені вдасться цього року поїхати в Калінінград, але, можливо, саме це допоможе мені написати книгу. Чим більший тиск, тим більший опір. Хтось, чиї кості давно спочили в мирі, чи не в мирі, бажає, щоб я її написала. Годинник заведено. Справжній механічний годинник, а не електроніка, яка, впавши додолу, повертається на кілька років назад. Механічний годинник просто завмирає і чекає. І нам обом потрібно терпіння. Ще не прозвучала уві сні перша фраза.

19.05.2009

Розорення Кенігсберга. Після війни місто нагадувало звалище, звідки можна було цупити все, що завгодно: зброю, золото, меблі, цеглу. Виявляється, центр Мінська був відбудований з кенігсберзької цегли. Велика мародерня, та й зараз тут чимало шукачів скарбів.

Раніше найбільш цінувались харчі, сховані колишніми господарями, нині – предмети окультизму.

Але хіба нікому не спадало на думку, що не треба вивозити усе з міста? Не можна залишати його порожнім. Захланність і байдужість – ось що залишилось у колись славному місті, в’ївшись наче іржа й кіптява в те, що не можна винести.

20.05.2009

Хтось волів би бачити старі міста застиглими наче муху в бурштині. Любов до мертвого і зручна і пристойна, й навіть викликає заздрість у тих, хто не має любих небіжчиків. Я мешкаю в місті, яке відвідують натовпи туристів, але чиє серце повільно холоне. Утім, це не моє рідне місто. У мене немає рідного міста взагалі. Я мрію коли-небудь знайти собі більш тихий прихисток.

Однак я завжди буду спроможна оцінити красу живого міста, де все постійно змінюється. Міста зі зміщеним на околицю серцем.

21.05.2009

Доводиться йти по коліна в попелі, клапті сажі осідають на плечах. Може, це сніг, ні, сніг важчий. Усе просоталося димом. Повітря, здається, завжди було каламутним. Частинки зруйнованої світобудови, що називається Кенігсберг. Вавилонську вежу відбудують знову. Та що б не побудували на цьому місці, воно зберігатиме минуле, якого з часом ставатиме дедалі більше. Те, що прагнуть знищити, отримує величезний заряд енергії.

Це втішає. Втішання історією. Але зараз хотілося б стерильності білого поля, як хірургічного стола, на якому в тебе нарешті заберуть біль і страх.

22.05.2009

Біла стерильна чистота, в якій нема теперішнього – чи не це, власне, й потрібно? Навіщо воювати з минулим, лякатися майбутнього – якщо їх уже немає і ще нема? Так воно й було б, якби час був таким, яким ми його звикли уявляти. Але час – це вічне пекло, звідки один лиш вихід: біла стерильність порожнечі.

23.05.2009

Життя Кете Кольвіц, на очах якої відбулися дві світові війни. Її старість була затьмарена вигнанням з Берліна. Нацистам не сподобались картини художниці. Кольвіц народилась у Кенігсберзі, померла в Марбурзі. Небога поклала на свіжий горбик могили одну-єдину зелену гілочку. На похорон крім неї не прийшов ніхто.

24.05.2009

Травень – місяць руйнування і божевілля. Депортація, грабунки, страждання в травні 1945 року. Особисто для мене травень – найважчий і найтрагічніший місяць. Коли дивишся на розквіт природи і думаєш: навіщо воно мені? Розірваність буття, і в розриві жива кривава рана.

25.05.2009

Усі газетні вирізки прочитано й складено. Що далі? Тінь я знайшла, тепер потрібно відшукати тіло, що її відкидає. Жасмин. У Кенігсберзі було дуже багато жасмину. Цей запах привів мене до нього. Пам’ятаю, як у дитинстві нас везли вантажівкою на змагання, як ми їхали через місто, щойно омите дощем. Бузок, жасмин і магнолії, що височіли над садами. Дорогою йшов хлопчик, що належав цьому світу. Він належав світу Бруно Шульца та Мірча Еліаде. Досі не можу забути його зосереджене похмуре обличчя. І власну тугу за красою, і тим, що я не можу йти зараз вологою бруківкою. Світ так і непізнаний – він уже не існує.

26.05.2009

Мені доведеться прокласти власний шлях у двох містах: у цьому, що зараз, і в тому, яке було перед тим, як… Два фільми – про сучасний Калінінград і про руйнування Кенігсберга. Щоб віднайти щілину між часами.

Людина обіймає дерево і каже до нього: «Ми обоє чимало зазнали. Ми знаємо, що таке сягнути корінням пекла і продовжувати зеленіти всупереч отруйному полум’ю».

Русалонька з Кенігсберга, якій доведеться багато років ходити босоніж по гострому камінні людського світу.

27.05.2009

Учора прийшла звістка з Калінінграда – стаття про маєток друзів Канта – Капустігаль. Досить було лише глянути на понурі світлини того, чим стало нині найаристократичніше передмістя Кенігсберга. Та я раптом подумала – це минеться. Як минає все на світі. Ми так переконані в тривалості архітектури, бо прив’язуємо її до свого куцого віку й квартирного питання. Але ж дім, у якому я зараз мешкаю, не простоїть і ста років. Звісно ж, не простоїть. Напевно, люди, які жили в будинках XVII століття, по-іншому сприймали час і простір. Вони відчували вібрацію каменю й цегли. А що відчуває кенігсберзька цегла в Мінську?

28.05.2009

Сьогодні приснився сон про дім, який мені не належав. Перлини, зашиті в шторах, повно чужих речей. Я спершу зраділа, що зможу вижити. Але потім раптом почала думати, як би знайти власників чи хоча б спадкоємців й віддати їм усе. Уві сні я вибудувала логічний ланцюг пошуків і мені відразу стало легше на серці.

Це через те, що я читала про переселенців у Калінінграді. Цікаво, чи думав хтось з них, щоб повернути бодай деякі речі? Адже навіть зараз можна відшукати сліди депортованих.

30.05.2009

Передостанній день весни. Напевно, по всій Західній Європі так само холодно і вогко. І в Калінінграді також туман. Шукала в інтернеті додаткову інформацію, заходила все далі й далі, але знайшла те, що знаходила раніше. Ніби йдеш по довгому тунелю, яким їздять потяги, і весь час обертаєшся: чи нема чогось позаду. Є початок і кінець у всьому. Це не може не тішити.

Порожнеча останніх днів: надто багато незаповненого простору. Останній день весни сто, двісті років тому. Пошуки сенсу – наче порожня вулиця, що веде туди, де сходить сонце. Плюскіт води, різні залишки, іржа буття, дрібні боги рибалок і чайок розплющують очі, прокидаються. Невловимий порух повітря викликає тривогу в чутливих щурів, що вкладаються спати після нічних прогулянок. Ні, це не люди, можна спати спокійно.

02.06.2009

Місто – погане місце для творчості. Хочеться подихати жасмином, півниками і шипшиною. І тими простими ружами, що ростуть біля хвіртки.

06.06.2009

Справжні слова знайти дуже важко. Бува, здається, що ось воно – але раптом починає танути в пам’яті. Це не страшно, адже я ще не ступила на свій шлях. Це так ніби звільнюєш сад від високої літньої трави, щоб деревам дихалось вільніше, а кущі могли бачити сонце.

Тепер частіше згадую неповторного Марселя Пруста. Єдине, що мені в ньому не подобається, – це надто багато квітучих дерев і милування ними. Але відчуття часу в нього дивовижне. Пруст – це безкінечний сон.

07.06.2009

Зміни зараз відбуваються на очах одного покоління, і воно змушене до них пристосовуватися. Які ж бурі при цьому стрясають свідомість, і як все це відображається на реальності… Фолкнер писав, що найбільша трагедія людини, коли та не знає, хто вона і яке її місце в світі. А Пруст запевнив, що людина не дорослішає. Символом цього може стати аксолотль – личинка амбластоми. Ніхто не бачив її дорослою.

Основна ознака недорослості – те, що людина вважає себе об’єктом уваги світу. Насправді людина байдужа світові. Усі інші живі істоти знають про це, і в них немає ні фобій, ні депресій. Модель поведінки в кризових ситуаціях вивчена досить добре, але також з точки зору недорослої людини.

Що за роман я хочу написати? Виховання почуттів? Становлення? Шляху?

08.06.2009

Дивна любов Новаліса до римокатолицької церкви. Мені якось не спадало на думку, що романтизм прихильний до деспотії. Але через два століття розумієш, що світ не може існувати без ієрархії. Доросла людина повинна мати своє місце у вертикалі суспільства. Демони демократії, як висловився один грузинський поет, руйнують світ незгірше ніж війна. Не можна кожному заходити всюди. Тільки творча свідомість може рухатися по всіх світах як вертикально, так і горизонтально. Це розуміння свободи в дусі істинного романтизму.

10.06.2009

Світ дуже тісний – і це не перестає дивувати. Тому слід бути дуже обережними, щоб не наступити на маленьку істоту, яка, не відчуваючи небезпеки, блукає в траві. Кожне життя має вартість, але на війні вартості не має сама вартість. Тільки доля. Навіть Бог не може захистити, коли Парки встають з-за своїх прялок, і ненароком обривається чиясь нитка. Що це означає? Лише те, що ми не знаємо світу і світ не знає нас. Коли це починаєш розуміти, то враз стаєш дорослим.

Вночі за стіною крапала вода із зіпсутого крана. Було так темно, ніби в гроті. Усе залежить від того, хто зазирне в цей грот. Ось про це мій роман.

11.06.2009

Намагатися знову відтворити картину руйнації, повернути біль, роз’ятрити рани – мистецтво таке жорстоке. Ще гірше, коли це робиться в кіно. Стає неприємно від того, що все це несправжнє. Слова – інші. Без совісті в літературі не можна.

Русалочка, що перетворилась на Офелію, бо начиталась романів. Тупість і нерозвинутість юності, відсутність в ній співчуття. Потім людина дорослішає і набуває здатності співпереживати. Звідки в ній це з’являється?

12.06.2009

Вчора написала першу сторінку. Магічний театр поблизу Кенігсберга. А чи Парки справжні? Невідомо. На те він і магічний театр. Імені Германа Гессе. Ні, тут немає нічого легковажного. Театр чи щось схоже на нього – усього лише каталізатор вибуху, який станеться через сто років. Однак магія вже почала зі мною гру. На сторінці листів – реклама «живих столів». У Києві. Огидне видовище ці всі фото. Утім, я зразу здогадалась, що таке «живі столи». І це також каталізатор. Зрештою, цей світ уже давно підірвав сам себе, і тепер у повітрі літають клапті сажі і попелом засипає під’їзні алеї.

Для мене нормально жити в майбутньому чи минулому часі. Надто часто зустрічаюся з тим, про що вже написала. На побутовому рівні це майже непомітно, однак я переконана, що часи зливаються в єдиночасся. Думка – це інструмент, який допомагає увійти в майбутнє. Просто люди або не вміють користуватися цим інструментом, або вважають подорож у майбутнє співпадінням.

Поки я писатиму цей роман, зі мною будуть траплятися різні речі. Адже зв’язок з Кенігсбергом вже встановлено. Він знає про мене. Він присутній у моїй свідомості й підсвідомості.

14.06.2009

Літо промине швидко. В ньому схований механізм прискорення часу. А відтак влітку з моїми персонажами може багато чого трапитися. Зараз я дихаю цим загуслим повітрям, і сад Блейка переходить у сад Міхаеля Клейста. Класицизм – це зима. Просвітництво – весна. Романтизм – літо. Все інше – вічне безчасся. Збирати урожай нема кому, всі пішли воювати, окрім хлопчиків, хворих на сухоти.

15.06.2009

Ненаписане вдень тривожить мене серед ночі, хоч став коло ліжка диктофон. Я бачу жести, чую кожне слово, відчуваю кожен вигин інтонації. Готовий текст, який живе.

– Його звати Генріх. Бідний Генріх!

Ні, він не читав цієї старофранцузької поеми про хворого на проказу сюзерена і щиросерду дівчинку-селянку.

Жертовність. Свобода думки як проказа, поезія як епідемія.

16.06.2009

Писати увесь час про людей, довкола яких порожнеча, через що вони не можуть наблизитись до інших настільки, щоб відчути тепло. Але й б’ють їх не так боляче, як тих, хто близько.

Мені не доведеться писати про те, як живуть люди, що відкинули будь-яку філософію, а разом з нею надію. Досить того, що я сама живу серед них.

Ми відповідаємо за тих, кого любимо, а не за тих, хто, звернувшись до нас по допомогу і отримавши її, відразу ж йде геть.

17.06.2009

Запах живих квітів перебиває запах парфумів світської дами. Це викликає спогади про місто в сільській глушині. Погляд звертається в бік Кенігсберга, не такий уже й молодий чоловік раптом починає непокоїтися. Чому б не повернутися в місто юності? Але він раб свого спадку. Суспільство йому цього не пробачить.

Наближається гроза.

Тільки глибокі особисті переживання прив’язують нас до того чи іншого місця. Дитинство, юність, кохання.

18.06.2009

Мутну йти з цього світу жінок, схожих на Мойр, і чоловіків, що бавляться в божевілля, туди, де людське життя нічого не варте. Війна відкриває перед нами байдужість Всесвіту до всіх живих істот, те, про що ми могли лишень здогадуватися у власних снах. Вони поруч, наші сни, паралельний світ, де все навпаки. Емоційна напруга, туга, смуток, радість змінюють одне одного. Ми ковзаємо від одного душевного стану до іншого, але коли вони просочуються крізь тонку перегородку здорового глузду, тоді ми намагаємось захиститися від усього: від снів і від реальності, створюючи щось третє. Як же його назвати?

19.06.2009

Стіни будинку XVI століття, вікно високо, майже в кутку. Як добре почуваєш себе в місці, де стіни завтовшки майже півтора метра. Скільки вкладено праці, щоб збудувати дім з такими стінами. Спокій, тиша, час, неспівмірний з часом людини. Сучасне місто не захищає. Люди зрозуміли, що самі зруйнували свій захист, і ними заволодів демон нетерплячки. Тому час прискорюється. Чим тонші стіни, тим швидший час і вищі будівлі. Вавилонська вежа. Масова культура для того, щоб усі розуміли одне одного. Спрощення мови. Все коротшає. Навіть лоза дикого винограду.

22.06.2009

Поки місто далеко, ми бачимо його в примарному світлі своїх надій чи спогадів. Тим часом воно заповнене іншими будівлями, не такими гарними, зате комфортнішими, де вже панує не ієрархія походження, а влада грошей. Місто змінюється іноді протягом життя одного покоління, а що вже казати про століття. Що ж, така його доля. Кожне місто тремтить в очікуванні варварів. А нам здається, що воно з нетерпінням чекає нашої ласки.

Добре, що моя німецька мова дає мені змогу глибше зрозуміти Кенігсберг, що я можу вимовити назви його вулиць, що німецькі письменники й філософи завжди були мені ближчі, незважаючи на англо-американську культурну експансію. Мені не доведеться читати клоновані по цілому колишньому Союзу назви вулиць, та й це не ті вулиці. В Калінінград варто поїхати, щоб відчути містичну привабливість цього міста-привида. Але я і без цього відчуваю його привабливість, у місті, якому вдалося уникнути долі Кенігсберга. Бо ж звідки беруться тоді всі ці образи людей? Я ніколи не придумувала своїх персонажів. Вони самі стукали в двері моєї свідомості.

23.06.2009

Чоловік, вихований строгими й прискіпливими жінками, залишиться назавжди м’яким і нерішучим.

Жінка, яка потребує підтримки і захисту, буде розчарована. Йому пасує жінка, схожа на сувору матір. Він буде хитрувати, ухилятися, й ніколи не подорослішає. Він наблизиться до кінця 19 століття старою самотньою дитиною, бо мати чи тітка, звісно, помруть раніше, а дружини в нього не буде.

25.06.2009

Дати ім’я персонажові – означає дати йому долю. У часи Гофмана й пізніше письменники називали персонажів іменами інших літературних героїв, брали собі їх імена. Реалізм натомість віддавав перевагу іменам із життя. Само по собі ім’я нічого не означало. Був втрачений містичний зв’язок з іменем, наче в квітки відібрали її неповторний запах. Якщо вибираєш ім’я інтуїтивно, потім виявляється, що воно найкраще пасує і допомагає будувати долю персонажа. Однак у житті імена вибирають зовсім за іншими критеріями. Ще один приклад того, що мистецтво вище за повсякденність і порівнювати їх просто некоректно.

26.06.2009

Сни про війну часто снились у дитинстві, коли всі фільми були про війну, і це настільки глибоко увійшло в підсвідомість, що першу повість я написала про війну. Мені приснився сюжет. Після цього я більше не писала про війну. Аж поки в моєму житті не з’явився Кенігсберг, місто, що завжди готувалось до війни, і врешті вона знищила навіть його ім’я.

Кожна війна видається мені абсурдною і нелюдяною, тому писати про неї я лише можу з точки зору сну.

Війна для мене – це втеча, втрата, пошуки притулку. І порятунок наприкінці. Коли мені було 10 років, в одному зі снів я зустріла хлопчика. Його ім’я виявилось для мене пророчим.

І ось сьогодні – подібний сон, де ми вже дорослі. Незважаючи ні на що – відчуття цілковитої безпеки, захищеності.

Сон зробив за мене роботу, яку я не зробила в думках. Він пов’язав мою першу повість і, можливо, останній роман. Здається, життя робить коло. Так наче я його вже прожила й не захотіла померти, коли настав мій час.

01.07.2009

Звідкись виринув «Макбет», і ось я намагаюсь відшукати зв’язок цього сюжету з моїм романом. Бо спершу ж були оті три Парки, що випрядають нитки людських доль. А потім вони переплутались із відьмами з «Макбета». Насправді магія не може щось змінити. Вона діє як плацебо, й відьмам це відомо. Світом рухають людські бажання.

Мені здається, Шекспір думав про царя Едіпа, коли писав «Макбета». Він не міг написати другого «Едіпа».

«Добро є зло, зло є добро» – співають відьми. Величезне розчарування і втома трьох старих жінок інфікують усю розповідь.

Сміються лише блаженні. Вони бачать світ без влади й грошей, без зради й сумнівів.

02.07.2009

Вовчиця в місячному сяйві. Геката. Відьми як збирачі кісток. Голос крові, його все ще чутно, коли має щось трапитися. Дикість більш сприяє спасінню, ніж цивілізація з її умовною угодою і грою в людяність. Отже, все-таки відьми, я не помилилась. Не непідкупні Парки, а старі жінки, які пізнали, що добро є зло, а зло є добро.

Не вибудовувати роман на інтуїції означає відбирати в нього право на життя. Наче збирати кістки, щоб скласти з них просто скелет. Але навіщо вони це роблять? Чому це роблю я?

03.07.2009

Учора була «Пікова дама». Герман нагадує пружину, спрямовану всередину себе. Одержимість посередньості – привід, аби розправитися з нею за допомогою усіх пекельних сил. Бо вона на це заслуговує. Як Макбет.

Недоумкуватість іноді помилково вважають божевіллям. Прогалини сприймаються за таємничість. Божевілля – це просто інший тип мислення. Людина просто нездатна думати як більшість, тому її вважають хворою, як чужорідне тіло в живому організмі спричинює запалення.

04.07.2009

Відраза до писання через те, що ти маніпулюєш чиєюсь долею, хіба таке буває? Тепер мені здається, що так. Вона виявляється у відсутності уяви, яка схиляє до побутописання і чи самоописування. Не кожен може вбити людину помахом пера. Тому творець схильний до страждань і неврівноважений. Доки не перетвориться на ремісника. Він готує собі місце в пеклі. Ще гірше актор, який бавиться в життя і смерть.

05.07.2009

Перші несміливі кроки. Почуття чоловіка, що повернувся в місце, де минули його дитинство і юність. За стінами старого будинку гуркоче небесна машина. Уві сні вона повинна перетворитися на пекельну машину долі, де вже нічого не залишиться від театру, навіть найпрекраснішого зі всіх театрів – Шекспірівського.

Магічне дійство затягує глядача в світ туги, відчаю й жаху. Я не хочу стилізувати розповідь під прозу XIX століття. Це приспало б читача. Нехай відчує той самий холод, що відчував самотній король Лір. Відсутність справедливості в даний момент не означає її відсутності як такої. Опинитись у позачассі – спробуйте, як це воно бути викинутим з часу й простору. Навіть невинні розваги почнуть нагадувати випробування і катування.

06.07.2009

Читала про вірування прусів. З етнологією та етнографією на пострадянському просторі не вельми. Стагнація через відсутність методології. Але кінський череп на жердці як знак, що попереджає про небезпеку, це цікаво. І з попередніми книгами було те саме: інформація не викликала довіри. Залишаються усні історії, тобто жива Етнографія. Але тут ніхто мені нічого не розповість. Доведеться попрацювати ще зі словниками. Коли маєш справу з підсвідомими реакціями, без міфології не обійтись.

Ага, ще священні камені, на яких сиділа Лайма, богиня долі, й випрядала нитки доль. Ось звідки в мене взялися Парки. Це гарний знак. Отже, я відчуваю землю, на якій стоїть Кенігсберг. Доведеться зайнятися ще германською міфологією. Такий уже у мене дивний метод – ходити манівцями, підбираючи справді потрібні речі, розкидані часом.

07.07.2009

Івана Купала і свято Ліго. Вражаюча подібність українського і балтійського обрядів. У Прибалтиці краще збереглись давні знання. Мати рік, Мати лісу, Мати поля. У нас теж воно було.

Остання людина, яка розмовляла пруською мовою, померла у 1980 році. І ще зв’язки з Античністю. Греки вважали ріку Преголе рікою вічності та забуття, оскільки вона впадає невідомо куди, розчинившись у морі. Потрохи відчуваю себе вільніше в оточенні знаків і символів. Так було колись у мене з Шумером. Мова богів, вона ж існує насправді. Щоби зрозуміти народ, треба розуміти мову його богів.

Я б зробила страшну помилку, якби проігнорувала землю, на якій стоїть Кенігсберг. На щастя, пригадала збирачів кісток. Це доля. Лайма.

08.07.2009

Написала сторінку сну, і раптом мене охопила якась туга, ніби це мені доведеться побачити палаюче місто, яке зруйнує моє життя. Коли отак раптом перехоплює подих, треба негайно зупинитися й почекати. Творчості не потрібні зайві емоції й хвилювання.

Коли писала ввечері статтю про двоє міст, помітила, скільки брехні прилипло до найпростіших фактів. Король Оттокар приводить із собою хрестоносців, і разом вони здобувають звичайнісіньке городище. Через якийсь час король вирішує збудувати на тому місці фортецю. Потім Оттокар йде, а тевтонські лицарі будують фортецю вже для себе. Яка з того користь богемському королю? І це автоматично повторюється у всіх книгах.

Вся історія складається на 90 відсотків з міфів та піару.

Утім, це могла бути обітниця. Дуже поширене явище в Середньовіччі.

09.07.2009

Думки – це не потяг, який треба чекати. Вони виникають під час роботи. Коли я писала статтю про Львів і Кенігсберг, то зробила для себе деякі важливі відкриття. Наприклад, про видимий Львів і невидимий Кенігсберг. І раптом зрозуміла, як буде важко втиснути в розповідь все, що я хотіла б сказати. Щоденник мене натомість буде стримувати.

Коли пишеш, змінюється навіть твоя зовнішність, навіть склад крові стає іншим.

10.07.2009

Хворобливе літо. Літо хвороб і смутку. Що ж, це вже було. Стародавній звичай зносити каміння зі своєю бідою до одного місця. Тисячі й тисячі каменів, що увібрали в себе людські страждання. Їх би очистити вогнем, проте вони лежать сотні, тисячі років у лісі, аж поки люди, забувши про їхнє призначення, не забирають з собою як сувеніри. Диявольський задум – віддати чужому власне нещастя. Утім, невідомо, який задум був у пруських чаклунів та відьом насправді.

Весь час думаю над прокляттям «херем». Знищення Кенігсберга так нагадує «херем». Розкидання каміння наштовхується на збирання каміння. Два звичаї перетинаються в часі і навіть просторі. Це надто складно передбачити і навіть збагнути. Те, як впливає таке зіткнення на долю окремої людини.

Мені немає куди нести свій камінь. Не знаю, як вберегти його від дотику чиєїсь руки.

11.07.2009

Багато людей говорять про Богів, моляться, знову говорять про добро, красу, милосердя, інтуїтивно намагаючись розчинити бруд свідомості довкола себе. Цього надто мало. Потрібні вчинки, і найголовніше – виховання на власному прикладі інших. Уявляю, яким ударом були для чесних людей брехня Гітлера і брехня Сталіна. Які рани душі, який відчай, внутрішній відчай, хай навіть неусвідомлений до кінця.

Спроба відновити історичну справедливість щодо прусів у середовищі калінінградських інтелектуалів – як це по-людському гарно, хоча і це можна зіпсувати політикою.

12.07.2009

Приречені люди в приреченому місті. Передати їхні відчуття неважко. Бувають випадки, коли хочеться вийти з тіла на волю, коли зло в тобі. А якщо воно і в тобі, і навколо… Тоді виходиш у сон, що дарує надію. Коли надії немає, тоді помирають.

Це видається похмурим для того, хто не довіряє собі. Хто не може відшукати виходу – дверей у пивниці, завалених старим мотлохом.

Довіра до себе – це світло спасіння.

13.07.2009

Деталь – наче дорожний знак. Повертаєш убік і розумієш, що обраний тобою шлях веде до незнайомого місця, а отже, треба вертатися назад. Забула про попіл, гарячий і вже вистиглий, у якому порпаються люди з порожніми очима, за допомогою залізних прутів або просто рук шукаючи реліквії. Вони настільки зосереджені, що їм можна вистрелити в спину. Або посікти автоматною чергою. Вони настільки байдужі до смерті, що вбивати їх просто немає сенсу. І продовжують жити за цілковитої відсутності страху.