Текст книги "Сни Юлії і Германа. Кенігсберзький щоденник"

Автор книги: Галина Пагутяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 15 страниц)

У їхньому лісі Герман наказав Петеру зупинитись й вийшов трохи розім’яти ноги. Було б непогано знайти десь галявину, постелити рядно, що пахне кінським потом, й полежати на сонці. Але не сьогодні. Зараз він не наважувався зійти з дороги, просто йшов за бричкою, скоса позираючи на безконечні ряди сірих стовбурів, порослі зеленим мохом, і міцний дух прілого листя йому тиснув на груди, викликаючи незрозумілий страх. Адже він заледве міг відрізнити сосну від дуба, і в лісі легко заблукав би. Задиханий Герман знову сів у бричку, хоча втомитися не було від чого.

Утім, Герман задихався від своїх наскоків на реальність, спроб увійти в неї, стати бодай де-небудь за свого. Він почувався так, наче бігав увесь день, і єдина здобич, що він вполював, були фунт кави і пляшка портвейну, щоб випити її з паном Богушем увечері, наче зі старим друзякою, за свою поразку і своє падіння.

І тільки потім згадав, що старий повіявся до своїх приятелів і не ночуватиме вдома. Коли Герман пішов спати, йому знову приснився вогонь.

Сон Германа

Здається, він оглух. Герман спершу так і подумав: заступило вуха від артилерійського грому, що вказувало на війну. Тільки то була не його війна. Він ніколи не воював з Кенігсбергом, ніколи не доводилось і обороняти його, а отже, все відбувалося без нього. Де ж він був? Де ж ти був, Германе, офіцере Його величності, коли руйнували твоє (таки твоє) місто, точніше, острів Кнайпхоф, бо ні Альтштадт, ні Лебеніхт майже не зачепило? У небі щось гуло й спалахувало, наче гармати повитягували на вежі й обстрілювали місто… Яка нісенітниця! І що то за блукаючі вогні в небі?

Можливо, це кінець світу, подумав Герман. Але ж про це нічого не писали в газетах. Про такі події завжди попереджають, хоча вони здебільшого відбуваються зненацька. Завжди невчасно для того, хто не встиг підготуватися. Зрештою, якщо і встиг, то що з того: кінець світу робить усі справи непотрібними, звільняє від обов’язку.

Герман стояв на мосту в довгому, дещо тісному пальті, не в шинелі, хоча як прусський офіцер… Тобі ж сказали, йолопе, що кінець світу скасовує усі обов’язки, усі до одного. Заспокойся. Ти не воюватимеш з кінцем світу, тобто з Господом, який почав чомусь із Кнайпхофа. Он і собор палає, як і замок. Господь знає ліпше, з чого йому починати.

У воді відбиваються пожежі й можна спостерігати за ними із Зеленого мосту, нахилившись з перил. Дивно, але Герман не відчував страху, наче був безплотним духом. Він не пам’ятав, як прийшов сюди. Якась невідома сила поставила його на мосту, аби він дивився на все це. Герман доторкнувся сам до себе, провівши долонею по підборідді, вкритому щетиною, і тут зауважив, що під пальтом у нього халат, сорочка для спання, а ноги взуті в пантофлі. І він стоїть взимку на мосту – посеред Кенігсберга, глухий як пень, і з неба падають зорі, бо небо дало тріщини і ось-ось завалиться.

Германе, що ти собі думаєш, чоловіче? Ти ж не сновида, дитиною був сновидою, се правда, але те давно скінчилося. Він стягнув з голови ковпак, і то не був його ковпак, і халат не його, бо він не носить халатів з оксамиту, як оті штатські жевжики-гульвіси.

Герман хотів кинути ковпак долі чи у воду, але тут йому спало на думку, що на ньому й так мало одежі, тож ковпак ще може на щось згодитись. Він запхав його собі за пазуху, а потім занурив руку в кишеню пальта й намацав там годинник, срібний годинник батька. Це його неабияк втішило. Правда, в лівій кишені він не знайшов нічого – ні грошей, ні люльки. Утім, якщо це направду кінець світу, то усі ці речі йому не знадобляться. Як би там не було, але Герман вирішив зосередитися на цій ситуації й встановити, так би мовити, свої координати. Спершу треба вияснити, чи це кінець світу і скільки він триватиме. На годиннику було перша година ночі. 15 хвилин на другу, якщо точніше. Отже, він зможе встановити час настання кінця світу, тобто коли обвалиться небо і настане повний хаос, що означатиме і його, Германову, смерть. Він може загинути раніше, однак не пізніше.

Він стоятиме на мосту й дивитиметься у чорну воду Прегеля, у якій щомиті з’являються нові спалахи вогню. Без паніки. Він справді не почував жодного страху: це місто мало рано чи пізно загинути. Згідно з пророцтвами увесь світ теж мав загинути у вогні. Він нічого супроти цього не вдіє. Шкода, що він оглух. Пальці Германа ковзнули до вух, і він ледь не зареготав: у вухах були затички. Іноді він так робив, щоб гарно виспатися. Отже, він спав і якась бісова личина висмикнула його з теплого ліжка й кинула на Зелений міст, звідки до дому цілих 10 миль. Герман висмикнув затички, і в його свідомість увірвались звуки й голоси гинучого світу.

ЮЛІЯ:

У напівсні-напівз’яві Юлія побачила себе збоку: як вона біжить до передпокою, зачувши голос дідуся. Так ніби вже не майже доросла панна, а маленька Юльхен мчить стрімголов за марципанами, які дідусь приносить їй щонеділі, коли приходить до них на обід. У білій та рожевій поливі, по краях зацукровані вишні, темний м’якуш, і чудовий запах гіркого мигдалю. Вона хапає їх пальцями, замащеними чорнилом, бо щойно перед тим у класній кімнаті писала вправи з французької. Відчуття того, що все переплуталось, і щось було сном, а щось реальністю, будить Юлію. Рот її наповнений слиною, вона цівочкою стікає на підборіддя, болить голова від чадного газу. Ще трохи і вона могла б не прокинутись, бо скотилась у сні занадто близько до чавунної грубки. Юлія міняє позу, перевертається горілиць на купі старого дрантя, що ним вкривалися мешканці їхнього будинку, коли перебрались до підвалу після того, як місто почали бомбити. Вони навіть не встигли втекти, бо, власне, тікати не було як. Уся Німеччина оточена кільцем розплати, яке звужується. Так сказав дідусь, чиєї смерті вона чекає, щоб вийти з вогняного кола смерті, залишивши в ньому мертвих. Отож дідусь казав: «Ми прокляті. Нас ніде не приймуть. Щоб нас прийняли де-небудь, нам треба перестати бути німцями:

змінити ім’я, вивчити іншу мову, вигадати собі інше минуле». І вона повернулась до французької, годинами переписувала тексти з французьких книжок, сховавшись у себе в кімнаті, а потім, коли зошит закінчувався, спалювала його. Бо мамі це не подобалось, і їй теж не подобалось. Вона переписувала Блеза Паскаля, вгадуючи окремі слова, із товстої старовинної книги, що прадід колись привіз із шлюбної подорожі, хоча в книзі не було нічого романтичного. Вона з острахом спостерігала за боротьбою матері й діда, який не хотів переїжджати зі свого передмістя до них, а мати не хотіла переїжджати до нього, і якби дідуся не побив грець, вони так би й залишилися кожен у своєму кутку. На думку Юлії ніхто не зважав, а вона хотіла до тітки. Там, на селі, вони б перечекали війну.

Спочатку здавалося, що все це не надовго. Війна ненадовго. Дідусь ще приносив по неділях марципани, і далі казав, що кенігсберзькі марципани найкращі в світі і що він колись поведе її до пекарні, де мелють мигдаль на борошно, додаючи трохи зерен гіркого мигдалю, лиють в тісто трояндову воду, сиплять цукрову пудру, а потім коли тісто вистоїться, ліплять з нього фігурки й припікають, щоб тісто зарум’янилося.

Запах диму, до якого домішався запах мигдалю, перекинувся в сон Юлії з реальності, до якої вона так не хотіла повертатись. Могла горіти одна з пекарень, де пекли булки й тістечка упродовж десятків років. Але швидше за все то був спогад голодної дитини, який не дав їй заснути навіки.

Юлія провела рукою по давно не митому волоссі, усе тіло боліло, в горлі пекло. Як тільки вона усвідомила, що це тіло належить їй і вона лежить серед порваних старих ковдр, пропахлих чужим потом і сечею, уся її сутність повернулась до старого вмираючого чоловіка, її діда.

Той спав. Не помер уві сні, хоча кажуть, що найкраще для людини – померти уві сні. Подих його був уривчастий, але тихий. Крізь діру, яку вона залишила, аби проходило свіже повітря, просочувалось сіре світло. Міг бути ранок, але й день також міг бути. Вже довго дні були сірими від диму й весняне сонце не могло пробитись крізь нього. Але дим це ще не найгірше. Юлія поправила ковдру. У напівтемряві було помітно, що дід змінився: риси у нього загострились, а очі запали ще глибше.

– Дідусю, ти мене чуєш? – тихо спитала Юлія.

Ні, не чує. Зате під ним мокро. Хай потерпить ще трохи. Ноги в неї тремтять від кволості, погано згинаються після ночі. Юлія починає свій день з того, що розпалює в грубці. Вона це робить вранці і ввечері. Ставить каструлю, щоб обмити діда теплою водою. Вона не пере пелюшок, надертих зі старих простирадл. Вони б все одно не висохли у вогкому підвалі. Просто відносить мокре в найдальший кут, скидає в порожню скриню з-під вугілля. Видирає зі вчорашньої книги кілька сторінок, жмакає, далі трохи вати, трісок, які сама наколола ножем.

Треба буде вийняти ще одну цеглину. Стрілянина майже ущухла, отже, вже по всьому. Згодом прийдуть розбирати завали. Вони ходили з мамою розбирати завали, півроку тому. Але тепер Юлію ніхто не змусить до цього. Вона вийде через двері. У неї є ключ. І замкнеться зсередини. Там має бути засув. На таких важких дверях, що ведуть до підвалу, зсередини завжди ставлять засув.

Коли вода нагрілася, дівчинка набрала її в миску й понесла до дідової постелі, де в ногах лежали наготовлені чисті пелюшки. Найважче було перевернути діда на бік. Вони робили це з мамою, а зараз Юлія мусила робити все сама: підтримувати за плечі й обмивати теплою водою. У грудях діда щось заклекотіло і він сіпнувся.

– Тихо, тихо, дідусю!

Нічого, все гаразд. Вона підіпхала під діда суху ганчірку й знову вкрила його, підтикавши ковдру. Дідові руки ожили, і вона намагалась уникати цього холодного доторку. Юлія відступила на крок, випроставши спину.

– Діду, ти мене чуєш?

…Я чув голос, десь здалеку. Чий то був голос? Моєї дочки? Я відчував, як в мені повільно відмирає клітина за клітиною. Жива матерія підмінювалась чимось твердим як… метал. Метал краще проводить звук, і той відлунює. Кожен звук, що доходив до мене, відлунював і множився. Один голос розшаровувався на кілька голосів, але всі вони належали одній людській істоті. Дерево просто поглинуло б голос, сховало його в собі.

Якась частина моєї свідомості була НІЧИМ. Я уявляв її десь в ділянці ніг. У мене не було ніг. Вони перетворились у НІЩО. Усвідомлення того, що я зникаю, поволі й невблаганно, було жахливо. Ось чому люди бояться повільного згасання. Мій дух втратив здатність покидати тіло. Він чекав остаточної розв’язки й погойдувався, пришпилений до моїх останків, що були йому потрібні, аби вступити в останній герць зі смертю, хоча я здався, я вивісив білий прапор. Але у нас є частка духу, що не належить нам, і вона мусить захищати тіло, доки не зупиниться серце. Це називається найбільшою таємницею смерті. Вона не розкривається нікому з живих, а мертві не можуть передати її з того світу. Тому, що того світу не існує. Якогось одного. Існує безліч світів, ізольованих один від одного, розділених тонкою перегородкою, схожою на діафрагму. Бабуся говорила мені, що зірки в небі – то душі померлих. Земля теж зірка, адже вона теж є чиєюсь душею. А Місяць і Сонце – чиї вони душі?

Не квапся, Дітріху, ти взнаєш це сьогодні, може, завтра. Мені було б значно краще, якби я міг розмовляти. Я б говорив з Юльхен, з Мартою, і виснажений потоком слів – відійшов. Гарне слово – відійти. Це означає померти з посмішкою на устах, заплющивши очі, наче поринути в сон. Я ще не такий старий. Я міг би прожити ще років з десять, але ці десять років у мене вкрав світ, охоплений полум’ям ненависті й жадобою влади. Я вже пережив одну війну, замолоду, я був учасником і свідком подій, що вже стали історією. Моя дочка була дитям війни, і її дочка теж стала дитям війни. Нічого не змінилось. НІЧОГІСІНЬКО. Світ абсурдний, світ брехливий, світ лихий. Я тебе покидаю, світе, в ганьбі своєї старості, хвороби й гіркоти, в самому осерді пекла, що зветься Кенігсбергом.

Попереду день, ще один день у підвалі. Юльхен стає на кілька цеглин, звідти можна дотягнутися до отвору надвір, до вузької, як її долоня, щілини між дошками. Звідти можна побачити вулицю. Знадвору її і так не видно. В підвалі темно для того, чиї очі звикли до сонячного світла. Треба було вкрасти гвинтівку чи автомат, зняти з когось убитих. Одного солдата було вбито просто біля їхнього парадного. Пан Фельде хотів відтягнути його подалі, щоб підозра не впала на когось з мешканців. Він примусив маму допомагати йому. Щоб вона взяла убитого за ноги, а він за плечі. Юлія дивилася на них.

– Негайно йди геть! – просичала до неї мати, але дівчинка дивилася мов заворожена на тіло, з якого ще текла кров.

– Вони вбивають десятеро за одного свого, – повторював з якоюсь похмурою зловтіхою пан Фельде. – Десятеро німців за одну російську свиню!

Юльхен пробувала полічити, скільки їх залишилось у будинку. Шестеро. Де вони знайдуть ще чотирьох? Гвинтівка залишилась лежати внизу сходів. Пан Фельде відкинув її якнайдалі.

– У нього німецькі чоботи. Він зняв їх з когось із наших. Добрі офіцерські чоботи.

Юльхен перевела погляд на ноги Фельде в дірявих черевиках й калошах. На обличчі того з’явилась гримаса відрази. Він наче хотів сказати: «Я не хочу мати нічого спільного з цією триклятою війною».

Його сина вбило під Сталінградом.

«Бідний він, – зітхає мати, тулячи до себе напружену й штивну доньку. – Йому немає для кого жити, розумієш?»

Юлії теж немає тепер для кого жити. Тобто вона живе для дідуся, який завтра або сьогодні помре. Вона підігріє рештки вчорашнього відвару з липи й ромашки, а потім зварить суп з решток ячмінної крупи, густий наче каша. А поміж сніданком та обідом розбере рештки стіни. В отворі видно тільки туман, чути, як десь крапає вода з тисяч продірявлених труб водогону. Вона пробиває собі дорогу крізь останки будинків, затікає в підвали. У цій воді весь бруд війни: попіл, пилюка, кров, сеча… У мертвій тиші й нерухомості підвалу брудна вода відстоюється і перетворюється на щось потрібне. Ніздрі дівчинки тремтять, вбираючи в себе, окрім свіжості ранку, далекі, майже невловні запахи з інших країв, що линуть від морської затоки: кави, накрохмалених простирадл, теплого хліба… Усе це їй доведеться здобувати самій. А поки вона стане дорослою, у неї є тітка Агнеса. Вона піде спершу до неї. Тітка казала, що нізащо не покине свого дому, за жодних обставин. І нічого з нею не трапиться. Бо її охороняють аж два ангели. Так їй сказала ворожка на ярмарку: «У кожного є ангел-охоронець, а у тебе аж два. Щаслива ти, дівчино. Один ангел попереду, а другий позаду». Чудасія!

Отже, з тіткою має бути все гаразд. У її будиночок не вцілить бомба, та й у лісі завжди можна сховатись. А де твій ангел, Юльхен? Чи попереду тебе чи позаду? За плечима – значить, в підвалі, з неглибокими нішами, захаращеними дитячими санчатами, поржавілими поламаними велосипедами, порожніми пляшками та барильцями, старими меблями. Ні, меблі вже всі порубали на дрова, але Юлія ще знаходить тріски й шматки фанери. Двадцять трісок завтовшки з палець замінюють одну книгу з дідової бібліотеки. Вогонь можна розвести й з одежі, але дим від ганчір’я дуже тхне. У неї й так очі червоні й печуть, а ніс закладений. Тому запахи вона радше уявляє, а не відчуває. Приємні запахи. Наприклад, фіалок, які вони збирали під огорожею старого цвинтаря. Оглушливий запах бузку. Юлія завмирає. Що їй снилось сьогодні? Запах бузку і щось ще таке гарне…

Ще одне закладене віконце, звідки вона вийняла одну цеглину, виходить на вузький провулок, де не проїде ні танк, ні вантажівка. Утім, з кожним днем стає все тихіше, але вона нізащо не вийде в місто. І тут не залишиться. Її схудле дрібне тіло свербить від бруду, волосся важко розчесати, так болить шкіра на голові, очі запали. Одежа, яку вона знаходить тут, щоб поміняти, тхне цвіллю, і в ній Юлія схожа на опудало. Лице вкрилося кіптявою, бо вона надто близько присувається до грубки.

Але їй байдуже. Вона страждає від болів у шлунку, куди потрапляє лише напівсохла картопля, дрібка круп, й ні краплі жиру. Шкіра на обличчі й руках висохла й потріскалась без жиру.

Хитаючись від надмірного споживання свіжого повітря, Юлія злізає з цеглин й береться за свою щоденну роботу. Розігріває чай. Рве сторінки книги, щоб зварити суп, бо до вечора вона не витримає без їжі. Їй потрібно мати силу. Вона не чекає, поки суп охолоне, і з’їдає рівно половину казанка. Шлунок розтягується і так болить, що вона змушена прилягти на купу ганчір’я.

– Діду, – тихо схлипує Юлія, – краще тобі вмерти завтра.

Дід лежить тихо, ніби її слухає. Поховані живцем у темному склепі, з тих, що під підлогою в церкві, і куди заходять лише, щоб покласти нового небіжчика. Там вхід є одночасно виходом. Закладеним цеглою. Ні, вже не закладеним. Юлія забирає решту цеглин, не думаючи, чи це порядно стосовно діда. Вона хотіла забрати останніх шість цеглин, коли дід помре. Але тоді їй потрібна буде сила на інше.

Дівчинка знімає з шиї ключ і вставляє в отвір замка. Так, ключ підходить. Це саме той ключ. Вона ніколи не питала, чому дідусь віддав цей ключ їй, а не мамі.

Коли їй сповнилось чотирнадцять років, дідусь сидів на лавці під липою у дворі. Він уже був хворий, але ще міг ходити. Дідусь сказав:

– Моїй принцесі потрібно мати власне королівство. Ходімо, я щось тобі покажу.

Мама поралась на кухні й не бачила, як вони спустились до підвалу. Двері туди ніколи не замикались. Дідусь запалив ліхтар і показав їй куток, закладений цеглою.

– За цією фальшивою стіною є вхід до старого підземелля, ним можна вийти за місто. Про нього ніхто не знає. Можливо, там є скарби, можливо, щось інше. Коли стане небезпечно, ти вийдеш через ці двері.

– А там не може бути чарівної країни? – вихопилось у Юлії.

– Там може бути все. Вийми одну цеглину, вони легко виймаються.

Юльхен вийняла і побачила заіржавлену металеву поверхню.

– Ці двері старіші, ніж сам будинок. Його збудували на старому фундаменті. Ключ був схований під порогом, а тоді я знову заклав отвір, щоб не було спокуси увійти.

– Чому?

– Це двері для тих, кому більше немає куди йти…

Дідусь урвав мову, і в очах його зблиснули сльози.

Юлія відступила крок убік, вдаючи, що почула щось цілком прийнятне для себе. Не таке страшне. Утім, ніхто тоді не знав, що невдовзі Кенігсберг перетвориться на вогненне пекло. Вона сховала ключ до шухляди свого письмового столу, куди мати не сміла заглядати.

І ось тепер, витерши руки від пилу, Юлія підходить до діда, схиляється над ним і показує ключ:

– Я не загубила його, дідусю. Я вийду через ці двері.

БО МЕНІ НЕМА БІЛЬШЕ КУДИ ЙТИ.

Тільки до свого Королівства.

Серце діда б’ється, і то єдиний звук, який він чує. Більше уявляє, ніж чує. Серце б’ється на цілий світ. Воно зараз помпа, що качає кров, не приносячи жодної користі в’янучим умираючим клітинам. Серцю байдуже до бажань того, в чию плоть воно вросло. Гріх працювати, коли вся робота вже скінчилась. Крізь висхлу шкіру проступають обриси механізмів, і від того Юльхен стає ще більше шкода дідуся, так, як ляльки, котру змушують робити різні трюки. Але навіть тепер дівчинка продовжує відчувати присутність дідової душі, і уривчастий подих ні про що їй не говорить. Тільки холод огортає їй плечі, й вона злякано озирається.

Нікого.

Вона починає готуватися, керуючись самим лише інстинктом. Шукає для себе чисту пристойну одежу, але залишилися тільки бабусині речі: довгі спідниці, широкі блузи з призбираними рукавами, корсети, сукні з мереживом. А що коли вдягнути це? Ні, треба спершу привести себе до ладу. Юлія розпалює вогонь, можливо, це останній раз, гріє воду, миє волосся й шию, потім, по частинах відкриваючи тіло, все решту. Вона тремтить від холоду й хвилювання. Дух одержимості вселяється в це змарніле тіло, яке так мало отримувало поживи й по суті росло з нічого, як квітка на камені.

Темно-синя, майже чорна вовняна сукня з атласною облямівкою, під нею батистова сорочка. Юльхен пере в брудній воді панталони й заштопані панчохи, вішає їх сушити біля грубки. Шкода, що нема черевиків. Тут були колись черевички з високою шнурівкою, але мама взяла їх собі. Шаль уся в дірах, але іншої нема. Усі шалі вони продали ще торік. Тепер – капелюшок. З квіткою чи блакитною стрічкою з маленькими крисами. Тут немає дзеркала, вона не певна, чи натягла котрийсь з них не задом наперед. Поламані, геть зім’яті капелюшки Юлія відкидає геть. Вона дістається самого споду скрині, наче сподівається, що там, загорнута в старі берлінські газети, лежить корона. Газетами краще розпалювати, ніж книжками. Серед мотлоху вона обирає чорний капелюх з вуаллю. Тут є й рукавички, тонкі як павутинка.

Відклавши капелюх з вуаллю, Юльхен підходить до діда. Якби він розплющив очі й подивився на неї. Але той лиш водить рукою по ковдрі, й вона уникає її доторку, хоча від жалю сльози течуть по щоках. Їй страшно, бо смерть зовсім поруч.

Вона запихає старі газети в пічку, ніби намагається позбутися минулого, й полум’я ледь не обпалює їй підборіддя. Вона дає собі слово не підходити більше до дідуся, бо не може вже бачити цієї боротьби за життя, безсенсовного опору приреченого старого чоловіка.

Вона розбавляє чай з липи водою, але й це заміцно для її втомленого маленького серденька. Воно б’ється так, що його можуть почути на вулиці.

Вона лягає в тій самій сукні, що так гарно гріє і вкриває ноги. І засинає з думкою, що все це мусить колись скінчитись, що це все сон, її жахливий сон.

Сон Юлії

Юлія сидить у класній кімнаті й дивиться у вікно. Он проїхав офіцер, верхи. Вона відвертається і голосно зітхає.

– Ну, що? Що там побачила наша панночка?

– Офіцера на коні, – чесно зізнається Юлія. – Він уже недавно тут проїжджав. Чого він їздить повз наш будинок, ви не знаєте, панно Августо?

Панна Авгу ста робить мимоволі рух до вікна, але отямлюється й заливається рум’янцем.

– Напевно, він у вас закоханий.

– О Господи! – каже вчителька німецької мови.

– Юліє, перестань! З чого ти це взяла?

Юлія хитро мружиться, згортає, потім розгортає книжку й знизує плечима.

– Бо коли приходить месьє Віктор вчити мене французької, цей офіцер не з’являється.

– Теж мені пояснення! – пирхає Августа.

– О, знову! Ви тільки погляньте!

– Ні, – каже панна Августа якомога твердіше.

– Ви обіцяли мамі, що підете зі мною вибрати мені капелюшок. Я геть забула!

Юлія зривається й біжить до вікна, розчахує його навстіж.

– Ану сядь негайно! – кричить панна Августа. – Ти що, сказилась?!

Офіцер піднімає шапку й усміхається до Юлії. Вона з грюком зачиняє вікно й сідає на місце.

– Що трапилось? – питає Августа. – Що?!

Вона бачить тінь на обличчі учениці. Юлія втуплюється в підручник граматики. Писати грамотно, щоб у майбутньому відповідати на любовні листи, – ось що потрібно дівчині, вважає практична Августа, панна 22 літ, найстарша з чотирьох доньок поміщика, що розорився.

– Сонечко сховалось за хмару, – зауважує вчителька, і в уяві її постає ця фраза, написана кострубатим почерком Юлії з плямою чорнила замість крапки.

Юлія не піднімає голови.

– Гаразд, – поважно каже Августа. – Виконай вправу 632, а я піду на кухню.

Уже за дверима вона зітхає і швидко злітає наче птах по східцях униз й миттю опиняється у вітальні, де зараз нікого немає. Пані поїхала з візитом, пан на біржі, а куховарка товчеться на кухні. Августа біжить до вікна, вгортається у важку штору й крізь шпарину дивиться на вулицю. Там порожньо. Врешті Августа закушує губу й стає коло вікна, не ховаючись. Годинник вибиває полудень, і від цих звуків у неї всередині все перевертається. Августа починає тремтіти, як змерзла дитина. Вона хапає ротом застояне повітря, сповзає на підлогу, і вже на її обличчі – тінь.

– Мені страшно, – шепоче вона пересохлими губами. Реальність, справжня реальність, а не буденність, вривається у неї всіма годинниками Кенігсберга – на вежах, у вітальнях, у кишенях – безжальна до самотніх дівчат, у яких немає справжнього дому, а мебльована кімната в прикрої вдови бакалійника. Дівчат з провінції, які, потрапивши до великого міста, змушені щодня балансувати на краю прірви, аби вибороти собі право на життя. Вони зношуються на бруківці швидше, ніж серед лісів та полів батьківщини: погляд згасає, серце твердне й поволі всихає… І кожен, хто гляне на таку дівчину, бачить, що в неї серце тверде й маленьке.

Юлія стоїть у дверях, дивиться на свою вчительку німецької мови, на зігнуті плечі, худу гнучку спину, що волають про відчай. Це через того офіцера. Серце їй солодко завмирає. Вона крадькома прочитала кілька маминих романів і знає, що кохання приносить страждання.

Ні, Юльхен, це через усіх, хто байдуже проходить повз неї, лише ковзнувши поглядом. Багаті чоловіки, вродливі, загадкові. Менш багаті й менш вишукані спершу бачать вродливу панянку, що заходить у гарний, хоча й не надто заможний дім, й думають, що він їй належить. А потім від прислуги дізнаються, що ця дівчина сама заробляє собі на життя, і миттю втрачають до неї інтерес.

Ні, Юльхен не винна. Вона для Августи наче молодша сестричка. Як Анхен, як Тереза, як Катрінка, що залишились з батьком в цій дірі серед боліт. Вони не отримають навіть того, що отримала вона, Августа, якщо вона їм не допоможе. Якщо Августа не знайде собі чоловіка.

Юлія відчуває, що могла би зробити дві речі: підкрастися до Августи й кинутися їй в обійми або просто тихо обійняти, наче старшу сестру. Але їй страшно стрітися з поглядом чорних Августиних очей. Юлія тихо зникає, і за хвилю робить вправу з граматики, вставляє пропущені слова в текст.

Маленьку (дівчинка) звали Еліза. Жила вона в (місто) Берлін. Еліза щодня просила Бога, щоб послав її родині здоров’я…

…щастя, – пише Юлія. Досить з них здоров’я і щастя. Яка нудотна історія! Фе!

Августа приносить на таці дві чашки чаю, цитрину для себе, вершки для Юлії і дві булочки з цинамоном. Юлія закриває зошит з недописаною вправою й каже лагідно:

– Дякую. Ви такі добрі, Августо.

Вони виходять з дому через годину. Час, коли увесь працюючий люд обідає. Вулиця, якою вони йдуть, з одного боку темна, з іншого – світла. Спершу вони йдуть затіненим боком, де ось-ось зацвітуть каштани, що робить їхню ходу дещо урочистою, наче вони йдуть серед запалених свічок. Про вчительку й мови нема, а от учениця, що невдовзі розквітне дівочою вродою, на диво поважна. Утім, навряд чи Юльхен буде красунею Занадто смаглява, та й руки й ноги в неї завеликі. Поруч з Августою вона виглядає як каченя поруч з лебедем. Солом’яний капелюшок на голівці дівчати треба змінити на новий, це очевидно. Пані дала відповідні вказівки: капелюшок для церкви і прогулянок, і для візитів, хоча Юльхен господарі дуже рідко беруть з собою. У дівчини немає подруг. Вона ходила до школи до дівчат, але потім тяжко захворіла (яке щастя, що не на віспу!). Не дивно, що з нею панькаються, як з малою дитиною – вона виглядає на 12, а не на 14.

Августа згадує, що в гаманці як-не-як платня за місяць, і її охоплює радісне збудження. Вона теж купить своїм дівчаткам капелюшки, недорогі, але й не найдешевші. От. Можливо, навіть собі щось підбере. Лишиться чим заплатити за помешкання. Вона двічі на тиждень снідає і обідає у Веллерів. Знайти б місце гувернантки на повному пансіоні, але треба спершу заробити рекомендації. Та й кому потрібна гувернантка-німкеня? Хіба що їхати до Росії, але ж не кине вона своїх! Панна Феліція ледве дає собі раду з дівчатами й батьком. І ситуація далеко не краща. Через місяць Юльхен поїде з батьками до материної сестри на узбережжя, отоді Августа й збереться додому. Раз у два місяці вона виривається, але це забирає багато грошей.

Треба квапитись, щоб встигнути на третю на обід. Смажена форель, суп з фрикадельками – цього Августа не пропустить. Їй постійно хочеться їсти. Міська їжа не така поживна, як сільська. Кухарка дала усього дві булочки, скнара. Вона знає, що мала не має апетиту, а до Августиного апетиту їй байдуже.

Завтра доведеться обходитися оселедцем з цибулею: у неї вільний день. Буде зарублювати простирадла, сьогодні ввечері Мінна занесе 100 пфенігів за простирадло. Але краще ніж бігати по уроках, стоптуючи черевики.

Юлія з насолодою вдихає запахи вулиці, впізнаючи серед них знайомі. Ні, то не жасмин, то якісь парфуми. Он крамничка з парфумами. Парфуми Августу не цікавлять, вона тільки ковзає поглядом по вітрині. У бакалійній крамничці мило із запахом конвалій дешевше, і нічим не гірше.

Людей стає дедалі більше. Юлія боїться, що вона загубиться, якщо Августа, зачарована чимось, зваблена вітриною, випустить її руку.

– Чому ми не найняли візника? – звертається вона до Августи, але та не чує. Попереду – офіцерські мундири. Багато мундирів. Чи впізнає вона того, хто двічі на тиждень проїжджає верхи повз їхній будинок? Якщо він тут, то вирішить, що Юльхен її молодша сестра. Зрештою, їй все одно, котрий з них, бо вона й лиця добре не бачила. Тільки б не був картярем чи пияком, не був таким, як її батечко. Господи, вибрати нема навіть як! Вона ж ніде не буває. На роботу та з роботи. Досі не була в театрі, а вже тут півроку. Не піде ж вона з модисткою до театру – поміщицька дочка як-не-як!

Юлія тим часом смикає її за рукав, побачивши у вітрині канцелярських товарів величезну порцелянову ляльку:

– Дивіться!..

Обидві завмирають. Довгі каштанові коси, сині очі, рум’яні щічки. І білий капелюшок з рожевими квітами, а сукня! Що за чудова атласна сукня! А на пальчику золотий перстеник. Очі в Августи затуманюються. Якби вона могла подарувати таку ляльку Катрінці. Вона стискає в кулаці маленький потертий гаманець і зауважує, що на рукавичці на мізинному пальці дірка. Геть розповзаються. Треба купити нові. Це ж не капелюшок…

– Вона схожа на вас, панно Августо, – каже Юльхен. – їй богу, схожа!

Дівча каже це цілком щиро, і в Августи теплішає на серці. Хоча очі в неї карі.

– Годі, – зітхає Августа. Якби в неї колись з’явились такі сукня й капелюшок. Можливо, вона все це колись матиме.

– А якщо я попрошу бабусю, вона зможе мені ії подарувати на іменини? Як ви гадаєте?

– Ти вже майже доросла панна. Скоро заміж віддамо.

– Таке скажете! – пирхає Юльхен, скоса позираючи на своє відображення у вітрині поруч з лялькою.

– Дивіться, у неї черевички на високих підборах!

І в цей момент Августа відчуває погляд. Двоє офіцерів стоять біля входу до кафе, і один з них не спускає з неї очей. Той самий. У Августи починає шалено битись серце, ноги тремтять. Добре, що вона вдягнула сьогодні мереживний комірець, який їй так до лиця, і срібну брошку. Офіцер легенько вклоняється. Тільки військові вміють так вклонятися, одразу видно, що це поклін. Здається, він має намір підійти до них. А вони милуються лялькою, який сором!