Текст книги "Сни Юлії і Германа. Кенігсберзький щоденник"

Автор книги: Галина Пагутяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 15 страниц)

Дідусь хрипить останні два дні. Йому важко дихати, але в нього сильне серце. Він помре, в цьому Юльхен не сумнівається. Мама так і сказала: «Це вже все». А мама ніколи не казала їй неправди. Вона розповіла навіть, коли загинув тато, десь в Україні. Два роки тому. Щоправда, тато не був уже тоді чоловіком мами, вони давно розлучилися, але все ж він був її татом. Він повертався, отримавши відпустку, до своєї нової родини, і потяг обстріляли. Він згорів, її тато, а чи загинув миттєво – цього мама не знала. Але якби тато був живий, він подбав би про неї, забрав до Берліна.

З невеличкого отвору просочується синювате світло. Можна розпалювати грубку. У темряві дим непомітний.

Дівчинка не знає, як виглядає тепер її вулиця, й ціле місто. Кучугури попелу, купи обгорілої цегли, погнуте залізяччя. Від їхнього триповерхового багатоквартирного будинку залишилась одна стіна. Іншим будинкам пощастило більше, але кожен зазнав руйнації. Завдяки чавунній грубці, що її перенесли до підвалу, вони змогли пережити цю страшну зиму. Труба спрямована в дальший кут, де в темряві, за фальшивою цегляною стіною – металеві двері. Дідусь колись жив тут, доки не переїхав до маленького тихого будиночка в передмісті. Він розповів Юлії, коли знову повернувся сюди, півроку тому. І коли з ним трапився перший удар, віддав Юлії ключ. Юлії, а не мамі, ніби знав, що Юлія може ним скористатись. Вона виймає цеглини зі стіни кожного дня. Залишилась половина. Ключ у неї в кишені пальта. Великий і важкий, але його можна загубити, якщо не носити завжди при собі. Вона піде звідси, як тільки дідусь помре. Вона буде з ним до кінця, хоча ніхто її про це не просив.

Дров уже не залишилось. Юлія збирає тріски, шматки вугілля і час від часу кладе до грубки книжки. Ті, які не викликають у неї жодних почуттів. Цього разу вона палить Фіхте. Хто буде наступний? Ось товстий Спіноза – «Етика». Ага, це той, що шліфував лінзи, аби заробити собі на життя. Бідолашний Спіноза! Ні, хай наступним буде Декарт. Дівчинка завмирає, прислухаючись до того, як озветься у ній Декарт. Ага, cogito ergo sum. Дякую, що нагадали, месьє Декарт. Звісно, я не спалю вашу книгу.

Розчервоніла від жару спаленого Фіхте, Юлія підходить до дідуся. Той лежить з заплющеними очима, спить. Добре, що спить, – тішиться Юлія. Є люди, яким щастить померти уві сні. Напевно, вони навіть не здогадуються, що вже померли. Вона обережно поправляє ковдру, і її рухи повторюють рухи матері, бабусі, прабабусі…

Вода в каструлі починає закипати. Чого-чого, але води в неї вистачає: напитися, вмитися, обтерти лице дідусеві. Але води не вистачить, щоб загасити пожежу в її серці. Ні, не треба про це думати. Юлія кидає кілька квіток сухої ромашки й жменьку липового цвіту. З тієї липи, що росла (і чи росте ще?) у їхньому дворі. Коли дідусь прокинеться, вона змочить йому уста цим відваром. А для неї є ще сухар. Все одно, у сні вона не хотітиме їсти.

Не вона перша почала палити книги, щоб зігрітися. Замерзаючи в блокадному Ленінграді, дівчинка Оля теж палила книги з родинної бібліотеки і, можливо, так само вагалась, яку палити вже, а яку зберегти, якщо раптом закінчиться війна і книги будуть читати знову. Російські солдати палили багаття з книг, що зберігались в бібліотеці Альбертини. Вони мерзли в снігах ворожого міста. Їхній вогонь був почасти й вогнем ненависті, бо вони не вміли читати ні латиною, ні німецькою. Шафи, столи, парти давали більше тепла, але дивитись, як корчаться в полум’ї сторінки з готичним шрифтом приємніше. Вони не розрізняли, як оці дві дівчинки з професорських родин, де Платон, де Ларошфуко, і де Гельдерлін, бідолахи палили книги, аби не померти сьогодні замість завтра. Якщо дівчатка виживуть, назви спалених книг й імена авторів викликатимуть у них завше неприємні спогади й докори сумління.

Юлія відсувається від грубки, щоб тепло йшло на дідуся. Наливає собі відвару в порцелянове горнятко й вмочає сухарик. Пити їй хочеться, а їсти – ні. Її шлунок зробився такий маленький, як у миші чи горобеняти. Це – добре, тільки вона надто швидко втомлюється й руки тремтять. І ноги попухли, добре, що черевики великі.

Приємне тепло розливається по всьому тілу. Вона всміхається:

– Я вийду через двері, – каже вона сама до себе. – Я знайду тітку Агнесу й розповім їй те, що захочу.

Бо вона не уявляє, як можна розповісти про те, що зробили з її мамою. Як можна розповісти, як вони вели через усе місто хворого дідуся, що тихо плакав, і по дорозі бачили повно сплячих людей.

– Ти хотіла сказати «мертвих», Юльхен? – спитає тітка.

Вона похитає головою і відповість:

– Ні, сплячих. Смерть – це сон. І життя – це сон, тітонько. Я це знаю. Колись вони прокинуться усі. Мені просто так легше думати.

– Чому?

– Бо сон – це не насправді.

Коли отак просидиш півроку в підвалі, починаєш думати по-іншому. Юльхен допиває все, що залишилось в горнятку, витирає з чола піт, потім підходить до дідуся. Його дух блукає світами, але він ще повернеться. Юлія гладить рукою ковдру, і хрипкий подих завмирає. Їй хочеться спати.

Вона позіхає, вкладається на брудному матраці, загортається в купу лахміття. Заплющує очі й проганяє від себе всі спогади, як добрі, так погані, бо від того її серце може луснути. Одну руку вона кладе під щоку, іншою перебирає в себе на шиї перлове намисто. У неї є ще ключ. Вона, звісно, розуміє, що колись доведеться все згадати, але не тепер, не тепер…

Старий, чия душа висить на ниточці, а дух блукає світами, зустрічає свою дочку Марту.

– Ще трохи, тату, потерпи.

– Ти не знаєш, що таке агонія, Марто. У мене серце завжди було здорове. Це може трапитися сьогодні вночі, а може й через три дні.

– Вода підступає, – мовить Марта, не звертаючи на його слова уваги. – Весна запізнилась, але зате літо ближче. Не турбуйся, невдовзі тобі стане байдуже до твого тіла.

– Я переживаю за нашу Юльхен.

– З нею буде все гаразд. У неї ключ.

– Ти не знаєш, але я віддав їй перли. Їх не можна продавати.

– Якщо йдеться про порятунок – то можна.

– Я не знаю, куди насправді веде той хід.

– Куди б не вів, але він виведе її з цього пекла. Ми їй допоможемо. Не знаю, яким чином, але допоможемо. Тримайся, тату.

– Добре, Марто. Я дам їй поспати цю ніч. Їй треба набратися сили.

Сон Юлії

– Але й поганий сон мені снився! – каже Юлія, підіймаючи догори чашку з кавою. Погляд її занурюється у широке вікно, затінене кущем бузку.

Кетяги бузку витягують з неї сон, і вона завмирає.

Господи, що ж їй снилось?

– Що тобі снилося, Юльхен? – питає мама, така гарна у блакитному шлафроку, з ідеально зачесаним волоссям.

– Що снилося моїй русалочці? – стурбовано питає тато, підводячись з-за столу.

– Темно… темно… наче… Наче у склепі!

– Фе, Юльхен! – кривиться мама.

– Це ж сон, – зупиняє її татко. – Може, то просто була пивниця з діжками кислої капусти, га, доню?

Юлія хитає головою:

– Ні, там було…

Вогонь там був. Якесь світло. Дівчинка розпачливо дивиться на батька, наче той може їй допомогти згадати.

– Що ти читала на ніч, Юльхен? Знову оті моторошні балади?

Вона вже й не рада, що заговорила про сон. Але татові очі сміються, і дівчинка кидається йому на шию, вдихаючи вишневий запах тютюну й міцної кави.

– Та годі тобі, лисичко! – відбивається тато. – Мені час іти. Стривай, а ти сказала чарівні слова?

– Не знаю. Може, й казала…

– Напевно, казала. Бо ти ж з нами…

Останні слова він шепоче їй на вухо, щоб не почула мама.

Юлія згадує, що сьогодні четвер, й похмурніє. До тата прийдуть його друзі – пан Штрауб і пан Бальцерайт, і він цілий вечір просидить з ними в кабінеті, граючи в карти. Дівчинка, ні, вже панночка, п’ятнадцятий рік пішов, розтуляє руки й відходить. Мама з посмішкою спостерігає за цією сценкою, і Юльхен теж бачить усе ніби збоку.

Вона опиняється в садку і ступає в бузкову темряву. «Herz, mein Herz…» – бубонить вона про себе вірш Гете. Квіти обліплюють їй лице, в роті стає гірко, вона тоне в гіркій темряві, і їй стає страшенно шкода себе: такої розпещеної, неврівноваженої. Себелюбної. Щось повзе їй по носі, і Юлія з вереском вискакує з кущів.

– На що ти схожа, моя дитино! – каже кухарка Ліза, розгинаючись на грядці з базилією. Із зіллям в руках вона схожа на відьму. Бракує тільки мішка за плечима й палиці в руках.

Юльхен регочеться й біжить далі. Волосся в неї всипане пелюстками бузку, плечі в росі, і хтозна, куди б вона забігла, якби сад був такий, як у маєтку тітки Клотильди. Але їхній садок невеликий, бо ж вони живуть у місті. Коли тато по суботах грає на скрипці, мама затикає вуха ватою. Юлії теж не подобається ця уривчаста музика. Їй хочеться, щоб мелодія текла як ріка, щоб не просвердлювала діру в кораблі, що пливе рікою до моря.

Садок оточений муром. З вулиці видно тільки верхівки дерев. За муром – сад сусідів, значно більший. Сад Шенбергів. Вони виписують тюльпани з самого Амстердама. У них є навіть теплиця. І карета. Бо вони дуже багаті… і що з того? Нехай собі.

Юлія застигає посеред саду. Щось не так. Не тому, що сьогодні четвер. Згори долинає якийсь звук. З неба. Вона обхоплює голову руками і бачить себе згори: маленька постать залазить під дерев’яну лаву.

– Мене нема, – шепоче вона задеревілими губами. – Мене нема.

ГЕРМАН:

За сніданком Герман не втримався і розповів, що бачив уві сні пожежу в Кенігсберзі. Фріда констатувала сухо й безбарвно:

– Сниться, бо спиться.

– Мені здавалось, що я начебто вставав і ходив. Як у дитинстві, Фрідо, пам’ятаєте?

– Звідки мені про це знати, ходив ти чи не ходив уві сні, – знизала плечима стара. – Мені треба, щоб ти купив у місті, коли твоя ласка, півфунта кави і фунт білих родзинок. Богуш знову забув.

– Добре, – відказав Герман. Крапля вишневого варення впала з ложечки на скатертину, і він прикрив її долонею.

Відчув, як економка стежить за ним з-під важких повік, чи щось раптом не змінилось у ньому після вчорашніх відвідин пані графині, про яку розповідали, ніби та полюбляє роль свахи або ж розлучниці, залежно від того, що їй спаде на думку.

– Стара розпусниця, – здається, пробурмотіла Фріда, а коли глянула на Германа, то побачила, що очі в того сміються.

– Сподіваюсь, ти вчора не накоїв нічого такого? Не розлив вина, не наступив на сукню якоїсь вертихвістки, як оце заплямував мені чисту скатертину?

– О ні, там був один нечемний молодик, – відповів Герман, – тож на його тлі я виглядав дуже пристойно.

– Хто такий?

– Усі звуть його Бідним Генріхом.

– А, графинин небіж! Йому все можна. Що ж він такого накоїв?

– Висловив своє невдоволення з приводу живої картини. Мені теж вона видалась трохи дивною.

– А що там було?

– Три старі відьми.

– Ну, звісно, тобі подавай гарних панянок, усіляких там Офелій та Дездемон!

– О, тітонька Фріда читала Шекспіра!

Економка зашарілась, але швидко опанувала себе й процідила:

– Усього лиш витирала пилюку.

Герман кивнув.

– Ти знаєш, що графиня записала на нього увесь маєток? Деколи Господь компенсує нестачу розуму багатством, якщо перебуває на той час у доброму гуморі.

– Почув би це преподобний Людвіг!

– Він мені не указ. У нього коханка живе біля Зеленого мосту, а Бог не зважає на злостиву стару економку.

Герман, за звичкою, хотів сказати комплімент, але передумав. Натомість став слухати далі.

– Звісно, давати маєток в руки недоумку графиня не збирається, на те в неї ще вистачає клепки. Тому й знайшла йому наречену, Софію.

– Еге ж, «мудру»!

– Що? Ця Софія теж її родичка, бідна, правда. Але вона буде опікуватися усіма тими статками й пильнувати чоловіченька.

– Мені ця дівчина видалася розважливою і скромною. Але хіба можна кохати такого, як Генріх?

– Се вже не наше діло, чи хтось когось кохає, – відрізала Фріда. – Тобі час їхати. Щоб вернувся мені до вечері, чуєш?

– Спробую! – посміхнувся широко Генріх. – Перепрошую за пляму на скатерці. Але варення рідке. Я такого не люблю. Тітка варила краще.

– Царство їй небесне! – зі злістю відповіла Фріда.

Поки Герман причепурювався перед поїздкою, бо для поміщика поїздка до міста – справжня подія, він вже й думати забув про свій сон і те, що, можливо, той сон супроводжувався мандрівкою по будинку. А от клятий Бідний Генріх ніяк не виходив йому з голови. Герман пригадав, з яким смаком той був одягнений, і як, попри напади шалу, в ньому відчувався аристократичний вишкіл, що з кров’ю передається з покоління у покоління. Про Софію годі й казати: видно, що її виховували дуже суворо. І безжально. Герман був для них сільським поміщиком, проте з якимось там князем чи графом навіть Генріх не посмів би говорити зверхньо. Для Германа, що мав за собою три дуелі, подібна зверхність була дошкульною. Навіть якби графинин небіж вилив йому на голову вміст нічного горщика, він не міг би нічого вдіяти. Найрозумніше з його боку буде триматися наступного разу просто подалі від цього неврівноваженого молодика.

Власне, життя його, вирвавшись з тісної ущелини юності, потребувало тепер тихо текти до свого гирла.

Герман сприймав дещо відсторонено свій новий життєвий простір, подарунок долі, якого не заслуговував на думку тітки Грети, тієї злої відьми, що гризла його матір поїдом, а він не смів заступитися. Своєю мовчанкою він заплатив за маєток, який мусив тепер утримувати, примножувати, і мав заслужити повагу довколишніх поміщиків, які змалку вчились хазяйнувати, а не муштрували солдатів на плацу.

Сівши в бричку з опущеним верхом, він озирнувся на вікна будинку, порожні, наче сліпі, й ще гостріше відчув свою неприкаяність. Лише проїхавши липову алею, він відчув, що дім відпускає його, і душу залило майже дитяче радісне очікування зустрічі з Кенігом. Можливо, колись він винайме собі там пристойне помешкання, щоб втікати туди, коли припече, і приймати там друзів. Він не міг уявити собі Леона чи Фріца в цьому, все ще пихатому, домі, де заправляла тінь тітки Грети.

Зранку голова була свіжою і мрії так і прогулювались в ній – одна краща за іншу. Багатство, він багатий, чорт забирай! Звісно, не такий, як графиня, але то вже кому скільки потрібно багатства. Корови, збіжжя, ще акції, вкладені в суднобудування. Здається, про акції збирався поговорити адвокат. Господи, у нього є навіть свій адвокат!! він їде по своїй землі. Луки парували під вранішнім сонцем, краєвид спереду затуляла широка спина кучера Петера, і Герман не помітив, як вони в’їхали в ліс. У ніздрі вдарив вогкий дух прілого листя. З дерев ще й досі скрапувала вода, колеса занурились у м’яку землю, змішану з глицею, і бризки з глибокої колії полетіли з боків. Петер міг поїхати іншою дорогою, тією, якою везли до міста молоко й масло на продаж, але ця була коротша. І за цим стояв наказ економки Фріди. Вона складала дорожню карту для кожного, хто виїжджав з маєтку, вказувала навіть, в якій корчмі зупинятись і в якій кузні підкувати коня, коли раптом той згубить підкову. Це не означало, що її накази виконувались: воля пані Фріди слабла за в’їзною брамою, що нею закінчувалась липова алея. Утім, вона здогадувалась про це, читаючи по очах правдивий маршрут кожного. Для неї важливо було знати не те, чи виконувались її накази, а наскільки вони виконувались. Та й, зрештою, втративши господиню, Фріда не змогла нею стати. І сама це розуміла. Те, з чим вона боролась насправді, можна було назвати одним словом – СТАРІСТЬ. Безсилля й беззахисність старості – ось що її лякало. Зморшки, в’янення тіла – те, чим переймаються кокетки, для Фріди не мало абсолютно жодного значення. Вона була машиною для керування домом і пильнувала, щоб механізм працював бездоганно. І, не дай Боже, не заржавів від бездіяльності.

Зараз вона і Герман вивчали одне одного, шукаючи слабкі місця. Настороженість, підозріливість і таке інше. З паном Богушем було все значно простіше. Він був вивчений Фрідою як отченаш, бо жив уже 15 років поряд. Управитель вів подвійне життя: тіло й розум його працювали на благо маєтку, а серце знаходило розраду в Кенігсберзі, де він періодично зустрічався з приятелями за бесідами й чаркою. По-іншому він просто не міг. Він би помер без цих приятельських посиденьок. Найбільше, чим могла йому дошкулити Фріда, це сказати щось різке про його співвітчизників – поляків. Богуш спалахував тоді як порох, дарма, що в Польщі був лише один раз замолоду, і не мав там нікого з родини. Справжньою батьківщиною для Богуша була Альбертина, а патріотичні рефлексії плавали на поверхні.

Твердження, ніби батьківщина там, де минули дитячі та юнацькі літа, не завжди правильне. Тобто не є такою ж абсолютною істиною, як те, що Бог існує, або Кенігсберг – місто, що належить Пруссії. Але наш розум настільки невпевнений у собі, що навіть подібні істини вимагають доказів.

Утім, докази існування Бога найменше турбували Германа. Йому досить було знати, що віра в Бога дає людині певні преференції в суспільному та особистому житті.

Вигляд мурів, позолочених зверху сонцем, гострих шпилів кірх, що розчинялись у ранковому небі наче в оцті, свіжий вітер з затоки, який намагався зірвати капелюха з голови новоспеченого поміщика, заволоділи почуттями Германа й заспівали для нього гімн повернення. Хоча він був тут усього тиждень тому, роблячи деякі закупи для свого холостяцького побуту, що не міг довірити будь-кому, серед яких була дюжина сорочок, сукняний халат, бо старий геть зносився, нове сідло, та ще календар на цей рік, що давав йому змогу ознайомитися з графіком сільськогосподарських робіт. Про якесь облаштування кабінету він навіть не думав. Оце вчора минуло тільки півроку відтоді, як померла тітка, і виганяти її дух з дому Герман не наважувався. Дух був не те, що прикріший, ніж за життя тітки, але тепер він вважався священним серед мешканців дому, і будь-які переміни могли б засмутити її колишніх слуг. Та й Герман не звик до такого великого помешкання, бо мешкав чимало літ в двох вбогих мебльованих покоїках. Тому його просто жахала перспектива після того, як мине жалоба, щось змінювати в будинку.

Натомість у місті він зразу ожив, й потік екіпажів, селянських возів, вершників, у який він влився, потік запахів, звуків змусив його серце тремтіти в радісному нетерпінні. З цього міста їх колись з матір’ю вигнала недоля, і тепер він наважиться відвідати вулицю, де вони колись мешкали. Та йому раніше це навіть не спадало на думку, аж доки він не упізнав вивіску чоботаря, коли бричка звернула вбік, на тиху вулицю. Так, тепер за рогом, справа… Ось він, той сірий дім з вікнами на другому поверсі, куди ніколи не зазирало сонце, ні зранку, ні ввечері, що могло призвести до хвороби матір, хвороби, що розтягнулась на довгі роки, незважаючи на свіже молоко й масло в тітчиному маєтку та солоні вітри з узбережжя. Сюди, в ці вікна, потрапляв лише відблиск сонця, через що квіти й діти виростали високими, блідими й тонкими. Але коли вдосталь дров, зелена кахляна піч стає гарячою, аж обпікає руки, і можна тішитись цим земним теплом замість доторку до зігрітого сонцем підвіконня. Якось вони ледь не вчаділи. Їх розбудила служниця, що спала в закутку на кухні, а служницю розбудив сон, ніби її душить покійний чоловік, портовий вантажник, гіркий п’яниця. І Герман пам’ятає, як вони сидять на сходах, поки провітрюється помешкання, закутані в ковдри, він на колінах у мами. Ніч, тьмяне світло з вікна. Жінки смакують подробиці страшної небезпеки й щасливого порятунку, хтось час від часу схлипує. Герману не більш як чотири роки. Він засинає під шепіт.

Ні, він не хоче бачити ні цих сходів, ні будинку. Тільки упевнитись, що в його дитинстві був Кенігсберг, що він мешкав тут з матір’ю. Принаймні, сьогодні він не увійде до темного під’їзду. Сонце спалахнуло, нарешті звільнившись від надокучливих хмар, забарвивши дахи й горішні вікна золотом, а ріку – блакиттю, і таким чином просигналізувало про всі спокуси й насолоди, які може отримати в цьому місті кожен прибулець. Дитячий страх наче дрібка солі розчинився у велетенській масі води, де на середині ріки панувала блакить, а ближче до берега відображались різнобарвні фасади будинків. Запах риби, застарілої смоли, диму з коминів, вранішньої кави наповнив ніздрі Германа, як барви наповнили йому очі – і все це збуджує, викликаючи нетерпіння й бажання рухатись по колу, ніде не зупиняючись. Колеса брички підстрибують по бруківці, і ось уже коні спиняються самі біля дому, де міститься контора тітчиного адвоката, тепер уже його адвоката. На цій же вулиці банк, куди він невдовзі буде заходити, щоб отримувати тепер уже свої гроші, тітчин спадок. Від цієї думки та схожих на неї він зіщулюється. Хочеться знову стати тим, ким він був усі ці роки: офіцером, товаришем, палким театралом. Занадто просторо, як на його скромні потреби, надто привертає увагу і викликає заздрість.

Герман довго підіймався рипучими вузенькими сходами на третій поверх, і запахи контор, що так рідко провітрюються, чіплялись до нього липкою звивистою стрічкою. Меблі тут ніколи не міняються й не переставляються, а запахи чорнила, крейди, злежалого відвологлого паперу нагадують про школу, що була далеко не найкращим періодом його життя, як, зрештою, в усіх, хто мешкав далеко від родини, серед чужих людей. І постійне відчуття, що ти не зробив чогось, і розплата за це буде швидкою та суворою. Адвоката Тетмайєра він бачив лише один раз, коли той оголошував ту частину заповіту, що стосувалась властиво маєтку, і привіз гроші на піврічне утримання господарства. З них Герман не витратив на себе нічого. Мав офіцерську пенсію, хоч невелику, але з неї тепер не потрібно було платити за помешкання, харчі та прання білизни. Коли все влаштується, він забере до себе ординарця Ганса, якого позичив Ульріху.

Тітка щось намудрувала з заповітом, наче з того світу мала змогу перевірити, чи годиться Герман їй у спадкоємці, чи виконав усі її умови. Аякже, виконав. Звільнився зі служби, принаймні, а які в неї ще були вимоги – йому про це невідомо. Отож усі ці місяці Герман провів майже відлюдьком у маєтку, що викликав у нього надто багато неприємних спогадів, пов’язаних зі ставленням тітки до матері та до нього. Він хотів, щоб вона його любила таким, яким він є, любила тому, що він є, бо так мало би бути в нормальній родині. Але ця жовчна стара ставилась до нього як до червивого плоду на родинному дереві, чекаючи його падіння. Єдиний порятунок від приниження для Германа полягав у тому, що він ще в юності відмежував себе від маєтку, сприймаючи його, як щось чуже. Ніколи не переймався тим, що відбувалось там, не переживав за врожай чи невдалі оборудки, які могли привести до боргів. Він був певен, що тітка зоставить йому у спадок якийсь дріб’язок – золоту табакерку, мандоліну, а чи бридку гравюру з вітальні. І треба ж було, щоб саме тоді, коли він мав уже йти у відставку через рік або два і жити ще скромніше, ніж досі, багатство прийшло йому до рук, і забезпечена старість була гарантована. Він надивився на відставних самітних офіцерів (утім, одруженим було ще важче), що закінчували вік в богадільні, так і не змирившись із правилами цивільного життя, бо там потрібен зовсім інший підхід. Це так ніби ручай з твердої ущелини випливає на широку рівнину й не знайшовши, до кого приєднатись, перетворюється на затхле болото. Доля таки всміхнулась, хоча й криво, Германові, обравши його з-поміж тисячі відставних офіцерів, у яких був лише один спосіб поправити своє становище – одружитись з багатою панною чи удовою. Якщо з панною, то ліпше зі згоди її батьків, щоб не вийшло так, як з його батьком, якого родина матері так і не прийняла, і лише рання батькова смерть відкрила матусі шлях назад, в бундючне пихате гніздо. Але вона до кінця свого життя носила тавро неслухняної доньки, яка втекла з дому задля бідного поручика, і зреклась маєтку на користь старшої сестри, яка отримала все. Не знати, як вчинив би Герман на місці батька, чи пожертвував би добробутом і честю коханої заради пристрасті, яка виявилася згубною для шаленої пари. Ні, хтозна. Повторювати батьків шлях – навряд чи доля любить повторюватись, бо й сама людина опирається такому повторенню. Герман з дитинства був тихим хлопчиком, намагався не потрапляти дорослим на очі, підсвідомо переживаючи, що став вінцем не надто вдалого, короткого, хоча спершу щасливого, шлюбу. І ця зачаєність переляканого звіряти супроводила його в школі. Офіцером він став з мовчазної незгоди тітки й мовчазного відчаю матері. Не виявляв особливих схильностей до наук, хоча й був доволі тямущим хлопцем. Дуже швидко Герман зрозумів, що нікого не цікавить, а отже, він може жити своїм тихим внутрішнім життям, без високих злетів і низьких падінь. Душевна рівновага була єдиним подарунком, який би він хотів отримати від феї-хрещеної, якби та існувала.

Тому коли Герман нарешті постав перед адвокатом, звинним й сухим наче ящірка, в очах його відображалось побоювання, що душевна рівновага буде порушена. І це побоювання було недаремним. Адвокат вручив йому конверт із посланням з того світу. Другу частину заповіту.

Клята тітка ніяк не могла розлучитися зі своїм статком, половина якого могла належати його матері. Стару напевно непокоїло, що вона після смерті свого батька, а його діда, не повернула частку сестри. Мати була переконана, що дід взяв з тітки Грети обіцянку не віддавати половину маєтку невдячній доньці за жодних обставин, але чи так воно насправді було? У картці, що знайшлася в конверті, Герман прочитав, що він НЕ ПОВИНЕН полишати маєтку, віддавати в заставу, продавати і впродовж десяти років не виїжджати за межі держави. Інакше…

Герман почервонів наче рак. Якби він був старший років на двадцять, та ще любителем випити, від такого його міг би вдарити грець. Адвокат, що, безперечно, знав зміст потойбічного послання, стежив за ним безбарвними очима, в яких не було ні крихти лицемірства чи фальші, та, власне, не було нічого. Порожньо.

І наостанок. Якщо Герман не одружиться або помре бездітним, його маєток буде продано, а гроші розподілено між доброчинними товариствами. Тобто вдова не отримає нічого, окрім свого посагу.

Герман вдихнув, видихнув, і не сказавши ні слова, вклонився сторожу свого майбутнього пекла й вийшов з кабінету. У приймальні клерк шкрябав пером по папері якусь чергову хитромудру мерзоту і навіть не підвів очей, наче то був не Герман, а привид. Ще одного клерка Герман стрів на сходах, той ніс масний пакунок з пиріжками з капустою, й, можливо, шмат славетної кенігсберзької ковбаси. Хлопчина притиснувся до стіни, коли Герман, тупаючи ногами, прогримів повз нього вниз по сходах.

Денне світло різонуло йому очі. Перед ним було вже інше місто: те, яке відібрало в Германа щастя, що посилала доля: батька, родинний дім, і нарешті посягнуло на гідність, бо йому йшлося насправді не про статок, а про довіру і любов, безкорисливу й чисту.

Зміст другої частини заповіту може стати відомим його теперішнім сусідам, а Богуш з Фрідою напевно все знають, от тільки перед ними він не відчував сорому. На порозі дому Герман відвернувся від свого візка, якийсь час вдивляючись в глибину вулиці, ніби виглядав звідтіля богинь тітчиної помсти – Еріній, а насправді, щоб прийти до тями. Кляте місто! Завжди від нього приходить найгірше. Зрештою, зітхнув він, вулиця, де в чоловіка відбирають гідність, може виявитись у Варшаві, Берліні чи навіть Парижі. Чом би не трапитись такому в Парижі? Усюди є прикрі старі тітки й небожі, які не викликають довіри, й юристи, у яких висохло серце. Кеніг не сміється над тобою, заспокойся, Германе…

Усе ще палаючи внутрішнім соромом, Герман сів у бричку й наказав везти себе до крамниці колоніальних товарів, а звідти… Ні, він не мав тепер бажання дивитись на афішу театру. У такому разі довелося б заночувати у когось з товаришів, а ті одразу помітять, що він має камінь на серці. А повертатися до того осиного гнізда, в якому він тепер змушений мешкати до скону, не хотілося ще більше.

Петер, що не надто часто виїжджав до міста, врешті заблукав. Сонце немилосердно нагрівало його голову під грубим фетровим капелюхом, а потилиця наливалася кров’ю. Врешті, вони заїхали у якийсь тупик, яким закінчувалася вулиця, завузька для просторої поміщицької брички, і надто заплутана для сільського кучера, який не тямив на логіці забудови міста, що старіло, перетворюючись на цвинтар будинків, споруджуваних задля прибутку, а не для комфорту. Кожен з тих будинків, до яких придивлявся Герман, намагаючись впізнати, де це вони заблукали, був моделлю суспільної ієрархії навиворіт. Найзручніші помешкання були внизу, а далі сходи вужчали, тоншали, і в мансардах мешкали найнужденніші, щоб легше було потрапити до неба. Герман бачив кілька будинків, геть схожих на той, де він прожив кілька перших років свого життя, наче за тридцять років той будинок розмножився. Хай йому біс!

І Герман поїхав обідати в трактир, куди навідувались сільські поміщики, офіцери, де було досить тихо й охайно, а в клітці стрибав шпак, щось бурмочучи про себе. Було досить темно, бо будинок навпроти кидав надто багато тіні, хоча зранку тут напевно зазирало сонце, звеселяючи пташину в клітці. Герман замовив собі печених ковбасок, картопляний салат і пиво. Відвідувачів майже не було, але вже наближалася обідня пора. Напівтемрява, ситна їжа викликали в Германа якесь дивне заціпеніння. Шпак уже не стрибав й завмер на перекладині кострубатою грудкою, заснув чи, може, був хворий. Погляд Германа зупинився на протилежній стіні, де іржавою плямою виділялась гравюра, але що саме було на ній зображене, він не мав уявлення. Гравюра висіла якось недоладно, не на тому місці, де їй пасувало висіти. І він мляво подумав, що картина напевно прикриває облуплену штукатурку чи масну пляму. Коли хвиля обідаючих клерків, ремісників сягнула цієї тихої вулиці, Герман розплатився і вийшов.

Він згадав свій сон і подумав, що в разі пожежі люди змушені стрибати з вікон та дахів просто у воду ріки. Пожежі чомусь завжди починаються вночі і це дає менше шансів для порятунку.

Герман плив у бричці серед інших екіпажів, що квапились покинути це місто, довідавшись про майбутню небезпеку, і ця моторошна фантазія відвернула його від похмурих думок. А коли бричка викотилась на міст, з його висоти він побачив шпилі, позолочені сонцем, зелені сади, недобудовані вілли нового Кенігсберга й зрозумів, що це місто не може бути цілісним, а ділиться щонайменше на три частини і має не одну душу, і якщо комусь не надто добре ведеться в одній частині, він може пошукати щастя в іншій, і навіть сховатись при потребі за мурами, що здатні протистояти будь-якій артилерії.

Потік виніс його за межі міста, й він не міг йому опиратись. Образа й сором поступово перейшли в нестерпне бажання подивитись в очі економці та управителю. Він міг би залишитись в місті принаймні до вечора, знайти собі жінку, щоб зняти напруження, але тепер Герман став трохи інший. Тепер то було місто його дитинства, яке спокусило його батьків, відібрало в них долю, а його самого не впізнало: того маленького хлопчика, що сидів зимової ночі на сходах. Нічого дивного – що великому місту до дитини, що великому місту до маленької людини… Герман раптом пригадав картину, що висіла колись над його дитячим ліжечком: величезний ангел нависає над двома дітьми, хлопчиком та дівчинкою, які йдуть вузенькою кладкою через бурхливу ріку. Діти, вони такі сміливі, бо чують ангела у себе за плечима. А потім він залишає їх, ангел в хітоні, підперезаному мотузкою, й вони забувають про його існування. У його кімнаті, коли вони переїхали, не було картини з ангелом. Він не пригадує, щоб мати приїздила потім до міста. Напевно, приїздила, але тільки в супроводі тітки, яка вважала Кеніг місцем спокус і розпусти, що звабило її сестру. І зрештою мати сама в це повірила, і передала синові. Місто, яке змінює долю, калічить душу, позбавляє гідності. Місто, яке відбирає найдорожче. Вони, ці дві самотні жінки, дві вдови, хотіли, щоб він в це повірив. І їм це майже вдалось. Герман навіть відчув спершу вдячність, коли отримав спадок. Дурень.