Текст книги "Сни Юлії і Германа. Кенігсберзький щоденник"

Автор книги: Галина Пагутяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 15 страниц)

05.12.2009

Пробувала уявити собі лабіринт. Класична картина блукання: якийсь час ходиш по колу, а потім обов’язково знаходиш вихід. Казка «Гензель і Гретель» або «Кресало». Коли вихід більш небезпечний, ніж лабіринт. Як кожний новий світ. Подолати поріг внутрішньої кризи і мені доведеться. Я завжди переживаю разом з моїми персонажами. Ми створюємо самі собі кризу, але суть наша і доля від цього не змінюються. Надто короткий відтинок, що веде до виходу з лабіринту. Де не буде більш нічого, крім розпаду свідомості й розпилення душі.

06.12.2009

Старий документальний фільм про Кенігсберг, здається, 1937 року, можливо, навіть любительський, хоча дуже професійно зроблений. Без звуку. Його можна дивитися безліч разів, бо там є люди, дуже багато людей. Вони пливуть на баржах, продають овочі й рибу, купаються в морі, їздять у авто, п’ють вино у «Блютеріхті». Потім вони всі зникнуть. Ті, що залишились, жінки, діти й старі, йтимуть маршем переможених через усе місто, яке вони любили й захищали. То була остання війна, яку наділяли сакральними ознаками, але її брутальність перевищила всю сакральність і через те вона скалкою стримить в оці переможців.

08.12.2009

Жоден фільм чи стаття не затьмарить того внутрішнього Кенігсберга, який являється, а не будується у свідомості. Повільне просування серед руїн, зяючих провалів здичавілого понищеного лісу. Ці кенігсберзькі підземелля в три яруси, затоплені, засипані й порожні, як людська пам’ять, усюди наштовхуєшся на замкнені двері, шукаєш ключі, але не знаходиш. Замість ключів лінії берегів і край обрію, і ще земля. І ще – тінь Кафедрального собору. Подібне траплялось і з іншими містами, але не так швидко. Душі міст не підлягають реінкарнації.

12.12.2009

Я наразі обходжусь мінімумом простору й кількома деталями, щоб показати підземний Кенігсберг. Коли постає вибір: йти праворуч чи ліворуч, одразу виникає дежа вю: казка, пригодницький роман, одне слово, щось дитяче. Постмодерний якийсь ефект. Не знаю, як себе повів би хтось інший за таких обставин, але я повела себе так, як це можу тільки я. Адже це всього лише поганий сон. І в той же час у романі це не сон. У романі треба завжди шукати інший шлях, третій, навіть коли їх усього два.

Сьогодні подумала, що можна було б завершити одну сюжетну лінію, потім іншу, і цим полегшити собі роботу. Але я так не робитиму, незважаючи на виснажливі переходи з одного часу в інший. Сьогодні мені снилося, що я опинилася у глибокому рову біля траси, по якій мчали машини, самоскиди і вантажівки, і чим довше я дивилась на ці машини, тим глибшим ставав рів і я уже не уявляла, як піднімусь цим крутим схилом. Я просто бачила звідти місце, куди хотіла потрапити. Насправді треба було просто йти отим ровом, не підіймаючись вгору, бо там беззахисність і жорстокість, там – не мій світ.

13.12.2009

Коли починаєш новий роман, ніби вчишся заново ходити і говорити. Не знаєш, чи маєш право на цю територію, чи тебе не проженуть звідти втришия. А коли нарешті обживешся, звикнеш, як до рідного дому, мусиш уже йти. Це тоді, коли ти пишеш справді роман, а не прикидаєшся. Намагаєшся, аби кожен новий світ був новим, блищав і сяяв, аби в ньому було все добротне. І ніхто не розуміє, що ти лише впускаєш туди людей, бо на це твоя ласка, і їм до нього зась.

Реальний Кенігсберг – це не мій Кенігсберг, у який не купиш квитка на літак або не поїдеш через кілька кордонів потягом. У моєму зараз падає сніг як попіл уже два дні поспіль і нема табличок з назвами вулиць, бо немає будинків, на які їх чіпляють. Лише дерев’яні вказівники, що показують південь, північ, захід і схід, написані кирилицею.

15.12.2009

Перехід напів-автоматом до чужого життя, в інший час, я здійснила якось грубо, втомившись від себе і від цього безкінечного підземелля, але викреслити рука не здіймається. Те, що з’являється в такому стані, коли заходиш у безвихідь, уже траплялось не раз. Засинаючи, далі створюєш текст, як продовження чужого. Слова – ті самі, але зміст інший.

Писати інтуїтивно – означає відчувати художню правду. Вона правдивіша за життя.

17.12.2009

Що цінується найбільше в пустелі? Вода. Що найбільше цінується в підземеллі? Світло. Тобто те, без чого вижити неможливо. Вода, світло, повітря. Той, для кого це було колись питанням життя і смерті, ніколи вже не буде таким, як раніше. Але ми ставимося до таких людей як до звичайних, заганяючи трагічний досвід в їхню підсвідомість, і можна лише уявити, як вони від цього страждають. Жити в світі, де не цінуються такі речі, як вода, світло, повітря, їм нестерпно.

Іноді від цього народжуються міфи.

18.12.2009

Поклоніння каменю в прибалтійських народів – я про це прочитала на одному форумі. І вчора мені вдалося вийти на епізод, де каміння зіграло свою роль, без найменших зусиль, цілком природно поєднавши долю каменя з долею людини. Співставивши час каменя і час людини. Повернутись у той час, коли земля належала пруссам, і попросити в цієї землі захисту, знявши часові нашарування. Це завжди рятувало мене саму – повернення до найпростіших речей: землі, води, каміння. Відновлення між ними і собою зв’язку. Без жодних антропологічних чи містичних студій. Я звертаюсь до них уже після того, щоб перевірити, наскільки моє сприйняття узгоджується з теорією та історією.

19.12.2009

Ідея Бога: великі долоні, що зігрівають промерзлий до кісток світ, який більше ніхто не може захистити. Не дві руки – та, що дає, і та, що відбирає. А дві руки, що захищають. Людина мала б страждати через те, що не може зробити цього для всіх.

21.12.2009

Коли настає війна, земля дичавіє. Такі асоціації виникали в людей давніх часів. Пізніше зруйновані міста стали символом наслідків війни. Сучасна війна – відсутність електрики, води, газу. Якщо в давні часи слідом за знищеними полями йшов голод, за руїнами міст – переселення поближче до сіл, то в наші часи – це фактично повна загибель, агонія мародерства і здичавіння. Хаос, що знищує цивілізацію. Усе, що буде потім, – початок чогось цілковито нового, а не відбудова.

Я поступово приходжу до іншого розуміння Кенігсберга, оминаючи оплакування, ностальгію, сховані скарби, знаходячи зовсім інші погляди, в основі яких – зняття всіх цивілізаційних нашарувань, аж до останнього культурного шару, символами якого є Карфаген і віра в богів – покровителів стихій. І добре, що я не поспішала, дала вистоятись думці.

23.12.2009

Каміння, земля, дерева, вода – матері-захисниці у прибалтів. Учора прочитала казку про те, як Бог дав людині праву руку і праве око, щоб вона чинила праведно. А диявол дав натомість ліву руку і ліве око. І тепер людина здатна чинити добро і зло. Очевидно, йдеться про закон рівноваги.

Ще одна притча. Бог обдарував людину сумлінням. Він ходив по хатах і роздавав його. Дехто сховався, а інших просто не було вдома. Через те кажуть: «Мабуть, тебе не було вдома, коли Бог роздавав совість». Тобто сумління – вищий дар і не залежить від внутрішньої природи людини.

Мій рух у бік міфічного відображення Кенігсберга – також вияв творчого сумління.

24.12.2009

Інше життя ми бачимо віддалік, а тому писати про нього легше. Чи не є це знаком для нас в час духовних пошуків, коли ми намагаємось краще пізнати себе? Роздаючи власні риси чоловікам, жінкам, дітям, старим, ми здійснюємо акт самопізнання також. І лише час відкриває для нас нашу колишню сутність, а доти ми залишаємося в стані творчої шизофренії.

Інтуїтивно я обрала вік Германа – 35 років. Виявляється, це час, коли людина намагається облаштувати своє гніздо, і саме про це я почала писати як про проблему, яку вже час вирішити. Можливо, за нами справді хтось наглядає і веде нас по життю… Ми робимо свій вибір, користуючись підказками. Якою ж тоді має бути довершена людина? Тією, що легко розшифровує знаки, чи тією, яка обходиться без них?

29.12.2009

Якби Кенігсберг був для мене ностальгічним спогадом, я про нього б не писала взагалі. А так я ніби заново його будую, і за текстом, сюжетом приховується все його минуле, починаючи з найважливішого – землі прусів. У такий спосіб починає діяти давня магія, і речі наділяються почуттями, впливаючи на підсвідомість людини. І разюча невідповідність бездушності війни й чутливості речей є двигуном мого роману. Ще Кант намагався зрозуміти, як однорідність породжує відмінність. Ми проходимо цей шлях за допомогою уяви.

01.01.2010

Часто доводиться чути: «Навіщо писати, якщо це нікому не потрібне?» У мене ніколи подібного питання не виникало, бо це потрібно мені. Без свого світу, який я ретельно чи поспіхом створюю на папері, я могла б вчинити щось погане. Але довірливі очі неприкаяних моїх персонажів дивляться на мене, і я намагаюся бути кращою. Я намагаюсь пояснити іншим людям, що життя важке, але кожному з нас слід утриматися від зла, особливо дрібного, недостойного нас, яке просочується крізь суєтність, наче вода. Хоча самій мені все важче і важче йти крізь це життя. Однак десь усе це скінчиться, колись усе це скінчиться, чи не так?

Тому я наділяю своїх персонажів здатністю не боятися закінчення, намагаюсь розгадати таємницю війни та її вплив на свідомість. Я ще її не розгадала. Смерть, пошуки притулку, спогади – що відбувається з їхнім сприйняттям, коли йде війна, ось що важливо зараз. Про все це було написано тисячі разів, але мені потрібно самій це пережити в своєму серці.

03–01.2010

Море і коні. Руїни лицарського замку. Дівчинка і хлопчик. Поступове перетворення кічу в щось містичне й зворушливе. Підказка уві сні, що передбачує майбутнє. Слова перестали мене слухатися. Вони зробилися сухими й ламкими, як позаторішнє листя, але це не страшно: все можна використати. Магія, якою оволодіваєш ціною неймовірно важкої праці, ізоляції, аскетизму, ніколи не зникає. Вона так глибоко вкоренилась у свідомість, що маючи перед очима тихе засніжене подвір’я, я продовжую бачити море, дюни, сосни очима уяви. Світ нагадує вертикальні смуги, що стікають звідкись згори. Кожна смуга – інший світ. Вони всі мені потрібні.

04.01.2010

У стані особливої напруги ми знаходимо під час сну давно очікувану відповідь. Навіть більше – іноді ми починаємо керувати своєю свідомістю уві сні. Я саме описую епізод, коли вирішується питання життя і смерті, й не можна зволікати. Темрява згубна, коли ти в дорозі. Світло допомагає дійти до кінця. Але щоб написати про це, потрібно пережити сон іншої людини в своєму серці. У якийсь момент я зрозуміла, що потрібно ускладнити картину часу, додавши до неї яскраві барви видіння, яке пов’язує землю й людину, воду й людину, повітря й людину…

Кінь – як ланка, що сполучає світи, потоки часу, а не транспортний засіб чи розвага.

05.01.2010

Мене завжди вабили старовинні підземелля, як вхід до іншого світу. Відчуття іншого часу, не підвладного сонцю. Там тихо і сумно, як у шумерському царстві мертвих. Багато пилюки. І багато нічого. Нагорі – надто багато речей, сміття, але якщо вони потраплють до підземелля, розчиняються певною речовиною – антиматерією. Те саме відбувається з людиною, що не зуміла пройти випробування темрявою і тишею. Її розчиняє антиматерія. Магія темряви така ж природна і чиста, як і магія світла, але вона потребує сили і мужності.

Очистити свідомість від ментального кічу, пов’язаного з чаклунством, можна лише приймаючи світло й темряву як нейтральні й абсолютно природні явища.

06.01.2010

У первісному задумі у мене був солдат десь з Галичини, який служить після війни в Калінінграді, й спостерігає за всім на власні очі. Попри те, що відмовилась від цього, його тінь блукає романом досі. Він мовчить, нічого не каже. Страх – найбільший злочинець нашої свідомості. Замикаючи уста на замок, він порядкує у серці, доки все не розкраде, а що не розкраде, то знищить. Страх повинен керуватися інстинктами, а не людськими законами, тоді він не зможе заподіяти шкоди.

07.01.2010

Часом повертаєшся до світів, які сама створила, і бачу там людей, які на очах починають змінюватися, щоб я почувала себе комфортніше. Хоча краще, аби я змінювалася задля них, і залишилась там назавжди. Бо там, де нині я перебуваю, снігова куля життя забирає частинки душі. Коли-небудь я так само повертатимусь до Кенігсберга, ковзати лабіринтами часу, трохи розгублена, бо місто це створили не пруські купці та лицарі, а я. Усі двері будуть відчинені для мене.

09.01.2010

В зруйнованому Кенігсберзі німецька мова ховається в бомбосховищах, під землею, вмирає в спільних могилах, стікає передсмертною кров’ю. Мова мудрості Канта і Гегеля, мова божевілля Гофмана і Ніцше. Книги з готичним шрифтом горять, зігріваючи замерзлих переможців, що страшенно втомились за чотири роки війни. Кострища, що запалюються від пожежі.

Внизу, глибоко під землею, немає книг, не чутно людських голосів, так, напевно, буває після смерті. Пилюка й затхле повітря. Але навіть від присутності однієї живої істоти цей нерухомий світ починає змінюватися. Лінії часу звиваються, кути простору зникають. Нерівне слабке світло ліхтаря створює примхливі арабески на стінах й склепінні. Світло йде назустріч світлу.

10.01.2010

Перечитувала вчора «Машину часу» Уелса, щоб розібратись з простором і часом. Якщо в просторі людина може рухатися в різних напрямках, тоді чому вона не може рухатися в часі різними напрямками так само? Те, що ми звикли вважати наївним, іноді стає важливішим за найскладніші обчислення. Ми подорожуємо в часі, не замислюючись над тим, що подорожуємо. Машина часу, звісно, анахронізм, залишок довіри до техніки. Я певна, що у людському мозку є заблоковані ділянки, завдяки яким ми можемо це робити. І колись вони відкриються.

Це видається трохи дивним, коли йдеться про мій роман, що аж ніяк не є фантастичним. Однак перепад часів там трапляється настільки часто, що в мене мимоволі виникає потяг дізнатись щось більше про час як четвертий вимір.

12.01.2010

Мундир, мертвий ординарець, нечищені ґудзики – усе це тепер стало тінню, а тінь – мовчазним діалогом людей і речей, який триватиме ще хтозна-скільки. Це вперше я почала усвідомлювати, як, уникаючи сюжету, можна рухатися далі, як замість того, щоб розвивати діалектику ідей і задуму, переходити від одного враження до іншого, власне, те, що відбувається в реальному житті.

Мундир, який уже не служить і висить у сутіні шафи, ординарець, що помер не на війні, у даній ситуації нагадують про безпорадність у новому житті, за лаштунками якого все ще ллється кров. І ти мусиш поводитися як цивільний, бо мундир і ординарець, властиво, вже не існують, а не як офіцер з його кодексом честі.

І тут знову треба нагадати про долю. Що ж, я сьогодні це зроблю, і навіть знаю, чиїми вустами.

14.01.2010

Мандрую від одного тексту до іншого – ніби перестрибую з крижини на крижину, ненароком торкаючись ріки часу – ось прикмета цієї зими, дивовижно тихої й байдужої до всього. Події відбуваються всередині м’якого кокона, й не відомо, що виповзе звідти – метелик чи потвора. Тільки в очах тих, хто страждав, можна знайти співчуття, але чистий погляд за мить скаламутніє, відчувши наближення суєти. Я намагаюсь розвинути думки людей з минулого, і вся стилістика розпадається, а з нею зникає мелодія фрази. Ці люди, скуті кригою правил та умовностей, ніколи не піддадуться на провокації сюжету. Приховані неврози підірвуть Кенігсберг набагато раніше, ніж це записано в історичних хроніках.

16.01.2010

Мабуть, легше писати стилізацію під XIX століття, аніж писати від себе, але я обрала другий шлях. Мене не дуже обходять історичні деталі. Важливий хід думок людей з минулого, а ще більше – зерна майбутнього в їхній свідомості. Не варто вірити літературі того часу, вона надто критично ставилась до дійсності, їй часто бракувало понадчасової мудрості. Найцікавіші думки були в головах людей, але щойно вони починали викладати їх на папір, усе підганялося під загальну опінію. Вловити ті справжні думки можна не в листах, не в щоденниках, а в атмосфері, в якій вони витали. У моєму випадку їх можна відшукати в текстах Гофмана. Ці думки дикі й вільні, й дуже природні. Вони породжуються бажанням бути щасливим і відшукати спокій. Треба знати, в чому полягає щастя кожного з моїх персонажів, аби відчути дух Кенігсберга.

17.01.2010

Зупинені годинники на площах чи храмах – явище, звичне для нашого часу. Колись у Кенігсберзі був особливий годинник. Об 11-й годині з’являлись музиканти й грали музику. Живі музиканти грали живу музику. Але ратуші немає і нема чим приваблювати туристів, хіба що надто відреставрованим собором і могилою Канта. А колись Кенігсберг дуже шанував час. Кант навчив його шанувати час. П’ята година по обіді – час прогулянки Канта, одинадцята година – це час Кенігсберга, а решта – час Калінінграду.

19.01.2010

Із усіх безмежних можливостей, що дано природою, ми змогли розвинути в собі лише безмежне терпіння і зробити його найвищою цнотою. Терпіти біль, розлуку, вбогість, приниження допомагає надія, що колись це буде оцінено Найвищим судом. Але Найвищий суд – це ми, і ми, звісно, не забаримось видати собі наприкінці нагороду: інше життя, в якому буде трохи менше терпіння. Натомість гріхи чи якісь переступи мають більше варіантів покарання: забути, перетворити їх на чесноти, покаятись. Зло – множинне, і тому здається, що його більше. Терпіння – це вада, що заважає змінити світ. Єдина чеснота, на чому ще наполягав Кант, це усвідомленя усього того, що ми зробили, робимо чи будемо робити. А також те, що роблять інші. І уява тут – один з наймогутніших інструментів, що відкриває шлях до співпереживання та співчуття. А відтак змінює світ.

20.01.2010

Сьогодні спало на думку, що я пишу цей роман наче йду підземеллям і що та сюжетна лінія, де я описую кенігсберзькі підземелля, водночас відтворює процес написання. Спершу радість від того, що, нарешті, вирушила, потім варіанти вибору, брак орієнтирів, пил, порожнеча, загроза не повернутися звідти й навічно залишитись у темряві, сни під час короткого відпочинку, врешті – шалене бажання доповзти до кінця. Усе вказує на те, що це не реальні підземелля, як і не реальне місто угорі. Сон може виявитися дійсністю, а дійсність сном будь-якої миті. Але важливо довести реальність людини, реальність свідомості. Те, чого так прагнув Кант.

22.01.2010

Реальність іноді набуває фантастичних ознак, що є доказом того, що ми здатні вмістити у собі цілий світ, тобто наша свідомість. Не людина в світі, а світу людині. Стосовно мого роману, то він разом зі мною переживає цю метаморфозу. Від давно засвоєної думки, що передовсім треба пізнати самого себе, а цей процес далеко не лінійний і не простий, до думки, що наша свідомість і є тим всесвітом, який ми хочемо пізнати. Як завжди, я не писатиму про це, звісно, ні, але я писатиму з цією думкою. Не важливо, чи хтось відшукає слід. Не важливо, чи комусь сподобається роман, де сюжет будується лише на враженнях і почуттях. Контраст між порожньою всередині землею і землею, засипаною трупами й руїнами, нашпигованою мінами. Контраст між миром і війною. Це і є та фантастична реальність, яка чітко розмежовує одні явища від інших, як це робить наша свідомість, яка не терпить хаосу.

23.01.2010

Пізно увечері, коли вже була дуже втомлена, розкрила рукопис і почала писати про зустріч двох офіцерів. У житті трапляються ситуації, які ми прагнемо зіграти самі, аби підтвердити або спростувати думку про людину. В цьому випадку все підтвердилося, адже Герман оцінював звичне для нього середовище, однак це підтвердження набуло додаткових акцентів. Він зрозумів, що вираз «честь мундира» вже не може стосуватися його мундира і його самого, бо він вийшов у відставку. Відтепер він не зможе більше одягти свій старий мундир, бо той перетворився на театральний костюм. Я залишила Германа перед питаннями, які рано чи пізно в нього виникнуть. Наприклад, чи справді «весь світ – театр», і чи можна уникнути участі в тому дійстві. Я застосувала принцип «остранения», про який писав Виготський, аби відшукати режисера. Герман шукає одне, я шукаю інше.

24.01.2010

По суті, мого роману не існує ні завтра, ні післязавтра. Є приблизний напрям, але навіть це можна легко змінити. І так, напевно, буде до самого кінця. Через те мої романи дихають, а я насолоджуюся свободою.

Є підземелля, у яких законсервувалося повітря столітньої давнини. Текст можна теж замкнути сюжетною схемою та стабільним задумом. Я цього ніколи не пробувала і не знаю, що при цьому відбувається з автором. Кожен рядок прозорою плівкою накладається на шибку сьогодні. Я навіть не знаю, коли мені захочеться дописати. Це може бути через два місяці чи через півроку, але я повинна відчути і не втратити цей момент. Отак кожна річ стає частиною мого життя, щоденником, який ніхто не стане розшифровувати, бо йому й на думку не спаде, що це шифр.

26.01.2010

Ніхто так, як Кафка, не зумів показати стан людини, яка усвідомила, що опинилася в абсурдному світі, де треба рухатись, щось робити, дозволяти собою маніпулювати, аби тебе не знищили. Це усвідомлював і Діккенс у кращих своїх романах. Але його персонажі були дітьми або підлітками, тоді як у романах і новелах Кафки – сам Кафка. Наприклад, Йозеф К. Досі я читала його «Замок» лише в польському перекладі, а тому багато чого домислюю й уявляю.

Ким я є у своєму романі? І чи є я там насправді? Щоб усвідомити абсурдність повоєнного Кенігсберга, треба усвідомити абсурдність світу взагалі. Основна ознака Абсурдного світу – величезний розрив між мораллю і вчинками. Людина приходить до себе додому і бачить, що вона тут не потрібна.

27.01.2010

Одноманітність існування змушує шукати подій у снах: вони стають яскравішими, і якщо не запам’ятовуються, то залишають по собі враження. Якби не було снів, ми б вважали світ значно простішим. Недолугі фізіологічні пояснення природи сну глибоко вкорінені у свідомість не лише людей освічених, а й тих, чий розум постійно дрімає. Я описую сни двох людей, які далекі від усілякої містики і не покладають на сни надто великих сподівань. Вони отримують їх як руку допомоги, можливо, навіть від Бога, про якого вони зовсім не думають, а через те не скуті ілюзіями й не піддаються жодним впливам. Вони розуміють, що порятунку чекати не варто, бо інші, набагато достойніші, теж його не мають. Занижена самооцінка вчить обережності.

28.01.2010

Непорушність зв’язків між людьми може засвідчити лише готовність разом померти. Якщо тобі пропонують смерть, значить, ти прийнятий остаточно. Така ситуація виникла несподівано, коли я писала про купку загадкових людей, які риються в попелі зруйнованого замку, відшукуючи деталі колись цілісної системи. Можливо, це навіть машина, якийсь безцінний винахід. Але логічніше було б, якби машина не потрапила до рук ворога. Що ж насправді робили ті люди, про яких розповідають свідки знищення Кенігсберга? Що могло не згоріти? І чи не могло це бути колективним божевіллям невеликого гурту людей, які потім безслідно зникли? З цього можна було б стулити черговий авантюрний роман і непогано розважити публіку. Однак від самого початку мені і в думках нічого такого не було. Не тому, що я зневажаю подібну літературу. Вона мене також розважає як читача, але не стимулює думку. Навала таємниць, містики вже не викликає в людей такої невинної цікавості, перетворюючись на елемент побутової свідомості. Битви, потвори з участю примар, героїв, розклонованих з нереального зразка, – така нудота. Усе це проростає на руїнах знищеної культури, як на руїнах Карфагена.

30.01.2010

Є книги, які дозволяють опам’ятатися, й уникнути помилок, коли пишеш свою. Вони як вказівники на дорозі. До пів на третю ночі читала повість Невєрова «Ташкент – місто хлібне». Там дуже чітко проведено грань між жахом і надією. Тільки селянська дитина може витримати такий неймовірний тиск обставин і вижити в умовах бездушності й загального отупіння від голоду. Якби хтось написав таку книгу про голод 33-го, не було б стільки брехні й агресії довкола цієї трагедії. Було б співпереживання. Документ, який би він не був промовистий, не пробуджує уяви в пересічних людей, тобто нетворчих. Це – сирий матеріал. Невєров впливає безпосередньо магією слова, оповідною, інтимною інтонацією, якою наповнена кожна фраза.

Але я відмовилася від сповідальності, тому значно важче на відстані передати те, що я повинна сказати, аби бути почутою.

02.02.2010

Гете описав свої враження від Канта як «світлий простір», маючи на увазі розум філософа, який розвивається завдяки законам природи. Таким намагався бути і сам Гете. Просвітництво породжувало людей, які відчували тягар соціуму й намагались його позбутись, вслухаючись в шепіт Всесвіту. Кожен чув своє. Була ще третя людина, споріднена духом з Кантом і Гете, – Моцарт. Жодна епоха не була такою плідною і такою близькою до нас, як Просвітництво, і жодна не вимагала такої праці людини над своєю душею.

Коли розмірковуєш над цим у контексті сучасності чи контексті тоталітаризму, відчуваєш, що Просвітництво вмерло разом з людьми, які були його творцями. А оскільки щоразу доводиться починати все заново (на що вказував Кант), шепіт Всесвіту виявився занадто тихим для інших вух.

04.02.2010

Робінзонада – мотив, який дедалі частіше з’являтиметься в літературі, бо питання виживання в епоху тотального цивілізаційного розпаду й розкладу моралі врешті стає головним і невдовзі поступиться мотиву бенкету під час чуми. Робінзонада – це не лише порятунок життя особистості, а й відновлення втраченої гідності. Це понад 20 років тому намагався донести Кутзее, і він же продовжує це робити, незважаючи на ігнорування «культурного» стада. Навіть Нобелівська премія не змусила прислухатися до його попереджень. Останній великий гуманіст воює з вітряками.

По суті, Кутзее навів мене на думку про різні долі, серед яких людина обирає одну, але тінь цих доль падає на обрану, що б ми не робили – завжди існує сумнів, чи ми обрали саме той шлях. Особливо, коли Бог не квапиться з підказкою.

06.02.2010

Можна написати книгу про несправедливість, обов’язково вказавши її коріння. Кожен із нас пише таку книгу в серці своєму, починаючи з дитинства і закінчуючи старістю. Не має значення, чи ми примирюємося зі вселенською Несправедливістю, чи вступаємо з нею в бій, а чи починаємо її чинити. Вона існує об’єктивно, як дерево, розростаючись угору, вниз і в усі боки. Вона настільки поширена, що стала вже не частиною системи, а сама є системою. І що парадоксально, саме ці системність і розповсюдженість знищують ідею Бога. Не знання, як вважали раніше, а Несправедливість, що зводить нанівець усю гармонію світобудови. В людських очах, звичайно.

08.02.2010

Можливо, мені вистачить місяців два, щоб дописати роман, розігнавшись насамкінець, як це завжди буває: стрибок через прірву. А поки що мене цікавлять стосунки людей з долею і саме поняття долі: чи варто її змінювати. Від цього залежить, чи проростуть зерна, посіяні в минулому, а чи просто спрацює ефект метелика. Однак жодних філософських діалогів, навіть монологів. Життя людей, які не впливали на історію жодним чином, не мали амбіцій, лише боролись зі своїми почуттями, настроями, шукаючи підказок у просторі, що ставав дедалі холоднішим і порожнішим. Але навіть шукаючи порятунку, вони не забували про гідність, що робить їх справжніми героями війни.

11.02.2010

Руйнування стереотипів, нав’язаних ЗМІ чи владою, масовою культурою чи приватними ідеологами, чи церквою, врешті-решт, – цим би мала займатися література, яка повинна бути завжди в опозиції – за бортом корабля дурнів. Але сама вона бавиться в різні рольові ігри і, по суті, подає приклад незрілості. Таке враження, що світ впадає в старечий маразм і кричить, що тоне, перебуваючи на кораблі. Шляхетний Індивідуалізм людини за бортом змінився жалюгідним егоїзмом, заснованим на соціальному дарвінізмі. Потонути, сівши на мілину, неможливо, однак саме це зараз і відбувається.

13.02.2010

Думки притягують речі й події, але тільки тоді, коли приділяєш їм достатньо уваги, та все ж не забагато. Бо тоді потік свідомості руйнує силу їхнього тяжіння. Якось тепер стало впадати в очі, що почало змінюватися ставлення до літератури, знову з’явилася потреба в її духовній підтримці. Хоча сама література наразі не змінилась, та й не могла змінитись. Вона просто відходить. Література епатажу й самопіару втрачає своїх прихильників, усе якось для неї несподівано, зненацька, та й вона не вміє чинити спротиву, не підозрюючи про те, що завжди була на маргінесі. Читач – не бидло, яке все проковтне, яке легко надурити, і якщо хтось так вважає, то тут його й слабке місце. Плач, крики, обурення – нічого не здатні вдіяти проти цинізму, а лише підживлюють його. Натомість тихе бажання віднайти себе в книгах здатне змінити найганебніший стан речей.

17.02.2010

Фелліні, щоб показати прихід фашизму, вводить в оркестр диригента, який швидко впорядковує хаос. Гофман порушує звичний лад, випихаючи на середину сцени людського життя Крихітку Цахеса і Крейслера. Фактично, опинившись на фінішній прямій, я повинна виявити, звідки приходить насильство. Хто стає причиною зруйнування Кенігсберга. І, нарешті, я знайшла. Знайшла відповідний образ: божевільного, що його всі вважали чарівним і милим, але який маніпулював людськими серцями, а потім з’їдав їх. Зло – не в пруському офіцері з його кодексом честі. Справжнє зло – там, де нехтують честю.

Щоразу озираюся на Канта. Він нагадує про те, що усвідомлений обов’язок є запорукою того, щоби не прийшли до влади божевільні.

19.02.2010

Сни здатні розкрити нам увесь трагізм нашого існування в образах, які неможливо передати словами. Не так образи навіть, як глибину і всі нюанси переживання. Це переживання таке самотнє уві сні, але ще самотніше пробудження. Сягнувши кульмінації в останньому сні Германа, я усвідомила, наскільки це вразило його, і що тепер йому потрібна підтримка. Ще не настав той час, коли духи відходять у лісові хащі й поринають у в’язку матерію болота. Він тремтить, сидячи на краєчку крісла, долоні затиснуті між колін, тіло нахилене вперед. Ще трохи і він почне ритмічно розгойдуватись – атавістичний жест, що означає ритм серця матері чи гойдання колиски. Це так страшно. Той, що не спить, все ще борючись з дрімотою, розгублено метушиться коло нього, почуваючи страшенну незручність від того, що став свідком такої недостойної слабкості, і не знаходить слів. Я теж не можу їх знайти. Я можу лише описати побачене.

20.02.2010

Що я можу зробити, коли герої починають поводити себе не так, як я хотіла? Контролювати їх – все одно, що контролювати себе. Марна справа. Коли людина слабка, вона роздвоюється. Вона наважується лише в снах бути сміливою, і навпаки. Але коли людина – наче моноліт, у неї кам’яніє серце. Усвідомити тріщину у власній свідомості й з цим жити – напевно, найкращий вихід. «А вони всі мертві», – думає Герман, встаючи з-за столу погожого сонячного ранку.