Текст книги "Потонулі в снігах"

Автор книги: Галина Пагутяк

А вільна, вона пішла у революції, бунти, партії, отримавши ще більшу несвободу, втративши любов і захист. Хіба не безглуздо вмирати за ідею? Можна загинути захищаючи людей, рідних чи чужих. Кожна ідея, втілена практично, призводить до деградації і розпаду. Коли Бог створював світ, то сказав: «Хай буде світло!», а не хай буде добро. Ми тоді були б лише роботами, автоматами.

Людина робить справжні вчинки лише тоді, коли слухається голосу власної душі. Проживши так усе життя, ми створимо всередині себе могутній захист. Кожна поразка стане лише досвідом, і кожна перемога також. Досвід покаже, яких зусиль потребує кожен вчинок, якої відваги. І завжди можна знайти спосіб оповісти історію власного життя, побаченого з висоти пташиного польоту, або ще й вище.

Про творців та їхні творіння

Понад катами і жертвами постають творці, ті, що володіють здатністю забувати про беззахисність. Творчість – це найсильніший захист, хоча творці смертні, і терплять, і страждають так само. Я це знаю напевне. Багато років тому я приходила з другої зміни на заводі у квартиру, де наймала куток, позаяк господиня спала, сідала на кухні й писала повість, яка мені колись приснилась: про дітей і війну. Я була ніким і встигла у свої дев’ятнадцять років пережити пекло. Ця повість вирвала мене з лабет смерті і захистила. Завжди, коли вдається написати кілька вдалих сторінок, я тішуся і мені байдуже, що відбувається зі мною і де я зараз. Я б назвала творчість вогнем, який постійно палає і який мав на увазі Геракліт: фізичний і духовним вогонь.

Це не просто психотерапія. Буває, я місяцями нічого не пишу, живучи таким собі рослинним життям, але вогонь тоді лише пригасає. Творчість для мене – більше, ніж спасіння. Дехто з письменників досягає успіху, як чиновник досягає кар’єри. Дехто вважає творчість пекельною працею, мукою, забуваючи, що важке – непотрібне, а потрібне – неважке.

Творець – це той, хто створює інший світ і заселяє його тими істотами, які прагнуть у ньому жити. Він щасливий уже від того, що дає життя. Інша частина людства лише споживає. Це така велика відповідальність, що всіх творців називають божевільними, і це правда, бо вони звільнені Богом від присуду: в поті чола здобуватимеш хліб свій. Їхнє життя трагічне, бо створюючи, вони іноді порушують відомі й невідомі закони Всесвіту, і дуже часто помиляються, намагаючись усталити і канонізувати власний світ А мені здасться, що треба дати отому світові спокій, щоб його вдосконалювали його правдиві жителі. Такий світ не захоплять зненацька: він завжди зможе оборонитись.

Справжній творець намагається нікого не скривдити і якщо не може дати собі ради з власною силою, то знищує себе. Він розуміє, яка це поважна коштовна справа щось створювати, і поважає Бога за його працю. Він подібний до нього, але не рівний. Сила не означає, що творцеві все дозволено: зневажати, вбивати, красти, обдурювати. Якщо ти це робиш, то руйнуєш своє творіння, порушуєш закони Всесвіту. Щоб не знищити себе, треба відчувати підтримку інших. Хоча творимо ми лише тому, що любимо і спасаємо нашу душу. Однак мати бодай десятеро людей, які не бояться увійти до нашого світу, вкрай необхідно, хай навіть вони зроблять це після нашої смерті. Коли митець покидає дім, він робить це і для того, щоб позбутися набридливої опіки. Вибирає усамітнення однаково де, лиш би йому дали спокій. А повертається додому уже духовною, а не фізичною людиною. Йому справді байдуже, за кого його вважають.

Коли я бачу у фільмах ситих благополучних людей (у житті вони не так вражають), то думаю про тих, хто створював ці фільми, не зумівши піднятись над своїми персонажами, і якої шкоди вони завдають цим ремеслом. Творець не відповідає за своє творіння, бо його світ ізольований. Ремісник за свій виріб – так, оскільки може спотворити реальний світ. Дивлячись згори, важче помилитись.

У житті кожного творця є часи очищення, яким передує падіння. Не треба співчувати Моцартові: він творив і був щасливий. Інші мали лише ілюзорне щастя: гроші, кохання, кар’єру. Усмішка Моцарта – це усмішка Бога.

Мені здається, що творчість – це теж інстинкт, але вищий за виживання чи руйнування. У більшості дітей він зникає, як тільки вони потрапляють до Системи. Ніхто цього не помічає.

Творець мусить бути сильною людиною. Сильний вміє захищати, вміє любити. Скільком людям врятувало життя мистецтво. Я маю на увазі мистецтво минулого, те, що ми називаємо класичним, творці якого давно зітліли, а деякі не залишили навіть імен. І людина мала б дивитися назад. Бо минуле є, а майбутнього ще немає. У майбутнє дивляться ті, хто не боїться за своє тіло і душу, і повністю довіряє Богові, який каже:

– Усе, що має статися, станеться. Зруйнується дім і поставиться новий. Пересохла річка тектиме під землею. Ні за чим не шкодуй, допоки у тобі горить вогонь і палає світло. Хто не запалить свічки, той сидітиме в темряві.

Пейзаж з руїнами

Та сама суєтність і захланність, що мордує кожну людину, притаманна усьому її родові, варто розгорнути першу-ліпшу книжку з історії. Криваві війни страшні не руйнацією міст, сіл, масовими вбивствами, а тим, що на війні окрема особистість нічого не варта, навіть більше: переслідується кожен її вияв. Я завжди згадую сонет німецького поета Андреаса Ґріфіуса «Плач батьківщини року 1636-го»:

 
Віднині ми цілком сплюндровані!
Навала Народів заздрісних, масний від крові меч.
Скажений ревіт сурм, розжарена картеч —
Все нищить нас, і смерть нам душу закувала.
 
 
І з вікон ратуші сичать огненні жала,
Повалені церкви, під саваном хуртеч
Порубані мужі лежать, лютує смерч
Пожеж і моровиць, – прийшла на нас потала.
 
 
Містами й шанцями йде з кров'ю каламуть,
Вже тричі по шість літ пройшло, як не течуть
Забиті трупами, прогнилі наші ріки.
 
 
Та гірше голоду, погвалтувань, пожеж
І пошестей – це те, що серця не знайдеш,
Бо наш Духовний скарб розкрадений навіки.[1]1
  Переклад Дмитра Павличка.


[Закрыть]
 

Ці рядки важать для мене більше, ніж усі томи офіційної історії. Якби ми мали більше свідчень не полководців, чи ангажованих літописців, а тих, хто засумнівався у доцільності освяченого насильства….

У снах мені часто сниться втеча від війни. Я намагаюсь сховатись десь у горах чи лісі, знайти прихисток у людей. Страх перед насильством закладений у найнижчих пластах свідомості, як, зрештою, і виправдання втечі: я – жінка. Тепер я тікаю уже з дочкою, хоч іноді снюся собі дитиною. Усе це свідчить не лише про беззахисність, а й про незгоду брати участь в кривавому дійстві. Це душа моя втікає, а не тіло. Прагнучи сховатись, я шукаю місце, де допомогла б мені природа, де віднайшла б я свою незалежність.

Найкраще – це ліс. У лісі не може бути війни, він – притулок. Чому безсмертний твір Дефо так заспокоює? Тому, що Робінзон Крузо дбає про свій побут, їжу, про інших істот. Він не лежить на березі океану і не оплакує свою беззахисність перед стихією. Це урок для всіх нас, хто не хоче втратити надії. Людина на війні почуває себе комашкою, яку кожної миті можуть розчавити руїни. Балансування змушує часто до мародерства, пророкує низькі інстинкти.

Війна ділить людей на дві половини: я і ворог. Ті, від кого я так вперто намагалась сховатись, були безвиразні. Вони не мали обличчя. Це був ніби розтиражований образ страху. У мирному житті навіть ворог залишається для нас особистістю, однак війна спрощує це поняття. Отже, і в мені, яка не знає війни, підсвідомо вкоренилося ставлення до ворога, як до істоти, що не є людиною, а лише річчю, яка не мас жодної вартості. Чи це ще з нашестя татарів, чи з пізніших часів? Дивно, бо моє коріння в землі, на якій не було битв. По ній лише проходили незчисленні обози, заляпані кров’ю і багнюкою. І власне, від них треба було ховатись.

Після війни залишається пейзаж з руїнами, безлюддя. Для когось руїни символізують минулу велич, рештки колишньої слави. Я ж думаю про конкретних людей, які мали дім і втратили його, про дітей, які не стали дорослими. Руїни – це свідчення безчестя, ганьби, притулок бездомних тварин і хижаків. Слава, здобута на війні, завжди сумнівна. Не можна вивищити себе коштом інших.

Що нам потрібно від минулого? Доказів нашої справедливості? Як можна знайти докази у тому, що вже перестало існувати, який це має сенс? Нам кажуть: історія вчить. В ідеалі вона мала б навчати одного: не повторювати помилок. Але біда в тім, що минуле можна трактувати, як нам вигідно. Тому в нас так люблять насолоджуватись минулим, а для митців воно ще й невичерпне джерело натхнення. Щодо сучасного, то воно не має, начебто, ніякої вартості. Крім пейзажів з руїнами ми бачимо одноманітні забудови – спроба загнати нас усіх у безликість, підкорити єдиному ритму. Але це помилка. Майбутнє дає шанс побороти цю безликість. Кожному зокрема треба знайти у собі сили для самооновлення. Пережити війну, пережити руїну, пережити смерть близьких – і відродитися знову.

Нині багато людей потрапили в скрутні обставини. Цей час є нічим іншим як прихованою війною проти людяності. Самогубство – один з виявів її брутальності. Чомусь більшість викидається з вікон. В сучасних вікнах нема хрестоподібного поділу. Вони більше не охороняють дім і душі людей. Через них не дивляться на світ, дощ, хмари, дерева. Люди не підозрюють, що вікна існують саме для цього. Ті, що виходять вікнами, потрапляють в нікуди. Вони офірують мороку не тільки тіло, а й душу. Хрест на вікнах – це тінь Спасителя, його руки не дають нам впасти і наказують шукати іншого виходу, повернутись до тих, хто вірний нам навіть у часи самооборони і зрад. Дивно, коли людина позбавляє себе життя лише тому, що не має роботи. Але насправді вона боїться лишитися поза системою. Досі війни велися проти держави і певною мірою звільняли людину від праці й моральних правил. Але ця прихована війна хоче знищити особистість, яка не йде на компроміси або просто заважає сильнішому.

Ми повинні пам’ятати, що у нас можуть забрати все, тільки не нашу свідомість. Раніше казали: бережи душу. Наша свідомість і є наша душа. Вона повинна бути чистою, щоб не розкидувати довкола себе сім’я монстрів, які нищать красу світу.

Привиди катастроф

Розкопана до мертвого піску, загиджена хімічними відходами, наша земля викликає співчуття, наче вона жива істота. Так воно і є – земля жива. Чого б тоді її називали матір’ю і сестрою? Відмовляючи в розумі всім іншим істотам, люди не можуть собі цього уявити, але ті, хто працює коло землі, зауважили, якщо любиш землю, вона тобі віддячить. Ми залежні від землі більше, ніж вона від нас, і, зрештою, спільно переживаємо природні катаклізми, смертельно небезпечні для таких маленьких істот як люди, хоча найменші, комахи, черв’яки, бактерії, не так потерпають.

Людство терпить через повені, пожежі, землетруси, урагани так само, як внаслідок воєн. Результатом цього є голод, мор, бездомність. Тільки любов до життя дає людині змогу, оплакавши рідних, побудувати новий дім. Треба бути постійно готовим до стихійного лиха, вміти рятуватись від нього. Це не війна природи проти людини і не слід її проклинати. Також не помста. Земля також страждає, коли її обличчя спотворюється. Сили космосу стирають з планети цілі країни, знищують острови. Якби Земля була лише кам’яною кулею, що б змушувало її вибухати вулканами, рухати материками, опускати й піднімати морське дно?

Людина нині здатна спотворити лице Землі, цю тонесеньку плівку, що зветься ноосферою, але їй не дано проникнути до самого серця. Нам не дано осягнути свідомість Землі, бо хіба частка пізнає ціле? Але людина може вийти на контакт з усіма свідомостями Всесвіту, вийшовши з мушлі власної свідомості. Не технічний прогрес і добробут зроблять її щасливою, а гармонія з усім живим.

Фантастика видається мені компенсацією неспроможності людини вийти за межі п’яти відчуттів. У звичайній людині ще з дитинства паралізують бажання потрапити в майбутнє всілякі антиутопічні історії. Знищивши людську гідність на Землі, суспільство починає воювати з космосом. Не думаю, що нам щось загрожує. Ті інші, мабуть, зичать нам тільки добра, вони не в змозі подолати величезні відстані фізично, лише духовно, бо дух і думка найшвидші в світі, коли вони вільні. А ми, на жаль, не знаємо законів Усесвіту, хоча, безперечно, вони захищають кожну істоту. Ми матимемо колись прекрасний світ. Він коштуватиме нам неабияких страждань, катастроф, але це буде справді царство Боже, куди увійдуть спершу чисті душею діти і ті, хто багато любив.

Нам треба позбутися ненависті до цього світу. Він вартий співчуття.

Про беззахисність у сні

Сон звільняє нас від горя, безчестя, ненависті. Він допомагає вийти з кризового стану і відновити сили. Я сама почувала себе щасливою у сні, а прокидалась з гірким почуттям жалю, бо насправді перебувала в пеклі. Таким чином свідомість бореться проти лиха, шукає порятунку. І навпаки, коли все гаразд, нам сняться страхіття. Як мисливець, наша душа повсякчас пильнує, чи не загрожує нам небезпека, бо ми, здебільшого, не відчуваємо себе окремою істотою, аж доки не потрапляємо в критичну ситуацію, коли світ ставиться до нас байдуже або вороже. Рутинне життя, яке має лише зовнішні вияви, можуть зворушити кризові стани і сни. Вони руйнують захисний бар’єр, викликаючи страх, спонукаючи до втечі чи боротьби.

Сон дає нам справжнє уявлення про беззахисність, адже там ніхто не допоможе нам, окрім нас самих. Треба використати незвідані пласти свідомості.

Гляньмо на сплячу дитину. Вона безмежно далеко від нас. Вона зараз там, куди ми б нізащо не пустили її саму. Їй загрожує небезпека, її оточують злі люди й кровожерні істоти. Вона може впасти в провалля, потонути. І коли їй непереливки, дитина кричить, плаче. Діти так часто плачуть у сні. Надто велика прірва між малесеньким досвідом і з’явами дорослого світу. Незахищеність поки що нагадує про себе під час сновидінь. Удень дитина має реальний захист. Вона лише здогадується, що поза ним існує кривда і байдужість.

Дорослі можуть у сні диктувати свої умови, змінювати бодай трохи хід подій. Сон – це завжди альтернатива раціональному і нераціональному життю. Чим краще людина знає себе, тим вдаліше витлумачує власні сни, поважно ставлячись до них. Ранок блокує пам’ять, до нас доходять лише жалюгідні рештки, які часом неможливо реконструювати. Жодна система тлумачень символіки снів, чи Фрейда. чи Юнга, чи народна, не задовольняє нас повністю. Нам треба вивчати власні сни. Це дасть нам доступ до підсвідомості, допоможе запобігти небезпеці, розкриє нові можливості для розвитку духу.

Зрідка у снах я бачу потворних чоловіків, жінок і дітей, які намагаються викликати у мене співчуття. Адже в реальному житті я, на жаль, довірлива до слів і звикла вважати їх священними, через це мене легко обдурити, вплинувши на материнські почуття і неприйняття насильства. Я знаю, що це біси полюють за моєю душею і моральне табу не дозволяє знищити їх. Я проганяю, а вони знову повертаються, їхні обличчя мені не знайомі. Їх видає улесливість, якийсь жалюгідний вираз безпомічності. Іноді мені здається, що я їх не перемагаю, лише прокидаюсь. Їхня хитрість відома: попрохати притулку, зайняти місце в моїй душі й керувати нею. Як міль боїться протягів, так біси не витримують порожнечі й світла. Вони ховаються у темних кутках, звідки іноді виглядає волохата нога, вкрита, як у «Андалузькому псі», мурахами.

Можливо, я колись подолаю це почуття безпросвітності, нужди, це мілке болото, бо справжній розпач не губить людину, а змушує її' звертати залите слізьми лице до зір. Ця світова печаль підвела багатьох з колін, змирила їх з життям, яке неможливо змінити поодинці, і привчила не боятись смерті. Кожна з’ява бісів має продовження і в моєму реальному житті, тільки тепер я поставила сторожів коло своєї душі. Вранішня вода змиває липкі дотики цих сумних рахітичних істот, я б назвала їх злиднями, бо вони жадібні й принижені і шепочуть повсякчас: що тут вдієш, будемо хоч і в тісноті, але якось пхати біду поперед себе.

Я добре знаю, що біси є породженням моєї власної свідомості. Вони якимось чином виходять на контакт з породженням інших свідомостей. Може, тому я тепер так прагну самотності.

«Увесь світ спить», – каже Григорій Сковорода. Марить досягти успіху в минущому, беззахисний, сліпо шукає захисту, прокидається липкий, обплутаний павутиною на краю провалля, безнадійно зітхає, не годен підвестися з купи зотлілого сіна, поточеного червою. Наш видимий світ насправді невидимий.

Сьогодні вранці я пішла до травневого лісу, а коли повернулась, знову стала марити якимись дрібними клопотами. Хай я розіб’ю голову об стіну, однак не зможу її подолати. Хіба що у сні, може, вдасться трохи політати над землею. Є у снах щось значно важливіше за нашу буденність, але у них проникають біси, щоб скаламутити чисте джерело свідомості, тому треба злити ці два світи воєдино, щоб захистити свою душу і побачити нетлінні барви правдивої реальності. Скинути личину і підставити обличчя сонцю і вітру.

Про божевільних і п’яниць

Сама етимологія українського слова «божевільний» має два тлумачення: «вільний від Бога» і «звільнений Богом». Звідси два ставлення до цих хворих: страх перед особою, що звільнила себе від Бога і стала підвладна його антагоністові – Сатані, і яка потенційно здатна вербувати прихильників нечистого. Як Бога нема, то все дозволено. Другий тип ставлення зустрічався колись частіше серед простолюду: це звільнений Богом, тобто взятий під його опіку. До юродивих прислухалися, їх жаліли, прагнучи домогтися їхньої ласки. Їх ще називали блаженними. Вони жили як пташки, вони були беззахисні наче діти, наділені невинністю і добротою. Отже, двозначність слова є справедливою, позаяк існують два типи божевільних: тих, хто зрікся Бога, і тих, хто піднявся до нього.

Нині забули про це. У світі божеволіє щораз більше людей. Їм відкривається не небо зі сонмом ангелів, а пекло з бісами. Ці біси переслідують, завдають нестерпних мук. Вони з’являються у вигляді колег по роботі, інопланетян, мікробів… Оселившись в душі, борються з усім чистим і добрим. Медицина називає це роздвоєнням особистості, або шизофренією. Цілий світ нині старіє і варіює. Менше народжується дітей, а, значить, менше невинності і чистоти цих першовідкривачів Всесвіту. Здається, ніби з озоновим шаром зникає інший захист.

Я переконана, що той, хто щиро любить Бога, ніколи не стратить розуму. Безперечно, ця хвороба тісно пов’язана з дисгармонією духу. Дуже часто вона має циклічний характер, і тоді людина періодично йде до лікарні. А що є жахливіше за «психушку»? Цю хворобу не вилікують ні медикаменти, ні електрошок, ні лоботомія. Усі сучасні психіатричні методи лише обезболюють свідомість, притуплюють її діяльність, допомагають пережити напади жаху.

Вулицями ходять маньяки, які наче хижі риби ховаються в намулі, щоб зненацька напасти. І коли приводять аргументи на користь смертної кари, то один з них: треба фізично знищити маньяків. Так суспільство боїться некерованої сили свідомості і нічого не робить для профілактики хвороби. Батьки, що намагаються викорінити в дитині найменші прояви сексуальної зацікавленості, б’ють її, пригнічують, виховують почуття неповноцінності, потурають жорстокості – якої кари заслуговують батьки маньяка, який, певно, ще й був зачатий під нещасливою зіркою з шкідливим промінням? Всесвіт впливає на кожну істоту, і багато чого можна нині передбачити й уникнути.

Які бажання у божевільного? Домінує одне – знайти захист. Втекти від переслідувачів, позбутися страху. Коли світ ворожий, виникає депресія. Коли людина почуває себе нікчемною, бо ніхто не переконав її в тому, що кожна істота неповторна і безмежно цінна – виникає манія величі. Хворий душевно викликає у більшості людей обридження або страх. Ніхто не знає напряму, в якому рушить потік його свідомості, які дії він викличе. Матеріалізована ідея, яка потребує багато послідовників, страшна. Щоб завоювати довір’я, використовуються будь-які засоби. Наприклад, возвеличення юрби, приниження сильної особистості. Дуже вигідно закликати до повалення влади, щоб змінити її на іншу. Цього божевілля маємо аж задосить. Ніщо на світі не нове, але масовий психоз завжди страшний. Над зборищами, мітингами витає дим злоби й ненависті. Задля чого? Щоб хтось звільнив комусь місце? Найгірше, коли це прикривається любов'ю до ближнього.

Як жити у світі, повному божевільних? Про це гарно сказав Сковорода:

 
А мне одна только в свете дума,
Как би умерти мне не без ума.
 

Світ не дуже змінився від того часу. Увечері я спостерігала за чорним квітковим жуком, який залетів до кімнати. Він довго кружляв по килимі, розгубившись серед незвичних обставин, вивчав їх, а потім рішуче поповз до вікна, знайшовши вихід. І вказав його мені, вищій істоті: треба знати, звідки ти вийшов, щоб кудись прийти. Не можна пізнати світ, не пізнавши себе.

Коли хтось гадає, що збожеволівши стане щасливішим, то дуже помиляється. Божевільний має настільки загострене сприйняття світу, що почуває себе вкрай розгубленим. Він говорить без кінця, він хапається за соломинку, шукає опори і не знаходить її ніде. Бог– це опора всередині нас, але ці нещасні відлучені від Бога, розчавлені уламками реальності видимої і невидимої. Їхні руки і серце кровоточать. Вони самотні і всю свою енергію спрямовують на те, щоб позбутися порожнечі. А той, хто має твердиню, не боїться порожнечі. Як Симеон Стовпник, не звертає уваги на прірву під ногами.

Прикро дивитись, коли хтось вдає з себе божевільного. Задля іміджу, чи з метою самозахисту; вивертаючи при цьому перед людьми не рану, а брудну білизну. Бо людина не вміє відповідати за власні вчинки.

Тепер про пияцтво, яке так само схоже на одержимість злими духами. Власне, різниці великої між ними немає. Та сама нездатність відповідати за власні вчинки, те саме руйнування моральних інстинктів, і така ж неможливість вилікуватись повністю. Тільки пияк вибирає свою гірку долю свідомо і до певного часу може її змінити на краще. Я ще не бачила жодного алкоголіка, який вилікувався б повністю. До кінця життя він лишається хворим, обираючи для себе якийсь інший наркотик, менш загрозливий для оточення.

Не всі можуть бути сильними і протистояти нещастю. Якось виходить, що прагнучи позбутись комплексу малозначущості, людина потрапляє в рабську залежність і перестає бути особистістю. Мабуть, комусь вигідно споювати людей, адже таким чином робиться багато «добрих справ»: зникає відчуття голоду, втоми, сексуального невдоволення, самотності. Людина перестає розвиватись духовно. У результаті алкоголік і шизофренік опиняються в одному домі: божевільні. З тих стін нема виходу. Скільки б ми не нарікали на клітки, у яких начебто перебуваємо, ми маємо від них ключі. І не дай, Боже, вийшовши з клітки, опинитись серед нещасних з власної і з чужої вини. Маймо до них милосердя, але не забуваймо, що вони є носіями вірусів хворої свідомості, і, перш ніж наблизитись, визначмо, чи ми маємо опору і чи можемо стати опорою самі.

Про державу і країну

Основне завдання держави – захищати своїх громадян, але насправді цей добрий намір теж вимостив дорогу в пекло. Якщо кожна людина не вважає необхідним для себе дотримуватися певних правил співжиття: доброзичливості, порядності – то у державі не буде справедливості. У нас досі не зникло атавістичне почуття надії на доброго правителя, який покарає тих, хто чинить нам кривду І воно, мабуть, не зникне доти, доки існуватиме насильство. Справді, який сенс мала б тоді держава?

Гірше, коли держава мозолить очі, б’є себе в груди і каже: «Дякуйте, що маєте державу Годуйте мене і поїть, бо ви стільки років не мали своєї держави. Гордіться нею!» Аж виникає злочинна думка: що це за монстр, який сам їсть, а залишає власних дітей голодними, позбавляючи їх елементарних людських прав? На жертовник кладуть сильних вгодованих бичків, а не хворих і худих. Нині існує реальна загроза вмерти з голоду, і страх перед цим перетворює овечок на хижаків, які нападають під заслоною ночі тоді, коли держава спить. Удень вона грабує всіх: і овечок, і хижаків.

Коли кажуть, що наш народ занадто терплячий, то це не національна риса українців, а звичайна безпорадність, яка виливається в плачі, як колись виливалася у піснях, і якраз у цьому місці утворюється тріщина; кожен нині жаліється на начальника і державу, прагнучи довести, що саме йому найгірше. Інстинкт фізичного виживання можна відновити, але духовного, певно, ні.

Держава мусить мати духовну еліту, гаранта свого майбутнього. Ця еліта повинна бути в опозиції до держави і не виказувати рабських почуттів, бо дух не можна приневолити. Наша справжня еліта завжди зазнавала катувань, а нині наше майбутнє в руках злодіїв і пустопорожніх балакунів, яких легко купити за кілька доларів, їхні діти здобудуть освічу і стануть елітою. Але тріщина пішла вже глибоко. Відчуження стане ще більше.

Держава заповзялася винищити слабких, тих, хто живе у злагоді зі своєю совістю, тобто найкращих. Власне, маємо війну і всі лиха, що її супроводять: беззахисність, голод, насильство. У такій війні залишається переможцем той, хто зазнав поразки: людина. Страждання її очистять. Нага і голодна, вона знайде у собі силу всміхнутися першій квітці, що зацвіте після зими.

У нас с своя країна. Цей чудовий світ належить нам і рятує нас, бо ми його частинка. Тільки чужина дає зрозуміти, що рідна земля лікує, допомагає вижити. Це та опора, яка дана кожному за правом народження. Це – наш правдивий дім. Маючи опору під ногами, можна зрозуміти тих, хто блукає, вічних заробітчан, які шукають долі на чужині. Країна втрачає не кращих, але й не гірших своїх жителів. Вони виконують чорну роботу, їхні досвід і знання не мають жодної вартості. Іх зневажають, обдурюють, але все-таки це менш принизливо, ніж коли з ними так поводяться на рідній землі. Інша річ, коли жадоба мати ще більше пересилює приниження.

Одне слово, ми не погрібні нікому ні тут, ні там. Але потрібні самим собі, бо ми громадяни Всесвіту і кожен наш вчинок впливає на сущих в ньому істот, і зоряне небо над нами.

Багато інших світів

Існує багато інших світів, окрім нашого. Тому нам треба навчитись жити у кожному з них. Бути другом краще, ніж бути ворогом. З антиутопій можна почерпнути атавістичне почуття: кожен чужинець небезпечний і ворог. Треба його знищити, поки він не знищив нас. Матеріалізм зіграв з людиною прикрий жарт; позаяк Всесвіт живе за одними й тими ж законами фізики, то й біологічні закони у ньому ті ж. Найголовніший із них: вижий за будь-яку ціну, забезпеч своєму потомству територію. І справді, тварини мають власну територію і ніхто на неї не посягає. А людина чомусь претендує на чужі світи і вважає це цілком нормальним. Може, вона як біологічний вид і є помилкою природи, але, мені здається, її завдання у Всесвіті інші. Їй необхідно осягнути мистецтво жити, головний зміст якого доброзичливість до інших життів, до інших світів, не втручання, а допомога. Будь-яка релігія вчить цього, але жодна не наголошує на толерантності щодо інших вчень. Кожна спроба пронести в маси ідею, навіть найгуманнішу, закінчується невдачею. Від вогню лишається попіл, від меча – іржа, від води – осад і мул. Зло сильніше, коли воно, мов ящір, виповзає з болота.

Усіх нас мучить одне – чому людство досі не стало кращим. Мабуть, ми вимірюємо його діяльність тривалістю поколінь, а не часом, за яким живе космос.

Ми вороже ставимося до інших світів, бо не збагнули того світу, що всередині нас і наших найближчих. Я нещодавно бачила радісних людей, що їхали на якесь молитовне зібрання. Серед них були два молоді хлопці, горбань, бідно вбрана стара жінка. Вони разюче відрізнялися від насупленої недільної публіки, яка, потинявшись по центрі міста і побувавши в гостях, верталася додому, аби поїсти і втупитись у телевізор. Ці люди не мали ні до кого ні байдужості, ні ворожості. Коли людині добре, вона ладна вділити часточку добра усім. Коли їй погано, вона робить те саме, навіть мимоволі, але ділиться злом. Люди спілкуються за допомогою емоцій, не вміючи ними керувати.

Лев прагне спілкуватися з собі подібними, але він розуміє, що його життя залежить від інших істот, і намагається їм не заважати. Сила людини в тому, що вона допомагає усім іншим істотам. Вона має у собі таку рису, як співчуття. Це її захист і зброя. Вона посміхається, вона сміється, а сміху ніхто не боїться, тільки Диявол. Бо нечистому вигідно, щоб людина залишалася найсильнішим звіром. Звірі не сміються. Людина-звір не пізнаватиме світ, а завойовуватиме його. Пізнаючи, ми повинні дотримувати правил гостинності.

Коли стоїш перед дверима до іншого світу, усміхнись тим, хто живе у ньому, шануй їхні звичаї, розкажи їм, хто ти і звідки. Твоя відкритість є гарантом твоєї безпеки. Навіть якщо тебе скривдять, твоє сумління чисте.

Про Каспара Гаузера і його тінь

Історія Каспара Гаузера у нас майже невідома.

…Влітку 1828 року до Нюрнберга прийшов дуже дивний хлопець. Він мав при собі записку від незнайомого чоловіка, у якій було написано, що цей хлопець – знайда і нічого не знає про довколишній світ. Виховувався він у якомусь підземеллі і ніколи не бачив сонця, – розповів згодом сам Каспар Гаузер.

Про таких кажуть tabula rasa. Це дитя, викликавши сенсацію у цілій Європі, починає жити серед людей. Каспар пізнає усе спочатку: добро, зло, природу, людські стосунки. Він надає велике значення слову, ототожнюючи його з думкою. Спочатку він виставлений перед юрбою, як дикун, потім, коли виникає гіпотеза про його високе походження, потрапляє в пристойні доми. Неординарне мислення і природна поведінка викликають у фарисеїв відразу. Каспар Гаузер стає жертвою політичних спекуляцій, і 1833 року невідомий у чорній одежі його вбиває. Разом з ним іде в небуття його таємниця.

Безмежна довірливість, беззахисність, чистота і невміння жити за законами людського світу – цього досить, щоб Каспар Гаузер став жертвою і символом. Кожен раз, коли я згадую про нього, мені стає боляче і сумно. Пізнання – це велика втіха, сенс людського життя. Коли людина перестає пізнавати, вона вмирає духовно. Позбавити її права пізнавати – найбільший злочин перед Всесвітом.

Я думаю не тільки про Каспара Гаузера, а й про ту дитину, яку зараз вчать лицемір’я, брехні, жорстокості, а не любові. Її вчать жити в одному світі і зневажати інші світи.

Я думаю і про тих, хто допомагає іншим, забуваючи про себе, хоча наш дотик руки має бути дуже легеньким. Так Бог не сповнює наших бажань, хоч ми дуже його просимо, тільки кидає нам промінь своєї любові, щоб ми вхопились за нього і рушили до того незаходимого сонця, яке зробить усі бажання і пристрасті непотрібними й дрібними, і де нема ні катів, ні жертв.