Текст книги "Потонулі в снігах"

Автор книги: Галина Пагутяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 13 страниц)

Якщо дитина не має поруч себе кота, пса чи пташки, вона згубить те, чим наділила її природа. Ця дитина згодом ніби й любитиме власних дітей, родину, друзів, але серце її залишиться холодним. Із звірами можна поплакати, поділитись радістю. Можна притулись до пса. корови, коня. Тварини, наче посланці ангелів: вони рятують наші душі, прощаючи, не тримаючи на нас зла. За зло ми розплачуватимемось згодом, самі. Мої пси ненавиділи будь-яке насильство і знали свої права. Звісно, я їх погано виховувала, ставлячись надміру поблажливо. Бачити, як пес біжить полем, вистрибуючи з високої трави, як качається у лісі на опалому листі, сміється, висолопивши рожевого язика, – велика втіха. Жоден мій пес ніколи не покусав людини і не скривдив цуценяти. Коти й собаки – тварини привілейовані.

Доки існують бойні, звіроферми, птахофабрики з суцільною автоматизацією, не можна говорити про гуманність і змінити пересічну людину, яка вважає вбивство тварин звичайним актом, і їй ніколи не спаде на думку спитати: чи не можна без цього обійтися? Але є ще діти, яких можна навчити ставати квіткою, пташкою, жабкою. Давні казки відображають істинні стосунки людей і звірів. Котик і песик рятують господаря, який свого часу викупив їх у смерті, і живуть згодом поруч, як найліпші друзі. А розсудливий Сірко порушує табу, щоб віддячити вовкові за допомогу.

Легко впізнати гарну людину на вулиці: вона завжди помилується горобцем, що купається в калюжі, котом на підвіконні, поважним песиком на повідку… Якщо дитині не дозволяють спати з котом, то вона тулить до себе іграшкового ведмедика чи лисенятко, щоб заснути у повній безпеці. Тільки некрофіли бояться зарази і бруду від тварин. Двадцяте століття створило купу забобонів, нічим серйозно не обґрунтованих. Втратився зв’язок з іншими істотами, почався розпад особистості. Однак, залишилося ще стільки островів, маленьких світлих місцин, де не зникає відчуття незахищеності, де ми любимо і нас люблять. Яке це щастя – мати багато дітей і багато котів, собак, кроликів, пташок, дбати про них, ніколи не залишатись самотнім, перебуваючи в блаженній взаємозалежності.

Спостерігаючи за рибками в акваріумі, чи усвідомлюємо, у якій страшній залежності перебувають ці істоти від нас? Клітка, з якої ніколи не вийти, – мене це вражало ще дитиною і вражає досі. Вдивляючись, я сама стаю в’язнем. Зовні – ми такі самі бранці планети Земля. І це допоможе нам зрозуміти цінність інших життів.

Беззахисність дитини

Беззахисність людини починається з першої ж миті її існування – з випадковості зачаття. Її можуть знищити у зародку, керуючись розпачем, байдужістю, ненавистю. Безконечний потік жінок проходить через абортарій, і їм услід з болем дивляться ті, котрі не можуть народити. У лоні матері дитина зазнає знущань, стресів, і мусить з’явитися на світ живою чи мертвою. Але там вона сміється, плаче, думає. Її береже доля, бо той, хто має народитися, народиться. Ми не можемо нічого змінити, незважаючи на жахливі умови нашого існування, нестерпно тяжкі, морально й фізично. Людство не вижило б, якби не мало любові до потомства, і від того, як до нас ставились у перші місяці, залежить усе наше життя.

Коли мені вперше показали мою дочку, вона перестала плакати, впізнавши мене. Кожен день личко її мінялось, набуваючи рис предків: ставало дорослим, колір очей змінювався. Вона ніби шукала остаточної форми втілення. Напередодні її народження мені приснилась небесна дорога, по якій йшло двоє чоловіків, а за ними дріботіла жінка. Усі були в багатих червоно-зелених строях, оздоблених золотим шитвом. Ще одна таємниця буття, якої я, певно, не зможу відгадати. Малесенька дитина – загадкова. Вона мудра й чиста, все ще оточена оболонкою, яка з кожним днем тоншає.

Треба мати власну дитину, щоб зрозуміти інших дітей і поставитись до них з безмежною терплячістю. Або повернутись до дитинства, пригадавши власну залежність від батьків, виправити їхні помилки. Кожна матір – інша. Є матері зі сліпою любов’ю, які на все життя позбавляють дитину самостійності. І навпаки, ті, що подбавши про тіло дитини, відсилають у світ, не готову до життя. Я бачила радісне допитливе півторарічне дитя, а через рік – вгодовану тупу ляльку яка засвоїла мавп’ячі правила поведінки; і на тому її розвиток зупинився.

Згодом з’являється жорстокість, адже така дитина не відчуває болю інших. Вона лише вдає, що любить маму й тата. Ця дитина ніколи не буде доброю. Ми ж бо живемо не тільки серед людей. Нас оточують дерева, квіти, птахи, риби, інші істоти. Але допитливість нині не в пошані. Стінки акваріума – телевізор і комп’ютер.

Власне дорослі займаються усілякими непотрібними справами, як зауважив Маленький принц. Вони не мають часу на пізнання. І на пізнання дитини також. Спробуймо уявити дитя, яке цілий день у садку чи в школі, де його виховують загалом випадкові люди, котрі не люблять дітей. Якщо вони не б’ють дитину, не знущаються над нею, ніхто не цікавиться їхніми методами виховання. Дитина вертається додому, де теж нікому не потрібна. І так виросло вже три покоління. Хіба світ став кращий?

Дитина безправна. Її піддають насильству кожен день. Від неї вимагають стати якнайшвидше дорослою, аби спекатись. Послух і любов купують подарунками. Усі, крім батьків, ставляться до дитини байдуже. Дітей ґвалтують, викрадають, калічать. Дитина нічого сама не вирішує. Вона покинута напризволяще суспільством. Напівголодні діти висиджують по сім годин у школі, де все робиться для того, щоб зненавидіти навчання. Їм кажуть брехати, списувати, обдурювати.

Пригадую один випадок, коли ми вертались з донькою зі школи, змучені й голодні. Було холодно і ми зайшли до іграшкової крамниці. Мала відчула, що не дійде, якщо я їй не куплю якоїсь забавки. Вона попросила копійчаного їжачка, але я потягнула її назад. Дочка заплакала, і ми пішли далі. І тут я поставила себе на місце моєї втомленої дитини, яка можливо не посміхнулась сьогодні. Сказала: «Донечко, твої сльози дорожчі мені за всі крамниці на світі». І ми повернулись і купили того їжака.

Мати повинна бути для дитини сонцем, яке сушить сльози, зігріває й освітлює усе довкола себе. Сонце не потребує відплати ні тепер, ні в майбутньому. Дитина згодом стане таким самим сонцем для власних дітей. Якщо у ній не буде тепла, вона не грітиме.

Поблажливість у дрібницях навчить наших дітей спілкуванню. Але вони мають знати, що найбільший гріх – це насильство над тілом і душею. Розпещена дитина – це не та дитина, яка хоче цілий світ, а та, що не усвідомлює межі, за якою кінчається гра і починається кривда. З любові й розуміння виникають обов’язок, великодушність, благородство. Якщо вони з’явились із чогось іншого, це підробка, тонкий шар косметики.

Кожна дитина – особистість. Серед дорослих таких значно менше. З ними треба грати в інші ігри.

Коли маєш щастя виховувати дитину, кажи собі і навіть їй: «Я роблю це тому, що люблю тебе і ти мені нічого не винна. Коли матимеш власних дітей, віддаси їм усе те, що я віддаю тобі». Скажи собі і їй: «Я буду з тобою завжди. Коли тобі боляче, я допоможу. Коли тебе образять, я захищу». Кривда, заподіяна дитині, така сама велика і болюча, як і та, що заподіяли дорослому. Дитина отримує шок, коли чує від батьків або вчителя: «Це твої проблеми». Уявіть, як їй самій зі своїм горем. Ціле життя вона не посміє поділитись почуттями.

Є діти, яких змушують бути найкращими, і вони дуже з того переживають. Вогонь змагання обпалює. Їм здається, що їх менше любитимуть, якщо вони будуть не найкращі.

Коли мені, бувало, уривався терпець, я пригадувала слова американського філософа Сантаяни: «Дитина – це гість у домі». Отже, ставмося до дитини як до дорогого гостя, а не як до власності чи інструменту вдоволення наших амбіцій. Даваймо їй усе найкраще, даруймо повагу, і відчуваймо легкий смуток, що колись це гостювання закінчиться. І найважливіше – дитина хоче бути дитиною. Даймо їй час вирости.

Ми робимо багато помилок, та хто їх не робить? Що почуває дитина, від якої відреклися, яка не знає батька чи навіть матері? Вона все життя шукатиме їх, блукаючи чужими вулицями цього світу. Це стане сенсом її буття. Нікому не вдасться споганити душі, яка прагне пізнати справжніх батька й матір, а не тих, хто породив її. Отак і ми подібні часом до цих сиріт, шукаючи невидиме світло Бога.

Прокляття невинності

Коли настає час вростати у людську спільність, час дорослішати, це – велике потрясіння для дитини, яке може закінчитися трагічно. Більшість з нас хоче повернутись до несвідомих втіх дитинства, сяк-так захищеного, але ніхто до юності. Ті, хто лицемірили, аби навчити нас ідеальних норм поведінки, чи просто хотіли помилуватись нашою ангельською невинністю, тепер виганяють нас на вулицю, де панують закони насильства. Що є сумніше за самотню дитину, яка марно вдивляється в чужі обличчя, прагнучи знайти в них приязнь і повагу до своєї неповторної особистості? Згодом ми вже не шукаємо і не хочемо цього.

Підліток – з одного боку, ніби король, що втратив привілеї, а з другого – на ньому лежить тягар недовершеності. Йому кажуть: «Ти – ніхто. Стань кимось, і ми приймемо тебе до того чи іншого стада». Вони топчуть його гідність, і коли він починає бунтувати, карають. Лагідне дитя, яке часто плаче і викликає зворушення, стає незграбним і вульгарним. Його проймає жах від настання статевої зрілості, якої він не бажає. Для оточуючих він тягар, якого треба позбутися. Кажуть, що це перехідний вік, але чи конче він мусить бути таким відразливим і болючим? Єдиний вихід – спокійно вдавати, що нічого не сталося, і посилювати в дитині відчуття безпеки, не відпускати її руки. Інфантильність – це лише спроба подолати страх. Якщо ви не лицемірили і не зраджували дитини, вона не стане в 13 років монстром і не зневажатиме вас. Сама визначить межі вашої опіки і ви знайдете в ній приятеля, з яким можна розмовляти годинами.

Плекаючи в дитині інші духовні цінності, ніж цінності юрби, не слід забувати про здатність йти на компроміси і доброзичливість щодо оточуючих, бо кому хочеться бути вороною в білому пір’ї?

Заздрість губить навіть дуже гарних людей, а почуття власної гідності витягує з найглибшої прірви. Кожен з нас не вміє, здебільшого, розбиратися в людях, але якщо багато знати, завжди дотримувати слова і чинити порядно, то матимемо багато друзів. Дитині треба розповідати приклади з власного досвіду, хай вона і повторить ваші помилки, але збереже до вас довіру. Коли вона не хоче ділитися своїми проблемами сьогодні, то зробить це завтра. Ставтеся до неї одночасно як до дитини, і як до особистості, яка має право вирішувати власну долю.

Ви і далі сонце для неї. Влаштовуйте свята, які потребують не багато грошей, а багато любові. Хай дитина не зізнається чужому, що її раніше любили, а тепер відвернулись від неї. Нехай вона зрозуміє, що ваша сила у тому, що ви захищаєте слабших, і згодом вона чинитиме так само. Не залишайте її. Батьківство – це назавжди.

Будьте іноді слабкими. Це навчить дитину прощати. Вона не може мати такої витримки, як ви: крикне, грюкне дверима. І, боронь Боже, посилати їй навздогін материнські прокляття. Кожен проклін у майбутньому принесе нещастя вашій дитині, і це дуже серйозно. Слово має величезну руйнівну силу.

Моя юність була жахливою, бо я не могла знайти опори для власної гідності. Накоїла чимало дурниць, зіткнулась з правдивим дном, але я мала більше сили. Багато хто не може дати собі ради і пристає до пригніченого людського стада, визнавши усі його жалюгідні табу.

Закінчивши школу, дитина пізнає всесильну владу грошей. Вона не має здоров'я через погане харчування, повсякчас чує нарікання батьків на безгрошів'я, цілими днями сидить вдома коло старенького телевізора. Діти тепер не мріють, бо знають, що їм, убогим, не світить нічого в житті. У нас не роблять різниці між талановитими і посередностями. І за тих, і за тих треба платити гроші. За будь-яку роботу, за навчання. За те. щоб з’явитись на світ і щоб піти з нього.

Суспільство не дбає ні про дитину, ні про підлітка і тим самим підписує собі смертний вирок. Важко уявити, що виросте з наших дітей у цьому продажному брехливому світі. Але надія і любов вбережуть від руйнування душу.

…Осіннього надвечір’я вертаються із сільського училища хлопці. Змерзлі, голодні, їм не зупиниться жодна машина. Вони йдуть по двоє-троє, цибаті, як птахи. Їх чекає армія, а потім теж нічого доброго: цілковита залежність раба, який не має жодного голосу, принижена свідомість сірої худобини, позначеної тавром тяжкої праці. І попри все вони чисті, бо це їхня земля, і їхній піт незабаром змішається з нею.

Про чоловіка і жінку

Ніде жінка не є такою безправною і беззахисною, як у шлюбі. Вона може займати високу посаду, робити кар’єру і не відчувати жодної дискримінації, але у сім’ї вона зазнає всіляких принижень. Там вона не людина, а невільниця. Здається, чоловіки одружуються тільки задля того, щоб мати наложницю, яка повинна віддаватися кожен раз, коли цього хоче чоловік. Навіть цивілізовані чоловіки вважають це подружнім обов’язком. Жінок гвалтують хтиві п’яні самці і вони не мають права поскаржитися. Насильство породжує слабких хворобливих дітей, які ще в материнському лоні відчувають огиду, безсилля, розпач.

Жінка мусить стримуватись і не виявляти статевого потягу, інакше її назвуть повією. Наша жінка, здебільшого, фригідна, бо лише терпить. Вона заведе коханців, якщо її до цього змусить природа чи образа.

Ідеальний шлюб – це довіра і допомога. Кожен день треба завойовувати спочатку, а не опускатись до власності. Чоловік належить жінці з доброї волі, і вона належить йому так само з доброї волі. Двоє живуть разом, бо так їм ліпше. Жінка прагне відчувати захист, а не зазнавати насильства.

Багато чоловіків у шлюбі прагнуть компенсувати недостатню материнську ніжність, то чого б їм не вділити її трохи? Але ж не ставати жертвою Едіпового комплексу!

Наша жінка нагадує помийну яму, куди чоловік скидає весь бруд свого існування. Їй доводиться вислуховувати п’яні нічні сповіді і вважати це для себе великою честю. Уранці їй плюнуть в обличчя.

Коли жінка хоче народити дитину, їй кажуть: «Це твої проблеми», або «зроби аборт». Чимало жінок народжують дітей поза шлюбом. Вони компенсують відсутність чоловічої любові коштом дитини, роблячи її заручником. Тому дитині ліпше мати обох батьків, які б полегшували одне одному працю.

Якщо жінка кидає чоловіка, її засуджують. А та, яка ризикуючи життям і здоров’ям власних дітей, терпить, заслуговує на похвалу. А чи сам чоловік почуває себе затишно в сім’ї, де на нього дивляться як на машину для заробляння грошей, усіляко обмежують йому свободу пересування? Він теж беззахисний перед фригідною жінкою-тигрицею, яка насаджує культ сім’ї. І дитина, і чоловік, і жінка мусять знати межі власної свободи. Вони – родина і їм треба дбати за власну честь і честь тієї маленької держави, де ніхто не повинен зраджувати, де панує щирість. Бо за її стінами ми гнані й непотрібні.

Сім’я схожа на релігійне об’єднання, яке грунтується на моральному інстинкті захисту й довіри. Однак, ми зазвичай маємо справу зі спотвореною спільністю, яка живе за нав'язаною мораллю.

Жінці і в шлюбі, і поза ним загрожує сексуальне насильство. Кожна друга жінка у світі була або згвалтована, або зазнала спроби згвалтування. Повія беззахисна так само, добровільно чи примусово обрала собі це ремесло. Черниця воліє замкнутись у мурах, щоб не викликати хтивість у чоловіків. Жертвами насильства стають і малі дівчатка, і старі жінки. У нашому світі кожен має власне табу; бо суспільство з одного боку навчає шанувати такі ефемерні цінності, як держава, гроші, бізнес, а з другого – дає людині певну свободу сексу і приватного насильства, щоб відвернути її від тверезої оцінки життя. Звичайна людина не робить із сексу культу.

Чоловік зневажає жінку за те, що залежить від неї сексуально. Певні табу не дозволяють йому задовольняти бажання з незайманою дівчиною, чужою дружиною. Він знає, що ризикує захворіти від контакту з повією, і ненавидить її за сам ризик.

Сексуальний маньяк не виникає випадково. Ця хвороба починається в сім’ї і її розвиток зауважується лише тоді, коли виявляється жертва. Більшість кривавих злочинів мають сексуальне підгрунтя. Це означає, що нині з чоловіками й жінками не все гаразд. Імпотенція має стільки економічних, психологічних і екологічних причин, що дивно, як людство досі ще існує. Для чоловіка – це трагедія, що виливається в ненависті до жінки.

Порятунок тільки в нас: змінитись самим і змінити ставлення до світу. Кожна жінка і кожен чоловік хочуть, аби до них ставились з повагою. Тоді вони перестануть боятись одне одного.

Кат і жертви

Забула, хто це сказав: люди поділяються на катів, жертв і творців. Треба лише вияснити, до кого ти належиш і чому Якщо ми не будемо запитувати, чому так повинно бути, основи насильства залишаться незмінними. Каїн убив Авеля. Як не виглядає це абсурдно, задля поступу і знання. Здається, тут нічого не вдієш. Ніхто особливо не прислухається до голосу Христа: «Люби ближнього і прощай усі кривди». Хто сильний, той стає катом, хто слабкий, звісно, жертвою. Та й народжуються уже, здебільшого, катами і жертвами. Хто стає катом свідомо, згодом частіше переступає закон, хоча самі закони плекають катів і жертв, пропонуючи останнім досить таки непевний захист.

Коли я кажу «кати і жертви», то маю на увазі не лише тих, хто знущається над тілом, вбиває. Той, хто принижує і зневажає чужу душу, так само кат. Що вивищує його над нами? Фізична сила, соціальний статус, гроші? Які дурниці! Кати і жертви існують тому, що у людей здебільшого нема почуття гідності, тобто, коли в собі віднаходиш спротив насильству. Ставши гідним себе, стаєш гідним світу, адже не руйнуєш його, а будуєш, хай несеш на будову маленьку цеглинку. Але справжню. Серія образів маленьких людей, що простують шляхами всесвіту, починається з Акакія Башмачкіна.

Милосердна смерть звільнює всіх нас. Танці скелетів, глиняні черепки, надгнилі плоди, зів’ялі квіти переконують нас, що минущі всі. Це велике полегшення. Але що я зроблю, коли зазнаватиму щодня принижень, бачитиму погрозливо занесений наді мною ніж? Є два виходи: покора чи агресія. Є ще й третій – сміх. Щоб пробачити цей світ і зрозуміти його, треба стати над ним.

Мене оточують нині люди, яких нестача грошей зробила рабами. І заздрять вони по-рабськи: сумовито, пошепки. Я не можу їм допомогти, бо всі аргументи розбиваються об «нема що їсти». Я так само бідна, але вони жертви, а я – ні. Мені добре відомо, що треба величезних зусиль, аби продовжувати жити, а не вмирати, животіти.

Отже, щоб не стати жертвою, треба пам’ятати про свою безсмертну душу. Щоб не стати катом, треба ненавидіти насильство. Раніше люди усамітнювались у монастирях, бо в світі було дуже багато насильства і дуже мало захисту. Кат має владу над жертвою, діючи часто згідно зі стадним інстинктом, щоб вижити самому. Буває, що слабка істота, отримавши трохи влади, починає переслідувати інших, компенсуючи власну неповноцінність. Дійсно сильніші люди діють мудріше, бо мають почуття гідності: вони поблажливі, а якщо суворі, то справедливі.

Протягом життя мене часто намагались скривдити і я рятувалась завдяки відчуттю, що бачу слабкість цих істот і можу знайти виправдання їхніх вчинків: не відають, що творять. Спробуймо дати їм зрозуміти, що, принижуючи нас, вони принижують себе – і вам дадуть спокій або визнають рівними собі.

Це й означає – підставити ліву щоку.

Той, хто підняв руку на Каїна з почуття помсти, розпочав безконечний ланцюг насильства, краю якому немає й досі. Тут я мушу зачепити проблему, таку саму дратівливу, як питання інтелекту у тварин. Це – проблема скасування смертної кари. Мене бере подив, коли в інтелігентної матері сімейства з’являється кровожерний блиск в очах і вона каже: «Ще не час скасовувати смертну кару». Віруюча людина, яка постить і роздає милостиню, міркує так само: «Ну, то й що? Заповідь „не убий“ стосується не всіх».

Так, людина може вбити, рятуючись, але й тоді мусить відпокутувати своє і сповна заплатити. Мене жахають похвальби снайперів, яким у війну дали нагороди прямо пропорційні кількості вбивств (йшлося про сотні чоловік). Воно легше, коли ділиш світ на людей і на нелюдей, але це дико. Для мене незбагненна логіка: вбивай, бо інші це роблять. Війна – це щось абсурдне, і вся історія людства з його війнами – ганебна.

Нехай кожен уявить себе на місці розстрільної команди, як він цілиться у приреченого до страти. Чи зможе він вистрелити? Найгірші злочини, за які страчують, чинять психічно хворі люди, недугу яких завчасно не розпізнали і не вилікували. Отже, вбивці – це всі ми, бо не змогли захистити майбутні жертви.

У цивілізованому світі пильнують за дітьми, не покидають їх напризволяще на вулиці. Кожна жінка знає, як повестися у разі нападу, уникає ризикованих ситуацій. Кількість врятованих жертв значно більша, ніж дійсних. Є, правда, і зони смерті, але це вузьке коло, де ведуться нецивілізовані ігри.

Якби у нас зараз провели референдум, то такі як я зазнали б поразки. Хіба тоді, коли страчували прилюдно, було менше злочинів? Страх – це не засіб профілактики. Страх не зупинить маньяка, кіллера, алкоголіка в білій гарячці, а саме їх ми боїмося найбільше. Спійманий вбивця матиме до кінця життя шанс переродитись, вимолити прощення, і врешті стати перед Богом.

Є ще вид неповнолітніх вбивць, які наслідують героїв бойовиків. То кого судити – їх, чи суспільство, яке о дев’ятій вечора пускає по телебаченню порнофільми і садистські фільми, і батьків, які не прищепили дітям жодних моральних цінностей?

Наш світ хворий і не знає про це. Коли йдеш по вулиці, важко опізнати ката чи жертву, доки не виникне критичної ситуації. Помста – зайве слово у людській мові. Прокляття побільшують зло у світі. Нехай кожен вийме з-за пазухи камінь і покладе його долі.

За місце під сонцем

Кожен прагне досягнути чогось у житті. Тільки навіщо? – питає Екклезіаст. Людство усіляко намагається втриматись на плаву. Той же інстинкт виживання керує і тваринами, але вони живуть лише сьогоднішнім днем і тому щасливі. Пес б'ється з іншим псом за кістку, кіт проганяє кота з власної території, не маючи й гадки, що люди так само утверджують своє місце під сонцем.

Ми довго жили в суспільстві, де кожен міг задовольнити свої мінімальні потреби і тому почували себе в більшій безпеці. Багато з нас вірило, що людина людині друг, хоча суспільство й зазнавало гниття і розкладу. Проста людина працювала роками за ту саму зарплату, заощаджувала трохи на дорожчі речі, і, полегшено зітхнувши, йшла на пенсію. Десь там угорі билися хижаки, писали доноси в КДБ, брали хабарі, крали в держави, продавали одне одного. Це стосувалося тільки їх.

Справедливості не існувало ніколи. Раби породжували рабів, які поводились так само. Пани любили згадувати, ціною яких зусиль вони досягли певного становища (босоноге дитинство, голодна юність). Але піднятися до них могли лише одиниці, яким відкрився механізм гри, яка привела їх до еліти. Тільки незвичайні особистості не від світу цього могли уникнути принизливого лакейства, лишатись чистими, сягнувши вершин духу. Кожне суспільство потребує дещицю благородної крові.

Мій батько не зробив кар’єри, бо йому була огидна ця система. Вона зруйнувала йому життя і здоров’я. Він не вмів продаватись і не вмів красти, але ніколи не шкодував за цим. Моя мама гостро відчувала несправедливість, нарікала, але ніколи не переступила через табу – жити чесно. Тому я вважаю, що світ не є цілком безнадійний.

Нині ми тим більше можемо не лицемірити і не брехати, якщо потребуємо зовсім мало. Але це тому, що нові обставини дозволили нам вибирати, віднявши наш гарант – маленьку, але постійну зарплату. Чомусь вважається непристойним вимагати зароблені гроші. Віднині розмови ведуться довкола їжі та квартирної плати. Коли зустрічаються знайомі, то кожен намагається переконати іншого, що йому найгірше. Люди відгородилися одне від одного, щоб не ділитися чи не просити. Ти мусиш ходити на роботу і не одержувати за неї нічого. Іншої знайти практично неможливо, хіба що купити.

Як же поводяться ті, хто дає нам роботу? Вони експлуатують нас, вимагаючи нечуваних моральних якостей, а самі дозволять собі стояти над мораллю. Щезли будь-які людські стосунки поза сім’єю. Стадо зголоднілих озлоблених людей, які ніяк не зважаться на бунт серед руїн, і зграя ситих хижаків, котрі не соромляться бути багатими і вважають інших нездатними досягнути чогось у житті. Такий наш світ.

Є багато способів уберегти душу. Хай вони не радикальні, але допоможуть, як іноді допомагає у скрутну хвилину непевна обіцянка. Це передовсім – розглядати життя не як боротьбу за існування, а як шлях, котрий треба пройти з гідністю. Ліки від беззахисності в нас самих. Після кожної поразки настає прозріння. Це – наш досвід, очищення, яке рятує від монотонності буття. Не треба жаліти себе, озираючись на когось. Наша – великий дар і ми повинні зрозуміти власну окремішність, вийти на гору, вдихнути чисте повітря і сказати собі: «Я плачу над убогістю, над втратами, як колись плакав Йов на попелищі. Він витримав усе і я витримаю. Сонце світить для всіх однаково. Це – найбільша справедливість у світі. Людська істота стає сильнішою, коли її оточує небезпека. Вона тоді розвивається, шукаючи внутрішні резерви. А мої діти матимуть свято кожен день. І кожен день – сонце. Їх легко у цьому переконати. Зігріті сонцем, вони віддаватимуть тепло усім довкола, навіть нашим змерзлим душам. Того, хто має багато любові, любитимуть усі».

Є така давня книжка символів та емблем «Іфіка Ієрополітика», а в ній малюнок: олень, поранений стрілою, їсть траву. І підпис: «Природа лікує». Попри біль, якого ми зазнаємо щодень, можна знайти у собі й ліки від нього. Від приниження – почуття власної гідності, від грубощів – стриманість, від невдач – спокій.

Люди щораз більше переконуються, що релігія не рятує, бо звертаються лише до обряду, а не до Бога. Спершу треба очистити себе від заздрості, ненависті, лицемірства. Бог це внутрішнє наше сонце. Людей єднають між собою любов і всепрощення. Їм не треба слів і храмів, щоб порозумітись. Вони бачать світло один одного. А для початку уникаймо зла, хоча б не чинім його.

Важко бути доброзичливим увесь час. Отрута, яку ми заганяємо вглиб, ще дасться взнаки. Потрібно себе прощати.

Якоїсь хвилі лице осяє посмішка: Боже, які дрібниці кар’єра, гроші, забезпечене майбутнє! Хай вони самі шукають мене, чому я мушу їх шукати? Безкорисливим щастя само йде до рук.

Справді, стає смішно, коли люди звертають увагу на такі дрібниці, як службові конфлікти, плетуть інтриги. Начальник переслідує підлеглого. Усе це марнотратність душі. Так само смішно, коли робота стає ідолом і їй приписують якусь сакральну значимість. Через вузькість мислення людина стає ще беззахиснішою і самотнішою.

Беззахисна старість

Є чудова і жорстока казка про те, як в однієї жінки померла дитина і вона не плакала. А коли померла свекруха, дуже побивалась за нею, хоч та була геть старою і немічною. Коли чоловік спитав у неї, чому її поведінка така дивна, жінка відповіла, що дитина уникла майбутніх страждань і тепер щаслива. А разом з бабусею відходять у небуття її неповторні досвід і мудрість. Правда, та жінка належала до небесних істот, які лише зрідка опускаються на землю і бачать усе відсторонено.

Для мене стара людина є ніби дзеркалом помилок, страждань, мудрості, здобутої внаслідок цього. Ця висохла плоть потребує зовсім мало; її тримає в цупких обіймах пам’ять. Ця терпелива душа, здається, опанувала науку життя і з гідністю йде до його завершення. А попри все ми боїмося старості. Невидимі стіни відділяють дитину від юнака, юнака від ледь посивілого чоловіка, чоловіка від немічного діда. Десь у глибинах підсвідомості приховане табу, яке забороняє зносини між ними. Дитина хоче бути дорослою, чоловік зневажає підлітка, він же зневажає старого, хоч сам ним стане. Звідки така відраза? Старий заздрить молодому, бо під зів’ялою оболонкою ховається юна душа. Вона не старіє, якщо ми не знищимо її до часу. А між нею і тілом виникає конфлікт, який виллється у хвороби і цілковите тілесне безсилля.

Старі забирають у молодих енергію – може, тим пояснити відчуження між ними? Коло старих ніколи не почуваєш себе затишно і в безпеці. Вони дратують нас не своїми повчаннями, а спробами заволодіти нашим тілом. Історія Фавста – це потенційна історія кожного старого. Це – трагедія ув’язненої душі, і є лише один спосіб її вивільнити: забути про власне тіло. Старість, як жоден інший вік, повинна бути сповнена духовності, тиші, погідного світла.

А натомість – жах, безпомічність і безсилля, відсутність Матері, крижаний подув самотності. Існує запах старості: запах затхлої непровітрюваної кімнати. Нині старі люди голодують, вмирають від голоду, особливо у місті. Вони тиняються по вулицях, випрошуючи копійки. Колись вони були сильні, а тепер цілком залежні, їх переслідують за несплату квартирної плати, їх обдурюють, вбивають. З кожним днем їх стає все більше. Є ще й страшніше пекло – інтернати. Я не знаю, як дивляться людям в очі ті, хто там працюють, яка покара чекає їх від Бога за обкрадених, зневажених, нещасних, яким лише потрібно трохи скрасити останні дні. І я не розумію, коли в інших країнах батьки йдуть добровільно в притулок, адже саме в глибокій старості слід жити з дітьми і внуками, віддаючи їм осіннє світло любові. У нас діти забирають батьків з села в місто, щоб стати їм опорою. Вони їздять до них щотижня. коли ті ще в селі, допомагають і ніколи не дивляться на них як на непотріб. Буває й інше. Треба прощати батькам і недбалість, і те, що не дали освіти чи багатства, усі помилки, бо перед лицем смерті слід забути кривду і зло. Як зворушливо ці немічні люди продовжують захищати нас. Зворушливо, а не прикро. Станьмо на їхнє місце, опинімося в чотирьох стінах на цілий день, чи прикутими до ліжка, наодинці зі спогадами, які так відрізняються від реального світу. Цей трагічний контраст – самотнє лице старості.

А поза тим є ще вічні Філемон і Бавкіда, готові втішити заплакану дитину, нагодувати подорожнього, відчинити двері навіть розбійнику.

А поза тим є старці, які по смерті стають святими, бо жили духом і ніколи не заздрили молодим, бо ніщо так не заспокоює душу, як погідний день, помережаний срібним павутинням.

І Бога ми уявляєм сивобородим старцем, а в казках старі вказують героям, яким шляхом пройти. Треба лише вивільнити приховане почуття любові, і світ буде врятований, бо сім’я розпадається, та сім’я, де тато, мама, діти, баба з дідом, де так багато свят, де в одному ліжку народжувались і вмирали цілі покоління. Але все це мало змінитись, бо мусила вивільнитись особистість.