Текст книги "Потонулі в снігах"

Автор книги: Галина Пагутяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 13 страниц)

І наостанок – про себе

Коли я починала писати цю річ, мене охоплювало почуття безвиході. Я справді не кажу нічого такого, чого б не знали інші, просто беру уже готові цеглинки для своєї будови. Але виходить так, що, розмірковуючи над звичними речами, я показую себе з усіма своїми недоліками і достоїнствами. Поступово звільнюючись, я тепер стала трохи іншою. Шкода, що я не створила собі жодних ритуалів чи святинь. Мені було б легше жити в храмі чи палаці, не турбуючись про щоденний шматок хліба. Та що вдієш, маю те, що маю, хоча воно постійно викликає втому і байдужість. Тому живу уривками і невдоволена собою. Ніби стою на порозі і не можу увійти. Почуваю себе іноді зовсім беззахисною, а іноді дуже сильною. Визнаю, що на початку писання я була в розпачі і гніві. Тепер я частіше всміхаюсь, бо на світі є багато речей, якими можна тішитись. Такі, наприклад, як зоряне небо і моральний закон у собі.

Львів, 1997 рік

«Засвічу свічу проти сонечка…»

Якщо і є в цьому світі щось справді досконале і величне, то лише Сонце. Бо воно світить однаково для всіх і тому є зразком справедливості. Бо ми існуємо завдяки йому разом з рослинами і тваринами. Бо воно відмірює дні й роки людського життя. Сонце – недосяжне. Його не можна нічим замінити: такої речі просто не існує. Кожен його бачить, та воно не знає про наше існування, відколи з’явились Джордано Бруно, Коперник і Ґалілей. Бруно був одним з тих землян, кого принесли в жертву Сонцю. Було їх багато, до і після.

А потім ми дізналися, що Сонце згасне через мільйони-мільйони років. Людину це засмучує, бо вона прагне жити вічно, хоча чим швидше рухається технічний прогрес, тим більше занепадає саме поняття досконалості. Ми живемо у світі, де все відносне й ненадійне. Від настрою Сонця залежить наш настрій. Хочемо чи не хочемо, але день збільшується і зменшується, і так було й буде завжди. Колись, ще у передхристиянську епоху, ціла Центральна Європа визнавала Сонце найбільшим божеством і до сих пір на скелях в Уричі видніються солярні знаки. Язичницький культ Сонця вріс у християнство, змусивши його жити за сонячним календарем і рахуватись з хліборобським циклом.

Земними символами Сонця є найчастіше вогонь і золото. Агафірси, народ, що жив у Прикарпатті ще за пам'яті Плінія і якого Геродот називав «найлагіднішим з племен», прикрашали себе золотом і мали добре розвинуту духовну ієрархію. Арістотель захоплювався тим, що агафірси, не маючи письма, співають власні закони, аби не забути. Скіфи просили агафірсів вирушити з ними у похід проти перського війська, але ті чемно відмовились, сказавши, що воюватимуть з Дарієм лише тоді, коли той ступить на їхню землю. Спроба скіфів заманити персів на територію агафірсів закінчилась рішучою відсіччю ще на кордоні. Мудре політичне рішення «золотого» народу могло б дечого навчити тих сучасних політиків, котрі, спонукувані США, втягнули власні народи у війну з Іраком. У законах агафірсів, які співались наче пісні, очевидно було й про це: не дозволяй себе використовувати задля чужих інтересів.

Золото агафірсів розсіяне нині по музеях світу. Воно не було для цього народу матеріальною цінністю, а духовною: прикрашання тіла й одежі вказувало на досконалість і святість людської істоти. Коней, посередників між людьми і Сонцем, теж щедро прикрашали золотом. У давнину імена всіх богів були лише назвами єдиної Сутності. Тільки з виникненням світових релігій, юдаїзму, християнства та ісламу, розпочались спустошливі й нелюдські релігійні війни. Вони відвертали людину від природнього плину життя, від гармонії зі Всесвітом в бік соціуму, де стосунки між людьми будувались на ворожнечі до чужинців. Погляди втупились у землю, у яку можна було зарити награбоване і трупи ворогів. Навіть ідея весняного воскресіння втратила радість очікування, бо повертатись назад у світ, де знову доведеться страждати самому і бачити страждання інших, не було сенсу. Поява св. Франциска у XII столітті з його щирим прагненням обожествити земну природу і небесні світила не могла б відбутися пізніше, коли розпочались переслідування інквізиції. Людство вступило в епоху Абсурду. Закони не виспівувались, а писались кров’ю на людському тілі. Вони нехтували природними потребами і правами людини, нав'язуючи їй неприродні потреби й обов’язки. Золото і вогонь стали зброєю, втративши досконалість і життєдайну силу. Вони стали недостойними Сонця, його ганьбою. Отак ми зайшли туди, звідки не знайти дороги назад, але на рівні підсвідомості продовжуємо користуватись аналогіями, які познаходили ще наші пращури, спостерігаючи за природою. «Бог один», – зітхають часом прості люди, намагаючись примирити фанатиків у міжконфесійних баталіях, які свідчать про те, що епоха Абсурду триває. Відродження чаклунства та магії є теж частиною цієї епохи, бо не можна нехтувати тим, що відчуваєш і бачиш власними очима. Так, Сонце світить однаково для всіх. Воно досяжне і водночас недосяжне. Його люблять і зовсім не бояться. Про нього кажуть «сонечко усміхається», «сонечко вмивається росою», забуваючи про всі астрономічні характеристики. Якщо ми упокоримось і визнаємо свою залежність від Сонця, у нас з’явиться час відшукати у власній душі досконалість і вічність. Як писав Гьоте у «Фавсті»: «До тебе, сонце, повернусь спиною… Життя на відблиск сонця схоже». Бо символом Сонця є також душа, котра підпорядковує своєму ритму наші вчинки і здатна дарувати тепло усім без винятку. Але вона повинна це тепло і це світло принаймні помічати довкола себе.

Великий день, Велика ніч

Свята, до яких ми так завзято готуємось, – мова не про них. Це, зрештою, лише обряд, над духовним сенсом якого нам не дають замислитись «ідоли часу, лігва, ринку і театру», за влучним висловом Френсіса Бекона. Слід було очікувати, що після того, як у пострадянському просторі релігія вийшла із підпілля, а наші лідери почали публічно відвідувати церкву задля власного іміджу, – неминуче мало з’явитись певне відчуження від ортодоксального християнства і посилитись пошуки інших шляхів духовного самопізнання. Свобода не терпить фарисейства і негайно переходить в опозицію. Втім, це зовсім не заважає більшості людей рухатися в єдиному напрямі, підказаному практичним розумом: багаті за ще більшим багатством, бідні за багатими. Цей невпинний потік одержимих матеріальними благами людських істот знищив на своєму шляху не один високий ідеал і збентежив чимало прихильників скромних потреб, час від часу справляючи бенкети, що закінчувались кров’ю і тотальним сп’янінням.

Один з найпорядніших людей XX століття Альберт Швейцер, теолог, музикант і лікар в єдиній особі, не лише підтвердив вилучення етики із сучасної культури, а й довів, що етичне вчення, майже цілком запозичене з християнства, так і не розвинулось далі. Він віднайшов точку опори, завдяки якій етичне вчення могло б оновитись і надати сенсу людському існуванню. Такою точкою стало почуття благоговіння перед життям в усіх його формах. Адже людина найбільше потерпає через брак етики, яка б проникала у найглухіші куточки існування, захищаючи не лише її, а й інших істот, усе створене чесною працею. Вона б переконала, що зло аж ніяк не є прокляттям людського роду, пояснила б наслідки убивства, насильства і брехні. Не розділяла б народи та окремих людей.

Уже тоді, коли Альберт Швейцер відкрив клініку у глухому закутку Африки, його вважали диваком. Він сам розумів, що його діяльність – мізерна крихітка добра в океані зла, але не міг вчинити інакше, бо усвідомив моральний принцип, часом не висловлений, але завжди присутній у людському існуванні: я – життя серед інших життів, які хочуть жити. Відтоді минуло чимало часу, однак розум усе ще підкоряється ідолам часу, лігва, ринку і масової культури, продовжуючи запозичувати із християнства все, що можна використати, аби створити ілюзію поступу. З’являється постмодернізм, свого роду Гра в бісер, правда, не така шляхетна, як у романі Гессе, запозичивши з теології методику тлумачення біблійних текстів. Хоча слова – це лише слова, і більш нічого. Про етичні проблеми серед інтелектуалів, політиків та бізнесменів говорити вважається непристойним. Психоаналітик займає місце сповідника, знімаючи взагалі поняття гріха як аморального вчинку. Модні письменники стають пророками, котрі радше розбещують, аніж вказують шлях до істини. На щастя, потреба в істині існує завжди. У цьому світі, який так пишається здобутками прогресу й кульгури, через брак моральних істин панують похмурі сутінки відчаю та нудьги. Тільки так ніби муха дзижчить біля зачиненого вікна: коли щось нарешті зміниться?

Змови, війни, незрозумілі сплески насильства… Людина щораз більше узалежнюється від технічного устаткування, яке забезпечує їй комфорт і готова на все, аби відстояти власних ідолів. Багато священиків закликають мирян молитися, щоб Бог послав багатство. Держава так само проганяє від себе вбогих, не дбаючи ні про їхнє здоров’я, ні про освіту, ані про гідну людини працю. Зате двічі на рік, на Різдво та Великдень, бідні отримують крихти з багатого столу і це вважається великим милосердям, хоча більше схоже на приниження.

Від нас залежить, чи настане Великий день, чи й далі триватиме Велика ніч. Шукаючи виходу з хаосу, ми покладаємо надії на Вищу Непізнану Силу, бо самі не здатні навіть пальцем поворухнути. Зате з уст сиплються прокляття і лайка, руки жадібно перелічують гроші, заздрісні очі пильнують сусідів, а в грудях зачаївся тупий біль невдоволення від того, що навіть Весняне Воскресіння не здатне очистити зашкарубле від бруду серце і вивільнити його, щоб воно могло сприйняти слова, схожі на ті, що їх вимовив колись Доктор із Ламбарене: «Я не можу не відчувати, співчуваючи і жалкуючи, що всі ті страждання, які я бачу довкола, страждання не лише людей, а й усього сотворенного. Ще дитиною я ясно усвідомлював, що жодне пояснення існування зла в цьому світі ніколи не зможе мене задовольнити».

Григорій Сковорода у снігах

Двісті років падає сніг на скромну могилу Григорія Сковороди, білий і чистий. Тане, потім знову і знову вкриває плиту з дивним написом: «Світ ловив мене і не впіймав». Власні рукописи філософ роздаровував друзям для читання на самоті й боявся опублікувати. Йому здавалось, що чужі люди можуть їх потрактувати неналежно і заподіяти собі шкоду, що, врешті, й трапилося після його смерті. Багато хто написав про нього спогади, які теж потрактовано неналежно. Втім, Сковороді було вже байдуже.

Китайський даос визнав би мандрівного українського філософа за свого, а арабський суфі – за свого, і ось чому… Обмеживши власні потреби, людина стає незалежною і з легкою душею відпускає від себе світ, зорганізований у певну систему. Вона робить це для того, аби віднайти собі подібних, і знову залишити їх. Святий пустельник запалює вогонь, щоб до нього приходили люди, котрі потребують допомоги і відпусту гріхів. Часом у вогнище падають нетлі й згорають. Сократ, дервіш, даос чи мандрований дяк приходять самі до багать, які горять аж до ранку холодної ночі. Вічні блукальці, котрі не можуть зупинитись, добровільні й вимушені втікачі, шукають притулку для тіла, даючи навзамін притулок чиїйсь душі.

У нас в селі співають колядку про Матір Божу, котра «в лісі, лісі на морозі вогонь розкладала», знехту вавши географічними й історичними реаліями народження Ісуса, бо так легше переживати цю подію. Не варто іти по слідах, які давно вже розтали, тисячу разів засипані снігами історії. Тінь найкраще передає сутність речі, бо є її душею. Так вважав Сковорода, а ще раніше – давньокитайські філософи-поети. Свою мандрівку він почав із самопізнання, самовпізнавання себе в інших людях. «Ангел, мій охоронець, нині зі мною звеселюється пустелею. Я до неї народжений. Старість, бідність, смиренність, безжурність, незлостивість – ось мої з неї співжилиці. Я їх люблю, а вони мене. А що ж я роблю в пустелі? Не питайте», – писав Сковорода в листі до Артема Дорофейовича 19 лютого 1779 року. Отак ходив він, збираючи по крихті янгольський хліб, проймаючись то відчаєм, то співчуттям до свого народу, потай відшукуючи друге «я» для власної підтримки. І знайшов нарешті себе в образі швейцарця Даниїла Мейнгарда, хоча ніколи не бачився і навіть не листувався з тим чоловіком. Мейнгард мав будинок на березі озера і велику бібліотеку, а Сковорода – лише костур і торбу, та це не завадило нашому філософу впізнати себе у чужинці. Вони були, як Лі Бо і Ду Фу. один з яких залишив розпачливі рядки: «З тим, про кого думаю, нам не зустрітись більше. В горі й надії дивлюся туди: північний вітер в обличчя…» Безперечно, наш з вами світ би загинув, якби відвіку не існувало у ньому спорідненості душ.

Тінь у трактатах Сковороди згодом перетворилась на знак, а знак – на символ. Він бачив їх усюди: в Біблії, античній поезії, на деревах, на землі, у воді, у звірятах і в людях… Часом збивався зі шляху, загрузав у снігах, та в небі завжди було місце для Сонця, а в душі – теж для іншого сонця, незаходимого. Він горнувся до людей простих і щирих, бо в тих не оселилися демони пихи і зажерливості. Він жив у часи перемін, як і ми, але його внутрішні моральні принципи залишались незмінними: пізнай себе, слухайся свого серця і будеш щасливий. «Пізнаєш істину – увійде тоді у кров твою сонце».

Коли на шляху були яр чи колюче терня, він оминав їх, щоб зберегти сили для дальшої мандрівки, адже від того нічого не змінювалося, лише час і лінії самої подорожі. Йдучи тими звивистими стежками, Сковорода промовляє у вічність: не побільшуйте зла у світі, відповідаючи ненавистю на кривду. Довгі мандри навчають терпінню, доброзичливості, дають змогу оцінити гостинність і залишити по собі теплі спогади.

Часом мені здається, що то не Сковорода, а душа мого народу блукає по своїй землі, така терпляча, миролюбна, довірлива і щира. Цей народ не може жити, як його сусіди. Не вміє зраджувати, кривдити і зневажувати чужих. Лише – себе. Микола Гоголь відчував це, віщуючи у «Вибраних місцях…» майбутній розквіт України, називаючи її другою Елладою, колискою майбутньої гуманної цивілізації, що було потрактоване для нього фатально. Але хіба Тарас Шевченко не бачив у своїх містичних видіннях раю на землі? Тим часом, у прагматичні епохи з’являються лише антиутопії, що замикають перед нами золоту браму і відчиняють браму пекла. Навіщо? «Хіба не любов усе єднає, будує, творить, подібно до того, як ворожба руйнує?» – запитує Григорій Сковорода, спинившись на мить у снігах, щоб послухати, як колядують замерзлі дітлахи. З острахом переступаючи поріг нового року, ми всі мусимо стати трішки філософами, мудрішими і розважливішими. У прихистку вічноквітучої тіні Григорія-Варсави Сковороди.

Потрапити в Сад

Відчинивши парадні двері, а був ще непарадний вхід, тепер замурований навіки (парадний вхід – для мертвих і священиків, непарадний – для живих, чому б ні?) ми потрапляємо в… сад.

Якби у XVIII столітті австріяки розібрали каплицю Боїмів, то ми б фактично нічого не знали про цю родину купців, лікарів і вчених. Історія – прикра штука: її документи фіксують судові процеси, скандали, шляхетські війни, а Боїми нічим таким не «прославились» і навіть не можуть воскреснути персонажами історичного роману. Колись на це звернув увагу Владислав Лозинський, львівський історик, що жив на початку минулого століття і написав дещо про цю родину та її каплицю поблизу катедри.

Каплиця Боїмів нині належить львівській галереї мистецтв і перебуває в жахливому занедбанні, бо наші патріоти воліють, аби вона ліпше щезла з землі, ніж була передана катедральному собору, на території якого простояла усе своє довге існування, і до якого перейшла наприкінці XVIII ст. Мовляв, поляки не так реставрують, як наші. Наші вміють краще, але в них нема грошей навіть на косметичний ремонт. Періодично кидають клич, що треба рятувати шедевр архітектури, збирають якісь гроші, але ліпше освітити кілька церков, щоб тішилися туристи, ніж бодай щось зробити для каплиці.

Я не це хотіла писати. Я навіть не хочу вихваляти цю пам’ятку архітектури. І не буду описувати каплицю з суто мистецького погляду. І тим більше переповідати різні легенди про неї. У мене інші наміри. Що може дати каплиця Боїмів сучасному Львову та його мешканцям? Як вона впливала і впливає на духовний простір Львова?

Кілька років тому я сиділа на лаві в каплиці й пила очима те, що бачила: спершу вівтар, звідти переводила погляд на алебастрову меморіальну плиту, а далі задирала голову до куполу, де з кесонів позирали обличчя отців церкви, євангелистів і ангелів.

Я працювала там науковим працівником, службовцем, касиром і прибиральницею в одній особі, але те не варте уваги нині. Головне мій досвід, містичний, естетичний і духовний, який досі працює на мене. Падав дощ, зрідка хтось заглядав, тепло світилися свічки обабіч престолу у дерев'яних химерних свічниках, схожих на ліану, і я не могла зосередитися на чомусь іншому, тільки на тому, що бачила. Каплиця видавалась мені книгою з каменю. Тоді. Тепер я зрозуміла, що помилялась. І помилялись усі ті, хто писав колись про неї. Зрештою, я їм не дивуюсь: надто багато тут усього. Я тримаю в руці шматок алебастру, який привезла восени з Журавно. Епітафія родині Боїмів, зроблена з жовтуватого журавненського алебастру Яном Пфістером. Алебастр акумулює в собі добрий настрій. І вони це знали. Боїми та їхні майстри. Усе це сакральне знання втрачене, покладене на жертовний камінь історії. Залишилася балаканина, яка не дає нічого душі, недолугі путівники з сухими описами, від яких хочеться позіхати, і, головне, слова миттю вивітрюються з пам’яті.

Георгій Боїм приїхав сюди з Богемії в часи Стефана Баторія, одружився з шляхтянкою Ядвігою Ніжньовською, мав п’ятеро дітей. Він торгував спершу сукном, потім зайнявся аптечною справою. Помер у віці 80 років. Був протестантом, перейшов до католицтва. Його старший син Павло став доктором медицини і філософії, вчився в Італії. Прожив 60 років. Мені здається, це йому належить ідея родинної каплиці, і що то він створив її концепцію.

Онук Боїма Михайло, єзуїт, їздив до Китаю і створив перший у світі латинсько-китайський ботанічний словник. Там він і помер, у Китаї, під час другого приїзду. Отже, тут він не похований. Зрештою, тут тепер не похований ніхто: останки Боїмів перевезли на Личаківський цвинтар ще наприкінці XVIII століття.

Щоб написати книгу про каплицю, не вистачить цілого життя. Але спробую відновити бодай те, як її могли сприймати у ті часи: початок XVII століття. Львів. Пошуки філософського каменя, еліксиру безсмертя. Таємні знання. Спогади про блискучу культуру Італії, минали молоді літа патриціїв, туга за тамтешньою елітою. Буйне розмаїття кольорів, форм, запахів міста, що стоїть на перетині торгових шляхів. Постійне змагання релігій, народів, культур, відкритість усьому новому. Одна моровиця – і рід буде стертий з лиця землі, одна пожежа – і втрата маєтку, нажитого важкою працею. Страждання і радість. Яку каплицю могли побудувати для себе лікарі та аптекарі, люди, що стояли в головах хворого, поступаючись дуже часто пані Смерті? Щось вузько професійне? «Перехожий, зупинись і подумай, чи твоє страждання є більшим, ніж моє», пише довкола єдиної в світі скульптури задумливого Христа, на даху. Ніхто цей напис нині не читає, але всі знають про його існування. Здавалось, Страсті, похмурі пророцтва на фасаді каплиці свідчать саме про те, з чим мали справу кілька поколінь Боїмів. Сама форма каплиці нагадує Жигмунтовську каплицю у Вавелі (Краків). Але зміст незмірно багатший. І не були ці люди такими примітивними! Вони повертаються до Львова після довгих літ навчання з великим багажем знань, інтелектуалами, поетами, що вміють розмірковувати про життя, смерть, суєту, як належить людині Відродження. Але вони вміло приховують ці знання від інших, не довіряючи письму, за зачиненими дверима домашньої церкви і місця вічного спочинку. І якщо колись вдасться розшифрувати текст Боїмів, він може виявитися далеко не ортодоксальним, незважаючи на близькість катедри. Навіть для сучасників то була загадка.

Відчинивши парадні двері, а був ще непарадний вхід, тепер замурований навіки (парадний вхід – для мертвих і священиків, непарадний – для живих, чому б ні?) ми потрапляємо в… сад. Кожен гід знає, що каплицю колись називали садовою, бо центральною сценою вівтаря є «Моління про чашу». Молитва Ісуса в Гетсиманському саду перед тим, як його схопили. Цього вистачить для туристів і самих гідів. Але ми, приречені жити в цьому місті, мусимо знати про нього більше і глибше, щоб не зруйнувати ненароком ауру Львова.

Наші знання додають йому сили. Отже, сама форма каплиці відповідає чотирикутному сакральному саду, замкненому муром, який називають вертоградом. Ця форма прийшла до нас ще з античності. Посередині внутрішнього дворика античних садиб був атріум, місце, яма, де ховали членів роду і поклонялись душам предків, приносячи жертви. У християнському вертограді місце атріуму зайняло дерево чи водойма, символ життя і зростання. Йдеться, власне, про монастирські сади, які були двох видів: зовнішні і внутрішні (вертогради), така сама обов’язкова річ, як церква. Символіка саду веде свій початок від райського саду, світового дерева, дерева пізнання Добра і Зла, на якому, згідно легенди, розіп’яли Ісуса. Звідти народжується ідея духовного зростання, окультурення (останнє найбільше властиве саме Ренесансу). По суті, тільки ренесансна людина могла побудувати для власних потреб таку багату на пластичні форми й сакральні образи каплицю, яка попри все не призначена для громади, лише для обраних. Боїми кинули Львову виклик, і вони, безперечно, заручилися підтримкою Церкви, яка в майбутньому мала стати власницею каплиці.

Початок XVII століття, коли була збудована садова каплиця, це ще не розквіт бароко, однак зодчі вже використовують на повну силу його ідеї. Злиття старозавітних і новозавітних сюжетів в її декорі, як внутрішньому, так і зовнішньому, має означати неперервність руху людини до вдосконалення через страждання, пристрасті й просвітління. У саду народилася смерть, і в саду відродиться життя, омите кривавим потом Ісуса. Містичне дійство спокутування-милосердя є віссю вівтаря, який цілком відповідає українському іконостасу. Центральна сцена – «Моління до чаші» – є теж садом. На задньому плані ми бачимо вояків, що йдуть арештовувати Ісуса. Це станеться після того, коли той вимовить останні слова: «Отче, пронеси повз мене чашу сю, а як ні, то нехай буде так, як Ти хочеш». Я не наводжу зумисне канонічний текст, а так, як він мені запам’ятався, бо це моє сприйняття і прочитання.

Сама каплиця відкрита для містичного, дуже інтимного, прочитання, бо ніхто в цей момент не спостерігає ні за нами, ні за Ісусом. Світ спить, як сказав Григорій Сковорода. І ще одна, дуже важлива річ: хвіртка саду відчинена, і над нею нахилилось розлоге дерево. Воно ніби намагається затулити постать Христа. За деревами ховались Адам і Єва, які согрішили. Це та хвіртка, через яку вони вийшли. Через яку вийшла услід за ними смерть. Це та хвіртка, якою увійде смерть і вийде спасіння. Усе це ми побачимо, коли підведемо погляд догори: жертвопринесення, воскресіння, страшний суд. Тричі повторюються Страсті в декорі: перший раз на фасаді, другий раз на вівтарі, третій раз на фресках, що були знищені реставраторами у 20-х роках XX століття. Неприпустима помилка, яка перешкоджає осягнути зміст послання з XVII століття. Тричі Страсті – тричі відречення Петра, який, до речі, стоїть при вході для мертвих з ключем від Раю (форма ключа повторює форму ключа від каплиці) – і Трійця під куполом. Саме з-під купола, звідки невеличкі віконця дають змогу проникати жмуткам світла, оживляти колись кольорові рельєфи, лине потужний потік життєдайної, оздоровлюючої енергії. Дивовижним чином поєднуються Книга мертвих і таємне призначення каплиці як місця релаксації. Втім, це характерне для бароко.

Неважко уявити собі навіть зараз, як виглядала каплиця, коли за нею доглядала родина Боїмів. Яскраві фрески, розмальовані рельєфи, які підсилювали гру світла, інкрустовані сріблом та перламутром золотисті двері обабіч престолу, вкриті рослинним орнаментом, як і панелі довкола стін, срібні свічники, коштовні килими на лавах і підлозі, що прикривали вхід до крипти, запах воску й ладану. І самі Боїми у пишному вбранні, багаті й щедрі львів’яни, які мешкали на Староєврейській вулиці, поруч, і, начебто, мали персональний підземний хід до каплиці, у що легко повірити. Рукотворний сад людського духу – ось що таке каплиця Боїмів. Дух, що співає Осанну разом з ангелами в куполі, що єднає світ людський і світ божественний.

Та повернемося до фігури Христа, яку, зазвичай, виконували в дереві. Оскільки дерево нетривке, то майстер зробив її з каменю, імітувавши дерево. Увінчаний терном, замислений Icvc, який сидить під Деревом Пізнання, що стало для Нього Деревом Спокути за все людство, і є віссю трьох садів, що входять в один цілісний ансамбль. Однак садів у Львові багато, й вони концентричними колами оточують сакральні сади Боїмів, і так до безконечності… Вони обертаються довкола нас, а ми довкола них.

Р. S. Відколи я уперше увійшла до каплиці не відвідувачкою, а її тимчасовою слугою, мене не полишала думка, що моя доля почала змінюватись, і зараз я просто в цьому переконана. Я пізнала на собі її магічний вплив, але це надто особисте, щоб про це розповідати. Я отримала від неї щедрі подарунки за мою допитливість і любов до неї. Проте лише тепер, через кілька років, майже десятиліття, я змогла побачити в ній Сад, а не Книгу.