Текст книги "Потонулі в снігах"

Автор книги: Галина Пагутяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 13 страниц)

Одного разу Вавилонська вежа…

Ці прикрі вересневі ранки, ці сірі вересневі ранки, коли туман ладний розплакатися при вигляді блідого змученого сонця, цей пронизливий холод, який мокрим рядном накриває непокриту голову – що тут скажеш? Пережили весну, пережили пекельну спеку влітку, переживемо й осінь. Маленький чорний песик не може дотягнутись до високого ящика для сміття, де є що їсти. Дуже високий ящик.

Із дна колодязя видно блискучі вітрини, наповнені всіляким вишуканим непотрібом. Ми теж непотріб, але не вишуканий. Непотрібні нікому. З цією думкою ти заходиш туди, де підлога вистелена щонайкращими намірами. Теж колодязь, засунутий зверху лядою, щоб не світило сонце. Твоя черга за тією жінкою в окулярах, з вузьким підборіддям. У кишенях нема нічого, чим би можна було побавитись, але ти все-таки знаходиш пересипаний тютюновими крихтами вчорашній сон. У ньому присутні нижчі духи, які випадково з'являються десь у полі, на річці, чи в лісі у вигляді чорного пера, кота, чи людей, чи просто тіней. Звичайний сон, але він підказує, що й зараз усе ілюзія, і в сірих коридорах повно тих нижчих духів. Коли десь опівдні настає твоя черга, і ти несміливо заходиш, тебе зустрічає надута потвора з риб’ячими очима і каже;

– Чого вам треба?

Ти плутано пояснюєш нижчому духові суть справи і він посилає тебе у кімнату 666.

Годі порозумітися з нижчими духами. А вищі на тебе не мають часу. Як же тоді бути? Ти так потребуєш захисту. Швидше-швидше в свою нору! Там можна запалити газ і заснути вдень, щоб потім вночі не спати.

«Мій ангел покинув мене, забравши серце з собою…» Тобі лишається залізти в ящик для сміття і закрити за собою кришку. Хай маленькі чорні песики жалібно скавучать, їм не дістатись досередини. Ти сам усе з’їси: лушпиння з картоплі, гнилі помідори, консервні бляшанки, старі газети, недопалки… Шкода, адже, можливо, твоє питання вирішилося б, якби ти зайшов до кімнати 666. І ти порозумівся б. Але від тебе зараз дуже тхне, і знову падає дощ.

Одного разу Вавилонська вежа ледь не сягнула неба…

Дивись назад

Мертві метелики, пізнього літа знайдені в павутинні на стриху, лежали в прозорій коробці разом з зеленим жуком, теж мертвим. Були ще засушені рослини, чиїх назв хлопець не знав, але сподівався довідатись, коли роздобуде визначник рослин. Мав він також коробки з камінцями, марками, скельцями, і ніхто не смів їх чіпати, бо все мало для нього цінність.

Одного ранку хлопця збудило цокання годинника. У його кімнаті висів на стіні старий зіпсований годинник. Він здивувався ще більше, коли помітив, що стрілки рухаються назад, а не вперед. Хлопцеві стало страшно, бо годинник був дідів, а дідо недавно помер. Учора вони ходили на цвинтар, і мама так плакала, що дідо, певно, почув її.

Тамуючи страх, хлопець вдягнувся, пішов умиватися, а потім вернувся застелити ліжко. «Я йду на річку прати, – сказала мама, – хочеш зі мною?» Хлопець уявив собі порожній, залитий мертвим сліпучим світлом берег, і до горла в нього підкотилась нудота. Він відмовився і пішов до своєї кімнати. Йому дуже не хотілося, щоб мама туди зайшла.

А тоді, опинившись на самоті, почув шарудіння на шафі. У запиленій коробці бились ожилі метелики. Вони не зразу полетіли до вікна, трохи покружляли по кімнаті. Зелений жук вдарився об фіранку. Хлопець підняв його з підлоги й поклав на підвіконня. Руки в нього тремтіли. Він замкнувся в хаті й став приречено чекати повернення діда з цвинтаря. Аби тільки мама це не побачила. Якось він його спровадить.

За дідом вернеться тато, який їх покинув. Не вмер, а покинув напризволяще. Хлопець не потребував його аніскільки. Вони з мамою чудово дають собі ради, і дні минають спокійні та безхмарні, бо вони зуміли зупинити час. Але чому все вертається у похмурість, холод, тривогу?

Хтось поторсав клямку, потім постукав. Хлопець затулив щосили вуха і заплющив очі. Не треба, ой, не треба! Дідо прийде, щоб ще раз померти, тато повернеться, щоб знову зненавидіти маму й бити їх обох.

Хлопець кинувся до своєї кімнати, зірвав годинник зі стіни і щосили кинув ним об підлогу. Той розлетівся на безліч шматочків.

– Нехай, нехай… – прошепотів він, вражений своїм неймовірно сміливим вчинком.

Хоч йому здавалося, що метелики не повернуться до коробки, бо сам бачив, як вони вилетіли у вікно.

Хам, син Ноя

Годі з кимось порозумітися: надто мало часу. Було це за великої спеки. Ховали одного з її знайомих, не таких вже й близьких. Втопився у морі. Вона про це не знала, а коли довідалась, то не було коли засмучуватись. Спека зробила її отупілою, і треба було порозумітися. Вони купили пляшку горілки і пішли в парк. Їх було четверо. А ще треба увечері знайти нічліг. Не слід було пити. Але вона випила і вся болісно скорчилась, бо від ранку нічого не їла. І зразу відчула, що негаразд, що це не той день, аби з кимось порозумітись.

Хоч всі були добрі до неї, але вона ще не бачила того, кого хотіла бачити. Велися якісь доісторичні розмови, плелася павутина спекулятивного мислення. Вона якось відразу обважніла і на руках понадималися жили.

– Що з моїми руками? – спитала.

Але ніхто не звернув уваги на її руки, щойно від городу, та ще з жилами, зовсім старі руки. Довкола неї мінився фейерверк самопохвали і самокомпліментів. Вона вже не могла впоратися з думками і дивилася в зелену гущавину, де щохвилі з’являлись якісь люди, якісь діти, якісь пси. Що вони говорять? – думала вона. – Чи мені потрібні ці балачки? І з ким мені хотілось порозумітись? Не з тобою, і не з тобою. Мої слова замерзли і відтануть, коли я приїду додому завтра. Але ніхто вже їх не почує.

Потім вони пішли в майстерню до одного художника. Там гостина була в розпалі. У когось народився син. У когось поховали товариша сьогодні пополудні. Із стін шкірилися бридкі жінки, і вона знову пила горілку, бо то все не мало сенсу. Тут не можна ні кричати, ні плакати, лише пити або не пити. До неї підходили люди, які мріяли з нею познайомитись, але вона лише посміхалась. Потім вийшла на балкон і дивилась у кам’яний мішок подвір’я, вчепившись руками за поручні. І розуміла, що її впіймали, що вона вже не вільна, як була три години тому, що її зв’язали, запхали до рота брудну смердючу шмату, і зараз розгойдають і вкинуть у кам'яний мішок. Але її повели кудись далі.

І вона згадала те, що бачила багато років тому.

…Пустельна вулиця, спека, гурт людей, над яким погойдується маленька труна, а в труні дитинка з почорнілим виснаженим личком. А попереду йде жінка з кошиком і розсипає рожеві пелюстки. І ось вони вже зникли, і по них лишилась стежечка з рожевих пелюсток…

– Що будемо з нею робити?

– А дідько знає! Не я її сюди привів.

Над нею усміхнене лице Хама, сина Ноя, того, хто врятував невинні істоти від потопу.

Цієї візії неможливо було уникнути, але вона знову вирвалась і пішла рожевою стежечкою, куди та вела, і замерзлі слова поволі відтавали від подиху смерті…

Знак

– Мамо, підемо гуляти? – вдесяте питає мала.

– Підемо.

Стільки роботи… Треба палити, гріти воду для купання, позбирати буряки, нарвати слив на повидло, підмести подвір’я, бо завтра неділя, а мама прийде з городу змучена. У жінки затремтіли губи. Коли тепло, роботи як на каторзі, з ранку до вечора, а стане холодно – сиди в хаті. Чоловіка нема, роботи для неї також. Нема за що жити. Мала не розуміє. Хоче, щоб з нею бавилися, читали казки. Нема коли. Нема коли. Нема коли.

– Підемо.

– До того краника?

– Так. Хіба недовго.

Жінка кидає ключ під відро, і вони швидко-швидко йдуть до хвіртки, за якою свобода. Так вона колись у дитинстві тікала на річку чи до лісу, щоб часом не завернули і не загадали щось робити. Мала вчепилася брудними пальчиками за рукав, шапка злізла на очі. За сходами, що ведуть з горбка, вони сповільнюють крок.

– Мамо, я так люблю ходити до того краника!

– Я так само.

На покинутому колгоспі, серед острівця зеленої трави б’є невеликий струмінь води, залишки колишнього водогону. Мала стає на дощечку, крутить краном то ліворуч, то праворуч, ухиляючись від бризок.

– Можна, я ручки помию?

Жінка сидить на траві. Ноги її обважніли, руки чорні від колення слив. Нема сили. Треба пришити гудзика до курточки, то вже увечері, як вкладе малу спати і сидітиме на кухні, дрімаючи над книжкою, єдиною розкішшю в її безрадісному існуванні. Простудиться, вода холодна. Але несила щось сказати. Болісний клубок підкочується до горла. Нема коли приголубити дитину, піти з нею до лісу чи поїхати до міста. Півгодини забави з краником, поки вона тут перебуває в заціпенінні, хоч із землі тягне холодом, а в неї хворі нирки.

– Мамо, я курточку обхляпала!

– Добре, – механічно каже жінка.

– Може, додому підемо? Баба прийде, буде сердитися.

– Ще трошки!

Ще трошки, ще кілька хвилин нерухомості. Десь далеко-далеко ліс. На краю світу. За ним сідає сонце. Піти б колись туди, лягти в траву і заснути!..

– Мамо, помацай ручки!

Руки в неї вже чисті, але холодні й червоні. Жінка дихає на них, цілує, щоб зігріти, тулиться щокою до дитячого личка. З того боку, де сонце, вилітає троє білих голубів. Вони роблять над жінкою і дитиною три круги і зникають; наче їх не було.

– Ти бачила, доню, голубів, бачила? Вони дають нам знак, що ми будемо щасливі з тобою, що у нас все буде добре.

– А чого? – питає мала, задерши догори голову.

Втрата пам'яті

Щойно ви стояли в кінці неймовірно довгої черги невідомо за чим, і ваше лице було самотніше і сіріше, ніж звичайно, бо пізня осінь провалила все місто в порожнечу. Та ваше серце здригнулося, коли молодий чоловік напідпитку злегковажив чергою і вихлястою ходою подався до пивбару. Там теж була черга, але ви вдвох швидко впоралися і з нею, і з пивом і вже майже приятелями пішли в гості, у якийсь напівбогемний, напівзлочинний підвал, де пиятика була в розгулі, у темному кутку якийсь лайдак бив жінку, але ніхто за жвавою розмовою на це не звертав уваги. А говорили про Нострадамуса, ціни й гендель за кордоном. Ви не встрявали до розмови. Вам було цікаво, та й отой лайдак позбувся жінки, і вона чемно лежала на підлозі. «Вона спить», – попередив хтось.

Невдовзі всі пощезали. Лишилися ви зі своїм майже приятелем і та жінка, котру лупцювали. Вам закортіло на неї глянути. Ліпше би ви не робили цього: у неї з грудей стирчав ніж.

Слава Богу, вам вдалося зникнути в темряві! Ваша жінка лише кліпнула отупілими від телевізора очима й знову задрімала. А ви, певно, бачили не кіно, а ту зарізану нещасну, бо вперше за п’ятдесят років вам трапилася така пригода. І серце боліло всю ніч.

Вранці ви стали коло вікна, бо мали вихідний, і побачили, що надворі падає жовтий дощ. І калюжі теж жовті. Покликали дружину, але та не захотіла дивитися, навіть коли дощ перемінився в червоний. Ваш дорослий син несповна розуму викладав з кубиків якусь споруду й тішився, що вона в нього не падає, і лице його було гарне й мудре.

Дружина послала вас заплатити за квартиру, і ви дуже боялися йти під червоний дощ. Він, правда, перестав, але лишалися червоні калюжі. Ви покірно достояли свою чергу і вже коло самого віконця загубилися. Аж так, що забули і сина-ідіота, і рідну дружину, й незнайому жінку, котру при вас тихенько зарізали, і своє ймення, назву міста, й всі імена та назви, що є на світі. Та й пішли собі, не завважуючи ні жовто-синіх фанів, ні черг, ні убогих весільних кортежів з прив’язаними до машин ляльками. Не почуваючи голоду, спраги, ви ходите незнайомими вулицями, і ніхто вас не впізнає і не відведе за руку додому. Спите у під'їздах чи на сходах останнього поверху притулившись до опалювального радіатора.

Та ось жінка у довгій латаній сорочці підходить, бере вас за руку і веде вниз-вниз-вниз, у темряву, аж доки попереду не заблисла цяточка світла. Жінка виводить вас через пролом у стіні на поле зеленого жита. Дбайливо садовить на межі, а сама приєднується до таких, як вона, жінок в білих сорочках, що жнуть. Вона обертається з лагідною посмішкою. Брудного, зарослого, старого чоловіка нема. Є хлопчик, що сидить на межі й пересипає землю з однієї долоні в іншу.

Потонулі в снігах

Їх уже давно немає на цьому світі, а чи є вони в іншому, того ніхто не відає. Ними страшили дітей, але були такі діти, що не боялись: кидали в них камінцями, викривлялись, обзивали, хоч то гріх знущатися над бідним…

Бака жив з мамою й татом у хатці під солом’яною стріхою, і пас корову. Вічно ходив у хутряній шапці й піджаку, застебнутому замість гудзиків шпильками. Весь час посміхався. У війну німці варили зупу, і малий Бака, тоді він звався ще людським іменням, підійшов до них. А котрийсь німець вдарив його по голові, аби не ліз, куди не треба. Так Бака лишився вічною дитиною. Дуже не любив, як з ним дрочилися. Коли напасникові вдавалося зірвати шапку з нього, затуляв голову руками і сідав на землю. Сидів би так до самої зими. Сніг би падав на нього, а Бака все сидів би, втративши найдорожчий свій скарб – стару облізлу цигейкову шапку. І плакав би гірко, як тільки плаче трирічна дитина.

Про Сороку (так він писався) діти казали, що він повбивав багато людей, і ніц йому за то не було, бо варіят. Тепер я знаю, що то все були вигадки, бо хто б дозволив Сороці вільно ходити. Як на нього находило, Сорока ходив, радше бігав, по селі, заполонений дуже важливою думкою про якісь документи, папери. Йому конче їх було треба, тих паперів. Найстрашнішим був Сорока тоді, коли уста йому заціплювало, і дуже важлива думка ховалася вглибині його збуреної перемученої душі. Таким я його зустріла спекотного дня. Було мені тоді років десять. Він швидко йшов мені назустріч: увесь сірий з пронизливими очима. Я була сама, далеко від хати. Відчула, що зараз може урватись цей день, літо, усе, що було в мені й поза мною, відчула, як я скочуюсь в холодне, засипане снігом, провалля. Щось підказало мені зійти з дороги і завмерти нерухомо. Я вірю, що божевільний Сорока змів би мене зі свого шляху, бо не бачив у мені живої істоти, перейнятої страхом чи, може, співчуттям.

Ще була Кася, яка тижнями ходила блудом. Щось її будило в теплій хаті, кликало, і вона ходила лісами, полями під дощем і снігом, в шлапаках на босу ногу, колись гарна, а потім зіпрана вітрами й зимною росою. «Касуню, – кликала її моя бабця, – ходи до хати, дам тобі теплої зупи». – «Ні, ні, цьоцю, мушу йти, не маю часу!» Але деколи давалась вмовити, їла хапливо, як пес, позираючи на двері, ніби хтось хотів її попутати, не пустити туди, де їй конче треба, куди її кличуть. Якоїсь зими вмерла у полі. Певно, їй там було легше вмерти.

Чи їх не любили, чи не було кому оборонити тих трьох нещасних, що їх недобрі люди звали дурними і варіятами? Певно, що любили і з болем дивились на їхні муки. Але над ними владарювало щось сильніше, ніж розум, і боюсь, сильніше навіть за самого Бога. І тільки після смерті Його рука зняла шапку з голови Баки і той втішено припав до колін Божих. Та ж Божа рука кинула в небесний вогонь папери Сороки, і він радісно засміявся. А Кася змогла блукати райським садом поміж дивовижних лагідних звірів, чи плести віночки для Матері Божої, ангелів і для себе самої.

Дім за рікою

Денне світло заходить через вікна на балкон, бо ті завжди відчинені, хоч ні господаря, ні господині, ні їхньої доньки немає вдома. Господар зовсім поруч, через дорогу, лежить під майже непомітним горбком землі біля каплиці-костьолу із спаленим дахом. Господиня з донькою вже багато років як виїхала до родини.

Цей дім, що постав серед гір та акацій, переживе ще нас з вами: гарний, мурований, з високими сходами і червоним дахом. Будував його дуже затятий чоловік, котрий пустив ним коріння в галицьку землю. Не зміг той чоловік ні втекти, ні сховатися, коли в сороковому році прийшли його розстрілювати з чийогось безглуздого наказу – на випадок, щоб не служив німцям, якщо ті з’являться в краї. Серед вбивць був один із села, що за річкою. То чоловік просив його: «Добийте мене, Петрицин!» А в новому домі ламала руки жінка… За що стріляють її Антося? За те, що збудував станцію, аби вода йшла до міста? За те, що поляк?..

Вікна дивляться на всі сторони світу: на річку й село за нею, на станцію, на гори й на доли. Сонце зазирає в кімнати по черзі, а найдовше в дитячу, де стоїть фортеп’яно, у великій шафі повно ляльок у гарних строях, а збоку підвішено високе люстро. Дівчинка в рожевій сукенці з короткими рукавами дивиться у це люстерко, але не бачить у ньому ні своєї сукенки, ні сірих очей, ні русявих кісок, тільки сонячне світло, ніби то сонце, а не дівчинка, стоїть перед люстром. А потім скло темніє і від грому розтріскується. Тріщини схожі на павутиння. Дівчинка бачить, як вона в гарній сукні їде на фірі розкислим шляхом і величезна парасоля нависає над нею, мов чорне небо. Та ось вона вже сміється на сходах маленького будиночка – нарешті по стількох роках блукання дівчинка може назвати його рідним. Павутиння обплутує їй лице і руки, що пташиними лапками виглядають з широких рукавів сірого костюма. Люстро розпадається остаточно, одна зі скалок залишається на підлозі. А інші – згасли.

Вночі біля дому пасуться коні, нічийні, бо переходять щодня в інші руки. Хто стане їхнім господарем? Чесатиме їм гриви, насипатиме вівса, вкриватиме попонами взимку?..

Під час зливи через завжди відчинені балконні двері в дім залазять пастушки. Бігають по кімнатах і кінець кінцем опиняються на горищі. Там вони слухають, як б’ють по блясі струмені води, і дивляться у віконця, за якими хитаються гілки старих яблунь, хоча до самих яблук їхні дитячі руки ніяк не можуть дотягнутися. Після дому пастушки вибираються на подвір’я, залазять на дерева. Ніхто не зупиняє їх, не кричить, що слизько, хоча господар поруч, через дорогу, під непомітним горбком, зарослим чіпкою травою…

Як будували хату

На лавці коло величезного дев’ятиповерхового будинку сидять і гріються на сонечку старі баби. А воно то вигляне, то сховається, наче жаль йому на отих немічних тепло розтрачувати. Одна вже зовсім негодяща: руки сухі й білі, як пелюстки, аж просвічуються. Вбрана в нове пальто, чоботи-бурки, синю грубу хустку: все старече, незносиме.

Одна бабуся скаже слово, друга, і слова ті так далеко від Бога й людей, що зостаються з ними, нікому більше не потрібні. А завтра візьме котрась з них та й помре. І нічого від того не зміниться: комусь дадуть квартиру, хтось народиться, а все ж дім пусткою не стоятиме.

Тяжко було колись хати зводити. Дерева купи, привези, добре, як коні маєш, а як нема – зич. А ще біда: півсела згоріло, й не знали, хто підпалив. Може, й не підпалив. Солома, будиночки з дерева. Як свічки – палаці. Прибігла сусідка: «Настю, горите!» Я вже без пам'яті. Вхопила найменшу разом з подушкою, – та вже й не було чого рятувати. Все пішло з димом: лахи, постіль, збіжжя. Лишилися ми голі й босі: п’ятеро діточок, Божечку. Марусю й Івана взяв до себе брат Василь на Глинне. Старшого Юзя забрала тьотя Кася худобу пасти. А я з Стефкою і Ганею пішла до другого брата Миколая. Сам казав: «Живіть, поки хати не збудуєте». Там своїх дітей троє. Братова так дивиться, ніби ми в неї кусник хліба видираємо.

Чоловік піде до лісу, а я пхну дітям по бульбі пісній, та й порпаємося в попелі, де який цвях чи цегла. Прибіжить Юзуньо від худоби і нам помагає. Така господарна дитина! У тата вдався. Той каже: «Як збудуємо нову хату, то мусить бути як писанка. Щоб і стіни високі, і вікна великі, і дах з черепиці». Аби здоров’я було. Як нема здоров’я, то ніщо чоловіку не миле: ні худібка, ні поле, ні хата. Як ми за тую хату наробилися! Те дістань, те привези… Чоловік на скіпочку всох з тої праці. Добрий був до мене, царство йому небесне.

Ще в старій хаті, було, першим встане, розпалить, а тоді вже кличе: «Вставай, Настуню». Аби мені зимно не було.

Юзуньо в нього вдався. От був би файний чоловік для когось! Та не дав Бог. Я вже й не плачу, хіба десь колись, як посиджу в хаті сама цілий день. Коней любив Юзуньо. Мали двох, то один підірвався, а другий заслаб і здох. Як він за ними побивався…

Вже ми стіни звели, хату перекрили. Нема кращої над дерев’яну хату: тепла, суха. Ще й підлоги не зробили, вікон не повставляли, а я вже господиня. Поставили піч – варю їсти. Юзя та Івана забрала до нової хати. Так ми всі тішилися, а найбільше я, що є свій дах над головою, що не треба нікому в ласку стояти. Стала наша хата, як писанка: на все село. Тепер понабудовували кам’яниць, а тоді люди не мали за що. Цегли – і тої не виділи. Тяжко далася нам хата. Як була війна, то нас обійшло. І ми всі живі-здорові лишились, хоч і голод, і холод, і сльози. Бандери – ще гірше. Не знаєш, коли по тебе смертонька прийде. Юзьо та Іван в комсомол записались, то я вже не спала, не їла. Юзя вбили, старшенького мого, 20 годочків мав. А потому я мов і не жила. Ніщо не було миле. Повіддавала доньок, вженила Івана, бавила внуків, а сама думала, яка ж то жінка могла бути в Юзуня, а які діти. Певно, він би не пішов з хати, як ті, хоч і вони рідна кров, і за ними серце болить.

Чоловік мій вмер ще не дуже старий, а я після того п’ять літ корову тримала. Діти приїжджали, до себе кличуть… Тільки ніяк не можу лишити могилки рідні: і тато мій тут, і мама, і чоловік, і Юзьо. А хату на кого покинути? Чую, то одна баба поїхала до міста, то друга. Донька Стефа каже: «Мамо, у вас по кутах павуки, фіранки чорні. Встидно мені за вас. Ви вже негодні самі робити. Мушу вас забрати».

«Ліпше б мене смерть забрала, такий непотріб», – думаю, але мовчу, бо гніватися буде.

«Ну, то я приїду в суботу!»

Я сама чую, що стала таки слаба: за бульбою нагнутися не можу.

Треба порадитися. Увечері сіла я за стіл, свічку перед образом засвітила. Лєктрики не вмикала, бо старій бабі й того досить.

Відкрилися двері: зайшов Юзьо, білий на лиці, як крейда, голова бинтами обмотана. Сів на лавці.

«Може, тата почекаємо?» – кажу.

«Добре, мамо».

Ніколи мій Юзуньо мені не перечив, ніколи я від нього слова поганого не чула.

«Як тобі там, сину, чи добре?»

«Добре, мамо, але далеко. Звідти й землі не видно».

Рипнули двері. Зайшов чоловік.

«Пощо ти нас кликала, Настуню? Знаєш, як тяжко звідти добиратися? – докоряє. – Недовго вже тобі. Почекала б».

Затрусилася я вся, заплакала:

«У кого ж я маю спитатися, як не у вас? Була нині на цвинтарі, чого ж ви з-під землі не обізвались?»

«Кажи, жінко, швидше, що в тебе, бо скоро нам вертатись».

Я ж усе, як є, розповіла.

«Їдьте, мамо, до Стефи, а хати не продавайте. Як умрете, то вже тоді. Скажіть Іванові, щоб дах залатав, бо вся стеля прогниє. У сінях підлогу щось прогризло, треба нову дошку».

«Добре, Гриню. То їхати мені чи ні?»

«Їдь. Але хати не продавай. То добре, як хто в ній житиме, а то розвалять і поставлять нову. Не буде тоді нашим душам спокою довіку».

«Ну, нам пора».

«Та ще посидьте. Щоб я на вас надивилася…»

«Невільно, Настуню!»

«Може, ви голодні?»

«Ні, мамо, не голодні. Хіба маєте хліб свого печива».

«Йой, не маю, тільки магазинний!»

«Тоді прощайте!»

Вклонилися мені обоє і вийшли. Я вже до рана очей не стулила.

Забрали мене донька з зятем. Сьомий рік живу. Тепло, чисто, вода в хаті. Того й не хоче по мене смерть прийти. Думає, як старій добре на цьому світі, то нема чого пхати на той…