Текст книги "Потонулі в снігах"

Автор книги: Галина Пагутяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 13 страниц)

Числа живих і мертвих

Мав п’ятеро дітей: двоє синів і три дочки, і не раз говорив: «Я маю вас, дітоньки, як п'ять пальців на руці». Тулив їх докупи, пальці до пальців, що виростали з однієї долоні, наче колоски з нивки.

По війні найстаршого сина вбила сліпа куля. Сплутали його повстанці в темряві з іншим, за ким тоді полювали. Моя мама, ще майже дитина, змила кров йому з лиця, аби не додавати матері ще більшого горя. Бабці було вже дев’яносто, але вона кожного дня плакала за сином, і носила за пазухою, загорнуту в папірець, його єдину фотокартку.

Отже, їх залишилось тоді четверо. На кожен кут. В кожній кутині по дитині. І всі пішли з хати. Залишилась у ній моя мама. Вона народилась 4 серпня, саме того дня, коли біля церкви поставили величезного дерев’яного хреста. Мама, коли приходила на цвинтар, тулилась до нього й казала лагідно: «Мій ровеснику». Хрест досі стоїть, а мами вже немає.

Їх залишилось троє. Троє дітей було в моєї мами, три доньки. Я – наймолодша. У селі в нас майже не залишилось родини. Старші повмирали, і кров стала далекою і чужою. Дерева в саду дичавіють, відпихають нас своїм ламким старим гіллям, а самі тягнуться вгору до неба. І коли подме особливо сильний вітер з гір, деякі падають. І кропива жалить, пагони ожини до крові роздирають руки. Тільки хата ще впізнає мене, коли я тут ночую, вночі озиваючись різними голосами. Ковдра здіймається в повітря, я прокидаюсь, бреду у сні на кухню й бачу маму або бабцю.

Число «2» – найгірше. Мій дід був переконаний, що в цій хаті не може жити дві особи чоловічої статі. У нього зовсім молодим помер молодший брат. А з двох синів залишився молодший, який поїхав жити до міста. І з близнюків один не виживає. Вмирає той, хто найменше пристосований до життя, для кого рідна кров не має такого значення, як для інших. І шлюбні пари розбиває як не смерть, то розлука. Усе йде до зменшення. Зворотній відлік роду, що приречений до розсіювання по світах.

Чило «1» – це самотність. Кожен помирає з великим болем, і щоб не бачити його страждань, рідні залишають його самого. Коли настає тиша, зупиняється годинник життя, заходять знову. Щоб підготувати тіло для землі.

Тоді вступає в силу закон мертвих чисел: три, дев’ять, сорок.

Міст і духи

Чорний просмолений дерев'яний міст був пасткою вночі і страхом удень, а у снах ніколи не вдавалося його перейти. Під час повені він двигтів, тремтів, і всі чекали, що він завалиться. По ньому ходили люди, собаки, а під ним жили духи, може, тролі, може, водяники. Це завдяки їм міст не завалювався, тільки випадали окремі дошки на помості, а так усе було гаразд. А потім міст розібрали, і поки не побудували бетонний, ставили тимчасові просто на воді, на брилах. Повінь їх зносила. Повінь зруйнувала навіть новий грандіозний бетонний міст, відкусивши від нього добрий шмат і віднісши останки на відстань тридцять метрів.

Як відомо, духи не користуються мостами. Коли їм треба перейти на той берег, вони сідають на плечі людям, і ті, пронісши вантаж нечистої сили, слабнуть і потім помирають.

Отож, призначення мостів полягає не лише в тому, щоб не замочити ніг, коли переходиш ріку, а й щоб не стати тяглом для духів.

Понівечивши новозбудований міст, ріка наче втратила силу, й піддалася нашестю вербової лози, кущі якої обліпили річище як сарана. Немає в ріці колишньої потуги й стільки води, щоб впоратися з тією напастю, а дощові хмари воліють мандрувати в теплі краї. Та все ж я ходжу на отой старий дерев’яний міст

міст

міст

міст

міст

міст

міст

Він не змикається з лівим берегом, розмитим давньою повінню. Таку відстань не перестрибнеш, хіба що хтось подасть тобі руку, достатньо довгу. Але хто? Міст тепер належить духам води і землі, і перейти його можна лише раз.

– Не бійся, – каже до мене дух. – Тут ти вже усе бачила, а там… можливо…

– Добре, – погоджуюсь я врешті, дивлячись, як насувається з-за пагорбів осінь.

Це ж не Стікс, а дух отой не Харон. Чого ж мені боятись, коли я вже давно нічого не боюсь.

– Ходи, – мовить дух, простягаючи мені довгу білу руку, і я йду по ній. як по свіжотесаній дошці через міст

міст

міст

міст

міст

міст

міст

На тому березі усе не таке. Трава вже вигоріла по-осінньому. Із дикої груші облетіло листя, а павутиння креслить у повітрі траєкторії польоту павуків. І всюди прозорі скляні куби, в яких ув’язнені серця, великі й малі. Напевно, за перехід у мене заберуть серце. І я питаю духа, який хоч і має обриси людського тіла, але очі в нього наче два каламутні вири:

– Ти забереш моє серце?

Він хитає головою:

– Нащо мені твоє серце? Якщо хочеш розбий оті скляні штуки, й можеш йти собі далі.

Я підіймаю легкий прозорий куб і кидаю його на землю. Він розлітається на скалки. Краєм ока я бачу як міст спалахує. Я кидаю наступний, ще один… Міст горить добре, бо просочений смолою. Ну, ось, робота закінчена.

Ситий дух стає важким і неповоротким. А я йду собі далі. Не люблю битого скла на березі ріки.

Моє серце зі мною. Я заплачу ним за перехід іншого мосту. Він там, десь на заході. Срібний міст.

Відречення

Коли Ісуса схопили, Симон Петро пішов за ним у двір первосвященика і став біля вогню погрітися. Воротарка спитала:

– Чи ти не з учнів того чоловіка?

– Ні.

Так він відрікся вперше.

Ніч була довга і Петро присунувся ближче до вогню, ворушачи над ним закляклими пальцями.

– Чи ти не з його учнів? – знову спитали його.

– Ні.

А один зі слуг первосвященика пригадав:

– Чи не тебе я бачив у саду з ним?

– Ні.

А потому запіяв півень. І хоч ніч тривала, Петра вже ніхто не питав, хто він. Бо цієї ночі він став ніким, лише покірним мирянином, котрий не має даху над головою.

…А в цієї жінки двоє синів були в бандерах. І обох вбили за одну ніч, а на ранок привезли під сільраду, аби родичі впізнали. Прийшла мати і побачила мертвих синів. Але не впізнала, бо жоден звук не вирвався з її вуст. Навіть не скам’яніла, як Ніоба, бо камінь не відчуває болю й страху. І ніхто не сказав уголос, чия вона мати, хоч усі знали. Такий великий був тоді страх.

…Господь знає, що страх – то не смертний гріх, і сумно посміхається при згадці про Симона Петра і ту бойкиню. Простягає над багаттям руки, щоб зігрітись холодної серпневої ночі, бо раптом згадав слова єдиного Сина на хресті:

– Боже мій, Боже мій, чому ти мене покинув?!

Сім новел

Двісті років тому в Урожі…

Двісті років тому в Урожі будували церкву. Вона була біла, як гусятко, заки не стемніла від негоди й часу.

Якоїсь днини сидів на дзвіниці майстер і клав ґонту. Сонце палило і захтілося майстрові пожартувати. Внизу дорогою їхав хлоп на фірі й нич собі не думав, не гадав. А майстер тихонько сказав «п-р-р!» – і коні стали. Хлоп їх бичом, хлоп – «вйо!» Вйокає, б'є, а ніц з того нема. Коні ані руш, ніби перед ними мур, а не гостинець. Бідний хлописько пражиться на сонці, далі вже волос у себе на голові рве, бо пан буде бити, як не вернеться завчасу до фільварку. Посходились люди, а не видять, що то пан майстер на дзвіниці дре лаха з бідачиска і регочеться.

Але знайшовся оден, що втямив у чім річ і шепнув фірманові, аби приніс з корчми фляшку пива. А як той вернувся, зопрілий, аж з нього капало, казав розбити фляшку до дишла. Хлоп так і зробив, і зразу коні рушили, а майстер впав з дзвіниці й забився на смерть.

Тепер наша церква вже не біла, не чорна, а помальована на жовто. Дзвіницю без жодного цвяха вкоротили і накрили бляхою. А про майстра, який нещасливо пожартував, ніхто не пам’ятає, та й він не встиг вирізати свого імені десь в темнім куточку.

Золота чаша

У ті давні часи, коли наш край воювали турки й татари, люди ховались по лісах. Одна жінка не встигла втекти. Вона побачила, що до її хати їде туркеня на коні. Швиденько запхала дитину під нецки, а сама сховалась на печі. Туркеня зайшла до хати, почула, що плаче дитина і сказала:

– Дитя під коритя, а мамка на печі!

Їй хотілося пити і вона нагнулася в сінях над великою діжкою з сироваткою. Тоді жінка прискочила, вхопила туркеню за ноги і втопила в тій діжі. А сама відв’язала коня, знявши з нього поклажу. У мішку було багато золота і срібла. На ті гроші жінка побудувала церкву. Серед скарбу була чудова золота чаша для дарів і її поставили в новій церкві.

Отаке розповідають. Але то ще не кінець. Жінка, яка втопила туркеню, не могла спати. Золота чаша верталась щоночі в її хату на одне й те саме місце, на вікно, і сяяла так, як місяць. І щоночі жінка мусила крастися до церкви, щоб віднести чашу. Коли лягала на часину, а піяли вже треті когути, снилась їй туркеня, що мала біле волосся й сині очі. Туркеня хитала головою й казала:

– Мої діти за мнов плачут, а твоє коло тебе!

Тоді нещасна не витримала, вкинула ту чашу в студню, але й на дні студні вона блищала, як місяць, і туркеня хитала головою:

– Мої діти за мнов плачут, а твоє коло тебе!

І диявол спокусив жінку на великий гріх: вирішила вона спалити церкву Але, як несла вогонь, знялася буря й погасила його. І збагнула тоді нещасна, що не вернеш вдіяного…

Досі спить вона на дні студні, тримаючи коло грудей замість дитини золоту чашу. А її дитя плаче за нею…

Підманули Галю…

Відкрий очі й побачиш, що все довкола горить. Крізь полум’я просвічують стовбури дерев. Вони падають, сиплють іскри і далі підпалюють траву. Серед того ненаситного вогню кидається олень, припнутий мотузкою. Він не може втекти і кричить: «Допоможіть мені! Відпустіть!» Йому допомогло дерево, впавши на нього, і він не згорів живцем, засуджений на повільне спалення. Ти ще не прийшла до тями, хоч уже розплющила очі. (А ще падали птахи, бо й небо горіло). Полум’я наближається, облизуючись у передчутті смачного поживку, бо твоя одежа просякла живицею. І коси, якими ти прив’язана до сосни. Кричи не кричи, все одно не вирвешся, згориш дотла. Та милосердна стріла татарина, що стоїть на тому березі річки, не дає виконати присуду: спалення на повільному вогні. Йому нема діла, що ти вкинула своє дитя у воду, бо не знала, чиє воно, але знала, що воно було мертве, і поросле шерстю, як звір. Просто смерть має бути швидка, щоб іще встигнути зайти у двері потойбічного світу, які зачиняються, коли заходить сонце.

…А тебе виводять за руки з пологового будинку, і ти обертаєшся, плачеш. Очі в тебе, яку прив’язаної сарни, а груди повні молока. Вночі ти мовчки встаєш, прислухаючись до мирного хропіння чоловіка, повзеш на кухню, підкручуєш газ до жовтого полум’я, встромляєш у вогонь руку. Відкрий очі – і ти побачиш лице твого сина, поросле шерстю, сина, якого тобі не віддали, хоч ти могла б узяти його і піти в глибокий ліс, сховатись з ним у шкаралупці горіха, і нікому б ви не заважали. Але ти не можеш цього побачити, бо вся твоя увага прикута до болю в руці.

Панна з жовтим волоссям

Коли мій дідо був ще молодий, пас одного разу уночі коні біля холерного цвинтаря. Тоді там стояв самітний дерев’яний хрест. Дідо грівся коло вогню, бо ніч була зимна. І почув він музику, а потім побачив, як над ним у повітрі летить весільний поїзд на конях з заплетеними стрічками гривами. А молода – панна з жовтим розвіяним волоссям у старовинному строї. Дідо закляк з великого дива, а вогонь, ніби мав ноги, побіг вслід за весіллям і за пару кроків спинився. Мана зникла. Таке не забувається до смерті.

Коли я народилася, один дідо тішився з мого рудого волосся. Я ще пам’ятаю, як він гладив мене по голові. У нікого в роду не було такого волосся. Воно з’явилося з дідової пам’яті про панну-молоду, чий привид пронісся над нічним багаттям, чия неспокійна душа живе, можливо, в моєму тілі, і рветься, шукаючи один їй відомий притулок серед ночі.

Світ варварів

У старезному лісі, просякнутому солодкуватим запахом тління, в дуплі великого дуба, жив чоловік. Харчувався він ягодами, горіхами, грибами, і давно його вже нічого не хвилювало. Жив він отак, може, сто років, може, двісті, на зиму зариваючись в опале листя так глибоко, що не чув, як по ньому топтались олені, поки він спав, підібгавши коліна до грудей, як немовля в материному лоні.

Та якось улітку до нього прийшла людська істота в порваній одежі, збіджена до краю й голодна. То був молодий хлопець. Старий прийняв гостя, як неминучу даність, нагодував, зробив йому постіль коло свого дупла і нічого не питав, а вранці, коли той прокинувся і понуро грівся на сонці, сказав:

– Я знаю, звідки ти прийшов. Світ мав би рости, множитись і захопити мій ліс, а він і досі меншає.

– Він менший за цей ліс. Мені там нема місця. Тобі щось треба від мене, діду?

– Ні. І добре буде, коли й ти нічого від мене не вимагатимеш. Ліс дасть тобі усе. Він не любить хіба вогню.

У мене немає вогню.

І так вони стали жити втрьох: ліс, дідо і хлопець. А восени, коли іній спав на землю і став душити в’язкий туман, дідо назбирав листя, заповнив ним яму, і двоє людей сховались глибоко-глибоко. Заплющили очі, підібгали коліна до грудей, і заснули. І снився їм не світ варварів, що міг уже на той час вміститись на долоні, а те, що снилось деревам: спів птахів, котрі навесні повертаються додому.

Інші

Віднедавна він на кожному кроці став натикатися на інших. Вони мали іноді людську подобу, іноді звірину, навіть були неживими предметами, але як тільки він наближався до них, холодний піт з'являвся на чолі і серце починало страшенно гупати. У великому місті повно дивовиж. Воно зовсім не є сіро-одноманітне, воно само – істота. Чоловік, котрий відчував наближення інших, мав за тридцять років, і це з ним трапилось уперше. Хвилюючі зустрічі з іншими переповнювали його, але йому ніяк не вдавалося розповісти про них друзям. Кожен з нас потрапляв у подібну ситуацію, коли не міг розповісти щось дуже важливе, і в ньому наростало невдоволення, роздратування. Цей чоловік не знав, що вступив у контакт з іншим світом, який відтепер керуватиме ним, приручатиме його і неминуче доведе до якогось повороту за яким буде вихід, такий собі колодязь з освітленими стінами, куди доведеться летіти сторч головою.

Він давався вести покірно, він лише зауважував інших. Вони з’являлись не вдома, а завжди на якомусь порожньому місці, осяяному нерівним денним світлом. Коли він обертався — інші зникали. То були ущербні істоти: або злі, або вироджені, або зруйновані. Недавно він відчув, що боятися їх небезпечно, тікати ще гірше. Треба йти спокійно, як повз розлюченого пса, не обзиватися, вдавати, що не помічаєш, інакше вони кинуться на тебе. Їх ставало щораз більше довкола. Він їх легко впізнавав, бо їхні тіла не випромінювали тепла і не мали тіні. Якщо йому дано це бачити, значить, він їм на щось потрібен.

…Він доходив уже до річки, коли песик, з якого було знято повідок, почав гавкати. Здалеку здавалося, що він спіймав руду жабу. Чоловік побіг туди і побачив велику руду мишу з чорною смужкою на хребті. Він чув, що такі миші отруйні, й кинувся відганяти пса. Хоч той навіть не намагався вхопити мишу, як це звичайно робив. Миша не рухалась, дивилась глибокими чорними оченятами. Навіть коли чоловікові вдалося начепити повідок і відтягнути пса, миша і тоді не втекла, а дивилась на нього. Пес рвався, жалібно скавулів. Чоловік доволік його до води, але той і там не міг заспокоїтися. Рвався через річку, подалі від того місця, де зустрів мишу. Чоловік не міг йти через воду, бо була вже в розпалі осінь, хоч на тому березі було спокійніше: заходило сонце і каміння було залите жовтим світлом.

Він відчув, що для нього закритий доступ у той прекрасний світ, що він залишається з іншими. Його втеча є знаком того, що петля здушує шию, бо не слід звичайній людині знати більше, ніж треба.

Уже так більше не буде

Величезна гора, над якою опівдні зависає сонце, а сходить воно за меншою горою, а заходить за нашою хатою. Люди бігли й кричали, бо на полі сів літак, а ніхто ще не бачив зблизька літака. (То було у ті часи, коли до Залокотя не ходив автобус, світили нафтою, а мої сестри перекинули на стіл пляшечку з чорнилом, і та пляма існує вже тридцять років, вічна, незмивна пляма, схована під клейонкою). І я теж побігла, мала десь два роки, але вже знала, що літак це щось незвичайне. Мої сестри тупали ногами перед кладкою, забороняли мені йти за ними, а я плакала, простягаючи руки. Вони побігли, а я боялась йти по одній-єдиній дошці через потічок…

На осяянім сонцем пастівнику стояв срібний птах з червоними зірками по боках, а коло нього чоловік в темній одежі з безліччю гудзиків. Мав засмагле, аж чорне, лице, і дуже блискучі очі. Мовчки дивився на людей, а потім крикнув:

– Хто хоче покататись? Візьму двох!

У кожного здригнулось серце, починаючи від найменшої дитини і кінчаючи найстаршим дідом. О, якби той літак був такий великий, що вмістив би усіх людей Залокотя, псів, котів, корів, кіз, коней, щоб вони хоч раз в житті побачили своє село і свої гори, як бачать їх птахи!

Зголосилося два чоловіки. Вони здвигали плечима, посміювалися, і весь час озиралися на односельців. Помацали металеві боки літака, які, певно, були гарячі від сонця, нерішуче полізли по металевій драбинці, і помахали нам з маленьких віконечок.

Літак загудів, запчихав синім димом, і покотився, мнучи коліщатами низеньку траву. А потім легко, аж перехопило подих, піднявся у повітря. Зробив над нами коло, аж ми ледве не поглухли, полетів над тією горою, за якою сходить сонце, і над тією, де воно спиняється перепочити опівдні, і над нашою хатою, і над усіма хатами, і більше ніхто ніколи цього літака не бачив…

Калинова сопілка

Приїхала позавчора така смутна. Ще з вікна бачу: тягне моя Оля велику торбу, аж зігнулася. А то вона лахи свої привезла. Ми ж її зодягаємо, бо одиначка. На кого маєм тратитись, як не на доньку… Прийшла, сіла, як з хреста знята. Олюню, питаю, чи не слаба ти? Ні, каже, мамо, не можу я більше там вчитися. А в самої сльозоньки кап-кап. Не можеш, то й не треба. Ніхто ж тебе не силує…

– А чого, не питала? – здивувалася сестра.

Вони сиділи в міській квартирі на дивані. Було вже по обіді.

– Сама скаже. Ми свою ніколи не випитували. Нема в нас такого звичаю. Слова лихого не чула…

– Ото й біда. Лишить училище, піде на роботу; а там знову щось не по її…

– Та, може, й на ліпше. Не було в мене години спокійної, як пішла Оля до міста, між чужі люди. Михайло послав, мовляв, най вилюдніє трохи. Бо вона така тиха, встидлива. Все як не в хаті, то в садку чи на городі. Спершу весела приїжджала, розказувала, які вчителі, які подружки, яке кіно. А тепер маєш…

– Може, хлопець завівся?

– Оля б сказала.

– Дуже ти своїй Олі віриш! Потайлива вона. А документи вже забрала?

– Йой, не спитала! Не хотілось їхати від неї. Михайло на курорті. Але Оля каже: їдьте, мамо, я вже сама до вечора якось перебуду.

– Могла би в мене переночувати.

– Та не хочеться Олю саму на ніч залишати.

– Ну, то давай, я тобі хоч води у ванну напущу, скупаєшся. До вечора ще далеко.

– Гришка, повертай! – крикнула на вухо мотоциклісту дівчина в оранжевій курточці.

Позаду їхав ще один мотоцикліст, теж з їхньої компанії. Всі зіскочили на нерівну лісову дорогу.

– Ставай! – закомандувала дівчина. – Отут.

– Клас! – прицмокнув Гриша, побачивши галявину, всіяну квітами. – Як у раю!

Дерева ще тільки випускали перші листочки, і ліс був прозорий, за ним виднілося село.

Оля сиділа під хатою на лавці, склавши руки на колінах, і дивилася на ліс. Вона його боялася. Страхалася гадюк, вовків, а ще більше людей. Колись вона ходила з мамою по гриби і там стріла чорного зарослого чоловіка, котрий скрадався між кущів, а побачивши їх, утік.

Сад був голий, але от-от мав покритися цвітом. Зі стежки дівчину міг побачити кожен, і від того їй робилося трохи моторошно.

У коморі, на самому споді старої шафи, загорнутий в папір, лежав чорний порошок – отрута для мишей. Колись вона забруднила об нього пальці, й, перелякана, десь з півгодини мила руки…

Дівчина і двоє хлопців розстелили під дубом гуртожицьке покривало і відкрила першу пляшку.

– Де ж твоя подружка? – запитав той, хто їхав на мотоциклі сам. Він був худий, миршавий і дуже нетерплячий.

– Таких подружок, – злісно засичала дівчина, – я би різала й солила. Знаєш, що вона вчудила? Втекла до мамці, бо їй, бачте, бридко. Ми для неї не дуже чисті!

– Нелька, припини, – обірвав її кавалер. – Слухай, що тобі каже дядя. Пойняла?

– Угу. Хіба я замало випила…

Після другої пляшки і консервів у томаті Нелька засміялась:

– Вона думає, що я її, сучку, не знайду… Вовка, ти не в курсі: ми цю подругу хочемо провчити, а не просто так…

– Просто так я б не поїхав, – перевернувся догори черевом Вовка. – Зрештою, на фіга мені ваша Олька? Гришка не скнара – поділиться…

– Дурень! – обурилась Неля. – Гриш, скажи йому…

– Ліньки. Я б поспав трохи. А ти йди по ту мамину доцю.

– Я не винна, – раптом заламала пальці Неля, і ноги її роз’їхались. – Мені прикро, що та цяця має все, а я дочка алкоголіка!

– Ти сама алкоголічка. Топай.

– Я хочу, щоб усе за справедливістю!

– Розливай решту, Гришка.

Вони допили вина і закурили.

– То я піду, – зітхнула Неля.

Вона причесалася, ковзнула помадою по губах і весело, як їй здавалося, попрямувала до села.

– Тягни пляшку, – сказав Вова. – Роздавимо вдвох, Нелька вже й так дійшла до кондиції.

Кури ходили довкола Олі, але їй і на думку не спадало дати їм їсти, бо сама вона не могла проковтнути ні шматочка. Коли дівчина побачила Нелю, то зрозуміла все.

– Привіт! – гукнула Неля. – Збирайся й підемо гуляти!

Оля мовчала.

– Ну? Поговорити треба.

Оля, наче нежива, встала і пішла до хати. Відкрила двері, увійшла, але закрити їх не встигла: Неля підставила ногу в заболоченій старій туфлі. У хаті Оля нагнулася за кросовками.

– Ти що, думаєш іти в старих джинсах? Бери вельвети і кофту зелену, італійську, що пожмотила дати мені поносити.

Оля вийняла лахи з шафи і простягнула їх Нелі.

– На фіґа вони мені здалися! – пирхнула та. – Вдягайся швидше!

– Не буду, – сказала Оля.

– Сказано, село, – позіхнув Гришка, здалеку побачивши Олю. – Але морда сойдьот, хоч у прищах. Головне – вся у фірмі. Все одно, я б з нею не ходив. Один раз пробував позлити Нельку, так вона досі не може забути.

– Нелька – нічого, – сказав Вовка.

– Нічого. Як вип’є, то дурна робиться. А мені що? Восени в армію. Поки вернуся, Нелька вже по руках піде. Хто її заміж візьме? На стипендію живе. Старі обоє п’ють. Ти не думай, що я їй догоджаю…

– Я не думаю.

– Плював я на бабів.

– Дозволь познайомити тебе з моєю подругою Олею, – сказала Неля.

– Вова. За знайомство треба випити.

«Джинси ледь не луснуть, Боже!» – подумав Вова, і йому захотілося дотулитись до Ольжиного стегна.

– А ми тут без вас скучали, – сказав він.

– Давай пий, бо за пазуху виллю. Тобі що, перший раз? – гаркнула Неля.

– Чого ти чіпляєшся до дівчини? Вона вип’є… – м’яко сказав Вова.

Оля зірвалась і побігла до села. Нелька миттю її наздогнала і так шарпнула, що та мало не впала.

– Ходи до хлопців. Ти мене знаєш…

– Мама приїде, а мене нема.

– Плювала я на твою маму!

– Гаразд, – сказав Гриша, коли вони повернулися. – Скидай штани і кофту.

Оля заклякла на місці.

– Скидай, може, порозумнішаєш.

Вовка роззявив від несподіванки рота.

– Хочеш, щоб ми самі зняли?

Вовка пішов до мотоцикла.

– Ти куди?

– Поїду… Я до тюрми не xoчy.

– Дурень! – закричала Нелька. – Боягуз!

Оля почала плакати. Лице її миттю почервоніло.

– Відведи її за сосни, – наказав Гриша. – Хай там скине шмаття. Що я голої баби не бачив?

Він став збирати недоїдки з покривала. Невдовзі Неля вернулася, тримаючи в руках кофту і джинси. Гриша сказав:

– Дай їй покривало, бо простудиться.

– Не дам. Воно казенне.

Неля загорнула речі в покривало.

– Що вона робить?

– Сіла й мовчить.

– Добре. То поїхали?

– Поїхали.

– Вона в міліцію не піде, не бійтесь, – швидко, заговорила Неля. – Не піде, ні. Почекає, доки стемніє, і піде додому. У неї такого добра повна шафа.

Вони сіли на мотоцикли й поїхали заболоченою дорогою. Вовка озирнувся, але не побачив роздягненої Олі. Мабуть, вона зарилася в торішнє листя.

На шосе він ще раз озирнувся; джинси і кофта полетіли у рів з водою. Ця Нелька справді була ненормальна. А може, розумніша за них усіх.

Ольжина мати здалеку побачила, що вікна у хаті не світяться. Двері були замкнені. Жінка намацала під відром ключ. Кинула сумку і побігла, сама не знаючи куди. Дорога звідси вела до лісу. Але ж Оля ніколи туди не ходила! Вона боялася гадюк і вовків. Якось вони пішли по гриби і зустріли там страшного хлопа, зарослого й брудного. Він, правда, втік. Але дитина з того часу страхалася лісу.