Текст книги "Потонулі в снігах"
Автор книги: Галина Пагутяк
сообщить о нарушении
Текущая страница: 13 (всего у книги 13 страниц)
Громадянська непокора
У сучасних українців є дві дати, з якими вони пов'язують надії на те, що у суспільстві нарешті щось радикально зміниться. Перша дата – 9 березня, день народження Шевченка, коли громадян охоплює дух протесту проти жалюгідного існування, а друга – день виборів президента чи Верховної Ради. Однак, з кожним роком надії стає все менше. Протестанти просять у влади дозволу на проведення мітингів та демонстрацій проти режиму, встановленого цією ж владою, щоб не опинитись, не дай, Боже, за гратами, звідки вийти дуже важко. Після чергових нечесних виборів до влади приходять щораз бездарніші політики, внаслідок чого держава все більше занепадає, а її громадяни почувають себе неповноцінними, бо не можуть нічого змінити. Тотальна несправедливість – дуже вагома причина для активної громадянської непокори, але ще більш вагомою причиною є приниження гідності окремої особи. Коли ця людина дозволяє себе принижувати у сім’ї, згодом у школі, далі на роботі, вона нездатна на той справді величний Акт Громадянської Непокори, який не конче мусить бути пов’язаний з насильством, але ніколи не схилиться перед законом. Бо закони, здебільшого, існують для того, щоб стримувати громадянську непокору, і аж ніяк не можуть зробити когось справедливим.
Подібні «єретичні» думки не знайдуть розуміння у людей, що звикли жити коштом суспільства, яке купує їхні послуги і чомусь переконане, що має усі права на тіло й душу такого індивіда. Коли почати замислюватись над цим, можна дійти до жахливого відкриття: подібна торгівельна угода робить нас неспроможними на Акт Громадянської Непокори. В Україні існують міста, де роками немає електрики, газу, води і роботи, і де сподіваються на повернення комуністів, або на Бога. Можна подумати, що Бог існує лиш для того, аби сипати на невдах всілякі блага…
Американський мислитель Генрі Торо у 1849 році написав есе «Про громадянську непокору», задум якого з’явився у в’язниці, куди його посадили за відмову сплачувати податки, які мали піти на підтримку рабства в Америці. Цей чоловік відмовився на практиці співробітничати зі злом, і то був дійсно Акт Громадянської Непокори. Він помітив щось дуже важливе для свого часу та й для майбутнього також: «Якщо підданий відмовляється підкорятись, а чиновник відмовляється від посади, революція відбулась».
Погляньмо, що відбувається у нашій державі… Ми знаємо, що брати чи давати хабарі – це зло, однак якась нечиста сила змушує нас продовжувати це робити. Ми платимо податки, які йдуть на утримання державного апарату, що відкрито позбавляє нас будь-яких шансів на гідне життя. Якби кожен знав, на що конкретно йдуть ці кошти, ми б не кидали гроші в чиюсь бездонну пельку, а подумали, як покращити освіту, медицину чи той самий державний апарат. Бо фактично ми утримуємо вчителів, які не вміють навчати, лікарів, котрі не вміють лікувати, і правоохоронців, які не годні нас захистити. Їхнє невміння обертається для нас самих великим злом. Якщо когось скалічили ескулапи і він відмовляється платити податок на охорону здоров’я, його можна зрозуміти. Це й буде виявом громадянської непокори, яка, звісно, суперечитиме закону, але, як сказав мудрий Торо: «Я вважаю, що ми повинні бути спершу людьми, а тоді вже підданими уряду».
Однак непереможний інстинкт стадності залишається чи не єдиним способом виживання у корумпованому, несправедливому суспільстві. Покірне стадо мусить мати поводиря. Неслухняне – потребує месії, котрий здійснить за нього Акт Громадянської Непокори і стане або мучеником, або героєм, або володарем. Тарас Шевченко жив в імперії, де всі закони вважались непорушними і священними, українська мова переслідувалась, однак син кріпака зумів виявити громадянську непокору, за що був страшно покараний. У ньому завжди жило почуття власної гідності. А що заважає мати гідність нам? Покірність, байдужість, переконаність у тому, що нічого не вдасться змінити… А потрібна лише мужність не співпрацювати зі злом. Як писав Едмунд Берк, англійський публіцист XVIII століття: «Для торжества зла необхідна лише одна умова – щоб хороші люди сиділи, склавши руки».
Коли чиновники та депутати кажуть, що вони не можуть нічого змінити, то їм потрібно піти. Якби робітники обкрадених, напівживих заводів виявили громадянську непокору, ставши на захист власної праці, то ми всі не були б такими приниженими і вбогими, якими є зараз. Відмовитись працювати, коли затримують зарплатню, подавати до суду, коли з тобою вчинили несправедливо, і так крок за кроком. А не міняти владу, бо за неї схопляться у нездоровому суспільстві байдужі до народу, захланні люди. Треба змусити цю владу працювати на себе. Купка опозиції не зробить нас сміливішими і країна перейде до ще страшнішого – тоталітаризму олігархів, де не залишиться місця мітингам, розмовам у громадському транспорті, та палким виступам у парламенті. У цьому світі буде просто соромно жити. І Генрі Торо розпачливо вигукує: «Невже люди так і не зрозуміють, що політика – це не етика, що вона ніколи не забезпечує моральної правоти, а шукає тільки вигоди: обирає підхожого кандидата, а ним незмінно виявляється диявол?»
Структури гріха
Термін структури гріха невідомий широкому загалу й використовується у богословській науці як позначення одного з основних понять соціальної доктрини католицької Церкви. Структури гріха – це державні та суспільні інституції, які породжені з гріха чи породжують гріх. У світському сенсі, мабуть, їх слід розглядати як свідоме чи вимушене порушення найважливіших загальнолюдських етичних норм. Насильство, яке здійснюють органи влади та залежні від них соціальні й політичні структури, більшою чи меншою мірою властиве як тоталітарним, так і ліберальним, суспільствам. Кожен із нас став або колись стане жертвою такого тиску, якщо не чинитиме опору.
Властиво, Божі Заповіді є основою моралі будь-якого народу, незалежно від його віровизнання. Моральні постулати не убий, не кради, не бреши, не створюй собі кумирів, не чини перелюбу залишаються умовою збереження самого людства, і більшість людей не хотіли б їх порушувати, якби їх до цього не змушували прикрі обставини життя. А меншість намагається не порушувати їх взагалі. Наприклад, війна є одночасно породженням гріха (зазіхання на чужу власність) і сама породжує гріхи (убивство, ґвалт, мародерство). Війни в Іраку та Чечні почалися з брехні та лицемірства тих країн, які їх розпочали, а багато урядів інших країн без докорів сумління принесли в жертву правду, аби не зазнати матеріальних збитків і не стати паріями на політичному бомонді. На державному рівні економіка виправдовує нині найтяжчі злочини, а на обивательському – діють закони пропаганди з їх обов’язковими піаром та дезінформацією. Надрозвиток деяких країн викликає зубожіння інших, як ми бачимо на прикладі США і Мексики. Наслідком цього процесу стало різке збільшення кількості нелегальних мігрантів, що відбувається нині на планетарному рівні. Структури гріха вирішують цю проблему шляхом створення все більш дискримінаційних законів проти іноземців, залучаючи до цього провокаційні ресурси мас-медіа. Закон так само є структурою, що породжена гріхом і породжує гріх. Система прописки, яка й досі процвітає у нашій незалежній державі, ще у радянські часи породила хабарництво, яке згодом розповзлося як ракова пухлина по всьому суспільству.
Сотні законів, прийнятих за роки незалежності України, спричинили корупцію та бюрократію, а ті, які могли б захистити громадян, просто не працюють. Усі ми лише тепер наблизились до розуміння справжньої суті глобалізації. Ще два роки тому в Україні було видано популярний її виклад за Максом Фріменом, де йшлося про майбутній розквіт країн третього світу, вселенський добробут і гарантії збереження культурних традицій. Розповідаючи про два попередні етапи глобалізації, що закінчились найбільшими в історії людства світовими війнами, автор запевнив, що цього разу не конче має бути війна, хоча події минулого року красномовно свідчать, що війна з Іраком є наслідком глобалізації, а боротьба з тероризмом – лише маска на її потворному обличчі. Уже зараз відчутно, як глобалізаційні процеси ігнорують соціальні проблеми, права людини і право націй на культурне самовизначення.
У себе в Україні ми не чекали так рано глобалізації й у власному зубожінні звинувачуємо владу, не помічаючи, що наша незугарна некомпетентна влада є витвором якраз тієї самої глобалізації. Ми чекаємо ще більшого регресу, а тим часом у нас – «поступ», контрольований не гюсттоталітарними пережитками, а вже неототалітаризмом. Ми побоюємось, що ось-ось підніме голову СБУ й тоді нас порозселяють по божевільнях і в’язницях, а неототалітаризм здійснює економічні репресії, що для консумованого (споживацького) суспільства є найгіршим, бо ніхто не хоче видлубувати зі смітників клапті паперу та запліснявілий хліб чи віддавати зароблене тяжкою працею судовим виконавцям.
Принизливе становище медицини, освіти, науки й культури перетворює їх теж на структури гріха, які змушують загалом чесних людей обдурювати, красти, вимагати чи давати хабарі, знищуючи в них віру в справедливість. Милосердя лікаря, репутація вчителя, патріотизм митця гасяться помиями і всі вони стають однаково брудні. Створюється і заохочується імідж чіпкої істоти на кшалт Ґорлума, для котрої основне не розлучатись з талісманом-перснем, що дає захист, багатство і навіть владу. Навіть міжконфесійна боротьба – це не теологічна суперечка, а запеклі баталії за парафії, що дають змогу розкішно жити багатьом священикам з їхніми численними родинами. Не вбога лепта вдовиці, а щедрі пожертви злодія, котрий стає на службі перед самим престолом, забезпечують добробут служителів Церкви. Тим часом, основою соціальної доктрини християнства є надання переваги вбогим, незалежно від того, віруючі вони чи не віруючі.
Здається, що єдиний вихід з цього економічного й духовного пекла – втеча, як це роблять мексиканці, що у себе вдома заробляють 5 доларів на місяць, а у США – тих же 5 доларів за годину. Але скоро і втекти не можна буде…
Навіть у найтемніші часи історії людей завжди рятувала солідарність, яка робила вибір між мати і бути на користь бути, якщо неможливо було їх узгодити. Влада усе ж потрібна, щоб захистити наші права й свободи від меркантилізму. Як казав колись Владімір Соловйов, «завдання влади полягає не в тому, щоб перетворити життя на рай, а щоб не дати йому перетворитись на пекло». Коли ж влада є породженням гріха і сама породжує гріх у всіх своїх ланках згори донизу, її потрібно усунути, аби вона не усунула нас й обрати нову з тих громадян, які мають стійкий імунітет проти золотої лихоманки і прагнуть служити одному панові – власному народу.
Те, що не має тіні
Існує китайська оповідка з X століття про те, як пані Лі побачила вночі на ширмі тінь від бамбука і зрозуміла, що тінь найкраще передає сутність цієї рослини. У західній ментальності зневаження тіні викликає містичний жах, подібно до втрати душі. Вампіри, як ми знаємо, не відкидають тіні й не можуть побачити себе у дзеркалі. Якщо ж тінь вважати згустком духу, то існують книги та їхні автори, які теж не відкидають тіні, бо втратили її чи не мали ніколи.
Тінь дерева, гори чи книги захищає нас від палючого сонця реальності та очевидних банальних істин, а тому конче потрібна усьому живому. Буває, людину змушують тікати, зруйнувавши те, що наділене тінню, наприклад, високу літературу, класику, запрошуючи її натомість причаститися з брудної калюжі. Відстояти культуру в епоху нагромадження дикого капіталу – дуже важко, бо її всюди переслідує вульгарність, яка має безліч форм і деколи сміє видавати себе за «вишуканий смак». Вульгарність духу і вульгарність особистості автора переходить на його творіння. Вульгарним буде не лише яскраве лаковане видання поважного автора, а й майстерне оформлення книги, зміст якої вбогий і примітивний. Вульгарним є саме розкручування авторів незалежно від того, мають вони тінь чи не мають. Книга сама знаходить власного читача, і завжди – вчасно.
Вульгарно порівнювати живого автора з класиком чи протиставляти його класику. Одразу спадає на думку «Книжник-ревю» з його неприхованою комерційністю і фальшованими вартостями.
Вульгарно виставляти перед публікою будь-чиє особисте життя.
Вульгарно називати розкрученого автора «генієм», бо це вирішувати наступним поколінням. Вульгарно наслідувати когось лише тому, що він зараз у моді. Вульгарно виставляти себе на продаж, розмальовуючи лице, тобто твір, щоб привернути увагу скандальністю. Коли в тебе комплекс меншовартості, намагайся пізнати себе, тобто створи власну тінь. Можливо, ти станеш комусь потрібний. Сумна доля тих, хто видерся на вершину успіху, і вже не має куди йти. Ніхто не подасть йому з неба драбини, а літати він не вміє.
Вульгарною є штампована продукція, бо, поглинаючи її, споживач втрачає чутливість сприйняття і не здатний розвивати дух. Втім, такою людиною легше маніпулювати.
Вульгарними є всілякі рекламні акції книг, коли кількістю проданих примірників визначається якість твору. Насправді добра книга розкривається тільки для вас. Ніхто не зможе прочитати її так, як ви. Автор для вас є другом і співрозмовником, а рівень спілкування у вас такий високий, що вам байдуже, що він їсть, з ким спить, і скільки йому платять.
Щорічний Форум видавців у Львові – це ніби дзеркало, у якому не відбивається стан справжньої української культури. Це – просто велика тусівка, де рікою ллється розчинна кава і часом шампанське. Вульгарність починається вже на брамі, де можна побачити афішу про зустріч з «видатним українським письменником» (письменницею). При вході – штовханина, яку намагаються стримати охоронці. Із року в рік – гори дитячих книжечок з орфографічними помилками, бо коли література стає бізнесом, немає часу дбати про культуру мови. А ще купи шпаргалок для юних ледарів, а також книг для жінок бальзаківського віку на зразок «Как найти себе мужа» або «Как увеличить бюст». Усередині – безконечні вітрини з економічною та юридичною літературою теж сумнівної якості, бо інакше чому в нашій країні панують бідність та беззаконня?
Тут ще можна побачити письменників напідпитку, котрі роздають автографи чи навіть продають власні книжки, намагаючись таким чином наблизитись до читача. Хоча від читача слід тікати, раз не відкидаєте тіні. Знову буде презентація вульгарно виданого україномовного «Гаррі Поттера», котра ставить нібито благородну мету: довести, що цю книгу можна читати «мовою селюків». Навіщо доводити, коли ми маємо блискучі переклади Платона, Августина, Сенеки і, зрештою, Германа Гессе? От вам ще один різновид вульгарності: приєднання до світової рекламної кампанії…
Зрештою, усі ці питання будуть обговорюватися самими видавцями, серед яких лише одиниці поважають авторів. Зрештою, як можна поважати людину, котра згодна на все, аби лишень книга знайшла свого читача? А День свободи… Як на мене, кожен день має бути днем свободи. А почати вільне життя можна з прогулянки парком, аби вивітрився дух комерції та вульгарності. А потім піти до себе додому, взяти стареньку книжку, віднайдену в букіністів, розгорнути її з якоюсь гіркою зловтіхою… Справжні книги – чарівні. Розгортаються вони на потрібній сторінці: «Краще бути замкнутим і гордим, ніж вульгарним, продажним і ринковим. Коли хочеш відійти від вульгарності, у тебе немає іншого шляху, ніж присвятити себе старанному вивченню книг». Автор цих рядків – китайський філософ і естет XVII століття Ван Гай, хоча їх автором може стати кожен з нас.
