Текст книги "Потонулі в снігах"

Автор книги: Галина Пагутяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 13 страниц)

Душа метелика

1. Небо птахів

Великі хмари ніколи не бувають поодинокими. Поруч них завше легкі хмаринки, наче пух. Ми не можемо скласти з тих великих пір’їн і малих пір’їн птаха, як діти збирають докупи складанку (але ж дітям пропонують зразок!). І ще – якби охопити поглядом усе небо і вмістити у ньому складеного, створеного птаха – Боже, яка то була б втіха! Кожного дня – інший птах – сизо-білий, рожево-білий, просто білий на тлі невимовно блакитної барви.

Іноді здається: ось-ось вийдеш за свої похмурі ворота, а час минає і нічого не вдієш з послідовністю – небо з розрізненими пір’їнами (пір’я з Божих перин, які витріпують ангели), птах, одягнений у це пір’я, знову інше небо з іншими птахами. Однак цілісності ми не можемо вмістити. І почуваємо від того великий смуток. Як прокидаємось вранці, не запам’ятавши прегарного сну.

Те пір’я ніколи не дотикається землі. Правда, колись я ходила між хмар на карпатській горі. Здалеку хтось міг би побачити, як я дотикаюся хмар. Але сама себе я не могла бачити. Відчувала холод, вітер і сніг під ногами. Пір’я і птахи, яким воно належить, і небо, якому належать вони, – недосяжні. Треба споглядати їх, не рухаючись. Коли лежиш у траві, чи просто дивишся з вікна, можна відчути життя в небі. Але людина мусить весь час рухатися, як не насправді, то в думках. І нічого не знає. І тому не літає. Навіть уві сні вона махає руками, крилами, а треба уподібнитись небесному птахові: подивитись на усе згори і відчути життя. Знизу вгору, згори вниз, доки не постане цілісне видіння.

Осмислити власний автоматизм. Я встаю вранці, вмиваюсь, одягаюсь, п’ю каву – усе це, втративши смак, не усвідомивши. Якась прикра дорога на роботу. Щоб щось трапилось, треба вийти з дому. Для цього ми й рухаємося, щоб піти назустріч випадку. Але на рівні автоматизму нічого не може трапитись. І ми ще вважаємо це свідченням нашого благополуччя.

Самотність можна розділити з небом птахів. Ти дивишся на нього, воно на тебе. Ти не готуєш їсти, тобі байдужі потреби тіла. Забуваєш про себе і милуєшся витонченими речами: матовим блиском алое, обрисами пір’їни, кольором тіней на траві. Тебе не існує, коли в тебе нікого немає, ніхто не пам’ятає про тебе. Як добре не бути людиною, не мати людських думок і пристрастей, бажань. Не втручатись і не сказати жодного слова іншій людині. І ніяк не називати цей свій стан. Бо все одно не знайдеш назви. Будь-яка назва свідчитиме проти тебе.

2. Тінь, світло…

У день літнього сонцестояння світ в міру вологий і теплий. Сонце заходить і сходить в один і той самий час. Можна сказати, що й часу нема. Ця пишна зелена барва ходить за нами слідом. Ця невимовно пахуча вода бризкає з кожної стеблини. Напівстиглі черешні ще не стали оселею блідо-рожевих хробачків.

На чому тримається сонце, на якій твердині? Що забезпечує йому спокій і рівновагу? Що засвідчує силу і досконалість трав у зеніті їхнього розквіту? Трави ще тільки цвітуть: м’ята, звіробій, рум’янок, подорожник, буркун, іван-чай, молодило, іван-та-марія, спориш… Впасти лицем у траву, дихати її подихом, відчувати, як калатає серце і душу стискає смуток. Усе це було до мене, і все це буде після мене. Десь полягли скошені трави із запахом тліну. Хтось, приречений на смерть, кидає довгий погляд на омитий дощем захід сонця. Хтось проклинає цей світ, затулившись власним болем.

Слова – не те. Їх не візьмеш, як жменьку перлів зі скриньки. Ще час спинився, а ти вже оплакуєш його неминучий рух до смерті. Досконалість вбиває, треба приймати світ недосконалим, шукати у ньому незакінченість і милуватись нею. Нерозквітла квітка, прим’ята трава, пуголовок, руда гусениця, що прудко перетинає стежку. Ще буде досить тепла і дощу, будуть падати дощі, аби нас не спалило сонце.

Ми нарвали лопухів і рум’янку, почепили на стіни у сутінках дня літнього сонцестояння. І вже по тому я збагнула річ, над якою ніколи не замислювалась: чому лопух і рум’янок. Бо лопух – тінь, а рум’янок – сонце. Тисячу років квітчають ними стіни наших осель, щоб не образити світло і тінь. Зв’язані докупи тоненькою травинкою, лопух і рум’янок нероздільні, доки не висохнуть і не стануть порохом. Оця неподільність присутня навіть опівдні року. Тіні не зникають навіть спекотного полудня, навіть вночі, як оте пір’я небесних птахів зоряної ночі. Вони лише стають невидимими для людського зору.

Природа знає, що в досконалості її смерть, а в рівновазі – життя. І людина, ставши досконалою, теж матиме тінь. Її зненавидять, коли вона любитиме, а ще гірше, коли вона надміру полюбить власну досконалість. Адже тоді вона поклонятиметься лише сонцю. Воно висушить сльози і душу, а за нею бігтиме невидима тінь і кричатиме: зажди!

Дивні думки з’являються у сутінках. Про небо птахів, світло і тінь, про неможливість вийти з тієї прикрої оболонки, яка зветься людиною. У сутінках повна рівновага світла і тіні. Не запалюючи лампи, сидиш собі в кімнаті, посміхаєшся.

3. Маленький шлях – не для людей…

Є такі тихі затінені місцинки поміж густою травою, торішнього листя чи просто на землі, всипаній сухою хвоєю, – місцинки, помережані стежками. Треба низько-низько нахилитись або лягти на живіт, щоб побачити шляхи маленьких істот. Кожна така стежечка веде до крихітної нірки, скрученого з листочка будиночка, під камінчик чи суху гілку. Інколи ці шляхи позначені сріблистим слизом, помережані павутинням. Маленький народ має свої звичаї і подорожує не дуже далеко. Його шляхи ведуть по стовбурі дерева у пошуках солодкого соку, чи просто, щоб відпочити на зігрітому сонцем листку, погойдатися. Як же добре, напевно, колисатися на м’якому пахучому листі! Навіть впасти неболяче, коли ти комаха і можеш на льоту прикріпитися міцною надійною павутиною. Вони тонше відчувають тяжіння землі, сонце, вологість. Ясного дня маленькі істоти метушаться, латають свої хатки, чистять нірки, пильнують, чи добре закутані дітки. Усі шість чи вісім лапок прудко бігають. І, певно ж, вони якось спілкуються між собою. Як ото в селі сусіди перегукуються через пліт. І не чинять одне одному кривди. А похмурого чи дощового дня сплять у своїх домівках.

Очима, втомленими від телевізора, книги чи облич інших людей, не побачиш, як самовіддано бореться кожна істота за життя, захищає своє потомство. Вони не хочуть смерті й хаосу на власній землі від більших, сильніших істот, а ті просто не відають, що роблять.

Треба мати дуже добрий зір. Мало хто з людей здатний бачити. Коли зранку протираєш очі, несвідомо хочеш побачити усе краще. Але для цього треба любити.

Кожна наша, навіть ненавмисна, поява загрозлива і смертельно небезпечна для маленького, хоча й незліченного, народу. Ми ніколи не пройдемо їхніми шляхами. Ми надто грубі й великі для цього, і не повинні втручатись.

Уявімо на мить, що існують інші істоти, які дивляться на нас, як на комах. Наша метушня видається їм позбавленою сенсу. Вони не зможуть пройти нашими шляхами й оцінити нашу духовну велич, якщо вона в нас є. Ми будуємо житла, добуваємо харч у повсякденній боротьбі, залатуємо діри власного існування, боронимось самі й оберігаємо дітей. І попри все маємо час, щоб відчути себе беззахисними. І тому, щоб захиститись, шукаємо Бога. А що, коли він ставиться до нас, як ми до комах? Але, перемігши страх, ми уявляємо його подібним до нас, тільки у стократ кращим і досконалішим. Дивно бути людиною, такою чужою для всіх істотою. Хіба це щастя бути людиною? Щастя просто бути у злагоді, хай ти дерево, травинка, жабка чи цвіркун. Ми нікуди не йдемо, ми просто тікаємо.

4. Душа метелика

Надвечір треба розмовляти тихо, щоб не почув дощ, бо, нарікаючи на нього, ми викличемо справжнє лихо: цілу ніч дзвонитимуть краплі по підвіконні, і тоді не заснуть навіть пташки. Так само не треба сердитись на вітер, бо він вдарить нас в обличчя і поб’є шибки. Офіруймо присмерку тишу й нерухомість, щоб віднайти в домі мир.

Коли нарешті запалиться світло, біймося за комах, які злітаються до нього. Вони ще тільки сьогодні народились і можуть сплутати сонце з жарівкою. Їхнє наївне самоспалення викличе у нас думки про смерть, страх перед нею.

Відкривається щілина між світами. Яким би не було привабливим життя після життя, важко усвідомлювати, що ти стаєш абсолютно непотрібним зі своїм нерухомим закляклим тілом і мусиш розлучитися з ним назавжди. Якби комахи та лиси не мали уявлення про смерть, вони не прикидалися б мертвими. Нічне життя істот починається в сутінках, щоб легше перейти в небуття, просковзнути в оту щілину і почати життя знову. Та чи буде нам добре на тому світі? Чи віднайдемо там мир, якщо не мали його досі? Може, нас там сваритимуть за ганебні вчинки?

І тут досить дверей, у які ми боїмося зайти: дерев’яних, залізних, золотих. Не пізнавши світ, відходимо в інший, звільнені від тіла, щойнонароджені, летимо до світла, що сяє в сутінках. Ще один метелик, ще один…

Не випадково ми стрічаємо стільки аналогій у довколишньому світі. Вони вчать нас жити і вмирати, бути потрібними або ні. Вони кличуть нас бачити у розрізненому цілісне, в цілісному – розрізнене, у собі – інших. Навіщо?

Тільки почнеш замислюватися над цим, тебе охоплять якісь людські проблеми. Дуже важко жити серед людей. Вони весь час нагадують про існування часу, хоча це фікція нашого штучного світу. Він примушує нас вірити, що обов’язково треба розбиватись до крові, щоб подолати стіну і потрапити в сад. Але знайти у собі спокій, злагоду краще, ніж страждати, підкоритись законам космосу легше, ніж суспільним. Дитинство, розквіт, старість – це не дія часу, а стан душі, її різні обличчя. Ніби гра. Дитина бавиться в дорослу або немовля, приміряючи, що краще до лиця: інфантильність чи відповідальність. Згодом дорослі навчають її того, що вміють самі: автоматизму. Якби не це, ми б не шукали крихітку знання, не сиділи б розгублено над цією мізерією. Як все-таки добре не бути людиною. Важко знайти більш неприроднішу істоту.

БРАМА ДЛЯ СОЛІ Й ВІТРУ
Есеї

Беззахисність

На світі є дуже мало речей, яких неможливо уникнути. Наприклад, смерті чи беззахисності. Смерть можна полегшити надією на інше життя, беззахисність – надією на захист. Але у вічності ми беззахисні і смертні.

Мені спало на думку написати про те, що оточує нас як учасників, споглядачів, жертв. Написати тією єдиною мовою, яку я визнаю, мовою мого розуму і серця. Я так писала завжди: то чому ж мені тепер вдягати машкару філософа і говорити тарабарською мовою? Пройшовши половину земного шляху, я почуваю біль, який з кожним днем загострюється, і це все тому, що в мене немає Ілюзії Захисту. Певна річ, мені страшно, але страшно нам усім, і всі ми страждаємо. Бог має нас, і я могла б наприкінці книги написати, що тільки на Нього уся надія. Але хтозна, що трапиться далі, тому пишу вже. Для мене Бога уособлює світла істота, яка обіймає за плечі й каже: «Годі. Ти у безпеці. Я з тобою».

Я буду опиратися лише на власний досвід і власні почуття. За спиною – бетонна стіна мого будинку, яка ніколи не буває теплою і руйнує моє здоров’я. Нема нікого. Мільйони людей відчувають те ж саме, але ніхто зараз не пише цих рядків.

Я хочу написати про те, який беззахисний цей світ, як цей стан супроводжує речі й істоти. Мушу зрозуміти, чому це так.

Я хочу знайти якнайбільше притулків і замків. Я хочу збагнути, чому ми погоджуємося зі смертю і не миримося з беззахисністю. Але це не так суттєво – написати про відомі речі. Важливіше виявити любов, утікаючи, проклинаючи, захищаючи, бавлячись. Це я й робитиму, маючи в собі безмежну свободу, а поза собою повну її відсутність.

Про каміння, мушлі, зірки…

У дитинстві ми знали, що все довкола живе, має душу і серце, відчуває біль, страждає. А нині забули навіть, що й людина має душу і що їй болить. І не кажемо: сонечко сміється, небо плаче, камінь стогне. Звісно, воно неправда і смішно переносити на інші істоти людські емоції. Але мусимо визнати, що у нашій мові немає слів, аби передати почуття каміння, зірок, хмар. У жодній мові нема таких слів. Тільки у казках розмовляє усе, щоб нагадати нам про родинні зв’язки з природою.

Пам’ятаєте притчу: «Камінь, який відкинули будівничі, став наріжним каменем»? Чи не є це нагадуванням: поверніться до свого смітника, гляньте на тих, хто не вартий був досі вашої уваги – дітей, диваків. Вони навчать вас, що робити з камінням, зірками, дощем, як з ними розмовляти.

Ось дитина на березі маленької річки. Полудень, спека. Зануривши руки в лоскітливу воду, вона вибирає камінці: напівпрозорі, білі, жовті, червонуваті. Висохнувши на сонці, вони тратять на блиску й прозорості. Але дитина складає їх до кишеньки, щоб удома заховати в коробку з-під цукерків. Сухі й чисті камінчики лежатимуть у своїй хатці й не мерзнутимуть взимку. Із маленької долоні викочується камінчик. У воді він був зелений, а зараз став сірий і непривабливий. Дитині час додому. Вона нерішуче спиняється. Але серце їй стискає жаль: вона завжди підбирала загублені дітьми квіти по дорозі з лісу до села. «Ні, – каже вона, – я тебе не покину. Ти будеш почуватися ображеним, що тебе вибрали, а потім покинули. Ти нагадуєш мишку, що заснула. Я домалюю тобі очка, коли ми прийдемо додому, і ротик, щоб ти міг говорити і їсти…» Босі ноженята вгрузають у пісок, камінці відтягують кишені, сонце затуляє приблудла хмарка, бджоли знесилено падають у прив’ялу гарячу траву. Світ лише створився. Світ народжується і старіє разом з нами.

Коли бідна дитина, не маючи ляльки, знаходить камінець чи деревинку, загортає її в хусточку, колихає, – хто відмовить їй у душі? Мав же душу Тєлесик – деревинка, оживлена колисковими і любов’ю. Каменяр б’є молотом по каменю, розколює навпіл, відкриваючи сонцю те, що ніколи не бачило світла. Що діється тоді з серцем каменя? Чи воно вмирає також, чи весь камінь – це серце? Адже тепер відомо, що серце каменя ударяє раз на кілька днів. Правда, переконати у цьому можна лише дітей і диваків.

Але ж сапфір додає нам мудрості, котяче око попереджає про небезпеку, сердолік приносить щастя. Камінь, можливо, й не мерзне. Він живе сотні тисяч років, відшліфований чужими життями, чужими існуваннями, але під його оболонкою-шкірою сутність зберігається доти, доки його не зітруть на порох.

Непорушність – свята, і її розуміння забезпечить нас від можливих наслідків. Зруйнована гора пустить холодний вітер у квітучу долину. Вийнятий камінь вб’є джерело. Кинутий – знищить людину чи тварину. Усе взаємозв’язане, споріднене і потребує нашої опіки й любові. Перш ніж підняти камінь, подумай, що під ним мешкають маленькі істоти. Комашки, хробачки втрачають домівку, камінь – ложе. Чим більший камінь, тим більше його серце. Не кожен з нас може визнати присутність у камені душі чи серця, визнати землю живою. Однак, що дивно: не кожен насмілиться сказати «камінь мертвий», «земля мертва». Це – як табу. Про людину можна сказати, що вона мертва, тобто у неї нема душі й серця. Нам це відомо краще, бо ми люди. Що стосується каменя, пташки, людини, зірки, дерева чи хмари, то їх об’єднує слово істоти – «ті, що існують». І власне, коли вони поруч, між ними виникають взаємини: гармонійні, ворожі чи байдужі. Останні – найдивніші. Це– взаємини мушлі.

Що діється з мушлею? Вона ніби надійно захищена, маючи дім, який сама створила з себе, однонога, неповоротка, дуже обережна. Взагалі, істоти захищені панцирем, які дорожать власним домом, не потребують спілкування. Мушля – перлинниця, яка має в собі перлину, ніколи не буває правильної форми. Вона здебільшого потворна. Перлина – породження болю. Дитина – так само. Смерть істоти, що живе у мушлі, відчиняє двері до її порожнього дому. Море викидає на берег тисячі порожніх домівок. Деякі підбирають діти, решта розсипається на скалки під нашими ногами.

Мистецтво – це наближення істоти до істоти, завдяки нашій аналогії з мушлею, є так само породжене болем. Ще за життя відчиняються двері.

Чи рівні мушка-одноденка і зірка Сіріус, камінь і людина? Адже тривалість існування в них різна. Білі стіни моєї кімнати вкриті розтертими на порошок мушлями з праокеану, а я згадала про це лише тепер. Газ, на якому вариться кава, несе інформацію з глибин Землі. Не дивно, що ми цього не відчуваємо, бо самі, як мушлі, загнали час у тісний простір нашого існування. Тільки дитина дивується всьому, що бачить: росі, камінню, сонцю. Найперше вона переймається питанням: чому камінь? чому дощ? чому хмара? Пізніше: чому камінь твердий? чому вода мокра? Пізніше: чи камінь живий? чи ріка жива? Згодом: чому падає дощ? звідки беруться хмари? Ми можемо відповісти лише на два останні запитання, бо цьому нас навчили. Але найперше годилося б спитати себе самих: чому камінь? чому вода? вслухаючись у семантику слів. Якщо є слова, значить, той хто створив їх, знав чому.

Дізнавшись про це, ми змінимось назавше, вийдемо з власної мушлі, нашого жахливо обмеженого розуму. То правда, що всі істоти складаються з атомів, які нікуди не зникають. Це ще знали стародавні греки. Але ми вдаємо, що це несуттєво, вважаючи наш вік коротким, а вік каменю довгим. Людство час від часу пронизує думка про неперервність існування, але вона дуже рідко переростає в побожність, а побожність у милосердя, яке є найбільшим захистом.

Найдостойніша людина та. яка відчуває зв’язок з усіма істотами, яка освітлює і зігріває усе довкола себе. Вона подібна до сонця, вона подібна до Бога, але, на щастя, не всемогутня.

Про квіти, дерева й ліси

На початку були самі білі й жовті квіти. Згодом з'явились червоні й блакитні на зеленому тлі. Чому квіти цвітуть? – питає дитина. І дорослий відповідає: щоб дати плід і насіння. Але для цього є коріння і пагони. Певно, ботанік знайде зручну відповідь. Треба приваблювати бджіл та інших комах. Власне, метелики і бджоли переносять звістки від однієї квітки до другої, допомагають їхньому спілкуванню, одержуючи за це невелику плату. І вітер так само служить посланцем. Деякі квіти не вживаються між собою, деякі ніколи не зустрічаються, як-от первоцвіт і лісова лілія. Зовсім, як люди.

Дитину називають пуп’янком, ледь розкриту квітку – дівчиною, уповні розкриту – жінкою, а зів’яла квітка символізує пригноблену чи стару людину. Але чи кожен думає, зриваючи пуп’янок, що вбиває дитину? Людина відмовляє іншим істотам у рівності розуму, почуттів. Вона – таки дивна істота, занадто пихата, бо інші переважають її красою, довговічністю, чутливістю. Не вміючи спілкуватись з іншими істотами, деякі люди обурюються, коли їм кажуть щось про розум квітів чи звірів.

У давніх казках особливо коштовним даром вважалось розуміння мови рослин і звірів. Це давало змогу довідатись про майбутню небезпеку, допомогти комусь. Коли людина перетворювалась на рослину, це означало насамперед її незахищеність і безмовність, перехід в іншу реальність спілкування. Тільки великий біль змушував її заговорити людською мовою, нагадати про людську сутність. Боже, як це було дивно! Тоді і люди, і рослини мали коріння.

Знахарі перепрошували рослину, коли доводилось зрізати її, або виконувати, і це природніше, ніж рвати цілі оберемки квітів, губити їх по дорозі, не почуваючи ні найменшого каяття.

Коли японець роздивляється квітку, він вбирає її в себе, стає нею. Коли європеєць прагне пізнати рослину, то анатомує її, розчленовує. Перш ніж стати людиною, треба побути і каменем, і квіткою, і тим трепетним листочком, що осіннього дня паде на землю. Їхнє буття не менш складне, ніж наше, їхня досконалість так само вражає. Коли їх нема, навіть найчерствіша душа тужить за землею і травицею, бо без них – смерть. Зриваючи на своєму шляху квіти, людина доходить до кінця, що поставить їй на карб Вищий Суддя – бездушність. А хто зможе сказати: «Я не кривдив рослин, зривав їх лише з крайньої потреби. Я – чистий, я – чистий, я – чистий».

Ліс – то Божий сад. Створений і полишений сам на себе, він є символом життя з його боротьбою за існування. Духи дерев наповнюють ліс або жахом, або спокоєм. Могутня таємнича сила здатна згубити необачного мандрівця безперервним кружлянням по стежках. Ліс самогубців у Данте – вияв безпорадності перед життям. Там кожен стає кущем, деревом, задихаючись у тісняві, переплутуючись гілками і корінням, намагаючись вхопити бодай одним листочком часточку світла. Ліс ближчий до людської сутності на шляху пізнання, вдосконалення. Дерева мають спільну свідомість. Вони можуть навіть переходити з місця на місце, передавати одне одному інформацію. Але хто нині вірить у це? Лише діти і диваки.

Прийди до дерева і скажи йому: «Допоможи, поділись зі мною силою, сховай мене від дощу. Я люблю тебе». Хіба залишиться байдужою ця велична чиста істота?

Мені шкода, коли бачу, як квітку прикриває торішній лист і їй бракне світла. Ще з дитинства я любила звільняти цих маленьких бранців. Зняти мертву гілку з живої, випростати зігнуте деревце – також нам під силу, коли розумієш, як важко істоті під тягарем. Для цього існують і сади людські, цей прообраз раю не за кількістю плодів на поживу, а як місце приязного спілкування людей, рослин і звірів, їх повного взаєморозуміння. Сад – ідеал, якого потрібно досягнути. Садівник плекає дерево, сварить його, підгодовує. Він не зламає жодної гілки, залікує рану. Гарний сад не навіює страху, зцілює тривогу, і занепадає зі смертю садівника. Відколи помер мій дід, який посадив сливовий сад, ніхто не може з ним дати собі ради. Сад всихає і невпинно старіє. Малою я любила там бавитися, коли квітли кульбаби, а зараз деревця, які ми посадили, погано ростуть, бо їм бракує уваги, того знання, без якого не виростиш нового саду.

Гарна яблуня здичавіє у лісі не тому, що їй забракне сонця чи землі, а тому, що вона мусить або загинути, або стати членом асоціації дерев.

Весною зацвітають черешні по лісах довкола Урожа, тоді ж зацвітають сади. Тільки лісові ягоди гіркі й дрібні, бо вони стали часткою лісу. Напівздичавілі черешні мають дивний п’янкий смак і добре вгамовують спрагу.

Покинуті сади живуть часом довше, ніж покинуті будинки, стають здобиччю для шукачів легкої поживи. «Обірви мої плоди, бо я знемагаю під їхнім тягарем», – каже нічия яблуня у казці. Хто має серце, той зупиниться не задля плодів, а задля яблуні. Сади оточують стінами, як місто – мурами. Потрапити в такий сад – це безумство. Його охороняють не тільки великі пси й зловісні птахи з гачкуватими дзьобами. Самі дерева злітають уверх з усіма своїми плодами, не даючись до рук чужинцю. Таким чином, тільки посвячений має доступ до справжнього саду. Тобто до Раю.

Про комах, риб, птахів і диких звірів

До комах люди зазвичай почувають відразу. Ці істоти – інші. У великій кількості вони надокучливі й небезпечні, а поодинці – загадкові. Їхню досконалість годі осягнути.

Одне з найжахливіших пророцтв – неймовірна плодючість комах призводить до їх панування. Бо на комах не впливає радіація. Тільки деякі види тішаться певною приязню з боку людей: мурашки за мудру організацію праці, бджоли за мед, сонечка за знищення тлі, коники за голос, павуки за архітектурні здібності. Але ця приязнь подекуди створює міф, що не відповідає дійсності. Отже, ми мало знаємо про комах, сумніваючись у доцільності їхнього існування. І через незнання губимо їх. Тільки в Індії та Тибеті ченці ходять з мітлами, щоб не розчавити навіть найменшої істоти. А в наших крамницях продають мухоловки, мухобийки та різні отрути.

У дитинстві я дуже боялася щипавок: ці рогаті блискучі верткі створіння ховалися під мокрими шматами, залазили в шкарпетки. Та якось я прочитала невеличку розповідь про те, що щипавки, наче квочки, насиджують яйця – і дуже піклуються про власних дітей. Цей факт мене й досі зворушує.

Серед людей побутує правило: побачив комаху в хаті – убий. Це чомусь не стосується павуків. У нас в селі казали, що павука може вбити людина, якій виповнилось двадцять років. Хтозна, чи у тому віці комусь захочеться вбивати павуків. Як на мене, це дуже терплячі, спокійні й корисні істоти. Правда, доводиться час від часу знімати павутину і міняти їхнє місце проживання.

Нерозумні вчителі загадують дітям на літніх канікулах збирати колекції комах. Піонерів улітку малювали здебільшого з сачком і вудкою. І вчили люто ненавидіти білана капустяного.

Комаху дуже легко вбити, але навіщо? Жодна комаха не вкусить, якщо ти не посягнеш на її життя, або дім. Так водиться у всіх істот, які повзають, літають чи бігають. Чому комахи звикають до отрути? Тому, що це не спосіб боротьби з ними. Вони сильніші, бо мають спільний розум і гуртуються, щоб захищати свій вид. Чим беззахисніші вони, тим ширший їхній спільний розум. Бджоли, мурахи і навіть павуки селяться колоніями. Мурашка гине без мурашника, її не прийме жоден інший. Комахи не прагнуть захопити владу. Вони хочуть бути нам сусідами. Людина живе в затруєному світі і житиме, навіть якщо він значно погіршає. Але коли вона деградує духовно, то загине. Жорстокість і байдужість перемагає кожен зокрема. Отруюючи комах, ми самі споживаємо цю отруту фізично і духовно. А ті, кому вона призначена, виживають. Наші предки молились або заклинали. Це не завжди допомагало, але не руйнувало душі. Якби я вступила з кимось в полеміку з приводу сказаного, то напевно розгубилася б перед навалою аргументів, бо люди невиліковно впевнені у власті вищості над усіма істотами. Може, ми й розумніші, але стосовно буття й небуття тут ми рівні.

Не можу бачити «живої риби», цього ганебного товару. Щоб з’їсти рибу, треба її вбити. Кожен має шанс стати вбивцею абсолютно беззахисної істоти. Якщо існують кармічні перевтілення, то я ніколи не стану рибою в бочці, безмовною жертвою, кров якої така сама червона, як моя.

Святий Антоній Падуанський читав проповіді рибкам, коли люди не хотіли його слухати. Святий Франциск бесідував з птахами. Його розмова з вовком-людожером привела до цілковитої зміни поведінки людей і звіра. Хай це видається скептикам казкою, але я вважаю, що рибкам можна читати проповіді. І зміям, і ящіркам, і жабам. Спілкування на емоційному рівні має величезну силу.

Ми відмовляємо тваринам не тільки в розумі, а й у почуттях. Хіба їхній біль менший за наш? Ні, вони просто терплячіші. Хіба материнська любов куріпки, яка рятує дітей, слабша? Смерть душі настає тоді, коли вона більше не реагує на беззахисність і страждання. А мені кажуть: ти жалієш рибок, змій, пташок, а людина не так терпить? Нема чого кидати пташкам крихти, коли люди голодують. Однак людина не насититься крихтами, а пташка врятує собі життя.

Тваринам потрібно зовсім небагато: не втручатись у їхнє життя. Ми мусимо взяти урок спілкування в Лиса з «Маленького принца»: наближайся повільно, коли хочеш приручити істоту, або зовсім не наближайся. Лев повинен шукати собі поживу на полюванні, зближуватись з собі подібними, навіть коли це небезпечно. Мені дуже хочеться погладити тигра, але на це потрібен його дозвіл.

Тигр чи гепард, який бігає швидше за всіх на світі, у клітці схожі на справжніх, такі самі гарні. Але це лише зовні.

Вони – нещасні покручі. Їх мучать непогамовані інстинкти духу і плоті. Станьмо на їхнє місце: наше життя буде суцільним пеклом. Коли звір бунтує, його вбивають. Коли людина потрапляє в нестерпні умови й божеволіє, її замикають у клітці. Звірі також божеволіють, коли не вдається пригасити голос крові. Якщо я не випускатиму свого кота на вулицю, коли йому заманеться, він теж стане агресивним і похмурим.

Ніхто не говорить про права істоти. Лише Альберт Швейцер писав: «Я – життя в гущі інших життів, які хочуть жити». Які теж хочуть жити. Треба ставитись до інших істот не як до суперників, а як до сусідів.

Людина має більшу здатність до виживання, що породило в ній пиху. Іноді вона приваблива зовні, але її психіка буває такою самою скаліченою, як у звіра в клітці. На якомусь рівні ми такі самі тварини і робимо непередбачувані нашим оточенням вчинки. На цьому ж рівні не можна говорити про взаєморозуміння і милосердя, їх треба виховати. Милосердя – це не проливання сліз. Не втручатись, дати іншій істоті вільно розвиватись – ось найкращий шлях до зближення. Адже еволюція триває і напрям її нікому не відомий. Можливо, людина залишиться останньою істотою на Землі. Але цього не станеться. Нас чекає рай, від якого ми відлучені, довга дорога пізнання. Звірів і птахів ми візьмемо туди з собою.

Коли мені важко, я хочу опинитись у такому садочку, де довкола буяє тихе життя, де в кущах малини живе ласиця, іноді навідується їжак, де перепочивають горобці й синички, між гілками смородини розкинув сіть павук, де, якщо сидітимеш тихо, тебе провідають інші комахи й інші птахи.

Або ж сісти над невеличким озерцем, чи мілкою затокою й дивитись на крихітних рибок, жуків-плавунців, водомірок, що бігають поверх води. Поринути, увібрати внутрішнім зором увесь цей дивовижний світ. І віднайти спокій.

Про тих, кого ми приручили

Беззахисність – це залежність. Ті тварини, яких ми називаємо домашніми, залежні від нас не тільки фізично. Ми любимо їх, а вони нас. Ми зраджуємо їх, вони – майже ніколи. Ієрархія людина – тварина – рослина допускає зраду, навіть убивство. Батько калічить кота, який подряпав дитину, і вважає це виявом батьківської любові. Але материнська любов кішки не дозволяє помститись людині-вбивці. Наші домашні звірі, як і дикі, визнають право сильного. Вони дуже рідко тікають від господаря. Вони не мають жодних прав. Залежність – безправна.

Чому це так? Чому це триває сотні тисяч років і не припиняється навіть у високорозвинутому суспільстві? Людина живе так, наче й досі змагається з природою: якщо ти не вб’єш, уб'ють тебе. Але інші інстинкти у ній ледь животіють. Кішка, котра не слухає проповідей у церкві, вигодує цуценят, щуренят та інших сиріток, не залишить їх помирати. А у нас знайдуть слова виправдання для жінки, яка вб’є дитину і викине її на смітник.

Що ми знаємо про інстинкт? Що він сильніший за розум. Так, але він ще й вищий. Для тварин і людей це моральні заповіді: дбай про підтримання свого життя і здоров’я, дбай про відтворення, захищайся. І те, що серед людей майже зникло: не кривдь маля, захисти його, хай воно виросте. Якщо ми допомагатимемо тваринам підтримувати ці інстинкти, не порушуватимемо наших заповідей, у нас складуться з ними ідеальні стосунки.

Є одна японська новела про те, як жінка погодилася віддатися негіднику, щоб той не вбив хазяйчиного кота. Це так його вразило, що він відмовився від свого наміру.

Відданість тварин – безмежна. Проте я не розповідатиму зворушливих історій. Тварини – теж особистості. Ми не квапимося їх пізнавати, бо навіть за близькими не визнаємо права бути самими собою. Що змушує старих жінок підбирати бездомних тварин, ділитись з ними останнім шматком хліба? Я думаю, моральний інстинкт, а не потреба про когось піклуватись, заповнити порожнечу. Ніщо не заважає йому тепер розквітнути: ні сім’я, ні егоїзм, ні закони суєтного світу.