Текст книги "Потонулі в снігах"
Автор книги: Галина Пагутяк
сообщить о нарушении
Текущая страница: 12 (всего у книги 13 страниц)
Серед ставів є один вузький, найглибший, звідки ніколи не спускають воду. Кажуть, там на дні живуть два величезні двометрові коропи. Мені здається, що іноді святий Антоній приходить на берег ставка і читає проповідь коропам. Він бо звик читати проповіді не лише людям, які його не вельми слухали, а й звірям і птахам, ну, й рибам. Тоді коропи, порослі зеленим мохом старості, спливають на поверхню і слухають про величезну любов Господа до свого творіння, а особливо, до риб, які єдині не загинули під час всесвітнього потопу. Такі гарні й щирі слова, не гріх би їх послухати людям з нашого світу.
Сільська готика
Із настанням ери електрифікації та колгоспів духи не покинули Уріж. Куди вони мали подітись з рідної землі, тим паче, що ніхто їх не збирався виганяти. І нині, темними ночами, коли на останніх старих липах сухо шелестить листя, відчиняються двері з іншого світу, і, навіть не бачивши, відчуваєш присутність потойбічного. Духів померлих не треба боятися. Як мудро казав один чоловік, стрінувши на стежці Петра Свіцу, котрого якраз перед тим поховали: «Виджу, йде. Ну, то най собі йде! Що мені до того?»
Мерці ходять до року, а хто дуже грішний, той може ходити аж три роки. Вмерлим певно хочеться відвідати і родину і сусідів, та й селом кортить пройтися. У гробі того не побачиш, що можна побачити в Урожі ночами. Як хто дуже боїться мерців, не мусить виходити. Хай собі спить під периною. Правда, таке може приснитися, що буде ще страшніше. Тоді треба змовити молитву. Вмерлі її потребують. Як ми перед ними чимось завинили, то вже наші проблеми. А на тому світі кривди забуваються скоріше, ніж виросте трава на могилі.
Чужому в Урожі взагалі нема чого боятися. Може собі ходити цілу ніч: звідки йому знати, кого він стрінув, живого чи мертвого. Втім, розпізнати їх легко, треба щось спитати. Мертвий не буде обзиватися, бо йому не вільно розмовляти з живими. Увесь Уріж стоїть на забутих цвинтарях, і ті місця, як і колишні дороги, вважаються небезпечними. Старі люди згадують про них тільки тоді, коли щось трапиться. Вони воліють не говорити про такі речі всує, щоб не викликати намарне духів з того світу. Щоб двері не відчинились серед білого дня, бо тоді настане справжня апокаліпса. Є такі місця, які ліпше оминати вночі, але якщо комусь треба… Тоді чоловік прийде додому білий як стіна й зразу ляже спати. Що побачив, можна розповісти хіба вранці, бо до трьох днів помре.
У горішньому кінці є таке недобре місце – старий цвинтар.
Там деколи з'являються троє чоловіків у чорному і троє чорних коней. Кажуть, ніби ті чоловіки були священиками й мають вічну покуту. Мені здається, через надмірну цікавість до загробного життя. Вони дуже хотіли знати, чи воно насправді існує, й навіть побились об заклад, що вже зовсім не по-християнськи. Але на те могли спокусити їх злі духи, аби трохи розважитись, бо кожен дух прикутий до певного місця, а це не дуже весело. Певна річ, покутники хотіли б нарешті спочити, але ми не знаємо, як їм допомогти. Та й не можна переступати межу, бо затягне завчасу у той інший світ. Один чоловік прийшов на могилу жінки надвечір, сидів, сидів, а тоді каже: «Чого ми до вмерлих маємо ходити, а вони до нас ні?» Тут щось зашуміло у нього над головою і закричало страшним голосом: «А ти до вмерлих не ходи!»
Є в Урожі старший дух: пан у чорному костюмі з блискучими гудзиками. Він мешкає на Границі, між Урожем і Винниками. Границя – це не межа, а давня галицька назва цвинтаря. Колись там росли три груші, і хоч їх зрізали, цей інфернальний дух продовжує з’являтися, навіть на світанку. Він не любить фамільярності й зачіпати його не можна. На тому місці загинуло чимало людей, потрапивши до невидимої сіті, розставленої злим духом. До трьох зітлілих пеньків ніхто не викликатиме екзорциста. Чуючи себе безпечно, пан у чорному при зустрічі завжди сміється, звісно, недобре.
Дехто з людей виплекав свого приватного біса, але їхні стосунки дуже складні. Не можна посолити страву, яка призначена дідькові, бо гнів його допровадить людину до смерті. А потім злий дух шукатиме собі іншого господаря. Навіть екзорцисти знають, що виганяючи біса, переливають з одного збанка в інший.
І звичайно, у нас є відьми. Один чоловік стрів серед ночі немолоду вже чарівницю цілком без нічого, то розлютився і випарив її прутом. Але за мовчанку вона зробила так, що його корови давали цілий рік дуже багато молока. З відьмами вигідніше жити у згоді.
Справжнім лихом для села є опирі, котрі нападають на гультяїв, що вертаються берегом річки додому. У столітніх лозах опирі збираються, як члени одного клубу. Людина, яку опир змусив носити себе на плечах, невдовзі нагло помирає, як не в калюжі води, то у власній крові. Найгірше, що така смерть не викликає підозри, даючи змогу опирам розплачуватися за вбивство вже на тому світі, в іншій реальності. І вода, і кров просочується в ту землю, де поверх мертвих ходять живі. Зло прибирає до рук найнепримітніших, найзнедоленіших, і тому його так важко розпізнати.
Уріж – це єдина істота, підсвідомість якої час від часу вихоплюється назовні – і тоді мертві вертаються з цвинтаря додому, злі духи глузують з випадкових перехожих, а опирі обирають жертву серед найбеззахисніших… Але це трапляється не кожного дня, щоб не зруйнувати реальний світ і не допровадити село до божевілля. Нічого не вдієш: двері мусять відчинитися і випустити демонів з пекла, щоб воно не вибухнуло.
Роздоріжжя
Усі дороги ведуть до пекла, крім однієї. Юний лицар, котрий опиняється у казках на роздоріжжі, має з чого вибирати. Він поки що вільний, адже свобода – це не періодичний епатаж оточуючих у дрібницях, під впливом дешевого вина, що, як правило, плавно переходить у послідовний конформізм, і навіть – не ефемерна незалежність, бо за неї треба платити, а це знову ж таки змушує до компромісів чи до виразного підкаблучництва. Ні. вільним є той, хто пан самому собі, байдужий до матеріальних та соціальних еквівалентів суспільного визнання. Свобода – це усвідомлення вибору. «Боги знають, що люди вільні, – каже один з героїв Сартра, – але самі люди цього не знають».
Нехай вас не введуть в оману роздуми менш-більш відомих наших сучасників про свободу: самі вони ніколи її не мали. Може, хвильку потримали в руках, але пташка вирвалась. Не мали ні письменники, ні політики, ні вчені. Хіба що, коли в юності стояли на перехресті шляхів, з яких один лише не провадив до пекла. Найбільше, на що вони можуть спромогтися, – це пригадати тих блаженних, яким усе було, як то кажуть, «до фіга», молячись при цьому на мандрівного філософа Григорія Сковороду, патрона суспільно незаангажованих українських інтелігентів. Однак ніхто з них не візьме ні палиці, ні торби в руки.
Колись у Європі була дуже популярною алегорична книга Джона Беньяна «Подорож Пілігрима до Небесної країни», де персоніфіковано виступали сили зла, намагаючись перешкодити пошукам істини. У такий спосіб читач сприймав усе почуттями й міг легко орієнтуватись у житті, не блукаючи в темряві схоластичних моралізмів. Отже, зробивши вибір, самостійно чи під тиском обставин, кожен з нас ступає на одну з тих доріг, що їх називають «життєвими». І тільки поодинокі юні лицарі обирають дорогу смерті, яка єдина веде до істини. Нічого не змінилось і у XXI столітті. Сім смертних гріхів, зображених колись Босхом, вдягнулись у сучасну одіж і вважаються вельми необхідними супутниками на шляху до успіху. Все це можна було б назвати марнотою марнот і визнати, що за останні два тисячоліття людство так і не виправдало власного існування, якби, на щастя, не з’являлись подекуди особистості, що ступали на шлях диваків та ізгоїв, бо так їм подобалось. Їм подобалось мандрувати без зайвих клопотів, працювати, творити, чи не робити нічого, або шукати річ, якої, можливо, навіть не існує у фізичній реальності. Ті ж, хто вважав свободу усвідомленою необхідністю, ступивши на Шлях Ненависті, перетворили світ на зону тортур, агресії і фанатизму. Кожного дня сотні невинних людей гинуть внаслідок терористичних актів. Але й ті, хто попереджує «Іду на ви», теж опиняються на Шляху Ненависті. Вони карають іменем людських законів і завдають значно більшої шкоди. Тероризм – це відчайдушний крик безвиході у джунглях беззаконня. А Міжнародному кримінальному судові, останньому засобі віднайти справедливість, чинять шалений опір найсильніші держави.
Дорога Жадібності особливо приваблива для тих, хто колись бідував і почував себе через те беззахисним. Вона – найдовша з усіх, бо матеріальні потреби можуть лише збільшуватись, а не зменшуватись. Бідні країни приречені стати смітником цивілізованих. Глобалізація, початок якої так захоплено вітають, завжди закінчувалась світовою війною.
Дорога Марнославства, коли заплющити очі на її меркантильне підґрунтя, здається спершу дорогою на небо. Але цей чудовий шлях перегороджують митниці Заздрості, Зради, Продажності… Врешті, король постає голим і босим. Щоправда, він цього не помічає, та й інші також, доки якесь наївне дитя не ткне пальцем і не спитає, чому ж король голий. Пиха здатна згубити найкращі квіти в райських садах, тому їй доведеться грітись у пеклі.
А та Дорога, що веде нібито до смерті, найважча. Вона очищує людину від традиційних пристрастей: ненависті, захланності, лицемірства… Коли йдеш нею, звертаєш увагу на замулене джерельце, яблуньку, обтяжену плодами, пташку з підбитим крилом, безпритульного котика. Допоможеш – і вони стануть назавжди твоїми друзями, а це – велика перевага, бо на інших дорогах не зустрінеш друзів, лиш ворогів та конкурентів. Врешті, на обличчі з’являється посмішка, така, як у дитинстві, коли тебе любили просто так, а не за щось. Ніщо тебе не обтяжує, ти залишився вільним, хоча, можливо, й не знайшов того, що шукав. Але знайти себе – річ також дуже корисна. Отак, по-дитячому дзвінко, сміявся Моцарт, який жив у тоталітарному суспільстві, не кращому за наше, та все ж обрав єдину дорогу, що не веде до пекла. Його музику впізнаєш одразу і серце охоплює тепле почуття у переддень тривожної осені Року Божого 2003-го.
Магія відчаю
Доля часом подає нам знаки, чимало яких вдається розшифрувати лише через багато років. І тоді настає прозріння, й світ починає ставати прозорішим і зрозумілим. Отак у Вашингтоні я шукала аксолотлів у приватному музеї-акваріумі. То був похмурий підвал житлового будинку, де в зелено-жовтому світлі плавали й мокли різні морські створіння, точнісінько такий, як описав Хуліо Кортасар у своєму оповіданні. Тільки там не було ні Кортасара, ні аксолотлів.
Я раптом відчула страх смерті й поспіхом вийшла звідтіля в пекельну вологу спеку початку літа. І музейна розкіш Смітсонівського комплексу викликала дивне почуття тривоги, ніби я щось втратила, коли пішла з океанаріуму, не знайшовши там аксолотлів, про яких більшість з людей взагалі не чули. Бо вони не читали це оповідання Кортасара.
Лише в Сан-Дієго, за кілька миль від Мексики, на березі бурхливого Тихого океану, мені вдалося позбутися цього неприємного відчуття, тепер я розумію, що аксолотлі були зовсім поруч, відчули мою присутність, і повідомили, що з ними все гаразд.
Я щиро вірю, що знаки, які нам подає культура у вигляді образів, слів, артефактів, можуть об’єднуватись у спільноти, здатні впливати на долю людей і самої культури. І навіть більше – знакові спільноти живуть самостійно й часом дуже довго.
А що ж ми, люди? Аби щось збагнути у цьому світі, нам варто видряпатись нагору й поглянути на все очима своєї душі. Згори ми побачимо, куди ведуть шляхи: до пустелі чи в тихі сади спочинку, що за он тим далеким пагорбом, в яких криницях ще не висохла вода, і таке інше. Птахів, звірів, людей не видно з космосу, але ми знаємо, чи варто їм жити в тих, чи інших місцях. Таким чином можна попередити їх про небезпеку у вигляді цивілізаційного бульдозера чи спалаху комерційної гарячки серед літераторів.
І тоді можна порушити мовчанку. «Книга – дитя самотності й мовчання», – казав Марсель Пруст. Точка, від якої він розпочав свою безконечну подорож у пошуках втраченого часу, – нам не вдасться її віднайти. Бо ми цього не пережили. Для кожного з нас є свої окремі знаки.
Правда, знаки можна перетворити на щось на зразок колекції мертвих метеликів, чи тримати їх у коробці, яка торохкотить, коли її струсонути.
Нині це називають постмодернізмом. І коли викидають колекції та торохкітливі коробки на сміття – це теж постмодернізм.
У такому випадку мовчанка більш ніж доречна, бо знаки – небезпечна річ. Вони не люблять, коли ними нехтують.
…Маленька блакитна церковця біля гамірливого перехрестя майже в центрі Москви. Вона здіймається над заасфальтовано-бетонованим простором, наче кораловий острів. Початок березня. Холодно, а я вся палаю – починається грип. Біля підніжжя пагорбка, на якому стоїть церковця, рекламний плакат повідомляє про виставку штучних квітів якогось чоловіка з Сибіру. Я не могла туди не піти. Йшла просто навмання від готелю при Літінституті. Моя справа у Москві була така незначна, що не варто було приїжджати сюди цієї пори. Я просто вчинила дурість, і в голові в мене крутилися абсолютно безрадісні думки – типова маячня хворої жінки.
Те, що я побачила всередині церкви, яку позбавили всіх релігійних атрибутів, теж виглядало абсурдним. Цілі галявини квітів, зроблених з паперу й тканини – підсніжників та анемон, – наслідок тяжкої праці старого чоловіка з сивою бородою, можливо, колишнього каторжника, який намагався знайти забуття в монотонних рухах. Я могла оцінити його величезне терпіння, бо сама нездатна навіть провести рівної лінії на папері.
І на все це дивились рибки в акваріумах і двійко аксолотлів. Аксолотлі! Кортасар! Ці дивовижні створіння, що живуть в напівтемряві гротів, схожі на блідорожевих ящірок із зябрами, з ручками, на яких видно нігтики. І на трикутних голівках золоті очі, що вбирають у себе довколишній світ, і він летить сторчма кудись у провалля без дна. І ці божественні істоти приречені були дивитись на паперово-ганчір’яну імітацію сибірської тайги. Це було наче швейна машинка на анатомічному столі. Мене не вразили так Босх і Рембрандт у Пушкінському музеї, куди я врешті добрела. Я побачила аксолотлів очима Кортасара – цього було досить.
Минуло багато років. І більше я не була в Москві. За цей час встигли померти той старий каторжник з гнучкими і чутливими пальцями, які намагались донести людству послання, яке, можливо, колись розшифрують, і літні наглядачки, які боялись, щоб я не влізла в акваріум з аксолотлями. І той перекладач, завдяки якому я змогла прочитати оповідання Кортасара українською мовою.
Сам Кортасар на той час уже помер, але я цього ще не знала.
І ось тепер я прокинулась з відчуттям якоїсь втрати, пов'язаної саме з аксолотлями. І щоб вгамувати тривогу, взялася розшифровувати знаки. Ця церква – схожа на мушлю, з якої вийняли перлину духовності – безперервний рух довкола неї поглибив тріщини, що спершу пройшли між молекулами, зовсім непомітні тріщини. Аксолотлі насправді не просились на волю, і я знала про це, бо сама все життя була аксолотлем. Ну, а штучні квіти врешті-решт від виставок і перевезень, пожовкли і стали прахом. Як усе матеріальне, до чого торкаються руки людини.
Цього вистачило, щоб знакова спільнота почала розпадатись. Тріщини в стінах та фундаменті стають дедалі помітнішими. Внизу, під сотнями метрів культурних шарів – підземні води з затишними гротами, куди я одного разу зісковзну, щоб збагнути те, що знають лише вільні аксолотлі.
Шлях півонії
Три білих з червоними вкрапленнями півонії стояли у вазі. Я хотіла долити води, доторкнулась до квітки – й пелюстки каскадом посипались вниз, на чорний стіл. Це було наче раптовий снігопад, наче несподівана звістка, від якої твоє життя, так гарно припасоване, щедро напоєне живою водою досвіду, розпадається знову. Я не могла спинити пелюстки, вони все падали і падали, вони сипались у мої підставлені долоні, протікаючи шовком між пальців…
Що я мала робити?
…Багато років тому я йшла спекотною вулицею, на якій жоден будинок не відкидав тіні, коли з-поміж тих убогих жалюгідних п'ятиповерхівок матеріалізувалась маленька процесія. Попереду йшла старша жінка з міцно стиснутими губами, рішучою ритмічною ходою, розкидаючи поперед себе жменями біло-рожеві пелюстки. Здається, вона була п'яна. Я нічого не розуміла. Аж коли відвела очі від тієї жінки, то побачила малесеньку труну з мертвим немовлям, личком кольору старого дерева, що пливла над невеличким гуртом людей. І все це відбувалось в тиші. Я була єдиним спостерігачем, що занімів на тротуарі.
Це видовище було настільки абсурдним, наскільки може бути абсурдним ритуал, з яким зіткнувся вперше. Процесія наче танцювала у розпеченому повітрі, і пелюстки, що залишились після неї – навіщо вони на цій дорозі смерті?
Відірваність від ритуалів, добре знайомих певній людській спільноті, не завжди викликає подив чи розгубленість. Вона спокушає на створення інших ритуалів.
Я висипала пелюстки з балкона, і коли несла, то в коридорі утворилась доріжка з пелюсток, що просковзували поміж моїх пальців як шовк. Тому я й згадала це нещасне мертве дитя, яке ніколи не ступатиме ні по траві, ні по бруківці, ні по калюжах.
У Вільяма Блейка та його дружини Кетрін не було дітей. Їхня єдина донечка народилась мертвою. Блейк не міг змиритися з втратою і написав «Книгу Тель» про життя, що повертається на небеса, лише зазирнувши у цей похмурий світ скорботи і ненависті. З цієї поеми він почав свій шлях поета і мислителя. «Співчуваю Вам», – колись мовила до нього Кетрін, коли вони тільки зустрілись вперше. Для надзвичайно вразливої натури юнака, що з дитинства бачив містичні видіння, ці слова стали рукою підтримки на все життя, і вмираючи, Блейк співав. Він знав, що смерть – як подих чи доторк, від якого розсипається наша цілісність.
Того літа я повернулась додому. Йшла собі в покинутий сад зі здичавілими трояндами, лягала лицем донизу в густу траву, заплющувала очі. Я хотіла бути чим завгодно, лише не людиною. Безодня була довкола мене. Смерть звила в мені собі гніздо.
Мені було тоді дев’ятнадцять років. І ніхто не сказав: «Співчуваю тобі».
Зараз я можу сказати це комусь. Тоді я ще не вміла співчувати. Усвідомлення зв'язку між Всесвітом і нами – це втрачається швидко, а здобувається, коли ми опиняємося у глухому куті, переповненому болем і страхом. Шеллінґ пише, що усім іншим істотам притаманне відчуття єдності з оточуючим. Вони живуть в певних межах наперед визначеного існування. Натомість людина відкрита для всіх протиріч і сама в собі проходить чи не всі сходинки істот. Від трави до комахи, від птаха до хижака. Ми складаємось з тих же атомів, що й зірки і океан. Чому ж ми – інші?
Мистецтво дає нам шанс для порятунку. Воно звільнює нас від сліпого дотримання ритуалів як форм співжиття. Слідом за китайськими філософами, Шеллінґ, не завжди шанобливий учень Канта і Ґьоте, стверджує, що «форма може бути знищена лише тоді, коли досягнена її досконалість». Розквітла півонія легко позбувається своїх пелюсток, бо не потребує вічності, до якої кожного разу буде додаватися якась деталь.
Борхесівські безсмертні стають троглодитами серед прадавніх руїн. Коли досягаєш досконалості й не скидаєш пелюсток від схвильованого подмуху життя в усій його багатоманітності часів і просторових вимірів, повертаєшся назад. Сохнеш, кам’янієш, розпадаєшся на пил.
Торішня суха трава впереміж з цьогорічною.
Хробак, що охороняє золоті монети.
Хижак, що мітить послідом свою територію.
Попри все ми знаємо про альтернативу. Але покірно схиляємо голову перед формою і ритуалом, створюючи нові, забуваючи старі форми та ритуали. Концентрація змісту у Всесвіті залишатиметься незмінною.
Я не можу змусити півонію цвісти вічно. Мистецтво слів також не всемогутнє.
Залишається просто піти вслід за її пелюстками.
Як не сьогодні, не завтра, то колись.
Життя як боротьба?
Час би вже укласти новий словник тривіальних означень явищ нашого життя. Втім, деякі з них проходять через мізки кількох поколінь і досі вважаються житейською мудрістю, допомагаючи людській істоті орієнтуватися в соціумі. Свого часу цими «простими істинами» цікавився Флобер і навіть уклав невеличкий словник людської глупоти, читаючи який ми і зараз не можемо втриматися від сміху, хоча над звичайними словниками, як правило, не сміються. Неспокійна, чутлива Флоберова душа набивала щодень синяки, стикаючись з банальними аксіомами, бо цей чоловік не вмів сміятись так пекельно, як Рабле чи Вольтер. Посмішку викликають і твори Козьми Пруткова, напрочуд вдалої літературної містифікації, якій вдалося дожити в доброму здоров'ї наших днів.
Звісно, зараз є про що писати: політику, війни, масову культуру, глобалізацію, але свята трохи віддалили нас від цих поважних тем. Власне, що таке свято у сучасному розумінні? Свято – це відпочинок. Доки відпочиває тіло, відпочиває й душа, хоча вона зобов’язана працювати день і ніч. Прикро, але у нас свята – лише вихідні дні, суєтні й жадібні до різного роду плотських втіх. Свято, навіть найбільше, розбивається об рифи примітивних потреб.
Ще можна якось погодитися з тлумаченням здоров’я: 1) здоров’я не купиш; 2) здоров’я треба берегти. У 1979 році в львівському університеті вийшла чудова книжечка «Словник асоціативних норм української мови», наслідок психолінгвістичного експерименту, проведеного над студентами. 1000 слів-стимулів викликали різні асоціації. Серед них більше ста – однакові, звичайно, тривіальні. Як здоров’я – то міцне, як праця – то важка, як радість – то обов’язково велика. Серед слів-стимулів не було чомусь слова життя, але я певна, що найбільше асоціацій виникло б у традиційному дусі житейської мудрості: життя – 1) важке; 2) це боротьба. Життя досить довге, тому легким його не назвеш з цілком об’єктивних причин. І нічого тут не вдієш, хіба зробиш цей шлях цікавішим. Але нині життя майже однозначно трактується як боротьба за… виживання. Таке визначення безсоромно вилізло на поверхню і заволоділо умами обивателів та інтелектуалів не без допомоги Дарвіна та Маркса. Чомусь ми повинні приймати на віру брутальне й несумісне з людською гідністю – виживати, а не жити. Ця «аксіома» заганяє нас назад у дикі пущі, нав'язуючи ментальність стада. Виживати – означає, по суті, не дати себе з’їсти колегам по роботі, начальникові, суспільству, державі. Жоден спосіб вижити нe є чесним, бо це – або громадянська покора, або зрада, або право сильного, чи торгівля собою і власною працею. Ось так виживає людська істота. І можна зрозуміти, чому митці з такою огидою ставились завжди до мишачого вовтузіння племен та народів і до воєн будь-якого виду. І хоча жодна релігія не проголошує постулату «життя як боротьба за виживання», нині він на устах кожної дитини. Хіба таке життя має сенс? Людство само копає собі могилу, використовуючи розум не для пізнання, а для виживання. Так не повинно бути, щоб слабкі гинули, а сильні виживали. Правом жити наділена кожна істота у Всесвіті.
На щастя, існує інший погляд на життя, який ніколи не увійде до словника банальностей: життя як боротьба зі злом. Він знайшов відображення ще у зороастризмі, а згодом у маніхействі. Дон-Кіхот воював з вітряками і з нього сміялись. Як нерозумно! Він бачив перед собою демонів, що день у день мелють зло і його стає все більше, цієї чорної муки, хліб з якої отруює і старих, і малих. Уявімо собі це, і нам стане не до сміху. Нехай ми безсилі зараз зупинити тоталітарну машину, але давайте не будемо заважати тим, хто хоче жити, а не виживати, хто ніколи не зіпнеться по драбині кар’єри, не стане кумиром натовпу, і ніколи не скаже власній дитині: борись за виживання. Відкинути неправдиві аксіоми – це вже боротьба зі злом. Вона повинна тривати день і ніч. Нам треба визначитись: боротись за виживання, чи боротись зі злом. На жаль, третього поки що не дано.
У «Словнику асоціативних норм» є слово «любити». На першому місці знаходиться слово-асоціація «людину», на останньому «як-небудь». Така норма: коли любиш людей більше ніж істину, то любитимеш як-небудь. І житимеш як-небудь, тішачись вихідними й підвищенням по службі. Тобто простими радощами життя. Втім, за них дорого заплачено: справжньою свободою та істинною любов’ю.
