Текст книги "Потонулі в снігах"

Автор книги: Галина Пагутяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 13 страниц)

Стара панна Львів

Це місто колись єднало Схід із Заходом і було одним з найбагатших у нашому Королівстві. Тут охоче селились чужинецькі купці та мандрівні будівничі, бо їм подобалось толерантне ставлення до кожного, хто міг примножити скарбницю міста. Згодом, у прийдешніх поколіннях духи ощадності й працьовитості зазнали мутацій і виродились у демонів гендлярства та корисливості. Це трапилось не за нашої пам’яті, тож не треба ідеалізувати минуле. Циклічність історії аж ніяк не свідчить про загальний поступ людства. Ми не знайдемо у ній нічого такого, що б не траплялось раніше…

«Ще раз мушу трохи описати смутне і бідне становище Львова в цей час. Утиск дійшов до найвищої міри. Видатки міста множились, а доходи щезали. Чисті колись бруки потопали в нечистотах, а мури, що оточували місто, і будинки розсипались. По кілька разів на рік накладали податки на міщан, однак грошей не вистачало для задоволення навіть найменших потреб», – писав у «Хроніці міста Львова» історик Зубрицький про 1776 рік. Щось подібне написав би він про теперішні часи. Львів нині купує і продає, як і колись, може, й більше, створюючи ілюзію розвою. Та насправді – це всохле дерево, намаєне штучними квітами, що цвітуть цілорічно. Якщо ж випадуть глибокі сніги, замете дороги, місто, опинившись в облозі, швидко здичавіє. Проте й без можливих природніх катаклізмів видасться, ніби чиясь велетенська нога відсунула місто вбік, аби не заважало. І от воно відчайдушно бореться за існування, розпродуючи все, що має бодай якусь цінність: від старих баняків до будинків і заводів. Мешканці теж не мають нічого проти того, аби торгувати собою. Але це нелегко у місті, відсунутому далеко від узбіччя шляху Схід – Захід. Немає попиту на людські душі. Тому сюди не приїжджають, щоб залишитися надовго. А якщо й знайдеться один невиправний романтик, то йому ніколи не вдасться стати тут за свого. Львівська пихатість давно вже втратила ґрунт під собою, але все ще може завдати болю як дитині, так і дорослому.

Здається, місто поволі зменшується – ось воно лежить на долоні, як змерзлий хворий пташок. Цього не побачиш звиклим оком, навіть коли час від часу приводити гостей на Високий Замок, аби показати з висоти пташиного лету закамуфльовані туманом вцілілі пам’ятки архітектури. То правда, доки у нас є щось на обід, доти зберігається ілюзія благополуччя. Її підтверджують латки відремонтованих фасадів, пишні вітрини крамниць, куди рідко заходять, візити чужомовних знаменитостей і туристів. Старій панні приємно чути, що вона непогано збереглася. Бідолаха живе минулим… Колись люди не тільки продавали товар, а й виробляли. Вулицями проходжувались професори й професорки; їх шанобливо впізнавали. Вони, може, й отримали у спадок трохи гендлярської крові, але ніколи не виявляли цього на людях. Жили в порядних кам’яницях і мали вдома дуже пристойні бібліотеки. На них не подавали до суду за несплату комунальних послуг, вони не трусилися від холоду й голоду в нетоплених темних квартирах, їх не скорочували на роботі й, звісно, вони не пішли б на базар продавати бакалію, маючи університетські дипломи. Їхня мова була вишуканою, манери – бездоганними. Та минуле засвідчує речі менш приємні: «Як тільки настануть сутінки, рої жебраків, жінок, мужчин і дітей, розмістившись коло брам, плачливим голосом благають у перехожих змилування. Особливо верхня частина вулиці Людвіґа, площа Мар’яцька, площа св. Духа і вулиця Гетьманська зимовими вечорами являють собою справжню картину нужди. Вигідно складати вину на неробство, але ж бо в найбільші морози ці бідаки світять голим тілом, а їх змучені обличчя говорять про голод» (Кур'єр Львовскі, 1886 рік).

Доки у нас є дах над головою, можемо собі виживати. Ті, кому цього замало, давно покинули місто: дизайнери, художники, музиканти, поети. Хто не зумів вирватись – потрохи спивається. Хто зберіг у собі вільний творчий дух, щодень уперто поливає засохле дерево джерельною водою. Але давайте подивимося на нашу стару панну без ілюзій. Вона постане перед нами негарною, смішною й нещасною у своїх потугах виглядати люксусово. Попри все її варто поважати за мужність, адже у минулому вона залишила бруд, попіл, сморід мертвої річки, інтриґи, чвари. Зрештою, те, що руйнувалось, колись відбудовували. Стара панна Львів шукає собі косметолога, щоб підмазав личко, правдами й неправдами випрохує на всілякі мальовидла гроші, а коли їй відмовляють, вдається до істерики. Мовляв, я цього варта. Мене ж навіть ЮНЕСКО помітило. Я мушу пристійно виглядати, коли приїдуть іноземці… То, буває, чимось і допоможуть нашій панні, але не тому, що з неї сиплеться штукатурка, а щоб не вийшла колись з простягнутою рукою, бо ж все-таки якась родина.

Нині у втомленому місті оселились демони корупції, пияцтва, злодійства, безробіття, але ті, хто має щось на обід, вперто махають руками: «Наше місто – найкраще!» Дивно, як це можна закохатись у таку непривабливу стару панну та ще й з порожньою скринею для посагу? Якщо й вона віддасться, то навряд, щоб такий шлюб був щасливий для неї та її обранця, нехай то буде австрійський чи польський магнат, російський нафтовий барон чи навіть наш рідний київський олігарх.

Є час руйнувати і час будувати, час битись і час миритись, час скрути і час багатства… Однак ніколи не буває часу для лицемірства і фальші, бо це – той ґрунт, на якому нічого не виростає, крім штучних квітів, приємних для ока, але жорстких на дотик. Наше місто, ця кокетлива стара панна, на яку воно перетворилось, – знищене не часом, не війною, а демонами гендлярства, корисливості, поблажливості. Може, у глибині душі ми соромимося цієї старопанянської ментальності, що обезвладнює руки й паралізує розум. Що може породити іншу ілюзію: наше місто приречене. Так зникли міста Ур, Вавилон, безліч інших, виснаживши до краю життєвий і духовний простір. А деякі просто змінились настільки, що перестали бути собою.

Світ без добрих людей

Пастухи Окситанії мали просту віру, близьку й зрозумілу. Вони доглядали своїх овець, переганяючи із зимових пасовиськ навесні в горах у загони, де приймали ягнят своїми великими загрубілими руками, далі стригли вовну, з якої їхні матері, дружини і доньки пряли нитки, а ткачі ткали з них сукно; влітку вони переганяли отари високо, під хмари. І так з року в рік, століття за століттям. Їхню просту віру випалила вогнем Інквізиція ще сім століть тому. Цілі села були зрівняні з землею. Тіла мертвих викопували й теж спалювали.

Пастухів пасли добрі християни, або добрі люди, що їх інші називали катарами. Вони приходили до них, щоб ритуалом покладання рук дати їхнім вмираючим втішання – consolament – звільнити душу від безконечного кола перевтілень. Пастухи приводили їх, переховували, давали їжу, одяг. Добрі християни, як чоловіки, так і жінки, жили в чистоті, не вживали їжі тваринного походження, не вбивали жодної живої істоти, ніколи не говорили неправди. Через те вони легко ставали жертвами Інквізиції.

…Якось двоє добрих людей прийшли до села. Одна жінка запросила їх на нічліг. Вона сказала: «Ви, напевно, голодні. Нате вам курку, зарубайте, а я тим часом збігаю до сусідів за харчами». Вона поклала перед ними зв’язану курку й пішла. Добрі люди знали, що зарізавши курку, докажуть, що вони не єретики. Коли жінка повернулась, вони так і сиділи перед зв’язаною куркою. Їх схопили і передали Інквізиції в Каркассоні, де спалили через якийсь час на кострищі, і натовп кричав: «Єретики, йдіть до пекла!»

Але добрі люди не проклинали їх. Вони не зичили зла нікому, навіть дияволу. Від початку у світі існувало Світло й Темрява, однак Бог, Наш Отець, не має жодного стосунку до зла. Він – безмежно добрий. Люди – це його колишні ангели, котрі забули, що їхня домівка – небо, вбравшись в одежу плоті. І на землі ними править Князь світа цього. Ісус прийшов, щоб звільнити душі ангелів і відвести їх до Отця Небесного, а не для того, щоб вмерти за них. Кожен спокутує свій гріх сам. А Його апостоли – добрі люди допомагають нам це зробити. Живи, не чинячи нікому кривди, не примножуючи зла, не сип насіння зла на млин Князя світа сього, і він втратить владу над тобою.

Усе так просто. І якби віра добрих людей виграла битву з Князем світа сього, ми б з вами жили в набагато кращому світі. Однак цього не трапилось, бо це була б страшна загроза для Римської церкви, що була вельми спритним гравцем на економічному та політичному полі Західної Європи. Хрестові походи були спрямовані спершу проти альбігойців і вальденсів, Інквізиція теж виникла для боротьби з ними. На початку XIV століття було знищено всіх добрих людей. До одного. В тому числі Старшого церкви добрих людей – Нейре із Акса. Отара Божих овець залишилась без пастуха. Проте ще на початку XIX століття в глухих селах на півдні Франції люди знали катарську молитву, не пам’ятаючи звідки вона. По суті, це – гірка іронія, коли пригадати один з постулатів віри добрих людей: люди забули, що в них душі ангелів. Катарський Отченаш нічим не суперечить євангельській господній молитві. Ось його текст з XIV ст: «Отче Святий, Боже правий добрих духів, Ти, хто ніколи не брехав й не обдурював, не помилявся і не сумнівався, не дай нам померти в світі чужого Бога, а дай нам пізнати те, що Ти знаєш і полюбити те, що Ти любиш. Амінь» (переклад з французької Наталки Дульнєвої). Іван Франко знайшов сліди віри добрих людей в українських апокрифах. І це не дивно, враховуючи географічну близькість Галичини до Чехії, де були знайдені катарські рукописи, і спосіб життя карпатських гуцулів, бойків та лемків, які так само мандрували горами, переганяючи овець. Тільки живучи отак високо, майже в небі, в самотності й чистоті звільненої від мирських пут свідомості, можна збагнути суть християнства і місію апостолів.

І знову ж іронія долі. Правду про катарів можна знайти в протоколах допитів Інквізиції, що збереглись до нашого часу. Усе таємне, врешті, стає явним. Але хоча нам судилось жити у світі без добрих людей, і ми все забули, ніхто не боронить нам жити без зла в серці.

Дайте смерті спокійно померти

На гробниці Канта, де не раз турбували його прах, якийсь жартівник написав: «Тепер ти знаєш, що означає бути мертвим». Той, хто незнайомий з ранніми працями Канта, присвяченими космогонії, сприйме це як щось доволі тривіальне, приміряє навіть до свого власного досвіду. І останнє видається мені вартим уваги. Тому я цитуватиму Імануїла Канта так, як запам’ятала, а відтак у цих висловах буде моє власне сприйняття. Так можна цитувати навіть Біблію, чому б і ні? Отже, роботи Канта, присвячені створенню Всесвіту, надзвичайно поетичні. Небо, що він бачив над собою, завжди було небом Кенігсберга, і до нього здіймався дим його рідної оселі, маленького будиночка на Магістерській вулиці, і світло з вікна кабінету, і пахощі майової зелені, й запах риби й води Прегеля. «Дайте мені матерію, – писав філософ, – і я створю з неї безліч світів». Ті світи існуватимуть, потім вмиратимуть. Що ж, так запрограмовано Господом. І вибору в нас немає. Свобода волі – це усвідомлення того, що вибору немає.

Лейбніц ще раніше вважав, ніби все, що існує – це Благо. І власне, над цим посміявся Вольтер у своєму «Кандиді», де вчитель Панглос усе сприймає, як те, що робиться на краще. Ось такими речами переймались в епоху Просвітництва. Зараз це заборонена тема. Такий собі скромний суспільний договір між інтелектуалами. Космогонія, Благо, Свобода Волі – цим займаються нині дилетанти. Консумоване суспільство і глобалізаційну систему обслуговують нині постмодерністи, які вигадують нові терміни й спекулятивні теорії, а інші популяризують їх в брудному пеклі Інтернету та бестселерах. Що ж, це не Благо, але так воно є. І мудрий чоловік не буде рятувати те, що приречене вже в самому зародку. Він дасть смерті спокійно вмерти. Він не кластиме її на холодний стіл в реанімації, підключати до апарату штучного дихання. Однак, він повинен знати, що існує вдосталь матерії, щоб створити з неї інший Всесвіт. Якісного матеріалу, щоб новий Всесвіт був привабливий і міцний. А не старе й гниле дрантя.

Руїни, що постають перед нашими очима в різних куточках планети, волають до нас, благаючи про відбудову. І ось на місці замшілих каменів, розтрісканої цегли виростають замки, палаци, жалюгідна імітація того, що було колись. Тепер вони втішають око, ці вампіри нашої недолугої естетики і не менш недолугої історичної пам’яті, за якими ховається туристичний бізнес. Поруч готелі, крамниці, ресторани, асфальтовані дороги. Ви задоволені? Авжеж. У Вас є фото на згадку, сувеніри. Імітація – це бич цивілізації, що добігає кінця. Вона підмінює все від артефактів до почуттів у шаленому темпі на очах одного покоління, яке не встигає дорости до зрілості. Те, що не заслуговує більше на життя, не повинно жити.

Історична злопам’ятність ще більш небезпечна, бо використовується як засіб маніпуляції людьми. Ненависть до народу, з яким воювали, похвальба переможців виринає до роковин тієї чи іншої події. Замість того, щоб вкладати гроші в майбутнє, здоров’я та освіту дітей, їх годують готовим сфабрикованим продуктом пропаганди. А їхні батьки досі застигли в пекельній смолі минулого, ні на крок не ступивши вперед у пізнанні та усвідомленні своєї місії в цьому Всесвіті. І нема їм чого нарікати на цинізм молодого покоління, яке вони залишили без майбутнього так само, як залишили свого часу їх.

Андреас Гріфіус, описуючи жахіття Тридцятилітньої війни, робить несподіваний висновок:

 
Та гірше голоду, погвалтувань, пожеж,
І пошестей – це те, що серця не знайдеш,
Бо наш духовний скарб розкрадений навіки.
 

Бо наш духовний скарб розкрадений навіки. А це і є та матерія, з якої створюють світи. Тому краще дати смерті померти.

На середині свого життя кенігсберзький філософ відкриває для себе «Еміля» Жан Жака Руссо і зізнається, що досі перебував у «догматичному сні». Він намагається полюбити людину. Перший його кумир, Ісаак Ньютон, впорядкував для нього хаос світобудови. Світи вмирають, розпадаються на атоми, далі ці атоми притягує до себе рука Закону – рука Господа – і світи виникають знову. Можливо, Кант закінчив би так само, як і Ньютон, зайнявшись на схилі віку тлумаченням Апокаліпсису, якби не Руссо з його покликом вивчати глибину власного серця й слухати те, що воно говорить. Перед тим Кант починає цікавитися феноменом підсвідомості, називаючи її «темними картинами», за два століття до Юнга. І віднаходить для себе надзвичайну потугу морального інстинкту'. Він не міг би зробити своїх передбачень, що сягають не лише наших часів, а й майбутнього, якби його не оточували мислячі люди. Бо уроки минулого нікого ще не навчили: все той же кругообіг нещасть, що й тисячі років тому. Тільки більше сміття і руїн. Як ще говорив Марк Аврелій: «Мертве не випадає зі світу». Воно залишається тут, щоб піддатися розпаду. Муміфіковані ідеї викликають загрозу їхнього повернення в світ живих людей, які поринають у догматичні сни від неробства власної думки.

Так, Імануїл Кант знає, що таке бути мертвим. Його прах неодноразово тривожили. 1944 року авіація союзників знищила його місто. Надгробна плита на могилі розкололась. Згодом допитливі комсомольські вожаки відкривали саркофаг. Але те, що він залишив по собі – таке легке, що вільно мандрує собі по світі, чекаючи, коли стане комусь в пригоді. Ось це й означає бути мертвим.

Саламандра за золотими дверима

Я йшла по білому піску під сліпучим сонцем, і невідомо, де я була перед тим. Але мені не бракувало відваги змінювати одноманітний краєвид і створювати нові речі на своєму шляху. Я була настільки смілива, що створила білі потиньковані стіни муру й вирішила, що там мають бути двері. Золоті двері. Я створила й золоті двері, без особливих прикрас, гладенькі, й клямку, щоб їх відчинити, схожу формою на ящірку…

Наша уява нагадує працю алхіміка. Ми здатні перетворювати найбанальніші речі на щось неймовірно прекрасне й чарівне, якщо, звісно, будемо уважні до своїх відчуттів. Є люди, здатні лише описувати побачене, а є ті, кому це нудно робити. Я могла б назавжди залишитись у цій пустелі, як неприкаяна душа, розлучена з тілом. Але мені подобається облаштовувати світ на свій смак, робити його придатним для життя. До певної межі, доки він сам себе не почне створювати. Наша уява, фантазія зрушує усталеність форм реальності подібно до магічної речовини – філософського каменя. Чому ми це робимо? Бо не хочемо вічно йти незмінною пустелею, звертаючись до богів, дрібних і великих, з благанням послати нам оазу, дощ, чи бодай якусь переміну у вигляді пасма гір на сході. А тому світ самостворюється чи саморуйнується, варто лише додати до нього дрібку чарівної речовини. Звідки ж її взяти?

Але спершу розповім про те, що було за тими дверима, які я створила з найшляхетнішого металу, який не піддається дії окислення, а його вартість полягає саме у безсмерті. Там була ніч. Сад, будинки в глибині, освітлені вікна. Це вже створила не я. Воно створило само себе. І якби я втрутилась зі своєю втомленою уявою, це привело б до жахливих наслідків.

Оте напівсонне видіння виявилось крихтою чарівної речовини. Я додавала її до свого життя і до життя інших людей. Адже надто часто мені доводилось бачити людей, у яких не залишилось нічого, крім надії. Дітей, калік, старих, тих, хто втратив усе, що мав…

Вони готові були йти куди завгодно, і як завгодно довго, щоб знайти місце, яке дасть їм шанс жити далі, після того, як світ відкинув їх, а вони відкинули світ. Як говорили добрі люди, катари: «Цей світ не від нас, і ми не від цього світу». Буває і таке. Люди бувають різні, але у кожному з них є вогник безсмертної душі, ця чарівна речовина, яка перетворює реальність. Для втікачів, що намагались вберегти в собі душу, не продали її, і не заклали, а якщо й зробили це, то мають ще надію на порятунок, я створила Притулок. Я поставила вказівники, я знайшла поводирів, які з’являються в останній момент, коли немає жодної надії на порятунок. І там живуть стільки, скільки потребують захисту: двадцять, сорок, сто років.

Маленький Бенвенуто Челліні побачив у вогні саламандр і батько дав йому потиличника, щоб він запам’ятав побачене назавжди, щоб не подумав, ніби це йому привиділось. Завдяки цьому стусанові Челліні став майстром. Він отримав магічну речовину перетворення світу.

Ці саламандри бачив не один раз і Ернст-Теодор-Амадей Гофман. Він залишив рідний Кенігсберг, життя в якому не влаштовувало його абсолютно. Він зробив усе, щоб його викинули на узбіччя добропорядної бюргерської реальності. Але він не потрапив би до Притулку. Туди потрапляють ті, хто не вміє перетворювати на золото власні страждання, мрії за допомогою лише уяви.

Утім, Кант, Маленький Магістр з Кенігсберга, послав йому навздогін своє благословення: «Людина– це істота, яка змінює світ за допомогою лише уяви».

Але й інших, хто цього не вміє, теж буває шкода. Хоч вони й ненавидять нас, глузують за життя, намагаються переробити на якийсь людський секонд-хенд. Щоправда, уві сні вони чинять всупереч здоровому глузду, і зустрічають там різні дивовижі. Їхня напівзадушена уява виринає на поверхню темних вод підсвідомості. А потім вони прокидаються і забувають про все, подивившись у вікно. Вони завше тримають вікна відчиненими, а дзеркала затуленими, щоб через них бува не просковзнула саламандра чи лисиця-перевертень, яка, кажуть, виганяє боязку душу з тіла, й оселяється, аби вплинути на ту чи іншу житейську ситуацію.

Боятися тих, хто боїться тебе – таке й на думку не спаде. Боятися слід підробок під чарівну речовину, бо вона не перетворює світ, а лише здатна його зруйнувати. Але це вже інша тема.

Вежа, яку будують згори

Чи варто зневажати народні повір'я, коли наші з вами знання аж ніяк не можна вважати істинними? Віра в науку так і не стала священною, та коли б таке навіть і трапилось з певною частиною суспільства, інша частина суспільства перебувала б у пошуках, а ще інша обрала собі антинауковий нігілізм. Відтак кожен день приносить нам нові докази розчарування в тій системі знаннєвих координат, яку змалечку вбивають нам у голови. І як наслідок – ми все більше скочуємось в пекло самотнього існування у Всесвіті. Сучасна цивілізація геть забула про множинність світів, радість споглядання зоряного неба, запропонувавши нам на вибір політику як бізнес, спорт як бізнес і, звичайно, мистецтво як бізнес. Колись романтики, сучасні фантасти наповнили всесвіт потворами і війнами між цивілізаціями, щоб відбити в молодого покоління всяке бажання вийти за межі планети, навіть мріяти про те, а розбиті мрії – що ж може бути гіршого ніж розбиті мрії? Яппі і трудоголіки бачать своє призначення у тому, щоб досягти успіху в житті, а не прожити життя серед інших людей в любові й піклуванні про цю планету, мешканцями ми є усі, й це повинно нас безперечно зближувати. Але чомусь розділяє, аж до ксенофобії найрізноманітніших форм і видів.

Певний відтинок свого життя Імануїл Кант присвячує тому, щоб зрозуміти феномен Сведенборга, шведського містика й духовидця. Він не став відхрещуватись від нього, як це зробили б сучасні філософи, які вважали б подібний інтерес, м’яко кажучи, непрофесійним. Шанувальник Ньютона з його законом всесвітнього тяжіння, маленький магістр, як називали його мешканці Кенігсберга, досі ще не професор, Кант ледь не їде до Стокгольма, щоб задати Сведенборгові кілька питань, утім, Сведенборг навіть не побажав з ним листуватись, бо ж набагато почесніше листуватись з королями та принцесами. Сведенборг миттю заприятелював із духами й зірками, а Кантові довелось дуже довго йти до того моменту, щоб сказати: Das ist gut (Це – добре) і мирно заплющити очі, щоб увійти у безсмертя. Він почав, так би мовити, з чистої дошки, від самих початків. І уява автора «Критики чистого розуму» виявилась набагато потужнішою ніж фантазії автора «Про небеса, світ духів, і про пекло». Свою вежу до неба Кант почав будувати згори, а не знизу, і вона не розвалилась як Вежа Вавилонська.

Так-от, початком Канта як творця найдосконалішої на даний час філософської системи були прогулянки з матір’ю в дитинстві, коли та показувала йому зорі на небі й розмовляла з ним про речі, такі важливі для дитини, яка тільки-но почала шукати систему координат у світі. Ота дрібка пієтизму вкупі з любов’ю і невпинною працею думки стала порухом назустріч гармонізації Всесвіту й людства. Зірки живуть за законами Всесвіту, люди зазвичай перекручують ці закони. Тому вони нездатні збудувати вежі згори донизу.

Кант вірив Сведенборгові, що той дійсно бачив ангелів, бував на небесах і в пеклі, що він розмовляв з духами. Вірив у те, що шлюби укладаються на небі, а не десь-інде. Вірив, бо свідомість людини – це той самий Всесвіт, де думки здатні перетворюватися на тонку матерію. Скільки людей – стільки всесвітів. Отже, ніхто із нас не є самотній, бо ці люди-всесвіти взаємодіють між собою, притягуючись і відштовхуючись один від одного. Чи Бог ззовні керує нами? Ні, серед матеріального всесвіту, який ми споглядаємо, задерши голову вгору, його немає. Бог в кожному з нас, але ніхто з нас не може бути Богом. Можливо, це питання й хотів розв’язати Кант, бо, окрім структурованого всесвіту Сведенборга, його цікавив ще й іслам, де уявлення про Бога зіткані з такої ж тонкої матерії, а не грубої тканини людського співжиття. Однак, не будемо заглиблюватись ще і в цю тему. Повернемось до наших зірок. Для життя у Всесвіті вистачить лише морального інстинкту; для співжиття з людьми потрібен категоричний імператив, коли почуття обов’язку випливає з морального інстинкту, проте не домінує над ним. Це ті підвалини вежі, до яких врешті дійшов Кант, вправний муляр духу і доброчесний чоловік, що ніколи не йшов на суд нечестивих.

У багатьох народів можна знайти вірування, що після смерті людська душа стає зіркою, або коли падає зірка – вмирає людина. У другому випадку – небо це відзеркалення землі, що теж дуже цікаво. Уявімо собі, що наша Земля – це чиясь душа, оскільки Земля в космосі с не чим іншим як зіркою. Не літаючи на космічних кораблях, люди знали про це. Не всі. бо дехто п’явся до неба, починаючи з підмурівку, і ми знаємо, куди приводить брак уяви.

Та й Ейншейн про це знав, кажучи, що «уява важливіша за знання». І це підтверджено досвідом самотності кожного з нас, у кого бодай раз паморочилась голова при вигляді бездонної глибини, радше прірви, неба, куди летять усі ті знання, істинність яких пробують довести молотком і долотом.