Текст книги "Потонулі в снігах"
Автор книги: Галина Пагутяк
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 13 страниц)
Інша
Вона стоїть біля газової плити. Він сидить за кухонним столом і вже втретє читає їй мораль, що вечеря досі не готова, в хаті бардак, діти знову не винесли сміття. Вона помішує ложкою в каструлі, спиною до нього, і на устах у неї глузлива посмішка. Він переходить до теми марнотратства, а далі до погано вихованих дітей. Якби вона зараз обернулась, і він подивився їй в очі, то його миттю б поглинула прірва смертельного відчаю.
Вона не всадить у нього кухонний ніж, не піде з дому плакати разом з дощем. А мовчки доварить вечерю, нагодує чоловіка та дітей, сама перемиє посуд і нечутно винесе сміття, коли всі повкладаються до ліжок. І залишиться сама.
Вона перетворила його на свиню. Якби у неї було десять чоловіків, то зараз по світі бігав би десяток свиней. Але вона мала тільки одного чоловіка. І лише вона знала, що він свиня: в краватці, костюмі, піжамі. Тільки не розуміла, чому така доля жінок у її родині – перетворювати чоловіків на свиней.
– Що ти таке мовиш, жінко? – спитав її Бог – Ти виконувала свій подружній обов’язок, була завжди терплячою, народила й виховала дітей. На тобі тримався дім. Подивись, без тебе вони цілком безпорадні! Твій чоловік щодня приходить плакати на твою могилу…
– А потім йде доплакувати до коханки. То ти можеш відповісти мені на питання: навіщо ми, жінки, перетворюємо чоловіків на свиней?
– …і до церкви ти ходила.
Жінка зітхає, зрозумівши, що вони розмовляють різними мовами.
– То що, мені тепер в рай? За те неподобство, що я чинила?
– А куди ж іще?
Бог не бачить, як вона, відвернувшись, презирливо посміхається.
«Навіть Бог не побачив, що насправді я інша, зовсім інша», – думає жінка, притулившись чолом до темної холодної шибки. Поки всі сплять, вона розбиває стіни, обриває плетиво електричних приводів, трощить двері, рве на клапті простирадла, роздирає подушки. А потім ненависть до того, що вона сама створила, перекидається на сусідні будинки. Подрані фіранки літають понад руїнами, наче прокляті ангели, їжа перетворюється на отруту, що вбиває миттєво.
«Ні, – думає вона. – Якщо я усвідомлюю жахливість створеного моїми руками, що їх фальшиво називають „ласкавими матусиними руками“, значить, я інша. Я можу знищити все це, у мене вистачить сили. Але перетворити свого чоловіка на людину не зможу, бо він народився свинею. У ньому завжди жило маленьке поросятко, яке завдяки моїм турботам і терпеливості перетворилося на здоровенного кабана. Я обрала нелегкий шлях. Могла бути іншою в очах людей, але мені не хотілося б стати по смерті голодним неприкаяним духом».
– Переріж горло своїй свині, – каже до неї Диявол. – І ти станеш вільною, моя русалонько. Ти повернешся у світ, де панує хаос, і там тобі більше сподобається. Зніми з себе прокляття!
– То це прокляття?
– Еге ж, моя пташечко. Чи ти так хочеш потрапити до раю?
– А мені все одно! – відвертається жінка, і на устах у неї з’являється зневажлива посмішка.
– Я – інша, – каже вона до дощу, що стікає по шибці.
Старий згорблений пес перетинає подвір’я, зупиняється біля ліхтаря і з надією дивиться догори. Вона розчахує вікно і кричить:
– Почекай!
Вихоплює з холодильника дві сардельки й кидає вниз.
Пес сахається, наче від каменюки, але надія врешті перемагає, і він повертається, щоб підібрати дарунок. Кидає на жінку вдячний погляд і зникає у темряві. По кухні гуляє вітер і на долівку летять бризки дощу.
Жінка дихає свіжістю ночі. Її охоплює розчулення. Як тоді, коли взимку вона з вікна автобуса побачила на снігу мертвого собаку, і подумала: «Йому добре. Він більше не мерзне».
Світ би був дуже несправедливим, якби після життя було б ще інше життя.
Вона зачиняє вікно, гасить світло на кухні. Отак. Темрява. І ще – забуття.
Бабина смерть
Баба лежала під кожухом на постелі чорній, як земля, і вперто мовчала.
– Бабо, чуєте, – ледь не плакала молода фельдшерка, – там вам буде добре. І тепло, і їсти три рази в день будуть давати. Дайте я вас обстрижу, бо з вошами в лікарню не пустять. Машина чекає.
У хаті було зимно й неймовірно брудно. Підлогу вкривав грубий шар сміття.
– Бабо, чуєте, – просила дівчина, якій все це видавалося лихим сном. – Ви ж тут вмрете з голоду й холоду. У вас же нікого на світі нема. Син знати не хоче. Давали телеграму, а він і не думає приїжджати. Сусідам нема коли за вами дивитися.
– Ая, ая, – підтакнула сусідка. – Послухайте дівчину, бо по вас уже хробаки лазять.
– Чому ви не дали знати раніше? – тупнула ногою фельдшерка. – Ми б давно її забрали. Маєте під боком стару хвору людину, хіба тяжко було сказати голові сільради?!
– Диви, яка мудра знайшлася! Син восени був. Ми йому казали: «А що, як мама вмре?» А він: «То сільрада поховає». Коли в нього серця нема, то в нас має бути? Якби не сусіди, баба вже давно б околіла. Я вже негодна на друге село до сільради ходити. Що не хата, то по одній бабі. Ще трохи, та й півсела буде на цвинтарі.
Фельдшерка почервоніла:
– Вибачте, я від нервів. Просіть ви, може, вона хоч вас послухає…
– Чи ви, Мариню, така пані, аби вас просити? Встидайтеся. У лікарні тепленько, файненько, біла постіль… Бо, бігме, більше вам зупи не принесу!
– Що, не зібрали ще бабу? – грюкнув дверима голова сільради. – Не хоче?
– Не хоче… – похнюпилася фельдшерка.
– Бабо, – приступив до ліжка голова, червоний від морозу, – що ви собі думаєте? У Франції люди замерзають і ніхто їх в лікарню не бере. Вас ще й просити треба. Зараз міліцію приведу: візьмуть вас за ноги й руки і в машину.
– Та її спочатку обстригти треба.
– То стрижіть, я вам поможу.
– Ні, – озвалася тихо стара.
– Чуєте, бабо, людям дивно, що ви так на пси зійшли!
– Та вона вже від осені лежить. Питали, чи що болить. Казала – ні. Ні, то й ні. Один син вмер ще замолоду, а другий – п’яниця. Питаю: «Може, Мариню, вмирати зібрались?» Каже: «Ні». Ліпше вже вмерти, ніж в такому смороді та бруді жити.
Голова потягнув кожух, але баба міцно трималася за край.
– Ого! Та ми вас ще на ноги поставимо. Ходіть, Маріє Федорівно, сюди. Ось візьмемо ножиці…
Баба шарпнулася й попросила:
– Не треба!
– Що, кіс шкода?
– Шкода, – сказала баба й заплакала.
Тепер, коли вона трохи відтала, з нею можна було робити все. З баби зняли драну хустку. Коси мала густі й зовсім не сиві.
Шоферові набридло чекати і він засигналив. Почали сходитися сусіди. Бабу, обстрижену і сяк-так помиту, вивели під руки й посадили в машину. Голова в неї хилиталася з боку на бік, як у ляльки.
Плач ріки Бистриці
Мені не відома старість, як людям, чиї вуста пили мою воду, а очі не помічали плину літ у кипучій бистрій воді. Зате я бачила коротке жалюгідне існування людини, і сміялась із нього, і бігла до потужного Дністра, щоб змішатися з його водою. Ми, ріки, великі й малі, знаємо лише смерть, хоч сама вода вічна, бо вона не скута берегами і проникає повсюди. Безформне не має часу. Чим більше в тобі безформного, тим непомітніший відлік часу і тим менше у тобі смерті. Безформне – байдуже, безформне не руйнується. З нього Творець породжує безліч смертних форм, заздалегідь приречених на боротьбу і страждання. Чим форма досконаліша, тим важче їй ведеться. Тому хаос миліший нам, рікам, бо є запорукою нашого довгого життя і джерелом сили. Все мусить прийти до хаосу, щоб знищити час, смерть та інших містичних потвор, цих викиднів хворої матерії.
Можливо, я суперечу собі, оплакуючи руйнування власних берегів. Треба збайдужіти до людських діянь. Адже люди, перетворюючи ріки у безформність, готують власну загибель. Кінець один – хаос. Людський рід– це та ж ріка, але навпаки. От я починаю свою дорогу з гір, мчу щодуху крутими порогами, потім на рівнині заспокоююсь, біля гирла плину зовсім плавно і велично. А люди тисячі років не змінювали способу життя, віруючи в доцільність всього сущого, а потім за мізерний час зневажили природу, яку шанували, і почали нищити, нищити… Їхні творіння поставали стихійно, бездумно і тому майже завжди виявлялися руйнуванням.
Але хто стане нас оплакувати і навіщо? Від мене забирають ліси. Від того мізерніють води, на мілинах виводиться риба, птахи остерігаються сідати на голе каміння, якого з кожним роком стає все більше й більше… За тисячу літ, відколи на моїх берегах оселилися люди, не знала я такого розорення. Спочатку почали пересихати струмки. Я думала, що то від бездощів’я. Помітно оголилися від лісів схили гір. І тоді у мертвих руслах потічків, наче у дзеркалі, побачила я свою долю.
Іноді небо повертало мені здоров’я. Влітку, коли в горах і долах по кілька днів падали дощі і дві гори обабіч мене – Ласки і Підбузька – диміли, пересичені вологою, я ставала такою ж величною і грізною, як в часи, коли мені приносили жертви у вигляді глиняних кружків, подоби Сонця. Я виростала у величезну каламутну Ріку, зносила міцні дубові кладки, хати, топила худобу, людей… У найдощовіші літа змивала й долішні гори, але чи ж то була моя вина? Неба, Перуна. Ми, ріки, любимо чисту воду, з землі, а дощі й сніги для нас лише привід очистити власне ложе від покидьків і мулу.
…Одного літа мені вдалося дістати хату, що стояла найвище. Старе холуписько вросло в землю, як гриб, аж кури зазирали у вікна. Таку хату неможливо зрушити з місця, хіба розламати на тріски. Люди добре знають, що я люблю чинити по-своєму. Як схочу, то понесу й каміння, якому Творець повелів бути зісподу, а воді наверха.
Пліт я змила одним махом (то забавка – пара гнилих лат). А далі помалу залила обору, бо там не було жодної перепони, і наштовхнулася на стіни. За хвилю хата опинилася в моїх обіймах. Я вже змучилась і не могла одразу її розвалити. Почала вишукувати шпари, та ось гнилі двері легко піддалися, і я опинилася в нужденному помешканні, з якого не було чого виносити: купа лахів і пара глиняних мисок. Але на гаку висіла колиска з малою дитиною. Я зняла її та забрала з собою. Дитинка не спала, певно, їй видавалося, що то колише мати. Мусила скоро прокинутися, бо на долах почався дощ. Люди дивляться на повідь, як на виставу, бо є таки на що глянути: шумовиння чути аж у найдальших від мене хатах, а грубезні колоди крутяться, мов соломинки. У такі красні хвилі чуюся спроможною спричинити другий світовий потоп.
Люди помітили колиску з дитиною і зняли гвалт, хоч ніхто з них не наважився кинутись у воду. Тільки дитину мені збудили. Та сіла й з цікавістю почала роззиратися, нічого не тямлячи. Мала біле волосся і сині очі, а плечі були завинені в дранку. Я минула лементувальників, і якийсь час ми мчали вздовж порожніх берегів. Могла б донести дитину до Дністра, але щораз треба було ширше розливатися. Ніщо так не послаблює річку, як широке і мілке ложе… Але ще два села я минула, два гурти людей, що кричали навздогін колисці з дитиною, перш ніж мені довелося залишити колиску під кущем шипшини, на мілині. Аж тоді дитина заплакала, і, певно, той страх переді мною на все життя зберігся в її душі, хоч я, ніби мати, колисала її на хвилях, не дала на поживу рибам. А може, то вона плакала за мною? Чи приходила потім до мене та дитинка, не знаю. Може, була вона серед пастушків, що гнали худобу студеної пори через воду, ранячи босі ноженята об каміння. Чи стояла на горбі у повідь, видивляючись, що я несу, бо й кусник деревини на даровизну вважався неабияким здобутком у ті вбогі часи.
Ні злого, ні доброго не спроможні були мені зробити вічні трудівники, що тільки воду мою здобували легко. Чи ж могли мене випити, перегородити, скалічити? Ще жила в них шаноба до ріки: не тікали від мене, селилися вздовж берегів.
Нині ложе моє зганьблене шукачами каміння й піску, у воді миють машини. Доли заростають верболозом, джерела замулюються…
Ми, ріки, покірно сходимо у царство смерті, і поверх нас залишаються пісок та пустеля. Вода не зникає. Вона зливається в єдиний підземний океан, куди ніколи не загляне сонце. Ріки зникають разом з річищами. А людська Пам’ять? Це теж океан з річок, що втекли під землю. І поверх них – каміння, пісок, забуття.
Потонула душа
Пам’яті Бориса Жданюка
…Біла брудна кицька на жовтій гарячій стерні. Перед смертю їй маряться птахи, що клюють її в голову, спину, живіт. Безліч птахів з тонкими гострими дзьобами терзають її мстиво і жадібно, і мука ця триває вічно.
…Сільська Муза – дебела гола молодиця з товстими ногами і широким лоном. Біля неї килимкове озерце, в якому плавають лебеді.
…Музики з негнучкими зашкарублими пальцями грають навіть вночі, проганяючи мерців-привидів, котрі вичікують на цвинтарі пияків, бо тим байдуже, з ким розмовляти, навіть з марами.
…Удень на горі колись мліла біла церковка. Низом йшла жіночка з головкою капусти, сіла відпочити. Обернулась – згадала, що нема церковки: ще до війни розвалили. А вона ж у ній вінчалась і дітей хрестила. Понесла тоту капусту поперед себе, важко ступаючи ногами в жиляках, що їх не сховають і грубі панчохи. Услід їй дивилися горобці, коти, невикопана картопля, зів’ялі ляльки кукурудзи.
У хаті – нечистий дух, закаляні стіни, давно нефарбована підлога. На тапчані коло печі – брат-каліка. Беззуба мати, що ледве ходить, кришить хліб у миску з помиями підсліпуватому псові.
– Я знаю, що у вас має бути ще одна картина…
– Нема, нема! Ви усі забрали ще того разу.
– Може, ви нею якусь дірку затулили?
– Не пам’ятаю, може, затулила. Нема господаря в хаті, то й дах тече. Ми обоє каліки. Жив би синок старший, я б не гризлася. А вмру, то й на тому світі буду думати, хто обійде меншого…
– Я б вам за неї гарно заплатив.
– Та знаю, що ви добрий чоловік!.. Корови не тримаю, свині так само. Ще коло курей можу ходити. Яйця продаю. То ви зі Львова, кажете?
– Зі Львова.
– А чи нема там сукняних чобіт на мене? Бо які не взую – ноги печуть. Хіба в сукняних ходити можу…
– Не знаю, подивлюся. А сусідам ваш син ніяких картин не дарував?
– Може, й дарував. Підіть попитайте, поки я борщ доварю.
Усіх людей села намалював на картині, бо село мале, а нині ще менше. Повно порожніх хат, і стежки до них позаростали, і вікна зогнили. Нема за чим плакати, думає той, хто купив кілька картин у старої баби. Він – теж художник. Малює лани з золотою пшеницею, доярок у стерильних халатах. І місто з трамваями, по якому ходив колись його товариш, пропаща душа, пив каву й горілку, зображав на папері олійними фарбами заляканих, абияк вбраних людей з рідного села, що восени й навесні топилося в болоті.
…На краю чорного поля стоїть хлопець у вишитій сорочці й синіх штанях, а за ним маленька хатка з живим вогнем у печі. Можна й довіку не вийти з цієї порожнечі й самотності.
…Поглянь, як на обжинках танцюють парубки й дівки у взятих напрокат народних костюмах. Які вони незграбні, невмілі під важким поглядом квадратної баби з району, що виставила їх на посміховисько. Відвернися. Пройди ледь помітною в сутінках стежкою до хати, де під килимом з синіми півоніями грається брат-каліка, а мати сидить скраєчку довгого порожнього столу й питає:
«Чому ти сивий, сину? Де твоя сорочка?»
«Бо я піший ходак, мамо. Я прибився додому, хоч мене й кинули брати кінні в степу. І скоро вмру».
«А хто ж нас годуватиме?»
І він покаже картину, де старі й малі стоять поруч, а дехто з тих, що намальований живим, нині спочиває в землі.
…Стара бере гроші, несе їх у другу хату. Каліка-син жалібно дивиться їй услід.
– Хтось вам допомагає?
– Та дров колгосп дає, а ще жіночка одна приїжджала два рази на могилку…
– Просила у вас картини?
– Хіба подивиться. Я б їй за так віддала. Вона мені й випрала, і бульбу помогла викопати, і хустку подарувала…
– А як її звали?
– Забула, – бігає, – забула. Чи Надя, чи Люба… Три роки вже не приїжджає.
– Мене не згадувала?
– Хіба сина мого. Плакала та й плакала – таке мала гостювання. Куди ви?
– Їхати мушу. Робота чекає.
– Та вже переночуйте…
З кута почувся тихий плач дорослої безпомічної дитини, і стара пошкандибала туди.
У сутінках село щезало. Спочатку втонули покинуті хати, потім ті, у яких ще жеврів вогник життя, і, врешті, зникла хата, котра ховала в собі останню картину й стіл, за яким збирався колись увесь рід.
…Намальовано чоловіка, якого витягають з землі люди в чорних костюмах і при краватках. На його лиці радість, а позаду – безлисте дерево, наче перед зимою. А ще далі – діти слухають учителя, дивлячись у його роззявлений рот з гострими зубами, звідки мають вилетіти пташки…
Сліпуче лице осені
І досі пече сонце, аж піт заливає очі. Спробуй-но вистояти з двома сітками в переповненому автобусі. Та ще в мої роки. Нащо було до всього тягнути й оці троянди? Але ж ти їх так любив, ні. любиш і зараз, хоч тепер годі думати, що я бодай трішки взнала тебе за сорок років. Ми ніколи нічого не будемо знати про свого ближнього, хай він навіть сидить у нас на карку. Все життя я присвятила тобі. А могла б влаштувати його інакше. Мріяла: от піде Михайлик на пенсію, будемо жити, як пташки в гніздечку. Опікуватись одне одним в затишній нашій квартирці. Будемо гуляти погожими днями по парку Коцюбинського. Нікуди не квапитись, так і жити до самої смерті серед тихого сяйва нашої осені.
…Боже, як довго я чекав цього! Встиг посивіти, постаріти, з’їхав на пси, як то кажуть. Хіба в такі літа можна щось починати? Треба лягати в труну, щоб не вдатися до старечого ідіотизму. Біг-гом! Я жив і не мав часу. Лише робота, робота, робота. А відпочинок перетворювавсь у сон. Я бачив себе вільним десь у лісовій сторожці на краю світу, серед трав, квітів, метеликів і бджіл. І там би я майстрував своїми руками нехитрі речі з дерева або малював картини, намагаючись якнайточніше відтворити довколишній світ. От ніби й маю нарешті все.
Дитинство минуло в найтяжчому голоді. Я не бігав по луці за метеликами з затиснутою в кулаці цукеркою, а повзав по землі з роздутим від трави животом. А ледь навчився ходити, як почав працювати. Зараз думаю – заради чого? Хіба я б помер на цій щедрій землі, якби не длубався у ній, а потім у нескінченних папірцях, звітах? Чи не краще просто ходити по світі, вдовольняючись шматком хліба й пригоршнею води? Боже, мати одне-єдине житгя і прожити його так безглуздо й самотньо…
…Це – доля. Так, доля! Що не кажи, а могли б стати щасливими, якби не війна. Мали б цілу купу дітей та онуків. Скількох обминуло лихо, а нас з тобою – ні. Для людей ми стали подружжям, а перед Богом – братом і сестрою. Пам’ятаєш, як ми любили одне одного до того, як ти повернувся з війни скаліченим? Ти б не дозволив, аби я отак їздила до тебе з торбами їжі, викладала все на стіл і йшла, навіть не побачивши тебе. Мені ж щораз важче дертися на того горба, де вже й стежки за листям не видно, і таке воно слизьке та мокре – б-р-р!
…Шкода дивитись, як вона лізе на горба, захекана, товста, в незугарному капелюсі. Стара… А хто їй винен? Я не просив нічого приносити. Мене не існує. Я звільнився нарешті від тіла, яке карало мене все життя. Ця хатка на курячій ніжці така маленька, що її просто засипле колись листям, і стара не знайде до неї дороги, тож вернеться додому, задоволена виповненим обов’язком. Навіть не буде кому про це сказати, хіба лише коту Соломону. «От я промучилася з ним усе життя. Котику, хто здатний оцінити мою жертву? Хто поверне мені всі ті роки?»
…Чому ти не взяв мене з собою? Тут так гарно, що можна не думати про їжу. Ти зовсім мало з’їв. Як пташка. Напевно, схуд. Може, це й добре для твоєї гіпертонії.
…Десь наприкінці серпня я відчув, що тіло моє потрохи тане, легшає, прозорішає. Я сидів на порозі хатки, ще не зовсім звикнувши до нового свого життя. Не малював картин, не садив дерев, бо мені не хотілося нічого робити. Треба було займатися цим в молодості. Безсилля. Я не міг витримати такого фіналу. Дурненька, ти й не здогадуєшся, що сталося зі мною, як несподівано я знайшов вихід: залишитися тут і не належати нікому. Я став жуком, що повзе вгору по зламаній травинці, квіткою, птахом, зім’ятим листком. І нарешті зрозумів привабливість такого рослинно-комашиного життя.
…Стежка не прометена від листя. Що ж, ти ніколи не вмів цього робити. Відчинено двері – очам важко звикнути до темряви. Пронизливо дзижчить муха. Такий жах: у нашій квартирці ніколи не було темно й вогко. Постіль на ліжку теж вогка і зовсім чиста, хоч я міняла її тиждень тому. Боже, майже нічого не їв. Курка неторкана, салату взяв дві ложки, хліб лише покришив. Мені надто важко сюди приїжджати, зустрічаючи таку чорну невдячність. Хоч би записку лишив. Ставлю в банку з водою напівзів’ялі троянди. Ноги тремтять, в голові паморочиться. Ще, чого доброго, сонячний удар… Ляжу хоч на хвилинку в ліжко. Поверх ковдри, тільки скину туфлі… Прокидаюся надвечір. Сонце сховалось. Тиша. І якось легшає, прозорішає тіло, наче я повільно розчиняюсь в повітрі. Поспішаю назад, щоб встигнути на автобус, залишивши тобі яблука, термос з супом, ковбасу й хліб.
