Текст книги "Ґарґантюа і Пантаґрюель"

Автор книги: Франсуа Рабле

сообщить о нарушении

Текущая страница: 50 (всего у книги 54 страниц)

Розділ XXIII
Як цариці подавали вечерю і як вона їла

Закінчивши рацею, цариця звернулася до своїх двораків і сказала:

– Стравохід, цей вселюдський посол, що живить усі наші органи, як нижчі, так і вищі, наглить нас поживою надолужити втрачене від дії тепла на підставові рідини. Сподизатори, хасаними, неємоніми і перашими! Вам зостається лише застелити столи і уставити їх усіма традиційними одмінами страви. Що ж до вас, шляхетні преґусти, а зарівно і вас, ласкаві маситери, то мудрація ваша, суголосна запопадливості і рвії, мені добре відома, я ще не встигаю віддати розказ, як ви вже виконуєте свою службу, ви слуги невсипущі. Я вам тільки нагадую про ваші обов'язки.

Сказавши цеє, вона ретирувалася на якийсь час із кількома дворками, – нам сказали, що цариця пішла брати ванну, цей звичай був поширений у старожитніх не менше, ніж у нас миття рук. Столи були хутенько порозставлювані і дорогими убрусами застелені. За ядлосписом пані не їла нічого, опріч небесної амброзії, і не пила нічого, опріч божественного нектару. Зате сеньйорів і фрейлін, а заодно і нас частували стравами вишуканими, смаковитими і дорогими, які самому Апицію не снились.

Насамкінець вечері, як ще давався взнаки їстовець, подавали бите-різане в такій кількості, що його насилу можна було прикрити тією золотою тацею, яку Питій Бітинський підніс царю Дарію. Серед цього битого-різаного було чимало всяких зуп, салат, фрикасе, раґу, смаженої козлини, яловичини смаженої, воловини вареної, м'яса смаженого на рашпері, великих шматків солонини, карбонаду, божественної квашенини, пирогів, кускусу по-мавританському, сирів, кремів, желе і різних сортів овочів. Усе здалося мені напрочуд смачним, але я ні до чого не торкнувся, бо був уже ситий по саму зав'язку. Тільки додам, що серед іншого побачив паштети, у тісті запечені, річ досить рідкісну, і ці запечені в тісті паштети були в горщику. А на дні горщика лежали наготовлені для гри кості, карти, таро, люетти[496]496
  Люетти – гральні карти.


[Закрыть], шахи і тавлії, вкупі з чашечками, по вінця наповненими екю з сонцем.

Нарешті любителів швидкої їзди чекала під тарелею сила мулів у дорогих попонах, з оксамитовими чапраками, а також шлапаків під чоловічими і дамськими сідлами, бозна-скільки оббитих бархатом паланкинів і кілька фаррарських повозів.

Проте це все мене не здивувало, але я ще зроду не бачив, щоб хтось так їв, як пані цариця. Вона нічого не жувала, і не тим, що гарних міцних зубів не мала, і не тим, що подані їй страви треба було розжовувати, – просто такий був її звичай і обичай. Страву спершу куштували преґусти, потім за них бралися маситери і ловкенько їх розжовували, горлянка ж у них була на підбої з шарлату з золотими жилками і облямівками, а зуби з чудової слонівки, і ось, гарненько розжувавши такими зубами будь-яку поживу, вони вводили її цариці просто в шлунок через лійку з щирого золота. А ще ми дізналися, що спорожнявся за неї хтось інший.

Розділ XXIV
Як у присутності цариці влаштовано веселий бал-турнір

По завершенні трапези у присутності пані цариці було влаштовано бал-турнір, гідний не лише уваги, а й увічнення. Перед його відкриттям підлогу у залі вкрили величезним оксамитовим килимом у подобі шахівниці, тобто у білі і жовті кратки, кожна кратка зі стороною у три лікті. Потім до зали вступили тридцять двоє молодих бальовників і бальовниць, з яких шістнадцять були вбрані в золоту парчу, а саме: вісім юних німф, одягнутих, як колись Діанин почет, цар, цариця, двоє вежових вартівників, двоє лицарів і двоє лучників. Таким самим шиком вступили й інші шістнадцять, убрані в срібну парчу. Поставали вони на килимі так. Царі зосталися в останніх рядах, на чотирьох кратках; золотий цар на білій кратці, срібний на жовтій; цариці стали поряд з царями: золота на жовтій кратці, срібна на білій; поряд із царями і царицями як охоронці стали лучники; біля лучників лицарі, біля лицарів двоє вартівників. Наступні ряди обабіч зайняли вісім німф. Між двома рядами німф залишалося чотири ряди порожніх краток.

Кожна партія мала своїх музик у шатах особливих барв; їх було по восьмеро на кожному боці, і грали вони на різних і потішних інструментах, досягнувши чудової зіграности, з дуже приємним звучанням, інструменти на ходу міняли тон, темп і такт, і то навдивовижу зграбно, якщо зважити на їхні складні рухи: ходи, стрибки, скоки, повороти, виверти, западні, відступи і раптові напади.

Але при цьому найбільше вражали уяву самі бальовники, вони з льоту вловлювали музику, відповідну їхнім наступам і відступам, – тільки музики переходили на інший тон, як вони уже ставали у потрібну позицію, дарма що танцювали недавно щось інше.

Німфи, які виступали в першому ряду і починали бій, йшли прямо на ворога, займаючи наступну кратку, окрім першого ходу, коли їм вільно просунутись на дві кратки; на відміну від інших фігур, німфи ніколи не відступають. Якщо якась здолає добратися аж до царської ворожої лінії, то свій цар вінчає її на царицю, відтоді вона рухається як цариця, дістаючи всі її переваги; інакше німфи б'ють своїх ворогів лише по діагоналі, навскоси і тільки вперед. Проте німфам, як і всім іншим, не дозволено покидати свого царя без прикриття і під ударом. Царі ходять і б'ють своїх ворогів круг себе у всіх напрямках, але посуваються лише на одну кратку, з білої на жовту і навпаки, окрім першого ходу; якщо їхня лінія вільна від всіх інших фігур, окрім вартівників, царі мають право поставити вартівника на своє місце, а самі стають поряд під захист вартівника.

Цариці ходять і б'ють куди вільніше, ніж решта фігур, тобто скрізь і по-всякому, і по прямій лінії, якнайдалі, аби лиш цю лінію не заступали свої, і так само по діагоналі свого кольору.

Лучники посуваються і вперед і назад, і далеко і близько. Кольорів своєї діагоналі вони ніколи не міняють.

Лицарі ходять і б'ють глаголем, вони просуваються на одну кратку по прямій, навіть як там стоять свої чи вороги, а потім на другій кращі повертають праворуч або ж ліворуч, міняючи колір, і цей їхній стрибок дуже небезпечний для ворожої партії і змушує її матися на бачності, бо лицарі ніколи не б'ють ворога у лоб.

Вартівники ходять і б'ють лише по прямій, праворуч, ліворуч, вперед і назад, як і царі, зате не можуть, як царі, забиратися якнайдалі по вільній лінії.

Завдання двох партій зводилося до того, щоб обложити і замкнути царя супротивника, позбавивши його змоги кудись вислизнути. Коли царя замикали, він уже не міг врятуватися втечею і не діставав підмоги від своїх, тоді бій припинявся і обложений цар програвав. Але щоб уберегти його від такої недолі, всі його прибічники ладні були жертвувати собою, і під звуки музики і та і та сторона полонила одна одну.

Коли хтось брав у полон ворога, то вклонявся йому, плескав по правиці, вилучав його з поля і ставав на його місце.

Коли ж під ударом був цар, то противник не мав права його полонити; за правилами, всякий, хто ставив його під удар або ж загрожував йому, мав низько вклонитися і попередити про небезпеку словами: «Хай Бог вас береже!» – аби служники встигли оборонити його і прикрити або ж сам він міг кудись перейти, як, на лихо, допомогти йому було годі. Хай би там як, ворожа партія не брала царя у полон, а, вклякнувши перед ним на ліве коліно, вітала: «Добридень!». І на цьому турнір завершувався.

Розділ XXV
Як тридцять два бальовники змагалися

От як дві компанії по своїх базах розташувались, музики упекли войовничий і дуже грізний марш, ніби до бою кличучи. Тоді два табори стрепенулись і в очікуванні тієї хвилини, коли вони зійдуться з ворогом поза табором, наготувались до атаки. Музики срібних зненацька змовкли, сурмили тільки інструменти золотих. Ми зрозуміли, що наступ почнуть золоті, і так воно й сталося насправді, бо скоро музики заграли іншу мелодію, і тут ми побачили, що німфа, перед царем поставлена, повернулась ліворуч кругом до царя, буцімто питаючи у нього дозволу вступити у бій, а відтак уклонилась усій своїй партії. Потім скромненько собі переступила дві кратки і віддала чолом ворожій стороні, яку зібралася атакувати. Аж це золоті музики стихли, і засурмили срібні. Тут мушу сказати, що уклонилась німфа своєму царю і всій своїй партії на знак того, щоб і вони не вакували. Ті теж, ліворуч кругом обернувшись, відклонились їй, окрім цариці, яка повернулась до свого царя праворуч, і цього ладу дотримувалися всі учасники: поки бал тривав, і та і та сторона кланялася саме так.

Під сурмління срібних музик виступала срібна німфа, перед царицею поставлена, вона гожо уклонилась своєму царю і всій своїй партії, а ті, так само як золоті, теж їй відклонились, та тільки вони поверталися праворуч, а цариця до свого царя ліворуч; срібна німфа теж переступила дві кратки і, віддавши чолом своїй ворогині, опинилась саме навпроти неї, зовсім упритул, – здавалось, обидві вони от-от вступлять у бій, проте німфи мають право бити лише навкіс. Подруги пішли за її прикладом; як золоті, так і срібні, почали наступати клинцем і вдали, ніби бій сточують, тобто золота німфа, вийшовши на поле перша, ударила по руці німфу срібну, поставлену ліворуч навскіс від неї, тим самим вивела її з шику і стала на її місце; трохи згодом, проте, за нової мелодії її саму вдарив срібний лучник. Тоді лучника стала тіснити ще одна золота німфа; тут вийшов на поле срібний лицар, а золота цариця стала попереду свого царя.

Срібний цар, побоюючись нападу на себе золотої цариці, перемінив позицію і став на місце свого правого вартівника, місце, як йому здалося, надійно укріплене і добре захищене.

Два лицарі, поставлені ліворуч, як золотий, так і срібний, рушили і полонили кількох ворожих німф, бо тим не було куди відступати; надто відзначився при цьому лицар золотий, цілком захопившись цим ясируванням. Срібний лицар повів битву хитрішу: приховуючи свій задум, він золотих німф не чіпав, а пробирався далі і, зрештою, забравшись у ворожу гущу, уклонився золотому королю і сказав: «Хай Бог вас береже!». Золоті, діставши це попередження рятувати свого царя, здригнулися, виручити царя вони могли завиграшки, але при порятунку його вони безповоротно втрачали правого свого вартівника.

Тоді золотий цар відступив ліворуч, а срібний лицар з'ясирив золотого вартівника, завдавши цим великих утрат золотим. Але золоті надумали помститися й оточили золотого лицаря, не давши йому ні тікати, ні вирватися з їхніх лабет; він зі шкури пнувся, щоб піти; його спільники на всі способи брались, аби оборонити його, і все ж золота цариця його побила.

Позбавлені однієї з надійних підпор, золоті збираються на моці і намагаються будь-що віддати ворогу віть за віть; вони завдають великих збитків ворожому війську, при цьому самі не дуже шануючись. Щоб заснітити очі, срібні, сподіваючись на реванш, жертвують німфу золотій цариці, тим самим лаштуючи для неї пастку, отож після побиття німфи лучник мало не полонив цариці. Золотий лицар задумує захопити царя і царицю і мовить їм: «Добридень!» їх рятує срібний лучник; лучника б'є золота німфа, а її теж б'є німфа срібна. Бій стає усе запекліший. Вартівники кидаються на допомогу. У грізній сутичці все перемішалось. Еніо і досі вагається. Срібні уже не раз добирались до царської лінії, але їх щоразу відкидали. Золота цариця доконує своїх подвигів разом з усіма, одним ходом бере срібного лучника і обхідним маневром вартівника. Тоді срібна цариця так само відважно висувається вперед і громить останнього золотого вартівника і кількох німф.

Обидві цариці б'ються довго, то намагаючись зненацька одна одну заскочити, то врятувати самих себе і зберегти царів. Нарешті золота цариця б'є срібну, але тут її саму бере срібний лучник. Після цього у золотого царя зостаються лише три німфи, лучник і вартівник, а у срібного три німфи і правий лицар, і тому обидві партії ведуть тепер гру обачніше і не так запекло.

Обидва царі, як видно, зажурені втратою коханих цариць своїх, і все їхнє вміння спрямоване нині на те, щоб дістати нових із числа своїх німф, піднести їх до царської гідности, пошлюбити їх і покохати всім серцем; вони дають їм тверду обіцянку взяти їх у дружини, як тільки вони зуміють добратися до останнього ряду, звідки починав гру цар ворожої партії. Золоті німфи першими йдуть уперед, одна стає царицею, її вінчають короною і вбирають у нову шату.

Срібні німфи теж рвуться вперед, ще один ряд, і одна з них стає царицею, але її повсякчас сочив вартівник, і ось вона зупинилась.

Нова цариця на престолі прагне явити потугу, мужність і войовничість. Вона вершить на бойовищі геройські подвиги. Тим часом срібний лицар б'є золотого вартівника, поставленого на кордоні; завдяки цьому срібні теж мають свою царицю, і вона, воцарившись, теж хоче показати свою відвагу. Бій спалахує з новим завзяттям. Хитрість на хитрість, атака на атаку, загроза на загрозу; нарешті срібна цариця пробивається до позиції золотого царя і мовить: «Хай вас Бог береже!» Виручити його може тільки нова цариця. Вона без вагання кидається його рятувати. Тоді срібний лицар, що змагався на всьому полі, поспішає до своєї цариці, і вони гуртом заганяють золотого царя в такі тісні суточки, що для свого порятунку той жертвує свою царицю. А проте йому щастить побити срібного лицаря. А золотий лучник із двома німфами намагається будь-що оборонити свого царя, але нарешті їх усіх беруть і виводять з бою, і золотий цар зостається один. Тут уся партія срібних низько віддає чолом і мовить: «Добридень!» – бо гору бере срібний цар. По тих словах обидві партії музик грають звитяжний марш. І завершився бал так весело, такими гожими підтанцьовуваннями, сповненими такої шляхетности і чарівної принади, що всі ми розляглися радощами й умлівали від захвату, і недаремно видавалося нам, ніби ми надпориваємося у блаженстві олімпійського неба і заживаємо найвищих розкошів.

По завершенні першого туру обидві партії вернулися на вихідні позиції і знов повели змагання, як і перше, та тільки музика грала тепер на півтакта швидше, та й уся битва розгорталася нині інакше. Скажімо, я побачив, як золота цариця, буцімто поразкою свого війська обурена і звуками музики підбадьорена, чи не першою вкупі з лучником і лицарем ступила на бойовище і замалим не захопила срібного царя просто на його постої, хоть його й захищали офіцери. Бачачи, що намір її викрито, вона ввігналася в розташування ворожого війська і збила стільки срібних німф і офіцерів, аж жаль брав на все це дивитися. Сказати б, це новонастала амазонка Пентесілея лютує у таборі греків; цей погром тривав, проте, недовго, бо срібні, таємно вжахнувшись від загибелі своїх, але своє горе маскуючи, влаштували на золоту царицю западню, і мандрівний лицар за підмогою лицаря, що загрожував їй із далекого кутка, взяв її в полон і вивів з ладу. Операцію було проведено швидко. Надалі золота цариця буде обачніша, триматиметься ближче до свого царя, так далеко не заходитиме, у разі ж потреби виступить у похід із надійним почтом. Перемога, як і минулого разу, дісталася срібним.

Достоту так само обидві партії вишикувалися для третього, і останнього, балу, та тільки мені здалося, що вид у всіх повеселішав, а погляди посмілішали. Музика тепер грала – більш ніж на квінту швидше – якісь войовничі мелодії з-фригійська, зладжені колись Марсієм. Усі закуйовдилися і сточили забавний бій, і навала була така стрімка, що за один такт учасники встигали зробити по чотири ходи з належними крутуватими реверансами, а ходи становили собою стрибки, скоки і вольтижі, як при балансуванні на линві, причому всі ці рухи миттю змінювали один одного. Бачачи, як, відклонившись, вони кружляли на одній нозі, ми несамохіть порівнювали їх із дзиґами, які дітлахи поганяють кнутиками і які так швидко крутяться, що їхні рухи здаються станами спокою, вони бачаться застиглими, нерухомими, нібито заснулими, і як зачепитися оком за якусь кольорову точку, то вона покажеться не точкою, а безперервною лінією, як слушно сказав, про високі матерії трактуючи, Миколай Казанський.

Оплески, що без угаву ляпали з того і того боку, зливалися з вигуками схвалення. Суворий Катон, агеластичний наш праотець Крас, людиноненависник Тимон Атенський, Геракліт, сміхозневажник, хоть сміх людині притаманний, і ті б пожвавішали на гук цієї знадливої музики і на вид юнаків, цариць і німф, що шпарко і розмаїто рухалися і пересувалися, підскакували, гасали, скакали і кружляли так спритно, що ніхто нікому не заважав. Що менше лишалося гравців на бойовищі, то цікавіше було стежити за хитрощами і каверзами, з допомогою яких вони одне одного переймали, як їм музика підказувала. Ба більше: якщо понад-природне це видовисько баламутило наші змисли, вражало наші уми і стрясало всю нашу істоту, то ще дужче хвилювали і жахали наші серця звуки музики, і нині вже не здавалося цілком неймовірним, що Ісманій, сидячи за одним столом з Александром Великим і ділячи з ним мирну трапезу, спровокував його під дією таких модуляцій скочити на рівні і взятися до зброї. У третьому турнірі переміг золотий цар.

Під час танців цариця непомітно зникла, і більше ми її не бачили. Прислужники Гебера провели нас до нього і, виконуючи царицине веління, занесли нас до списків. Потім, добравшись до порту Матеотехнії, ми, ловлячи ходовий вітер, поквапилися піднятися на борт, а то б довелось нам чекати до кінця третьої місячної кватири.

Розділ XXVI
Як ми висіли на острові Годосі[497]497
  Годос – шлях (грекою).


[Закрыть], де шляхи ходять

Два дні ми пливли, і от перед нами постав острів Годос, де ми узріли річ незвичайну. Дороги тут – істоти живі, якщо слушна думка Арістотеля про те, що відмінною прикметою істоти живої є її здатність рухатися самотужки. І справді, шляхи тут ходять, як живі, і є серед них шляхи блудні, не кажи ти планети, шляхи нахожі, шляхи сплетені, шляхи скрижовані. Я почув, як мандрівці часто питають у місцевих мешканців: «Куди ця дорога іде? А он та?» А їм відповідають: «Між Півднем і Феверолем, до такої-то парафії, до такого-то міста, до такої-то річки». І подорожани, потрібну їм путь обравши, не труждаючись і не здорожуючись, добираються, куди призначено: це як сісти до суденця в Ліоні і допливти по Роні до Авіньйона чи Арля. Але, як ви самі здорові знаєте, далеко не все йде гладесенько-рівнесенько і на світі нема нічого досконалого, а тому й тут, як нам сказали, існують люди з числа чатувальників доріг і гранярів бруку, і бідолашні дороги бояться їх і тікають, як від опришків. Люди ці сочать нахожі шляхи і ловлять їх, наче вовків, арканом або ж, наче бекасів, тенетами. У мене перед очима одного такого чоловіка схопило правосудия за те, що він помилково, ні в тин ні в ворота, обрав шлях спудея, тобто найдовший, а інший, навпаки, хвалився, що обрав стежку найкоротшу, себто стежку війни, і що завдяки такому вдалому вибору перший доскочив свого.

Карпалим з цієї нагоди сказав Епістемону, що якось бачив, як той, наставивши дашком долоню, мочився під парканом і його, мовляв, тепер не дивує, що Епістемон перший являється на вранішній вихід доброго Пантагрюеля, бо в нього, мовляв, куцачок і як слід верхи не натупаний.

Я побачив на цьому острові Бурзький гостинець, зауважив, що ходить він черепашачою ходою, і в очі мені впало, як він зі страху давав дмухача, узрівши підводчиків, – а що як підводчики затопчуть його кінськими копитами і переїдуть підводами, от як Туллія переїхала колісницею свого батька, Сервія Туллія, шостого цезаря римського.

А ще я там упізнав добрий давній Ферратський шлях, що йде від бескеття і береться нагору таким собі великим ведмедем. Побачивши його здалеку, я несамохіть подумав, що так удають святого Ієроніма, як лева ведмедем замінити: шлях цей такий достоту хиренний, і така сама в нього біла розкошлана борода (для вас це льодовики); на ньому висіли буйні, неоковирні соснові рожанці, і він нібито колінкував, а не стояв і не лежав, і бив себе в груди гострими каменюками. Я жалів його і боявся. Нас відкликав убік місцевий бакаляр і, показуючи на гладеньку білу і подекуди соломою присипану дорогу, сказав:

– Тепер ви не знехтуєте думкою Талеса Мілетського про те, що вода початок усього, а також твердженням Гомера, що все бере початок в океані. Ось ця сама дорога вийшла з води і до води повернеться; два місяці тому тут плавали в суденцях, а нині по ній їздять возами.

– Теж мені дивина (сказав Пантагрюель). У нашому світі відбувається по п'ятсот таких метаморфоз, а то й більше.

Потім, придивившись до розтечі рухливих шляхів, він сказав нам, що Філолей і Арістарх саме на цьому острові філософували, а Селевк тут виснував, що насправді довкола своїх бігунів крутиться не небо, а земля, хоть нам і бачиться навпаки: адже, як ми пливемо по Луарі, нам здається, ніби дерева на березі йдуть, тоді як вони нерухомі, а рухає нас хід судна.

На кораблі повертаючись, ми побачили, як неподалік від берега збираються колесувати трьох чатувальників шляхів, які самі потрапили в капкан, і що на малому вогні підсмажують одного страшенного лотра, який, гранячи брук, зламав йому ребро; нам сказали, що це дорога нільських гребель і гаток.