Текст книги "Ґарґантюа і Пантаґрюель"

Автор книги: Франсуа Рабле

Розділ XX
Як Цапоніс відповідав Панурґові на мигах

Послано по Цапоноса, і той назавтра прибув. Панург дав прибульцеві тлустого телятка, півсвині, два барильці вина, мірку зерна і тридцять франків дрібняками; потім привів його до Пантагрюеля і в присутності двораків показав таке на мигах: довго позіхав і, позіхаючи, водив біля рота палюхом правиці, вдаючи грецьку літеру тау, і так робив кілька разів. Відтак звів очі до неба і почав микуляти ними, ніби коза під час уровища; при цьому він кашляв і глибоко зітхав. Після чого показав, що гульфика в нього немає, далі добув обіруч з-під сорочки запоясника і мелодійно помузичив ним між стегнами; насамкінець приклякнув на ліве коліно і скрижував на грудях руки.

Цапоніс пильно дивився на нього, потім підняв ліву руку і стиснув у п'ястук усі пальці, окрім бецмана і вказівця: їх він стулив так, щоб нігті майже зійшлися.

– Я зрозумів (сказав Пантагрюель), що означає в нього цей знак, по-перше, мар'яж, а про-друге, як учать пітагорійці, число тридцять. Ви женитесь.

– Красно дякую (мовив Панурґ, обертаючись до Цапоноса), мій архітрикліне, мій капрале, мій альгвазиле, мій сбіре, мій бригадире!

Тоді той ще вище задер ліву руку, простягти всю п'ятірню і розчепірюючи якомога пальці.

– Зараз (мовив Пантагрюель) п'ятірнею він ще ширше показує, що ви женитесь. На тому не край, що ви будете женихом, дружиною і малжонком, ви будете щасливі і в родинному житті. Бачте, Пітагор прозвав число п'ять шлюбним – без шлюбу й весілля вже не обійтися, – бо це число складається з Тріади, первого числа, непарного, і з Діади, первого числа, парного, у відповідності з паруванням жіночого і мужчинського. Справді, в давньому Римі, у день весілля, запалювали п'ять смолоскипів, і не вільно було запалити ні більше (навіть як весілля найбагатше), ні менше (навіть як весілля найбідніше). До того ж, у старосвіччину погани молилися за шлюбованців п'яти богам або ж одному богові, наділеному п'ятьма різними благодіями: Юпітерові, сватачеві, Юноні, весільній розпорядниці, Венері, вродниці, Пейто, богині вмови і проречистости, і Діані, повитусі.

– Ох (гукнув Панурґ), голубе Цапоносе! Я йому подарую хутір під Сіне і вітряк у Мірбале.

Аж це німтур, крутнувшись ліворуч, оглушливо чхнув, аж його струсонуло.

– Трясця твоїй матері! (скрикнув Пантагрюель). Що це таке? Не буде добра, ой, не буде! Він натякає, що ваш мар'яж буде під знаком лиха. Чхання, як свідчить Терпсіон, це Сократовий демон. Чхання праворуч означає, що можна впевнено і сміливо робити задумане і домагатися свого, тоді як чхання ліворуч означає все навпаки.

– Ви (сказав Панурґ) витолковуєте все песимістично, та ще й сієте паніку, як раб Дав. А я цьому не вірю. Цей ваш базграч Терпсіон брехун усесвітній.

– Але (мовив Пантагрюель) Цицерон теж мовить щось подібне у другій книзі De divinatione.

Аж це Панурґ обернувся до Цапоноса і подав такий знак: вивернув повіки, зазіпав щелепами справа наліво і висолопив наполовину язика. Потім розтулив ліву руку, але пучак при цьому наставив сторчма до долоні й опустив його проти гульфика; правицю ж стиснув у п'ястук, а відставлений пучак просунув під праву пахву і приставив над крижами до того місця, що в арабів зветься альхатим[256]256
  Альхатим – крижі.


[Закрыть]. Відтак зараз же перемінив руки: правиці надав постави лівої і приставив проти гульфика, а лівій – постави правиці і приставив до альхатиму. Цю переміну рук він повторив дев'ять разів. Після дев'ятого разу вернув повіки до їхнього натурального стану, так само щелепи і язика, потім кинув косяка на Цапоноса і пожував губами, як мавпа, ухоркавшись, або ж як трусь, хрупаючи овес на пню.

Тоді Цапоніс задер геть розтулену правицю, потім устромив до першої щиколодки бецмана між середнім і підмізинним пальцями, міцно затиснувши його суставами цих пальців, а вказівець і мізинець витягнув. Порозставлявши отак пальці, він поклав руку Панурґові на пупа і почав рухати бецманом, спираючись, як на ніжки, на мізинця і вказівця. Потроху рука його піднімалася дедалі вище, повзучи по Панурґовому животі, шлункові, грудях і шиї; нарешті торкнулася підборіддя і забралася бецманом до рота, потім почухала ніс, а добравшись до очей, вдала, ніби виймає їх. Тут Панурґ розгнівався і спробував вирватися й утекти від німтура. Та Цапоніс знай тер бецманом йому то очі, то чоло, то криси капелюха. Зрештою Панурґ зарепетував:

– На Бога, пане причинний! Приберіть руки, а то я вас поб'ю! Як ви не перестанете мене дратувати, я з вашої паскудної мацапури маску зроблю.

– Він же (сказав і собі брат Жан) глухий. Він не чує, що ти йому говориш, лопух! Дай йому в пику – ось цей знак він дотумкає.

– Якого біса (сказав Панурґ) в'язне до мене цей метр Аліборон? Потовк мені очі на олію! Достолиха, клянусь, я вас зараз почастую подвійними мордасами, пересипаними потичками!

І тут, відскочивши від нього, пукнув губами.

Німань, бачачи, як Панурґ задкує, рвонув уперед, учепився в нього і зробив такий знак: опустив правицю у всю довж, аж до коліна, і, стуливши пальці в кулак, просунув бецмана між середнім і вказівним пальцями; потім лівою рукою почав терти правицю над ліктем і, тручи, то повільно піднімав цю руку на висоту ліктя і вище, то раптово її опускав; і так він навперемін то піднімав руку, то опускав і показував її Панурґові.

Панурґ, розсердившись, замахнувся на німтура п'ястуком, але з пошани до Пантаґрюеля стримався.

Тоді Пантаґрюель сказав:

– Коли вас знаки так дратують, то як же ви угніваєтесь, узнавши, що вони значать! Усяка правда тягнеться до іншої правди. Безріка показує, що ви будете одружені, рогаті, биті й обчищені.

– Мар'яж (сказав Панурґ), це я цілком допускаю. Про все інше і чути не хочу. І вже ви, спасибі вам, повірте мені: жодному смертному не щастило так, як мені, на жінок і коней.

Розділ XXI
Як Панурґ радився з досугим французьким піїтою на ймення Коцький

– От уже не думав (сказав Панурґ) зустріти людину з такими зашкарублими поглядами, як у вас. А все ж, щоб ваші сумніви розбити, я ладен і гору покотити. Слухайте сюди. Лебеді, ці присвячені Аполлонові птахи, відчуваючи близьку смерть, співають, передусім це буває на річці Меандр у Фриґії (я уточнюю це, бо Еліан та Олександер Миндський пишуть, ніби вони деінде бачили, як умирають лебеді, але співу не чули). Отож-бо лебедина пісня – це певна ознака близької смерти, і лебідь не вмре, не проспівавши її. Ось так і поети, під Аполлоновим захистком перебуваючи, перед смертю робляться пророками і, натхнені Аполлоном, віщують піснями прийдешність.

Ба більше, я чув не раз, що кожен дід збуйвік, як на тонку пряде, легко вгадує, що нас чекає. От мені пам'ятається, Арістофан, не в одній комедії, величає старих сивіллами:

 
О δέ γέρων σιβυλλίά.
Старий, він вже сивілла.
 

Коли ми з берега бачимо у чистому морі судно з моряками і пасажирами, ми тільки мовчки стежимо за ними і молимося, щоб вони щасливо причалили, та тільки вони ввійдуть у порт, як ми вже словами і жестами вітаємо їх і віншуємо з тим, що вони досягли гавані, захищеної від бур, і нині знову з нами; саме так, за доктриною платоників, ангели, герої та добрі духи, вгледівши тих із нас, хто наближається до смерти, як до надійного і рятівного причалу, причалу відпочинку і супокою, вже поза земними турботами і клопотами, вітають їх, утішають, розмовляють з ними і починають навчати умінню волхвування.

Я не покликатимусь на давезні приклади Ісаака, Якова, Патрокла, що пророкував Гектору, Гектора, що пророкував Ахіллу, Полімнестора, що пророкував Агамемнону та Гекубі, такого собі родосця, прославленого Посидонієм, індійця Калана, що пророкував Олександрові Великому, Орода, що пророкував Мезенцію, та інших; хочу нагадати вам лише про одукованого і доблесного рицаря Ґійома дю Белле, покійного сеньйора де Ланже, який помер на горі Тарар 10 січня у похилих літах, за нашим літочисленням, року 1543-го, як узяти римський календар. Години за три-чотири перед відходом він ще виголошував наснажені, спокійні і погідні речі, провіщаючи нам те, що почасти потім збулося і чому ще судилося збутися, хоча тоді його віщування здавалися нам дивними і геть неймовірними, оскільки ніщо не заповідало слушности його пророцтв.

Недалеко звідси, під Вілломером, мешкає досугий піїт, такий собі Коцький, той, хто узяв другим шлюбом велику Пранцю і сплодив з нею вродницю Базош. Я чув, що йому три чисниці до смерти. Ідіть до нього і послухайте його пісні. Може, ви почуєте від нього бажану відповідь і його устами Аполлон ваші сумніви розмає.

– Гаразд (сказав Панурґ). Але гайда, гайда, Епістемоне, а то ще зі смертю нам не збігтися. А ти, брате Жане, підеш із нами?

– Гаразд (відповів брат Жан). З любови до тебе піду, паскудо, з дорогою душею. Адже я кохаю тебе всією печінкою.

Не зволікаючи, рушили вони в дорогу і, вступивши до дому муз, застали доброго старуха вже в агонії, проте він не втрачав веселого духу, лице його дихало спокоєм, а очі блищали.

Панурґ, привітавшись, надів йому в дар на підмізинця лівої руки золоту каблучку зі східним шафіром, гарним і буйним; потім, наслідуючи Сократа, підніс йому пишного білого півня; когут як стій скочив на ліжко, задер голову, бодренно залопотів крильми і дуже гучно кукурікнув. Після чого Панурґ, чемненько так, попросив піїта сказати і викласти його суд щодо сумнівів, пов'язаних з Панурґовим наміром женитись.

Добрий старух звелів принести каламар, перо і папір. Усе це було одразу подано. Тоді він написав такий вірш:

 
Жонатим, нежонатим будь.
Як женишся, потрапиш в рай.
Не женишся, ну що ж, нехай.
Зостанеться однака суть.
Спіши і не спіши у путь.
Вперед, а то назад здавай.
Женись чи ні.
 
 
Погладшаєш, щоб зразу схуд.
Направив щось, тоді ламай.
Поламане знов направляй.
Хай буде їй і щастя й скрут.
Женись чи ні.
 

Вірші він передав завітальникам і сказав:

– Ідіть собі, діти, з Богом і не в'язніть до мене більше ні з якими справами. Сьогодні, цього останнього мого і останнього маєвого дня, я вже й так, на превелику силу і висилу, витурив звідси цілу череду мерзенних, нечистих і смердючих тварюк, та все чорної, перістої, білої, попелястої, рябої масті, які своїми підступними укусами, гарпійними дряпками, шершневими щипками, зажерливістю і неситістю не давали мені мирно відійти, відривали мене від тихих дум, в які я поринув, споглядаючи, бачачи, вже передчуваючи і смакуючи наперед щастя і блаженство, уготоване Паном-Богом для вірних та обранців у житті іншому, вічному. Не ступайте їм услід, не наслідуйте їх, не докучайте мені більше й дайте мені спокій, молю вас, благаю!

Розділ XXII
Як Панурґ захищав закон братів-нищунів

Вийшовши з світлиці Коцького, Панурґ сказав з переляком:

– Їй-богу, по-моєму, він єретик, або хай мене чорти вхоплять! Він лає чесних отців-нищунів, кордельєрів та яковитів, а це ж дві півкулі хрещеного світу: завдяки ґірогномічній циркумбилівагинації цих внебовзятих противаг, вся ментальна астенія перифрастичної римської Церкви, коли їй відбиває памороки якийсь несосвітенно-ґаліматійський заблуд або ж єресь, гомоцентрикально ходить ходором. Але, хай йому біс, що йому в біса зробили капуцини та мінорити? Чи ж вони, чорти, не сіромахи? Чи вони, чорти, не бездольники? Хіба вони, як оті горюхи-оченашники Іхтіофагії[257]257
  Іхтіофагія – Рибожерія (грекою).


[Закрыть], не поневірялися, не перегорювали, не випили повну? А зараз скажи мені, брате Жане, по щирості: чи він спасеться? Та він так і загримить, цей зміюка окаянний, до всіх чортів у пекло! Так кобенити добрих і надійних стовпів Церкви! Ви це називаєте поетичним натхненням? Теж мені виправдання. Він грішник, яких мало! Він блюзнить! Я обурений до краю!

– Мені (сказав брат Жан) байдуже. Ченці самі пащекують про всіх, а як усі пащекують про них, мені начхати. Погляньмо, що він написав.

Прочитавши уважненько писання доброго старуха, Панурґ сказав:

– Він марить, горе-запивайло. А все ж я його прощаю. Бачу, що бас йому урвався. Скомпонуймо йому епітафію! Від його відповіді я так порозумнішав, що тепер не дам собі в кашу наплювати. Епістемоне, моя ти бодня, послухай! Як ти вважаєш, можна на його відповідь покластися? Далебі, цей сіпака, цей суціга, цей смикач – стеменнісінький софіст. Голову даю на відруб, це агарянин, бусурман. Який він обачний у словах, цур йому й пек! Думка думку побиває. Ріже правду у вічі, але так, щоб з правдою розминатися. Бач, який викрутень! Сант-Яго Бресюїрський, де ще такого ви знайдете?

– Так само (озвався Епістемон) пророкував великий чародій Тересій. На початку віщування він навпростець заявляв тим, хто просив його поради: «Те, що я вам скажу, або збудеться, або ж не збудеться». В такому дусі глаголють усі волхви.

– А проте (сказав Панурґ) Юнона очі йому повиймала.

– Авжеж (озвався Епістемон), спересердя, що він краще відповів на питання, проставлене Юпітером.

– Але (сказав Панурґ) який же біс вселився в метра Коцького, коли він з доброго дива ганьбить чесних отців, усіх цих сердешних яковитів, міноритів і мінімитів? Я шокований, повірте, і не можу мовчати. Він вкусив великого гріха. Його душа горітиме в пекельному полум'ї!

– Не розумію вас (відповів Епістемон). Шокуєте мене саме ви, чесного піїта обмовляючи, буцімто він під чорними, бурими і всякими іншими тварюками розумів братів-нищунів.

Як на мене, він і не думав удаватися до такої софістичної і фантастичної алегорії. Він мовить просто і певно про бліх, блощиць, кліщів, мух, комарів і про всяких інших комах, а комахи бувають і чорні, і бурі, і попелясті, і брунатні, і смагляві, і всі вони докучливі, в'їдливі, осоружні – осоружні не тільки хворим, а й людям здоровим і сильним. Може, в нього глистюки, солітери й черви. Може, руки і ноги в нього згризені (як це часто зазвичай буває в Єгипті і на узбережжі Еритрейського моря) укусами цієї черви, відомої в арабів під назвою меден.

Перекручуючи його слова, ви чините зле. Вішаєте собак на чесного піїта, клепаючи на нього, і вішаєте собак на згаданих братів. Наші ближні заслуговують тільки доброго слова.

– Не вчіть вченого (сказав Панурґ) їсти хліба печеного! Він, кажу як на духу, єретик! І не просто єретик, а єретик запеклий, непоправний, нерозкаяний – пускай з димом, як ловкенькі дзиґарі. Його душа загримить просто в пекло. І знаєте, куди саме? Далебі, друже мій, простісінько під дірявий стульчак Прозерпіни, у найпекельніший відхідник, куди вона дрискає після клістирів, ліворуч від великого казана, за три туази від Люциперових пазурів, цілячись у чорну камеру Демігоргона. У, падлюка!

Розділ XXIII
Як Панурґ роздебендював, вертатися йому до Коцького чи ні

– Вернімося назад (вів далі Панурґ) і вмовимо його спасатися. Гайда, на Бога, гайда, на милість Божу! Зробимо добру справу: хоть тіло його і живоття згине, зате душі не занапастить.

Ми змусимо його сповідати гріх і попросити прощення у Святих Отців, як присутніх, так і відсутніх – а ми це засвідчимо, щоб по його відході вони не об'явили його єретиком і не прокляли, як це вчинили гноми й ельфи з орлеанською судихою, – а на покриття шкоди хай він відпише монастирям краю силу приносів і замовить по собі силу парастасів і панахид; і хай на річницю його кончини чесним інокам видається п'ятиразова пайка, і великий кубок з найдобірнішим вином гуляє по столах і хай з нього п'ють усі: як клирошани і молошні брати й побірці, так само ієромонахи і настоятелі, як слимаки, так і постриги. Ось так ми й угрущимо його Богом.

Йой, що це я верзу, що я плещу? Хай мене на дрюччі винесуть, як я туди піду! Боже свідче! кімната його і так повна чортів. Я вже чую, як чубляться і скубуться чорти за те, кому першому згребти душу Коцького і з рук до рук передати її месіру Люциперу. Далій звідти! Ноги моєї там не буде. Хай мене біс ухопить, як я туди поткнуся. Звідки мені знати, що не вклепаються і замість Коцького не злапають сердегу Панурґа, саме як він поквитався. От коли я був у боргах, як у реп'яхах, вони тільки облизувались. Далій звідти! Ноги моєї там не буде. Далебі, з жаху я ґиґну. Опинитися серед голодних чортів, серед чортів, що вийшли на здобитки, серед чортів при ділі? Далій звідти! Закладаюся, що з цієї непевности на потреб до нього не прийдуть ні яковити, ні кордельєри, ні кармеліти, ні капуцини, ні театини, ні мінімити. І будуть молодчаги! Тим паче, що він нічого їм не відписав у духівниці. Хай мене біс ухопить, як я до нього поткнуся. Якщо його викленуть, то це йому на безголов'я! Навіщо було злорічити на чесних отців? Навіщо було турити їх зі світлиці, коли він найбільше потребував їхньої запомоги, їхніх святих молитов, їхніх побожних угрущань? Ну що б заповісти їм якісь там крихти, якусь убогу пайку, якоїсь там поживи для голодного кутка, адже у цих бідаків на цій землі нема жодних благ, окрім живоття!

Хай до нього йде хто-хотя. А мене хай біс ухопить, як я до нього поткнуся. Як я до нього рипнуся, чорт мене неодмінно візьме. Дзуськи! Далій звідти!

Брате Жане! Ти хочеш, щоб чорти навпрошки спровадили тебе до пекла? Ну, то, по-перше, кете мені твою калитку, бо хрест на монетах розбиває чари, інакше тебе спіткає те, що спіткало недавнечко на Ведському броді Жана Додена, кудрейського митаря, коли вояки розібрали кладку. Цей паскудник здибав на березі брата Адама Кускойля, кордельєра з обителі Мірбо, і пообіцяв йому рясу, як той перенесе його через брід на коркошах. Такому здоровилу це завиграшки. Перебили руки. Брат Кускойль підтикає поли до яєць і, не кажи ти святий Христофор, теж богатир, тільки маленький, завдає собі на спину, на прохання цього ж святого, нашого Додена. Ніс він його веселенько, як Еней батька свого Анхиза, з охопленої вогнем Трої, співаючи Ave maris Stella[258]258
  Радуйся, Звізда надморська (латин.).


[Закрыть]. Коли вони опинилися на глибині, над млиновим колом, кордельєр запитав митаря, чи він при грошах. Доден відповів, що грошей у нього повен черес і що про рясу турбуватися нема чого. «Як! – гукнув брат Кускойль. – Ти ж знаєш, що окремим артикулом нашого статуту носити з собою гроші суворо заборонено? Сірома ти сірома, через тебе я став порушником закону. Чому ти не зоставив черес мірошникові? Тепер тобі не уникнути неминучої кари. Як ти колись завітаєш у наш скит Мірбо, тебе почастують органною трубою від Miserere до vitulos[259]259
  Від «Помилуй» до «тільців» (латин.).


[Закрыть]». Тут він скинув з себе свою ношу і шубовснув Додена сторч головою у воду.

Отож-бо, брате Жане, мій любий соколику, аби чортам було способніш тебе цупити, кете мені твій черес, а то носити з собою хрещаті побрязкачі не випадає. Чорти зіграють тобою навбитки зі скелею, як орли з черепахою, аби вона розбилася, як про це свідчить і гиря голомозька Есхіла, і тобі болітиме, голубе мій, а я по тобі тужитиму, або ж вони скинуть тебе в якесь далеке море, невідоме де, і ти утонеш, як Ікар. І море через це назвуть Зубаревим.

По-друге, квитуйся, бо чорти дуже люблять квитаних. Я це добре звідав на собі. Ця наволоч тепер переді мною листом стелиться і лабузниться до мене, а коли в мене боргів було більш, як волосся в бороді, вони й не думали до мене підшиватися. Душа заборгованця хиренна і ледаченька. Який чортам з неї наїдок.

По-третє, до Коцького іди просто так, у рясі з богородицею на котах. А як тебе в такому вигляді не потягнуть до пресподниці чорти, то я обіцяю поставити тобі вино і заїдок. А як ти, собі на обезпеку, кумпана шукатимеш, на мене не сподівайся, ні, так і знай. Далій, далій звідси! Ноги моєї там не буде. Хай мене чорти вхоплять, як я туди поткнуся!

– З самосіком у руці (озвався брат Жан) мені боятися нема чого.

– Молодець (сказав Панурґ), що береш його з собою. Зразу видно доку і дойду. Коли я навчався в толедській школі, його превелебність, брат у дияволі Пікатріс, ректор сатанинського факультету, казав нам, що чорти з природи своєї бояться відлисків шабель, як сонячних блищиків. І справді: Геркулес, зійшовши у лев'ячій шкурі і з довбнею до пекла, не так налякав бісів, як Еней ув осяйній лицарії і з мечем, начищеним, за порадою сивілли, до блиску. Може, саме тому сеньйор Джованні Джакомо Тривільці, помираючи у Шартрі, зажадав шпаги і так і сконав з голою шпагою у руках, фехтуючи довкола своєї постелі, як подоба доблесному витязю, і цією піермицерією розганяючи нечисту силу, яка чигала на його душу. Коли у масоретів і кабалістів питають, чому демони ніколи не потикаються до земного раю, вони пояснюють це тим, що на порозі стоїть херувим з огненним мечем. Бо говорячи так, як щирий толедський дияволог, я визнаю, що чорти справді не гинуть від ударів меча, але, за тією ж таки диявологією, стверджую, що удари можуть викликати відсічі, схожі на ті, які виходять, коли ти січеш мечем стовп полум'я або ж густе й темне курище диму. І, відчувши цей відсіч, біси деруться не своїм голосом, бо їм збіса боляче.

Невже ти, убоїще, гадаєш, що як ото сходяться два війська, то цей великий і грізний гамір на цілі гони зчиняють людський гомін, дзвін обладунків, брязкіт збруї, грюк булав, скрегіт ратищ, ляскіт списів, зойки поранених, гупання бубонів і рев сурем, іржання коней, грім пищалей і гармат? Визнаймо, що це й справді щось потужне. Проте великий переполох зчиняють і страшний гармидер знімають своїм зойкотанням і завиванням біси, чигаючи там і сям на бідолашні душі поранених, шаблі раз у раз тнуть навідліг бісів, і в їхніх зітканих з повітря і невидимих тілах утворюються відсічі; таке враження, ніби кухтики крадуть з рожна сало, а кухар Нечупара б'є їх за те палицею по пальцях. Желіпають вони тоді і репетують як чорти, як Марс, коли його під Троєю поранив Діомед, Гомер говорить, що він горлав і зіпав так несамовито і дико, що його і десять тисяч людей не перекричали б.

Ну, та що це я? Ми тут роздебендюєм про надраяну збрую і про осяйні мечі, але ж твій кінчак не такий. Через те, що він давно не гуляв і не шаткував голів на капусту, він поржавів ще дужче, ніж колодка на старій комірчині. Отож роби щось одне: або відчисти його гарненько, щоб він блищав, або хай і далі ржавіє, але тоді не потикайся до Коцького. Сам я туди більше не рипнуся. Хай біс мене вхопить, як я до нього піду!