Текст книги "Ґарґантюа і Пантаґрюель"

Автор книги: Франсуа Рабле

Розділ VIII
Як ми, перепони змагаючи, побачили нарешті папця

Третій день, як і два попередні, у нас тривало бенкетування і погуляння. Цього самого дня Пантагрюель зохотився побачити папця; проте Едітус відповів, що папець показуватися на очі не любить.

– Хіба у нього (спитав Пантагрюель) Плутонів шолом на голові, Гігесова каблучка на пазурях або ж хамелеон на грудях, що він стає невидимцем?

– Ні (відповів Едітус), але він природою своєю не дуже надається для огляду. А проте я спробую влаштувати так, щоб ви на нього подивилися, як буде така змога.

З цим словом він пішов, а ми бенкетували далі. За чверть години він повернувся і сказав, що папець видимий; і от повів він нас тишком-нишком просто до клітки, де сидів, розпустивши пір'я, папець, оточений двома маленькими кардинцями і шістьма тлустими й барилькуватими біскупцями. Його силует, жести і постава привернули Панурґову увагу. Нарешті він гукнув:

– А, лихома! І цей його яломок на голові як у кепа!

– Тихіше (сказав Едітус), на Бога! Він має вуха, як це слушно підмітив Михайло з Макона.

– А все ж він кеп! – сказав Панурґ.

– Як він почує, що ви блюзнете, ви пропали, добрі люди. Бачите, в нього у клітці басейн? Звідти на вас посипляться перуни, блискавки, сполохи, чорти, вихори, і ви в одну помлу очей підете на сто футів під землю.

– Ліпше вже (сказав брат Жан) нам усе висушити без остатку.

Панурґ і досі лупав очима на папця та його прісних, аж це, побачивши під кліткою сову, желіпнув:

– Біс нас поплутав, та ще й цей плутько попівські очі має, що забачить, то взяв би, усе собі або піл-на-піл. Та ще й нам підсува щось ця сова, бісова сова!

– На Бога (сказав Едітус), тихіше! Це зовсім не сова, це сич, вельмишановний отець скарбник.

– Ану (сказав Пантагрюель), змусьте папця щось затьохкати, ми хочемо його тьох-тьох почути.

– Він тьохкає (сказав Едітус) лише у призначені дні і їсть лише у призначені години.

– Не так, як я (сказав Панурґ), у мене призначені всі години. Отож гайда кубрячити на всі заставки!

– От зараз (сказав Едітус) ви діло сказали. Говорячи таким чином, навряд щоб ви колись з'єретичилися. Ну що ж, гайда!

Ідучи поворітьма, ми укмітили старого зеленоголового біскупця: розгорнувши крила, він сидів у затінку дерева з біскупцем вікарним і трьома веселими пташками, онокроталіями[477]477
  Онокроталії – пелікани (грекою).


[Закрыть], чи то пак протонотаріями, і помалу хропів. Біля нього веселенько курникала гарненька абатиця, і так нам її курникання сподобалось, що ми радо перекували б усі наші члени у вуха, аби лиш нічого з її курникання не пропустити і слухати її й слухати, ні на що інше не відриваючись. Панурґ сказав:

– Гарненька абатиця зі шкури пнеться, а цей барилькуватий ґевал біскупець затинає хропака. Ну та він у мене заспіває, лихо його матері!

З цим словом він закалатав у дзвінок, начеплений над кліткою; а проте що дужче він калантирив, то гучніше хропів біскупець і навіть і не думав співати.

– Гаразд (сказав Панурґ), старий балабане! Я тебе змушу співати іншим робом.

Він схопив каменюку і намірився просто в його митру. Але Едітус гукнув:

– Чоловіче добрий! Бий, трощи, убивай, закатруплюй усіх царів і принців на світі, хочеш – ножем у спину, хочеш – отрутою, словом, як тобі заманеться, зжени янголів з неба, – всі ці гріхи папець тобі простить. Але не займай священних цих птахів, якщо тобі дороге життя, благо і гаразди як твої, так і твоїх друзів і родичів, живих і мертвих, так само як далеких твоїх нащадків, яким теж буде непереливки. Поглянь на цей басейн.

– Отож-бо ліпше (сказав Панурґ) купряжити на відчай душі і гуляти.

– Він розсудливо мислить, пане Антитус (сказав брат Жан). Побачивши цих бісових птахів, ми не можемо від блюзнірських слів утриматися; зате осушуючи наші пляшки, ми не можемо не славити Бога. Ну то гайда, шелепнемо дзвінко! Оце сказав, як в око вліпив!

Третього дня, після гульні (як самі розумієте), Едітус із нами розпрощався. Ми йому подарували гарненького першського цизорика, і дарунку цьому він зрадів більше, ніж Артаксеркс коряку студеної води, який йому підніс скитський хлоп. Він красно подякував нам, послав на наші кораблі свіжини, побажав нам щасливої дороги, вернутися цілими-здоровими, успішно з усім упоратися і змусив нас заприсягтися Юпітером, що поворітьма ми до нього завітаємо. На прощання він сказав так:

– Ось побачите, друзі мої, на світі куди більше бахурів, ніж людей, пом'яніть моє слово.

Розділ IX
Як ми на Острів залізяччя виладувались

Животи ми мали добре напаковані, вітер дув ходовий, от ми звели бізань-щоглу і через два дні вже прибилися до Острова залізяччя, пустельного і безлюдного. Аж це гульк, а на деревах висить сила-силенна лопат, копаниць, оскардів, мотик, кайл, кіс, серпів, скребків, заступів, дзьобанів, сап, сокир, сікачів, колодачів, різаків, кліщів, свердел, коловоротів.

На інших деревах росли запоясники, кинджали, мечі, ножі, шила, шпаги, рапіри, списи, кривулі, шаблі, арбалетні стріли.

Хто хотів щось собі справити, трусив дерево, і зброя сипалася, наче сливи; ба більше: землю вкривала трава, схожа на піхви, і речі, падаючи, самі в них укладались. Ось тільки під час падіння доводилося пильнувати, щоб вони не звалилися вам на голову, на ноги чи на інші частини тіла, бо гупали вони сторчма, аби влучити у піхви, і могли прибити. Під якимись іншими деревами я побачив особливі ґатунки зілля, формою схожого на списи, піки, алебарди, рогатини, дротики, вила; виганяючись до гілля, вони діставали собі клюги і вістря, кому які підходили. Дерева зверхники це все їм загодя готували, ждучи, коли вони підростуть, – так дорослі готують своїм діткам одяг на виріст. А щоб ви віднині не сперечалися з Платоном, Анаксагором і Демократом (а чи ж вони не філософи?), додам, що дерева скидалися на тварин, і не лише тому, що мали шкіру, лій, м'ясо, жили, артерії, нерви, хрящі, залози, кості, шпик, соки, матки, мозок і зчленування, а що це саме так, Теофраст уже давно довів, а ще й мали голову, тільки що внизу, тобто стовбур, волосся, але тільки під землею, тобто коріння, і ноги, але тільки нагорі, тобто галуззя; так би вийшло, якби людина захотіла удати собою гіллястого дуба.

І як ото ви, подагрики, з болю в ногах і лопатках завбачаєте дощ, вітер, благоврем'я і всяку зміну погоди, так само будь-яке з цих дерев корінням, стеблами, клеєм, осердям відчуває, яке саме держалко росте під ним, і готує підхожу клюгу і вістря. Правда, все на світі, окрім Бога, іноді хибить. Природа теж цим грішить, появляючи на світ хох і виродків. Так само я зауважив помилки і в цих деревах: ось одна височенна напівпіка, виросла під цими залізистими деревами, вигнавшись до гілля, замість клюги дістала мітлу, – дарма, придасться сажу трусити. Протазан дістав щипці замість вістря, – дарма, буде чим знімати гусінь у саду. Держак алебарди здобув клепану косу і став якимсь гермафродитом, – не біда, косар і цим здобріє. Що Бог не робить, усе на благо.

До своїх суден вернувшись, ми побачили, як за якимсь кущем якісь люди щось і якось робили і якось надто вже старанно клепали якесь справилля, яке десь там у них гоголіло.

Розділ X
Як Пантаґрюель на Острів викрутнів приплив

Через три дні причалили ми до Острова викрутнів, точної подоби Фонтенбло, бо земля тут така суха, що кості її (себто скелі) проривають шкіру; ґрунт піщаний, яловий, нездоровий і прикрий. Лоцман показав нам на два невисокі шпилі, схожі на правильні шестигранники, такі білі, аж здавалися чи то з алебастру, чи то засніжені; проте лоцман запевнив нас, що вони з гральних бабок. За його словами, всередині цих шпилів було семиповерхове помешкання двадцяти п'яти бісів азартної гри, у нас ці біси сущий пострах і прозвані вони так: найбільші дублети – Шестерики, найменші – Двоочкові, середні – Штерики, Четверики, Трійчатки, Двійчатки. А були ще такі назви: Шість-і-п'ять, Шість-і-чотири, Шість-і-три, Шість-і-два, Шість-і-один, П'ять-і-чотири, П'ять-і-три тощо. Аж це мені свінуло, що більшість гравців викликають нечисту силу, кидаючи бабки на стіл, вони у запалі вигукують: «Шестерику, друже, давай!» – це до старшого чорта; «Двоочковий, миньйоне, давай!» – це до молодшого; «Чотири-і-два, діти, давайте!» – і так вони викликають усіх чортів на імена та прізвиська. І не лише викликають, а ще намагаються показати, що вони з ними запанібрата. Щоправда, чорти іноді баряться явитися на зов, але вони мають на це свої причини. Саме під цей час вони можуть бути деінде, бо їх уже хтось викликав. А проте вони не байдужі і не глухі. Повірте мені – чуття і слух у них чудові.

А ще лоцман нас повідомив, що довкола й у стіп цих шестигранних шпилів сталося більше корабельних аварій і загинуло більше людських душ і цінного майна, ніж поблизу усіх Сиртів, Харибд, Сирен, Сцілл, Строфад, разом узятих, і в усіх хланях морських. Я охоче цьому повірив, надто як згадав, що в оні дні мудреці єгипетські значили Нептуна ієрогліфом першого куба, Аполлона одним очком, Діану двома, Мінерву сімома тощо.

А ще він нам сказав, що тут зберігається слоїк святого Грааля, річ божественна і мало кому відома. Панурґ так солоденько просив місцевих синдиків показати його, що вони змилосердилися, але провели при цьому церемоній і антимоній утричі більше, ніж як у Флоренції показували Юстиніанові Пандекти або ж у Римі рушник Вероніки. Я зроду не бачив стільки укривал, посвітачів, походень, апостольників і медалей. Насамкінець нам показали щось ніби мордочку смаженого труся. Найбільшу дивовижу, яку ми там побачили, це Веселий Лик, мужа Поганої Гри, а також шкаралупу від колись висиджених і знесених Ледою двох яєць, звідки вилупилися Кастор і Поллукс, брати Гелени Прекрасної. Шматочок цієї шкаралупи ми виміняли у синдиків на хліб. Перед відплиттям ми купили в островиків купу капелюхів і шапок, але тільки я не думаю, аби ми багато заробили на їхньому продажу. А втім, хто у нас їх купить, прогадає ще більше.

Розділ XI
Як ми пройшли Катівню, де домує Запазур, архідук Котів Пухнатих

У Прокурації ми вже побували, а тому залишили її осторонь, а також минули ще один пустельний Острів осуду; мало не поминули і Катівні, оскільки Пантагрюель не хотів там сходити, і добре зробив би, якби не зійшов, бо нас там за розпорядженням Запазура, архідука Котів Пухнатих, схопили й узяли під варту лише тому, що хтось із наших надсадив бебехи у Прокурції якомусь крючку.

Коти Пухнаті – бестії грізні і страшні, вони живляться малими дітьми і їдять на мармурі. Уявіть ви самі, заливахи, які з них мають бути кирпатенькі кирпи! Шерсть у них навиворіт, як емблему і девіз носять вони відкритий ягдташ, але тільки кожен по-своєму: ті обмотують ним шию замість шарфа, у тих він висить на заду, у тих на череві, у тих на боку, і всі небезпричинно. Пазурі у них довгі, міцні й гострі, а як загребуть щось лапами, то вже не вигребешся. Ті носять на голові ковпаки з чотириріжжям або чотиригульф'ям, ті ковпаки з закарвашами, ті ступкуваті шапки, ті щось ніби саван.

Коли ми опинилися у їхньому барлозі, якийсь похатник, якому ми дали півтестона, сказав нам:

– Дай вам Боже, люди добрі, звідси з душею викараскатись! Ось пригляньтеся лишень до міни цих цупких стовпів, на яких стоїть Запазурове правосуддя. Ось побачите: як ви проживете ще шість олімпіад і два собачі віки, Коти Пухнаті опанують цілу Европу і заграбастають усі її клейноди і багатства, – хіба що якесь їхнє покоління раптово втратить майно і стан, неправдою нажиті. Серед них панує секстесенція[478]478
  Секстесенція – шоста сутність (латин.).


[Закрыть], з допомогою якої вони все хапають, усе пожирають і все запаскуджують. Вони палять, четвертують, стинають голови, мордують, затокарюють у в'язницю, руйнують і зводять зі світу все без жалю і добре, і лихе. Порок у них називається чеснотою, злість перехрещена в добрість, зрада іменується вірністю, крадіжка щедрістю. Грабунок їм править за гасло, і його схвалюють усі (окрім єретиків); і це все вони чинять з відчуттям своєї величі і непомильности.

На підтвердження мого свідчення, прошу вас поглянути на їхні ясла, вони ж нижче годівничок. Про це вам колись згадається. І якщо на нас ударить чума, голод, війна, ураган, землетрус, пожежа та інше безголов'я, то не посилайтеся на парад планет, на зловживання римської курії, тиранію царів і князів земних, на лукавство панахидників, лжепророків, викрутні лихварів і грошопідробників, на невігластво і безсоромність лікарів, костоправів і аптекарів, на розбещеність невірниць жінок, отруйниць і дітовбивць, ні, ви все валіть на ту несвітську, незбагненну, неймовірну і незмірну злість, яка безперервно палає і кипить у кухні Котів Пухнатих. Люди знають про цю кухню не більше, ніж про жидівську Кабалу. Ось чому їх не лають, не перевиховують, не карають так, як вони на це заслуговують. Але коли одного дня їх виведуть на світ, то вже ніхто, хоч би який умілий і красномовний, їх не оборонить; жоден закон, хоч би який суворий і драконівський і до порушників нещадний, їх не вбереже, жоден магістрат владою своєю не перешкодить тим, хто, розлютившись, візьметься заганяти їх усіх до нори і спалити живцем. Їхні рідні діти, Кошенята Пухнаті, та інші близькі родичі зі страхом і огидою від них не раз сахалися. Ось чому взором Гамількара, який змусив свого сина Ганнібала поклястися і врочисто пообіцяти цілий свій вік гонити римлян, покійний мій батько узяв з мене слово, що я не піду звідти доти, доки на Котів Пухнатих не впаде з неба блискавка і не спопелить їх як других титанів, як святокрадців і богоборників, якщо у людей так зчерствіли серця, що вони вже й не згадують, не відчувають і не передбачають появу чи зародження у світі зла, а хто і відчуває, все одно не сміє, не хоче або ж не може викорінити його.

– Отакої! (сказав Панурґ). Е ні, я туди не ходак, хай мене Бог милує! Гайда назад. Гайда, Богом прошу!

 
Мене дивує більше торботряс,
Ніж з неба блискавка в осінній час.
 

Коли ж ми повернули назад, то побачили, що двері замкнуті, і тут нам сказали, що ввійти сюди легко, як в Аверн, а вийти важко, і що без дозволу і призводу нас не випустять, одне, що з ярмарку не йдуть так скоро, як з базару, а друге, що ноги у нас закурені.

Проте нам стало непереливки, як ми потрапили в катівню, бо по дозвіл і призвіл мусили просити у найпоганшого з усіх страшидел. Звали його Запазур. Найбільше він скидався на Химеру, Сфінкса, Цербера або ж на Озіриса, як його вдавали єгиптяни, тобто був триголовий, одна голова рикаючого лева, друга – гавкучого пса і третя – виючого вовка, і всі ці голови обвивав зміюка, кусаючи свого хвоста, і над кожною сяяв німб. Руки він мав закривавлені, кігті, як у гарпії, дзьоб, як у крука, зуби, як у чотирилітка кабана, очі, як у пекельця, і всеньке тіло його вкривала ступкувата шапка з помпончиками, виднілися тільки його пазурі. Сідалом для нього і для його клевретів, Диких Котів, правили довгі, новенькі ясла, над якими, як розповідав торботряс, висіли догори дриґом великі і гарні годівнички.

За сідалом архідука красувалося мальовидло старої в окулярах, у правиці вона тримала піхви від серпа, а в лівиці – терези. Шальки терезів становили собою оксамитні бесаги, одна торба, туго начинена дрібняками, опустилась, друга ж, без тягаря, високо злинула. Очевидно, вони символізували собою Запазурове правосуддя, не так, як його уявляли стародавні тебитяни, зводячи по смерті своїх дикастів[479]479
  Дикаст – суддя (грекою).


[Закрыть] і суддів їм статуї, по заслузі, з золота, срібла або з мармуру, але неодмінно безрукі.

Щойно ми поставились перед Запазуром, як якісь люди, убрані в торби, в мішки і в здоровецькі обривки паперів, посадили нас на лаву підсудних. Панурґ сказав:

– Братове гультяйство! Я можу і постояти, бо для мужа в нових плюндрах і куцому камзолі лава ваша занизька.

– Сядьте (сказали вони йому). Як не здужаєте відказ держати, земля зараз же розступиться і поглине всіх вас живцем.

Розділ XII
Як Запазур загадку нам загадав

Коли ми посідали, Запазур, серед тічки Котів Пухнатих, гукнув нам сердито:

– Ке, кете!

– Ке, кете вип'ємо, – сказав Панурґ крізь зуби.

 
Блондинка незамужня, дуже мила,
Понесла і без муки серед дня
Чорнесенького сина народила,
А виліз він, мов те гадюченя,
Прогризши правий бік їй навмання.
І зразу в путь пустився на балай
Горами-долами, із краю в край,
Де пішки йде, а де літає льота.
А друг наук дивується: нехай,
Він людська як-не-як істота.
 

– А кете (сказав мені Запазур), розгадай мені цю загадку. Нумо, зараз же відповідай, що це означає.

– Ну от їй-богу (відповів я), якби я мав удома Сфінкс, як от Веррес, а він же, їй-богу, ваш попередник, їй-богу, я розгадав би загадку, ну от їй-богу! Але тоді мене не було, ну от їй-богу, моя хата скраю!

– А ке, кете (сказав Запазур), Стіксом свідчусь, бо ти саме на нього натякаєш, а ну я тобі доведу, нумо, нумо, доведу, що ліпше було б тобі потрапити до пазурів Люциперові, ніж нам, а ке, кете! Поглянь на наші кігті, а ке, кете, кете! Ти вдаєш з себе, лобуре, святого і божого, ніби це може тебе від тортур урятувати. А ке, кете, нумо, послухай, що я тобі скажу, кете: закони наші як павутина, в неї попадаються мухи і метелики, – а ке, кете, кете! – тоді як ґедзі наскрізь її проривають. Ми теж на великих шахраюг і тиранів не надимося, вони зле травляться, вони на шкоду виходять. А ви ж нічого не провинні, а кете, а кете, не провинні, сам старший чорт вас відспіває.

Братові Жану Виносмакошу набридли Запазурові речі, і він сказав:

– О, пане чорте спідничний, як він пояснить тобі те, що йому невтямки? Тобі що, правда коле?

– Ану цить! (сказав Запазур). Від самого мого воцарения ще не траплялося випадку, щоб хтось вихопив слово з мого рота. Хто розв'язав язика цьому божевільню?

– Брехло! – сказав брат Жан, не ворушачи губами.

– Ке, а кете! Як прийде ряд тобі відповідати, ось тоді побачиш смаленого вовка, лотре!

– Брехло, – безодголосно мовив брат Жан.

– Ке, а кете, а кете! Гадаєш, тут тобі академічний ліс, повний нетруджених мисливців і шукачів істини? Ке, а кете, тут у нас інші порядки, тут у нас без обрізків викладають усе, чого не відають. Ке, а кете! Тут у нас по-вченому міркують про те, чому не навчались. Ке, а кете! Тут у нас як казяться, то велять терпіти, чухрають, а плакати не дають. Ке, а кете, а кете! Бачу, ти тут не довірена особа, а кете, а кете, трясця тобі в бік, а кете, а кете, женися з пропасницею!

– Бісяка (скрикнув брат Жан), архібісяка, протобісяка, усебісяка. Ти що ж, женити монаха задумав? Еге-ге! Ну то ти єретик!

Розділ XIII
Як Панурґ Запазурову загадку розгадував

Запазур, удаючи, ніби не чує, звернувся до Панурґа:

– Ке, а кете, а кете! Чого ж ти, вражий сину, мовчиш?

Панурґ відповів:

– Е, хай тобі біс! Бачу, чума на нашу голову, хай їй біс, як невинність тут не убезпечена, а біс, хай йому біс, відправляє похорон! Хай йому біс, я згоден за всіх заплатити, тільки відпустіть нас. Я більше не можу, хай йому біс!

– Відпустити? (сказав Запазур). Ке, а кете! За триста років ніхто ще звідси не йшов, не зоставивши шерсти, а найчастіше і шкури. Ке, а кете! Подумай сам, нумо, нумо: то що ж виходить, ми тобі кривду вчинили? Ти й так нещасний, а будеш ще нещасніший, як загадки не розгадаєш. Ке, а кете – що вона означає?

– Це (відповів Панурґ) чорний риляк, хай йому біс, від білого бобу завівся, хай йому біс, завдяки дірі, яку він у ньому прогриз, хай їй біс, і він то літає, то повзає по землі, хай йому біс. А Пітагор, первий прихильник мудрости, себто грекою філософії, хай їй біс, думав, що риляк через метемпсихоз, хай йому біс, ще й дістав людську душу, хай їй біс. Якби ви були люди, хай вам біс, то по вашій наглій смерті ваші душі, на його думку, ввійшли б у тіла риляків, хай їм біс, бо на цьому світі ви все тільки гризете і тлите, а на тому світі

 
Ви з нетерплячки навмання
Прогризли б, мов гадюченя,
Боки у матері.
 

– Тілом Господнім свідчусь (сказав брат Жан), я б з усієї душі бажав, аби діра у мене ззаду стала бобом і аби все круг неї було згризене ось оцими риляками.

З цим словом Панурґ шпурнув на середину зали тугу калитку, начинену екю з сонцями. Почувши дзвін побрязкачів, Коти Пухнаті заграли, всі як один, на своїх пазурах, буцімто на розладнаних скрипках, і занявкали на ціле горло:

– Оце помазало! Оце підмаслок! Усе тепер піде як з маслом! Що то порядні люди!

– Це золото (сказав Панурґ), дзвінкі екю з сонцем!

– Суд (сказав Запазур) правильно вас зрозумів. А нумо, нумо, нумо! Гайда, синки, гайда, не такі ми вже й чорти, хоть і чорні, ке, а кете, а кете!

З Катівні на пристань нас провели якісь крючкодери. Поки ми йшли, нас попередили, що перед відплиттям нам треба піти на ралець до пані Запазурихи і до всіх інших Кицьок Пухнатих, інакше нас знову відведуть до Катівні.

– Чорт із ними (відповів брат Жан), потрусимо нашу кубушку і спробуємо усіх уконтентувати.

– І на винце (сказали крючкодери) не забудьте підкинути нам, нетягам.

– Нетяги (сказав брат Жан) ніколи не забувають про вино. Воно упомку їм усякого часу й усякої пори.