Текст книги "Ґарґантюа і Пантаґрюель"

Автор книги: Франсуа Рабле

сообщить о нарушении

Текущая страница: 46 (всего у книги 54 страниц)

Книга п'ята і остання геройських походів да ходів доброго Пантаґрюеля

Фрагмент прологу

Великі недурні випити, і ви, преславні ходячі пранці! Поки ви вільні і вас важливіші справи не покликали, хочу вас запитати, чому в наші дні з'явилося таке прислів'я: світ перестав бути дурним – fat?

Fat – слово ланґеґотське, означає: без соли, прісний, ніякий, а в переносному значенні: дурний, безверхий, нетямущий, безглуздий. Ви, певне, мені відповісте (та й логіка з цього така випливає), що досі світ був дурний, а тепер він розуму набрався? Так, а за яких околичностей і чи багато околичностей, через які він був дурний? Чому був він дурний? Чому набрався розуму? В чому саме бачите ви його колишню глупоту? В чому саме бачите нинішню його мудрість? Хто причиною тому, що він був дурний? Кому завдячує він тим, що набрався розуму? Кого більше – тих, що любили його за глупоту, чи тих, що люблять його за розум? Довго він зоставався дурним? Довго йому бути розумним? Чому саме тепер, а не пізніше, покладено край його минулій глупоті? Чому саме тепер, а не раніше, почалася нинішня його мудрість? Чим загрожує його колишня глупота? Яким добром обернеться теперішня його мудрість? Що станеться з його давньою зжитою глупотою? Що станеться з його теперішньою відродженою мудрістю?

Відповідайте, будьте ласкаві! Я нічим ваші превелебности не заклинатиму, з побоювання потурбувати ваших домочадців. Не бентежтесь, осоромте гера Тейфеля[465]465
  Гер Тейфель – пан Диявол (нім.).


[Закрыть], ворога Раю, ворога істини. Сміливіше, діти мої! Якщо ви з наших, то замість клястися линіть у горло разів десь п'ять, а потім на моє прохання відгукніться, якщо ж ви поклоняєтесь комусь іншому, то – геть, Сатано! Великим урлюберлю[466]466
  Урлюберлю – переполох (англ.).


[Закрыть] свідчусь, як ви не підсобите мені це завдання розв'язати, то я пошкодую, та вже й зараз починаю шкодувати, що запропонував його вам. А проте вив'язатися з цього завдання самотужки – для мене морока не менша, ніж тримати за вуха вовчисько.

Ну то як же? А, розумію: відповісти мені ви не зважитесь. Бородою свідчусь – я теж. Я тільки наведу вам, що в натхненні сказав такий собі шанований доктор, автор книги Прелатська козиця. Що ж він, стерво, мовить? Послухайте, ослячі живчики, послухайте!

 
Той ювілейний рік, коли голиться
Захочуть всі, на одиницю тридцять
Він перевищить. О, ця неповага!
Дурним здавався світ. Але відвага
Йому поможе вставити ума.
Так квітка приморожена сама
У дні весни зуміє розповиться.
 

Чули, докумекали? Доктор давезний, слова його лаконічні, вислови скотинські й темні. І хоть він трактує матерію саму по собі важливу і туманну, це місце пояснюється так: рік ювілейний має неодмінно настати після тридцятого.

Розділ І
Як Пантаґрюель на острів Дзвонкевич прибув і який ми там дзвін почули

Верстаючи свою путь далі, ми пливли три дні і нічого нового не побачили, бо це узбережжя було вже нам знайоме. На четвертий день, почавши обпливати бігун і від рівноденника віддалятися, ми нарешті загледіли землю; лоцман сказав нам, що це острів Трифи[467]467
  Трифа – насолода (грекою).


[Закрыть]. Аж це до нас донісся безладний передзвін, бамкали старші, підстарші дзвони і скликанчики, таке дзвоніння буває на великі свята у Парижі, Турі, Жаржо, Медоні та інших місцях. Що ближче ми підходили, то перебовк гучнішав.

Ми були подумали, що це додонські брязкальці, або ж олімпійський портик Тептафон, або ж вічне дзвоніння Колоса, збудованого над усипальнею Мемнона в єгипетських Тебах, або ж бамкання, чутне колись біля однієї могили на Ліпарі, острові Еолійського архіпелагу, довкола Аролідів; але географія цього не підтверджувала.

– Таке враження (сказав Пантаґрюель), ніби це бджолиний рій злетів і, щоб його посадити, всі заходилися бити в пательні, казани, мідниці і в корибантські кімвали Кибели, праматері всіх богів.

Наблизившись, ми розібрали, що в це калантарення вплітається невгавний спів людей, очевидно, островиків. Ось чому Пантаґрюель, перш ніж до острова Дзвонкевича причалити, постановив підійти човном до прискалку, де приліпилася халупа з садочком.

Нас зустрів маленький печерник на ім'я Матня, уродженець Ґлатіньї, він пояснив причину цього перебовку і якось химерно нас пригостив. Він велів нам чотири дні поспіль пісникувати, інакше на острів Дзвонкевич нас не пустять, бо там уже почався піст чотирьох сезонів.

– Не розумію (сказав Панурґ), що це означає. Радше це вже пора чотирьох вітрів. Адже цей піст нас тільки самим вітром і підіб'є. Ні, справді, невже ви, окрім лісникування, інших розваг не знаєте? Оце придумали! Обійдемося якось без цього палацового етикету.

– Мій Донат (сказав брат Жан) лише три часи знає: минулий, теперішній і майбутній. А четвертий час – це вже приший кобилі хвіст.

– Це (сказав Епістемон) аорист, вирослий з вельми доконаного минулого греків і латинян у наш мутний і смутний час. Ну що ж, побачимо, як сказав сліпий.

– Ваш (озвався печерник) фатальний. А хто скаже фе, тому автодафе!

– Авжеж, отче (сказав Панурґ). На морі я більше боюся намокнути, ніж перегрітися, і потонути, ніж згоріти. Гаразд, попісникуємо для Бога, проте я й так уже довголітній постувальник, так себе постом припостив, що як би бастіони моєї плоті не впали. А ще я боюсь прогнівити вас під час говіння, адже я на говінні не дуже знаюся, і я не вельми голінний до цього, так принаймні мені казав багато хто, і я вірю їм на слово. Особисто мене піст не бентежить: нема нічого простішого і доступнішого. Більше мене бентежить, як би нам не довелося ще пісникувати, і треба б на всяк випадок щось держати. Ну, та припостимо себе постом для Бога, як уже на Петрівку-голодівку попали, я вже давно не петрівкував.

– Як уже петрівкувати (сказав Пантагрюель), то краще якнайскоріше цього здихатися, як поганої дороги. Ось тільки я хотів би спершу у свої папери зазирнути і зважити, чи морська наука не гірша від сухопутної: недарма Платон, описуючи людей темних, безверхих і нешугованих, порівнює їх із тими, хто виріс на судні, а ми б порівняли їх із тими, хто виріс у бочці і дивився лише в дірку.

Піст наш був грізний і страховитий: першого дня ми говіли, аби говіти, другого – абияк, третього – ачей, четвертого – навпопад. Так уже феї розпорядилися.

Розділ II
Як ситицини[468]468
  Ситицини – музики на похороні (латин.).


[Закрыть], острова Дзвонкевича насельники, згодом птахами перекинулися

Коли піст добіг кінця, печерник дав нам листа до метра Едітуса[469]469
  Едітус – пономар (латин.).


[Закрыть], мешканця острова Дзвонкевича, але Панурґ перехрестив його в Антитуса[470]470
  Антитус – учений педант (латин.).


[Закрыть]. То був славний старух, голомозий, рум'яний, червонопикий; завдяки печерниковій рекомендації він зустрів нас із розкритими обіймами, дізнавшись, що ми відбули піст. Досхочу нагодувавши, він познайомив нас з усіма острівними химеріями, повідомивши, що спершу острів населяли ситицини, але згодом вони за природними законами (адже все тече, все міняється) перемінилися на птахів. Аж ось коли до мене дійшло, що Аттей Капітон, Поллукс, Марцелл, Авл Ґеллій, Атиней, Свіда, Аммоній та інші писали про ситицинів і сицинністів[471]471
  Сицинністи – учасники танцю сатирів у грецькій драмі.


[Закрыть], і тому нам тепер не важко уявити обертання у птахів Ніктемени, Прокни, Ітиса, Альціони, Антігони, Терея та інших. Так само ми завиграшки уявили, як Малабрюнині діти перетворилися в лебедят, а фракійські палленці, скупавшись дев'ять разів у Тритоновому озері, у птахів.

Потім дідусь тільки й торочив, що про клітки і птахів. Клітки були великі, дорогі, пишні, напрочуд гарно змайстровані. Птахи були великі, гарні і такі ж привітні, дуже подібні до моїх краян, пили і їли вони, як люди, каляли, як люди, бзділи, спали і шморгались, як люди; коротко, на перший погляд вони здавалися людьми; а проте, як розтлумачив нам Едітус, це були не люди і, за його словами, не належали ні до мирян, ні до білого духівництва. Пір'я їх теж змусило нас задумуватися: одні мали його геть біле, інші – геть чорне, а ті – геть сіре, а ті – переполаса біле, а ті – геть червоне, а ті – біле з блакиттю: так що аж очі вбирало. Самців дід називав так: клерці, інокці, попівці, абатці, біскупці, кардинці і, єдиний у своєму роді, папець. Самички назвались: кліриці, інокиці, попівниці, абатиці, біскупиці, кардиниці і папиці. Відтак дідок сказав нам, що подібно до того, як до бджіл лізуть трутні, які нічогісінько не роблять і тільки все тлять і псують, отак і до цих веселих пташок ось уже триста років за кожного п'ятого місяця налітають з якоїсь нетечі тьма-тьменна святох, ганьблячи і запаскуджуючи цілий острів, такі виродливі і паганючі, що всі від них тікають, кривошиї, патлоногі, пазуристі, як гарпії, задасті, як стимфаліди[472]472
  Стимфаліди – хижі птахи, що пожирали людей.


[Закрыть]. Вигубити їх годі, уб'єш одну, зараз же ще двадцять чотири налетить. Я несамохіть пошкодував, що серед нас нема другого Геркулеса. А брат Жан так на це все лупав очима, що геть отетерів.

Розділ III
Чому на острові Дзвонкевича завівся лише один папець

Ми спитали у метра Едітуса, чому тут так багато всіх різновидів цих почеських птахів, а папець усього лише один. Він відповів, що така була одвічна установа і фатальне визначення зірок: клірці появляють попівців та інокців, а проте, як це буває у бджіл, без плотського злягання. Полівці появляють біскупців, біскупці – гарних кардинців; а кардинець, як його тільки смерть не забере, може змінитися на папця, і папець зазвичай буває лише один, так само як у бджолиних вуликах буває лише одна матка, а у світі буває лише одне сонце.

Щойно папець сконає, на його місце хтось інший народжується, з породи кардинців, але тільки, звісна річ, без плотського злягання. Отож ця порода має лише одного особня з безперервною спадковістю, достоту як аравійський фенікс. А втім, близько двох тисяч семиста шістдесяти місяців тому природа появила одночасно двох папців, але це спричинило найбільшу колотнечу, яка тільки колотила коли-небудь цей острів.

Бо всі птахи (сказав Едітус) кинулися грабувати одне одного і чубитися так завзято, що острів міг геть злюдніти. Одна частина прилучилася до одного папця і дала йому підсобки, а друга стала в обороні другого, частина птахів мовчала, як риба, більше не співала, а дзвони їх, ніби на них заборону наклали, ні разу не задзвонили. Під час цього розбрату прийшли нам на допомогу цісарі, королі, дуки, маркізи, графи, барони, а також уся світова співдружність на материку і на суходолі, схизма ця перевелася і чвари впинились, як тільки переставився один із папців, і плюралізм звівся до одности.

Тоді ми спитали у діда, чому це птахи щебечуть без угаву. Едітус нам відповів, що винні тут дзвони, почеплені над клітками. Відтак він запропонуав:

– Хочете, я зараз змушу співати оцих інокців, у яких кобки мов винні цідилки або ж мов чубчики у шкаворонок?

– Будь ласка! – відповіли ми.

Тоді він ударив у дзвін лише шість разів, і інокці миттю злетілися і заспівали.

Панурґ спитав:

– А як я задзвоню в інший двін, он ті пташки, в яких пір'я барви копчених оселедців, теж защебечуть?

– Авжеж, – відповів Едітус.

Панурґ подзвонив, і копчені птахи як стій злетілися і хором заспівали, але їхні голоси були хрипкі і прикрі. Едітус нам розтлумачив, що вони живляться самою рибою, наче чаплі або баклани, і що це п'ята порода святох останнього вилуплювання. Окрім того додав, що за повідомленням Робера Вальтбренга, гостя з Африки, сюди має прилетіти ще й шоста порода, так звані капуцинці, найзниділіша, найфантастичніша і найжорстокіша з усіх острівних порід.

– Африка (сказав Пантагрюель) завжди нам появляє щоразу якесь нове чудерство.

Розділ IV
Чому птахи острова Дзвонкевича перелітні

– Отож (сказав Панурґ) ви нам розповіли, як папець народжується від кардинців, кардинці від біскупців, біскупці від попівців, попівці від клірців, а зараз я хочу знати, звідки беруться у вас клірці.

– Усі вони (сказав Едітус) птахи мандрівні, прилітають вони з іншого світу, частина з дуже великого краю під назвою Безкоровайний, друга з іншого краю на Заході під назвою Багатодітний. Щороку клірці прилітають з цих двох країв цілими зграями, покидаючи батьків, матерів, усіх своїх друзів і родичів. А звичай там такий: коли в якомусь мостивому домі останнього краю народжується забагато дітей, хлопчиків чи дівчаток, то якби кожен із них успадкував свій пай (як хоче розум, вимагає природа і велить сам Пан-Біг), дім би зубожів. Тому батьки і збувають їх із рук на наш острів, навіть як вони мешкають на Босарі.

– Себто (сказав Панурґ) на острові Бушарі біля Шінона.

– Ні, на Босарі (відповів Едітус), бо ці діти майже всі босярі, босота, горбачі, каліки, шкандиби, одноруки, подагрики і виродки, від них тільки клопіт.

– Цей звичай (сказав Пантаґрюель) суперечить усім давнім правилам посвячення дівчат у весталки, ці правила, як свідчить Антистій Лабеон, забороняли відбирати дівчину з якоюсь ґанджєю, душевною шкодою чи тілесною хибою, навіть малесенькою і непомітною.

– Я дивуюсь (провадив Едітус), як ці тамтешні матері ще носять їх дев'ять місяців у лоні, адже у своєму домі вони нездатні зносити їх і терпіти довше, ніж десять, а частіше і сім років, вони накидають їм зверх дитячого платтячка якусь сорочечку, зрізають на їхньому щолопочку якісь волосинки, при цьому щось заклинаючи і молитвуючи (так єгиптяни, посвячуючи в жерці Ізіди, вбирали посвятників у лляні шати і проголювали їм тім'я), і відверто, явно, прилюдно, таким собі пітагорійським метемпсихозом, не ранячи їх і не увереджуючи, створюють ось таких птахів. Лише одне, друзі мої, мені невтямки: чому ці самички, чи то попівниці, чи то інокиці, чи то абатиці, співають не приємні мотети і хористерії, як належить за Зороастром співати на честь Ормузда, а катарати і ситрофи, як вимагає демон Аріман. І всі вони, старі й молоді, клянуть на всі заставки своїх родичів і друзів, які змінили їх на птахів.

Найбільше їх прилітає до нас із краю Безкоровайного, сторони без кінця-краю. Бо асафаї[473]473
  Асафаї – зібрані докупи (івритом).


[Закрыть], цього острова насельники, коли їм загрожує голоднеча, ця непорадна порадниця, бо їм нема чим живитися, а що-небудь робити, чомусь навчитися вони не вміють і не хочуть, так само як щось виконувати чи ремісникувати, а тим паче служити вірою і правдою добрим людям; коли їм не щастить у коханні; коли вони, зазнавши краху у своїх починаннях, зневірюються; коли вони, вчинивши якесь страшенне лиходійство, ховаються від ганебної кари, то всі вони злітаються сюди на готове: прилітають сюди охлялі, як сороки, глядь, уже відпаслись, як бабаки. Тут вони убезпечені, тішаться недоторканністю і цілковитою волею.

– А що (спитав Пантагрюель), ці гарні пташки, перелетівши сюди, повертаються у той світ, де вони вилупилися?

– Лише деякі (відповів Едітус), колись мало, значно пізніше і неохоче. А ось після певних померків сонця і місяця, під впливом зірок, знялася зразу ціла зграя. Ми цим не побиваємося, зрештою нам конту вистачає. І всі вони перед своїм відльотом скинули своє пір'я у кропиву і в терник.

І справді, шукаючи, ми натрапили на якісь сліди, це був горщик із рожевими пуп'янками.

Розділ V
Чому на острові Дзвонкевича ненажерливі птахи ніколи не співають

Не встиг він договорити, як біля нас приземлилося двадцять п'ять, а то й тридцять птахів такої барви й пір'я, яких на острові ми досі не бачили. Пір'я їхнє повсякчас мінилося, буцімто шкіра хамелеона або ж квітка триполія чи тевкріона. І всі вони мали під лівим крилом ознаку у вигляді поділеного хрестом кружка або ж лінії сторчової до прямої. Ознака ця була майже однакової форми, але кольору різного: у тих білого, у тих зеленого, у тих червоного, у тих лілового, у тих блакитного.

– Хто вони (спитав Панурґ) і як називаються?

– Це (відповів Едітус) метиси, звемо ми їх жирунами, бо дуже вони вже люблять жирувати.

– Будь ласка (сказав я), змусьте їх заспівати. Хотілося б їхні голоси почути.

– Співати вони не співають, зате їдять за двох.

– А де ж (спитав я) їхні самички?

– Самичок у них нема, – відповів старий.

– Чому ж вони (ускочив у слово Панурґ) такі коростяві і пранцюваті?

– Пранцюватих серед цих птахів чимало, бо вони живуть як моряки.

А потім додав:

– А до нас вони злетілися, аби побачити, чи нема серед нас ще одної чудової породи, ців, знаної у ваших краях, хижих і грізних птахів, яких не звабиш на манок і не посадиш на рукавицю. І деякі з них носять на нозі замість ремінців гарні і коштовні підв'язки з написом на каблучці, та тільки слова Хто про це погано подумає часто бувають запаскуджені. Інші носять пектораль – знак перемоги над Лукавим, а ще інші баранячу шкуру.

– Метре Адітус (сказав Панурґ), така порода, може, й водиться, але ми її не знаємо.

– Годі (сказав Едітус) базікати! Ходімо вип'ємо.

– А як (спитав Панурґ) щодо закуски?

– Де питно (сказав Едітус), там і їжно. Нема як час. Тож проведемо час з користю.

І він повів нас насамперед у кардинцеві терми, де ми славно попарилися; коли ж вийшли з лазень, він звелів аліптам умастити нас дорогими добровонними мастями. Зате Пантаґрюель, той йому сказав, що він і так вип'є як слід. Тоді старий провів нас до великої і чудової їдальні і сказав:

– Я знаю, що печерник Матня змусив вас пісникувати чотири дні поспіль, ну, а тут, навпаки, чотири дні поспіль ви буде їсти і пити без перепочинку.

– А спати ми все таки будемо? – спитав Панурґ.

– Як кому заманеться (відповів Едітус), хто спить, той і п'є.

Господи-Боже, як же нам пилося-гулялося! Що то добра душа!

Розділ VI
Чим птаство острова Дзвонкевича живилося

Пантаґрюель, невдоволений тим чотириденним річенцем, який поклав нам Едітус, зажурився, журбу його помітив сам Едітус і сказав:

– Сеньйоре! Як вам відомо, цілий тиждень перед зимовим сонцестоянням і цілий тиждень після нього море не штормить. А все тому, що стихії потурають алькіонам[474]474
  Алькіони – зимородки (грекою).


[Закрыть], птахам, присвяченим Тетиді, – у цю пору вони висиджують і виводять на березі пташенят. Зате, коли виладовуються мандрівці, море бере реванш за цю довгу тишу, пшуючи і бурхаючи ці чотири дні. І на нашу думку, саме тому вони мусять на цей час затриматися, аби краще тулялося на прибутки від гри дзвонів. А все ж не думайте, що для вас це змарнований час. Вам хоч-не-хоч доведеться у нас побути, якщо лиш ви не хочете змагатися з Юноною, Нептуном, Доридою, Еолом та всіма вейовисами. Отож гуляй душа без кунтуша.

Під'ївши усмак, брат Жан сказав Едітусу:

– У вас на острові самі клітки і птахи. Птахи землі не порають, не обробляють. Їм усе аби скоки, щебети, цвіркання. Звідки ж у вас цей ріг достатку, звідки стільки добра і стільки ласих шматочків?

– З усього світу (відповів Едітус), окрім кількох закутий аквілонського царства, через які ось уже кілька років хвилюється озеро Камарини.

– Дарма! (сказав брат Жан).

 
Чека їх каяття, дон-дінь,
Чека їх каяття, дінь-дон!
 

Вип'ємо, друзі!

– А ви самі звідки? – спитав Едітус.

– З Турені, – відповів Панурґ.

– Далебі (сказав Едітус), раз ви з любої Турені, то вас не лиха сорока висиділа. З Турені щороку чого тільки нам не привозять (якось ваші заїжджі краяни казали нам, що дук туреньський голодує через надмірну гойність його попередників, які обгодовували превелебних птахів фазанами, куріпками, рябчиками, гиндичками, тлустими лодюнськими каплунами і всякою великою і дрібною дичиною. Вип'ємо, друзі мої! Погляньте на це сідало з птахами, які вони відгодовані, дебеленькі, все це завдяки пожертвам з Турені, і тому вони так солоденько витьохкують. Кращого співу вам не почути, як вони забачать два золоті пірначі…

– Це ж (сказав брат Жан), певне, на свято пірначів.

– …або як я забамкаю у старіш дзвони, почеплені біля їхніх кліток. Вип'ємо, друзі! Сьогодні добре п'ється, як узагалі кожен Божий день! Вип'ємо! П'ю за вас від щирого серця, будьте здорові! Не бійтеся, що вина і наїдків забракне. Навіть як небо стане бронзою, а земля залізом, усе одно на той час наші конти ще не вичерпаються, з ними ми продержимося років на сім-вісім довше, ніж тривав голод у Єгипті. А тому випиймо у злагоді і догоді!

– Бий тебе вража сила! (гукнув Панурґ). Фартить вам на цьому світі!

– А на тому (озвався Едітус) фартитиме ще більше! Повірте – нас ждуть там поля Єлисейські. Вип'ємо, друзі! П'ю за всіх!

– Мабуть (сказав я), з наусту божественного і досконалого духу перві ваші ситицини винайшли засіб, завдяки якому ви маєте те, до чого всі люди пориваються і що мало кому, а точніше, ніякому не дається. Рай не лише на цьому, а й на тому світі.

 
О напівбоги! О щасливці!
Такої долі хочу й я!
 

Розділ VII
Як Панурґ розповідав метру Едітусу притчу про жеребця і віслюка

Потому як ми добре підчарчились, Едітус повів нас до гарно вбраних, у килимах і золоті, покоїв. Туди ж він розпорядився подати міробаланів[475]475
  Міробалан – добровонний жолудь (грекою).


[Закрыть], вареного зеленого імберцю, міцного Гіппократу і ще якогось чудового вина і порадив нам узяти ці антидоти як летейську воду, аби вдарити лихом об землю після всіх перебутих морських злигоднів; крім того, він звелів поставити подостатком харчу на наші кораблі, ошвартовані в гавані. Проте вночі від гудіння дзвонів ми не могли спати.

Опівночі Едітус збудив нас пригоститися; він випив перший і сказав:

– Ви, люди з іншого світу, заявляєте, що невігластво – мати всіх лих, і маєте рацію, а проте цього невігластва з голів ви не вигоните, живете в ньому, з ним і завдяки йому. Тим-то й халепи ви ніяк не спекаєтеся. Все нарікаєте, все лементуєте і зроду не буваєте вдоволені. Тепер я в цьому переконаний. Невігластво прикувало вас до койок, як колись бога війни прикував Вулкан, вам невтямки, що обов'язок ваш полягає в тім, щоб на сон, а не на блага цього благословенного острова скупитися. Вам би за цей час уже тричі під'їсти годилося, і вже на мій досвід покладіться: щоб заживати конту острова Дзвонкевича, треба вставати ранесенько; як його їсти, то його більшає; а як берегти, то меншає. Косіть луговину у косовицю, тоді й отава виросте густіша й щедріша, а не буде косарів, вона у вас за кілька років мохом укриється. Вип'ємо, друзі, вип'ємо дружно! Навіть найохляліші птахи співають тепер для нас, прошу випити за них. Вип'ємо раз, і другий, і третій, і так до дев'яти, non zelus, sed charitas![476]476
  Не горливість, а милосердя (латин.).


[Закрыть]

Удосвіта він знову збудив нас, щоб путрею почастувати. Потому ми тільки й робили, що їли, і так тривало цілісінький день. Ми вже не знали, підобідок це чи обід, підвечірок чи вечеря. Аби хоть трошки сало розтрусити, ми таки пройшлися по острову і послухали щебет гарних цих пташок.

Увечері Панурґ сказав Едітусу:

– Пане! Дозвольте вам розповісти придибенцію, що сталася в Шательро двадцять три місяці тому. Квітневого ранку конюх одного шляхтича виїжджав його бойових румаків на вигоні. Аж це спіткалася йому весела пастушка:

 
вона гляділа недалечко
під кущиком своїх овечок,
 

а також віслюка і кози. Гомонячи з нею, він умовив її сісти в забедри на коня, одвідати його стайню і покуштувати хліба-соли по-сільському. От поки вони балакали, кінь звернувся до осла і сказав йому на вухо (бо тварини того року по всіх усюдах розмовляли між собою):

– Бідолашне, нікудишнє ослисько! Я жалкую і вболіваю над тобою, цілий день ти тяжко гаруєш, я це бачу з того, як твоє підхвістя посіклося. І це річ світова, тебе Бог створив людям на підмогу. Ти славний віслючок. Але видно, що тебе погано чистять, скребуть, рештують і годують; мені це, сказати по щирості, здається нестерпним і несправедливим. Ти весь розкошканий, забитий, охлялий, харчуєшся самою тростиною, терником та парилом. Так ось, ослику, потрюхикай слідом за мною і подивись, як трактують нас, кого природа для війни появила, і як нас годують. Тобі стане завидки моєму оброку.

– Гаразд (відповів осел), залюбки, пане коню.

– Я тобі (сказав румак) пан жеребець, а не пан кінь.

– Перепрошую (озвався осел), пане жеребче. Адже ми суржиком говоримо, ми ж бо очкури і чубрії. А тому я ваш покірник і слідуватиму за вами слідком на відстані, опасуючись побою (у мене вся шкура посмугована), як-не-як ви таку мені благодію і честь ізробили.

Пастушка сіла в забедри, осел рушив за конем, на гойне частування сподіваючись. Коли ж вони до стайні підходили, конюх помітив віслюка і звелів підконюшим його вилами зустріти і поскородити йому ребра киями. Віслюк, тії слова почувши, вручив себе богові Нептуну і рвонув навтікача, розмірковуючи при цьому і висновуючи так: «Правду кінь казав, не випадає мені чухатися з панством; природа появила мене на те, щоб я злидарям давав підсобки. Езоп повчально це вивів у своїй байці. А я запишався, єдина рада тепер югнем косити, шаркону, поки цілий». І осел мій махорнув, пердонув, югнув, джукнув, черкнув і гурконув усіма, які тільки мав, пуками.

Пастушка, бачачи, як її осла прогнали, сказала конюхові, що це її осел, і попросила його не кривдити, а то вона поверне голоблі назад. Тоді конюх розпорядився дати ослу весь свій обрік, навіть якщо коням муситиме він цілий тиждень нічого не засипати. Одначе приманити осла було не так просто. Підконюші його кликали, кликали: «Тпру, тпру, ослику, тпру!» – «Не піду (казав осел), я соромлюся!» Що лагідніше його кликали, то більше він наповратився у своїй брикні і пукні. Так би воно ще довго тривало, але втрутилася пастушка і порадила помахати ослу оброком. Так і зробили. Осел зараз же повернув назад і сказав: «Обрік мене на вила не обрікає. І не хотів би я зостатися при своїх». Отож осел здався і солоденько затьохкав, а ви ж знаєте, яке приємне на слух тьохкання цих аркадських тварин.

Як підступив він, його поставили у стійло поряд із бойовим жеребцем і нумо його відчищати, відтирати, відскрібати, свіжої підстилки йому по живіт наслали, сіна – вволю, вівса – вдосталь; коли підконюші заходилися для нього обрік на решето переточувати, віслюк застриг вухами: мовляв, він згоден і на овес нерешетований, а то забагато чести для нього.

От після такого щедрого частування кінь і питає осла:

– Ну, бідолашний ослику, як ся маєш? Добре тебе тут трактують? А ти ще наповратився. Що ти на це?

– Присягаюсь фиґою (відповів осел), яку з'їв мій предок, Філемона засмішивши, я тут у вас, пане жеребче, раюю. Але тільки ж це ще не все? Мабуть, панове кінство, ви тут віслядствуєте?

– Про яке віслядство ти правиш, вісляче? – спитав кінь. – Ти що, ума рішився? По-твоєму, я віслюк?

– Ба! ба! (відповів осел). Я осел нечеса, кінською по-двірському не цвенькаю. Я питаю, ви тут жеребцюєте, панове жеребство?

– Тихіше ти, осле (сказав кінь). Почують підконюші, вони тебе так почастують вилами, що тобі перехочеться віслядствувати. Ми, бач, коні харапудливі, хіба що кінчик вистромимо, як закортить помочитися. А щодо решти живемо по-царськи.

– Попругою своєю свідчусь (сказав осел), не треба мені твоєї підстилки, твого сіна, твого оброку. Хай живе парило в полі, бо там жеребцюй собі досхочу! Менше їсти, але зате в будь-яку мить жеребнути – оце моє гасло, і це наше сіно, і наш обрік. О пане жеребче, друже мій! Бачив би ти нас на ярмарку, на нашому провінційному капітулі, отам ми віслядствуємо усмак, поки наші госпосі торгують гусенятами та курчатами!

На цьому вони розійшлися. Оце і правда, вся до гаріля.

Тут Панурґ замовк і його мов заціпило. Пантагрюель заохочував його завершити оповідання. Але Едітус відповів:

– Розумному натяку досить. Мені й так розумно, на що ви цією притчею про віслюка і коня важите і б'єте, шануючи слухи наші. Та бачте, тут вам попасу чи лахви нема, а отже, більше нічичирк.

– Ні, є (сказав Панурґ). Недавно мені впала в око абатиця з білим пір'ячком. Поїздити на ній куди приємніше, ніж потримати за руку. Якщо інші здалися мені стріляними птахами, то це птиця високого лету. Тобто любуся, милуся, і чом би з нею раз очок-другий не згрішити. Але, Боже мене збав, щоб я щось погане думав, хай погане як притрапиться, то тільки зі мною.