Текст книги "Ґарґантюа і Пантаґрюель"

Автор книги: Франсуа Рабле

Розділ VI
Чому новоженців не затягують до війська

– А яким же це законом (спитав Панурґ) проголошено і запроваджено, що молоді виноградарі, будівничі нової оселі і новоженці не підлягають рекрутчині?

– Законом Мойсеевим, – відповів Пантагрюель.

– Але чому саме новоженці? – допитувався Панурґ. – Хто лозу там садить, байдуже, я для цього старий; зате мене обходять ті, що збирають; і новобудівничі з мертвого каміння теж не вписані до моєї книги буття. Я будую каміння живе: людей.

– На мій суд (відповів Пантагрюель), ось чому: перший рік хай вони втішаються досхочу своїм коханням, сплодять нащадків і придбають спадкоємців. Отож-бо, якщо навіть на другий рік їх убивали на війні, їхні імена і герби переходили до дітей. А заодно з'ясовували, нероди їхні жінки чи родючі (річного досвіду було достатньо, бо вони віддавалися, уматерівши), з тим, щоб потім, по смерті перших чоловіків, дружити їх удруге: плодовиті йшли за тих, хто хотів примножити своє коліно, нероди за тих, хто не прагнув діток, а брав малжонку за її чесноти, тяму, привабу, тільки задля хатнього затишку й утримування родинного вогнища.

– Вареннські казнодії, – озвався Панурґ, – клянуть друге заміжжя, для них це безум і ганьба.

– Від нього їх тіпає, – відповів Пантагрюель, – б'є і трусить, наче перемінна пропасниця.

– Авжеж, – підхопив Панурґ, – навіть для брата Перегона. Коли він казнодіяв у Парильї і кляв друге заміжжя, то урвав проповідь і почав присягатися і нечисту силу згадувати, що краще сотню дівчат справичити, ніж накинутися на одну вдовицю.

Ваш аргумент здається мені слушним і розумним. Але, як на мене, ця вільгота давалася ось з якої причини: протягом усього першого року шлюбованці нажируються вволю своєю любовною новиною (а це ж їхнє право і їхня повинність) і вицідять свої сіменники так, що зостануться геть знесилені, виснажені, охлялі, заморені, і коли гряде день битви, вони воліють пірнути, як качки, радше до обозників, ніж до бійців і зухів, туди, де б'ється Еніо і де роздають удари, і під Марсовими корогвами у них ніяк не виходить достойного удару, бо всі замашні удари були завдані під куртиною Марсової приятельки Венери.

І ось доказ: ще й нині, серед інших пережитків і слідів старосвітчини, ми бачимо у всіх порядних домах, як молодят, по кількох там днях, посилають провідати вуйка, аби відірвати від їхніх жінок, аби вони перепочили якийсь час і підсилилися, а потім, повернувшись, ще завзятіше могли моцюватися, хоча здебільшого вони не мають ні вуйка, ні тітки. Таким самим робом цар Пердун після битви з рогоносцями, власне кажучи, не розрахував нас, а взяв і послав Підпадьома і мене додому підживатися. Підпадьом так досі додому й не прибився. Хрещена мого дідуся, коли я був малий, казала:

 
Молитви й Часослов читать
Не заборонено нікому.
Дудар, йдучи на сіножать,
Удвічі дужчий, ніж потому.
 

А підтверджує мою цю думку те, що виноградарі їдять виноград чи п'ють власне вино лише згодом; та й будівничі перший рік не живуть у своїх нових оселях, бо можуть задихнутися від спертого повітря, як це переконливо доводить у книзі другій Про стиски у грудях Ґален.

Спитав же я вас про це не без причинної причини і не без резонного резону. Не майте мені цього за зле.

Розділ VII
Як у Панурґа завелася у вусі блоха і він перестав носити свого пишного гульфика

Назавтра Панурґ велів з-юдейська проткнути собі праве вухо і начепити золотого перстеника з посадженою в оправу блохою. І була ця блоха чорна (щоб уникнути зайвих розпитів, бо все-таки приємно бути в курсі всього) і її сустенція коштувала, як підраховано чорним по білому, принаймні не більше, ніж обходилося весілля однієї гірканської тигриці, себто десь 600 000 мараведі у триместр. Такі надмірні видатки, потому як її господар поквитався, дуже його засмутили, і він поклав собі її поїти тим самим, чим напиваються тирани та адвокати, себто потом і кров'ю підневолених.

Він узяв три ліктя сукнини, пошив собі довгу, простого крою гуню, скинув плюндри і начепив на ковпак окуляри.

Ось у такому перевдязі поставився він перед Пантагрюелем, і той вирячився на таке личкування, надто як помітив брак гарного і пишного гульфика, який, на взір старшої котвиці, правив йому за останній порятунок від розбиття і напасті.

Добрий Пантагрюель, безсилий зглибити цю таємницю, спитав його, що означає це химерне машкарадне вбрання.

– У мене (відповів Панурґ) блоха в усі: хочу женитися.

– В час добрий (сказав Пантагрюель), я дуже радий. Вірю вам на слово, навіть готовий за це спалити руку в огні. Але хіба так ходять закохані: зі спущеною матнею або з сорочкою до колін, зовсім безштаньками, у довжелецькій гуні та ще такої ядучої барви – навряд щоб чесні й достойні люди взяли її на плащ.

Якщо єретики і сектанти колись так убирались, то цим вони живим до Бога лізли, криводушили і баламутили низоту. А проте я їх за це не ганю і не вимагаю драконівського осуду.

Кожен діє своїм богом, надто у справах дрібних, поверхових і байдужих, самих собою ні добрих, ні лихих, не підказаних ні нашим серцем, ні розумом, цими кузнями добра і зла, добра, як відрух добрий і як його подвигає чистий дух, і зла, як відрух під впливом духу лукавого збивається з дороги. Мені лише не до вподоби ця екстраваґантність і зневага до звичаїв.

– Барва (відповів Панурґ) терпка, як урина в урильниках. А сукнину цю я обрав тому, що люблю класти всі мої справи під сукно. А що я розквитався, то тепер стану таким вовкуватим, що хай Бог милує.

А мої окуляри? Побачивши мене здалеку, ви скажете – викапаний брат Жан Буржуа. Я певен, що наступного року я знов закликатиму до Хрестового походу. Хай тільки Господь береже від ушкоди мої яйця!

А цю сукнину бачите? То знайте: вона наділена таємною силою, мало кому відомою. Надів я її оце вранці, а вже ярію, паленію, аж шкварчу женитися, щоб добряче виграти свою жінку, хай мене в цей час бебехами годували б. Та й чоловік з мене вийде не плохий! Як умру, то тіло моє удостоїться кремації, а попіл зберігатиметься в урні на пам'ять про зразкового мужа. Достолиха! з такою сукниною, як у мене, мій скарбничий закругляти нулі не наважиться, бо з'їсть тоді чимало лящів!

Гляньте на мене з лиця, а потім зі спини: чим вам не тога, давнє одіння патриція мирного часу. Кроєм вона в мене така, як на Трояновій колоні у Римі і як на Тріумфальній арці Септемія Севера. Навоювався я, увірилися мені сагуми і козакини. Від панцеру плечі гудуть. Геть зброю, хай живе тога! Принаймні на весь новий рік, якщо я одружусь – тут Мойсеїв закон, ухвалений вами учора, мені на руку ковінька.

Що ж до плюндрів, то ще бозна-коли моя бабуся в перших Лоранса казала, що їх шиють для гульфика. Я розумію це так, як зацний штукар Ґален у кн. 9 Про призначення наших членів написав, що голова зроблена для очей. Природа намірялася утвердити голову на колінах або ж на ліктях, проте, давши нам очі, щоб дивитися у даль, вона примостила їх на голові, як галку на ціпку, на вершку тіла; достоту так маяки і високі вежі зводяться над морськими гаванями, аби ліхтар світив здалеку.

А що охота мені якусь там часину, принаймні рік, відпочити від ратної справи, тобто женитися, то я більше не ношу гульфика, а отже, і плюндрів. Бо гульфик – головна броня вояцька. І ладен піти на кострище (і вище), запевняючи, що турки озброєні зле, бо носити гульфики у них забороняє закон.

Розділ VIII
Чому гульфик – головна броня вояцька

– По-вашому (сказав Пантагрюель), гульфик – це головна зброя вояцька? Теорія ця дуже парадоксальна і революційна, бо ж відомо: з острог починається узброєння.

– Авжеж, я це стверджую, – озвався Панурґ, – і стверджую неспроста.

Гляньте-но, як Природа, виводячи дерева, кущі, билля травне і зоофіти, побажала утвердити і зберегти їх так, аби жоден рід не пропав, аби особні не переводилися, старанно озброїла їх зародками і насінням, де саме й криється ця сама їхня довговічність, опанцерувала і напрочуд вигадливо вкрила їх стручками, піхвами, скойками, гранками, плисками, шкаралущою, колючками, пушком, корою і шпичаками – чим вам не гарні й міцні, природні гульфики. За приклад можуть правити горох, боби, квасоля, горіхи, персики, вовна, колоквинт, пашня, мак, цитрини, каштани – огулом усі рослини, бо зразу видно, що зародок і насіння у них прикриті, захищені й озброєні ліпше, ніж щось інше. Про виживання роду людського Природа подбала менше. Людину вона створила голою, ніжною, крихкою, беззбройною – ні напасти, ні оборонитися, створила в пору невинности, ще в «золотому віці», зробила з людину істоту живу, але не рослину. Істоту живу, кажу я, народжену для миру, а не війни, народжену вкушати всякий дивний овощ і зело на харч, народжену мирно панувати над усяким звірем.

Коли серед людей, після «залізного віку» і царства Юпітерового, поширилося зло, земля почала родити кропиву, будяки, терня та всякі остюки – так зело бунтувало проти людини; як на те, майже все звір'я, волею долі, вирвалося з-під людської руки і мовчки змовилося не лише не служити більше і не коритися, а ще й чинити опір і в міру сили і змоги шкодити людській потузі.

Тоді людина, прагнучи, як досі, насолоджуватися й панувати, але не вміючи обійтися без послуг звір'я, мусила уворужитися.

– Святим Гусаком свідчуся! (гукнув Пантагрюель) після останніх дощів ти пошився в кубрії, себто в любомудри!

– Зважте на те (мовив Панурґ), як природа підказала нам озброїтися і з якої частини тіла почали ми своє озброєння. Початок, хай тобі те і се, дали яйця.

 
Пріап зробився дуже ласий,
Сподобившись ції окраси.
 

Так нам свідчить юдейський отаман і філософ Мойсей, стверджуючи, що людина озброїлася гарним і гожим гульфиком, зробленим (оце-то винахід!) з фиґового листя, що своєю твердістю, губчастістю, гнучкістю, гладкістю, величиною, барвою, запахом, живосилою і властивістю дуже зручно самою природою пристосоване прикривати і захищати яйця.

Ось хіба що, даруйте, виняток вийшов з грізними лотаринзькими яйцями, здатними теліпатися як-хотя в матні плюндрів, привченими будь-що уникати тісноти гульфиків і будь-якого пристойного ладу: я сам свідок того, як першого травня у Нансі зацний Віардьєр, король Валантен, от уже чепурун, чистив свої яйця, розстеливши їх, як гишпанський плащ, на столі.

Отож, коли посилають на війну пішака, не кажіть йому:

 
Побережи, Тіво, макітру —
(себто голову), а:
Побережи, Тіво, горнятко —
 

чи то пак, хай ти у пекло з усіма чортами западешся, яйця. Без голови гине тільки одна душа, а без яєць кінець усьому людському родові.

Ось чому цей ґалант Ґален у кн. 1 De spermate[239]239
  Про сім'я (латин.).


[Закрыть] сміливо виснував, що ліпше (менше зло) бути без серця, ніж без природження. Бо воно містить у собі, ніби в дароносиці, насіння, плодюще людство. Я ставлю сто франків, що це і є те саме каміння, завдяки якому Девкаліон і Шрра відродили людство, вигублене не біблійним, а поетичним потопом.

Ось чому доблесний Юстиніан у кн. 4 De cagotis tollendis[240]240
  Про викоренення оченашників (латин.).


[Закрыть] гадав summum bonum in braguibus et braguetis.[241]241
  Вище благо у плюндрах і гульфиках (латин.).


[Закрыть]

З тієї самої, а заодно і з інших причин, коли сеньйор де Мервіль, ідучи зі своїм королем на війну, приміряв нові риштунки (бо власні вже не підходили, старі й узяті іржею відтоді, як за останні роки шкура його живота помітно відбігла від крижів), його малжонка по глибоких роздумах вирішила, що він не дбає про шлюбний ворочок і совгач, ледве прикриті самою кольчугою, і цілком слушно нараяла йому добре убезпечити їх і відгородити великим турнірним шоломом, який припадав пилом у комірчині.

Про гульфик є такі вірші у третій книзі Каверзів дівуль:

 
Побачивши, як муж при латах всіх,
Але без гульфика, іде на ратне діло,
Жона: «Дивись, щоб те не скалічіло,
Що є для мене втіхою з утіх».
Невже давать таку пораду гріх?
Ні! Як же нам тут не бояться,
Коли для мене і подруг моїх
Та пропаде така весела цяця!
 

Отож, чи треба дивуватися на мій новий наряд?

Розділ IX
Як Панурґ радився з Пантаґрюелем, женитися йому чи не женитися

Не діждавшись від Пантагрюеля відповіді, Панурґ глибоко зітхнув і провадив далі:

– Як ви вже зрозуміли, вашець, я маю намір женитись, якщо лише, на моє безголов'я, не будуть заткані, забиті, зашпаровані всі щілки. Благаю вас в ім'я вашої давньої любови, скажіть мені, що ви про се думаєте?

– Оскільки (відповів Пантагрюель) ви вже кинули кості, поставили перед очима мету і утвердилися у своєму намірі, то годі розмов, нічого іншого не лишається, як братися до виконання.

– Воно то так (озвався Панурґ), але мені не хотілося б це виконати без вашої поради і згоди.

– Згоду (мовив Пантагрюель) я даю і раджу вам женитися.

– Але (заперечив Панурґ), якщо ви вважаєте, що мені ліпше зоставатися при своїх і нічого не міняти, то я волів би не одружуватися.

– Ну, то й не одружуйтесь, – відгукнувся Пантагрюель.

– Як же це так (заперечив Панурґ), ви хочете, щоб я цілий вік микався без супутниці життя? Ви ж знаєте, як Святе Письмо глаголить: Горе ж одинокому. Безженцю не дано тієї втіхи, як шлюбованцям.

– Тоді з Богом, женіться! – озвався Пантагрюель.

– Але (сказав Панурґ) якщо жінка наставить мені роги (а вам відомо, що цей рік урожайний), я ж тоді сіктиму й рубатиму. Я люблю рогоносців, маю їх за людей порядних, спілкуюся з ними, але поповнювати їхні лави – ні, краще смерть. Ось що вбилося цвяшком мені в голову.

– Гаразд, не женіться, – відповів Пантагрюель, – бо Сенекова сентенція слушна і виїмків не попускає: як з іншими чинив ти сам, так, будь певен, і з тобою чинитимуть.

– Кажете (промовив Панурґ), вона виїмків не попускає?

– Сенека виїмку не дає, – відповів Пантагрюель.

– Го-го! (гукнув Панурґ). Сто чортів йому в пельку! Про який же світ він говорить: про цей чи про той? Але якщо я все-таки не можу обійтися без жінки, як незрячий без палиці (бо тлучок-то тлукається, інакше що це за життя?), чи не краще мені взяти в подруги якусь чесну і чеснотливу жінку, ніж щодня міняти і боятися, що схопиш макогона або ще гірше – пранці? Порядними жінками, хай дарують мені їхні чоловіки, я досі не цікавився.

– Отже, женіться собі з Богом, – відповів Пантагрюель.

– Але (сказав Панурґ) якщо з призволу Божого трапиться так, що я пошлюблю порядну жінку, а вона даватиме мені типцю, то я стану плохішим від самого Йова, хіба що роззлощуся. Я чув, що жінки порядні – це з'їдительки і гризюки, що і в родині вони – ого, з перцем! А я ще лихіший, я її переганятиму через росу: убиватиму і по руках і по ногах, і по голові, і в легені, і в печінку, і в косу, все, що на ній, подеру в лахмани, – хай найстарший Дідько сочить її окаянну душу на порозі. От би пожити бодай рік без цієї звади, а то й узагалі не сваритися.

– Через це не женіться, – промовив Пантагрюель.

– Так, але якщо (заперечив Панурґ) я зостануся при своїх, квитаним і неодруженим (зважте, що я поквитався на свою ж голову, бо мої вірителі подбали б про моїх нащадків), а так, до квитаного і неодруженого, не огрітого домашнім затишком, до мене усім байдуже. А заслабни я, всі стануть мені робити насупереки. Мудрець сказав: де жінки нема, я маю на увазі матір сімейства і законну дружину, там хворий у скруті. І це я побачив на прикладі пап, леґатів, кардиналів, біскупів, абатів, пріорів, священиків і монахів. Отож-бо я…

– Під вінець, під вінець, з Богом! – промовив Пантагрюель.

– Але якщо (сказав Панурґ) я занедужаю і не зможу шлюбного обов'язку виконувати, а жінка, обурена моєю недолугістю, знюхається з іншим, і не тільки не глядітиме мене, а ще й кпитиме з моєї імпотенції і (що найгірше) обдере мене як липку, як я не раз і не два це бачив, тоді пропав ні за собаку, іди лабзюкати хліб під вікном.

– Ну, то не женіться, – відповів Пантагрюель.

– Усе це так (сказав Панурґ), але тоді я зроду не заведу синів і дочок, щоб я міг увічнити в них моє ім'я і герб, відписати їм свій спадок і свої набутки (а що я колись їх набуду, за це ручаюся, о, я вийду у великі рантьє), та ще й міг розважатися з ними, якщо душу щось в'ялитиме, як щодня розважаються з вами ваш любий, добрий батько і як розважаються всі порядні люди в родинному колі. А ось як я, квитаний і неодружений, від чогось зажурюся, то ви замість утішити мене, візьмете на глузи мою біду.

– То женіться собі з Богом! – відповів Пантагрюель.

Розділ X
Як Пантаґрюель доводив Панурґові, що радити щось про мар'яж – штука морочлива, і про ворожбу за Гомером та Верґілієм

– Ваша порада (сказав Панурґ), крім того що хибна, нагадує пісеньку про Рікошета. Самі сарказми, кпини і все між собою накриво і насторч. Одне з одним розбігається. Не знаєш, брати цабе чи цоб.

– Так само (відповів Пантагрюель) й у ваших твердженнях стільки цих якщо і але, що годі щось на них сперти чи бодай з них що-небудь вивести. Адже ви кріпитеся, як диня на морозі! Ось у цьому і заковика: решту вже визначає доля і небесні скрижалі.

Ми знаємо чимало людей, ущасливлених від цієї події, ніби в їхньому шлюбі сталося справдження вічного раювання. Інших мар'яж унещасливлює настільки, що бісам, які спокушають печерників у пустелях Тебаїди і Монсеррата, і то ведеться краще. Якщо ви вже зважились на цей крок, то зав'яжіть очі, голову нахиліть, поцілуйте землю і з Богом – гайда, вперед! Жодної поруки я вам не дам.

Зрештою, можна, як побажаєте, зробити ось яку спробу. Принесіть-но Верґілієві твори, тричі розгорніть книгу нігтем, і ми звідаємо, за числом вірша (домовившись, як рахувати, загодя), яким вийде у вас шлюб.

Так само й гомеричні ворожіння не одному підказували його долю, як свідчить Сократ; коли йому у глибці прочитали рядки з Ахіллової промови (Іліада, пісня 9):

 
Ηματι κεν τρίτατ Φθίην έρίσωλον ίκοίμην…
В плодючу Фтію випада мені,
Не гаючись, попасти за три дні, —
 

він здогадався, що помре за три дні, і запевнив у цьому Есхіна, як про це сповіщає Платон у Крітоні, Цицерон на початку De divinatione[242]242
  Про ворожбу (латин.).


[Закрыть] і Діоген Лаертський;

як свідчить Опілій Макрін; він прагнув знати, чи стане римським цезарем, і йому випала така сентенція (Іліада, пісня 8):

 
Ω γέρον, ή μάλα δή σε νέοι τείρουαι μαχηταί,
Σή δέ βίη λέλυται, χαλεπόν δέ σε γήρας όπάζει…
Ο діду, вояки напропале
Тебе затисли, молоді, але
Боротися тобі уже несила,
Бо старість непомітно підкосила.
 

І справді: він був уже старий і посів імператорський трон лише на рік і два місяці, а потім його скинув і вбив молодий і завзятий Геліогабал;

як свідчить Брут; він захотів довідатись, чим закінчиться Фарсальська битва, в якій він наклав головою, загинув за рядком вірша з Патроклової промови (Іліада, пісня 16):

 
Αλλά με μοίρ όλοή και Λητοϋς εκτανεν υιός.
Парка нитку мою перерізала то,
Загибаю від рук я сина Лето.
 

Саме Аполлон був у цій битві бойовим гаслом.

Так само і ворожба за Верґілієм у старосвітчину була дуже відома і віщувала всі незвичайні випадки і великі події, тобто за тронування нового цезаря, як це було з Олександром Севером, чию долю підказав такий вірш (Енеїда, книга 6):

 
Тu regere imperio populos, Romane, memento
Як поведеш, римлянине, народи,
Царюй, щоб не порушувати згоди.
 

А через кілька років він і справді став римським цезарем.

А римський цезар Адріан, катуючись незнанням, як до нього ставиться Траян, заглянув у Верґілієві віщування і натрапив на такі вірші (Енеїда, книга 6):

 
Quis procul Ше autem, ramis insignis olivae
Sacra ferens? Nosco crines, insanaque menta
Regis Romani…
 

 
Хто ж то, узявши у руку велику
Гілку оливи, так урочисто іде?
Сива його борода і начиння святе
В ньому вже видають Рима владику.
 

Скоро його всиновив Траян, і він заступив його на престолі.

Щодо преславного Клавдія Другого, римського цезаря, то йому доля послала такий вірш (Енеїда, книга 1):

 
Tertia dum Latio legnantem vident aestas.
Тричі повинно його володарем літо
У латинян на престолі зустріти.
 

І справді: він панував лише два роки.

Той самий цезар, збираючись передати владу своєму братові ІСвинтилу, наткнувся на такий вірш (Енеїда, книга 6):

 
Ostendent terris hune tantum fata.
Довго пробути йому світ не дозволить.
 

Так воно й склалося, бо того вбито через сімнадцять днів після приходу до влади.

Те саме нещастя зуспіло і цезаря Гордіана Молодшого.

Клавдію Альбіну, цікавому, яка ж буде його доля, випало ось що (Енеїда, книга 6):

 
Ніс rem Romanum magno turbante tumultu
Sistet eques, etc…
Цей вершник, як бунти колись прийдуть,
Зуміє знов скріпить свою могуть.
Щоб проти Рима більш не повставали,
Пунійці будуть карані і галли.
 

Щодо боговитого цезаря Клавдія, Аврелієвого попередника, то йому, на питання про його нащадків, вийшло таке (Енеїда, книга 1):

 
Ніс ego пес metas rerum, пес tempoia ропо.
їм не кладу я певних меж,
Не значу, скільки їм владати, теж.
 

І справді: він заклав довгий рід нащадків.

Що ж до пана П'єра Амі, то він з'ясовував, чи здолає врятуватися від гномів та ельфів, і наткнувся на такий вірш (Енеїда, книга 3):

 
Heu! Fugo crudeles tenas, fugo littus avarum.
Геть з цього дикого, скупого краю,
Геть з узбережжя, звідки все тікає.
 

Він утік від гномів та ельфів, цілий і здоровий.

І ще можна навести безліч випадків – ось тільки довго розповідати, – коли справдилося все напророчене у віршах.

Одначе, аби ви не розчарувалися, я не стану вас переконувати, що таке ворожбитство непохибне.