Текст книги "Ґарґантюа і Пантаґрюель"

Автор книги: Франсуа Рабле

сообщить о нарушении

Текущая страница: 39 (всего у книги 54 страниц)

Розділ XXXIII
Як Пантаґрюель біля острова Дикого помітив страхолюдного физетера[436]436
  Физетер – видмухувач (грекою), назва у греків кашалота.


[Закрыть]

Ополудні на виду острова Дикого Пантагрюель здалеку помітив великанського і монструозного физетера, сопатий і хропатий, весь роздутий, він пер просто на нас, над корабельними марсами вивищуючись і з пащі воду з таким шумом викидаючи, ніби з гори звергалася велика ріка. Пантагрюель указав на нього лоцману і Ксеноманові. За порадою лоцмана сурми на Таламегу просурмили «іду зімкнутим шиком». На це сурмління всі кораблі, ґаліони, раубарджі й лібурни (що то морська дисципліна!) вишикувались грецькою Y – пітагорійською літерою, яку зображує у небі журавлиний шнур і яка є не що інше, як гострий кут, і ось у центрі цієї Y, де дві гілки сходяться, опинилася Таламега, налаштована битися не на життя, а на смерть. Брат Жан, сповнений завзяття і рішучої зваги, весело піднявся з канонірами на місток. А Панурґ заґвалтував і залементував непутнім голосом:

– Бабільбабу! (гукав він). Що година, то й новий клопіт! Тікаймо! Щоб мене лизом злизало, це Левіафан, якого наш честивий пророк Мойсей описав у житії святого чоловіка Йова! Він проковтне нас усіх, і людей, і кораблі, не кажи ти пігулки. В його величезній пекельній пельці ми займемо місця не більше, ніж перчина в ослячій пащі. Дивіться, ось він! Тікаймо, гайда на берег! Мені здається, що це те саме морське чудерство, якому колись випала доля поглинути Андромеду. Тут нам і хата. О, якби ж то серед нас вийнявся хоробрий Персей і вбив його!

– Перситиму його я! (озвався Пантагрюель). Не панікуй!

– Хай ти сказишся (сказав Панурґ), усуньте спершу причину паніки! Як же тут не панікувати, як він он суне по мою душу?

– Якщо доля ваша така (сказав Пантагрюель), як її недавно вам брат Жан розтлумачив, то вам слід боятися Пироя, Еоя, Етона і Флеґона, славетних огнедихатих румаків Сонця, в яких із ніздрів полум'я сапле, а физетери, що вивергають з ушей і пащі саму лише воду, вам зовсім не страшні. Вода для вас смертельної небезпеки не становить. Ця стихія радше захистить вас і збереже, принаймні не згубить.

– Це ще бабуся надвоє ворожила (сказав Панурґ). А, хай вам усячина, хіба я не викладав вам учення про перетворення стихій і що різниця між вареним і печеним та між печеним і вареним невелика? Ой лишечко! Ось він! Піду сховаюся внизу. Усім нам саксаган. На марсі я бачу підступну Антропос: вигостреними оце ножицями вона збирається нашого життя нитку обтяти. Начувайтеся! Ось він. У, який же ти гидкий, який мерзенний! Скількох ти потопив, а вони навіть похвалитися цим не встигли! От аби ж то він виливав добре, смачне, прегарне біле або ж червоне вино, а не цю гірку, смердючу, солону воду, це ще можна було б толерувати, можна було б перетерпіти, за прикладом одного англійського мілорда, – тому, засудженому за вчинені злочини на смерть, дозволили самому вибрати собі страту, і він побажав сконати утопленим у бочці з мальвазією. Ось він! Ой, ой, дідько, гаспид, Левіафан! Бачити тебе не можу – такий ти поганючий і обридливий! Пішов ти до суду, пішов ти до крючків!

Розділ XXXIV
Як Пантаґрюель страхолюдного физетера убив

Физетер увігнався клином у флотилію і обілляв першої лінії судна і ґаліони цілими бочками води; його можна було порівняти з Нільським водоспадом в Етіопії. Дротики, піки, списи, копія, рогатини, протазани полетіли на нього звідусіль. Брат Жан проливав свою кров без ощадку. Панурґ умирав зі страху. Корабельна артилерія зчинила пекельну гримотню, – якщо уже тнути физетера, то тільки наповал. Проте постріли мети не досягали: здалеку здавалося, ніби здоровецькі залізні й бронзові ядра, всаджені у шкуру, топляться там, як черепиця на сонці. Тоді Пантагрюель, зрозумівши всю скруту, розмахнувся і показав, до чого він голінний.

Ми чували, та це й до книг попало, як пройда Коммод, цезар римський, так цільно влучав з лука, що стріли, кинуті здалеку, пролітали між пальцями малят, що піднімали руки вгору, і нікого не зачіпали.

Чули ми і про одного лучника-індійця, який ще як Александер Великий Індію воював, так у стрільбі набив руку, що стріли, здалеку пущені, пролітали крізь каблучку, хоть самі стріли були в три ліктя завдовжки, а їхні клюги були такі великі й важкі, що він пробивав харалужні мечі, дебелі щити, щільні кольчуги, коротко, будь-яку річ, хоч яку міцну, відпорну, тривку і тверду.

Розповідали нам дива і про умільство давніх французів, які у мистецтві кидання стріл усіх були заломили; полюючи на чорного і красного звіра, вони наконечники стріл чемерицею натирали, – так м'ясо забитої здобичі робилося ніжнішим, солодшим, поживнішим і смачнішим, зате вражене місце і все довкола нього вирізалося і викидалося. Чули ми і про партян; вони тилом до цілі стріляли влучніше, ніж інші, лицем до неї стоячи. Всі також хвалять зазвичай і хист скитів; колись їхній гонець мовчки підніс царю перському Дарію пташку, жабу, мишу і п'ять стріл. Як же його спитали, що ці дари означають і чи не доручено йому щось сказати, він відповів, що ні. Дарій розгубився і не знав би на яку ступити, якби Ґобрія, один з тих його семи верховод, що убили волхвів, не пояснив і не розтлумачив йому так: «Цими приносами і дарами скити ніби кажуть вам: якщо перси не полетять, мов птахи, у піднебесся, і не сховаються, мов миші, в землі, або ж не заляжуть на дні ставків і болот, мов жаби, то їх усіх уразить несхибність скитських стріл».

Завзятий Пантагрюель, певна річ, у мистецтві метання не знав собі рівних, бо страшними своїми стрілами і дротиками (а вони довжиною, вагою і залізним окуттям скидалися на балки, на яких мости в Нанті, Сомюрі, Бержераку, а також паризійський Міст міняйлів і Міст мельників держаться) він на відстані тисячу ступнів розкривав скойки з устрицями, не зачіпаючи стулок, утирав носа свічці, не гасячи її, вціляв сороці в око, знімав з чобіт підошви, самих чобіт не псуючи, зцуплював із шапки хутро так, що шапка залишалася ціла, гортав брата Жанового Требника сторінку по сторінці, жодного аркушика не порвавши.

На судні він мав тих списів подостатком, і ось один із них з першого удару розбив физетерові лоба і прошив обидві щелепи і язика, і той уже не міг більше ні зіпати, ні ковтати, ані воду випускати. Другим ударом вибив йому праве око, третім – ліве. Аж це всі, на превелику свою радість, побачили, що на лобі у физетера триріжжя, вперед похилене, утворює рівносторонній трикутник, а сам физетер борсається і крутиться з боку на бік, оглушений, засліплений і на смерть прибитий.

Не здобрівши тим, Пантагрюель метнув йому списа у хвіст, і спис відхилився назад; потім засадив йому ще три списи у хребтину так, що вони ввіткнулися сторч, на рівних відступах між собою, і весь простір між його хвостом і мордою поділився на чотири рівні часті. Нарешті повтикав йому ще півсотні копій в один бік і півсотні в другий, аж поки физетерів тулуб не уподібнився до кіля трищоглового ґаліона, так що ніби нові балки точно поприлягали до справжніх балок, стріли утворили корпус, а протазани – підводну частину. Видовисько було прекумедне! Здихаючи, физетер вивернувся, як уся здохла риба, голічерева, і тепер, перекинувшись, аж всі балки під воду пішли, нагадував сколопендру, стоногого гада, як його описує давезний мудрець Нікандер.

Розділ XXXV
Як Пантаґрюель висів на острові Дикому, справічному домів'ї Ковбиків

Веслярі ліхтарійського ковчега зв'язали і відбуксирували физетера на суходіл, на поблизький острів, іменований Дикий, щоб розчинити його і добути нирковий лій, такий корисний і діющий, за чутками, для гоїння недуги, відомої під назвою безгрішшя.

Пантагрюель уваги на нього не клав, бо на Галльському океані бачив физетерів і більших. Проте погодився вигадуватись на острові Дикому, аби його люди, вражим физетером оббризкані й забруднені, могли обсушитися і підживитися в безлюдному приплаві, на південному боці, край високостовбуристого гарного, затишного лісу, звідки струмував принадний протічок, такий тихий, прозорий, сріблястий. Тут вони розп'яли намети з похідними кухнями й почали топити, дров не шкодуючи. От як усі перевдяглися собі до вподоби, брат Жан ударив у дзвін. За цим дзвонінням розставлено і хутко накрито столи.

Пантагрюель, весело зі своїми людьми трапезуючи, за другою переміною помітив, як кілька маленьких ручних Ковбиків мовчки видираються і лізуть на високе дерево якраз над жолобом, де прохолоджувалися вина. Він спитав у Ксеномана:

– Що це за звірючки? – думаючи, що це вивірки, тхори, куниці або ж горностаї.

– Це Ковбики (відповів Ксеноман). Ми на острові Дикому, про який я з вами сьогодні вранці балакав; споконвіку нищівна війна точиться між ними і Безскоромником, лютим і давнім їхнім ворогом. Я гадаю, що обстріл физетера налякав їх і вони побоюються, як би їхній ворог не прийшов сюди з усією своєю потугою, щоб зненацька їх заскочити або ж острів сплюндрувати, як він уже не раз намагався це зробити, але облизав макогона, наткнувшись на невсипущу пильність Ковбиків. Бо вони (як казала Дідона супутникам Енея, який хотів у Картагені висісти, без її відома і призволу) мусять через підступність ворога і сусідство його території завжди матися на бачності й пильнувати.

– От що, любий друже (сказав Пантагрюель), якщо ви знаєте якийсь чесний ярміс цю війну впинити і ворогів замирити, то відкрийте мені. Я з дорогою душею візьмуся за це і сил не пошкодую, тільки б розвести противників і покласти край їхнім чварам.

– Зараз навряд чи це можливе (відповів Ксеноман). Десь чотири роки тому я проїздом через цей острів і Мізерію намагався добитися підписання миру або тривкого перемир'я між ними; і бути б їм добрими друзями і сусідами, коби вони дійшли згоди в одному артикулі і зреклися своїх претензій. Безскоромник не побажав охопити мирним договором лісовиків Кров'янок і горян Сосисок, давніх кумів і конфедератів Ковбиків. Ковбики наповратились на тому, щоб фортеця Кака, а заодно і замок Салниця до їхніх рук перейшли і щоб звідти підлих і мерзенних душогубів і людорізів повикурювали, і так вони й розійшлися, бо умови миру здалися їм несправедливими. Від договору відкинулися. А проте Безскоромник і Ковбики відтоді стали не такими лютими ворогами, як колись, їхні серця помнякшали. Коли ж Кесильський помісний собор вивів, затаврував і зганив Ковбиків, а Безскоромнику пригрозив дати прикладку гівнюка, сцикуна і копченої вахні, якщо він з ними водитиметься і цілуватиметься, всі острів'яни узлилися, усвиріпилися, почали пасіювати і важким духом дихати одне на одного, і тепер ніякої ради нема. Радше ви помирите кицьок і пацюків, собак і зайців, тільки не їх.

Розділ XXXVI
Як дикі Ковбики на Пантаґрюеля засіли

Поки Ксеноман цеє розповідав, брат Жан зауважив, як двадцять п'ять, а то й тридцять молодих і ставних Ковбиків чимчикують як не своїми ногами до свого копченого города, твердині, замку і донжона, а укмітивши, сказав Пантагрюелю:

– От сміха! от умора! Тії всечесні Ковбики, чого доброго, взяли вас за Безскоромника, хоть ви ні капиночки не схожі. Годі в голодний куток пхати, готуймося краще до захисту!

– Слушно, слушно (сказав Ксеноман). Ковбики – завше ковбики, вони дволикі Януси і здрайці.

Тут Пантагрюель устав з-за столу, щоб оглянути лісові околиці; зараз же вернувся і сказав, що ліворуч засіли набиті Ковбики, а праворуч, за півльє звідси, численний загін ковбикових могут і великанів спускається з бугра і під веселу музику козиць і жоломійок, пузирів і пуздер, флажолетів і бубонів, сурем і рожків побатальйонно пруть на нас.

Пантагрюель нарахував сімдесят вісім корогов, отже, у лавах ворожого війська могло бути не менше як сорок дві тисячі душ. Те, якими стрункими шиками йшли вони, як чітко карбували крок і впевнено трималися, давало підстави думати, що це не рекрути, а ветерани. Перед під прапорами вели вояки при повній зброї з куцими, як здавалося нам здалеку, зате добре вигостреними і гартованими списами. Їхні фланги прикривала тьма-тьменна лісовиків Кров'янок, тлустих Каків і Сосисок верхами: голова в голову росляві, завзяті, дикі островики.

Пантагрюель неабияк сполошився, та й неспроста, хоть Епістемон доводив йому, що, либонь, такі входи і звичаї в ковбиковому краю – в лицарії зустрічати чужих друзів і виявляти їм гостинність, бо так зустрічають і вітають славних королів французьких, щойно коронованих і вінчаних на царство, коли вони вперше у підвладних їм містах появляються.

– А може ж (сказав він), це особиста гвардія тутешньої цариці: ті самі молоді Ковбики, яких ви на дереві побачили, передали їй, що до гавані ввійшов пишний і величний караван ваших кораблів, і ось вона, уявивши, що це якийсь багатий і могутній принц, поспішає сюди власною персоною.

Відкинувши таку гадку, Пантаґрюель зібрав раду, аби спільно ухвалити, як у таких тарапатах діяти – надія тільки жевріє, а страх видющий.

Небагатьма словами він пояснив своїм радцям, що таке збройне прийняття гостей зчаста таїть під покровом доброхіття і приязни смертельну небезпеку.

– Так (сказав він) цезар Антонін Каракалла перший раз перебив олександрійців, а другий знищив двораків Артабана, перського царя, вийшовши їх вітати під личиною і під стягом жениха його доньки. Цей злочин даром не минувся: невдовзі вбито його самого. Так само сини Якова, за викрадення своєї Діани помщаючись, сплюндрували Сагем. Тим самим підступним робом римський цезар Ґалієн константинопольських вояків вирізав. Достоту так само, під позірною дружбою, Антоній запросив до себе Артавазда, вірменського царя, велів його в залізні ланцюги закувати і зрештою убив. Таких історій у старовинних хроніках подається чимало. І досі вельми хвалять обачливість французького короля Карла Шостого: коли після перемоги над фламандцями і гентцями він до славного свого города Парижа вертався, то в Бурже йому внесено у вуха, що паризійці, озброєні киянками (за що їх і названо киянами), і в бойових шиках, числом до двадцяти тисяч, рушили йому назустріч, відмовився вступити в місто (хоть паризійці заявляли, що озброїлися вони лиш на те, щоб його угонорувати, а так вони люд нелукавий і не лихий), поки вони не розійдуться домів і не роззброяться.

Розділ XXXVII
Як Пантаґрюель послав по капітанів Дериковбика і Шаткуйкров'янку, з долученням чудового його виступу про імена збірні

Рада ухвалила на всяк випадок триматися напоготові. Пантагрюель доручив Карпалиму і Гімнасту зібрати воїнів корабля з вазою (командир Дериковбик) і корабля з виноградним кошем (командир Шаткуйкров'янка).

– Я піду (сказав Панурґ) замість Гімнаста. Він тут буде потрібний.

– Рясою своєю свідчуся (сказав брат Жан), ти, бахурцю, від бою тікаєш. Ручуся – ти не вернешся. Ну, та втрата невелика. А то ти почав би рюмсати, лементувати, кричати і тільки добрих жолдаків деморалізувати.

– Та я вернуся (сказав Панурґ), їй-бо, вернуся, брате Жане, батьку мій духовний, і то скоро. Тільки попередьте цих поганців Ковбиків, щоб вони ні в якому разі не йшли на абордаж. Під час битви я, взором безстрашного капітана Мойсея, верховоди народу Ізраїля, помолюся Богові про дарування звитяги.

– Ваше призначення (сказав Пантагрюелю Епістемон) двох командирів Дериковбика і Шаткуйкров'янку підносить нам дух і зміцнює віру в перемогу, якщо тільки Ковбики на нас нападуть.

– Так воно і є (сказав Пантагрюель). Мені подобається, що ви за іменами наших командирів нам перемогу передбачаєте і провіщаєте. Такий спосіб пророчити, покладаючись на імена, не є здобутком нашої доби. З нього користали ще пітагорійці, він мав у них величезний успіх. Колись до нього вдавалися, на велику для себе вигоду, вельможі й цезарі. Октавіян Август, другий цезар римський, спіткав якось чубрія на ім'я Євтихій, що означає Щасний, а чубрій вів віслюка на прізвисько Никон, що означає Звитяжець; вражений значенням імен вісляра і віслюка, він повірив у своє щастя, у свою зорю і в свою перемогу. Веспасіан, цезар римський, якось молився самотою у храмі Серапіса; аж це до нього зненацька прийшов служник на ім'я Басилід, що означає Царський, – а він зоставив цього служника хворого, далеко звідси, – і він сповнився надії і певности, що римський престіл дістанеться йому. Регіліана вояки обрали цезарем не чомусь, а лише здаючись на значення його імени. Загляньте до Кратила боговитого Платона.

– Спрагою своєю клянуся (сказав Ризотом), мені його прочитати закортіло, – так ви часто його згадуєте.

– Згадайте, як пітагорійці за іменами і числами вивели, що Патрокла убив Гектор, Гектора – Ахілл, Ахілла – Парис, Париса – Філолотет. Незвичайна здогадливість Пітагора мене просто вражає. Адже він на підставі того, парну чи непарну кількість складів має ім'я чоловіка, визначив, на яку ногу той припадає, на яке око кривий, де в нього подагра, де його спаралізовано, з якого боку олегниця та інші природні болячки: тобто парне число складів указувало йому на увередження лівої сторони тіла, непарне – на увередження правої.

– Справді (сказав Епістемон), я був свідком такого досліду на врочистій процесії в Сенті, де брав участь такий бравий, чеснотливий, мудрий і справедливий президент Бріян Вале, сеньйор Дю Дуе. Коли повз нього проходили шкандибал або шкандиба, кривокульший або кривокульша, горбач або горбачка, йому казали, як їх звати. Якщо склади тих чи тих імен мали непарне число, він не глядячи визначав, що ці люди кривенькі на праве око, шкандибають на праву ногу і горб у них справа. Якщо ж непарне, то увереджений, мовляв, у них лівий бік. І щоразу вгадував, на помилці його ні разу не піймали.

– На цій підставі (казав Пантагрюель) учені твердили, що укляклий Ахілл був поранений стрілою Парисовою у праву п'яту, бо в його імени число складів непарне (гідне уваги, що старожитні ставали на праве коліно); Венера поранена Діомедом під Троєю у ліву руку, бо грецьке її ім'я має чотири склади; Вулкан з тієї ж причини шкандибає на ліву ногу; Філіпп, цар македонський, і Ганнібал були криві на праве око. У той самий пітагорійський спосіб ми можемо визначити, де в кого запалення сідничого нерва, кила, мігрень.

А все ж звернімося до імен: уявіть собі, Александер Великий, син царя Філіппа, про якого ми вже говорили, доп'явся свого завдяки тлумаченню одного імени. Він узяв в облогу тирську цитадель і кілька тижнів штурмував її запекло, але безуспішно. Тарани і підкопи нічим не зарадили. Мини минярів миттю знищували, виломи таранників замуровували. Александер, геть знидівши, надумав облогу припинити, боячись, що ця невдача уйме його славу. От якось у такій притузі і гризоті він заснув. І сниться йому, як у його шатрі сатир-цапоніг танцює й чеберяє. Александер за ним, сатир від нього. Зрештою, загнавши в тісні суточки, цар упіймав його й прокинувся. Він розповів свій сон двірським філософам і вченим і почув, що боги віщують йому перемогу і що Тир скоро впаде, бо як слово сатир навпіл поділити, то вийде: твій Тир. І так і сталося, при першому ж штурмі місто здалося, і Александер, здобувши блискучу перемогу, підхилив його ворохобних мешканців.

І навпаки, ось вам історія про те, як значення одного імени вкинуло Помпея в розпуку. Розбитий Цезарем у Фарсальській битві, Помпей зумів тільки втечею врятуватись. Тікаючи морем, прибув він на острів Кипр. Біля города Пафос на узмор'ї перед ним постав пишний і прегарний палац. Він спитав у стерника, як цей палац називається, і почув, що він має назву Каковасілевс, що означає Цар горе. Назва ця вжахнула його і перепудила, і його пойняла страшна безнадія: він був певний, що не знести йому голови, і тоді всі, хто при ньому був, почули його голосіння, зітхання і зойки. І справді, невдовзі якийсь невідомий очкур на ім'я Ахілл зарубав його.

Можна ще згадати, що лучилось Луцію Павлу Емілію: римський сенат поставив його командиром над військом, яке сенатори посилали проти Персея, царя македонського. Того самого дня надвечір він повернувся додому, аби в похід зібратися, і, цілуючи свою маленьку доньку Трацію, зауважив, що вона зажурена. «Що тобі таке (спитав він), моя Траціє? Чому такий сум і зажура?» – «Тату (відповіла вона), Перса померла». Так вона свою улюблену собачку називала. Почувши теє, Павло пройнявся певністю, що візьме гору над Персеєм.

Гулящого часу ви можете звернутися до святих Біблій гебреїв і знайти там сотні чудових пасусів на доказ того, з яким побожним трепетом ставилися вони до імен збірних і до їхнього значення.

Наприкінці цієї промови надійшли обидва командири на чолі своїх військ, добре озброєних і сповнених зваги. Пантагрюель звернувся до них з коротким напучуванням, закликаючи сміливо сточити бій, якщо до цього змусять їх обставини (йому й досі не вірилось, що Ковбики такі віроломці), заборонив нападати першими і дав їм пароль Карнавальних.