Текст книги "Ґарґантюа і Пантаґрюель"

Автор книги: Франсуа Рабле

Розділ XXV
Як Панурґ, Карпалим, Евстен та Епістемон, комбраття Пантаґрюелеві, от уже проворяки, поклали трупом шістсот шістдесят лицарів

Не встиг Карпалим це виректи, аж глядь – скачуть учвал шістсот шістдесят лицарів, а спали вони на своїх легких коників, аби довідатись, чиє ж то судно прибилось до гавані, й поспішали при нагоді голіруч захопити прибульців.

Тут Пантагрюель сказав:

– Хлопці, ховайтесь на кораблі. Бачите, підходить загін наших ворогів, але я повбиваю їх, як бидло, навіть якби їх було і вдесятеро більше. А ви тим часом ховайтесь і приємно проведіть своє дозвілля.

Панурґ на це й обізветься:

– Ні, сеньйоре, так не гоже. Навпаки: ідіть на судно ви, та ще й інших із собою візьміть, а я сам-один їх знешкоджу, тільки не баріться. Гайда, гайда!

Решта підхопили:

– Сеньйоре, він має рацію. Сховайтесь, а ми дамо підсобки Панурґові. І ви побачите, які ми зухи.

І Пантагрюель відповів:

– Гаразд, хай буде так, але як супостат притисне, я вас вирятую.

Тоді Панурґ зняв із ковчега дві грубі кодоли і прив'язав їх до чардачного барана, кинув кінці на землю, а з кінців зробив два зашморги, один більший, другий, усередині першого, менший.

– Ідіть на судно, – сказав він Епістемонові, – і на мій знак крутіть хутчій баран і тягніть до себе дві кодоли.

Потім звернувся до Евстена і Карпалима:

– А ви, хлопці, стійте тут, зустрінете супостата на місці, підкоритесь йому і вдасте, ніби здаєтесь. Тільки не ступіть у канатні зашморги, тримайтесь чимдалі.

Недовго думаючи, він збігав на судно і, прихопивши пасмо соломи та барильце з гарматним порохом, насипав пороху в канатні зашморги, а сам із ґнотом у руці став біля них.

Лицарі доскакали галопом, перша лава опинилась перед судном, але в березі було слизько, і сорок чотири верхівці зі своїми коньми грьопнули на землю. Наїхали інші вершники, гадаючи, ніби їм чинять опір. Аж це обізветься до них Панурґ:

– Мостиві панове! Ви, мабуть, потовклися. Даруйте вже, але то не наша провина, винна тут слизота морської води, такої, самі здорові знаєте, оліїстої. Ми здаємося на ласку переможців.

Це підтвердили і його два комбрати та Епістемон, що стояли на чардаку.

Тим часом Панурґ відійшов і, бачачи, що вершники всередині канатних зашморгів, а його товариші відступили перед натовпом цікавих побачити ковчег і команду, зненацька гукнув Епістемонові:

– Тягни! Тягни!

Епістемон закрутив барана, і обидві кодоли обмотались круг коней і легко перекинули їх заодно з верхівцями; верхівці повихоплювали мечі й збиралися рубати чалки, проте Панурґ підпалив ґнотом порох, і всі опинились, мов окаянні душі, у вогненному кільці. Ніхто не врятувався, ні люди, ні коні, хіба що один лицар вирвався на арабському румаку. Одначе Карпалим цього не проочив і кинувся навздогін зі своєю звичною прудкістю й легкістю і вже через сто ступнів наздогнав, скочив у забедри, обхопив ззаду вершника і погнав коня до судна.

Що вже радів Пантагрюель, такий погром угледівши, до небес вихваляв він винахідливість свого комбраття і звелів їм відпочити і підживитися в березі, весело бенкетуючи; бранця вони теж пригостили, але нетяга боявся, як би його не проковтнув з усіма тельбухами Пантагрюель, і не даремно, горлянка у тамтого була така широка, що він глимнув би вас, як ту шротинку, і в роті в нього бранець посів би місця не більше, ніж просинка в ослячій пащеці.

Розділ XXVI
Як Пантаґрюелеві та його комбраттям онавісніла солонина і як Карпалим пішов полювати на дичину

Поки бенкетували бенкетарі, Карпалим сказав:

– Черевом святого Жерія свідчуся, невже дичиною ми так і не посмакуємо? Після солонини я ніяк не відіп'юся. От я принесу окоста з коників, що ми підсмажили, ото буде печеня!

Тільки він сікнувся, аж це на узлісся вибігла велика і гарна косуля – не інакше, як її розгнічена Панурґом ватра привабила.

Карпалим, недовго думаючи, гайнув за нею – стріла з арбалета так не летить. Ув одну помлу очей її наздогнав, та ще й у цьому гоні перейняв на льоту руками:

Чотирьох великих дрохв,

Сімох хохітв,

Двадцять шість сірих куріпок,

Тридцять дві червоні,

Шістнадцять фазанів,

Дев'ять бекасів,

Дев'ятнадцять чапель,

Тридцять два припутні,

а ногами забив:

Десяток, а то й цілий тузінь чи то зайців, чи то трусів, тільки з нори,

Вісімнадцять пар хоростільників,

П'ятнадцять веприків,

Двоє борсуків,

Трьох великих лисів.

Молоснув косулю кривулею по голові, убив, завдав собі на плечі, підібрав зайців, хоростілей і веприків і, підступивши на відстань голосу, гукнув:

– Панурже, друзяко, оцту, оцту!

Добрий Пантагрюель подумав, що його канудить, і велів приготувати оцту. Проте Панурґ притьмом збагнув, що пахне заятиною, і справді, за мить він уже показував зацному Пантагрюелю, яку косулю двигає Карпалим на плечах і скількома зайцями обвішаний його пас.

Епістемон іменем Дев'яти муз негайно змайстрував дев'ять дерев'яних рожнів за античним модлом. Евстен заходився білувати, Панурґ дві лицарські кульбаки пустив під жаровні, кухарем призначено бранця, і він спік дичину на тому самому вогні, який засмажив лицарів.

І загуляли на всю губу! Їли як не в себе! От уже були добрі теребії!

Тут озветься Пантагрюель:

– Підв'язати б оце кожному до бороди по дві пари бубонців, а мені дзвони з пнутьєрської, рейнської, турської і камбрейської дзвіниць, от би баламкання ми зчинили, працюючи щелепами!

– Але (сказав Панурґ) побалакаймо ліпше про те, як нам воріженьків заломити.

– І то правда, – мовив Пантагрюель і, звертаючись до полоненика:

– От що, соколику, – сказав, – признайся, як на сповіді, не збрехавши ні словом, а то я з тебе шкуру спущу, бо я живцем дітей ковтаю. Розкажи мені все, що тобі відомо про розташування, чисельність і потугу вашого війська.

А полоненик у відповідь:

– От вам, сеньйоре, вся правда. У нашому війську числиться триста обрів, закутих у камінні панцирі, таких великанських, що страх, а втім із вами їм не помірятися, окрім одного, їхнього отамана, Вовкулаки, за обладунки в якого ковадла циклопів; сто шістдесят три тисячі пішаків, у латах з упирячої шкури, всі зухи наголо; одинадцять тисяч чотириста панцерників і теляжників, три тисячі шістсот подвійних гармат і сто п'ятдесят тисяч мандрьох, гарних, як богині…

– Оце вже мені до вподоби! – гукнув Панурґ.

– Серед них є амазонки, ліонки, паризійки, туренки, анжуйки, пуатійки, є нормандки, німкені, словом, заступниці всіх країв і всіх язиків.

– Он як (сказав Пантагрюель), а цар же з ними?

– Авжеж, сір (сказав полоненик), власною персоною, ми титулуємо його Анархом, царем дипсодів, тобто жадаків, ви ще не бачили, щоб хтось так жадав і так пив, як ми, а його шатро охороняють великолюди.

– Годі (сказав Пантагрюель). Ну що, хлопці, підете зі мною на них?

А Панурґ у відповідь:

– Хай Пан-Біг поб'є того, хто вас кине! Я надумав, як мені перебити їх, наче свиней. А щоб там когось дарувати душею – це вже дзуськи! Одне мене непутить…

– Що саме? – спитав Пантагрюель.

– Як мені (сказав Панурґ) переткнутися з усіма стрибухами і щоб ні одна не ухилилась, поки я не нагопцююся з нею.

– Ха-ха-ха! – засміявся Пантагрюель.

А Карпалим сказав:

– А наїй би ся грани! Я б теж не проти якусь умастити!

– А я (сказав Евстен) гірший, абощо? Я від самого Руана говію, але ж стрілка у мене дострілювала і до десяти і до одинадцяти, та й ниньки ще дерзка і тужава, як сто чортів.

– Ну тоді (сказав Панурґ) тобі дістануться пухкі й відгодовані.

– Як? (сказав Епістемон) Усі гарцюватимуть, а я осла водитиму? Еге, нема дурних! Я діятиму правом війни: Qui potest сареге capiat.[226]226
  Хапай, що попадеться (латин.).


[Закрыть]

– Ба ні (сказав Панурґ). Осла прив'яжи і гарцюй, як усі.

Добрий Пантагрюель засміявся і сказав:

– Наставляй ширше, а то, бач, нікуди сипать. Боюся, ще й не смеркне, як вам пропаде хіть стругати, і по вас самих погопцюють списи та ратища.

– Баста! (сказав Епістемон). Я їх вам прижену, а ви їх смаліть, парте, робіть із них фрикасе, начиняйте. Їх менше, ніж мав Ксеркс, бо його військо нараховувало, якщо вірити Геродотові та Помпеєві Трогу, триста тисяч вояків, а проте Темістокл із горсткою людей погромив Ксеркса. Отож, на Бога, не журіться!

– Господь з ними! (сказав Панурґ). Я один своєю матнею змету з лику землі всіх мужчин, а святий Баллетру, що домує у цій матні, пошкромадить усіх жінок.

– Нумо, хлопці (сказав Пантагрюель), у похід!

Розділ XXVII
Як Пантаґрюель звів трофей на честь своїх пруесів, а Панурґ – інший на честь своїх зайчат, як із Пантаґрюелевих пуків уродились чоловічки, а з його бзда – жіночки, і як Панурґ зламав палицю на двох склянках

Перш ніж рушити звідси, – проголосив Пантаґрюель, – я хочу на честь пруесів, що ми допіру звершили, звести тут чималенький трофей. Тут усі, радощами радіючи і сільських пісень співаючи, поставили високу палю і до неї причепили: вояцьку кульбаку, начілку, кінський плюмаж, стремена, остроги, панцеранку, зуповні крицеві риштунки, сокиру, рапіру, залізну рукавицю, тиляги, наколінники, нашийницю і всю зброю, потрібну для зведення тріумфальної арки чи трофею.

Відтак, на вічну пам'ять, Пантагрюель написав таку звитяжну пісню:

 
Тут билися чотири одчайдухи,
І, ніби Фабій там чи Сципіон,
Не зброєю звитяживши, а духом,
Забрали супостата у полон,
Хоть був то чималенький ескадрон,
Шістсот і шістдесят рубак сиділо,
А скільки ще фігур дрібніших он!
Мужнім будь,
Як поклав здобуть
Перемогу.
Ставши на цю путь,
Здайся на могуть
Ти благого Бога.
Вона приходить лиш до того,
Кому розумно, в чому суть:
Лиш віра в Господа благого
Приводить до вершин славут.
 

Поки Пантагрюель компонував ці вірші, Панурґ настромив на високу палю косулячі роги, шкуру і передню праву ногу; потім вуха трьох зайчат, трусячу спинку, щелепи великого зайця, крила дрохвячої пари, лапки чотирьох припутнів, слоїк із оцтом, ріжок, куди вони сіль клали, дерев'яний рожен, списик, старий дірявий казан, соусник, череп'яну сільничку і бовезький кубок.

І, наслідуючи Пантаґрюелеві вірші та трофей, і собі зладив:

 
Тут горло чотирьом не дерло сухо,
Пили вони нахильці в унісон
І їли, аж лящало їм за вухом,
В честь Бахуса врядили випивон.
І зайцем, так що вирвався прокльон,
Вони вже кишку доверха набили.
Налиганим без жодних перепон,
їм пики від захоплення скривило.
П'яним будь,
Як поклав смикнуть
Скільки мога.
Ставши на цю путь,
Відчувай могуть
Ти скляного бога.
А їсти зайця і до нього
Щоб це винця та не ковтнуть.
Вино – потіха і підмога:
Ось вам девіз на незабудь.
 

Тут озветься Пантагрюель:

– Пора, хлопці, чаркували ми з вами, а воно ж великих гультяїв на великі подвиги і не подвигаєш. Нема як тіні від корогви, нема як пари від коня, нема як дзвону лат.

На ці слова Епістемон посміхнувся і сказав:

– Нема як тіні від кухні, нема як пари від пирога, нема як дзвону коряка.

А Панурґ на це:

– Нема як тіні від намету, нема як пари від цицьок, нема як дзвону яєць.

З цим словом він підхопився, перднув, підскочив, свиснув і весело покликнув товстим голосом:

– Хай живе Пантагрюель!

Бачивши теє, Пантагрюель і собі напшотів, але від його пуку затрусилась земля на десять миль довкруж, а заодно з газом із нього вийшло понад п'ятдесят тисяч чоловічків, карлів і виродків, а з пущеного бзда вродилась безліченна безліч скоцюрблених жіночок, то хвилястих, мов коров'ячі хвости, то круглястих, мов лімузинська ріпа.

– Отакої! – гукнув Панурґ. – Невже ваше бздо таке плодюче? Ач які гарні чоловічі бобурки і жіночі мисі! Їх треба переженити, наплодять бурчимух!

Пантагрюель так і зробив; назвав їх пігмеями та й послав жити на поблизький острів, після чого їх там намножилось, як гною, і хоч журавлі ведуть із ними невпинну війну, вони хоробро відбиваються, бо ці людські вигризки (шкоти їх називають «ручками від шкребниці»), як щось не по-їхньому, впадають у пасію. Та воно через фізіологію й зрозуміло: серце у них мало не на гівні розміщене.

Тим часом Панурґ узяв дві склянки однакової величини, наповнив водою по вінця, поставив кожну на окремий дзиґлик, на відстані п'яти футів одна від одної, потім узяв списа п'ять із половиною фута завдовжки і поклав його на склянки так, щоб краї списа лежали на вінцях.

Потім узяв замашненьку коляку і, звертаючись до Пантагрюеля та його комбраття, сказав:

– Гляньте, панове, як легко ми переважимо ворожу силу. Достоту так само, як я оце прямо на склянках списа зламаю, не розсадивши їх і не розбивши, ба навіть крапелини не проливши, ми провалимо голови дипсодам, самі не поранившись і без усяких утрат. А щоб ви не думали, ніби це якесь чаромуття, нате, – звернувся він до Евстена, – самі ударте щосили колякою посередині.

Евстен ударив і перебив списа навпіл, і жодної краплі води не пролилося. Потім сказав:

– Я ще й не таке вмію! Гайда! Хай нас тепер бояться!

Розділ XXVIII
Як Пантаґрюель, схистившись, узяв гору над дипсодами та великолюдами

Після всіх цих розмов Пантагрюель покликав бранця і відпустив його, кажучи:

– Іди до свого царя у табір, повідом про усе, що ти тут бачив, і перекажи, щоб завтра опівдні він частував мене хлібом-сіллю; бо як тільки причалять мої галери, а це буде завтра вранці, не пізніше, я доведу йому, з мільйоном вісімсот тисяч комбраття і сімома тисячами височенців, усі ще вищі за мене, як нерозумно й необачно він учинив, удершись отак на мої землі.

Про морську підмогу Пантагрюель, звичайно, вигадав.

Полоненик відповів, що відтепер він його вірний раб, що був би радніший не лише не вертатися до своїх, а ще й битися проти них на боці Пантагрюеля, аби ж його дозвіл.

Пантагрюель не погодився, велів негайно йти, куди послано, дав йому банку з молочаєм та вимоченими в горілці перчинами і наказав віднести її цареві і сказати так: якщо цар із'їсть бодай унцію цього узварцю, не запиваючи, то може сміливо стати з Пантагрюелем на герць.

Але бранець почав його благати, молитовно склавши руки так, як просив під час битви. Пантаґрюель йому одвітував:

– Перекажи цареві те, що я тобі звелів, а потім уповай тільки на Бога, і він тебе не покине. Ось я, хоть який, як бачиш, могута, і вояцтва у мене без ліку, а проте не покладаюся ні на потугу, ні на вмілість мою, а вся моя віра в Господа, мого заступника, бо він ніколи не відвернеться від тих, хто звертає свої помисли і сподівання до нього.

Почувши ці слова, полоненик зачав просити узяти з нього розумний окуп. Пантаґрюель відповів, що його мета не грабувати і не лупити, а, навпаки, збагачувати і відпускати на волю.

– Іди (сказав він) з Богом і цурайся лихих людей, а то ускочиш у халепу.

Коли бранець пішов, Пантаґрюель так сказав своїм комбраттям:

– Хлопці, я набалакав цьому бранцеві, що ми чекаємо морської підмоги і що нападемо на них не раніше, ніж завтра ополудні, це на те, щоб вони, великого наїзду побоявшись, цілу ніч готувалися до відсічі й укріплювали табір. Але мій справжній намір полягає в тім, щоб напасти на них у перші обляги.

Одначе полишімо Пантаґрюеля з його апостолами і поговорімо про царя Анарха та його бойову дружину.

Полоненик, повернувшись, явився до царя і розповів про те, як прийшов височенний височенець на ймення Пантаґрюель, як він розшарпав і підсмалив шістсот п'ятдесят дев'ять лицарів, і лише він один урятувався, аби повідати про все цареві, до того ж, цей великолюд звелів передати цареві, щоб той завтра опівдні чекав його на обід, бо Пантаґрюель постановив на нього напасти.

Потім бранець передав цареві банку з узварцем. Але тільки-но цар проковтнув одну ложку, як горло йому обпалило вогнем, на язичку вискочив чиряк, а язик облупився, і якого помічного йому не давали, не полегшало, він тільки нив без краю, а ледь відірве кубок від рота, язик знову пече і горить. Довелося без упину лити йому в горлянку через лійку вино.

На нього дивлячись, капітани, баші і сердюки теж наважились покушати цього зілля, аби перевірити, чи справді воно викликає таку спрагу, але і їм сталося те, що й цареві. І вони так добряче нарізалися, що по всьому табору пішла чутка: хтось, мовляв, вернувся з полону і сказав, що завтра вранці треба чекати нападу, а тому цар і його отамани готуються до бою і все перекидають і перекидають чарку. А за ними і вся рать нализалась, налигалась і наликалась. Перепилися так, що повалилися посеред табору спати, як свині.

А тепер повернімося до доброго Пантагрюеля й оповімо про те, як він поводився далі.

Пішовши з того місця, де стояв їхній трофей, він узяв, як патерицю, щоглу зі свого судна, наладував на марс двісті тридцять сім барилець анжуйського білого вина, привезеного з Руана, прив'язав до паса бочку з сіллю, понісши її так само легко, як подружки ландскнехтів кошички, і рушив у путь зі своїм комбраттям.

На підході до ворожого табору Панурґ сказав Пантагрюелеві:

– Хочете, сеньйоре, добро вчинити? Зніміть із марса анжуйське біле і випиймо його по-бретонському.

Пантагрюель залюбки погодився, і вони стільки укутали вина, що у всіх двісті тридцяти семи барильцях жодної крапелиночки не зосталось, якщо не рахувати фляги з турської вивареної шкури, що її Панурґ налив про запас (він охрестив її Vade mecum[227]227
  Іди зі мною (латин.).


[Закрыть]), та ще на денці бузи для оцту.

Потому як вони набуцались, Панурґ дав Пантаґрюелеві якоїсь диявольської приправи – суміш літонтрипона, нефрокатартикона, айвового повидла з майками та інших сечогонів. Нарешті Пантагрюель сказав Карпалимові:

– Ідіть у місто, стеребкайтесь, як щур, по муру, вам це завиграшки, і закликайте городян зараз же виступити і вдарити на ворога, а потім спустіться, візьміть запалену походню і підпаліть усі таборові намети і шатра. Відтак зарепетуйте своїм несвітським репетом і тікайте.

– Гаразд (сказав Карпалим), а що як я ще й усі гармати їм заклепаю?

– Ні, ні (сказав Пантагрюель), ліпше пустіть із димом їхні порохівні.

Послухавшись наказу, Карпалим негайно пішов, зробив усе, що йому звелів Пантагрюель, і комбраття, яке було там, виступило з города.

Підпалюючи намети і шатра, Карпалим так обережненько ступав по тілах, що ніхто й не ворухнувсь, усі хропли собі любісінько і пухли. Опинившись там, де стояли гармати, він підніс ґнота до їхнього припасу, і це замалим не вийшло на лихе. Полум'я спалахнуло так швидко, що сіромаха Карпалим ледь не згорів, і, не був би він такий побігущий, спікся б, наче підсвинок; він рвонув звідти щодуху, як стріла з арбалета не зривається.

Перескочивши шанці, він зіпонув і желіпнув так, що можна було подумати, ніби то чорти зірвалися з цепу. Від його лементу прокинулися вороги, але знаєте як? Вони прочнулись очманілі, ніби їх збудив дзвін до утрені, у люсонців, так у тих цей дзвін називається почухай яйця.

Тим часом Пантагрюель розсипав із бочки сіль, а що вороги спали з розтуленими і роззявленими ротами, то він забив їм сіллю горлянки, і горопахи запирхали, як барани, і завопіяли:

– Ох, Пантагрюелю, нащо ти розкидаєшся головешками!

Нараз Пантагрюелеві приспічило одлити (давалося взнаки Панурґове зілля), і він набурив так щедро і рясно у їхньому стані, що всі табірники потонули, потоп затопив десять миль довкружжя, і, як свідчить літопис, якби тут була ще й батькова кобиляка і нацюркала стільки само, то потоп був би ще страшніший, ніж за Девкаліона, бо щоразу, як кобила сечила, розливалася річка, більша за Рону і Дунай.

Угледівши теє, вихідні з города сказали:

– Вони загинули лютою смертю, гляньте, кров так і цебенить.

Проте, узявши Пантагрюелеву урину за вражу кров, вони обманулися, обмарені відсвітом палахкотючих шатер і блідим місячним сяйвом.

Вороги ж, продерши очі й бачачи з одного боку пожежу, а з другого повінь і сечопотоп, не знали, що сказати і що подумати. Которі гомоніли, що настав кінець світу і Судний день і що все пожере вогонь, которі – що морські божества, такі як Нептун, Протей, Тритон та прочая, переслідують їх і що це насправді солона морська вода.

О, хто міг би тепер оповісти, як Пантагрюель потрактував отих триста велетнів! О моя Музо, моя Калліопо, моя Таліє! Надихни мене, покріпи мій дух, бо де мені взяти слів для опису цієї грізної битви? Ось вона, притичина, для суворого логіка, ось він, капканище, ось вона, труднація, де сам чорт ногу зламає!

Мені б тепер келих найкращого вина, яке будь-коли пили ті, хто цю правдомовну історію читатиме!

Розділ XXIX
Як Пантаґрюель побив триста велетнів, закутих у камінні лати, та їхнього отамана Вовкулаку

Бачивши велетні, що їхній стан затоплений, обачненько винесли на раменах царя Анарха з фортеці, достоту як син Еней свого батька Анхіза з підпаленої Трої.

Панурґ, угледівши їх, сказав Пантагрюелеві:

– А он, сеньйоре, і велетні йдуть. Упарте їх щоглою, ведлуг нашої давньої герцівницької регули, пора показати їм звагу, а ми теж не відстанемо, присягаюсь, я кластиму їх покотом. А що? Давид он завиграшки укландав Ґоліята. А потім цей дебелий курваль Евстен, сили в нього, як у чотирьох биків, теж не буде церемонитись. Мужайтеся, бийте їх чим-попадя!

А Пантагрюель у відповідь:

– Мужности у мене стільки, що можу ще й продати. Та бач, сам Геркулес не важився йти супроти двох.

– Оце перднули (сказав Панурґ) мені в носа. Порівнювати себе з Геркулесом! На Бога, та у вас у зубах більше сили, а в гузні більше тями, ніж у Геркулеса у цілому тілиську і в душі! Людина варта стільки, у скільки себе сама ставить.

Поки точилася між ними ця розмова, підійшов Вовкулака з усіма своїми великолюдами, глядь, аж Пантагрюель однісінький, от і повзяв він зухвалий і необачний помисел убити цього чоловічка. Звертаючись до своїх побратимів височенців, він сказав так:

– Гей ви, бахурі бездольники! Клянусь Магометом, як хто з вас сікнеться заломити он отого, ви у мене вмрете злою смертю. Хай я з ним поміряюся сам, зате вам буде цікаво нас зорити.

Тут усі височенці відступили вкупі з царем ближче до пляшок, так само і Панурґ зі своїми товаришами відійшов; Панурґ почав строїти з себе пранцюватого; рот і пальці в нього скорчилися, і він захрипів:

– Друзяки, ми вже з вами не воюємо – мир-миром. Дозвольте нам підживитися в гурті з вами, поки наші ватаги моцуватимуться.

Цар і велети охоче пригостили їх. За трапезою Панурґ заходився оповідати легенди Турпіна, перекази про дива святителя Миколая та казку про Лелелика.

Тим часом Вовкулака вийшов на Пантаґрюеля з довбнею халибської криці; важила ця довбня дев'ять тисяч сімсот квинталів і два квартерони[228]228
  Квартерон – четверта частина фунта.


[Закрыть] і вивершувалася тринадцятьма алмазними гостряками, з яких найменший масою дорівнював старшому дзвонові Нотр-Даму, а як і була в нього менша маса, то хіба що на нігтик, або принаймні, аби не збрехати, на спинку ножика, званого ухорізом, оце вже напевне! І була ця довбня зачарована, отож зламати її було годі, навпаки, вона сама ламала все, до чого торкалася.

І ось як Вовкулака насунувся з лютим ощиром, Пантагрюель, звівши очі до неба, всією душею звірився на Бога і склав урочисту обітницю:

– Господи Боже, заступнику мій і спасителю! Ти бачиш мою притугу. Мене привела сюди природна горливість, бо ти сам заповів нам захищати і спомагати себе, своїх жінок, дітей, отчизну і родину в усьому, окрім того, що стосується тільки тебе самого, тобто віри; бо в цій царині ти не хочеш приймати жодної помоги, а приймаєш тільки визнання віри католицької та вірність твоєму слову, і ти забороняєш нам пускати в хід будь-яку зброю та оборонні засоби, бо ти Всемогутній, і коли ходить про твою справу, коли важаться на твоє право, ти сам себе борониш так, що краще годі й бажати, ти, під ким тисячі тисячі сотень мільйонів вояцтва небесного, адже найменший твій янгол може вигубити все людство і зрушити небо і землю з твого призволу, з якого твоєї кари зазнав на собі Сеннахарибів табір! Якщо тобі буде вгодно зараз вирятувати мене, бо на тебе одного покладаю і всі сподівання мої і всі надії, то обіцяю тобі, що у всіх краях, як в Утопії, так і в інших землях, які я підгорну й опаную, я звелю вістити твою пресвяту Євангелію так, щоб вона доходила у всій щирості, простоті й повноті, а схизма папистів і лжепророків, які отруїли своїми людськими управами і перекрученими новаціями цілий світ, у мене буде виполена, як бур'ян.

Тоді з неба почувся голос: Hoc fac et vinces, себто: Роби так і переможеш.

Бачачи Пантагрюель, що Вовкулака з роззявленою пащекою суне на нього, кинувся назустріч йому і, гадаючи, що диким репетом нажахає його, як навчали лакедемоняни, зикнув з усієї моци:

– Смерть тобі, поганцю, смерть!

І тут із бочки, почепленої в нього на паску, він сипонув на Вовкулаку вісімнадцять із гаком барилець і одну бодню соли, і сіль набилась Вовкулакові в рота, у горлянку, в носа та в очі.

Охижівши, Вовкулака змахнув довбнею, збираючись розчерепити суперникові голову. Але Пантагрюель був ого який викрутень, винозорий і прудконогий. Лівою ногою він на крок відступив назад, і вчасно, – удар поцілив у барило, розтрощивши його на чотири тисячі вісімдесят шість кусників, і рештки соли всіяли землю.

У відповідь Пантагрюель розвів гарненько руки і, як сокирник, товстим краєм своєї щогли кольнув Вовкулаку під груди і, шатнувшись ліворуч, завдав січного удару між шиєю і ковніром. Потім, випавши правою ногою, талапнув йому в яйця гострим кінцем щогли; від удару марс розскочився, і з трьох-чотирьох бочок, що там лишалися, бурхнуло вино, отож Вовкулака подумав, що то його сечового міхура прохромлено, узявши розлите вино за власну сечу.

Пантаґрюель, одначе, тим не здобрів, він збирався свій успіх підперти; але Вовкулака з піднятою довбнею вже пер на нього, наміряючись садонути нею Пантагрюеля. І справді, він завдав такого бурінного удару, що якби доброму Пантаґрюелеві не поміг сам Пан-Біг, Вовкулака розполовинив би його від маківки до селезінки, але удар поцілив правіше, бо Пантаґрюель устиг ухилитись, і Вовкулакова довбня пішла на сімдесят три фути в землю, ввігнавшись у велику скелю, а з скелі шугнуло полум'я, на обмах як дев'ять тисяч шість бодень.

Бачивши Пантаґрюель, що супротивник зі своєю довбнею момсається і ніяк не витягне її з бескеття, налетів на нього і мало не зніс йому голови з плечей, але, як на те, щогла його найшла на держак Вовкулакової довбні, а довбня, як згадано вище, була зачарована.

Тим-то щогла переламалась за три пальці від того місця, за яке він тримав її, і Пантаґрюель, не кажи ти ливарник біля розбитих черепків, гукнув:

– Гей, Панурже, де ти єси?

Почувши крик, Панурґ звернувся до царя та його велетів:

– На Бога, треба їх розборонити, а то замордують одне одного.

Проте великолюди веселились собі любісінько, як на весіллі.

Карпалим кинувся був підпомогти свому панові, але височенець зупинив його:

– Клянусь Ґольфарином[229]229
  Гольфарин – ненажера (франц.).


[Закрыть], Магометовим небожем, якщо ти сунешся далі, я застромлю тебе у спід моїх плюндрів замість свічки. Мені саме заколодило, і я як відкладаю, то не інакше, як зі скреготом зубовним.

Тим часом Пантаґрюель, своєї зброї позбувшись, ухопив уламок щогли і ну гніздити велетня, проте велетню боліло не дужче, ніж ковадлу, якби ви дали йому щигля.

А Вовкулака тягнув, тягнув і нарешті таки витягнув довбню та й давай замахуватися нею на Пантагрюеля, Пантаґрюель же, рухливий і ворушкий, спритно уникав його ударів, а як Вовкулака насварився на нього: «Начувайся, чухраю, зараз я тебе пошаткую на капусту! Годі тобі насилати спрагу на бідолашних людей!» – Пантаґрюель дав йому такого замашного копняка у живіт, що Вовкулака брязнув голічерева, та ще й проїхався, обдираючи шкіру, на гузні на відстань кинутої з лука стріли.

Вовкулака, ригаючи кров'ю, заволав:

– Магоме! Магоме! Магоме!

На цей крик усі велетні схопились на рівні, проте Панурґ зупинив їх:

– Не йдіть, панове! Повірте мені: наш отаман із глузду скрутився і тне наосліп, куди-попадя. Вам від нього не буде добра.

Проте височенці не послухались: вони бачили, що Пантагрюель уже без щогли.

Уздрівши велетнів, Пантагрюель схопив Вовкулаку за ноги, підніс над головою, як списа, його тіло, закуте в кувадла, і, орудуючи ним як зброєю, заходився окладати великолюдів у камінних латах; так він і потовк їх усіх, мов каменяр, готуючи груз мостити дорогу, камінні риштунки кололися, здіймаючи гуркотняву таку грізну, аж мені згадалося, як у Сент-Етьєні де Буржі розтала на сонці велика Масляна вежа.

Панурґ, Карпалим та Евстен дорізували упалих. Ощадку не було нікому. Пантагрюель скидався на косаря, який своєю косою (сиріч Вовкулакою) косить лучну траву (сиріч великанів). І в цій шермицерії Вовкулака наклав головою. Сталося це, коли Пантагрюель телехнув ним обра на ім'я Ріфландуй у пісковиковій лицарії, і скалка цієї броні розпанахала від вуха до вуха горло Епістемонові, бо більшість великолюдів носили легші обладунки, хто туфові, хто шиферні.

Нарешті, бачачи, що всім ворогам саксаган, Пантагрюель розмахнувся щосили і пошпурив Вовкулачине тіло аж у город, і впав Вовкулака у середмістя, бебехнувши, мов жаба, і розчавив собою обгорілого кота, мокру кицьку, обскубану качку та гусака у загнузді.