Текст книги "Полонені Білої пустелі"

Автор книги: Фарлі Моует

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 12 страниц)

Риба не клюнула. Авасін, хвилюючись, знов закинув гачок. Цього разу він не встиг витягти й кількох футів волосіні, як вона раптом смикнулася й напнулась. Він блискавично намотав її на руку: напнута волосінь смикалася так сильно, що аж впиналася в шкіру. Напружившись, він повільно, обережно почав підтягувати здобич до берега.

Щось закрутилося під поверхнею води, і Авасін встиг помітити величезну сріблясту тінь – таку велику, що в першу мить він навіть очам своїм не повірив! Хлопець аж затремтів од збудження, бо зрозумів, що на гачок йому впіймалася велетенська форель – з тих, що все життя своє проводять у найглибших озерах і тільки під час нересту вирушають до верхоріччя.

Опинившись у мілкій воді, рибина так люто смикнулася, що Авасін мало не впав. Не наважуючись тягти далі – волосінь-бо могла розірватися – він похапцем обв'язав її кінець круг великого валуна і, не гаючи ні секунди, стрибнув у бурхливу воду.

Він плюхнувся в річку за кілька дюймів од величезної рибини, і вона знов шалено шарпнулася, знявши цілий фонтан бризок. Волосінь загула від напруження й раптом луснула. Та Авасін був готовий до цього. Він встиг запустити обидві руки в червоні зябра велетенської форелі!

Пручаючись, видираючись, риба звалила Авасіна на спину – та хлопець не випустив її з рук. Він збуджено горлав і щосили тягнув свою здобич на мілину. Нараз рибі пощастило вирватися з однієї його руки. Хлопець одчайдушно кинувся вперед, і широкий хвіст форелі ляснув його по обличчю.

І тут усвідомлення того, що йдеться про життя або голодну смерть, додало йому спритності. Приловчившись, він в'ївся зубами в риб'ячий хвіст і завис на ньому, мов тер'єр!

За кілька хвилин, мокрий з голови до ніг, захеканий, він витяг-таки рибину на мілину, намацав вільною рукою каменюку й одним дужим ударом поклав край боротьбі. А тоді поволік свою здобич береговим схилом угору.

Ну й чудовисько ж він упіймав! Завдовжки не менше чотирьох футів, а заважила б, мабуть, фунтів сорок з гаком. Блискучі боки рибини вилискували густими сузір'ями яскраво-червоних і золотих цяток. Її величезна паща – не менша, мабуть, ніж у лайки, була витикана сотнями гострих зубів.

Щасливо всміхаючись, Авасін закинув форель на плече й поніс далі. Він так радів з своєї перемоги, що наразі забув про небезпеку і навіть не помітив вогнища, котре розпалив Джеймі, витративши на добування вогню цілу годину.

Джеймі аж остовпів, побачивши гігантську рибу, а тоді вихопив ножа й заходився краяти на великі шматки рожеве, схоже на кетове, м'ясо. За кілька хвилин ранкове повітря наповнилося запахом смаженої риби, й хлопці почали уминати за обидві щоки.

Наївшись донесхочу, вони побачили, що, власне, купа шматків, які нарізав Джеймі, майже не зменшилася.

– М'ясо треба зберегти, – сказав Авасін. – Хтозна, коли нам ще раз пощастить витягти таку рибину. Давай закоптимо все, що зосталося.

Зібравши зо два десятки плоских каменів, вони повстромляли їх сторчма в землю навколо вогнища й розвішали на них шматки форелі. Потім накидали на розпечене вугілля вологого моху, не звертаючи уваги на дим, що стовпом знявся в бліде небо. Густий дим огортав м'ясо, і воно почало темніти й усихати.

Якийсь час хлопці сиділи мовчки, а тоді у Джеймі вихопилися слова, що їх досі ані він, ані Авасін не хотів промовляти.

– Нам треба подивитися правді у вічі, – сказав він стиха. – Ми з тобою вскочили в страшну халепу. І винен у цьому я. Теліє-квазі й Етцанні вже не знайдуть нас – а ми не знайдемо їх…

10. Велика Кам'яниця

Хоч хлопці знали, що чіпевеї не насміляться приплисти сюди річкою, поки в цих містах є ескімоси, їхнє становище не було ще безнадійним. Нога Джеймі боліла вже менше. Погода все ще стояла гарна, і впродовж наступних двох-трьох тижнів вони могли б без особливих труднощів мандрувати тундрою пішки. Але в якому напрямку їм найкраще було б просуватись?

На Різницях – їхній старій стоянці – вони, певна річ, вже нікого на той час не застали б. А про спробу подолати пішки величезну відстань до лісів на півдні не могло бути й мови. Отже, залишався єдиний шлях.

Деніказі, цілком можливо, все ще перебував десь поблизу Ідтен-сету: навіть якщо він і зустрів уже оленів, йому потрібен ще був час принаймні кілька днів – полювати, а потім і сушити м'ясо, яке інакше не можна було б перевозити. З горба, на якому стояла Велика Кам'яниця, хлопці ясно бачили гору Ідтен-сет, і на погляд до неї було не більше тридцяти миль.

Сидячи в похмурому мовчанні коло вогнища, Авасін і Джеймі – кожен окремо, не домовляючись, – дійшли висновку, що врятуватися вони можуть, обравши єдиний шлях – на захід, щоб там десь перестріти Деніказі.

– Може, наші справи не такі вже й кепські,– сказав Авасін. – По-моєму, якщо нам пощастить добутися до Річки Замерзлого Озера, то ми ще застанемо там чіпевеїв. Місцевість у тому напрямку горяна, і нам не треба буде долати річки й болота, як ото досі.

– Так, для нас це, либонь, єдиний вихід, – відповів Джеймі. – Але якщо ми спізнимося… – він не завершив цієї фрази.

– Не спізнимося! – запевнив його Авасін. – В усякому разі, нам не можна більше чекати тут.

Вони обговорили свій план у деталях і домовилися, що вирушать у дорогу якнайшвидше і йтимуть прискореним маршем. Але початок переходу їм доведеться відкласти до того часу, коли в Джеймі трохи загоїться нога. Тим часом Авасін вирішив порибалити, щоб запастися на дорогу харчем.

Зоставшись на самоті, Джеймі заходився, накульгуючи, збирати хмиз і мох, коптити рибу. Віддалившись од вогнища, він опинився в затінку кам'яниці й став, розглядаючи її.

Весь його інтерес до Великої Кам'яниці пропав у ту мить, коли вони зазнали аварії. І досі він навмисне не звертав уваги на масивну кам'яну руїну, що допіру так вабила його до себе.

Тепер він стояв, дивлячись на це таємниче чорне громаддя, й думав: «Я добувався сюди, аби побачити тебе, і через тебе вскочив у халепу. Та раз я вже тут, то чом би й не познайомитися з тобою ближче!»

Він рішуче дошкандибав до верхівки горба й зупинився, уважно оглядаючи руїни.

Чим би не була ця споруда в минулому, зараз вона являла собою, грубо кажучи, кам'яний прямокутник площею приблизно п'ятнадцять квадратних футів і футів десять заввишки. Джеймі був певен, що ні ескімоси, ані індіяни не могли б звести такої масивної будови – до того ж іще й такої правильної форми; але він був певен також, що досі тут не ступала нога жодної білої людини. «Дивно, – подумав він, підшкутильгавши ближче. – Скидається на фортечну вежу чи сторожову башту – без вікон, без дверей»…

Ставши навколішки, він почав оглядати щілини між порослими мохом брилами підвалини… В цих щілинах ховалися полярні зайці, і коли Джеймі сунув руку в одну з них, великий заєць вистрибнув звідти, мало не наткнувшись на нього, й одразу зник десь, мов сірий привид.

Джеймі підвівся й обійшов усю споруду, шукаючи якогось отвору. Та вся вона, здавалось, складалася з суцільного мурування. Хлопець уже вирішив був, що це – просто якась піраміда чи пам'ятник, а не будинок.

Він повернувся до того місця, звідки вискочив заєць, і зазирнув у найбільшу щілину між каменями. Те, що він побачив там, примусило його серце закалатати.

Щілина вела до якоїсь печери, і там, у півтемряві, Джеймі розгледів невиразні обриси чогось такого, що, безперечно, каменем не було. Він знов опустився навколішки й просунув в отвір голову й плечі.

Своїм тілом він заступив світло, але простягнута рука його намацала щось холодне й шорстке. Він затиснув цю річ у руці й позадкував, тягнучи її за собою. А коли на неї впало сонячне проміння, очі Джеймі широко розплющилися від здивування, бо він тримав… меч! І який меч! Чотири фути завдовжки, двосічний, з дворучним руків'ям! Таким мечем міг би орудувати тільки велетень, його клинок був пощерблений і заіржавілий; негоди багатьох століть пофарбували в зелений колір золоті кільця, що прикрашали руків'я.

Зачаровано дивлячись на тяжку зброю, Джеймі зважив її на руці, а тоді поклав на землю й знов поліз у діру. І знову руки його намацали щось, і він виповз назад з округлим шоломом, зробленим з якогось металу, що його не брала іржа. Два схожих на роги виступи були прикріплені до його боків.

Джеймі бачив малюнки таких шоломів у своїх шкільних підручниках і тому зразу впізнав його.

– Такі шоломи носили Ерік Рудий і Ліф Щасливий! – прошепотів він. – А це означає, що цю споруду збудували стародавні вікінги!

Не в силі стримувати далі своє хвилювання, Джеймі підшкутильгав до краю вершини й почав гукати Авасіна.

Юний індіянин почув з річкового берега його крики і зразу ж подумав про ескімосів, страх перед якими ніколи не залишав його. Підхопивши три рибини, що їх він встиг упіймати, Авасін щодуху помчав положистим схилом угору.

Джеймі коло вогнища не було! Кинувши рибу на землю, він схопив рушницю і в ту ж мить глянув угору: звідти до нього долинув якийсь шум – наче там точилася бійка.

Авасін взагалі рідко втрачав самовладання, але цього разу він мало не піддався паніці. Величезна рогата голова зеленкуватого кольору з'явилася над вершиною горба, і чиясь невидима рука змахнула могутньою зброєю, якої Авасін не бачив досі ніколи в житті. Тремтячими руками він підніс рушницю і вже ладен був наосліп вистрелити в цю примару – його палець почав конвульсивно натискати на гачок.

На щастя, в цю мить чари розвіялися. Нога Джеймі застряла між двома каменями, і він упав. Шолом скотився з його голови, й Авасін побачив копицю русявого волосся й засмагле обличчя приятеля.

– Агов! – крикнув Джеймі. – Замість лупити очі, допоміг би мені підвестися! І дивись, куди рушницю наставляєш!

За кілька хвилин він уже намагався пояснити значення своєї знахідки спантеличеному Авасінові, який вельми туманно розумів, про що саме йдеться.

– Я все це уявляю собі так, – збуджено скоромовкою торохтів Джеймі, – сотні років тому, в пошуках нових земель, стародавні мореплавці-вікінги запливли, мабуть, у Гудзонову затоку й спробували спуститися на південь річкою Казон. Може, це було аж тисячу років тому. Вони вирушили з Гренландії на захід у своїх відкритих човнах, і дехто з них перетнув, либонь, Девісову протоку… Авжеж! Я певен, що саме так воно й було! – вів далі Джеймі. – І ладен закластися, що за цей шолом і меч нам дали б у музеї не менше тисячі доларів!

На думку про такі величезні гроші навіть Джеймі на мить відібрало мову, і, скориставшись з паузи, Авасін поставив йому запитання. Всі оті балачки про вікінгів, Гренландію й музеї були йому невтямки, та одну річ він ясно розумів своїм практичним умом:

– Може, ти й маєш рацію, – сказав він. – Але як ми приставимо ці речі додому?

Це запитання повернуло Джеймі до дійсності.

– Ну от, ти все своєї, – сказав він з серця. Та зразу ж обличчя його знову проясніло: – Послухай, Авасіне, я придумав! Ми залишимо їх тут, а наступного літа повернемося за ними! Ходім подивимось, чи нема там усередині ще чогось цікавого.

Знов охоплений завзяттям, він поліз в отвір, а Авасін, якого мимоволі теж перейняла цікавість, став над ним, готовий приймати. речі, що їх діставатиме Джеймі.

Цього разу Джеймі протискувався енергійніше, і йому вдалося залізти до середини. Він зовсім був зник з очей, але за кілька секунд із щілини з'явилася його рука. В ній був затиснутий кинджал, клинок якого іржа роз'їла так, що від нього залишилася тільки тоненька трісочка металу. Авасін розглядав його, коли з отвору долинув приглушений Джеймів оклик. Цього разу він подав квадратну сіру металеву штабку завбільшки з старомодну учнівську грифельну дошку. Взявши її в руки, Авасін аж крекнув з подиву – така вона була важка.

– Це, напевно, свинець! – гукнув він до Джеймі.

Джеймі тим часом намагався витягти з купи вкритого зогнилим мохом каміння, що завалилося, ще якусь річ. Нарешті він вивільнив її й проштовхнув крізь щілину, питаючи:

– Що це таке?

Замість відповісти Авасін зойкнув так, наче побачив привида. Власне, це й справді був привид. Визирнувши крізь отвір, Джеймі розгледів ту річ – вона лежала на землі, бо Авасін випустив її з рук. Це був людський череп.

Авасін аж трусився.

– Це могила! – кричав він. – Радше б я з ескімосами зустрівся! Забираймося звідси мерщій!

Джеймі не став сперечатися. Він поспішно сунув стародавню зброю назад у щілину, підкотив до неї великий камінь і закрив її. Череп він не чіпав – залишив на землі. А тоді сквапно подався слідом за Авасіном.

Вже йдучи геть, він помітив на землі свинцеву штабку, а що він не хотів повертатися до могили, то підняв її й узяв з собою.

Авасін уже загорнув їхнє начиння в ковдри. Він саме напихав свіжу копчену й недокопчену рибу в торбу, яку зробив із старої оленячої парки. Обличчя його було напружене й стривожене. Авасін нічого так не хотів у цю мить, як забратись якнайдалі від білого черепа, що лежав перед Великою Кам'яницею.

За кілька хвилин вони вже пішли геть. Джеймі все ще сильно накульгував і спирався на уламок весла, як на милицю. Призахідне сонце висіло в небі просто перед ними, і його густо-червоне проміння освітлювало стародавню могилу, історія якої була похована під вагою тисячі зим.

Коли настала ніч, вони зробили привал на гребені довгої відноги, що, мов естакада, простягалася на захід, до громаддя Ідтен-сет. Нашвидку підживившися рибою, Джеймі якийсь час сидів мовчки, зацікавлено розглядаючи тонку свинцеву штабку, взяту з могили. Авасін осудливо зиркав на нього: як і всі індіяни, він вважав за гріх забирати речі в померлих.

Нарешті Джеймі озвався.

– Вона вкрита якимись письменами, – сказав він зачудовано. – Дивні якісь, мов ієрогліфи. – Він помовчав, дивлячись назад, на далеку вершину горба, де стояла руїна. – Ладен закластися: якби ми могли прочитати те, що тут написано, то дізналися б про історію отих стародавніх вікінгів у кам'яниці.

Ледь освітлена останніми променями сонця, Велика Кам'яниця бовваніла на далекому обрії. Вона все ще являла собою загадку, але Джеймі відчував, що ключ. до неї – в його руках.

11. Втеча на захід

Три дні вони йшли на захід, до Ідтен-сету. Гора дедалі зростала; вона нагадувала тепер величезну замерзлу хвилю в нерухомому океані сірих відног.

В міру того як спливали дні, гарячкове нетерпіння все більше поймало хлопців, бо з кожною годиною посилювався їхній страх: що, як вони, не встигнуть, не застануть Деніказі? Не шкодуючи сили, вони з раннього ранку й до пізнього вечора простували вперед. Іноді ночами, коли вони лежали знеможені в своїх оленячих парках, до них долинав свист невидимих крил: то зграї побережників та сивок пролітали над ними на південь. Це означало, що літу надходить кінець; і як хотілося хлопцям у такі хвилини приєднатися до птахів і разом з ними полинути по небу на південь, додому!

Наприкінці третього дня нога Джеймі розболілася так, що йти далі він уже не міг. Засмучені цією вимушеною затримкою, пригнічені фізичною втомою, хлопці мовчки просиділи весь наступний день у тіні, що її відкидала гора Ідтен-сет. А потім, уночі, коли вони спали, погода, яка так довго їм сприяла, обернулася на їхнього ворога. Прокинувшись уранці п'ятого дня, вони побачили свинцеве, похмуре небо; з півночі потягнув, пронизливо завиваючи, холодний вологий вітер. Авасіну довелося довгенько пошукати, перш ніж він назбирав досить сухого моху на вогнище. Спостерігаючи, як його приятель видобуває вогонь, Джеймі зовсім занепав духом.

– Видно, нам уже звідси не вибратися, – засмучено мовив він.

Од цих слів і Авасінові зробилося моторошно. Але зусиллям волі він усе ж таки опанував себе й уперто відповів:

– А я тобі кажу: виберемося! Безліч людей потрапляли в гірше становище, ніж наше, й залишалися живі. І з нами все буде гаразд – якщо тільки з'являться олені!

Він весь час з надією вдивлявся у далечінь. І в цю мить раптом завмер, а відтак зірвався на рівні ноги. Погляд його був прикутий до якоїсь точки на сірому обрії.

І коли він знов заговорив – радше, скрикнув, – у голосі його забриніла нестримна радість.

– І олені таки з'явилися!

Джеймі скинув очима на те місце, куди вказував Авасін. Ген там, на півдні, низка валунів перетинала невисоку довгу відногу – і в хлопців на очах ті «валуни» ледь помітно змінили своє положення. Це були не камені, а олені!

Забувши про свою ушкоджену ногу, Джеймі метнувся до рушниці – і аж зойкнув од гострого болю. Тоді він обернувся до Авасіна й сказав:

– Тобі доведеться полювати на них самому. Як ти гадаєш – зможеш підстрелити хоч одного?

– Зараз побачиш, – усміхнувся у відповідь Авасін.

Він почепив на пояс ножа, підняв рушницю і, нечутно ступаючи, рушив схилом униз – у південному напрямку.

До оленів було зо дві милі – вони паслися, повільно пересуваючись на схід. Стадо було невелике – не більше кільканадцяти голів. Карібу поводилися дуже сторожко, раз у раз то один, то другий олень закидав голову й підозріливо видивлявся на всі боки.

Джеймі спостерігав, як Авасін легкою ходою, перестрибуючи з купини на купину, перебіг через довге болото, а потім завернув на схід попід невисокою відногою, що ховала його від оленів, його маневр був ясний: Авасін хотів випередити стадо, що повільно пересувалося, й зустріти його з підвітряного боку. На цій відкритій місцевості він не мав можливості підкрастися до оленів. Натомість йому треба було знайти яке-небудь сховище, засісти в ньому й чекати наближення карібу.

Випередивши стадо на цілу милю, Авасін зник, і його приятелеві тепер залишалося тільки стежити за повільним поступом тварин і сподіватися, що Авасін зробив точний розрахунок. Нараз стадо змінило напрямок свого руху і побрело на південь. Почуття гіркого розчарування охопило Джеймі, бо він розумів, що Авасін тепер не може перейти до іншого місця: олені б доконче помітили його. Але за кілька хвилин, рухаючись, здавалося б, так само безцільно, карібу знов завернули на схід. Хвилини тяглися, як ніколи, повільно, й напруження ставало нестерпним. Аж ось до Джеймі долинув слабкий, приглушений звук пострілу.

Малесенькі фігурки оленів кинулися врозсип, немов мурахи з розворушеного мурашника. Відстань до них була надто велика, і Джеймі не помітив, чи один з них упав, але він знав, як влучно стріляє Авасін, і був певен, що той не схибив. Не звертаючи уваги на біль у нозі, він гарячково заходився збирати мох і підкидати його у вогнище.

Індіянин повернувся вкрай стомлений, але щасливий. На плечі він ніс задню четвертину туші молодого оленя, а в своєму заплічному мішку – язик, нирки й м'якуш.

Джеймі зразу ж схопив ножа й почав накраювати м'ясо великими шматками. Викладені на плоских каменях навколо вогнища, вони незабаром напоїли повітря апетитним запахом. Авасін тим часом вправно порізав на тоненькі скибочки оленячий язик і кинув їх смажитися на сковороду. Вони обпливли жиром і весело зашкварчали. Тоді він додав до них нирки. Наостанку Авасін зрізав з кісток м'ясо, а кістки повстромляв у вогнище, і мозок, витікаючи з них, зашипів і затріскотів, збільшуючи полум'я.

– Все вийшло дуже просто, Джеймі, – сказав він. – Я підпустив їх так близько, що перший олень мало не наступив на мене… Але річ не в тім. Вся тундра по той бік відноги аж кишить оленями, їх там сотні. Видно, їхній перехід почався кілька днів тому.

Почувши це, Джеймі покинув перевертати шматки м'яса.

– А знаєш, для нас це, либонь, не дуже радісна новина, – повільно мовив він. – Якщо олені наблизилися до табору Деніказі два чи три дні тому, то зараз він уже, можливо, готовий повертати на південь. Нам треба буде наддати ходи, щоб вчасно дістатися до річки й не розминутися з ним.

Це тверезе зауваження повернуло Авасіна до дійсності. Та все ж ніщо не могло зіпсувати насолоди від смачного м'ясного обіду після кількаденної рибної дієти. Засинаючи, Авасін пробурмотів до Джеймі:

– Завтра ми добудемося до річки й застанемо там Деніказі.

Джеймі, ситий і вдоволений, кивнув на знак згоди. Хлопці міцно спали тієї ночі, хоч Джеймі кілька разів бачив один і той самий кошмарний сон – ніби Деніказі в своєму каное веслує на південь, залишаючи їх на березі річки…

Новий день розпочався добре – небо проясніло. Хлопці похапцем склали залишки м'яса в свої торбини й вирушили в дорогу.

Зійшовши на гребінь південної відноги гори, вони побачили вдалині блакитні тіні гірського пасма, що починалося, очевидно, вже по той бік річки, до якої вони прямували. А під ними, на широких просторах тундри, пересувались, немов гнані легеньким ранковим вітерцем, маленькі стада карібу. Це не була та масова навала, про яку вони так багато чули, але олені, хоч їх було й небагато, тішили серце, зменшуючи почуття самотності, що його навівав Барренленд.

Надвечір, однак, погода зіпсувалася, знявся вітер, уперіщив дощ, і за щільною завісою його сховалася навіть гора Ідтен-сет. Хлопцям довелося стати на спочинок раніше ніж звичайно, і до того ж без вогнища, бо сухого палива ніде було взяти. Безсилі в своєму нетерпінні, так і просиділи вони кілька довгих годин, притулившись один до одного, аби менше мерзнути, аж доки зайшла ніч. І сон не приніс їм забуття: раз у раз вони прокидались і схоплювалися на ноги, щоб трохи походити й зігрітися. Незабаром по тому, як розвиднілося, коли туман усе ще оповивав густою пеленою довколишній світ, Авасін відчув, що терпець йому урвався.

– Ходім, Джеймі, – сказав він. – Треба знайти нарешті ту річку.

Поснідавши холодними шматочками смаженого м'яса, вони рушили далі, обережно ступаючи кам'янистим грунтом. Через деякий час Авасін раптом зупинився – так несподівано, що Джеймі аж наштовхнувся на нього.

– Ану, прислухайся! – сказав індіянин. – Чуєш?

Джеймі напружив слух. Крізь сіру вату туману до нього долинув слабкий звук – наче якесь бурмотіння. Він не зразу збагнув, що той звук означає, а коли збагнув, то закричав:

– Пороги! Ми підійшли до річки!

Спотикаючись об каміння, падаючи, вони стрімголов збігли вниз крутим схилом – і побачили нарешті тьмяний блиск проточної води.

Вони знайшли річку – і це напевно була саме та річка, яку вони шукали!

– Ходім проти води, – запропонував Авасін. – Десь тут на березі мусить бути верболіз – ми зможемо розпалити багаття й просушити одяг.

Пройшовши з сотню ярдів, вони знайшли кілька кущів карликової верби, і через деякий час у них уже весело палахкотіло вогнище й смажилася свіжина.

– Навіть у цьому тумані вони неодмінно помітять наш вогонь, – зауважив Авасін.

Джеймі погодився з ним. Тепер вони були в безпеці, бо рано чи пізно човни Деніказі та його супутників мусять-таки з'явитися на річці, тримаючи курс на південь. Тієї ночі хлопці спали спокійно, ситі, в сухому одязі й теплі, впевнені, що їхнім злигодням скоро прийде край.

Вони б, либонь, не спали так безтурботно, якби знали, що відбувалося в той час за кілька миль од них.

Залишивши Різниці, Деніказі із своїми мисливцями проплив західний рукав озера Ідтен-туа. Потім, майже без перепочинку, повів свій загін суходолом до низки озер, що тяглися аж до Річки Замерзлого Озера. Минуло вже п'ять днів відтоді, як мисливці залишили Різниці, а їм і досі не здибався жоден олень. Охоплений тривогою Деніказі поспішав тепер до того місця, де за давніх часів часто ставали табором мисливці ідтен-елделі.

В тому місці лежало досить велике озеро, обабіч якого височіли круті горби. Його прибережну смугу килимом вкривали білі кістки тисяч і тисяч оленів, що гинули тут за минулих часів од рук мисливців. І що найважливіше – тут збереглися залишки «оленячої огорожі». Ця огорожа, зведена років двісті тому мисливцями ідтен-елделі, являла собою лінію кам'яних стовпів, що збігали до води від-західного горба. Стовпи, кожен зо три фути заввишки, були розставлені через тридцятифутові інтервали й надзвичайно скидалися на постаті людей, що стоять навколішках. В одному місці в цій лінії був ширший прохід, а обабіч його – кам'яні сховища, збудовані для чіпевейських стрільців з лука.

Деніказі знав про цю мисливську пастку з давніх індіянських переказів і тому вирішив чекати коло неї оленів, які мали вже от-от з'явитися.

І йому не довелося чекати їх довго.

Великі стада прийшли через кілька днів – саме в той час, коли Джеймі з Авасіном вже вирушили до Ідтен-сету.

За кілька годин мисливці Деніказі настріляли стільки оленів, скільки могли забрати з собою. Серця індіян сповнилися радості, бо ця багата здобич означала, що примара голоду не загрожуватиме більше селищам ідтен-елделі на березі озера Касмір.

Але гаяти час не можна було. Працюючи вдень і вночі, мисливці білували туші й розвішували сушитися на лозинках карликових верб тоненько накраяні шматки м'яса. За кілька днів м'ясо висохло і його вже можна було спаковувати в торби з оленячої шкіри. Коли це було зроблено, Деніказі віддав наказ: якнайшвидше повертатися додому.

Подолавши крізь дощ і туман велику відстань від озера, індіяни стали на ніч на березі Річки Замерзлого Озера, за якийсь десяток миль за течією від того місця, де спали Авасін і Джеймі.

Було вже далеко за північ, і тільки один індіянин не спав, пильнуючи вогнища. Він одійшов од табору на кількадесят кроків, аби назбирати ще трохи сухої лози, коли раптом якийсь слабкий звук примусив його насторожено озирнутися.

Хмари, що досі застували місяць, розвіялися, і бліде сріблясте світло на мить розлилося по рівнині. В ту коротку мить індіянин побачив якусь постать – і аж закляк із жаху. А тоді помчав назад, до табору, гукаючи на сполох.

Мисливці посхоплювалися, мов опечені. В усіх на устах було слово «ескімоси», бо перелякані індіяни були певні, що на них от-от нападе ворог. Вартовий, що зняв тривогу, побачив тільки щось ледь схоже на постать людини в хутряному одязі, але цього було досить для індіян, котрі протягом тижнів – відтоді як вторглися у володіння ескімосів – увесь час перебували в стані нервового напруження. Незважаючи на темряву, забувши про бистріні її пороги, чіпевеї позіштовхували свої каное у воду й щосили налягли на весла. Вони гребли так, наче за ними гнався сам диявол. Задовго до світанку їхні човни нечутно прослизнули повз те місце, де біля холодного вогнища спали Авасін і Джеймі.