Текст книги "Полонені Білої пустелі"

Автор книги: Фарлі Моует

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 12 страниц)

22. Чудовисько Барренленду

За тиждень справдилося Авасінове пророцтво: у хлопців з'явився свій власний собачий запряг. Поки вони приручали собак, Авасін, не гаючи часу, виготовляв два комплекти простої збруї – з лямками на груди, спину й черево, але без хомутиків.

Нарешті настав день, коли хлопці зняли свої санки з даху (вони тримали їх там, щоб росомахи не погризли шкіряні кріплення).

Побачивши санки, собаки збуджено загавкали й закружляли навколо хлопців.

– Бачиш, санки вони впізнали. Нумо, подивимось, чи впізнають вони також і збрую, – сказав Авасін з надією в голосі.

Він виніс упряж з хати й прив'язав її до санок. Собаки зразу ж підбігли до санок і стали перед ними, чекаючи, доки Авасін запряже їх. Першою хлопець поставив Еюскімо, потім зав'язав вузлики на упряжі Ікла. Не встиг він випростатися, як Еюскімо зірвалася з місця й разом з Іклом помчала вперед. Санки підстрибували й вихляли з боку в бік, а лайки, залишивши позаду галявину з хатиною, гналися схилом униз.

Отямившись, хлопці кинулися слідом за ними.

Втікачів вони наздогнали тільки десь за дві милі. Собаки заплуталися в упряжі самі, заплутали в ній і санки і тепер лежали, радісно виваливши язики, й чекали, доки їх визволять з ремінців.

Повертаючись до табору, Джеймі й Авасін зважували наслідки свого експерименту.

– Запряг-то в нас є, – сказав Джеймі, – але цього, виявляється, ще не досить. Треба навчити їх розуміти команди англійською мовою. Ми, мабуть, зробимо з ними кілька ходок до Кам'яного Іглу, щоб вони призвичаїлися, а потім уже почнемо вирушати в триваліші експедиції.

Протягом наступних чотирьох днів хлопці з собаками курсували між Табором Кам'яного Іглу й хатиною. Авасін прив'язав до санок ззаду довгу шворку – вхопившись за неї, їх можна було зупинити в разі, якщо собаки знов. надумають тікати. Втім, додому лайкам доводилося тягти такий важкий вантаж, що вони не могли б утекти, навіть якби хотіли цього. За чотири дні було зроблено сім ходок і вивезено всі харчі, які залишалися ще, в Таборі Кам'яного Іглу.

Собаки виявляли неабияку енергію й витривалість і потроху звикали до команд, що їх уживають лісові жителі: «Чо!» («Праворуч!») та «Г'ю!» («Ліворуч!»). Водночас вони вражали хлопців своїм невситимим апетитом. Робочі собаки взимку відновлюють свої сили, поглинаючи величезну кількість м'яса й риби, і хлопці вже з деякою тривогою спостерігали, як швидко тануть їхні запаси харчів.

Хлопці розуміли, що незабаром вони змушені будуть поповнити ці запаси. Певна річ, у Затишній Полонині водилися олені, але хлопці не наважувалися вбивати їх – частково через те, що їм було шкода цих гарних тварин, до яких вони звикли, а частково й тому, що цей гурт карібу міг урятувати їх від голоду в майбутньому, якщо настануть справді чорні дні.

З цієї причини, а також тому, що вони хотіли випробувати собак у дальній експедиції, хлопці вирішили зробити тривалий мисливський рейд у незнайому місцевість.

Джеймі вважав, що пасмо гір, яке простягалося на північ, може ховати в собі такі самі захищені полонини, де олені залишаються на всю зиму. Тим-то вони підготувалися до триденних пошуків. На санки хлопці навантажили харчі, спальні мішки, різне дорожнє начиння й велику в'язку дров.

Вирушили вони ясного зимового ранку, коли сонце ще ледь освітлювало сніг блідим промінням. В своєму хутряному одязі хлопці схожі були на ескімосів. Джеймі узяв рушницю, а Авасін надів через плече лук; в маленькому шкіряному сагайдаку в індіянина було п'ять стріл – дві з мідними гостряками, а три – з простого, над вогнем гартованого дерева.

Собаки рушили з місця в. кар'єр, і, щоб не відставати, хлопцям доводилось бігти підтюпцем за санками. Вони намагалися дихати рівномірно: повітря було дуже холодне, і кожен надто глибокий віддих боляче обпікав легені. Краї їхніх каптурів незабаром узялися кришталиками інею. Час од часу Джеймі доводилося скидати рукавички й терти руками ніс і щоки, щоб вони не обморозилися.

Та незважаючи на холод, день був чудовий. Крига на озерцях з гуркотом тріскалася, не витримуючи лютого морозу, а що вітру не було, то звуки розлягалися на багато миль. Хлопці ясно чули голодне крякання крука, хоч сам птах ширяв так високо в небі, що його не було видно.

Діставшись до Річки Замерзлого Озера, хлопці завернули на північ, у незнайому місцевість. Зо дві години вони просувалися понад берегом. Західні горби почали наближатися до річки, долина її дедалі звужувалася. Сніг під ногами був твердий, як асфальт, і жодна жива істота не наверталася хлопцям на очі.

Десь опівдні вони стали на обід, і поки Авасін розпалював невеличке вогнище, Джеймі зійшов на вершину горба, щоб оглянути місцевість попереду.

Від краси краєвиду йому перехопило подих, але який же він був неймовірно пустельний! Навсібіч, скільки сягало око, розходилися хвилі горбів – немов замерзлі хвилі океану. Спресований сніг сяяв сліпучим світлом, і жодне дерево, жоден камінь не пробивався крізь білий килим. Сама атмосфера цієї місцевості здавалася нереальною, вона немовби належала іншому світові, старішому за той, у якому ми живемо.

Побачене справило на Джеймі глибоке враження. Повернувшись до Авасіна й сівши поряд з ним коло вогнища, він спробував висловити свої почуття.

– У нас, на півдні, – сказав він, – світ немовби має дах і стіни. А тут той дах неначе зірвано, а стіни – розвалено. Я ніколи раніше не уявляв собі, який великий може бути світ!

– Великий і порожній, – відповів Авасін. – Відколи ми виїхали, ми ще не побачили й не почули жодної живої істоти, за винятком крука. Від'їдьмо від річки й подивімось, що робиться між тими горбами.

Вони нашвидку пообідали, знов склали всі речі на санки й завернули на захід, до скелястих горбів, що стриміли, темні, незасніжені, над рівниною. З півгодини вони простували без будь-яких пригод, а тоді Еюскімо задерла голову й завила. Її збудження передалося Іклові, обидва собаки налягли на посторонки й щосили потягли санки вперед.

– Вони щось учули! – застережливо вигукнув Авасін. – Можливо, оленя!

Біжачи слідом за санками, хлопці пильно вдивлялися вперед. Горби наблизилися, і вони вже бачили невеличку ущелину між сірими стрімчаками. Нараз Авасін припустив уперед, упіймав собак і зупинив їх.

– У тій розколині щось ворушиться, – притишеним голосом сказав він Джеймі. – Про всякий випадок приготуй рушницю. Полюватимеш сам – мені доведеться залишитися тут, коло собак.

Джеймі кивнув, загнав набій у ствол рушниці і, пригинаючись, подався вперед. Ховаючись за невисокою відногою, він пробіг ярдів сто, а відтак наважився випростатися й обережно виглянути через гребінь пасма.

Він помітив, як між величезними валунами промайнуло щось коричневе. Знов пригнувшись, Джеймі добіг до розколини у віднозі, що досі правила йому за прикриття. Прослизнувши через цей прохід, він завернув на південь. Хлопець не знав, що саме навернулося йому допіру на очі. Але він уже добре засвоїв той факт, що в засніженій тундрі око легко помиляється, визначаючи відстань. То міг бути й заєць, що пробіг зовсім близько, і олень, од якого його відділяла ціла миля. Та Джеймі не хотів ризикувати і тому крався вперед дуже обережно.

Тепер він опинився майже біля самих горбів; підступи до них були витикані невисокими гострими скелями, між якими громадилися, утворюючи заплутаний лабіринт, потрощені валуни. Джеймі вже не бачив ані санок, ані звіра, на якого полював. Втративши орієнтацію, він вирішив був, що треба вилізти на яку-небудь вершину й оглянути місцевість, – і цю мить почув віддалений крик.

Джеймі здалося, що він упізнав Авасінів голос, і здалося також, що він чує виття собак. Але всі ці звуки були надто слабкі, і він не мав певності, що не помиляється.

Хлопець повернувся й побіг назад, до високої скелі, повз яку допіру пройшов. Ціною неабияких зусиль йому пощастило нарешті видряпатися на неї, і, вхопившись обома руками за її верхівку, Джеймі окинув поглядом місцевість на сході.

Він побачив санки на снігу, маленькі, мов іграшкові. І маленьку фігурку Авасіна – він тікав геть від санок. А за ним, на невеликій відстані од нього, гнався звір. Коли Джеймі побачив його, у нього похололо на серці. Це був ведмідь, до того ж ведмідь небачених розмірів. Поряд із цим величезним, мов буйвол, хижаком, індіянин видавався ліліпутом.

Нажаханий побаченим, Джеймі навіть не помітив двох собак, вільних од упряжі, що наздоганяли ззаду ведмедя. Хлопець наполовину скотився, наполовину збіг з верхівки стрімчака і помчав на схід. Одна думка безнастанно пульсувала в його мозку: рушницю мав він, а в Авасіна був тільки лук, за даних обставин майже ні до чого не придатний!

Джеймі біг так, як ще не бігав ніколи в житті. Легені йому мало не розривалися, серце, здавалось, от-от вискочить з грудей. Один раз він спіткнувся й упав долілиць, тільки чудом не втративши притомність. Та за мить він уже знову був на ногах і знову мчав уперед, його втомлені ноги відштовхувалися від снігу, неначе заіржавілі поршні, в голові паморочилося так, що він майже нічого не бачив.

Йому здавалось, що минуло кілька годин, перш ніж він подолав останню скелясту відногу й збіг униз протилежним її схилом. Ось і санки – за кілька сотень кроків од нього. На мить його оглушив надривний гавкіт собак. Мов у тумані, Джеймі побачив, що одна лайка поранена й намагається одповзти геть від величезного ведмедя, а друга відчайдушно нападає на чудовисько, аби відвернути його увагу до себе.

Авасін бігає кружка, а ведмідь от-от його; вхопить. Джеймі спробував був крикнути, але легені йому боліли так, наче в них було повно битого скла. З його уст вихопився тільки хрипкий зойк, але й цього було досить. Авасін обернувся, побачив друга й щодуху припустив до нього.

Індіянин упіймав Джеймі за руку, коли той поточився й упав.

– Рушниця! – прошепотів Джеймі, втрачаючи свідомість. – Візьми рушницю!

Великі чорні хвилі непритомності зімкнулися над ним. Але тонучи в них, він ще встиг почути гуркіт пострілу, за яким майже зразу пролунали ще три; відтак темрява остаточно здолала його, і Джеймі вже більше не чув нічого.

Опритомнівши, він побачив, що лежить на одному спальному мішку, дбайливо вкритий, другим, біля багаття, яке яскраво палало. Вогнище бурхало на тлі нічної темряви, а в небі мерехтіло північне сяйво. Кожен віддих Джеймі оддавався болем у грудях. Він спробував перевернутися на бік. Поряд з ним щось заворушилося, і великий червоний язик лизнув його обличчя. Це був Ікло. Він лежав поряд, на спальному мішку, зібгавшись калачиком.

Авасін, що сидів навпочіпки перед вогнищем, помітив цей рух і подивився на Джеймі. На обличчі індіянина відбилося полегшення. Він широко всміхнувся й сказав:

– А я все жду, коли ж ти почнеш розпитувати мене. Суп уже вариться. Але сперш подивись на свій новий матрац.

Кривлячися з болю, Джеймі повернув голову. Під спальним мішком, на якому він лежав, була розстелена величезна шкура з грубим коричневим хутром. Розміри її були такі, що вона вільно застелила б долівку великого намету. Джеймі зачудовано помацав хутро. Яке ж воно довге! Не коротше, либонь, за волосся на його власній голові.

В цю мить Авасін підійшов до нього з бляшанкою, по вінця повною густого м'ясного бульйону.

– Випий, і тобі зразу ж полегшає, – бадьорим голосом сказав він. – Знаєш, це просто чудо, що ти не віддав богові душу. Бігаючи в таку холоднечу, можна запросто відморозити собі легені. Як ти почуваєшся?

Хоч Авасін говорив весело, в душі він був глибоко стривожений. Він знав, що люди гинули, наковтавшись морозного арктичного повітря.

Джеймі спробував усміхнутись.

– Болить у грудях, – відповів він. І спитав: – То що ж сталося?

Зрадівши, що Джеймі подав нарешті голос, Авасін охоче почав розповідати про свій бій з ведмедем:

– Коли ти зник з очей, я вирішив перейти на інше, зручніше для спостереження місце. Я йшов попереду, собаки – за мною. Раптом вони почали гарчати. Я подумав, що вони, мабуть, просто збуджені. Нарешті Ікло завив. Я обернувся, щоб заспокоїти його, боячись, що він сполохає тобі здобич. І в цю мить побачив ведмедя! Він був не більш як за чверть милі від мене – біг чвалом з підвітряного боку. Видно, він учув запах м'яса, що лежало на санках.

З переляку я наче до місця прикипів. Ведмідь звівся на задні лапи. Собаки мов збожеволіли. Я загорлав: «Джеймі!» Але тут ведмідь пирхнув, опустився на всі чотири лапи й кинувся до нас. В упряжі собаки нізащо не втекли б від нього, тому я перерізав посторонки, звільнив їх і припустив геть. Я сподівався, що ведмідь зупиниться коло санок почне їсти м'ясо.

Але він не зупинився! Він гнався за мною і вже наздоганяв. Я почув, як собаки зняли страшенний гавкіт.

Нарешті я видихся, зупинився й озирнувся. Ведмідь стояв на задніх лапах, а собаки кидалися на нього. Ти ж знаєш – наші лайки не карлики, але поряд з тим ведмедем вони були, мов миші проти лисиці!

Джеймі, схвильований розповіддю, навіть забув про біль у грудях і сів.

– А що було потім? – спитав він хрипко.

– Собаки зупинили ведмедя, – повів далі Авасін, – але я знав, що надовго затримати його вони не зможуть, що за кілька хвилин він порішить їх обох. Тоді я побіг назад, але ведмідь навіть не глянув у мій бік – гадав, мабуть, що від мене йому не загрожує ніяка небезпека. Наблизившись, я почав стріляти з лука. Перша стріла, напевно, влучила йому в лапу, але він навіть не почухався.

А потім він з розмаху зачепив лапою Еюскімо, і вона підлетіла в повітря, мов сніжка, а коли впала, то ще три рази перекинулася. Тоді Ікло зовсім оскаженів. Він вчепився у ведмедя ззаду й просто завис на ньому. Я тим часом випустив усі стріли й у відчаї не знав, що робити далі, коли раптом з'явився ти.

Ну, а потім уже все було просто. Я вихопив з твоїх рук рушницю й відкрив вогонь.

Хоч який дужий був цей ведмідь, та встояти перед кулями він не міг. Він опустився на передні лапи, кинувся був до мене, та нараз зупинився, начебто здивований, і повалився на сніг.

Оце, власне, і все. Якби Еюскімо не була поранена, а ти – непритомний, я б, мабуть, зомлів. Але я знав, що мушу доглянути тебе й собаку, а тому, коли трохи заспокоївся й перестав тремтіти, розпалив багаття. Потім мені ще треба було оббілувати ведмедя. Якби він захолов і промерз, то шкуру з нього вже неможливо було б зняти. Я її зняв тільки з одного боку, бо не подужав перевернути його на другий.

Вранці Джеймі почувався так, наче в легені йому встромили розпечене залізо, але дихалося йому вже легше, і він сказав, що може повертатися додому. Авасін закидав ведмежу тушу вирубаними брилами снігу, потім поклав на санки Еюскімо (бо сама вона йти не могла) і запряг у них Ікла.

Повільно, щоб Джеймі не доводилося дихати над силу, вони рушили додому.

Надвечір хлопці були вже в хатині. Авасін поклав Джеймі в ліжко, потім перев'язав рани Еюскімо. Життю лайки не загрожувала небезпека: вона відбулася великим садном на спині й двома глибокими ранами на стегні.

Через тиждень Джеймі вже знову дихав нормально, кольки в грудях припинилися. Еюскімо теж незабаром очуняла, хоч якийсь час у неї ще погано згиналися задні лапи.

А коли Джеймі нарешті почувся впевнено на ногах, вони з Авасіном впрягли в санки Ікла, самі впряглися в лямки і подалися по ведмежину.

Розміри туші забитого хижака глибоко вразили Джеймі. Ведмідь був більший за бугая, не поступався масивністю перед диким буйволом. Безперечно, цей велетенський звір був тундровий грізлі – ведмідь, про якого мало хто з білих людей навіть чув і якого бачили тільки лічені одиниці. Самотній мешканець широких арктичних просторів, тундровий грізлі є можновладний правитель того снігового царства. Нечисленні ескімоси, що живуть там, уникають зустрічі з ведмедями і мають на це всі підстави. Бо ці хижаки, вагою в півтонни, озброєні гострими, як бритва, дводюймовими пазурами. Звичайно грізлі обходять людей стороною і лихою вдачею не відзначаються. Очевидно, тільки жорстокий голод примусив цього невдаху напасти на хлопців, бо на таку пору року тундрові ведмеді вже залягають звичайно в зимову сплячку.

Хлопці привезли додому лапу. На вигляд ступня її мала добрих десять дюймів завширшки і цілий фут завдовжки. Джеймі відразу ж заходився обмірювати її, а скінчивши – спохмурнів.

– Оті чудні сліди, що ми бачили коло кам’яного іглу місяць тому, залишив не ведмідь, – промовив він.

Авасінові довелось погодитися з цим. Засинаючи тієї ночі, хлопці думали про таємничі сліди, а потім бачили неприємні сни…

23. Втеча

Наближався кінець листопада, і зима вже неподільно владарювала над Барренлендом. Люті хурделиці раз у раз налітали з північних морів, сковуючи тундру своїми льодовими пальцями. Пурга не вщухала по кілька днів поспіль, не дозволяючи хлопцям і на десяток кроків відійти од дверей хатини. Світ, в якому вони існували, весь час зменшувався, аж доки вони стали в'язнями своєї маленької хатини.

Спочатку хлопці не надавали цьому значення. В хаті їм було тепло й затишно, і вони знали, що мають досить харчів на чорний день. Попервах їм навіть приємно було сидіти поряд з собаками перед відкритим вогнищем і балакати чи робити якусь дрібну роботу, прислухаючись до несамовитого завивання вітру надворі.

Дні тепер стали зовсім короткі. Світало десь після десятої, а близько третьої години пополудні ніч уже оповивала білу, вітрами второвану тундру. Три кам'яні каганці споживали так багато жиру, що запаси смальцю почали катастрофічно танути. Хлопцям довелося перейти на одну лампу, і ту вони засвітлювали лише на кілька годин на день. Отож дедалі більше часу їм доводилося просиджувати при непевному світлі вогнища, балакаючи або граючи у відомі Авасінові індіянські ігри.

Джеймі навчився грати в «котячі гойдалки» – вив'язувати складні фігури з великої сухожильної петлі, почепленої на кінчики пальців. Коли це набридло, хлопці взялися за «удзі» – гру на вгадування з камінцями й трісками. Проте і ця, і інші ігри, що їх вони знали або вигадували, розважали їх недовго: незабаром хлопці втрачали до них інтерес.

Вони без угаву балакали, намагаючись розвіяти дедалі зростаюче почуття неволі й туги. Джеймі розповідав довгі історії зі свого шкільного життя в Торонто, а Авасін – старовинні індіянські легенди й мисливські бувальщини.

Їм легше було переносити ті короткі години, коли світився каганець. Тоді вони не витрачали марно й хвилини: шили собі нові одежини із шкур, лагодили різне начиння, виготовляли нову собачу збрую, вистругували стріли для лука. До того ж треба було ще й рубати дрова, носити воду, готувати їжу. Джеймі особливо подобалося вигадувати нові страви з того обмеженого запасу харчів, який вони мали. Він готував печені з м'яса, змішаного з рибою. Одного дня він зробив підливу із сушеної водянки. Він намагався щоразу по-новому засмажити оленину і навіть випікав «оладки» з розтертого на борошно й заправленого жиром сушеного м'яса.

Хоч як це дивно, хлопці не тужили за стравами, до яких звикли на півдні. Протягом перших кількох тижнів їм бракувало солі й цукру, але тепер вони вже звикли обходитися без них. Про борошняні вироби вони згадували довше; однак місяць, проведений у тундрі, притупив і це бажання, і навіть згадка про гарячі коржики більше не псувала їм настрою.

З досвіду вони вже знали, що м'ясо, і саме тільки м'ясо, може заступити їм усі продукти, з однією дуже важливою умовою, а саме: з пісним м'ясом треба їсти багацько жиру.

Раз чи два, коли завірюха ненадовго вщухала, хлопці виходили надвір, але оддалятись від хатини не наважувалися, бо хмари на небі не розвіювалися й щохвилі могла знову знятися пурга.

Під час цих вилазок Авасін підстрелив з лука кількох куріпок, а Джеймі розставив десяток сирицевих силець, і в них впіймалося два вгодованих зайці. Вони приємно урізноманітнили харчування хлопців, та вистачило їх, звичайно, тільки на те, щоб роздражнити хлоп'ячі апетити.

Через те, що погода зіпсувалася, собакам доводилося здебільшого сидіти в хаті. І коли Джеймі особливо занепадав духом, він переводив погляд на двох великих гарних псів, і в серці його знов спалахувала надія, бо він вірив, що колись вони допоможуть їм вирватися з полону похмурого зимового Барренленду.

На початку своїх пригод хлопці рідко згадували про рідних, бо пересвідчилися, що такі згадки навівають на них страшну тугу, яка позбавляє сили й снаги і волі до праці.

Проте, в міру того, як спливали дні, вони все частіше думали про рідну домівку.

Наближався Новий рік. Авасін уявляв собі, як його одноплемінники весело готуються зараз до традиційних новорічних відвідин інших індіанських таборів. На багато миль довкола селища крі люди збиратимуться на святкові вечірки, і собачі запряги, прикрашені яскравими стрічками й дзвінкими бубонцями, мчатимуть від хати до хати. Авасін знав, однак, і те, що веселі вигуки не лунатимуть у хаті Альфонса і Мері Мівасін, бо вони оплакуватимуть сина, якого вважають загиблим.

Джеймі часто згадував свого дядька Енгуса і думав при цьому, що Енгус Макнейр, напевно, давно вже втратив, надію знову побачити свого небожа живим.

Одного разу Джеймі полічив карби на свинцевій штабці, і раптом у нього вихопилося:

– До Нового року залишається рівно один тиждень. Всі наші вважають, либонь, що ми загинули.

Решту того дня хлопці просиділи в хатині, охоплені глибоким смутком, який ще більше посилювало журливе завивання пурги. Такого гострого нападу туги вони досі ще не зазнавали, і цього разу вже нічим заглушити її не могли.

Протягом наступних двох днів єдиною темою їхніх розмов була втеча на південь. Їхня журба передалася собакам, і ті скавуліли, висловлюючи хлопцям своє співчуття. Життя в маленькій хатинці, схованій на дні Затишної Полонини, втратило свою принадність.

А потім, за п'ять днів до Нового року, погода різко змінилася. Вітер почав стихати і, нарешті, остаточно вщух. Сонце зійшло і, яскраво сяючи, зависло низько над обрієм. Потепліло. Маси теплого повітря вторглися в Арктику з півдня, принісши з собою облудне почуття весни, до якої насправді залишалося ще цілих п'ять місяців.

Хлопці з радості втратили здоровий глузд, просто-таки очманіли. Стоячи в самих подертих сорочках надворі коло хатини, обидва мали на думці одне й єдине: ось вона, нарешті, довгождана нагода! Тепер можна спробувати втекти звідси…

При цьому вони вперто відганяли од себе думки про ризик і небезпеку. Бажання вирватися з тундри було в них настільки велике, що вони відмовлялися дивитись в обличчя фактам.

А факти були такі: по-перше, зрадлива гарна погода не могла тривати більше кількох днів; на зміну їй знов мусила прийти люта зима. По-друге, щоб добутися до перших північних селищ чіпевеїв, хлопцям треба було подолати понад триста миль закутої в кригу й сніги і всім вітрам відкритої рівнини. Такий перехід мав забрати в них не менше двох тижнів, ба й цілих три, навіть якщо вони подорожуватимуть день у день. А це означало, що їм доведеться нести на собі й везти на санках понад двісті фунтів харчів – для себе й для собак. Цей важкий вантаж гальмуватиме їхнє просування вперед, а отже й їжі до кінця шляху їм потрібно буде ще більше. До того ж цей розрахунок грунтувався на тому, що погода весь час сприятиме їм! Але відлига аж ніяк не тривала б три тижні. Пурга могла на цілий тиждень затримати їх у дорозі – просто неба, без палива, з обмеженим запасом харчів, що танутиме на очах!

Якби хлопці зважили все тверезо й холоднокровно, то зрозуміли б, що мають дуже мало шансів живими завершити цю небезпечну подорож. Але того грудневого дня вони не хотіли думати тверезо. Власне, вони не хотіли думати взагалі, не хотіли знати нічого, крім одного лиш: додому! Вони повертаються додому!

Та все ж, незважаючи на такий безшабашний настрій, хлопці подбали про те, щоб узяти з собою все необхідне. На санки вони навантажили жир, пемікан, в'ялену рибу й м'ясо. Вони взяли з собою також намет, зроблений з трьох шкур карібу. Від запасних ковдр та одягу їм, проте, довелося відмовитися, бо вони знали, що кожен зайвий фунт вантажу буде їм, як камінь за плечима. Сокиру, все своє важке начиння, ведмежу шкуру і навіть лук із стрілами вони залишили в хатині.

Коли санки були нарешті навантажені й собаки вже повискували й смикалися в упряжі, нетерпляче чекаючи команди вирушати, хлопці на кілька хвилин повернулися до хатини й посиділи коло вогнища, що згасало. Лише тепер, коли настав час прощатися з їхнім житлом, вони по-справжньому зрозуміли, що встигли зріднитися з ним. Тут їм не загрожувала ніяка небезпека. Тут розумом і руками своїми вони здобули перемогу над суворою природою, вистояли в боротьбі за життя. Тут вони стали мужчинами.

Нарешті Джеймі підвівся, востаннє обвів поглядом хатину, аби пересвідчитися, що все лежить на своїх місцях, прикрите й неприступне повсюдним росомахам, і підійшов до дверей.

– Ходім, – неголосно мовив він. – Ми ж ідемо звідси не назавжди. Коли-небудь ще повернемося сюди.

Авасін вийшов слідом за ним, і вони зачинили двері й підперли їх деревинами.

Собаки рушили до виходу з полонини, і хлопці подалися слідом за ними, згинаючись під вагою своїх мішків. Зійшовши на оз, вони обернулися й востаннє подивились на хатину й на цівку блакитного диму від майже згаслого вогнища, що нерухомо зависла в прозорому повітрі.