Текст книги "Полонені Білої пустелі"

Автор книги: Фарлі Моует

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 12 страниц)

Фарлі МОУЕТ
ПОЛОНЕНІ БІЛОЇ ПУСТЕЛІ

Перекладено за виданням: Farley Mowat. Lost in the Barrens. Little, Brown & Co. Boston – Toronto, 1956.

Малював МИХАЙЛО СМИРНОВ

1. Джеймі й Авасін

Червень ішов на спад. Минув уже рік, відколи Джеймі Макнейр залишив своє рідне місто Торонто, аби розпочати нове життя в субарктичних лісах північної Канади. На берегах озера Макнейр зеленіли модрини – взимку вони стояли чорні. А з озера долинали пронизливі крики полярних гагар. Джеймі сидів навпочіпки перед рубленою хатиною, допомагаючи своєму дядькові спаковувати хутра впольованих за зиму звірів, і згадував той пам'ятний день, коли він зійшов з потяга на маленькій і відлюдній північній станції Те-Пас, де на нього чекав дядько.

Енгус Макнейр, Джеймів дядько, тримав колись факторію за Північним колом, потім став капітаном звіробійного судна, що плавало в Берінговому морі, і, нарешті, – мисливцем у безкраїх лісах півночі. Для Джеймі він був мало не казковим героєм, і хлопець невимовно зрадів, одержавши від дядька таку телеграму:

ЧЕКАТИМУ ТЕБЕ В ТЕ-ПАСІ КРАПКА ПОДРОБИЦІ ЛИСТОВНО

ЕНГУС МАКНЕЙР

Довгожданий лист не тільки врадував, але й засмутив Джеймі – болісним нагадом про трагічну загибель його батьків в автомобільній катастрофі, що сталася сім років тому. І Джеймі раптом усвідомив те, над чим раніше якось не замислювався – усвідомив, що крім дядька, якого він зроду не бачив, у нього немає жодного родича на всім білім світі. Останні сім років він безпечно прожив у стінах школи-інтернату, ніколи навіть не припускаючи, що міг би жити якось інакше. Але тепер, читаючи листа від Енгуса Макнейра, він зрозумів, що інтернат для нього – не рідний дім і рідним, власне, ніколи не був.

Джеймі було дев'ять років, коли загинули його батьки, і Енгус Макнейр, як єдиний близький родич хлопця, став його опікуном. Саме Енгус віддав Джеймі до школи-інтернату в Торонто і, до речі, школи дуже доброї, бо він поклав собі забезпечувати хлопця тільки всім найліпшим. Сім років мисливець не розлучався з рушницею, полював з лютою енергією, заробляючи гроші, бо в школу доводилося платити чимало. Але за останні два роки ціни на хутро різко впали, і від заощаджень Енгуса майже нічого не залишилося.

Все це дядько пояснював у своєму листі.

«Отож виходить, Джеймі, – писав він, – що далі тримати тебе в тій школі я не годен. Звичайно, ти міг би зостатися в Торонто, влаштувавшись на якусь роботу, але ти ще замалий, і до того ж мені здається, що ти радше приїхав би до мене. Адже нам давно вже час познайомитися. Сподіваюсь, що я вгадав твоє бажання. Твій квиток і гроші на поїздку – в цьому конверті. Чекаю на тебе, хлопче, і маю надію, що ти приїдеш».

Енгус, певна річ, міг би й не сумніватися. Вже багато років найулюбленішими книжками Джеймі були ті, що розповідають про північ, і багато років Енгус Макнейр був його кумиром.

І от наприкінці червня Джеймі опинився у вагоні трансканадського експреса, в ушах йому ще лунали прощальні вигуки шкільних друзів, які зичили йому щасливої дороги. Два дні потяг мчав на захід, а тоді різко завернув на північ, через провінцію Манітоба. Темні соснові ліси почали наступати на фермерські поля, потяг трохи притишив хід, долаючи горби, що простягалися до прикордонних земель [1]1
  Прикордонні землі в Канаді й США – назва історична. Так позначалася колись занята білими поселенцями територія, за якою лежали землі непідкорених індіянських племен.


[Закрыть].

Ще два дні прямував на північ експрес і п'ятсот миль за Вінніпегом зупинився нарешті коло залізничної платформи, збитої з грубих дерев'яних дощок. Джеймі зійшов на неї й став, трохи розгублено роздивляючись довкола – на рублені хатини, до яких з усіх боків підступав ліс, немовби заміряючись поглинути маленьке поселення Те-Пас.

Кремезний рудобородий чолов'яга в куртці з оленячої шкіри підійшов до хлопця й міцно, по-ведмежому обняв його за плечі.

– Ну, що, не впізнав мене, Джеймі? – вигукнув він.

З усмішкою вислухавши слова вітання, що їх, затинаючись, пробелькотів Джеймі, він ще дужче стиснув рукою його плече, повернув хлопця обличчям до півночі й сказав:

– Ось вона, північ, перед тобою, хлопче. І ладен закластися, що не мине й місяця, як ти її полюбиш.

Пророцтво Енгуса Макнейра справдилося: шість тижнів добувалися вони на каное до озера Макнейр, і за час їхньої подорожі дика, нескорена краса цього незнаного краю полонила серце Джеймі. І от тепер, за рік по тому, хлопець уже зріднився з цим світом. Рік, проведений у лісах, напружив його плечі дужими м'язами, і він здавався тепер навіть вищим за свій зріст – п'ять футів і вісім дюймів [2]2
  Фут– 30,5 см; дюйм– 2,5 см.


[Закрыть]. Літнє сонце й зимові вітри засмажили його обличчя, а блакитні очі дивилися зірко й уважно з-під скуйовдженого русявого волосся.

І невеличка хатина на озерному березі стала для нього домом – першим справжнім рідним домом після загибелі батьків.

Хоч їхня хатина стояла за десяток кроків від піщаного берега, але ліс її оточував мало не з усіх боків. Навіть найшаленіші зимові хуги не годні були до неї пробитися, а брусовані стіни, добре зашпаровані мохом і глиною, надійно захищали від найлютіших морозів. Вигідно примостившись між деревами, хатина дивилася двома маленькими віконцями на озеро – простору сліпучо-блакитну водяну гладінь улітку й велику білу рівнину узимку.

Всередині хатина була поділена на дві кімнати. В більшій вони жили. Попід стінами в ній стояли два саморобні тапчани, а посередині – пузата квебекська грубка, що в зимові дні розжарювалася до ясно-червоного кольору. Поряд з грубкою, майже на всю довжину кімнати, простягався збитий з грубих дощок стіл, з обох кінців якого височіли великі саморобні крісла, оббиті шкурами чорних ведмедів. На полицях уздовж брусованих стін розмістилися рушниці, велика колекція індіянських з дерева вирізьблених статуеток, а також зачитані книжки Енгусової бібліотеки. На підлозі, настеленій обаполами, лежало з півдесятка м'яких оленячих шкур, вичинених індіянським способом, – вони правили за килими.

Другу кімнату – маленьку кухню – відділяла від першої збита з колод перегородка, і за тією перегородкою Енгус готував прості, але ситні страви, що їх полюбляють мешканці півночі.

Хоч від цивілізованого світу їхню хатину відокремлювали чотириста миль, а від найближчої оселі білої людини – двісті, Джеймі не почував себе тут самотнім. Миль за двадцять од них стояли табором індіяни лісового племені крі. Між цими гарними, дужими людьми й Енгусом Макнейром давно виникла міцна дружба, і Джеймі незабаром також заприязнився з ними. Альфонс Мівасін, ватажок племені крі, був надійним супутником Енгуса в незліченних мисливських походах, отже не дивно, що Альфонсів син Авасін став побратимом Джеймі.

Зовні Авасін був повна протилежність Джеймі – худий, як тріска, довге чорне волосся мало не до плечей і чорні очі, в яких спалахували веселі вогники, коли хлопець усміхався – а усміхався він дуже часто. Авасін провчився три роки в школі для індіянських дітей у далекому Пелікан-Нерроузі і говорив та читав по-англійському не гірше, либонь, за міського хлопця. Але решту життя свого він провів у самому серці північних лісів і назавжди зріднився з дикою і суворою природою.

Джеймі й Авасін відразу ж потоваришували, і юний індіянин узяв на себе роль учителя. Джеймі виявився здібним учнем – незабаром він уже вмів орудувати веслом і правити собачим запрягом. До того ж він став влучним стрільцем і навчався ловити звіра капканами, так що невдовзі заробив собі на власну рушницю двадцять другого калібру. А головне, завдяки своїм учителям Авасіну й Енгусу Макнейру Джеймі перейнявся могутнім почуттям любові до життя, особливо притаманним тим, хто живе в лісах далекої півночі.

Так, минулий рік був повний подій та пригод, і Джеймі заново переживав їх у своїй уяві, зв'язуючи сирицею купу ондатрових шкурок. Нараз він звів очі: з-поза берегового закруту випливло легке кедрове каное.

На носі човна сидів, вітально вимахуючи веслом, Авасін. А на кормі флегматично посмоктував свою стару люльку Альфонс, спроквола занурюючи весло з крижану озерну воду.

2. Табір індіян крі

Альфонс і Авасін були часті гості в хатині Макнейра, але цього ранку їх привела сюди особлива причина. Альфонс давно підозрівав, що найближчий скупник хутра, факторія якого стояла за двісті миль на південь звідси, обдурює мисливців крі. Він поділився своїми сумнівами з Енгусом, і той запропонував ватажкові вирушити вдвох у довгу подорож до Те-Паса, де хутра скуповували за твердими цінами. Порадившись з мисливцями свого племені, Альфонс вирішив пристати на Енгусову дружню пропозицію.

Рішення ватажка вносило зміни в попередні Енгусові плани. Він збирався був узяти з собою на південь Джеймі, але навіть його велике вантажне каное не могло б умістити всієї здобичі індіян, а також двох чоловіків і хлопця. Отже, було домовлено, що до повернення чоловіків, тобто протягом шести-восьми тижнів, Джеймі житиме з Альфонсовою родиною в таборі крі на березі поблизького озера Танаут.

– Шкода, що я не можу взяти тебе з собою. Ти вже, будь ласка, не журись, – сказав Енгус.

Джеймі рішуче захитав головою.

– А я й не збираюся! Ми з Авасіном тут нудьгувати не будемо.

Енгус у душі зрадів, що Джеймі воліє залишитися в лісі й не виявляє туги за принадами цивілізації.

– Молодець! – сказав він. – Ну, а я вже про тебе не забуду, коли ходитиму по крамницях в Те-Пасі. Обіцяю привезти тобі новісіньку рушницю, щоб почував ти себе в лісі справжнім мисливцем. А тим часом можеш ходити на лови з моєю дубельтівкою тридцятого калібру.

Джеймі аж плечі розпростав з гордості, бо дозвіл полювати з рушницею такого калібру означав, що Енгус уже вважає його за майже дорослого чоловіка.

– Я за тебе, звісно, не хвилююся, – вів далі Енгус, – але затям собі одну річ. Авасін знає північ краще, ніж знатимеш ти, навіть коли проживеш тут усе життя. Тим-то командувати буде він, і якщо ти забудеш про це, то, повернувшись, я тобі про це нагадаю – і не чим-небудь, а лопаттю весла!

Авасін одразу ж скористався з свого привілею.

– Авжеж! – вигукнув він. – Я – командир. А тому іди-но до нашого каное й чисть рибу, яку ми привезли на вечерю!

– Отакої! – обурився Джеймі. – Дядько зовсім не про таке казав! Хто останній добіжить до каное, той і чиститиме рибу!

Хлопці кинулися наввипередки до озера, зіткнулися коло човна, зчепились і впали, борюкаючись, на землю.

Альфонс з усмішкою спостерігав їх.

– Коли цуценя й лисеня бавляться разом, боги радіють, – сказав він. – Авжеж, нам нема чого непокоїтися за них. В усякому разі, мій брат Соломон не спускатиме з них ока, а жінка дбатиме про те, щоб їм нічого не бракувало.

Через три дні велике каное відчалило від берега озера Танаут, до бортів навантажене паками хутра. Авасін і Джеймі разом з чоловіками й жінками табору крі дивилися йому вслід, аж доки воно зникло з очей. Потім вони повернулися тінистим схилом до табору – кільканадцяти брусованих хатин, що примостилися край темно-зеленого лісу.

Джеймі сподівався, що все літо вони з Авасіном будуть рибалити, полювати й ходити в лісові походи, але незабаром він переконався, що розпорядок його життя залежить од волі інших людей. Мері Мівасін, Альфонсова огрядна й життєрадісна дружина, з ранку й до вечора не давала хлопцям перепочинку. То треба було витягати риболовні сіті, то збирати хмиз, то годувати собак. Десятки подібних дрібних доручень забирали цілий день.

Мері ж віддячувала хлопцям тим, що частувала їх гарячими коржами з вівсяного борошна й порошка, замішаних з цукром на воді, запеченою фореллю й сигом, смаженою олениною або дичиною і цілими галонами гарячого солодкого чаю, що його так полюбляють індіяни.

Таке життя цілком задовольняло Джеймі, але вільного часу в нього лишалося зовсім мало, і хлопцеві вже здавалося, що його мріям про похід у ліс так і не судилося справдитись. Весь час він мав виконувати якісь доручення. Так минуло три тижні. Не за горами був і кінець липня. Аж ось одного вечора на дверях їхньої хатини несподівано з'явився Авасінів дядько Соломон. Він коротко повідомив:

– До нас озером пливуть гості. Три каное оленеїдів з півночі. Вони пристануть до берега десь за годину, і ти, Авасіне, мусиш зустріти й привітати їх там, бо ти син ватажка.

Сказавши це, Соломон зник.

Джеймі зачудовано спитав у свого друга:

– А хто вони такі – оці оленеїди?

Авасін спохмурнів.

– Це ідтен-елделі, люди з племені чіпевеїв. Вони живуть миль за сто на північ від нас. Колись ми з ними ворогували. Але Альфонс давно вже зав'язав з ними дружбу, і тепер вони іноді приїздять до нас у гості. Здебільшого коли у них трапляється якесь лихо.

Авасін довечеряв поспіхом і рушив до дверей.

– Ти лишайся тут! – кинув він на ходу через плече, і ці слова прозвучали як наказ.

Джеймі обурено пробурмотів щось услід приятелеві, але зостався в хаті. Визираючи з розчинених дверей, він побачив, як три берестяних: каное повільно випливають з надвечірнього туману, прямуючи до берега. В кожному човні сиділо по два чоловіки – невисокі на зріст і убрані в одяг, пошитий з оленячих шкур – на відміну від людей племені крі, що зустрічали їх на березі в своїх звичайних синіх джинсах і барвистих бавовняних сорочках.

Коли до берега залишилося кілька футів, гості вийняли весла з води. Один з них вигукнув слова вітання низьким, гортанним голосом. Авасін одразу ж відповів тією самою незнайомою мовою. Каное уперлися носами в пісок, і шість ідтен-елдельських мисливців вилізли з них і спинилися перед гуртом крі, що чекав на березі.

Кілька жінок крі зразу ж збігли прибережним схилом униз, несучи рибу, борошно й чай. Чіпевеї розклали багаття і незабаром жадібно накинулися на їжу, а їхній ватажок став осторонь з Авасіном і Соломоном. Ватажок прибулих, на ім'я Деніказі, був дужий, присадкуватий чоловік середніх років із смаглявим рябим обличчям.

Нарешті він з Авасіном і Соломоном, що йшов назирці, піднявся схилом угору й увійшов до хати. Чорні, мов вуглинки, очі Деніказі на мить затрималися на Джеймі, а тоді одвернулися, й більше ватажок не звертав уваги на хлопця, наче його там і не було. Джеймі тихенько сів у кутку, а Мері заходилася варити чай. Індіяни розмовляли між собою мовою чіпевеїв.

За годину, коли Деніказі повернувся до своїх супутників, Авасін задовольнив, нарешті, цікавість Джеймі, який нетерпеливився дізнатись про причину візиту.

Деніказі був ватажок стійбища чіпевеїв, розташованого на березі озера Касмір, за яким починалися рівнини Барренленду [3]3
  Барренленд(англ. буквально «безплідна земля») – назва канадської тундри.


[Закрыть]. Цих людей називали оленеїдами тому, що все їхнє життя залежало від карібу – оленів, величезні стада яких мандрують в арктичній зоні.

Влітку карібу пасуться в тундрі, але восени десятки тисяч їх переходять у ліси, де вони зимують. Чіпевеї харчуються майже виключно олениною й вівсяними коржами. Єдиний інший звір, на якого вони полюють, – це білі песці, що їхні шкурки вони обмінюють на набої, борошно й чай.

Минулої зими, однак, полювання на песців було невдале, отож одноплемінники Деніказі не мали чим розраховуватися за мисливську амуніцію. Хазяїн факторії відмовився дати їм набої в кредит, тим-то навесні оленеїди не змогли настріляти стільки карібу, аби стачило до осені. І от тепер люди голодували і собаки вже навіть здихали з голоду. Людям теж загрожувала голодна смерть, і через це Деніказі прибув до своїх колишніх ворогів – крі прохати допомоги.

– Їм потрібен місячний запас харчів і набої, – вів далі Авасін. – Деніказі хоче повести загін мисливців прямо в тундру, знайти оленів на їхньому літньому пасовиську й повернутися додому з в'яленим м'ясом, якого б вистачило до осені. Він, мабуть, і справді опинився в безвихідному становищі, якщо наважується на таке відчайдушне діло. Адже тундра – це країна ескімосів. Колись, давним-давно, чіпевеї з року в рік полювали в тундрі, але при цьому нападали й на ескімосів щоразу, як зустрічали їх. В ті часи у чіпевеїв були рушниці, а ескімоси не мали їх. А потім і ескімоси завели вогнепальну зброю й почали давати здачі. Відтоді ідтен-елделі більше не наважуються вторгатись у північні рівнини.

– Ти допоможеш їм? – запитав Джеймі. Авасін уперто стиснув уста.

– Так, – відповів він. – Дядько Соломон вважає, що цього робити не слід. Мовляв, вони все вигадали, щоб видурити в нас оті речі. Але мій батько ніколи не відмовляв голодній людині.

Мері підтримала сина. Поклавши руку Авасінові на плече, вона стиха мовила:

– І мати твоя теж ніколи цього не робила. Жодна людина нашого племені не відмовляла в їжі голодному!

Авасін усміхнувся до неї.

– Я певен, що вони не обманюють нас, мамо, – сказав він. – І як на те вже пішлося, то я знаю спосіб їх перевірити. Я попливу разом з чіпевеями до озера Касмір і на власні очі подивлюся, чи дійсно справи в них такі погані. А набої повезу в своєму каное, і коли пересвідчуся, що Деніказі вони справді потрібні, то й вручу їх йому там.

Джеймі схопився на рівні ноги.

– Цебто ти хотів сказати, ми попливемо! – крикнув він. – Ти ж не залишиш мене тут, правда?

Мері засміялася.

– Здається мені, що мій син придумав цей план, аби трошки побайдикувати, – сказала вона. – Але твоя пропозиція мені подобається: в такий спосіб ти розвієш Соломонові сумніви, та й я од вас відпочину – хоч кілька днів не будете під ногами крутитися. А щодо Деніказі я певна – він нікому не дасть скривдити сина Альфонса Мівасіна.

– Отже, ти відпускаєш нас? – вигукнув Авасін.

Його мати кивнула головою.

Не тямлячи себе від радості, обидва хлопці вискочили з хатини, аби поділитися новиною з усім табором. Мері дивилася їм услід з порога, широко усміхаючися.

3. До табору оленеїдів

Сонце ще не вийшло з-за обрію, коли Авасін розбуркав свого приятеля. Мері вже поставила для них на стіл велику сковороду смаженої риби й чайник. Хлопці похапцем проковтнули сніданок, схопили свої рюкзаки й помчали до озера – туди, де в імлистому передсвітанні бовваніли на піску рівненько вишикуване каное.

Чіпевеї вантажили на свої човни торби з борошном, в'яленим м'ясом і рибою – дарунками від племені крі. За кілька ярдів од них, навколо вузького сімнадцятифутового каное з кедрової кори, обтягнутої брезентом, скупчилися жителі селища. Цим човном мали пливти хлопці, і Мері, Авасін та його дядько Соломон півночі не спали, споряджаючи його в дорогу.

На дні каное були дбайливо складені дві постелі – згорнуті важкі вовняні ковдри, невеличких розмірів риболовна сіть, волосінь із запасними гачками, маленька сокира, просмолена парусина прикривати вантаж, яка могла правити також за намет, і п'ятдесят футів линви півдюйма завтовшки – на той випадок, коли човен треба буде тягти волоком в обхід порогів.

Мері щедро наділила їх на дорогу харчами, бо хлопці вирушали до голодного краю, де могли розраховувати тільки на власні запаси. В дерев'яну «продуктову скриньку» Мері склала сіль, цукор, пекарний порошок, смалець, борошно, чай і бляшанку з медом, на додаток до всього – велику торбу в'яленого м'яса.

В свої рюкзаки вони запакували по три пари мокасинів з лосиної шкіри, светри, сорочки, шкарпетки, по шість коробок набоїв тридцятого калібру й голки з нитками. Двадцять коробок набоїв для Деніказі були запаковані окремо й покладені в носову частину човна.

Готувати їжу хлопці взяли з собою чавунну сковороду й велику, вкриту кіптявою багатьох вогнищ бляшанку з-під сиропу, що могла правити і за чайник, і за казанок, і за відро на воду. Запас сірників мав зберігатися в трьох невеличких скляних пляшках.

Навіть у середині літа ранки в північних лісах бувають холодні, і тому хлопці вляглися в грубі брезентові штани, теплі вовняні сорочки й брезентові куртки. Холоші штанів вони заправили в товсті шкарпетки, а на мокасини з лосиної шкіри взули звичайнісінькі калоші – ті самі, що їх городяни носять, коли йде дощ.

Коли над обрієм засвітилася перша жовта смужка світанку, хлопці й Деніказі та його супутники мовчки посідали в каное, і Авасінові родичі повідштовхували човни од берега. Хоч усе це робилося вельми спокійно, Джеймі, який умостився на носі кедрового каное, аж тремтів із радісного збудження.

Мері вигукнула їм навздогін ще кілька напучень. Хтось з чоловіків на березі пожартував, чи вміють, мовляв, хлопці веслувати. Та чіпевеї вже налягли на весла, глибоко занурюючи їх. у, тиху воду дужими руками. Джеймі й Авасін поспішно пристосувалися до їхнього ритму, і за кілька хвилин чотири човни почали танути в туманному просторі.

Чіпевеї, вправні веслярі, яким ще більшої енергії додавала нагальність дорученої їм справи, вирвалися далеко вперед, і хлопці мовчки щосили працювали веслами. Скоро, незважаючи на холодний туман, лоби їм упріли.

Джеймі зціпив зуби й уперто процідив:

– Ми мусимо наздогнати їх. Нумо, ще швидше!

Обидва тричі занурювали весло у воду з одного соку каное, а тоді, підкинувши весло в повітря, перехоплювали його на льоту й тричі відштовхувались од води з другого боку, жодного разу не збиваючися з ритму.

Часто змінюючи нахил тіла, вони не давали м'язам затерпнути, а злагоджена ритмічність рухів полегшувала роботу.

Спочатку каное линули у вранішній тіні, що її відкидали високі береги озера. Десь над полудень вони порівнялися з порубом, посередині якого стояли розвалені стіни покинутої хати. Чіпевеї зразу ж скерували свої човни подалі од берега, аби об'їхати це зловісне місце.

Обидва хлопці знали історію полишеної хати. Її збудував молодий рудоволосий англієць, який хотів заснувати тут факторію. Та майже двадцять років тому молодий торговець зник. Ніхто не знав напевно, що з ним сталося, хоч у індіян крі була щодо цього своя версія – мовляв, якось узимку він вирушив скуповувати песцеве хутро в ескімосів, а назад так і не повернувся. Єдина пам'ять, що її він по собі залишив, була оця купа гнилих колод, яку й досі називали факторією Рудоволосого.

– Чіпевеї поводяться так, наче бояться факторії Рудоволосого, – зауважив Джеймі, коли вони пропливали повз неї.

Авасін відповів не зразу.

– Можливо, їм краще ніж іншим відомо, чому зник той торговець, – нарешті промовив він. – Чіпевеї – народ дивний.

Вже сутеніло, коли каное досягли північного краю озера. Тут закінчувалися володіння племені крі, і далі лежала незнайома хлопцям земля.

Каное вперлися носами у вузеньку смужку прибережного піску. Звідси ідтен-елделі звичайно рушали далі суходолом, в обхід Касмірського водоспаду. Але починати цей тривалий перехід з човнами на плечах було вже запізно, бо темрява швидко насувалася, і тому індіяни запалили на березі багаття. Хлопці повечеряли смаженим сигом коло вогнища Деніказі. З'ївши свою пайку, індіянський ватажок, не кажучи ані слова, відійшов од вогню, загорнувся в ковдру й ліг.

Хлопці повернулися до свого човна, перевернули його й залізли під низ. Вмостившись на ніч, вони й обличчя накрили ковдрами, щоб їх не покусали москіти. Десь далеко завив у темряві вовк, але хлопці не почули його, бо вже спали міцним сном.

Задовго до світанку вони вже знову були на ногах. Деніказі так поспішав повернутися до свого стійбища, що не дозволяв нікому згаяти й хвилинки. Сніданку не готували – пережовуючи на ходу по жменьці в'яленого м'яса, чоловіки й хлопці вирушили в довгий перехід.

Джеймі зголосився нести каное, але, не пройшовши ще й милі, він уже шкодував про це. Їм довелося долати нескінченну низку перешкод, раз по раз перелазячи через повалені лісовою пожежею дерева, між якими хлюпотіло грузьке болото. Балансуючи з каное на спині, він перестрибував з колоди на колоду й з купини на купину. І на додаток до всього їх ще переслідував рій чорних мух.

Авасін ніс два рюкзаки й решту поклажі. Він був навантажений, як мул.

Перехід забрав цілих дві години. Добувшись нарешті до берега річки Касмір, хлопці аж падали з утоми. Але чіпевеї вже встигли спустити свої човни на воду. Деніказі не дав хлопцям часу на перепочинок. Його суворе обличчя не виявляло й найменшого співчуття до них, коли він давав наказ пливти далі.

Тримаючи курс за водою на північ, каное полинули тепер, мов горобці, переслідувані яструбами. Швидкість була така, що соснові й смерекові ліси на берегах зливалися в суцільну стіну; та хлопці і не дивились на них, бо їхні погляди були прикуті до річки й до чіпевейських човнів попереду, що раз у раз змінювали свій курс.

Ось перша бистрінь насунулася на них – вузька ущелина, в якій ревла і клекотіла спінена вода. Джеймі, який сидів на носі, гарячково загрібав, аби уникнути зіткнення з чорними скелями, що мчали їм назустріч. Авасін на кормі теж веслував щосили, скеровуючи човен то в один, то в другий бік у вузьких закрутах між порогами.

А за цими порогами виринали нові… Шалений гін тривав аж до полудня. Перепочинок настав тільки тоді, коли течія почала заспокоюватися й річка поступово перейшла в широку затоку. Попереду, мов дві руки, простягнуті до півночі, лежало озеро Касмір.

Після короткої зупинки на обід вони попливли через озеро. Години минали повільно й одноманітно. На той час, коли сонце зникло за порослими рідким лісом горбами на заході, чіпевеї випередили хлопців на багато миль. Швидко насувалася темрява, а з нею – почуття самотності.

Та нараз Авасінові пильні очі помітили попереду кілька невеличких світлих вогників на тлі темної стіни лісу.

– Це табір Деніказі! – вигукнув він. – Я бачу вігвами!

Що ближче вони підпливали до берега, то яскравіше розгорялися вогнища, і ставало їх чимраз більше. Над тихою озерною гладінню розлягався собачий гавкіт і ритмічне торкотання індіянських барабанів.

Хлопці покинули веслувати, й каное само попливло до берега. Просто перед ними була довга піщана коса, на якій стояло кільканадцять невисоких, конусоподібних вігвамів. Між ними палахкотіли вогнища, утворюючи химерний танок тіней на стінах індіянських осель і освітлюючи постаті двох чи трьох десятків чоловік, що нерухомо стояли коло самої води.

В усьому цьому видовищі було щось дике, первісне. Ідтен-елделі жили в своєму таборі майже так само, як їхні предки тисячу років тому. Хоч тепер замість луків і стріл вони мали рушниці, цивілізація білих людей майже не торкнулася їхнього способу життя. Вони жили, як за давніх часів, і вклонялися своїм давнім богам.

Коли каное наблизилося до берега, хлопці почули гучний голос Деніказі.

– Хто пливе до нас? – вигукнув він мовою чіпевеїв.

Авасін відповів тією самою мовою:

– Сини Енни, крі, припливли до вас здалеку!

Після цієї ритуальної відповіді Авасіна чіпевеї зняли голосний крик, що луною пішов над тихим озером, розриваючи темряву ночі:

– До нас прибули друзі! Кладіть на землю луки!

Цією стародавньою формулою незліченні покоління ідтен-елделів вітали своїх друзів.

Трохи наляканий незвичною церемонією, Джеймі обережно ступив з човна на берег. Деніказі повів хлопців до свого вігвама, перед яким горіло велике й яскраве багаття. Одразу з'явилися дві жінки з дерев'яними тацями, на яких лежала варена риба й в'ялена оленина з подарованих індіянами крі харчів. Знаючи, що табору чіпевеїв загрожує голод, Джеймі хотів був одмовитися від частування, але Авасін швиденько прошепотів:

– Їж, Джеймі. Вони дають тобі найкраще з того, що мають, аби показати, що ти – бажаний гість. Своєю відмовою ти образиш їх.

Хлопці покуштували всього для годиться під мовчазним наглядом ватажка чіпевеїв. Лише коли вони попоїли, Деніказі підвівся і, ставши над вогнищем, заговорив:

– Коли батьки моїх батьків вирушали до країни Енни, то поверталися звідти тільки з глибокими ранами від стріл. Та це було давно. Тепер я побував в Енні, і мені простягнули там руку дружби, а повернувся я з дарунками для свого племені. Я ніколи не забуду цього. А тому пам’ятайте: в цьому таборі й на цій землі ви брати мого народу – і сини Деніказі!

По тому ватажок різко повернувся й попрямував до дальнього вогнища, навколо якого навпочіпки сиділи, чекаючи його, чоловіки племені. Хлопці повільно, відставши на кілька кроків, як того вимагав етикет, – пішли слідом за ним.

Обережно ступаючи, вони проходили повз вігвами до вогнища, коло якого мала відбутися рада. Виснажені обличчя й страшенно худі тіла людей, що сиділи перед вігвамами, краще за будь-які слова підтверджували розповідь Деніказі про голод. Житла чіпевеїв були зроблені з грубо вичинених оленячих шкур, напнутих на основу з ялинових жердин. В кількох вігвамах шкури, що прикривали вхід, були відкинуті, і Джеймі бачив, що всередині вони майже порожні. Дві-три одежини з оленячої шкури, іржава рушниця, купа старого дрантя та ще подекуди потріскані дерев'яні ящики складали всю обстановку. Джеймі ніколи раніше не бачив таких злиднів, і ця картина приголомшила його.

Він не здивувався, почувши Авасінові слова:

– Вони таки справді бідують, Джеймі. Завтра вранці ми передамо їм набої.

Тим часом хлопці вже наблизилися до великого вогнища, навколо якого зібралися ідтен-елделі на чолі з своїм вождем. На нараду зійшлися мисливці – низькорослі, жилаві чоловіки з голодними обличчями. Двоє чи троє з них скинули підозріливими, пильними очима на хлопців, але відразу ж одвернулися.

Деніказі заговорив, і один з мисливців почав відповідати йому. Джеймі нічого не розумів, та нараз Авасін напружився і боляче вп'явся пальцями в його руку.

– Про що це вони? – прошепотів Джеймі.

– Обговорюють план полювання в Барренленді, – здушеним голосом відповів Авасін. – І, здається, розраховують на те, що ми підемо разом з ними!

Джеймі не зразу збагнув значення цієї несподіваної новини, та коли нарешті втямив, про що йдеться, його аж затрусило від збудження. Ось де можна було дізнати справжніх пригод! В його уяві промайнули знадливі видіння: величезні незнані арктичні обшири, а на них – незліченні стада карібу…

– Ну, то чом би нам і справді не приєднатися до них? – схвильовано мовив він.

Авасін не відповів, і Джеймі палко зашепотів далі:

– Ми ж можемо попросити їх відрядити гінця до нашого селища – переказати, що ми, мовляв, їдемо з ними. І ніхто тоді не буде непокоїтися, а ми за пару тижнів повернемось. – Він помовчав хвилину, але Авасін не відмовив і слова. – То що ти скажеш? – нетерпляче прошепотів Джеймі. – Адже іншої такої нагоди нам уже ніколи не трапиться!

Авасін був хлопець обачливий. Він знав, що Джеймі, з його гарячою вдачею, тільки й мріє про пригоди – та в разі, коли їх спіткає якесь лихо, відповідати доведеться йому, Авасінові. До того ж він був певен, що ані батько, ані Енгус Макнейр не дав би їм на це дозволу. Але побачити Барренленд на власні очі йому кортіло не менше, ніж його приятелеві.

І тут Джеймі, роздратований його мовчанкою, бовкнув перше, що спало йому на думку:

– Ти часом не боїшся, га?

Авасін різко повернувся до нього, і навіть у тьмяному світлі вогнища Джеймі побачив, як люто спалахнули його чорні очі.

– Гаразд, ми підемо! – майже просичав Авасін. – І там побачимо, хто боягуз, а хто ні.

Втім, Авасінів гнів швидко минув. Можливо, він зрадів з того, що його примусили прийняти це рішення.