Текст книги "Полонені Білої пустелі"

Автор книги: Фарлі Моует

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 12 страниц)

14. Табір коло оленячої загорожі

Протягом наступного тижня за нагальними справами хлопцям ніколи було тривожитися. Погода мінялася, і все свідчило про те, що дні літа злічені. На ніч тепер майже щоразу брав мороз, а вранці озерця в тундрі зашерхали, і тільки надполудень сонце розтоплювало півдюймову кірку криги.

На щастя, сонце все ще світило яскраво, і за три дні розвішане на верболозі м'ясо висохло. Джеймі обережно зібрав його й склав у грубі торби з необробленої оленячої шкури.

Головною для хлопців була тепер проблема боротьби з холодом. Їхній курінь, підтримуваний тільки низькорослими кущами, зяяв численними щілинами й дірками. Одяг на них був зовсім благенький, а взуття – подерте.

Після однієї особливо холодної ночі, яку вони протремтіли без сну в своєму курені, Джеймі вирішив, що треба нарешті придумати щось із житлом.

– Доведеться збудувати якусь хатину, Авасіне, – сказав він. – Може, спорудити з каміння щось на зразок ескімоського іглу. Якби ми позатикали в ньому всі шпарини мохом, а згори прикрили шкурами, то всередині було б, либонь, досить тепло.

– Атож, треба щось зробити! – погодився Авасін, який усе ще тремтів, не годний зігрітися після нічного морозу. – Ти потурбуйся за житло. А я спробую зшити яку-небудь одежину.

Джеймі взявся до будівництва. На березі було розкидано багато плоских каменів, і він зібрав їх докупи коло вогнища. Потім накреслив на піску коло діаметром у п'ять футів. Орудуючи, як лопатою, широкою костяною основою рога, одламаного від старого оленячого черепа, він почав викопувати з кола пісок, аж доки дійшов до суцільного кам'яного грунту, приблизно за фут від поверхні. Відтак він заходився складати з плоских каменів круглу стіну. В одному місці він поставив сторч дві великі вузькі брили, а зверху, впоперек, поклав на них третю. Це були двері – низький, вузький прохід, крізь який вони могли б пролазити рачки.

Будування виявилося ділом нелегким. Що цементного розчину скріплювати камені не було, вони раз у раз завалювалися досередини, мало не руйнуючи всю споруду. Досягши трифутової висоти, мур зробився такий хисткий, що Джеймі не наважився надбудовувати його далі.

Тепер треба було розв'язати проблему покрівлі. Добре поміркувавши, він поклав зверху впоперек поламане весло – воно мало правити за крокву. Потім, назбиравши кілька оберемків верболозу, спорудив примітивну стріху, що спиралася на мур та на весло. Зверху він прикрив усе це кількома оленячими шкурами – хутром донизу. Шкури він закріпив так, щоб вони утворювали схил до краю стінки – на випадок дощу чи мокрого снігу.

Наступне завдання було назбирати торфового моху і зашпарувати численні отвори в мурі. Наостанку він вимостив пружним, мов губка, мохом долівку – вийшло щось на зразок матраца. Хатина була готова.

Вигляд вона мала непоказний – зназовні, правду кажучи, нагадувала просто купу каміння в кам'яному царстві тундри. Але всередині в ній було досить затишно й тепло, а коли Джеймі повісив на дверях оленячу шкуру, то маленьке кам'яне іглу стало навіть вигідним – якщо не зважати, звісно, на те, що в ньому не можна було розлягтися чи встати на весь зріст.

Авасін тим часом прів над мокасинами. Хоч він часто бачив, Як його мати й інші жінки крі шиють взуття, це була його перша власноручна спроба.

Він узявся до справи завзято, маючи намір будь-що довести її до кінця. Перш за все треба було обробити шкуру, і він обрав три найкращі сириці й занурив у воду невеличкого озерця, де й залишив мокнути на два дні. За той час хутро почало вилазити, і Авасін легко зшкрябав його лезом ножа. Потім він вирізав ділянки шкури, що вкривали ноги й лоб оленя. Вони мали жовтий колір, змочені, майже світилися й на погляд нагадували пергамент.

Авасін знав, що шкуру треба ще дубити, але це була важка й довга справа, і він не був певен, що зуміє дати собі з нею раду. Тим-то хлопець вирішив, що натомість просто обробить шкуру димом. Він розвішав вирізані шматки над багаттям і почав підкидати у вогонь сирий. мох, час від часу змочуючи шкуру водою. За кілька годин вона прибрала брудно-коричневого кольору, й Авасін вирішив, що сировина готова до вжитку.

Вирізати самі мокасини було вже легше. Він зняв з ноги свій власний стоптаний мокасин, розпоров його по швах і, розгорнувши, приклав до шкіри, як викройку. Потім кілька разів обережно провів кінчиком ножа – і в руках у нього вже була заготовка. Індіяни крі шиють собі мокасини такого фасону, що їх можна майже цілком вирізати з одного шматка шкіри. А потім залишається тільки зшити шви. Коли в тебе під рукою є голка з ниткою, то це взагалі абищиця. В Авасіна ні того, ні того не було, але, як усі жителі далекої півночі, він мав намір виготовити те, чого йому бракує, власними руками.

Перебравши кілька оленячих кісток, розкиданих навколо їхньої стоянки, він зупинився на лопатці молодого оленя, вбитого мисливцями Деніказі. В середній своїй частині ця кістка була зовсім тонесенька – не більше однієї восьмої дюйма завтовшки. Орудуючи топірцем, Авасін обрубав її до розмірів гральної карти. Потім за допомогою ножа і каменюки, що правила йому за молоток, обережно розщепив кістку на тонкі скалки, кожна завбільшки як зубочистка. Гострі з одного кінця, вони були водночас і дуже гнучкі – могли згинатися навпіл, не ламаючись. Але вони не мали вушок – отворів, крізь які можна було б просилити нитку.

Авасін трохи поміркував над цим, а тоді дістав риболовний гачок. Гострим вістрям його він почав шкрябати костяну скалку коло тупого її кінця, аж доки проробив у ній дірочку. В такий спосіб, поламавши, щоправда, половину своїх скалок, він виготовив п'ять костяних голок, які, незважаючи на товщину, цілком можна було використовувати за призначенням.

Що ж до ниток, то з ними труднощів було куди менше. Знявши одну стрічку сухожилків, що була на цей час тверда, мов кістка, Авасін на кілька хвилин умочив її в теплу воду – і сухожилки зробилися м'які й еластичні, мов шовк. Потім ножем він розщипав їх на нитки, кожна зо три фути завдовжки.

Тепер можна було братися за мокасини. Проколюючи гачком дірки, він почав зшивати шви. Перші стібки виходили досить грубими й несиметричними, та в Авасіна були вправні руки, і незабаром діло пішло на лад.

Він обрав для мокасинів шкуру з ніг карібу, бо на ногах вона була найтовща. Та все ж підошви були надто тонкі: шкура карібу не така груба, як лосяча, що її звичайно використовують на мокасини індіяни крі. Авасін розв'язав цю проблему, пришивши до взуття по другій парі підошов, вирізаних із дуже міцної шкури, знятої з лобів забитих тварин.

Готові мокасини не відрізнялися особливою красою, але цілком відповідали своєму призначенню. І хоч Джеймі засміявся, побачивши їх, однак тут-таки з радістю перевзувся, скинувши свої подерті недоноски.

Шкарпетки в хлопців давно протерлися до дірок, але вони знайшли їм заміну: зробили устілки з кількох шарів м’якої травички, і ногам у мокасинах зразу стало тепло й зручно. Цей вид взуття, однак, мав одну істотну ваду. Через те що мокасини зроблено було з недубленої шкіри, вони тужавіли, як тільки їх знімали, й робилися тверді, мов картон. Отож щоранку, перш ніж їх узути, хлопцям доводилося на якийсь час наливати в них воду. Звичайно, надягати їх по тому було не дуже приємно, та незабаром ноги зігрівалися й відчуття холоду та вогкості зникало. До того ж – що дуже важливо – мокасини майже не пропускали води.

Перший успіх у цій справі підбадьорив Авасіна, і він вирішив узятись до пошиття зимових парок. А що добрих шкур на парки в них не було, то вони з Джеймі вирішили використати натомість дві свої ковдри. Невдовзі, однак, Авасін пересвідчився в тому, що кравецтво – справа куди важча, ніж видається на перший погляд. Кінець кінцем йому довелося задовольнитися виготовленням двох схожих на пелерини одежин, що надягалися через голову й прикривали спину й руки, але не мали рукавів. Авасін знав, що з настанням зими йому знов доведеться повернутися до цієї проблеми.

Протягом першого тижня свого життя в таборі коло оленячої загорожі хлопці домоглися неабияких успіхів. Вони не тільки забезпечили себе всім необхідним; вже сама їхня праця й плоди її сповнили їх нового почуття впевненості в своїх силах. Із справжньою гордістю оглядали вони тепер свої досягнення. У них був свій дім; у них були мокасини, теплі накидки й сто фунтів сушеної оленини – продукту, який ніколи не псується й дорівнює п'ятистам фунтам свіжини. Це була велика кількість м'яса, але Джеймі, оглядаючи ці запаси, подумав, що взимку їхня їжа буде надто одноманітна.

– А чом би нам не половити риби? – запропонував він. – Я ходив сьогодні по воду до озера – знаєш, скільки там харіусів?! Якби ми могли пристосувати нашу сітку, то наловили б, скільки душі завгодно.

Звісно, вони й раніше ловили рибу сіткою, але завжди з човнів. Інша річ – ловити сіткою з берега.

Їхня снасть мала тридцять футів у. довжину й чотири – в ширину. До одного краю її були прикріплені дерев'яні поплавці, а до другого – невеличкі свинцеві грузила. В глибокій воді сітка трималася б прямовисно – але як закинути її на глибині без човна?

– Ні, в озері ми її поставити не зуміємо, – сказав Авасін. – Але можна було б спробувати щастя на річці. Ходім подивимося.

Прихопивши сітку, волосінь і свою тонку линву, вони вирушили понад берегом озера до того місця, де з нього витікала річка. За півгодини вони прийшли туди й побачили, що трохи нижче за течією річку перетинають пороги, а за порогами лежить, вдаючись у берег, невеличка, утворена виром затока. Зазирнувши в її холодну, прозору воду, вони побачили сріблясті силуети озерних форелей та миготливі тіні жирних арктичних сигів.

– Якби нам вдалося перекинути сітку через цю затоку, то вся риба була б наша – а більше нам і не треба було б, – сумовито проказав Джеймі. І тут у нього сяйнула щаслива ідея. – Придумав! – крикнув він. – Діставай волосінь!

Авасін видобув волосінь із своєї торби.

– Ти зоставайся на цьому місці, – наказав Джеймі, – а я візьму волосінь, обійду затоку й стану на тому боці. Там я прив'яжу до кінця волосіні камінь і перекину його тобі. Ти прив'яжеш до того кінця линву, і я перетягну її через затоку до себе. А тоді нам залишиться тільки прив'язати до другого кінця линви сітку, напнути її, і ми перекриємо гирло затоки!

Авасін був у захваті.

– Згода! – вигукнув він. – Нумо, подивимось, що з цього вийде!

Джеймі оббіг маленьку затоку й, зупинившись на протилежному її березі навпроти Авасіна, підняв камінь завбільши як яблуко, прив'язав його до кінця волосіні і, розмахнувшись, кинув. Камінь шубовснув у воду коло Авасінових ніг. Індіянин схопив його, відв'язав і скріпив кінцями волосінь і линву.

– Готово! – крикнув він.

Джеймі почав перетягувати линву до себе, а Авасін тим часом прив'язував до другого її кінця сітку. Нарешті й сітка поповзла у воду. За кілька хвилин вона вже перетнула затоку, й хлопці закріпили її кінці на обох берегах.

Йдучи назад, до Авасіна, Джеймі з гордістю позирав на збурену воду над тим місцем, де під водою неясно видніла верхня лінія сітки.

Хлопці прилягли на м'який мох коло берега й підставили обличчя теплому сонячному промінню. Під ними, на порогах, сотні риб боролися з течією, плюскотіли й підстрибували, намагаючись подолати водоспад.

– Навіть риба тікає на південь, – із смутком у голосі промовив Джеймі.

– Але ненадовго, – бадьоро відповів Авасін. – Вона пливе проти води тільки для того, щоб викидати ікру. А за кілька днів знов попрямує на північ, до Великого Замерзлого Озера, щоб перезимувати там на глибині, під кригою. А якщо риба може тут зимувати, то ми – й поготів. Ходім подивимося, що-там у нас спіймалося.

Джеймі знов оббіг затоку, одв'язав свій кінець сітки й повернувся до Авасіна. Вдвох хлопці потягли її на мілину, і збудження їхнє досягло найвищої межі, коли вони побачили, живу сріблясту масу, що звивалася й борсалася. Під дужим натиском риби сітку занесло вбік, і хлопцям довелося докласти всіх своїх сил, щоб витягти її на берег.

– Ти глянь-но тільки он на те чудовисько! – радісно загорлав Джеймі. – Справжній кит!

Перша риба, що підстрибувала й била хвостом на мілині, і справді вражала своїми розмірами: це була озерна форель близько п'яти футів завдовжки. Вона хижо клацала великою пащею, витиканою гострими, мов голки, зубами, які розтинали сітку, мов павутиння.

Авасін стрибнув у мілку воду й одним ударом по голові порішив велетня.

Коли сітка опинилася, нарешті, на березі, риби в ній виявилося так багато, що хлопцям довелося витратити годину на те, щоб вивільнити весь вилов. Викладена рядочком на порослому мохом березі, риба являла справді вражаюче видовище. П'ятнадцять озерних форелей довжиною від двох до п'яти футів. Дві дюжини харіусів – різновиду арктичної форелі – кожен вагою від трьох до чотирьох фунтів. І, головне, тридцять сім жирних сигів – цієї найсмачнішої риби півночі!

Джеймі ковтнув слинку, поки вдвох з Авасіном чистив і розрізав рибу. Потім, присипавши камінням те, що вони не могли віднести з собою, хлопці, згинаючись під вантажем, рушили назад. Коли морозна ніч упала на табір, у повітрі над ним розійшовся чудовий запах смаженої риби. Хлопці лежали біля вогнища ситі й вдоволені. Джеймі зітхнув і сказав:

– Знаєш, якби воно завжди було так, як зараз, то я охоче залишився б тут на все життя!

Авасін усміхнувся.

– В індіян крі є таке прислів'я: «Мужність береться не від дужого серця, а від ситого шлунка». Отже, ми з тобою зараз мусимо бути дуже сміливими. – Він помовчав якусь мить, а тоді додав: – Нам ще знадобиться вся мужність, на яку ми тільки здатні.

Останні слова він промовив без усмішки, дивлячись у далечінь, на оповиту темрявою тундру.

15. Дерева в тундрі

Одного ранку, вибравшись із свого маленького кам'яного іглу, хлопці побачили, що землю присипало, мов пудрою, тонким шаром снігу. Сніг знову звів їх лицем в лице з проблемою, про яку вони досі воліли не думати. Зима от-от розпочнеться, а вони все ще не знайшли відповіді на питання, де дістати паливо. Досі хлопці збирали тільки сухий верболіз на свої щоденні потреби, але що вони робитимуть за кілька днів, коли всі низини, де ростуть карликові кущі, занесе щільними сніговими заметами?

Розв'язати цієї задачі вони поки що не могли і намагалися не думати про неї, а натомість усю свою увагу приділяли заготівлі харчів. Рибальська сітка принесла їм багатий вилов, і вони обробили рибу так, щоб її можна було їсти протягом усієї зими.

Сигів та дрібнішу форель хлопці почистили, розрізали й повісили коптитися над димним вогнищем, до якого підкидали мох і зелений верболіз. Що ж до збереження більших рибин, то тут Джеймі запропонував інший план. Одного разу, викопуючи мох із невеличкого торфового болітця недалеко від їхнього табору, він раптом наткнувся на твердий лід. Зчистивши з нього мох, він побачив широку жилу чистої криги, схожої на замерзлий струмок, що звивалася на глибині кількох футів од поверхні грунту. Власне, це й справді була замерзла річка. За дуже давніх часів вона протікала через це болото, а потім – можливо, в льодовиковий період – наскрізь промерзла. А відтанути так і не змогла. Коли льодовики відступили, нерухома поверхня річки поросла мохом. Він зеленів і засихав, і все нові й нові шари його наростали над кригою. А тепер замерзлий потік лежав похований під двофутовою товщею торфового моху – одного з найкращих природних теплоізоляторів у світі. Літні сонячні промені не могли пробити цієї товщі, і мертва річка була приречена на вічний морок та спокій.

Джеймі зразу збагнув, які можливості відкриває для них крижана жила. Сокирою хлопці прорубали в кризі глибоку траншею, поклали до неї всю очищену велику рибу, а зверху присипали її мохом. За день риба промерзла наскрізь – у хлопців наче з'явився свій власний холодильник…

Заморожену рибу вони переклали згодом у глибокі ями, які також засипали мохом. Джеймі гадав, що для збереження її досить і самого моху, але Авасін пояснив йому, що взимку в тундрі буде багато інших голодних істот – багато злодіїв, які неодмінно почують запах схованої риби й спробують до неї добратися.

– Коли настане зима, нашим найлютішим ворогом буде росомаха, – сказав він. – Мисливці крі називають її Ненажерою. І це дуже хитра й злодійкувата бестія. Якщо вона рознюхає наші криївки, то зжере чи попсує геть усе, і тоді голодувати доведеться вже нам. Тим-то, коли не хочеш померти з голоду взимку, – навалюй побільше каміння над рибою.

Отож над схованою рибою й запасами сушеної оленини вони насипали високі кам'яні горбки. На вершині кожного горбка Авасін поклав череп карібу – рогами догори.

– Це будуть наші розпізнавальні знаки, – пояснив він. – Коли випаде глибокий сніг, ми тільки завдяки їм і зможемо знаходити свої криївки.

Хлопці запаслися на зиму не тільки рибою й м'ясом. Під холодними пальцями перших приморозків карликові кущі в тундрі запломеніли жовтогарячим кольором, а листя низькорослих рослин, що килимом вкривали мочари, стало яскраво-жовте. На перший погляд це листя начебто й не являло якоїсь особливої цінності, але Авасін обережно обривав листочки, ще не уражені морозом. Зібравши фунтів п'ятнадцять, він висушив їх на сковороді й сховав у торбу з оленячої шкури. Індіяни півночі по-різному називають цю рослину, а в білих канадців вона має одну назву – лабрадорський чай. Якщо листочки її кинути в окріп, то напій дійсно смаком своїм трохи нагадує чай – і, власне, тільки цей напій та ще холодну воду хлопці питимуть впродовж усієї зими.

Убога арктична рослинність забезпечила хлопців ще й іншим, ціннішим додатком до їхніх харчів. На низинних мочарах, ховаючись серед густого моху, росли водянка й мучниця. На збирання їх хлопці витратили два дні, наслідки були непогані: майже п'ятдесят фунтів морхлих і вже частково засушених ягідок. Процес сушіння був завершений над вогнем, щоб ягоди згодом не почали бродити. Потім Авасін відсипав половину ягід і змішав їх з розтертим на порошок (між двома каменями) сушеним м'ясом, а суміш залив доведеним до кипіння оленячим жиром. Цей досить неапетитного вигляду продукт вони потім заморозили, розрізали на плитки, загорнули в оленячу шкуру й сховали. Це був пемікан – харч, що, як сказав Авасін, стане для них основним під час тривалого зимового переходу на південь, до лісів.

Збираючи ягоди, хлопці раз у раз подибали численних своїх суперників. Разом з морозами з півночі насунулися зграї куріпок, які вже міняли своє літнє пір'я на біле, зимове. Коли армії цих птахів сідали на землю, щоб поживитися ягодами, то, здавалось, тундру вкривала пелена свіжого снігу. Хлопці голодними очима споглядали на вгодованих, смачних куріпок, але не наважувалися витрачати на таку дрібну дичину дорогоцінні набої. Авасін шкодував набою навіть на канадських казарок, що зграями сідали на тундрові озерця.

Стада олениць дедалі рідшали, і незабаром вже тільки поодинокі карібу проминали кам'яний частокіл. Це вельми тривожило Джеймі, хоч Авасін і запевняв його, що з дня на день мають з'явитися самці.

Раз чи два Джеймі кидав задумливі погляди на їхнього приблудного оленятка – зрештою, якщо доведеться вибирати між життям і голодною смертю, то це теж карібу… Оленятко ж, здавалось, розуміло ці погляди і геть усе робило для того, щоб прихилити до себе хлопців. Воно гасало, мов цуцик, навколо табору й усюди супроводжувало їх. Іноді воно бешкетувало: всувало, скажімо, писок у торбу з ягодами й за кілька секунд споживало плоди багатогодинної праці. Та загалом хлопці так привернулися до маленької тваринки, що ладні були подарувати їй будь-яку витівку. Завдяки оленяткові вони не почували себе такими самотніми, а в неозорій тундрі почуття самотності – річ справді страшна.

Вранці того дня, коли випав справжній сніг, оленятко раніш за хлопців виповзло з іглу. Вибравшись слідом за ним, хлопці побачили, що їхній маленький приблуда пирхаючи нюхає дивну білу речовину, яка вкрила всю землю. Тваринка лизнула сніг, поспішно виплюнула його і аж підскочила вгору від огиди. Хлопці реготали, доки Джеймі раптом збагнув, яке зловісне значення має для них цей перший снігопад.

– Послухай, Авасіне, – сказав він, урвавши сміх. – Ми мусимо нарешті дати собі раду з паливом! Коли візьмуться морози, нас не врятують ніякі харчі – ми просто замерзнемо!

Справа була нагальна; зволікати з нею далі вони вже більше не могли. Мовчки, похмуро хлопці заходилися готувати сніданок. Попоївши, Авасін нетерпляче схопився з місця.

– Давай оглянемо оті горби на заході, – сказав він. – Може, знайдемо там що-небудь таке, що може горіти.

Джеймі охоче погодився, і, взявши з собою запас харчів, рушницю й набої, хлопці вирушили в дорогу. Оленятко не відставало від них.

Бліде сонце визирнуло з-поза хвилястого небокраю, і його ослабле проміння почало розтоплювати сніг – але спинити зиму воно вже не могло.

Горби здіймалися на висоту приблизно п'ятисот футів над рівнем долини; внизу їхні схили вкривав мох та лишайники, а десь з середини й до верховин вони були голі, позбавлені будь-якої рослинності. Споруджені льодовиками, ні горби були, власне, не що інше, як велетенські купи каміння. Вигляд вони мали суворий і непривітний.

Коли хлопці пройшли перші півмилі підйому, подолавши половину відстані до верховини, увагу Джеймі привернула широка смуга ріні, що вгорі над ними оперізувала схил.

– Що за дивина, – сказав він. – Цікаво, що це таке і як воно сюди потрапило?

Добувшись до пояса дрібної ріні, хлопці зачудовано оглянули його. Він був двадцять футів завширшки, абсолютно рівний і тягнувся попід верховинами горбів з півночі на південь, скільки сягало око. Над ним і під ним стриміли великі щербаті скелі, але сама смуга складалася з маленьких округлих камінців.

– Схоже на пляж на березі озера, – сказав Джеймі. – Камінці округлені так, наче вони терлися між собою під хвилями.

Він став навколішки й почав розкопувати рінь рукою. Відтак підвівся, тримаючи в пальцях якусь малесеньку грудочку.

– Тут і справді був колись берег озера, – сказав він. – Поглянь-но на це, Авасіне.

В руці у нього була мініатюрна морська мушля, видно, дуже й дуже стара: коли Авасін узяв її, вона розсипалася на порох між його пальцями.

Джеймі окинув поглядом велику долину, яка простягалася аж до обрію на сході, де бовваніло синє пасмо гір.

Коли він заговорив, у голосі його забриніла шаноба.

– Сотні тисяч, а може й мільйон років тому все це вкривав величезний океан, – сказав він. – А ці горби були тільки маленькими острівцями в ньому.

Він гадав, що його слова справлять велике враження на Авасіна, але той не виявив особливого подиву.

– У індіян крі є така легенда, – відповів Авасін. – Давним-давно, мовляв, уся північна рівнина була водою, а в тій воді плакали незліченні чудовиська.

Джеймі кивнув.

– Отже, це підтверджує вашу легенду, – сказав він. – Але якщо вода доходила аж сюди, то вона мусила вкривати геть усе аж до Оленячого озера. А коли вода висохла, то Оленяче озеро просто залишилось, либонь, як одна з маленьких калюжок після потопу.

Порівняння могутнього озера з калюжею розсмішило Авасіна.

– Ну, гаразд, ходім далі, – сміючись сказав він. – З цієї ріні вогнища не розпалиш.

Тепер їм уже доводилося перестрибувати з однієї кам'яної брили на іншу. Весь схил горба являв собою дикий хаос розколотих і потрощених морозами скель з гострими, мов ножі, виступами.

Коло вершини вони знов зупинилися, вражені краєвидом, що розкрився перед ними. Далі, аж до самого крайнеба, здіймались, поступово підвищуючись, круглі горби. Всі вони були такі самі, як і той, на якому хлопці стояли, – велетенські скупчення роздріблених кам'яних брил. Вітер завивав над похмурими схилами, і сірі хмари товклися, зависаючи між голими верховинами. Жодна жива істота не порушувала гнітючої одноманітності цього краєвиду – навіть круки не ширяли тут.

– Наче мертве царство, – сказав Джеймі. – Або як на місяці. Давай-но хоч одним оком глянемо, що ж там лежить по той бік горба.

Авасін досить неохоче пішов слідом за приятелем.

Вони вилізли на вершину, подивилися вниз і – аж заніміли з подиву. Ген там, долі, зміїлася вузька полонина. Схили її, так само, як і довколишні гори, ошкірилися розколотими валунами, але на дні тієї полонини був справжній рай. Хлопці налічили кільканадцять невеличких озер, що розтяглися ланцюгом, виблискуючи, мов зелені люстерка. Їхні болотисті береги вкривала трава, і – що було вже просто неймовірно – навколо них росли дерева! І це були справжні дерева. Білі смереки й модрини здіймались на п'ятдесятифутову висоту в тихій долині. Ця картина була така несподівана, що хлопці не могли повірити класним очам.

– Коли це дійсно дерева, то вони ж горітимуть! – мовив Авасін приглушеним голосом.

Хлопці даремно сумнівалися – дерева були цілком справдешні. Джеймі й Авасін випадково натрапили на одну з найдивніших загадок полярних рівнин. Навіть у тих широтах то тут, то там, між майже неприступними пасмами скелястих горбів, лежать затишні полонини, захищені від убивчих повівів арктичного вітру. Першими їх освоюють дерева, потім з'являються трава й квіти, чиє насіння заносять сюди птахи, і врешті-решт посеред безживного Барренленду починають буяти зелені оази.

Поки хлопці зачудовано дивилися собі під ноги, оленятко, яке не поділяло їхнього подиву, задоволено пирхнуло й, спотикаючись та ковзаючись, подалося вниз довгим, витиканим скелями схилом.

Чари розвіялися.

– Агов! – загорлав Джеймі. – Ти куди?! Дну, вертайся!

Але оленятко радісно мчало далі. І тоді хлопці, забувши про обережність, кинулися слідом за ним, перестрибуючи зі скелі на скелю, мов пара гірських козлів. Так вони дісталися до дна полонини, під крони високих дерев.