Текст книги "Полонені Білої пустелі"

Автор книги: Фарлі Моует

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 12 страниц)

Ту ніч хлопці вперше провели в своєму новому житлі, зручно вмостившись на м'яких мохових постелях. Засинаючи, обидва в душі раділи так, наче своїми руками звели розкішний палац.

Вони мали всі підстави на те, щоб пишатися собою. Здоровий глузд і наполеглива праця допомогли їм подолати останню з найбільших їхніх трудностей. Тепер вони були повні, що зможуть перезимувати в страшному Барренленді – коли, звичайно, не станеться якогось непередбаченого лиха.

Протягом наступного тижня хлопці теслярували. Попід північною стіною вони збили тобі з тонких деревин тапчани, накривши їх матрацами з торфового моху й оленячих шкур. Заразом вони зробили собі й спальні мішки із шкур, зшитих хутром усередину.

Джеймі збудував стіл – поклав на кам'яні підпорки пласку брилу. Стіл здіймався над чолівкою всього лиш на два фути, та за браком стільців цього було цілком досить. Обідали хлопці, статечно сидячи на двох невеличких валунах, які накривали подушками із шкури карібу.

За полиці їм правили стовбури трьох молодих смерек, прив'язані шворками до. стінок. Линва теж знайшла застосування; вона висіла навхрест під стелею, а на ній сушилися промоклі мокасини й одяг.

Розпорядок денний у хлопців був простий. Тиждень куховарив один, тиждень – другий. Куховар – перша зміна випала Авасінові – вранці вставав перший, розпалював вогонь і готував сніданок. Складався він звичайно з лабрадорського чаю, смаженої форелі (розмороженої напередодні ввечері), а часом і решток вчорашньої вечері. Джеймі тим часом ходив до озерця по воду. Прорубавши молодий льодок, він занурював шкіряний мішок в ополонку й тримав його там кілька хвилин – доки жили, якими мішок був зшитий, не розбухали, роблячи шви водонепроникними. Наповнений мішок води не пропускав, та коли його спорожняли й він висихав, уздовж його швів утворювалися широкі щілини.

Після сніданку треба було заготовляти дрова. Хлопці враховували можливість того, що взимку полонину замете глибоким снігом і стинати дерева, а тим більше переносити їх до хатини, буде важко. Тим-то вони весь час вишукували сухі смереки, зрубували їх і перетягували до свого житла. Хоч справжні морози ще не почалися, їм уже й зараз потрібно було багато дров на опалення хатини – особливо вночі, коли вогонь підтримувався за допомогою оцупків зеленої смереки, що горіли, повільно.

Два рази того першого тижня хлопці навідувалися до Табору Кам'яного Іглу по харчі, і під час обох вилазок страшенно мерзли. Вони збагнули, що обходитись далі без теплого одягу не зможуть.

Джеймі заступив куховарити першого листопада, якщо вірити карбам на свинцевій штабці. На той час, коли Авасін виповз із свого спального мішка, полум'я вже бурхало у вогнищі, але в хатині ще було надто холодно.

Авасін весь аж трусився, вдягаючись. Коли він вийшов по воду, Джеймі почув, як риплять на снігу його мокасини, й зрозумів, що надворі страшна холодюка. За півгодини Авасін повернувся синій, промерзлий до кісток.

– Ну, вважай, що зима настала! – сказав він, цокочучи зубами. – Треба щось придумати із зимовим одягом, бо інакше ми скоро взагалі не зможемо виходити з хати.

Після сніданку вони взялися до роботи. В хатині у них було складено кілька гарних шкур. Авасін уже частково вичинив їх: начисто обскріб виворіт і прокоптив.

Джеймі запропонував використати замість викройки свої старі подерті штани. Він зняв їх і розпоров по швах. Потім поклав протерті клапті тканини на оленячу шкуру і кишеньковим ножем вирізав заготовки такої самої форми.

Штани вийшли непогані, але з куртками справа була важча.

– Може, зробимо собі парки, як в ескімосів, – щоб надягалися через голову? – запропонував Джеймі.

– Кращого нам не придумати, – відповів Авасін. – Але нам треба буде зробити їх з каптурами. Шкода, що в нас немає вовчого хутра на облямівку.

– А чого саме вовчого? Що в ньому особливого? – поцікавився Джеймі.

– Особливе те, що тільки на вовчому та росомашачому хутрі від твого дихання не утворюються бурульки, – пояснив Авасін. – А всяке інше хутро береться крижинками, може прилипнути до твого обличчя й обморозити його.

– Гаразд, обіцяю пристрелити першого-ліпшого вовка, який навернеться мені на очі, – сказав Джеймі й знову схилився над викройкою парки.

Вони поділили обов'язки: Джеймі розмічав і кроїв, а Авасін шив. Вони працювали цілий день не складаючи рук, і надвечір у них готова була пара штанів, а на додачу велика купа обрізків і зіпсованих шматків шкури.

Штани вони зшили хутром усередину – щоб воно торкалося тіла. Їх можна було заправити в мокасини, які зав'язувалися на кісточках, щоб холод не проходив у холоші. Хоча штани вийшли бахматі й неоковирні, в них було зручно й тепло. Але їх треба було оберігати від води, бо, намокнувши, вони робилися тверді, мов листове залізо.

Наступного дня Джеймі вперто працював над викройкою парки. Разів п'ять чи шість він вирізав хутряні заготовки, що мали, як йому здавалося, саме потрібну форму, та коли він зшивав їх «на живу нитку», то щоразу переконувався, що одежину скроєно безнадійно погано.

Мороз того дня ще більше посилився, і Джеймі знав, що відступати не має права. Отож він різав, зшивав, розривав по швах і починав усе знову. Вже сутеніло, коли він скроїв нарешті одежину, що начебто відповідала всім вимогам.

Він відклав її до ранку. В Авасіна тим часом справи посувалися краще: під стелею висіли на линві три пари хутряних штанів. Робота в нього, однак, теж була нелегка. Шиття костяною голкою – це нескінченні години повільної праці. І шви, і сухожильні нитки треба весь час змочувати, а кожну дірочку для голки доводиться проколювати рибальським гачком…

Ще через два дні парки були готові. Вони звисали до колін і нагадували завеликих розмірів светри з високим коміром. Пришиті до їхніх спин каптури можна було насувати на обличчя до самих очей. Хлопці вдягли свої обновки поверх старих бавовняних сорочок. Потім глянули один на одного – й зайшлися сміхом.

– Ет, нумо вже не звертати уваги на вигляд, – сказав Авасін. – Головне, що в них, по-моєму, нам буде тепло. От підемо до Табору Кам'яного Іглу – і на ділі перевіримо, чого вони варті.

Сталося, одначе, так, що їм довелося вирушити в похід до старого табору раніше, ніж гадав Авасін. Бо тієї ночі до них завітав вельми небажаний відвідувач.

18. Про росомах і санки

Наступного ранку, незабаром по тому, як розвидніло, Авасін вийшов по воду, та через кілька хвилин повернувся без неї. Хлопець побачив коло хатини сліди росомахи і, простеживши їх, виявив, що хижак знищив двадцять фунтів оленини, які вони тримали на даху своєї хати.

Хлопці знали, що, один раз нанюхавши м'ясо, росомаха вже на цілу зиму зостанеться їхнім хоч і непроханим, але постійним гостем. Тим-то вони присвятили той день спорудженню схованки над землею, де, як вони гадали, їхні харчі будуть у безпеці.

Для цього вони обрали чотири невисоких дерева, що росли тісною групкою, і на висоті десяти футів з'єднали їх поперечками. На цих поперечках вони спорудили поміст, досить міцний для того, щоб витримати вагу харчів, які на ньому зберігатимуться. Наостанку, хлопці обдерли знизу кору, а на висоті шістьох футів припасували до кожного стовбура «комірці» із загострених кілків, спрямованих вістрям додолу. Авасін завершив справу, змайструвавши переносну драбинку.

Вночі Джеймі розбудили якісь підозрілі звуки, що долинали знадвору. Він гукнув до Авасіна, швиденько вдягнувся й схопив рушницю. Авасін став коло відчинених дверей, тримаючи в руці вихоплену з вогнища палаючу гілку, а Джеймі кинувся до схованки. В слабкому миготливому світлі Джеймі побачив велику тінь, що прожогом майнула в кущі, і, не цілячись, вистрелив їй услід, але, очевидно, не влучив.

Росомаха сплюндрувала схованку. Клунки з мороженою рибою та м'ясом були розкидані в снігу попід деревами, і деякі з них хижак розпотрошив.

Лише вранці хлопці виявили, як підступна росомаха спромоглась добутися до харчів. На жодне з чотирьох дерев, що підпирали поміст, хижак вилізти не міг, а тому видряпався на тонку модрину, котра росла за десяток футів од схованки. Сліди пазурів на корі модрини свідчили про те, що росомаха лізла так, аби вагою своєю схилити тендітне деревце до помосту, – і кінець кінцем воно вигнулося дугою. Коли верховіття модрини опинилося над схованкою, звірові зосталося тільки розчепити пазури й упасти вниз.

Вражені спритністю хижака, хлопці кілька годин витратили на те, щоб очистити від дерев усю ділянку навколо схованки.

– Чіпевеї кажуть, що росомахи – це зовсім не тварини, а дияволи, – з серцем сказав Авасін, підбираючи розкидані нічним злодієм клунки.

– Ну, це ще м'яко сказано, – відповів Джеймі. – Якби цей перевертень справді був твариною, то я б убив його минулої ночі. Я певен, що куля влучила в нього, але ні крові, ані трупа ніде не видно.

– Може, ти й справді поцілив у нього, Джеймі, – сказав його приятель. – Але річ у тім, що жодного звіра, либонь, не так важко вбити, як росомаху. Я бачив: їх прошивали наскрізь кулею тридцятого калібру, а вони тікали геть!

В цю мить у Джеймі майнула тривожна думка.

– Послухай-но! – вигукнув він. – Коли у нас тут завелися росомахи, то що зараз робиться в Таборі Кам'яного Іглу?

– Треба піти подивитися, – відказав Авасін. – Якщо росомахи справді побували там, то нам доведеться перетягти всі наші запаси сюди.

– Сподіваюся, що не на спинах, – жахнувся Джеймі. – Нам, видно, треба змайструвати якісь санки.

Санки їм однаково були конче потрібні. Вони знадобилися б перевозити харчі з Табору Кам'яного Іглу і дрова з лісу. Після сніданку хлопці взялися розв'язувати цю проблему.

Мешканці лісів рідко користуються саньми, бо між деревами сніг буває звичайно пухкий і глибокий, і полози надто в ньому провалюються. Натомість іноді використовують тобогани, але для виготовлення останніх потрібні спеціальні знадоби й породи дерев. Зате на відкритих рівнинах сніг лежить зовсім інший, спресований вітрами, майже як камінь твердий, немов спеціально призначений для саней.

– Колись я бачив чіпевейські санки – чіпевеї використовували їх на кордоні між лісом і тундрою, – сказав Авасін. – І я навіть пригадую, як вони були зроблені. Але вони довжелезні – футів, мабуть, п'ятнадцять, не менше, і запрягали в них аж десятеро собак.

– Що ж, свої нам треба буде зробити коротшими, – відповів Джеймі. – Скажімо, довжиною в шість футів. А якщо й ця довжина буде завелика, то ми їх ще на фут укоротимо.

– Гаразд, – погодився Авасін. – Отже, нам потрібні два дерев'яні бруси на полози й півдюжини квадратних поперечок два фути завдовжки. Бери сокиру й ходім шукати.

На той час, коли ранок перейшов у день, вони знайшли й зрубали два дерева на полози. Вкоротивши стовбури до шести футів, хлопці перенесли їх до хатини разом з кількома молодими ялинками, що призначалися на поперечки.

Авасін обстругував колоди топірцем, а Джеймі тим часом орудував мисливським ножем, виготовляючи поперечні планки. В готовому вигляді колоди були приблизно чотири дюйми заввишки й два – завширшки, а їхні передні кінці трохи вигиналися догори, щоб вони легше ковзали через горбики й розколини. Авасін поклав їх рядом на долівці, на відстані дюймів вісімнадцяти одна від одної. Потім через інтервал в один фут розмістив поперечки.

– Виглядає непогано, – зауважив Джеймі. – Але як ми все це скріпимо?

– За допомогою «бабіче» – шворок, – відповів Авасін. – Проте нам треба якось просвердлити дірки в колодах, а свердла ми не маємо.

Весь день хлопці сушили собі голови над тим, як би ото просвердлити ті дірки, але ні чого придумати не могли. Спроба виколупати отвір вістрям маленького кишенькового ножика нічого не дала: ножик не брав твердого зеленого дерева. Нарешті Джеймі сховав його.

– Давай поснідаємо, – запропонував він. – Може, тоді щось на думку спаде.

Вогонь палахкотів у вогнищі, коли Джеймі нахилився, щоб узяти їхню стару сковороду. Вона стояла коло вогню, і її дротяна ручка розпеклася. Все ще думаючи про санки, Джеймі машинально взявся за ручку. Наступної миті він уже гасав по хатині, виючи від болю.

Та коли він заспокоївся й став, на обличчі його з'явився якийсь чудний вираз. Втупившись очима в сковороду, він раптом вигукнув:

– Ура! Я знаю, що робити! Треба розжарити цю дротяну ручку до червоного, і ми пропалимо нею дірки в полозах!

Авасін подивився на нього із щирим захватом.

– А це таки ідея! – мовив він. – Нумо, спробуймо!

Ідея цілком виправдала себе, хоча здійснення її забрало багато часу: адже для кожної поперечки треба було пропалити по дві пари отворів. Вже десь за північ хлопці, працюючи при світлі вогнища, прив'язали нарешті вогким сирицевим ремінцем останню планку.

– Що ж, непогано, – сказав Джеймі. – На ранок сириця висохне і всі кріплення задубіють. Нумо лягати спати. А завтра випробуємо і санки, і свій новий одяг.

Наступного дня рано-вранці хлопці винесли нові санки на морозне повітря. Авасін припасував до передка дві лямки, а Джеймі навантажив на них деякі речі першої необхідності й спальні мішки, бо тепер, у зимову пору, вже небезпечно було вирушати в дорогу – хай навіть коротку, – не забезпечивши себе всім потрібним на випадок снігового бурану й вимушеної ночівлі просто неба. Нарешті вони наділи петлі лямок на плечі й спробували зрушити санки з місця. Та де там! За спинами в них були наче не санки, а суцільна свинцева брила!

Джеймі засмутився, але Авасін не розгубився.

– Ет, я ж забув, – сказав індіянин. – Чіпевеї поливають полози водою й дають їй замерзнути, і санки тоді легко ковзають. Зажди-но хвилинку…

Він збігав по відро і, набираючи воду в рот, заходився шпувати полози; ті майже відразу взялися кригою. Відтак Авасін обережно підрівняв лід ножем.

– Ану, тепер спробуймо, – сказав він.

Цього разу санки зрушили так легко, що хлопцям навіть не довелося налягати на лямки.

Отож вони подалися вперед, радісно сміючись, і білі хмаринки пари, вихоплюючись з їхніх уст, почали осідати на хутряні каптури.

Коли хлопці вийшли з міжгір'я на відкриту рівнину, на них накинувся лютий північний вітер, але вони повернулися до нього спиною, прямуючи до Табору Кам'яного Іглу, і санки легко полинули за ними по твердому спресованому снігу тундри.

Діставшись до табору, хлопці побачили, що кам'яні стовпи оленячої загорожі повністю зникли під сніговими наносами. Криївки з м'ясом також щезли – видніли тільки оленячі роги, що ними Авасін передбачливо позначив кам'яні горбки.

Кам'яне іглу теж засипало, і хлопцям довелося топірцем прорубувати затверділий сніг, який заліпив вхід до нього. Джеймі заліз досередини й полегшено зітхнув, побачивши, що запаси харчів і шкур – цілі й неушкоджені. Сюди росомахи не проникали.

Але Авасін, який обійшов поблизькі криївки, повернувшись, повідомив, що одну з них сплюндровано.

– Ходім, подивишся, – сказав він, – і зрозумієш, чому я наполягав на тому, щоб ми навернули над ямами якнайбільше каміння.

Джеймі й справді здивувався, коли побачив, що росомахи порозкидали каменюки вагою по п'ятдесят фунтів. Хижаки добряче потрудилися. Те, що не зжерли вони самі, доїли лисиці й вовки, залишилися тільки обгризені кістки.

– Добре, що вони рознюхали лиш одне місце, – зауважив Авасін. – Але тепер нам треба перевезти все м'ясо до хатини, бо там ми хоч зможемо його пильнувати.

Вони вирішили нашвидку перекусити, а потім навантажити сани й рушити назад. Перевезення всіх харчів та інших припасів до хатини мало бути нелегкою справою, і хлопців ця перспектива аж ніяк не принаджувала.

– Це нам щонайменше тиждень доведеться гарувати, – похмуро сказав Джеймі. І зітхнувши, додав – Якби ж то в нас був собачий запряг!

А втім, вони мали й одну підставу радіти. Незважаючи на холодний вітер і на те, що обідали вони без вогнища, їм було тепло. Новий одяг грів їх навіть краще, ніж вони сподівалися, хоча рукавички, що їх наостанку квапливо зшив Авасін, вийшли надто незграбні, і, коли треба було зробити щось пальцями, рукавички доводилося скидати.

Після обіду, що складався з однієї страви – пемікану – Джеймі пішов оглянути решту криївок, а його приятель тим часом заходився вантажити санки. Несподіваний вигук Джеймі примусив Авасіна здригнутися.

– Біжи-но сюди мерщій! – закричав Джеймі від одного з найвіддаленіших горбків. – З рушницею!

Підбігши до нього, Авасін побачив, що Джеймі стоїть біля криївки, спорудженої в улоговинці. Сніг тут був ще пухкий і зберігав відбитки слідів. Ті дивні сліди огинали підковою оленячі роги, котрі позначали склад. Глянувши на них, Авасін відчув, як по спині йому пішов мороз.

Кожен слід являв собою правильне коло понад фут діаметром, а відстань між слідами дорівнювала приблизно трьом футам. Здавалось, їх зроблено було барильцем.

– Хто б це їх міг залишити? – прошепотів Джеймі, якого раптом теж пойняв страх.

Авасін відповів не зразу.

– Це можуть бути сліди тільки двох істот, – нарешті промовив він тонким, зляканим голосом. – І я волів би не зустрічатися з жодною з них! Їх міг залишити або велетенський тундровий ведмідь грізлі, або ескімос – своїми снігоступами.

Обидва хлопці тривожно озирнулися довкола. Навкруги на багато миль розлягалася гола засніжена рівнина, і ніщо не ворушилося на її білих обширах. І все ж Авасін зняв рушницю з запобіжника й поклав палець на спусковий гачок.

– Напевно, це був ведмідь, – сказав Джеймі.

– Цілком можливо, – відповів Авасін. – Чіпевеї розповідають багато історій про тундрового грізлі. З цим звіром краще не зустрічатися – він страшенно лютий і підступний. Я ще не чув, щоб кому-небудь пощастило вбити його, і я знаю тільки двох чи трьох чіпевеїв, які бачили його на власні очі. – Його пересмикнуло, хоч він і не змерз. – Хай там що, а ночувати тут я не хочу. Нумо, хутчіш довантажимо санки – й гайда додому.

За кілька хвилин вони вже тягли санки на північ, намагаючись іти якнайшвидше.

19. Дарунки від мертвих

Поява росомах, а надто непояснених та застрашливих слідів у Таборі Кам'яного Іглу, стривожила хлопців, і вони прагнули тепер якнайскоріше перевезти до свого житла всі харчі із криївок, розташованих поблизу оленячої загорожі, з тим, щоб надалі їм не треба було туди повертатися.

Впродовж наступних трьох днів вони зробили три ходки, повертаючись щоразу з важким вантажем м'яса та риби. Ці подорожі обходилися без будь-яких пригод, і хлопці раділи з цього, але кожна ставала справжнім випробуванням їхніх сил. Дорога назад, коли і важкими санками доводилось видобуватися довгим схилом угору, до Затишної Полонини, була для них страховинною.

Коли хлопці вчетверте вирушили з табору додому, їм уже не ставало сили, і, пройшовши дві-три сотні кроків, вони мусили зупинятись і відпочивати. Прагнучи відшукати якийсь легший шлях, вони тепер ішли понад берегом озера, маючи намір обійти з півночі вільне під снігу пасмо скель, а відтак завернути знову на південь до входу в міжгір'я. Цей маршрут завів їх у незнайому місцевість, і, відпочиваючи, вони озиралися довкола з особливою цікавістю. Авасінові зіркі очі перші помітили якийсь дивний виступ на гребені хребта, що здіймався попереду, відгалужуючись під прямим кутом від гір, між якими примостилася Затишна Полонина.

– Що то за дивний бугор аж ген на верховині? – запитав він, вказуючи пальцем.

Джеймі глянув туди. Сніг сліпучо сяяв на сонці, але, придивившись, хлопець розгледів щось схоже на кам'яний горб на самому гребені хребта.

– По-моєму, звичайнісінька купа каміння, – сказав він.

– Ні, не звичайнісінька, – заперечив Авасін. – А явно зроблена людськими руками.

Незважаючи на втому, Джеймі відчув приплив цікавості.

– Давай залишимо санки тут, підемо подивимося зблизька, – запропонував він.

Вони сторожко рушили вперед. В міру того, як вони наближалися до відноги, обриси виступу на її гребені робилися все чіткішими. Цікавість Джеймі зростала, й нарешті в нього вихопилося:

– Це ж схоже на Велику Кам'яницю на Казоні!

В ту ж мить він прикусив язика, бо Авасін, почувши ці слова, повівся так, як і слід було сподіватись: зупинився, наче до місця прикипів, і заявив:

– Ходім геть звідси!

Якби хлопці не були такі втомлені, то Джеймі, можливо, погодився б. Але втома зробила його дражливим. До того ж, пройшовши таку відстань, він уже хотів будь-що видобутися на гору й оглянути те таємниче явище.

– Отакої, – сказав він різко. – Ти що, купки каміння злякався?

Авасін уперто стулив губи. Звинувачення в боягузтві боляче шпигнуло його, але він не мав наміру здаватися.

– Коли хочеш, можеш іти сам, – відповів він з серцем. – А я зажду тут.

Джеймі мовчки повернувся до Авасіна спиною й попрямував далі. Він не хотів вилазити нагору сам, бо теж трохи побоювався, але впертість не дозволила йому признатися в цьому. Пройшовши сотню кроків, він зупинився й оглянувся назад. Авасін сидів на валуні, стежачи за ним.

– Вертайся, Джеймі! – гукнув він. – Уже ж пізно, а нам ще стільки йти!

Авасінові слова надавали Джеймі можливість повернутися, не втрачаючи гідності, але він зволів цю нагоду знехтувати і вперто поліз угору.

Через п'ятнадцять хвилин він дістався до гребеня й побачив, що снігу на ньому нема: його здував північний вітер. Просто перед ним височіла купа каміння, що обрисами своїми нагадувала вулик. На протилежному схилі гори стояли ще три таких «вулики».

Відчуваючи дедалі більший неспокій, Джеймі оглянув найближчий горбок. Висота його дорівнювала приблизно трьом футам, а основа за діагоналлю – футам п'яти. Коло нього, на вітрами відполірованій ріні, лежало багато кусочків дерева. Знебарвлені негодою, вони були тверді й крихкі, мов старі кістки. Джеймі нахилився, щоб підняти тріску завтовшки як олівець, і коли він витягував її з ріні, то помітив між камінцями щось зелене. Він опустився навколішки, й за кілька секунд на його вдягненій у рукавичку руці вже лежав гостряк стріли, зроблений, очевидно, з міді, що від старості позеленіла. Гостряк мав ромбовидну форму з чотирма вигостреними гранями і ще й досі зберігав смертоносний вигляд. Джеймі кинув його до своєї сумки й почав уважно оглядати землю. За кілька хвилин він знайшов мідний обух і цілу колекцію кістяних знадобів та оздоб – таких старих, що від дотику вони здебільшого розсипалися на порох. Там були й інші вироби з міді, деякі – дивних форм.

Тепер цікавість Джеймі взяла гору над страхом, хоч він і догадувався, що натрапив, либонь, на стародавнє кладовище якогось давно забутого тубільного племені – можливо, стародавніх, первісних ескімосів. Джеймі знав, що в корінних жителів півночі існував звичай класти всі особисті речі небіжчика до його могили, щоб його дух міг скористатися з них на тім світі. Отже, знадоби, розкидані в ріні, призначалися, очевидно, для людей, чий прах спочивав під кам'яними могилами.

Джеймі подивився вниз, на Авасіна, який чекав на нього, і йому трохи одлягло від серця. Він швидко обійшов решту могил. Біля одної він знайшов прямокутну кам'яну плитку, що мала круглу, до полиску відполіровану заглибину посередині. Дальші розшуки навели хлопця на три таких «мисочки», і Джеймі поклав їх усіх до сумки.

Порив вітру налетів на північний схил хребта й зняв снігові вихорці, котрі закружляли в химерному танку, наче якісь фантастичні створіння. Джеймі мимоволі здригнувся і, повернувшись спиною до могил, хутко збіг схилом до того місця, де на нього чекав Авасін.

– Ну, то що це таке? – спитав індіянин.

Джеймі відповів обережно:

– По-моєму, просто полишений ескімоський табір. Там розкидана сила всіляких чудернацьких кам'яних знарядь і мідних знадобів. Дещо я прихопив з собою. Покажу вдома, коли повернемося.

Але Авасін не піддався на обман. Він збагнув, що то за «табір», і обличчя його враз спохмурніло. Він мовчки пішов до санок, і поки хлопці долали решту тяжкого шляху додому, індіянин не вимовив ані слова. То було напружене й гнітюче мовчання.

Коли вони ввійшли до хатини, там панував лютий холод. Та незабаром у вогнищі запалахкотіло полум'я. Джеймі метушився, готуючи вечерю, – намагаючись якось угонобити свого друга, що все ще вперто мовчав. Джеймі добре знав, що Авасін усе своє життя прожив серед людей, які говорять про дияволів та духів так, наче ті справді існують. Отож, навіть коли йшлося про забобони, Авасін, цураючись мертвяків, тільки додержувався законів свого народу. І Джеймі розумів, що своєю впертою поведінкою даремно зіпсував настрій другові.

Прагнучи розворушити Авасіна, Джеймі висипав вміст своєї торбини на долівку й весело сказав:

– Нумо, подивимось на ці штучки. Деякі можуть, напевно, нам придатися.

І знову він припустився помилки. Побачивши речі, взяті з могил, Авасін ще дужче обурився. Він ліг на своє ліжко, пробурмотів: «Красти в мертвих – це злочин», – і повернувся обличчям до стінки.

Джеймі здалося, ніби між ними опустився якийсь незримий бар'єр. Йому стало моторошно. Почуття страшної безмежної самотності тяжким каменем лягло йому на серце. Знести його хлопець не міг.

Він підійшов до ліжка й поклав руку другові на плече.

– Пробач, Авасіне, – сказав він. – Може, І ти таки маєш рацію. Може, й справді існують речі, про які ми нічого не знаємо і яких не можна тривожити. Я більше цього не робитиму.

Авасін обернувся обличчям до Джеймі. І раптом широко усміхнувся.

– Ні! – твердо сказав він. – Це я мушу просити пробачення. Що нам духи! Ану, покажи-но, що ти там знайшов.

Бар'єр зник. Страшна прірва, що розверзлася була між хлопцями внаслідок їхньої першої сварки, зімкнулася. З величезним полегшенням обидва схилилися над колекцією речей, що їх Джеймі висипав із своєї сумки.

Авасін узяв одну з кам'яних мисочок і уважно оглянув її. Потім провів нігтем по її дну. Його вкривав якийсь м'який милкий шар. Авасін неуважно покрутив мисочку в рука, але думка його в цей час напружено працювала.

– Нещодавно ти шкодував, що в нас немає лампи, Джеймі, – нарешті сказав він. – Ну, а тепер, здається, ми її маємо!

Джеймі здивувався.

– Це ти про оцю штуковину? – запитав він.

– Зараз побачиш, – відповів Авасін.

Він підвівся й висмикнув із щілини в стінці жмуток моху. Відтак вправно покрутив його між пальцями, надавши форми мотузки завдовжки три дюйми. Потім узяв шматок оленячого смальцю, розтопив його на сковороді й вилив у кам'яну посудину. Піднявши з долівки дерев'яну тріску, він прив'язав до неї «гніт» і поклав у каганець. Тріска тримала гніт на поверхні гарячого смальцю.

– Дай чим припалити, – сказав він Джеймі, який з цікавістю стежив за його маніпуляціями.

Джеймі подав йому головешку з вогнища, й Авасін підніс її до кінчика ґнота. Той спалахнув жовтим вогнем, зачадив і почав загасати.

– Треба трохи вкоротити його, – сказав Авасін.

Він сплюснув гніт, зробивши з нього пласку широку стрічку, і знов запалив. Цього разу погонь горів рівно й майже без кіптяви. Маленька кімнатка змінилася, наче за помахом чарівної палички. Джеймі вже кілька місяців не бачив ані каганчика, і тепер йому здалося, ніби в хатині засвітився десяток електричних ламп. Він був у захваті.

– А знаєш, тепер тут справді зробилося як удома! – вигукнув він.

Авасін усміхнувся, вдоволений успіхом. Забувши про свою відразу до речей, узятих з могил, він почав копирсатися в принесеній приятелем колекції. Особливий інтерес викликав у нього один з мідних гостряків.

– Дивись, яка дивна форма, – сказав він. – Схоже на те, що він кріпився до шпички костяними цвяшками. Бачиш, тут іще залишився один цвяшок.

– От якби нам зробити справжній лук із стрілами! – мрійливо промовив Джеймі.

– А чого ж, можна спробувати, – відлові Авасін. – Я вчора полічив набої – у нас їх залишилося тільки два десятки. Ми тепер маємо право витрачати їх тільки на великих звірів. Але якби у нас був лук, то ми могли б полювати на куріпок і зайців.

– Гаразд, спробуємо, коли зможемо, але тільки не сьогодні, – сказав Джеймі. – Я вже на ногах не тримаюся. Ходім спати.

Хлопці залізли в свої спальні мішки, навіть не погасивши каганця. За кілька хвилин вони вже спали.

Вогнище вигоріло, і кімнату освітлював тепер тільки яскравий вогник каганця – вогник, що народився знову після столітньої темряви. Колись ескімоська жінка, мабуть, дорожила цією маленькою кам'яною лампою як своїм найбільшим скарбом і готувала над її моховим ґнотом страви на всю сім'ю. Тепер каганець знову ожив. І гостряки від стріл, що за сивої давнини належали невідомому мисливцеві, теж готові були розпочати нове життя.

Мертві, що лежали на тому самотньому, вітрами овіяному кряжі, були добрими духами. З глибини століть вони передали свої дарунки живим – хоч ті живі належали до інших племен і рас.