Текст книги "Полонені Білої пустелі"

Автор книги: Фарлі Моует

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 12 страниц)

12. Річка Замерзлого Озера

На світанку хлопці познімали з себе парки з оленячої шкури. З північного заходу повівав легіт, несучи з собою слабкий запах стайні. Джеймі здивовано принюхувався, не розуміючи, звідки той запах береться. Нарешті він виліз на поблизький пагорб і глянув на той берег річки. І побачив величезні стада карібу! Вони просувалися на південь нескінченним потоком, довгими звивистими вервечками, бо олені йшли один за одним. Водночас виднілися тридцять-сорок таких вервечок, і деякі з них були не менш як дві милі завдовжки. Здалеку здавалося, ніби гігантські коричневі змії переповзають через величезну поляну.

Авасін, що пішов до річки по воду, гукнув приятелеві з берега:

– Іди-но сюди! Я тобі щось покажу!

Джеймі збіг до нього, і Авасін указав на воду коло своїх ніг. Вздовж обох берегів; скільки око сягне, простягалася доріжка не менше фута завширшки з якогось білястого матеріалу, що нагадував повсть.

Джеймі зачерпнув пригорщу цієї дивної речовини.

– Ти диви, та це ж оленяча шерсть! – вигукнув він.

Авасін усміхнувся.

– Як ти гадаєш – чи зумів би ти зробити і неї матрац? – запитав він. – Давні чіпевеї робили.

– Звідки ж вона тут узялася? – поцікавився Джеймі..

– Ясна річ – з оленів. У них саме линяє літнє хутро. Десь там, вище за течією, стада перепливають через річку, вода змиває з них облізлу шерсть, і вздовж берегів утворюються отакі доріжки. Вони тягнуться на багато миль.

Джеймі спробував був уявити собі, скільки ж ото оленів має в такому разі перепливати через річку, але зрозумів, що обчислити це йому понад силу. І не дивно: адже долиною Річки Замерзлого Озера сунуло до південних лісів понад чверть мільйона карібу!

– В усякому разі, це доводить, що ми не схибили й вийшли до потрібної нам річки, – сказав він нарешті. – Адже не може бути ще однієї долини, яка вміщувала б у себе таку силу оленів. Я от що пропоную: рушмо далі понад берегом, а дорогою будемо виглядати Деніказі.

Взявши з собою тільки невеличку торбу з м'ясом, хлопці несквапно подалися за водою. Па протилежному березі річки весь час прямували нескінченним потоком олені. Джеймі звернув увагу на те, що йшли здебільшого самиці й молоді оленята. Він запитав Авасіна, чим це пояснити.

– Олениці з оленятами завжди вирушають попереду, – відповів той. – Вони чомусь нетерпеливляться якнайраніше дістатися до лісів. Але самці поводяться інакше. В жовтні, коли розпочнеться період парування, у них цілий місяць не буде часу на те, щоб пастися або відпочивати. Тим-то вони зараз ще залишаються десь на, півночі – нагулюють жиру, щоб вистачило на всю осінь. А на південь рушать тільки за пару тижнів…

В цю мить Джеймі обірвав його.

– Глянь-но туди! – скрикнув він.

Під ними, в затишній прибережній улоговинці, видніли сліди недавньої стоянки. Не тямлячи себе з радості, хлопці стрімголов збігли вниз, до того місця, де загін Деніказі зробив свій перший привал на цій річці, прямуючи на північ. Хлопці знайшли чимало беззаперечних ознак того, що люди зупинялися тут не дуже давно, але особливо обрадувала їх одна знахідка: невелике сховище, яке містило трохи в'яленої риби, маленький запас чаю й торбинку борошна. Ці харчі явно призначалися для зворотної подорожі, і те, що їх і досі ніхто не чіпав, могло означати, очевидно, одне лиш: Деніказі й досі перебуває десь на півночі!

Насправді охоплені панікою чіпевеї пронеслися повз це сховище минулої ночі. А що каное їхні були наповнені м'ясом, то вони не мали потреби зупинятись і діставати харчі. В ту мить, власне, мисливці ідтен-елделі вже наближалися до озера Ідтен-туа…

З почуттям полегкості й цілковитої упевненості в тому, що за день-два їх, нарешті, заберуть звідси, хлопці повернулися до своєї стоянки й решту дня просиділи там, відпочиваючи й ласуючи олениною. Власне, це був їхній перший справжній перепочинок відтоді, як вони зазнали аварії на порогах коло Кам'яниці. Спокій благотворно подіяв на ушкоджену ногу Джеймі: тепер він міг ступати нею, не відчуваючи болю.

Наступного дня опівдні хлопці вирішили вирядитися далі на північ, щоб, ідучи понад берегом, зустріти своїх рятівників де-небудь напівдорозі.

Погода лишалася гарною, дорога була легка й приємна. Назустріч їм, на південь, летіли птахи. З озерця посеред тундри знялася зграя канадських казарок і, важко лопочучи крилами, з сумним ґелґотом полинула в чисте небо. Зграйки подорожників – маленьких, схожих на горобців пташок – спурхували перед хлопцями, мов хмарки куряви. Кроншнепи й сивки пересвистувались і перегукувались понад річкою. Сотні сімей куріпок гомоніли у прибережних верболозах. Дичини тут було скільки завгодно, але хлопці не переводили набоїв, бо мали ще кількаденний запас оленини.

День минав, вечоріло, але хлопці так і не бачили більше слідів індіян – і в душі їм знов почала закрадатися тривога. Тієї ночі вони спали неспокійно. А вранці Джеймі висловив уголос сумніви, що посідали їх обох:

– Як ти гадаєш, чи не могли вони обрати для повернення додому якийсь інший маршрут? – раптом запитав він.

– Ні, – впевнено відповів Авасін. – Вони все ще мусять бути десь там, нижче за течією. Ходімо далі. Сьогодні ми вже обов'язково або знайдемо їхню стоянку, або побачимо на річці їхні каное.

І знов нетерпіння й тривога погнали їх далі. Наприкінці дня вони побачили попереду велике озеро. Знаючи, що мисливці ідтен-елделі обрали б західний берег, яким сунули олені, хлопці в тому місці перетнули річку. Вона була швидка, але не дуже глибока, і їм пощастило знайти мілкий брід. Не встигли вони видряпатися на протилежний берег, як у ніздрі їм ударив тяжкий сморід.

– Тут десь лежить здохлятина! – сказав Джеймі, гидливо наморщуючи носа.

Нетривалі пошуки привели їх до горбка, під яким лежав мертвий олень – очевидячки, вбитий кулею. Ця знахідка надзвичайно підбадьорила хлопців.

Вони поспішили далі берегом озера, освітленим останніми променями призахідного сонця. Раптом Авасін помітив попереду мерехтливий вогник.

– Вогнище! – загорлав він.

Джеймі зразу ж зірвав з плеча рушницю й шість разів розрядив її в повітря, подаючи сигнал. Постріли розкотисто відлунилися від обох берегів, але на сигнал ніхто не відповів. Коли луна завмерла, запала гнітюча тиша. Ба навіть гірше – далекий вогник блимнув і зник.

Хлопці приголомшено перезирнулися.

– Може, ми злякали їх, – з надією в голосі сказав Джеймі. – Зрештою, вони ж не знають, що ми опинилися тут. Може, вони вирішили, що це стріляють ескімоси, і навмисно погасили вогнище.

Обидва хлопці вхопилися за це пояснення. Мандрувати далі тієї ночі вже не було сенсу і взагалі, якщо Джеймі мав рацію, то підходити до табору чіпевеїв у темряві було небезпечно. Отож, навіть не розпаливши багаття, хлопці зробили привал і провели неспокійну ніч під своїми ковдрами.

Коли Джеймі прокинувся, Авасін стояв на стрімчаку й напружено видивлявся на північ, сподіваючись побачити дим над уранішніми вогнищами індіян. Але диму не було. Долиною спокійно сунули нескінченні – до самого обрію – вервечки карібу. Хлопці оглядали цю картину з почуттям, близьким до паніки. Бо обидва розуміли: якби там, на півночі, були мисливці, то олені виявляли б ознаки тривоги.

– Ходім, – сказав Джеймі. – Обійдемося без сніданку. Ходім швидше. Якщо вчора ввечері ми справді бачили вогнище чіпевеїв, то десь опівдні дістанемося до їхнього табору. Коли ж це були не вони… що ж… – він так і не закінчив цієї фрази.

В глибині душі обидва хлопці були вже майже певні, що сталося найстрашніше – що вони якимось чином розминулися з Деніказі.

Майже бігцем вони рушили далі. Близько полудня, коли вони підходили до високої скелі, їх засліпив на мить раптовий спалах світла. Нічого загадкового в цьому явищі не було. Шар кварцу або слюди на верхівці скелі віддзеркалював, мов люстро, сонячне проміння. Хлопці з гіркотою зрозуміли, що це, очевидно, і було те «вогнище», яке вони бачили вчора. Страх дедалі дужче стаскав їхні серця, але вони вперто простували далі. І за кілька годин підійшли, нарешті, до оленячої огорожі.

Від берега озера до тих місць, де чіпевеї влаштовували засідку – в проході між кам'яними стовпами – і де вони стояли табором, було зовсім близько. Хлопці майже відразу знайшли їх і зрозуміли лиховісне значення картини, яка розгорнулася перед їхніми очима. Численні останки оленів розповіли їм історію вдалого полювання – полювання, що відбулося тут кілька днів тому.

У відчаї вони почали шукати якихось ознак того, що індіяни вирушили не на південь, а далі на північ. Але таких ознак хлопці не знайшли. Натомість усе ясно свідчило про те, що ідтен-елделі провели тут рівно стільки часу, скільки треба було, щоб настріляти й оббілувати потрібну їм кількість оленів і доверху навантажити м'ясом свої каное. Добре знаючи, як поспішатимуть мисливці повернутись із здобиччю до своїх голодних одноплемінників, хлопці зрозуміли, що їм більше нема на що сподіватися. Сумнівів бути не могло: чіпевеї вирушили додому!

Голос Джеймі тремтів, коли він вигукнув:

– Як ми могли розминутися з ними, Авасіне? Як це могло статися?

Авасін не мав на це відповіді. Його теж приголомшило усвідомлення того, що надія на врятування – надія, яка, здавалось, от-от справдиться – розвіялася, як дим. Він знав, що не можна також розраховувати на те, що Деніказі повернеться сюди, коли дізнається про їхнє зникнення. Якщо він і зробить спробу підшукати їх – то тільки на річці Казон. Отже, вони пішли на ризик – і програли.

Щоб не думати про страшне становище, в якому вони опинилися, Авасін заходився розпалювати вогнище з купи сухого верболозу, що її залишили чіпевеї. Потім ретельно порозкладав на розпечених каменях шматки м'яса… З притаманною його предкам покірністю долі він відмовлявся думати про помилки, виправити які вже не можна було.

Інша річ – Джеймі. Він не міг не думати про майбутнє, і воно жахало його. Він знав, що під найближчих друзів їх відокремлює відстань у триста миль, яку можна подолати тільки в каное – а каное в них не було. Літу надходив кінець; перш ніж вони встигнуть пройти пішки хоча б частину тієї відстані, їх заскочить зима, і вони загинуть.

Джеймі подумав про свого дядька, про озеро Макнейр, а відтак із плутанини думок виринула згадка про Кам'яницю – причину всіх їхніх нещасть. «Це я винен у всьому, – подумав він. – Я завів Авасіна в цю халепу». Тоді він витяг з кишені свинцеву штабку, яку знайшов у стародавній могилі вікінгів. Він хотів уже був викинути її геть, коли раптом щось зупинило його руку. Хлопець відчув, як зневіра почала танути в його серці, поступаючись місцем припливові мужності, бо тепер він думав: – «Ті давні мандрівники перетинали океани, долали тисячі миль у човнах, якими ми зараз не наважилися б переплисти навіть Оленяче озеро! Тисячу, а то й більше років тому вони проникли в самісіньке серце Барренленду – і не боялися, не боялися нічого!»

Він повільно поклав пластинку назад до кишені, підвівся й заговорив. І хоч голос його ще трохи тремтів, він уже опанував себе. Бо в ту мить почалося справжнє змужніння Джеймі Макнейра.

– Давай подивимось фактам в очі, Авасіне, – сказав він. – Ми не маємо надії на те, щоб вибратися звідси живими до приходу зими. Але якщо ескімоси можуть жити тут взимку, то зможемо і ми!

Авасін усміхнувся. Звівшись на ноги, він стріпнувся, наче струшуючи з себе похмурі думки.

– От тепер ти говориш, як справжній крі, Джеймі! – сказав він. – Добре говориш. Якщо нам пощастить забезпечити себе харчами, теплим одягом і захистком од негоди – ми не пропадемо. А ми можемо забезпечити себе цим усім – треба тільки докласти до цього справжніх зусиль. А тоді взимку ми змайструємо собі нарти, навантажимо їх м'ясом на дорогу й попрямуємо додому суходолом!

Чорні Авасінові очі аж заблищали, коли він уявив собі, як вони повертаються до селища крі. Вся та картина постала в нього перед очима. На той час вони вже будуть не якимись там хлопчаками, а загартованими сміливця-ми-мандрівниками, і навіть старі діди з трепетом і шаною слухатимуть історію їхніх пригод!

Авасінів ентузіазм передався Джеймі, тепер і він ладен буз кинути виклик силам природи.

Забувши про труднощі, які чатуватимуть на них на кожному кроці, хлопці присіли коло вогнища й розбалакалися. Вони будували плани, відкидали їх і будували нові. Вони добалакалися до знемоги. А відтак їхній запал вичерпався, і вони знов відчули себе самотніми піщинками посеред неосяжних арктичних просторів. Що ж до їхніх сміливих планів, то тепер вони видалися хлопцям лише пустопорожніми мріями.

З вогнища раптом вихопився омах полум'я, і при світлі цього спалаху Авасін і Джеймі пильно глянули один одному в очі.

Нараз Джеймі зірвався на рівні ноги.

– Ну, гаразд! – мовив він голосно. – Нахвалилися – і годі. А тепер давай справджувати свої слова.

13. Плани й готування

Вранці наступного дня становище, в якому опинилися хлопці, вже не видавалося їм таким страшним, як напередодні. Тепер вони готові були тверезо глянути в обличчя дійсності. Вони зрозуміли, що ніякі гучні слова не можуть спростувати того факту, що впродовж багатьох місяців їм доведеться жити в одному з найсуворіших місць світу – де їм нізвідки чекати допомоги, а покладатись треба тільки на власний розум та силу, маючи обмаль знарядь і зброї.

Щоб вижити за таких умов, їм доведеться спорудити собі житло й віддати всю свою енергію створенню запасів їжі, палива й оленячих шкур на зимовий одяг. Будь-яка спроба пішки перетнути тундру з півночі на південь – з їхнім злиденним спорядженням – була заздалегідь приречена на невдачу, бо до початку зими лишалися лічені дні. А коли до Барренленду прийде зима, то край цей обернеться на голу й безмежну снігову пустелю.

На щастя, день випав погожий і теплий. Освітлена сонцем тундра, здавалось, зичила хлопцям добра, і товариство інших живих істот – оленів, що безнастанно сунули повз них, та галасливих птахів над їхніми головами – додавало їм бадьорості й снаги. Отож вони розпочали свої готування.

Насамперед треба було зробити облік їхнього спорядження. Вони мали рушницю й дев'яносто набоїв до неї, а також топірець з коротким сокирищем, довгий мисливський ніж, два менших кишенькових ножі, міцну волосінь з одним гачком, рибальську сіть, терпуг, весло, що правило Джеймі за милицю, п'ятдесят футів півдюймової линви, бляшаний казанок, стару сковороду, зроблене Авасіном «вогняне свердло», свинцеву штабку з могили вікінгів і з десяток фунтів сушеної риби та свіжої олечини. А на додаток до цього – їхні благенькі ковдри й одяг, що був на них. Галоші й мокасини майже зовсім стопталися після тривалого сухопутного переходу, а штани й куртки протерлися й подерлися в багатьох місцях.

Загалом картина виходила досить жалюгідна, але Авасіна вона не засмутила.

– Звісно, не дуже багато, – сказав він. – Але для початку цілком вистачить, щоб узяти від тундри все, що нам треба. Ми можемо настріляти оленів, а олені дадуть нам, крім їжі й одягу, ще багато інших речей.

Джеймі оглянувся через плече на прохід у кам'яній огорожі, крізь який невпинним потоком сунули олениці з оленятами.

– Чи не слід нам було б уже зараз розпочати відстріл? – занепокоєно спитав він. – Олені ж можуть скоро зникнути.

Його тривога була цілком зрозуміла. Йому не вірилося, що такі величезні гурти карібу можуть ще довго надходити з півночі. А з оленями обидва хлопці пов'язували тепер свою єдину надію на порятунок.

Проте Авасін, похитавши головою, пояснив, чому їм не треба поспішати з відстрілом. Насамперед, зараз, за теплої погоди, їм важко було б зберегти м'ясо від псування; інша річ, – коли стане холодно і вони зможуть його заморозити. Та ще важливішим був той факт, що великі самці, які ще тільки мали прийти, – здобич куди цінніша за самок. Шкура самців міцніша, вироби з неї кращі, і до того ж вони жирніші. А це має величезне значення, бо зимівник в Арктиці, який харчується виключно м'ясом, мусить з'їдати велику кількість жиру – інакше він не виживе. Жир використовується також як пальне для саморобних ламп, а це теж важливо, бо там, де зимові ночі тривають довго, обходитись без світла просто неможливо.

Отож Авасін запропонував, щоб зараз вони вбили тільки кількох карібу і приберегли дорогоцінні набої до того часу, коли надійде головна маса самців. Джеймі погодився, хоча й не дуже охоче. І зразу в нього виникло нове запитання:

– А де ми діставатимем хмиз? – сказав він.

На це Авасін уже не знав, що відповісти. Обидва хлопці розуміли, що коли випаде сніг, то верболозу вже не назбираєш – ані зготувати їжу, ані, тим більше, нагріти житло. А інших дров начебто й не було.

Нарешті Авасін відказав:

– Не будемо зараз сушити собі голову над цим, потім що-небудь придумаємо. На все свій час.

– Що ж, гаразд, – мовив Джеймі. – В такому разі, я гадаю, перш за все нам. потрібен який-небудь захисток. По-друге – запас харчів до того часу, як прийдуть самці; і, нарешті, кілька шкур на одяг. Адже скоро візьмуться морози.

Авасін підвівся й узяв рушницю.

– Все це дадуть нам олені, – відповів він. – Ходім на полювання.

Хлопці пройшли вздовж кам'яного частоколу й зупинилися біля проходу. Побачивши їх, олені позадкували й затупцювали на місці, трохи не дійшовши до загорожі. Проте поява хлопців не дуже налякала їх – вони хотіли якнайшвидше проминути кам'яні стовпи й продовжити свою подорож на південь.

Авасін і Джеймі прослизнули в схованку – складену з каменів круглу споруду коло проходу – і присіли в ній навпочіпки, щоб їх не було видно. День стояв безвітрий, учути їхнього запаху олені не могли. Тим-то за кілька хвилин карібу знову рушили вперед. Вожак сторожко наближалися до хлопців, високо піднімаючи ноги й витягаючи шиї. Вони гучно, глибоко вдихали повітря, винюхуючи ознаки небезпеки.

– Стрілятимеш не зразу, – прошепотів Авасін, коли олені підійшли зовсім близько. – Хай вони забудуть про нас, тоді ми зможемо обрати найкращий гурт.

Стара олениця з двома оленятами наважилась увійти в прохід, а відтак галопом помчала на південь. Слідом за нею посунули спершу невеличкі стада, а за хвилину – і весь потік.

Джеймі заповзявся лічити голови, але, дійшовши до тисячі, покинув.

– Я ніколи не думав, що на світі є така сила оленів! – прошепотів він.

Авасін не відповів. Натомість він стиснув приятелеву руку й кивком голови вказав на стадо з п'ятдесяти-шістдесяти карібу, що, збившись докупи, поволі наближалося до них. Здебільшого ще були молоді олениці, – очевидячки, жирні, вгодовані. Кілька оленят, пирхаючи, дріботіли за своїми матерями або забігали вперед і знов поверталися до стада.

– Оце те, що нам треба! – пробурмотів Авасін. – Я стрілятиму, а ти приготуйся добивати поранених, коли я скінчу!

Джеймі охопило водночас і хвилювання, і почуття протесту: йому гидка була думка про те, що зараз вони будуть убивати цих істот – таких мирних, таких прекрасних і повних життєвих сил.

– Послухай, а чи конче потрібно вбивати олениць? – гаряче прошепотів він. – Що ж буде тоді з їхніми оленятами?

– Забудь про це, – гостро відказав Авасін. – Мені хочеться робити це не більше, ніж тобі. А щодо оленят – вони не пропадуть. Вони вже досить дорослі й прогодуються самі.

Більше часу на суперечки не було. Стадо протовплювалося крізь прохід. Авасін став на коліно, поклав рушницю на кам'яний виступ і відкрив вогонь. Стріляючи швидко, але влучно, він поклав двох тварин, що йшли попереду; потім, напівобернувшись, застрелив трьох олениць у хвості гурту. Ті, що були посередині, з переляку ставали дибки й хропіли, але не розбігалися, бо спереду й ззаду дорогу їм заступали мертві туші. Деякі просто зупинились мов укопані й водили сюди-туди своїми великими очима, не розуміючи, що сталося й звідки йде небезпека. Та їхня розгубленість тривала недовго. Як тільки їм у ніздрі вдарив запах свіжої крові, вони в паніці кинулися тікати. Проте було вже пізно. Постріли лунали один за одним. Коли гурт вирвався нарешті з смертельної пастки, на кам'янистому грунті зосталося лежати дев'ять трупів. Навколо них розгублено бігали троє оленят.

Авасін опустив рушницю й одвернувся. Джеймі розумів, як почувається в цю мить його приятель. Це ж бо була справжнісінька різанина. «Все одно, що стріляти корів у корівнику», – подумав Джеймі. Він був радий, що Авасін не запропонував стріляти йому.

Глибоко вдихнувши повітря, Джеймі витягнув довгого мисливського ножа й попрямував до забитих оленів. Він знав: без того, що він має зробити, обійтися не можна. На щастя, всі олені були мертві, і йому не довелося їх добивати. Але він ще мусив оббілувати їх.

Джеймі взявся до роботи. В той час, як він орудував ножем, одне оленятко, злякано пирхаючи, підійшло зовсім близько до нього. Джеймі спробував був відігнати його, але, замість утекти, оленятко стало, розчепіривши передні ноги, й почало принюхуватися до одягу хлопця. Той вирішив не звертати на тваринку уваги й знов схилився над тушею.

Авасін приєднався до нього і, не кажучи ані слова, почав допомагати. Вправними, майже автоматичними рухами юний індіянин знімав шкури й розтинав м'ясо. На одну купу він складав передні й задні ноги. На другу – вирізки, довгі вузькі шматки ніжного м'яса зі спини з дорогоцінними стрічками сухожилків та язики. На третю купу йшли серця, нирки й печінки.

Ніщо не пропадало даремно. Коли вже обставини примусили Авасіна відібрати життя в цих олениць, то тепер він мав намір використати кожен шматочок м'яса. За дві години роботу було зроблено.

Тільки тоді індіянин заговорив.

– Ну, гаразд, – сказав він. – Тепер давай віднесемо це до нашої стоянки.

Джеймі витер ножа об мох.

– А як же з кістками й нутрощами? – спитав він. – Якщо ми залишимо їх тут, то вони відстрашуватимуть інших оленів.

– Хай це тебе не турбує, – відповів Авасін. – Поглянь-но вгору.

Джеймі не помітив появи сотень сріблястих чайок. Великі білі птахи хижо кружляли над проходом, наповнюючи повітря своїми хрипкими криками.

– Тобто ти хочеш сказати, що вони самі тут усе приберуть? – здивовано спитав Джеймі.

– Побачиш, – коротко відказав Авасін.

По тому як вони з Джеймі навантажили на спини стільки м'яса, скільки могли понести, Авасін накрив те, що залишалося, свіжими шкурами, які по краях приважив каменюками. Бігцем повернувшись до своєї стоянки, вони поскидали вантаж і подалися назад. Це забрало в них не більше десяти хвилин, та коли вони повернулися до проходу, Джеймі із здивуванням та відразою побачив, що всі кістяки зникли під живими саванами – їх обліпили чайки, що відштовхували одна одну, билися, змахували крилами. Від цього видовища хлопця аж пересмикнуло. Він похапцем узяв на плечі ще один вантаж м'яса.

Коли Джеймі рушив назад, до нього підбігло оленятко. Тонконоге, незграбне, воно задріботіло слідом за ним, своєю довірливістю ще більше посилюючи його почуття провини за вбивство олениць. Авасін саме знімав з плечей свій вантаж на стоянці, коли оленятко раптом підбігло до нього ззаду й тикнулося носом у ноги. Індіянин з несподіванки злякано скрикнув і відскочив геть. Джеймі захихотів.

– Схоже на те, що в тебе з'явився дружок, – сказав він.

Авасін ніяково всміхнувся.

– Видно, через те, що я вбив його матір, мені доведеться тепер бути його названим батьком, – відповів він.

– Мабуть, врешті-решт він приблудиться до якого-небудь іншого стада, – сказав Джеймі. – А якщо ні, то, може, ми привчимо його тягти нарти – як лапландці привчають своїх оленів.

Оленятко не відходило від них. Коли хлопці перенесли до своєї стоянки все м'ясо й шкури, воно все ще було з ними.

Тепер вони мали обробити м'ясо. Сівши поряд навпочіпки, хлопці почали краяти його на тонюсінькі кавалки. Це було нелегке діло, але Авасін добре знався на ньому. Він зрізав м'ясо, як шкірку з яблук, поступово знімаючи шар за шаром, аж доки лишалася сама кістка. Коли вони накраяли велику купу кавалків, Джеймі обережно розвішав їх над землею на низькорослому лозняку. М'ясо зразу ж почало всихати під яскравим промінням сонця.

Відтак Авасін узявся за шкури. Він розстелив їх на піску хутром додолу і приважив по краях камінцями. Потім старанно вискріб залишки м'яса тупим пругом ножа. Шкури мали синявий колір, і Авасін зауважив, що вони – «не першого гатунку» й на одяг не дуже придатні.

– Але з них можна буде спорудити вігвам, – сказав він.

Наступним завданням було відокремити стрічки сухожилків завширшки три дюйми, що тяглися вздовж довгих смуг м'яса, зрізаного зі спини. Ці стрічки, по три фути завдовжки, хлопці повісили сушитись на веслі, встромленому в пісок. До кінців кожної стрічки Авасін прив'язав по каменюці, щоб, сохнучи, вони не скручувалися, а залишались рівні.

– Це жіноча справа, – поскаржився він Джеймі. – Але незабаром нам знадобляться нитки з сухожилків.

Надвечір усю роботу було завершено, і після добрячої вечері втомлені, але задоволені хлопці прилягли у вігвамі, спорудженому нашвидкуруч із каменів, гілок та сирих шкур.

Закінчився перший день їхніх готувань до зимівлі в тундрі, і підсумок його був непоганий. Дев'ять шкур; достатня кількість м'яса для виготовлення ста фунтів «джеркі» – сушеної оленини; запас свіжини на наступні дні й десятки футів сухожильних стрічок – на нитки. А крім того, у них з'явився новий друг.

Оленятко протиснулося під краєм вігвама й незграбно вмостилося на долівці поряд з Авасіном. Джеймі зірвав жмуток осоки, дав його оленяткові, і те зразу ж з насолодою захрумтіло.

Джеймі простягся на своїй ковдрі й зітхнув.

– А знаєш, не так уже й погано, – мовив він з ноткою самовдоволення в голосі.

– Не запишайся. У нас іще багато роботи, – застеріг його обережний Авасін.