355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Фарлі Моует » Полонені Білої пустелі » Текст книги (страница 11)
Полонені Білої пустелі
  • Текст добавлен: 5 октября 2016, 22:43

Текст книги "Полонені Білої пустелі"


Автор книги: Фарлі Моует



сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 12 страниц)

24. Біле полум'я


Еюскімо й Ікло щосили тягли важкі сани, але полози загрузали в липкому, беручкому снігу, розтопленому теплим вітром відлиги. За день хлопці пройшли дуже малу відстань і тому вирішили переночувати в Таборі Кам'яного Іглу.

Лаштуючись на ніч під вкритим памороззю склепінням іглу, вони все ще сповнені були гарячкового збудження, яке спонукало їх на цю подорож, і відганяли од себе будь-які сумніви щодо правильності свого рішення. В своїй уяві хлопці вже бачили й чули радісне, бучне свято на честь їхньої появи в таборі індіян крі.

Спали вони неспокійно, часто прокидаючись, а вранці з полегшенням побачили, що погода не перемінилася, залишилась ясною й теплою. Нічний морозець зміцнив сніговий наст, і впродовж кількох ранкових годин хлопці швидко просувалися вперед.

Вони розуміли, що на цих неозорих просторах, вкритих снігом і тому позбавлених будь-яких орієнтирів, їм загрожує небезпека збитися з курсу, а тому вирішили повертатися тим самим шляхом, яким прийшли сюди, тобто пройти на схід майже до самої річки Казон, а потім завернути на південь, щоб річка, залишаючись весь час ліворуч від них, правила за своєрідний, бар'єр, який не давав би їм заблукати надто далеко на схід. Діставшись таким чином до озера Ідтен-туа, вони обійшли б його понад берегом і далі рушили б нині замерзлим водним шляхом, яким добувалися сюди влітку.

Весь той другий день хлопці подорожували швидко й без перешкод. Над полудень вони наблизилися до громаддя гори Ідтен-сет і завернули на південь.

Це був якийсь дивний, оповитий серпанком день, і сніг блищав особливо яскраво. Джеймі кілька разів поскаржився на те, що цей блиск засліплює його, але ні він, ані Авасін не звертали уваги на те, що очі їхні сльозяться від напруження.

Хлопці орієнтувалися по сонцю й по звивистих лініях затверділих снігових заметів, бо вони знали, що зимові вітри дмуть переважно з півночі, а тому хвилі заметів простягаються, як правило, зі сходу на захід.

Жодна жива істота не рухалася на безмежному обширі замерзлої рівнини. Навіть біла тінь песця чи полярного зайця не порушувала одноманітності краєвиду – хлопці з собаками були самі одні в цій неосяжній порожнечі. Джеймі й Авасін, певна річ, весь час ішли пішки, часто-густо впрягаючись у лямки, коли роботящі тварини починали висилюватися. Зате ввечері, коли хлопці, зупинившись на ночівлю, обговорювали другий день подорожі, в голосах їхніх бриніли гордість і самовпевненість.

– Якщо ми й далі будемо йти такими темпами, то за десять днів дістанемося до табору Деніказі, – заявив Джеймі.

Авасін, однак, не поділяв приятелевого оптимізму. Хоча день і справді пройшов для них успішно, він знав, що довіряти примхам арктичної погоди не можна.

– Ми, звісно, дістанемося додому за такий час, – відповів він, – якщо тільки погода не зіпсується. Але може статися, що нам доведеться й пересидіти кілька днів у якій-небудь норі, перш ніж ми в'їдемо в ліс.

Він зробив паузу, щоб протерти очі, і Джеймі помітив цей жест.

– У тебе теж щось не гаразд з очима? – запитав Джеймі. – Мої чомусь останню годину страшенно ріжуть. Я б тобі цього не казав, аби не помітив, як ти треш свої.

Авасін поморгав.

– А мені в очі наче хтось піску насипав, – поскаржився він. – Ми з тобою сьогодні, видно, перенапружили зір.

В маленькому шкіряному наметі, напнутому на три смерекові деревини, що їх вони захопили з собою, було темно. Авасін дістав каганець, наповнив його жиром і підніс до ґнота жаринку з багаття, що згасало. Спалахнув яскравий вогник, і ту ж мить очі хлопцеві різонув нестерпний біль. Придушено скрикнувши Авасін відкинувся на спальний мішок. Долоні його спітніли, і на кілька хвилин йому відібрало мову.

Джеймі сидів далі від каганця. Він подався навколішках уперед, аби допомогти товаришеві, і яскраве світло наче двома кинджалами штрикнуло йому в очі.

– Ой, мої очі! – зойкнув він. – Очі пече!

Страждання спотворило Авасінове обличчя.

Сльози котилися з його розпухлих очей і струменіли по щоках. Долаючи біль, що хвилями пульсував під повіками, він спромігся нарешті процідити крізь зціплені зуби:

– Це снігова сліпота, Джеймі! Ми сліпнемо… Як же я не здогадався… Які ж ми дурні, що не зробили для себе захисних окулярів!

Джеймі не відповів йому. Він тер очі снігом, відчайдушно намагаючись хоч трохи полегшити біль. Та сніг не допомагав, і тоді він кинувся долілиць на спальний мішок, зарився обличчям у хутро, щоб навіть слабенький промінчик каганця не торкався його повік.

Авасін був приголомшений лихом, що спіткало їх. Він часто чув раніше про снігову сліпоту і навіть бачив двох чи трьох чоловік, уражених нею. «Біле полум'я», як називали це захворювання індіяни крі, рідко траплялося в лісах, де дерева утворювали тінь і пом'якшували блискотіння осяяного сонцем снігу. Але в тундрі воно майже завжди вражало людину, що не захистила очей від сонячного проміння, віддзеркаленого од білого насту, особливо якщо в повітрі висів серпанок.

Авасін знав, що вилікувати цю хворобу може єдине: час. Протягом кількох днів вони обидва, сліпі й безпорадні, змушені будуть сидіти в цілковитій темряві. Їх упіймало в пастку сонце, те саме сонце, що його вони вважали своїм другом.

Маленький каганець усе ще мерехтів, але хлопці вже не бачили його світла. Для них весь світ поринув у темряву, болісну й непроглядну.

Наступні три дні минали немов у страшному сні. Час, здавалось, зупинився. Ікло і Еюскімо залізли до намету, стривожені дивною поведінкою своїх хазяїв. Вони скавуліли й лизали хлопців, але ті не звертали на них уваги. Нарешті, доведені до відчаю голодом, собаки зірвали покривало з санок і накинулися на м'ясо. Наївшись донесхочу, вони порозкидали те, чого не доїли, по глибокому снігу.

Хлопці не почували голоду; вони скніли в своїх спальних мішках, думаючи про одне лиш: коли нарешті перестануть пекти очі? Біль поступово зменшувався, і на третій день уранці Джеймі поринув нарешті в неспокійний сон.

Прокинувшися, він побачив, що Авасін вибрався із свого мішка.

– Джеймі, я знову бачу, – сказав Авасін. – А ти?

Джеймі відповів слабким од голоду й страждань голосом:

– Я начебто теж розрізняю речі. І болю вже не почуваю.

Авасін виповз із тенту. Надворі було темно, бо сонце ще не зійшло. Захищаючи очі рукою від холодного повітря, Авасін навпомацки рушив до санок по м'ясо. Дійшовши до них, він у першу мить не повірив своїм затуманеним хворобою очам. Санки хтось розпотрошив, і від дорогоцінного запасу харчів майже нічого не зосталося!

Це був останній, найстрашніший удар. Мов скам'янілий стояв Авасін над санками, не помічаючи навіть собак, які, зрадівши, що бачать його знову на ногах, радісно стрибали навколо нього.

Трохи отямившись, індіянин зібрав кілька жменьок недоїдків і заніс їх до намету. За допомогою свого «вогняного свердла» він запалив купку моху. Вогонь на мить різонув йому очі, але, примруживши повіки, він уже міг дивитися на нього.

Коли м'ясні кришки трохи розігрілися, Авасін поділився ними з Джеймі, і хлопці попоїли.

Радіючи з того, що біль нарешті, відпустив його, Джеймі балакав без угаву. Він не помічав Авасінового мовчання й стурбованості.

– Знаєш, такого страху я ще ніколи в житті не зазнавав, – казав він. – Весь час лежав і думав, що краще було б, якби я помер. Ну, та все це тепер позаду і більше не повториться. В усякому разі, нічого гіршого за те, що було, нас спіткати вже не може.

Тут Авасін уже не витримав і порушив свою мовчанку.

– Може, – промовив він. – І вже спіткало. Ми залишилися без харчів, Джеймі. Собаки виголодались, поки ми хворіли…

Ця новина приголомшила Джеймі, і кілька хвилин він мовчав, не знаючи, що сказати. Думки плутались в його голові, та потім із цього сум'яття почала викристалізовуватися одна ідея. Вона була така проста й така очевидна, що він навіть здивувався, як це вона не спала йому на думку раніше. З усього того, що його навчило життя, це була, либонь, найцінніша наука, але, щоб засвоїти її, Джеймі довелося спершу зазирнути в очі смерті. Йому потрібен був час обміркувати свою ідею, але спочатку він зробив усе, щоб заспокоїти Авасіна.

– Ну, що ж, – сказав він якомога бадьоріше. – Це не так уже й страшно. Просто нам доведеться повернутись до Затишної Полонини. Ми відійшли од неї миль на тридцять-сорок, отже дорога назад забере в нас не більше двох днів.

Авасін ураз повеселішав.

– Атож, це єдиний наш вихід, – підхопив він. – Я теж вважав, що нам треба повертатися, але думав, ти не схочеш… Я радий, що ти зрозумів це.

На цей час Джеймі встиг всебічно обдумати свою ідею й готовий був поділитися нею із своїм другом.

– Так, ми повернемося, Авасіне, – сказав він, – і залишимося в Затишній Полонині. Залишимося там, скільки треба буде. Я дістав добру науку і добре її засвоїв. Поки ми пристосовувалися до тутешньої природи й не ішли проти її законів, усе було гаразд. Та коли ми вирушили на південь, то тим самим кинули виклик усій Арктиці, переоцінивши свої сили. Ми рушили напролом, а тундру пробоєм не пройдеш. Тим-то наше щастя, що ми ще й досі живі!

Авасін пильно подивився приятелеві в очі.

– Я не думав, що ти зрозумієш це, Джеймі, – сказав він нарешті. – Білі люди, як правило, цього не розуміють. Вони вважають, що можуть узяти Арктику голіруч, що вона скориться їм без опору. Багато хто з них зрозумів згодом, що помиляється, але зрозумів це надто пізно, коли вже нікому було про це сказати. Мій народ ставиться до Барренленду інакше, його ставлення важко передати словами, але ти, напевно, вже розумієш його. Якщо ти борешся проти самого духу півночі, то неодмінно зазнаєш поразки. Якщо ж ти поважаєш його закони, то він сам дбає про тебе.

В устах Авасіна це була надто довга промова, та коли він скінчив її, обидва хлопці вперше за багато тижнів почулися щасливими. Обидва зітхнули з полегшенням і неначе глянули на світ новими очима. Тепер вони ладні були повернутися до маленької хатинки в міжгір'ї й відмовитися від нерозважної й смертельно небезпечної спроби накинути власну волю Барренлендові.

Решту дня вони провели в своєму самотньому наметі посеред безмовної тундри. Джеймі дбайливо зібрав усе м'ясо, розкидане навколо санок. При половинному раціоні його мало вистачити на два дні. Авасін тим часом узяв дві широкі стрічки сириці по два фути завдовжки й прорізав у них вузькі отвори для очей. Обв'язані круг голови, ці стрічки з прорізами мали правити за захисні окуляри.

Коли настала ніч і на небі зійшов півмісяць, хлопці запрягли собак і вирушили на північ – до своєї хатини.

Ніч була тиха, безхмарна й морозна. Півмісяць завис низько над обрієм, заливши безмежні обшири блакитним сяйвом. Хлопці повільно простували за санками, і подеколи то Джеймі, то Авасін сідав на них і їхав якийсь час, бо обидва все ще були слабкі після триденної хвороби – снігової сліпоти.

Посеред ночі на небі спалахнуло всіма кольорами веселки північне сяйво. Зелені, жовті й рожеві завіси пломеніли над виднокругом, і Джеймі здавалося, що він чує легкий шурхіт, наче хтось ходить у шовковій сукні.

Авасін теж почув цей звук, спочатку зачудувався, та потім збагнув його значення, і обличчя його враз спохмурніло. Обернувшись до Джеймі, він сказав:

– Хоч ми з тобою й склали зброю, та війна ще не скінчилася. Те, що ми чуємо, – це вітер!

Джеймі зразу ж пригадалися хурделиці, що ревли над Затишною Полониною впродовж минулих тижнів.

– В такому разі тут нам не можна залишатися, – сказав він стривожено. – Адже в нас немає дров і харчі кінчаються.

– Може, гора дасть нам якийсь захисток, – відповів Авасін.

Собаки теж почули наближення снігової бурі, і їх не треба було підганяти. Хлопці побігли слідом за санками, що несамовито підстрибували на горбках та кучугурах.

Пробігши з півгодини, хлопці змушені були зупинитись і перепочити. Собаки стривожено й нетерпляче скавучали, а слабкий, далекий шурхіт дедалі наростав і тепер уже нагадував віддалений гуркіт водоспаду. Сірі хмари закрили місяць, північне сяйво зблякло й поступово щезло. Темрява згустилася так, що вже важко було вгледіти, що лежить попереду.

Коли санки знову зрушили з місця, над тундрою вже знявся легенький вітерець, і температура почала різко падати. Авасін механічно відзначив у думці напрямок вітру, бо він знав, що незабаром цей напрямок стане єдиним його орієнтиром.

Відпочиваючи кожні п'ятнадцять-двадцять хвилин, хлопці просувалися на північ. Вітер дужчав, завивав дедалі гучніше, і в такт його поривам дедалі гучніше калатали хлоп'ячі серця. Пурга поволі набирала сили, крижане повітря вже обпікало шкіру, хлопцям довелося насунути каптури аж на брови. От і сніг почав злітати із западинок і вихоритися над кучугурами в примарному танку привидів. Хутряні облямівки каптурів взялися густим інеєм.

Морок зробився майже непроглядним. Авасін пішов уперед, щоб вести за собою собак. Він віддалився всього на кілька кроків, але Джеймі вже не бачив його. Хоч Джеймі йшов впритул за санками, вони раз у раз ніби розчинялися в темряві, і нарешті він прив'язав себе до них сирицевим ремінцем. Хлопець поточувався від утоми і тільки ціною неймовірних зусиль тримався на ногах.

Вітер ревів тепер на повен голос. Не застережливий рокіт, а лютий, грізний крик вихоплювався з темряви. Ось він перейшов в оглушливе, страхітливе завивання.

Почалася пурга.

25. Пітюк


Світ перетворився на хаос – хаос, в якому волаючи вирували вітер і сніг. Авасінові перехопило дух, він зупинився й обернувся спиною до вітру, а собаки уткнулися носами йому в коліна. За мить до нього, спотикаючись і тримаючись за санки, підійшов Джеймі.

– Треба отаборитися! – вигукнув Джеймі у вухо приятелеві.

– Не можна! – крикнув у відповідь Авасін. – Тут ми замерзнемо на смерть! Треба йти туди! – він вказав на схід. – Тоді вітер буде збоку!

Тепер обидва хлопці вхопилися за упряж Еюскімо і, поточуючись, завернули на північний схід. Десь там попереду, за їхніми розрахунками, височіла гора Ідтен-сет, і під нею, між її кам'яними плечима, вони сподівалися знайти захисток. Це була єдина їхня надія на порятунок. Вибору вони не мали – мусили тільки йти вперед і вперед, бо зупинка у відкритій тундрі означала неминучу смерть.

Сніг бив їх як шротом, виття пурги оглушало хлопців. Джеймі й Авасін утратили лік годинам; вони брели, спотикалися, падали, знов підводилися й тяглися далі.

Нарешті Джеймі впав в останній раз. Він спробував був звестися на коліна, не зумів і, збайдужілий до всього, знов простягнувся на снігу, відмовившись од подальших спроб.

Авасін розпачливо поторсав його за плече.

– Вставай! – крикнув він. – Ти помреш, якщо лежатимеш!

Джеймі не відповів. Приємна дрімота теплом розливалася по його тілу, витісняючи холод. Він поринав у сон і вже бачив себе вдома, там, далеко на півдні, і хтось дбайливо укривав його в теплому ліжку. Хто саме? Він не знав, та й не хотів знати. Ліжко було таке м'яке, таке вигідне, і йому так хотілося спати…

На мить Авасіна пойняв відчай, та він усе ж зберіг самовладання. Зібравши залишки сил, він спромігся підняти Джеймі на санки й загорнув його в спальні мішки. Потім, долаючи опір вітру, пробрався до Еюскімо й знов розпочав свій нерівний двобій із бурею.

Він механічно пересував ноги і навіть не помітив, як собаки звернули й тюпцем побігли кудись убік. Вони майже тягли за собою Авасіна, який не опирався, а потім нараз зупинилися, й Ікло, задерши морду, завив.

Лункий голос Ікла ледь чути було крізь несамовите ревіння вітру, та все ж він вивів Авасіна із стану заціпеніння. Пурга на мить ущухла, і Авасін, підвівши голову, побачив просто перед собою, на відстані двох-трьох кроків, обриси якоїсь округлої споруди з гладкими стінами. В його утомленому мозку поволі спливла думка: «Іглу! Ескімоси!» Але втома притупила почуття страху. Кому б не належало іглу – людям чи дияволу – Авасіну було зараз байдуже, бо для нього воно означало тільки одне: захисток від бурі. Спотикаючись, він рушив уперед.

Вхідний тунель був просто перед ним, і, впавши навколішки, він заліз у нього. Вітер, сніг, гуркіт залишилися позаду… Авасін мало не знепритомнів од почуття величезного полегшення, що охопило його. Та саме в цю мить він згадав про Джеймі.

Зібравши всю силу, яка ще залишалася в його м'язистому тілі, він виповз назад, до санок, стягнув заснулого Джеймі на сніг і поволік його до лазу. Долаючи дюйм за дюймом, він проповз тим ходом завдовжки п'ять футів, аж доки опинився нарешті в маленькому внутрішньому приміщенні іглу.

Та це було ще не все. Залишивши Джеймі, він знов повернувся до санок, розрізав посторонки, що прив'язували, собак, і зняв з санок спальні мішки й рушницю. Дорога назад, до іглу, була найдовша в його житті, і коли Авасін добувся, нарешті, до Джеймі, то спромігся тільки загорнути в спальний мішок свого друга й загорнутися сам поряд з ним. Відтак і його самого здолав морок непритомності.

Обидві лайки заповзли до іглу слідом за Авасіном. Вони прилягли, зібгавшись клубком, в ногах у хлопців, додаючи до тепла їхніх тіл своє власне тепло, і через деякий час морозне повітря в сніговій хатинці почало зігріватися, й смертельна небезпека відступила від зморених хлопців та собак.

Авасін не знав, як довго він проспав. Свідомість повільно повернулася до нього, він розплющив очі й побачив над собою світло-сіре снігове склепіння, але впродовж кількох хвилин не міг ще збагнути, куди потрапив – надто йому забило памороки. Поступово він пригадав, як боровся з пургою, як знайшов порожню снігову хатинку. І знову думка про ескімосів майнула в його мозку, але цього разу як удар електричного струму.

Він підхопився й сів, перелякано озираючись довкола. Крім Джеймі й собак, в іглу нікого не було. Завивання пурги більше не долинало знадвору, бо вона вщухла кілька годин тому. Тьмяне денне світло пробивалося крізь снігові брили округлого даху, вихоплюючи з півтемряви широку снігову лежанку, що займала половину іглу. На ній лежали шкури карібу й шматки м'яса, але ніяких інших ознак присутності людини тут не було.

Однією рукою Авасін підтягнув до себе рушницю, другою поторсав за плече Джеймі. Той застогнав і поволі прийшов до пам'яті. Його розпухлі, почервонілі очі зупинилися на обличчі Авасіна, потім оглянули склепіння іглу.

– Де ми? – спитав він, насилу розтуливши пошерхлі губи.

Авасін квапливо розповів йому, як завершилася їхня подорож, і на закінчення сказав:

– Зараз ми з тобою в ескімоському іглу. Сподіваюсь, ми зможемо перепочити тут трохи, якщо ескімоси не повернуться додому!

Кажучи це, він мимоволі здригнувся й поклав руку на рушницю.

В іглу було холодно, але не настільки, щоб мерзнути. Збудували його, видно, нещодавно, і свіжий спресований сніг не випускав тепло назовні.

Насилу розгинаючи затерплі суглоби, Авасін і Джеймі вибралися із спальних мішків. Перш за все вони жадібно обмацали м'ясо. Воно промерзло наскрізь, але в ніші над лежанкою хлопці побачили маленький кам'яний каганець, дуже схожий, на ті, що їх Джеймі знайшов на ескімоських могилах. Він був наполовину наповнений застиглим жиром.

Авасін виповз лазом до санок по вогняне свердло. Коло входу його зустріли Ікло й Еюскімо, і, глянувши на їхні розбухлі черева, він зрозумів, що собаки теж знайшли собі їжу.

З безхмарного, але оповитого серпанком неба струменіло розсіяне світло. Довколишній краєвид видався Авасінові абсолютно незнайомим. Рівний білий килим вкривав тундру до самого обрію. Ген на північному заході невиразно бовванів якийсь горб – можливо, то були засніжені схили Ідтен-сету. Та хоч Авасін не міг визначити, де саме він зараз стоїть, одне втішало його: жодна жива істота не порушувала нерухомої одноманітності рівнини.

Добре попоморочившись, він запалив нарешті каганець. Розігріваючи шматочки м'яса над вогником, хлопці почали їсти. Вони їли довго, жир у каганці поступово згоряв, зігріваючи повітря, і незабаром в іглу зробилося зовсім тепло. Наївшись донесхочу й розімлівши, хлопці знову поснули. Авасін не забув про небезпеку: перш ніж заснути, він передбачливо загнав набій у ствол рушниці й поклав її поряд із собою.

За кілька годин Джеймі розбудило хрипке гарчання Ікла, який лежав біля його голови. Не розплющуючи очей, хлопець перевернувся на бік. Але тут Ікло так оглушливо загавкав, що обидва хлопці аж підскочили в своїх спальних мішках.

Собаки стояли, наїжачившись, коло лазу. Раптом Ікло кинувся надвір, Еюскімо – за ним, і звідти долинув дикий гармидер.

Авасінове обличчя перекривилося з страху. Вибравшись із спального мішка, він став навколішки й навів рушницю на лаз. У Джеймі теж злякано закалатало серце, тремтячою рукою він намацав колодочку мисливського ножа, що висів у нього на поясі.

Надворі тим часом гавкіт собак злився в несамовитий ґвалт; раптом його перекрив людський голос, що гукав якоюсь чужою мовою. Майже відразу гавкіт припинився й запала напружена тиша.

– Вхід! Стеж за входом! – хрипко прошепотів Авасін.

Його обличчя вкрилося потом, він був такий переляканий, що рушниця трусилася в його руках. Всі розповіді про жорстокість і кровожерливість ескімосів ожили в його уяві. Своїм страхом він заразив і Джеймі.

Ось з лазу долинув шурхіт, і напруження стало нестерпне. Авасінів палець тремтів на спусковому гачку рушниці.

Нараз серце Джеймі наче стрибнуло в грудях: в темному отворі лазу з'явилося обличчя! Та не саме обличчя приголомшило Джеймі й Авасіна так, що вони аж закам'яніли. Їх вразило волосся, що вибивалося з-під каптура незнайомця. Воно було довге і мало яскраво-рудий колір!

Неприродно тонкий, пронизливий крик Авасіна порушив тишу, його палець конвульсивно зігнувся на спусковому гачку…

Джеймі всім тілом навалився на Авасіна, й той упав на бік. Обличчя зникло з отвору лазу, але Джеймі вже кинувся до тунелю.

– Це ж був хлопець, і ти його мало не застрелив! – кинув він Авасінові через плече й зник у лазі.

Коли він виліз і підвівся, йому під ноги, збуджено повискуючи, кинувся Ікло. Прикривши очі обома руками від сонця, він побачив кроків за двадцять од себе нарти, запряжені дванадцятьма собаками. Незнайомець стояв, поставивши одну ногу на нарти, готовий стрибнути на них і кинутися навтіки. Він був убраний в хутра, і з-під яскраво-рудого чуба на Джеймі злякано дивилося обличчя хлопця, ненабагато старшого від нього самого.

Джеймі швиденько виставив вперед руки й розчепірив пальці, показуючи, що в нього немає зброї, відтак спробував усміхнутися. Незнайомець стояв, напружившись, мов олень, готовий втекти.

– Ми друзі! – розпачливо крикнув Джеймі. – Не тікай! Ми друзі!

Незнайомець явно сумнівався в цьому і мав на це всі підстави, коли зважити на гостинність, що йому виявили в іглу. Невідомо, яке рішення він прийняв би, – коли б становище не врятувала Еюскімо.

Вона перенюхувалася – ніс до носа – з великими лайками із запрягу незнайомця. Один з цих собак раптом приревнував її до свого сусіди й накинувся на нього. За мить весь запряг сплівся в клубок, наповнивши повітря гавкотом і гарчанням.

Незнайомець зіскочив з нарт і кинувся розбороняти собак. Джеймі подався йому на допомогу, й кілька хвилин обидва борюкалися із зграєю розлючених лайок.

Несамовитими вигуками й влучними ударами по собачих носах вони спромоглися нарешті припинити бійку. Потім, відсапуючись, рудоволосий хлопець і Джеймі оглянули один одного.

Незнайомець мав смагляву, як у індіян, шкіру, але риси обличчя в нього були правильні й чітко окреслені. Несподіваним у його зовнішності був не тільки рудий чуб, а й ясно-блакитні очі. Минуло кілька секунд, і на устах хлопця з'явилася ледь помітна усмішка.

Невимовно зрадівши, Джеймі вказав на іглу й зробив жест, що мав означати: «їсти». Тепер незнайомець усміхнувся вже широко і, на превеликий подив Джеймі, сказав по-англійському:

– Атож. Ми їмо «тукту» – оленів. Але той хлопець – він поводиться так, ніби хоче з'їсти мене!

Він указав пальцем на іглу, і Джеймі, обернувшись, побачив Авасіна, який стояв, роззявивши рота, й лупав на них очима. В руках у нього все ще була рушниця. Авасін мав вельми дурний вигляд: нижня щелепа в нього відвисла, очі вирячилися так, що, здавалось, от-от вискочать з орбіт.

Коли Джеймі перешкодив йому вистрелити з рушниці, Авасін вирішив, що його друг просто збожеволів. Та хоч який наляканий, індіянин кинувся рятувати Джеймі від жахливої смерті, що – він не сумнівався в цьому – чатувала на нього надворі. Проповзши лазом, він приготувався дорого віддати своє життя, захищаючи Джеймі од ворога, але замість кривавої сцени розправи побачив бійку між собаками, а потім став свідком того, як страшний незнайомець, цей ескімос, цей пожирач сирого м'яса, весело всміхнувся до Джеймі і заговорив по-англійському!

Це вже було занадто для Авасіна. Рушниця вислизнула з його рук і уткнулася дулом в сніг. Дивлячись на нього, Джеймі зайшовся нестримним реготом. Незнайомець теж розсміявся, а Авасін спромігся тільки покрутити головою, неначе все ще не міг повірити власним очам…

За годину всі троє сиділи в іглу, з апетитом уминаючи м'ясо, котре незнайомець, який сказав, що його звуть Пітюк, приніс зі своїх нарт.

Англійську мову Пітюк знав не дуже, і спочатку хлопці насилу розуміли його. Та наступного дня, коли хлопці втрьох від'їздили від маленького іглу в напрямі річки Казон, до ескімоського селища, Джеймі й Авасін уже знали, в загальних рисах, цікаву історію життя свого нового приятеля.

Ця історія розпочалася сімнадцять років тому, коли Пітюк народився в іглу недалеко від річки Казон. Його мати була ескімоска, а батько був білий той самий білий, що двадцять років тому вирушив з берега озера Та-наут на північ торгувати з ескімосами, а назад так і не повернувся, залишивши по собі тільки хату, руїни якої індіяни й досі називали факторією Рудоволосого.

Молодий англієць дістався тоді до країни ескімосів, але там з ним стався нещасливий випадок, який мало не коштував йому життя: його нарти перевернулися разом з ним, налетівши на обмерзлий кригою валун. Ескімоси знайшли торговця, одвезли до свого селища й там відходили. Через деяких час він одружився з ескімоскою, і за рік чи два в них народився син Пітюк.

Англієць весь час мріяв повернутися з дружиною й сином на свою далеку батьківщину, але рани його не вигоювалися, і коли Пітюкові було тільки чотири роки, його батько помер.

Перед смертю хворий торговець зробив усе, щоб забезпечити повернення свого сина до країни білих людей. Він навчив матір Пітюка говорити по-англійськи і взяв з неї слово, що вона й хлопця навчить цієї мови. Крім того, мати пообіцяла, що коли син підросте, вона відпустить його на південь – до батькових білих одноплемінників.

Мати Пітюка щиро прагнула виконати свою обіцянку. Але ні вона, ані інші ескімоси ніколи не наважувалися спускатися на південь, у ліси, бо ескімоси боялися індіянів ще більше, ніж індіяни боялися їх. Отож, коли Пітюк підріс і навчився керувати собачим запрягом, він сам почав шукати зустрічі із загадковими мешканцями півдня.

Саме Пітюк, який спробував спізнатися з мисливцями Деніказі на березі Річки Замерзлого Озера, мимоволі спричинився до того, що Джеймі й Авасін стали полоненими снігової пустелі. Але зробив він це, певна річ, ненавмисно, і хоч багато лиха натерпілися згодом хлопці, Пітюк повною мірою спокутував тепер свою провину, врятувавши їм життя.

Реакція чіпевеїв на його появу коло їхнього табору тієї ночі відбила б охоту зустрічатися з ними будь-кому, але тільки не Пітюкові. Він усе ще сподівався, що йому пощастить виконати батькову волю.

Одного дня, від'їхавши досить далеко від селища в пошуках двох собак, які відбігли своїх (тих самих лайок, що їх знайшли Джеймі й Авасін), хлопець натрапив на Табір Кам'яного Іглу на березі Річки Замерзлого Озера, і в душі його знов спалахнула надія.

В ескімоських снігоступах, зроблених з напнутої на круглі лозові рами оленячої шкури, він обійшов покинутий табір, сподіваючись знайти якусь провідну нитку, що полила б його до батькової країни. І саме оті круглі таємничі сліди його снігоступів хлопці знайшли згодом коло своєї криївки.

Пітюк не підозрював, що хлопці оселилися в Затишній Полонині, але на початку він кілька разів обходив південні відноги Ідтен-сету, сподіваючись знайти там людей, що спорудили склади в Таборі Кам'яного Іглу. Під час однієї такої подорожі Пітюк збудував маленьке іглу в тундрі, в тому місці, де він звичайно робив свій перший нічний привал, щоб другого дня вирушити далі на захід чи на схід. Це іглу і врятувало життя Джеймі та Авасінові, коли на них налетіла пурга.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю