Текст книги "Полонені Білої пустелі"

Автор книги: Фарлі Моует

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 12 страниц)

26. Пожирачі сирого м'яса

Рік тому ні Джеймі, ані Авасін нізащо не повірили б, що одного дня вони сидітимуть у великій сніговій хаті, оточені принаймні тридцятьма убраними в хутра людьми, котрих протягом століть індіяни вважали кровожерливими дикунами. Але саме в такому будинку вони опинилися за день по тому, як познайомилися з Пітюком.

Пітюк позичив їм трьох своїх собак на додачу до Ікла та Еюскімо, й їхні санки полинули твердим настом слідом за нартами їхнього нового друга.

Впродовж п'яти годин, не зменшуючи швидкості, хлопці прямували на південний схід. Нарешті вони дісталися до вкритого снігом Казону, що його Пітюк називав Іннуїтку – Річкою Людей. З годину вони мчали крижаною поверхнею річки, а потім, об'їхавши якийсь закрут, опинилися перед селищем із сімох іглу, що тулилися під високим і, крутим береговим схилом.

З півсотні собак зайшлися збудженим гавкотом, коли побачили нарти, що наближалися, і з усіх іглу надвір повисипали люди. Сміючись і перегукуючись, вони підбігли до хлопців і оточили Пітюка, кидаючи цікаві погляди на двох юних незнайомців, які ніяково стояли трохи осторонь.

Ескімоси говорили всі разом, і гармидер стояв страшний; нарешті Пітюк підвів їх до Джеймі й Авасіна. Всміхаючись, він широким жестом вказав на натовп веселих, цікавих людей і крикнув:

– Мої родичі. Ваші друзі!

Відтак він запросив хлопців іти слідом за ним і повів їх до найбільшої із снігових хатин.

Лаз до цієї хати був десять футів завдовжки й тільки три – заввишки. Зігнувшись, хлопці ввійшли до нього. Десь напівдорозі, в ніші, викопаній у стінці, лежала лайка з виводком новонароджених щенят. На снігових полицях були розкладені великі шматки м'яса й купи хутряного одягу.

Діставшись до середини іглу, хлопці випросталися. Вони стояли під досить високою сніговою банею, діаметром приблизно п'ятнадцять футів. Навпроти входу половину круглої долівки займав піл – підвищення три фути заввишки, складене з квадратних снігових брил і вкрите шкурами карібу.

Хлопців здивувала теплота цього приміщення – тут було просто-таки жарко, в той час як надворі стояв мороз. Три великих каганці горіли в нішах коло стін, а що снігові брили не пропускали тепла, то воно майже не звітрювалося.

На піл незабаром набилося повно людей. Всі вони з приязними усмішками дивилися на Авасіна й Джеймі. Попереду сидів кремезний дід з копицею шорсткого чорного волосся й довгими вузькими баками. Він мав плескатий ніс, широкі вилиці й чорні очиці, глибоко сховані під зморшкуватим чолом.

Коли всі посідали, він підвівся і, всміхаючись до хлопців, повільно заговорив. Пітюк перекладав його слова.

– Ця хата належить вам, – сказав він. – Їжте з нами. Живіть з нами. Тепер це ваш дім.

Поки старий говорив, з'явилися три жінки, кожна з важким казанком. На піл поставили велику дерев'яну миску, і жінки з одного казанка вилили в неї густу юшку, з другого висипали варені оленячі язики й ребра. Третій казанок був повен гарячого лабрадорського чаю. Ескімоси потіснилися на полу, із сміхом запрошуючи хлопців сісти. А коли Авасін і Джеймі вмостилися серед них, Пітюк сказав: «їжте!» – і сам нетерпляче вихопив з миски оленячий язик.

Коли всі наїлися донесхочу й зручніше вмостилися, Пітюк почав розповідати, як він знайшов Авасіна й Джеймі. Тим часом усе нові й нові чоловіки, жінки й діти заходили до іглу, аж доки воно стало повне-повнісіньке людей. Всі вони з величезною цікавістю слухали Пітюкову розповідь, гучно плескали в долоні, а коли той розповідав, як зустрів його Авасін, аж переривалися з реготу.

Потім Пітюк почав рекомендувати своїх друзів, називаючи кожного ескімоса на ім'я. Нарешті він дійшов до старого, якому, очевидно, належало це іглу.

– Кекут, – сказав Пітюк. – Мій батько-батько.

– Він, видно, хоче сказати, що це його дід, – прошепотів Джеймі Авасінові.

Пітюк поклав руку на плече широколицій, веселій жінці і, ласкаво всміхаючись до неї, мовив:

– А це моя м…

Він замовк, бо забув те слово. Жінка прийшла йому на поміч.

– Я його мати, – сказала вона з усмішкою. – Батько помер багато зим тому. Біла людина, як ти, – вона вказала на Джеймі.

Коли церемонія знайомства завершилася, Кекут дістав кам'яну люльку й набив її якимсь сухим листям. Розкуривши люльку, старий простягнув її хлопцям. Ні Джеймі, ані Авасін ніколи раніше не курили, але вони вирішили, що відмовлятись було б нечемно. Після двох-трьох затяжок їдким димом обидва зайшлися надривним кашлем. Якусь мить ескімоси здивовано дивилися на них, а тоді вибухнули реготом, деякі аж попадали на долівку й качалися, тримаючись за животи.

– Щодо одного я більше не маю сумніву, – сказав Джеймі Авасінові з легким докором у голосі, – ці люди лагідні, як діти. І вдача в них куди краща, ніж у чіпевеїв!

Веселощі в іглу тривали багато годин. Ескімоси співали, сміялися – Джеймі й Авасін ніколи в житті не чули так багато сміху. Хлопці теж жартували, намагаючись не відставати від господарів, і Пітюк насилу встигав перекладати їхні слова. Та кінець кінцем тепло, ситна їжа і втома зморили їх, їхні очі почали злипатися…

Помітивши це, Кекут промовив кілька слів – і іглу спустіло, залишилися тільки родичі старого. Джеймі відчув, як хтось накриває його шкурою, і з думкою про те, що він серед друзів, поринув у глибокий сон.

Так завершилися пригоди хлопців, що почалися в таборі Деніказі майже півроку тому. Довгим місяцям випробувань, небезпеки й самотності настав кінець у селищі ескімосів.

За тиждень по тому, як їх зустріли в цьому селищі, Джеймі й Авасін уже знов прямували на південь. Але цього разу вони були не самі.

Після багатьох нарад Пітюкові одноплемінники умовили нарешті Кекута відрядити невеличкий загін до заборонених і небезпечних досі індіянських земель. І от ясного січневого дня троє нарт вирушило на південь замерзлою річкою Казон. Попереду мчали великі нарти самого Кекута. На них сидів Авасін, що мав бути за провідника, коли знайома ескімосам місцевість залишиться позаду.

Джеймі й Пітюк влаштувалися на саморобних санках хлопців, але тепер Іклу й Еюскімо допомагали всі Пітюкові собаки.

Третім їхав один із старших двоюрідних братів Пітюка.

Подорож минала без будь-яких лихих пригод, бо ескімоси віддавна володіли таємницею, що її Джеймі так пізно розкрив для себе в засніженій тундрі, коли його й Авасіна уразила снігова сліпота. Ескімоси знали, що треба завжди додержувати законів Арктики і ніколи не діяти всупереч їм.

Маленький загін подорожував тільки за гарної погоди. Коли з'являлися ознаки того, що насувається пурга, ескімоси відразу зупинялися й споруджували зручні тимчасові іглу, в яких, у разі потреби, можна було проводити по кілька днів поспіль. Втім, погода майже весь час залишалася сприятливою, і на дев'ятий день подорожні побачили на обрії чорну смугу лісу.

Далі, річкою Білої Куріпки, загін вели вже Авасін і Джеймі. Про всякий випадок вони зробили великий гак, об'їхавши стороною селище Деніказі: несподівана поява ескімосів могла вкинути чіпевеїв у паніку, і хтозна, чим би тоді це все скінчилося.

Одного січневого дня нарти перетнули широкий простір озера Касмір і промчали річкою Касмір до озера Танаут, де загін зупинився на нічний привал.

Поки ескімоси розпалювали вогнище із смерекових гілок – великі, яскраві лісові вогнища весь час викликали у них подив і радість після барренлендських каганців – Джеймі й Авасін повели Пітюка до руїн факторії Рудоволосого. Звідси майже двадцять років тому молодий англієць, сповнений великої сміливості й бажання дослідити Арктику, вирушив на північ. Повернутись назад йому не судилося.

– Це іглу твого батька, – сказав Джеймі.

Пітюк довго дивився на купу зогнилих колод… Коли він одвернувся від руїн, в очах його стояли сльози.

– Пітюк повернувся додому, – мовив він пошепки.

Хлопці не помітили, як із темряви до них вийшов Кекут. Старий заговорив, і хоч Джеймі й Авасін не розуміли його слів, вони догадувалися, що саме він каже.

– Син іде в країну свого батька, – казав їм Кекут, – і забирає з собою спогади про країну своєї матері. Пітюк був сином серця мого, але він ваш по крові. Прийміть його, і хай братерська любов панує між вами.

Кекут взяв онука за руки і одну подав Джеймі, а другу – Авасінові.

Потім він лагідно всміхнувся до трьох хлопців і, повернувшись, зник у темряві.

Наступного ранку Джеймі прокинувся тому, що Авасін гарячково торсав його за плече.

– Вони щезли! – вигукував Авасін. – Кекут і всі ескімоси щезли!

Це була правда. Вночі нарти ескімосів беззвучно вирушили на північ, залишивши позаду Пітюка і двох його нових друзів. Пітюк теж не спав. Він сидів на колоді коло згаслого вогнища й дивився на північ.

Джеймі поклав руку хлопцеві на плече.

– Не сумуй, друже, – сказав він. – Колись ми втрьох ще повернемося на північ і відвідаємо всіх твоїх родичів.

Пітюк усміхнувся і, підводячись, відповів:

– Гаразд. А тепер їдьмо туди, до ваших родичів.

Він вказав на південний берег озера Танаут, і хлопці побачили там, удалині, тоненькі цівки блакитного диму, що здіймалися над коминами в селищі індіян крі.

27. Повернення

Першим санки помітив молодший Авасінів брат. Набираючи воду з озерної ополонки, він побачив, що до селища наближаються якісь чужинці. Схожі на вовків собаки й дивні, закутані в хутра постаті на санках видалися хлопцеві злими духами із страшної казки. Кинувши відро, він дременув до селища.

За кілька хвилин на березі було повно люду. Дорослі з тривогою видивлялися на санки, діти були явно перелякані. Та коли між санками й берегом залишилася остання сотня ярдів, Мері Мівасін впізнала. свого сина.

Який гармидер зняли індіяни! За хвилину Мері, плачучи й сміючись водночас, уже притиснула до себе Джеймі й Авасіна так, що хлопці мало не задихнулися. Дітлахи кинулися до хатин, сповіщаючи репетом неймовірну новину, і незабаром геть усі мешканці селища з'юрмилися навколо санок. Вигуки, запитання, сміх злилися в оглушливий гамір.

Коли люди, нарешті, трохи заспокоїлися, Авасін ухопив за руку батька й повів його до санок, на яких сидів зніяковілий Пітюк.

– Це Пітюк, – сказав Авасін. – Його батько був торговець, що зник з озера Танаут. Пітюк і ескімоси з річки Казон врятували нам життя, а тепер він приїхав на південь, щоб жити серед нас.

Смугляве Альфонсове обличчя розпливлося в широкій усмішці. Взявши Пітюка за руку, він сказав:

– Сьогодні мій син повернувся з країни тіней. Для мене це велике щастя. А ще більше я щасливий тому, що він привів до мене ще одного сина.

Індіяни, що оточували їх, хором вигукнули слова вітання. Вони стовпилися навколо санок, і кожен хотів тепер поплескати Пітюка по плечу…

Того дня надвечір до селища примчав тобоган, запряжений дюжиною втомлених собак. Поганяв їх індіянин, якого відрядили до озера Макнейр, як тільки Мері здалеку впізнала хлопців. Він привіз із собою Енгуса. Кілька хвилин кремезний шотландець тільки потискав Джеймі руку й схвильовано бурмотів:

– Отже, це правда, хвалити бога, це правда…

Тій ночі не було кінця. В хатині Мівасіна грубка розпеклася до червоного жару, і Мері перевершила саму себе в мистецтві готувати рум'яні коржі й незліченні порції смаженої оленини та риби. Кожен стілець, кожна лава в хаті були зайняті, і тютюновий дим огортав усе, мов густий туман. Троє хлопців сиділи коло грубки в оточенні старійшин племені крі, які разом з Енгусом Макнейром мов зачаровані слухали історію їхніх пригод. Надворі вже давно розвидніло, коли люди порозходилися спати.

Наступного дня, коли загальне збудження трохи зменшилося, Джеймі й Авасін дізнались про те, що сталося по тому, як чіпевеї загубили їх. Їм розповіли, як Деніказі приїхав до Енгуса та Альфонса й сказав, що готовий заплатити власним життям за загибель хлопців. Потім Енгус оповів, як вони з Альфонсом вирушили в каное до Ідтен-туа і як їх примусив повернутися назад льодостав. Хлопці почули й історію про те, як чіпевеї під проводом Деніказі безуспішно шукали їх у тундрі – на запряжених собаками нартах – до останніх днів листопада. А напередодні повернення хлопців до селища крі Альфонс і Енгус розпочали готуватися до нової експедиції; цього разу вони зібрались розшукати ескімосів, сподіваючись, що, можливо, ті знають що-небудь про долю хлопців.

Лише тепер хлопці по-справжньому зрозуміли, яких страждань завдали своїм близьким, і це затьмарило їхній радісний настрій. Але затьмарило ненадовго: адже всі довкола були такі щасливі…

Про Пітюка теж не забули. Енгус був добре знайомий з його батьком, Френком Ендерсоном, і часто гостював у нього – у факторії Рудоволосого. Отже, він міг багато чого розповісти хлопцеві про його батька. На завершення своєї розповіді Енгус сказав:

– Френк був моїм добрим приятелем, і тебе, хлопче, я візьму до себе. Житимеш у нас.

Пітюк погодився, і кілька років вони з Джеймі прожили, майже як брати, в хаті Макнейра.

Енгуса особливо зацікавила розповідь хлопців про Велику Кам'яницю, і він уважно оглянув свинцеву штабку.

– Звичайно, останнє слово в цій справі має сказати фахівець-експерт, – мовив він нарешті, – але я не сумніваюся, Джеймі, що твоє припущення щодо вікінгів – правильне. Наступного літа ми відвідаємо оту твою Кам'яницю. А заодно навідаємося й до Пітюкових родичів, бо мені хотілося б віддячити їм. Що ви на це скажете, хлопці?

Певна річ, Джеймі, Авасін і Пітюк відповіли згодою. А потім проводили ще багато довгих зимових вечорів коло пічки в Енгусовій хатині, обговорюючи плани подорожі. Але про те, що з тих планів вийшло, я розповім вам уже іншим разом.