Текст книги "Полонені Білої пустелі"

Автор книги: Фарлі Моует

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 12 страниц)

Вранці Авасін мав досить тривалу розмову з Деніказі, а потім поділився всіма відомостями про експедицію з Джеймі. Він з'ясував, що чіпевеї хотіли взяти хлопців з собою передусім тому, що в них були гарні дубельтівки тридцятого калібру. В самих чіпевеїв рушниці були старі та іржаві, й влучно стріляти з них можна було тільки зблизька. Дубельтівки хлопців могли вирішити долю мисливської експедиції, а ризикувати наслідками її Деніказі просто не міг. Але він висунув одну вимогу: під час походу його слово мусить бути для хлопців законом. В розмові з Авасіном він висловив це однією фразою:

– Старий вовк веде перед, молоді вовки йдуть слідом!

А Авасін знав, яким страшним може бути старий вожак вовчої зграї, якщо йому виявляють непокору.

Деніказі досить неохоче відрядив гінця на озеро Танаут з листом від Авасіна до матері. Зміст листа був вельми туманний, бо хлопці не знали, як довго їм доведеться полювати. Деніказі сказав їм тільки, що похід, можливо, триватиме «півжиття нового місяця», тобто приблизно два тижні.

Деніказі, власне, її сам не міг знати напевно, на який час він залишає табір. Він мав намір якнайшвидше добутися до північного краю лісів, заглибитися трохи в тундру й там зустріти оленів, що саме мандруватимуть на південь. Але якщо оленів на той час ще там не буде, Деніказі доведеться просуватись далі на північ, у рівнини Барренленду. Посеред літа карібу звичайно спускаються з далекої півночі майже до лісового кордону, а звідти завертають знову на північ і ще з місяць пасуться в тундрі, аж доки сніг не заганяє їх нарешті на південь, у ліси, де вони й проводять зиму.

Щоб забезпечити своє плем'я харчами до початку зимових ловів, Деніказі мав перехопити оленів саме під час їхньої літньої міграції. Скільки часу забере цей похід – для нього не важило. Повернеться він тільки тоді, коли мисливці наповнять свої каное м'ясом.

А що хлопці так того хотіли, то вони й переконали себе: полювання триватиме не більше двох тижнів.

4. На північ – до Барренленду

Деніказі та його мисливці вирушили в похід до таємничої північної країни без будь-яких прощальних церемоній. Їхня флотилія складалася з чотирьох шістнадцятифутових каное, зроблених із березової кори, зшитої жилами, й просмолених ялиновою живицею. В кожне каное сіли по два мисливці. З собою вони взяли тільки запасні парки з оленячої шкури й мисливське знаряддя. Харчів вони не брали – мали годуватися ловами. Хлопці, звичайно, відпливли в своєму власному каное.

Вони залишили табір на світанку і, пропливши декілька миль озером Касмір, завернули човни у вузеньку річку, що несла сюди свої бурхливі води з північного заходу. Тут було зроблено зупинку, і Деніказі звернувся до хлопців з такими словами:

– Далі ми попливемо річкою Білої Куріпки. На ній пороги, і нам багато разів доведеться нести каное на собі. Річка приведе нас до Казба-туа, озера Білої Куріпки, і біля того озера ліс кінчається. Віднині ви – мої підлеглі і будете виконувати кожен мій наказ.

Подорож проти води річкою Білої Куріпки складалася переважно з піших переходів; лише подекуди течія її дозволяла веслувати. Човни доводилося нести берегом, що був всіяний гострим камінням і часто переходив у грузьке болото, і навіть чіпевеї, з їхньою легкою ношею, висилювалися. Що ж до хлопців, то для них це був кошмарний іспит на витривалість.

Надвечір вони вже поточувалися з утоми й відстали од чіпевеїв на кілька миль. На ніч вони стали коло невеличкого озера, так і не наздогнавши мисливців.

Попоївши, хлопці посиділи трохи коло вогнища – зовсім маленького, бо в поріділому лісі вже важко було зібрати хмиз на велике, їм здавалось тепер, що вони – самі одні в цій дикій і безмежній глушині, що обступала їх з усіх боків. Підбадьорюючи один одного досить силуваними жартами, вони розстелили свої ковдри під перевернутим каное й заснули сном украй стомлених людей.

Прокинувшись уранці, закляклі й затерплі, вони побачили, що вогнище їхнє яскраво палахкотить, а перед ними сидить навпочіпки Деніказі. На роздвоєному кілочку, що схилявся над жаром, шкварчав жирний сиг – один з багатьох, що потрапили минулої ночі до чіпевеїв у сіті.

Коли хлопці посхоплювалися на ноги й стали похнюпившись, – вони ж бо заспали! – Деніказі заговорив.

– Ми чекаємо на вас коло перших порогів, – сказав він й пішов геть.

Джеймі зачудовано похитав головою:

– Не розумію… Він мусив би розсердитися на нас через те, що ми затримуємо всіх, а натомість приносить свіжу рибу на сніданок.

– Деніказі взагалі дядько добрий, – відповів Авасін, знімаючи гарячу рибу з кілка й розділяючи її на дві пайки. – Просто він заклопотаний і через те здається надто суворим.

– Тож не будемо завдавати йому зайвої мороки, – сказав Джеймі. – Покажімо, що ми теж вправні мандрівники!

Менш як за півгодини вони прибули до порогів, і вождь чіпевеїв винагородив їх за моторність схвальною усмішкою.

Знов почалося те саме, що й минулого дня: важка, виснажлива праця. Вони перепливали невеличкі, мілкі озера; а потім несли човни на спинах – і, здавалося, цьому не буде кінця. Але дерев на берегах уже майже не було, ліс зник, і перед ними відкрився обрій – так, наче хтось підняв завісу. Верхівки й схили горбів стояли голі, а поодинокі гайки у видолинках складалися лише з маленьких, миршавих ялинок. Сірий кам'янистий грунт прикривали тільки лишайники й мох.

Так минув день, потім ще один. А тоді на обрії забовванів великий, високий горб, що обрисами своїми нагадував велетенську баню.

Деніказі впізнав цю гору й радісно гмукнув.

– Казба-сет! Гора Білої Куріпки! – мовив він. – За нею лежить Казба-туа і там ми знайдемо глибоку воду для наших весел.

Наступного ранку вони спустили човни на воду озера Казба-туа. Того дня була якраз середина літа. Стада карібу вже мали прямувати з тундри на південь. Мисливці та їхня майбутня здобич неухильно зближалися, але ніхто – навіть Деніказі – не міг би сказати, де чи коли вони здибаються.

На північному березі Казба-туа було Місце Оленят, де за давніх часів мисливці-чіпевеї зустрічали стада, що сунули на південь, і списами вбивали незліченну кількість карібу, коли ті перепливали річку. Саме до цього місця і вів зараз невтомний Деніказі своїх мисливців.

Другого дня надвечір каное ввійшли в довгу й вузьку затоку – стрімку ущелину в берегових скелях. Оглушливе клекотіння водяної бистріні свідчило про те, що там, попереду, з озера витікає могутня річка. Тільки Деніказі знав її назву.

– Це Казон-ді-зі – Довга Річка, – оголосив він.

Коло верхів'я Казон-ді-зі лежало Місце Оленят. Наближаючись до нього, індіяни ледве стримували нетерпіння. Вони раз у раз з надією скидали очима на далекий хвилястий обрій, видивляючись оленів. Та на похмурому, мертвому просторі, що розгортався перед ними, оленів не було. Напевно, жорстоке розчарування краяло тепер серця мисливців, але жоден з них не виявляв своїх почуттів.

О третій годині наступного ранку Деніказі дав наказ вирушати далі. На цей час уже розвидніло, бо тут, на далекій півночі, літня ніч тривала дуже недовго.

Хлопці поспішили спустити човен на воду, аби не відставати од інших. Картина, яку вони побачили попереду, приголомшила їх.

Річка Казон нагадувала слаломну лижню на гірському схилі. Вона з гуркотом мчала свої води між безладними скупченнями льодовикових валунів, що, перетинаючи їй шлях, здіймали догори високі завіси піни.

На той час, коли хлопці досягли початку ріки, інші каное вже наблизилися до перших порогів. Деніказі, який плив попереду, скерував човна у вузьку тіснину між валунами. На мить його каное зависло на краю чорної бистріні, а тоді, немов підхоплене й пожбурене могутньою рукою, тендітне берестяне суденце метнулося вперед і зникло в шаленому вирі бризок. За кілька секунд воно з'явилося знову й з карколомною швидкістю помчало за течією, петляючи між каменями, мов налякана риба. Коли каное Деніказі нарешті вискочило, ціле й неушкоджене, в спокійну затоку, якою завершувалася перша бистрінь, інші індіяни не вагаючись рушили слідом за вождем.

Хлопці злякано перезирнулися.

– Гадаєш, ми проскочимо? – слабким голосом запитав Джеймі, в якого наче щось обірвалося всередині.

Авасін насупився.

– Повинні проскочити! – коротко відповів він.

Вони скерували каное за течією. І нараз скелясті береги зірвалися й помчали повз них, мов потяги-експреси. Здавалося, каное завмерло на місці, а весь світ закрутився в божевільному танку. Ось на човен насунулася спінена стіна бризок, і Джеймі одчайдушно замахав веслом, щоб відвернути од неї ніс човна. Наступної миті перед ним виросла чорна кам'яна скеля, і, гарячково веслуючи, хлопець знов скерував каное праворуч. Він аж здригнувся од несподіванки, коли хитавиця раптом припинилася й берег перестав миготіти в очах.

Бистрінь зосталася позаду. Чіпевеї ждали їх на спокійній воді затоки.

Перші пороги на незнайомій річці завжди здаються найстрашнішими. По тому, як їх подолано, дальші перешкоди вже майже не лякають. Надвечір на рахунку хлопців були три великі бистріні й кільканадцять малих. Лаштуючись на нічний перепочинок, вони не приховували гордості й радості, почували себе справжніми переможцями. Наступного ранку вони вже плистимуть спокійними водами озера Ідтен-туа, на північному березі якого – всі були певні цього – вони зустрінуть нарешті стада оленів.

5. Про ескімосів та індіян

Ранок приніс з собою важкі хмари й мряку. Незважаючи на те, що літо ще не скінчилося, в повітрі відчувався подих зими.

Хлопці поспішили до маленького вогнища з сухої лози, навколо якого зібралися тісним кільцем семеро мисливців, намагаючись зігрітися й просушити одяг. Деніказі серед них не було. Раптом Авасін штовхнув Джеймі ліктем і показав убік.

Ватажок стояв на горбку ярдів за сто від табору, і на тлі сірого неба його могутня, кремезна постать нагадувала кам'яну статую. Піднісши руки догори, Деніказі щось гукав, і вітер ніс його слова до темного обрію. Вождь благав своїх богів – стародавніх богів – допомогти йому знайти оленів. Деніказі тривожився. Похід тривав уже другий тиждень, але мисливці й досі не бачили жодного карібу.

Не те щоб ця місцевість була не знайома вождеві чіпевеїв. Деніказі вже не раз ходив у тундру й добре орієнтувався на ній. Його непокоїло інше – можливість зустрічі з ескімосами.

Але він був смілива людина і мусив іти вперед, бо треба було рятувати плем'я від голодної смерті. Впродовж усього ранку Деніказі молився своїм богам і обмірковував, що діяти. Опівдні він дійшов рішення.

Він поведе мисливців далі. Він прямуватиме на північ, аж доки знайде оленів. І він не зважатиме на небезпеку наразитися на ескімосів.

Деніказі підкликав обох хлопців до себе й поділився з ними своїм планом. Він також детально пояснив їм, як небезпечно зустрічатися з ескімосами. Він сказав, що з цієї хвилини він та його мисливці більше не можуть гаяти на хлопців час. І попередив, що в разі, коли вони відстануть, їм доведеться вже дбати про себе самим..

Та Деніказі помилявся, гадаючи, що його слова залякають хлопців і примусять їх залишитися на південному березі Ідтен-туа до повернення мисливського загону.

– Скажи йому, що ми не боїмося ескімосів, – мовив Джеймі.

Поки Авасін перекладав його слова, Деніказі слухав з байдужим виразом на обличчі. Потім глянув на Джеймі, і в чорних очах його спалахнули веселі вогники.

– Ти, мабуть, дурень, – сказав він повільно. – Але дурень сміливий. Я дозволяю вам доплисти до північного берега Ідтен-туа, але не далі. Пливіть попід східним берегом озера. Відтепер я вже не буду особисто вказувати вам шлях, бо більше ні на кого не чекатиму.

Вибравшись із своїх постель наступного ранку, хлопці побачили, що залишилися на стоянці самі. Човни чіпевеїв уже зникли за північним обрієм Ідтен-туа.

Нашвидку поснідавши, хлопці спустили каное на воду. Вони прагнули якнайшвидше скоротити відстань, що відділяла їх од єдиних дружніх їм людських істот у цій порослій мохом кам'янистій пустелі.

Веслуючи попід скелястим східним берегом на північ, хлопці раз у раз уважно оглядали суходіл. Вони вишукували на ньому очима хоч якісь ознаки життя, але, крім птахів, нічого живого не бачили. Незабаром Джеймі звернув увагу на те, що вкриті вологим мохом простори немовби порізані чорними лініями на мільйони малесеньких квадратів та прямокутників. Знайти пояснення цьому загадковому, явищу хлопці змогли тільки опівдні, коли причалили до берега, щоб пополуднувати. Рівнина була помережена незліченними стежками, витоптаними копитами оленів! Джеймі аж запаморочилося в голові, коли він спробував уявити собі розміри отих стад, що з року в рік впродовж століть мандрували цим шляхом. Тепер уже й він, і Авасін відчували, що обов'язково, за всяку ціну, мусять на власні очі побачити ці майже казкові орди карібу. Поспішно повернувшись назад, до каное, вони заходилися з подвоєною енергією веслувати на північ. Хтозна, може, саме в цю мить гурти оленів огинають північний берег озера!

Надвечір озеро почало помітно звужуватися і з'явилися чіткі обриси протилежного берега. Зрозумівши, що до мети вже недалеко, хлопці, долаючи втому, налягли на весла. Та лише десь опівночі вони помітили нарешті мерехтіння жовтогарячого вогника – стоянку мисливців.

Джеймі так стомився, що насилу переступив через облавок каное. Слідом за Авасіном він поплентався до вогнища.

Чіпевеї, зажурені, похмурі, збились коло маленького багаття. Деніказі сидів трохи осторонь, затуливши обличчя руками. На хлопців ніхто навіть не звернув уваги.

Питати, чи прийшли олені, було нічого. Атмосфера відчаю й зневіри, що панувала тут, промовляла красномовніше за будь-які слова. Хлопці мовчки повернулися до свого перевернутого каное, підлізли під нього й за мить, зібгавшись калачиком, уже спали як убиті.

Місце, що його Деніказі обрав для цієї стоянки, стародавні мисливці-чіпевеї назвали Різницями. Але протягом двох наступних днів жоден олень не переплив у цьому місці річку й жоден не з'явився навіть на обрії. Небо затягло хмарами, й безнастанно мжичив дощ. Запаси харчів кінчалися. Індіяни закинули сітку в гирлі Казону, але за три дні впіймали одного-єдиного чукучана.

Деніказі весь час мовчав. Одного разу він зійшов на вершину поблизького горба, і Джеймі побачив його в розриві між низькими хмарами: вождь стояв, здіймаючи руки до темного неба. Але олені не з'являлися.

На третій день небо проясніло. Деніказі скликав до себе своїх супутників.

– Відтоді як я був молодий, в світі сталося багато змін, – повільно почав він, – і схоже на те, що й олені змінили свої звички. Можливо, вони ще прийдуть сюди, на це місце, – але ми більше не можемо чекати на них. На березі озера Касмір моє плем'я голодує. А десь там далі, на півночі, є м'ясо. Тому я піду на північ і знайду те м'ясо. Мисливцеві краще померти на мисливській стежці, аніж сидіти, мов та дитина, в таборі й чекати.

Потім Деніказі поділився з ними своїм планом. З п'ятьма чоловіками він повернеться на південь озера Ідтен-туа, а потім заверне в західний його рукав і пропливе його до кінця. Стародавні легенди чіпевеїв розповідають, що звідти низка менших озер веде на північ до високих блакитних горбів на березі Тобон-туа – озера, що ніколи не розтає. Річка Замерзлого Озера бере початок під тими горбами, один з яких ясно видно звідси, з їхнього табору.

Цей горб бовванів миль за тридцять чи сорок, майже прямо на північ од Різниць. А за ним, на захід од Річки Замерзлого Озера, лежить велика низина, до якої – за переказами – восени сходяться всі олені з усіх північних рівнин.

Деніказі був певен, що, коли йому пощастить добутися до тієї низини, він зможе наповнити свої каное м'ясом.

Джеймі слухав мов зачарований, поки Авасін переказував йому план вождя. А тоді спитав:

– Чи не швидше й легше було б дістатися до низини, піднявшись на північ річкою Казон, а потім перенісши човен суходолом на захід, до гори, яку ми бачимо звідси?

– Далі на північ од цього табору Казон належить ескімосам, – відповів Деніказі. – Ми зупинилися на самому кордоні їхніх володінь і переступати його не можемо, бо нашому полюванню був би кінець.

Вождь чіпевеїв обвів поглядом Джеймі та Авасіна.

– Що ж до вас, – повів він далі, – то ви зостанетеся тут. Теліє-квазі й Етцанні залишаться з вами, і шість днів ви ждатимете на цьому місці появи оленів. Коли за той час вони не з'являться, ви рушите на південь, до гирла західного рукава Ідтен-туа, й почекаєте на мене там. Якщо ж за п'ятнадцять днів моє каное не повернеться, ви попливете додому – самі. І на березі озера Касмір скажете людям мого племені, що ми добре пополювали перед тим, як померли.

– Іти слідом за мною я вам забороняю, – сказав на завершення Деніказі. – І якщо ви помітите ескімосів, то мій наказ вам тікати звідси щодуху на південь, тікати так, наче сам злий дух Вендіго переслідує вас.

Коли вождь і п'ятеро його супутників залишили табір і їхні каное перетворилися на чорні цяточки на поверхні озера, Джеймі висловив свою думку Авасінові.

– Ми пообіцяли, що не попливемо слідом за ним, але це не означає, що ми не маємо права самі шукати оленів. В усякому разі я не збираюся стовбичити тут цілих шість днів, споглядаючи отих чіпевеїв!

Авасін рідко сердився. Та цього разу він розлютився не на жарт.

– Іноді ти мелеш дурниці, мов дитина! – вигукнув він. – Ну, що ти знаєш про цей край? Нічого! А Деніказі знає його, як свої п'ять пальців! Ти мов та лисиця, що залізла в пічку, аби подивитись, чи вона гаряча, – і там спеклася!

Зрозумівши, що Авасін і справді обурюється, Джеймі змінив тему розмови. Але рішення свого не змінив.

– Давай підемо пополюємо трохи, – запропонував він наступного дня. – Куди-небудь недалеко – може, хоч якусь качку підстрелимо.

Авасін погодився й пояснив, куди вони йдуть, двом чіпевеям, що залишилися з ними. Це були ще зовсім молоді індіяни – років по двадцять, не більше. Страшенно ображені тим, що Деніказі не взяв їх з собою, вони цілісінький день сиділи похнюплені коло вогнища.

Та коли хлопці повернулися, чіпевеї зустріли їх радісними вигуками. Ще б пак: Джеймі підстрелив двох білих куріпок, а Авасін – третю. Індіяни скучили за свіжим м'ясом, і хлопці віддали їм по цілому птаху.

По обіді всі четверо сіли коло вогнища, вперше за багато днів почуваючись ситими. Як на чіпевея, Теліє-квазі був вельми балакучий хлопець, і Авасін умовив його розповісти яку-небудь історію.

Коли Теліє-квазі робив паузу, Авасін перекладав його слова Джеймі, якого особливо цікавили легенди про цей край. Молодий чіпевей розповів про мисливця, який побачив на снігу сліди злого духа Вендіго. Джеймі спитав, де це сталося.

Теліє-квазі вказав кудись на північ, на річку Казон.

– Напевне я цього не знаю, – відповів він, – але люди кажуть, що десь біля Великої Кам'яниці, на відстані одноденної подорожі звідси.

– А що це за Велика Кам'яниця? – відразу зацікавився Джеймі.

– Я її не бачив, – сказав Теліє-квазі, – але кажуть, ніби на березі Казон-ді-зі стоїть дім, збудований з великих каменів. Виглядом своїм він нагадує дерев'яні хатини, що їх споруджують білі люди, але віком куди старіший за будь-яку білу людину. В стародавні часи він правив за межу між нашими землями й країною ескімосів. Ніхто не знає, як давно його збудовано й чиїми руками.

Коли хлопці лежали під ковдрами того вечора, Джеймі прошепотів:

– Авасіне, давай поїдемо подивимось на той кам'яний дім!

Авасін уже знав, що почує ці слова, і мав на них готову відповідь.

– Ні! – відказав він твердо. – Якщо ми й поїдемо кудись, то назад, на південь – коли мине шість днів. Отож забудь про нього.

– Охо-хо, – зітхнув Джеймі. – Ну, що ж, будемо сподіватись, що олені з'являться завтра.

6. Нічийна земля

Проте ні наступного, ані другого дня олені не з’явилися. Хлопці спробували зайнятися рибальством, але, просидівши кілька довгих годин на березі озера, так нічого й не впіймали. Вони обійшли кілька миль у пошуках дичини, але також безуспішно – тундра наче вимерла. На третій день навіть Авасін втратив спокій.

Того дня по обіді обидва чіпевеї пішли полювати й довго не поверталися. Хлопці повечеряли вдвох. Коли сонце схилилося до обрію, Джеймі допив свій чай і сказав:

– Я піду перевірю сіть. Може, впіймалась якась рибка на сніданок.

Він несквапно спустився до каное, швидким рухом перевернув його й наполовину спустив у воду. Насвистуючи, він кинув на дно весла, а потім, вибравши мить, коли Авасін дивився кудись убік, блискавичним рухом підняв дві згорнуті постелі, що доти лежали на землі під човном, і сунув їх під сидіння. А тоді, наче нічого й не було, закинув за плече рушницю, сів у каное й відштовхнув його від берега. Відпливши на кілька футів, він покинув веслувати й гукнув до Авасіна:

– Май на увазі, я повернуся не зразу! Бо спочатку попливу подивлюся на той кам'яний будинок, а потім уже огляну сіть!

Авасін впустив з рук їхній чайник і збіг береговим схилом до води.

– Джеймі! – закричав він. – Джеймі, вертайся зразу ж! Ти ж не зможеш проплисти цією річкою сам один!

Все ще тримаючи весло на колінах, Джеймі з усмішкою відповів:

– А я й не збираюся плисти сам один!

Авасін зрозумів, що його покладено на лопатки, і в душі зрадів з цього. Правду кажучи, йому не менше, ніж Джеймі, кортіло обстежити низ річки, хоч він і заглушав у собі це бажання, бо був обережніший і розумів, що вся відповідальність за їхню долю лежить на ньому одному. Але цього разу він нічого не міг удіяти.

– Ну, гаразд! – крикнув він. – Я попливу разом з тобою!

Джеймі сміючись підвів каное до берега.

– Ладен закластися, що ти хочеш побувати там не менше, ніж я!

– Можливо, – відповів Авасін. І по паузі додав: – Але нам треба залишити якийсь знак чіпевеям.

На березі, в тому місці, де вони тримали каное, була невеличка піщана обмілина, і Авасін накреслив на ній стрілу, що вказувала на північ. Поряд з нею він склав маленьку купку камінців, що обрисами віддалено нагадувала будинок. Під стрілою він двічі накреслив у всьому світі вживаний символ дня – кружечок-сонце з рисками-променями – мовляв, нас не буде два дні. Потому він сів у каное.

Казон – одна з наймогутніших річок канадської Арктики. Під швидкоплинною поверхнею її таїться потужна сила, що не скоряється слабким м'язам людини. Подорожуючи за течією цієї ріки з озера Казба, хлопці не відчували страху перед нею, бо з ними пливли люди, що знали її буйну вдачу й уміли пристосуватися до неї. Але тепер з ними нікого не було, і у вечірніх сутінках велична ріка навівала на них благоговійний трепет.

Вода Казону була чорна й важка, і хлопці всім єством своїм відчували напругу течії, що немовби передавалася їм крізь дно човна. Здавалось, їх везе на своїй спині якесь гігантське доісторичне чудовисько.

Хлопці не годні були визначити, на яку відстань віддалилися вони від стоянки чи з якою швидкістю пливуть. Низькі береги линули повз них, немов безформні маси темних хмар. Так минуло, либонь, кілька годин, впродовж яких хлопці напружено – і марно – чекали, що річка от-от змінить, нарешті, свій настрій, вповільниться й полагіднішає. Нарешті Джеймі проказав, чи, радше, прошепотів, немов побоюючись голосом своїм порушити ту сплесками хвиль напоєну тишу:

– Ми пропливли вже, мабуть, хтозна-скільки миль. Може, станемо на ніч?

Авасін похитав головою.

– Ні. Ще рано, – відповів він.

Каное мчало далі, й темрява густішала. І раптом чутким слухом своїм Авасін розрізнив слабкий звук, що враз примусив його насторожитися. Прислухавшись, він знов почув цей тихий і далекий гомін і цього разу збагнув, яку небезпеку він віщує.

– Пороги! – скрикнув він і аж зігнувся, щосили налігши на весло, аби завернути каное до берега, що невиразно бовванів у нічній темряві. Джеймі теж одразу почав загрібати короткими, рвучкими рухами, – так веслують лише при нагальній потребі. За кілька секунд під носом каное зашаруділи прибережні камінці, Джеймі вискочив у холодну воду, що сягала йому до колін, і витяг човен на безпечне місце. Потім хлопці вилізли стрімким схилом на берег.

Коротка полярна ніч уже кінчалася. Небо на сході сердито червоніло, а зірки бліднули й щезали. Хлопці рушили берегом за течією. З розколини в камені – мало не з-під їхніх ніг – вискочив і тінню майнув геть песець. Та вони не звернули на нього уваги. На думці в них було зараз інше – бистрінь, гуркіт якої гучнішав, що ближче вони підходили до порогів. Навіть у півтемряві раннього світанку вони ясно бачили широкий розлив бурхливої білої піни в тому місці, де вода, розірвана й розлютована невидимими скелями, скипала з грізним, гнівним ревінням.

– Наші справи кепські, – промовив Джеймі.

Авасінові теж зробилося моторошно, але він не виказав цього.

– Почекаємо, доки розвидніє, а тоді побачимо, – сказав він.

Вони повернулися до каное, перепочили трохи, а прокинувшись, зібрали кілька жмень моху та сухої лози й зварили чай. Попиваючи гарячу рідину, хлопці дивились, як прокидається довколишній світ.

Краєчок сонця вигулькнув з-за далекого гірського пасма, і світло залило темну рівнину, мов лавина жовтого металу. Небо, доти криваво-червоне, зблякло до жовтого кольору, а потім зробилося яскраво-зеленим. Коли воно набрало кольору трави, в ньому з'явилася, важко лопочучи крилами, самотня гуска, й її тужливий гелгіт розлігся лупою над світом, що прокидався.

Зграї морянок поспішно знялися з тундрових боліт і полинули до великих озер. Ранок настав.

Насилу розгинаючи задерев'янілі ноги, хлопці підвелися і знов пішли до свого нічного спостережного пункту. Тепер картина прояснилася: вони побачили високу скелю, яка встромила свій тупий ніс у спінений потік. Річка в тому місці звужувалася й на відрізку з півмилі завдовжки збігала вниз крутими скелястими сходами – нестримна, навальна й несамовита, мов стадо охоплених панікою диких буйволів.

Хлопці уважно оглянули бистрінь. Перед порогами вода немовби напружувалася, готуючись до стрибка вниз, у величезну вирву, і тут, власне, й починався фарватер. Вузька смужка бурхливого потоку – розірвана стрічка темної води – звивалася й петляла між спіненими хвилями, шалено вируючи в крутіжах.

– Он де наш фарватер! – вигукнув Джеймі, намагаючись голосом своїм перекрити гуркіт.

Авасін і сам уже простежував маршрут очима, обмірковуючи, як вони долатимуть кожен його етап, і зважуючи їхні шанси на успіх.

– Можна було б обійти ці пороги суходолом, Джеймі, але ми вже й не з такими справлялися, а до того ж тут весь берег в мочарах і нести на собі каное було б дуже важко. Отож, мабуть, спустімося-таки водою. Найнебезпечніше місце буде коло он того великого чорного валуна – напівдорозі, бачиш? Там треба буде зробити різкий поворот назад, проти течії, бо інакше нас понесе через поріг.

– Гаразд, – відказав Джеймі бадьорим голосом, хоч у цю мить його пройняв дрож.

Вони й справді долали пороги, страшніші за ці, але то було в лісовій місцевості. Там аварія й втрата каное була б не страшна – в гіршому разі їм довелося б пройти десяток-другий миль пішки до найближчого індіянського селища. Інша річ – коли це станеться тут. Один неправильний рух, секундна неуважність – і якщо вони не потонуть, то опиняться віч-на-віч з незнайомим Барренлендом, за сто миль на північ од лісів. Ні, на річці Казон не можна було помилятися.

Коли вони відштовхнулись од берега, Джеймі аж занудило із страшного напруження. За мить каное рвучко завернуло. в тісне гирло бистріні. Невидимою рукою річка вхопила човен, як кіт хапає мишу. Береги наче зірвалися з місця й з запаморочливою швидкістю помчали назад, а каное пірнуло вперед, назустріч хаосові з каміння й води.

Джеймі, який стояв навколішках, упираючись п'ятами в поперечку човна, забув про все – дике збудження витіснило всі інші його почуття. Йому здавалося, що він мчить галопом на неосідланому коні крутим кам'янистим схилом. Наче звідкись здалеку долинув до нього хрипкий Авасінів вигук:

– Ось той поворот – стережися!

Джеймі наліг на весло, відчайдушно намагаючись завернути ніс каное. Каскад бризок і піни поглинув човен, заступивши грізний поріг, що лежав попереду. Тепер Джеймі наосліп молотив веслом по воді, відчуваючи, як терпнуть м'язи спини. Нараз з піни виросла скеля – виросла й легесенько торкнулася борта каное – як торкається землі зірваний з дерева лист. Каное сковзнуло боком. Джеймі миттю сунув лопать весла між скелею й човном і щосили потягнув на себе держак. Лопать беззвучно відломилася, і хлопець мало не полетів за борт. Поки він борсався, відновлюючи рівновагу, річка раптом уповільнила біг – наче виснажила всю свою лють – і каное тихенько випливло в спокійне плесо. Страшні пороги залишилися позаду.

Все ще тремтячи від збудження, Джеймі оглянувся на свого друга. Авасін сміявся. Він вказав пальцем на уламок весла, що його Джеймі й досі затискав у руці, й вигукнув:

– Чи ти, бува, не хотів розламати навпіл оту скелю?

Джеймі всміхнувся й відхилився назад, аби витягти з-під речей, що лежали на дні каное, запасне весло.

– Ну, що не кажи, а ми таки впоралися! – сказав він. – І, мабуть, сам Деніказі на нашому місці зробив би це не краще за нас!

Авасін спритно зачерпнув своїм веслом воду, хлюпнув нею Джеймі в обличчя і, сміючись, проказав:

– Я даю тобі нове ім'я! Віднині тебе зватимуть Ломискеля!

На цей час сонце зійшло вже досить високо, стояв погожий, ясний ранок. Хлопці несквапно гребли, пливучи далі за течією, аж доки човен винесло на широкий розлив, де течія поступово завмирала й нарешті зовсім зникла. Їхня поява на цій схожій на озеро заплаві сполохнула зграю крехів, і вони з плескотом кинулися навтіки по воді. Знятися в повітря птахи не могли, бо саме був час літнього линяння, і вони втратили махове пір'я. Несамовито лопочучи крилами, крехи ковзали по поверхні, немов маленькі гідроплани.

Джеймі й Авасін були голодні, а тому миттю почали переслідування. Охоплені жахом птахи повитягували свої довгі шиї й наддали ходи – тепер вони вже не пливли, а просто бігли по водяній поверхні.

Коли каное майже наздогнало зграю, всі крехи, наче по команді, зникли. Тільки брижі залишилися на тих місцях, де вони пірнули під воду.

Хлопці швиденько завернули каное назад, бо знали, що в таких випадках крехи завжди пливуть проти течії. Вони енергійно налягли на весла. Минула хвилина, і ось пташині голівки почали вигулькувати з води, немов маленькі перископи. Одна з них з'явилася на відстані якогось ярда від каное; побачивши переслідувачів, птах так злякався, що знов пірнув, не встигши вдихнути повітря.

Джеймі помітив видовжену, схожу на риб'ячу тінь втікача під водою – щосили працюючи перетинчастими лапками, він мчав, наче мініатюрна торпеда. Джеймі вказав на те місце веслом, і Авасін скерував туди каное. Коли крех вигулькнув удруге, човен мало не наїхав на нього.