Текст книги "Полонені Білої пустелі"

Автор книги: Фарлі Моует

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 12 страниц)

16. Навала оленів-самців

Разом вони підбігли до берега найближчого озера й зазирнули в його прозору зеленкувату воду. Там, на глибині, повільно перебирали плавцями величезні форелі. Зграйка спізнілих качок шугнула вгору й зробила коло над озером. Десь з середини озера зайшлася своїм божевільним сміхом пара полярних гагар.

Потім хлопці підійшли до найближчого гаю. Джеймі зміряв очима смереки, що ледь помітно погойдували верховіттям.

– Непогане місце, – зауважив він. – Тут можна було б поставити хатинку.

В цю мить їхню увагу відвернув хрускіт гілок: маленьке оленятко раптом кинулося вперед і зникло між дерев. Авасін помітив удалині якийсь рух і зняв з плеча рушницю. Хлопці підбігли до узліска, щоб роздивитись, хто там ворушиться.

Вони побачили, як з другого гаю повільно вийшли з півсотні самців карібу й почали поскубувати осоку на галявині. Авасінові очі радісно засяяли.

– Ці олені, напевно, провели тут усе літо, – сказав він. – І ладен закластися, що вони залишаться тут і на зиму! А коли так, то ми завжди матимем свіжу оленину!

Вони обережно відійшли назад від узліска, щоб не сполохати стадо. Джеймі помітив, що оленятко все ще не повернулося.

– Видно, ми втратили нашого мазунчика, – сказав він.

– Ет, забудь про нього на час, – відповів Авасін. – Давай обстежимо до кінця всю полонину.

Впродовж наступних двох годин вони знайомилися з цим новим для них світом. Полонина була невелика – милі чотири завдовжки й з півмилі завширшки. Вздовж північного схилу її густим лісом стояли смереки, а модрини купчилися коло кожного озерця.

Не зустрічаючи особливих перешкод на своєму шляху, хлопці видобулися на дивний піщаний хребет, що простягався вздовж усієї долини, немовби розтинаючи її навпіл. Висота його дорівнювала приблизно сорока футам, а ширина вершини – трьом футам. Його схили були такі круті, що хлопці аж засапалися, видираючись нагору. Вузький гребінь хребта був добре утрамбований і вкритий безліччю вовчих та оленячих слідів, а сам він мав таку правильну форму, що Джеймі здивовано зауважив:

– Це ж схоже на шосейний насип!

– Ні, – сказав Авасін, – це радше нагадує річище, перевернуте догори дном!

І він був таки ближчий до істини.

Цей піщаний хребет являв собою оз, а ози належать до найдивовижніших геологічних явищ на землі. Вони утворилися з величезних льодовикових наносів, що вкривали колись рівнини Барренленду суцільним шаром криги в кілька тисяч футів завтовшки.

Коли льодовики почали танути, на їхніх поверхнях з'явилися річки. Поступово ці річки врізалися в кригу, прокладаючи в ній величезні тунелі. Часто вони проривалися крізь скупчення піску й ріні, що їх згромаджували, рухаючись, льодові маси, і невдовзі річки вже споруджували собі річища всередині льодової шапки.

Минуло ще багато тисяч років, і льодовики зникли, а разом з ними щезли й їхні річки. Але прокладені в кризі річища залишилися. Вони провалилися крізь танучу кригу на твердий грунт під льодовиками, утворивши те, що Авасін назвав річищами, перевернутими догори дном.

Тепер вони простягаються через гори, долини, рівнини й озера, незалежно від нинішнього рельєфу місцевості. Деякі тягнуться на сотні миль і подекуди перетинають навіть гірські пасма, так само як Велика китайська стіна, що змією звивається по схилах і вершинах кам'яних велетнів. В деяких місцях ози пролягають навпростець через великі озера, як дамби. Вони являють собою природні шосейні шляхи на арктичних просторах.

Авасін і Джеймі попрямували далі гладкою й рівною дорогою, обдивляючись навколо. Дорога привела їх до західного кінця полонини, де піщане пасмо збігало на крутий кам'янистий схил горба. Звідти хлопці повернули назад і наприкінці дня досягли східного кінця полонини. Тут оз спускався крізь стрімку розколину вниз, залишаючи зелене міжгір'я. Хлопці пішли далі і за дві милі раптом вийшли з ущелини на широку й пустельну рівнину Річки Замерзлого Озера! Під ними, за кілька миль на південь, бовваніла лінія оленячої загорожі, і вони навіть розгледіли малесеньку цяточку – їхнє кам'яне іглу!

Їм ще раз пощастило того дуже щасливого для них дня… Адже добуватись до затишної полонини з пожитками за плечима через карколомні схили було б дуже важко. Але тепер до їхніх послуг було готове шосе, яким вони могли подорожувати без будь-яких труднощів.

Сонце вже заходило, коли хлопці вийшли на рівнину й зупинилися, дивлячись на неї.

– Мої одноплемінники сказали б, що нам допомагає сам великий дух Маніту, – стиха промовив Авасін.

Це був урочистий момент, але урочистим він залишався недовго.

Втомлене пирхання позаду примусило хлопців обернутися. Гребенем оза поточуючись пленталося зникле оленятко. Його завжди гладке хутро було скуйовджене, і вигляд воно мало такий, наче весь день грало в регбі. Тваринка несміливо підійшла до них, тицьнулася носом Джеймі в руку і – гепнулася на пісок.

– Слід було цього чекати, – всміхнувшись, сказав Авасін.

– Чекати? Чого саме? – спитав Джеймі.

– А того, що в сезон парування в старих самців псується вдача, – відповів Авасін. – Вони тоді не підпускають до себе молодих оленят. І нашого вони, мабуть, просто вигнали з полонини!

– Що ж, коли зважити на те, що в тундрі тепер позосталися тільки самці, то, виходить, цей малюк пробуде з нами всю зиму, – сказав Джеймі. – А в такому разі треба дати йому якесь ім'я. Мені вже набридло щоразу гукати до нього: «Агов!»

– Давай назвемо його Отанак, – запропонував Авасін. – Це означає «відсталий» – той, кого залишили позаду.

– Гаразд, – погодився Джеймі. – Ходім, Отаначе! Поки дійдемо додому, вечері все одно не жди!

Того вечора вони будували плани. Свій головний табір вони розташують у тій затишній полонині. Там вони спорудять собі зручну хатину, і палива в них буде скільки завгодно.

Але у них ще було й чимало нерозв'язаних проблем.

Вони ще не забезпечили себе харчами. Звісно, справу полегшувало те, що в Затишній Полонині оселилося стадо карібу – але чи залишаться олені до весни? Крім того, їм зараз конче потрібні були міцні шкури на зимовий одяг. Треба було збільшити й дуже важливий для них запас оленячого сала – щоб його вистачило на всю зиму. А це означало, що до появи самців хлопці мусили залишатись у своєму таборі Кам'яного Іглу, як вони його тепер називали.

Джеймі вів лічбу днів, роблячи маленькі карби на краях свинцевої штабки з могили вікінгів. Тепер він підрахував їх.

– Сьогодні приблизно п'ятнадцяте вересня, – сказав він. – Якщо зима не вдарить за тиждень, то вважай, що нам з тобою пощастило. Чи не могли самці пройти на південь іншим шляхом?

– Навряд, – відповів Авасін. – Вони звичайно не вирушають у дорогу до першого великого снігопаду. А вирушивши, пересуваються дуже швидко. Коли вони з'являться, нам не можна буде гаяти й хвилини.

Наступного ранку вони побачили, що землю на два дюйми вкрило снігом. Після сніданку Авасін зійшов на горб – оглянути північні простори долини.

Довгий час він не помічав ніякого руху на білій рівнині. Та нараз його зіркі очі вловили мигтіння якихось чорних цяточок у блідому північному небі. Він не зводив з них погляду, перевіряючи, чи не помилився. І переконавшись нарешті, прошепотів:

– Круки! Чорні брати оленів летять сюди.

Ще якийсь час він до болю напружував очі – і нарешті побачив-таки те, чого сподівався. Далеко-далеко на півночі щось наче замерехтіло; так мерехтять на обрії хвилі спеки гарячого серпневого дня. Тепер у нього вже не залишилось сумніву. На півночі долини білий сніг раптом зник і весь небокрай наче зірвався з місця й почав насуватися на південь. Величезна хвиля оленів вливалася в долину, нагадуючи повільним, але невідворотним плином лаву, що вивергається з вулкана.

Авасін кинувся назад, до табору.

– Ще година-дві – і вони будуть тут! – відсапуючись, вигукнув він. – Гайда, мерщій!

Вони погасили вогнище й розкидали жевріючі грудки моху. Всі речі зібрали й сховали в кам'яному іглу. А відтак подалися до проходу в оленячій загорожі.

Напередодні Авасін обійшов кам'яний частокіл і на кожен надовбень поклав згори по великій грудці торфу з довгим мохом. І от тепер, коли долину продував ранковий вітерець, мох ворушився, вподібнюючи кожен камінь живій істоті – мисливцеві, що чигає на свою жертву.

Оленів ще не було видно, та легіт уже приніс слабкий знайомий запах стайні.

Хлопці швиденько намітили план дії. Цього разу стріляти мав Джеймі. Він обрав одну з мисливських засідок, викопаних коло проходу, і за допомогою Авасіна спорудив перед нею кам'яний бруствер, що мав відгороджувати його від оленів.

Авасін озброївся саморобним списом, виготовленим із знайденої в Затишній Полонині короткої, але міцної смерекової гілки, до якої він прив'язав, замість гостряка, свій мисливський ніж. Індіянин причаївся по той бік проходу, за великою прямокутною кам'яною брилою.

Тепер хлопцям лишалось тільки ждати. Відчуваючи, як зростає в його душі напруження, Джеймі згадував розповідь старого Деніказі про навалу оленів-самців: «Вони насуваються, мов гроза, і впродовж цілого дня світ належить їм. Та потім, так само, як гроза, вони зникають у долині, і ніщо вже не ворушиться на замерзлій рівнині до самої весни». Джеймі знав, що кожен постріл його мусить влучити в ціль. Він сидів пригнувшись і не зводив напруженого погляду з скелястого кряжа на півночі, за півмилі від нього, що заступав решту долини.

Нараз гребінь кряжа зазнав дивовижної зміни. Над голою горою неначе піднявся густий ліс. Тисячі й тисячі покручених гілок, здавалось, вискакували з кам'янистого грунту, плавно погойдуючись під вітром.

Джеймі зрозумів, що цей ліс – то роги оленів, що видираються вгору протилежним схилом. Він міцніше притиснув до плеча приклад рушниці.

І от уже самі олені з'явилися над гребенем. Вони насувалися такою щільною масою, що. Їхні високо підняті широкі роги утворювали суцільний кістяний живопліт.

Перша хвиля тварин перевалила через хребет, прямуючи до огорожі, і зразу ж за нею виникла друга хвиля. Минуло лише декілька секунд – а Джеймі вже видавалося, ніби цілий світ зник під коричневими тілами карібу.

Запах був тепер такий різкий, що Джеймі почав задихатися. Водночас його оглушив хрускіт суглобів і стукіт рогів. Піддавшись паніці, він вистрілив навмання в живу масу.

Тепер хлопець був певен, що міріади ніг от-от розтопчуть його, не залишивши й мокрого місця, і тому він кинувся на невисокий кам'янистий пагорок, що здіймався поряд і мав за хвилину стати острівцем посеред повені. З ненадійної позиції на вершині цього пагорка Джеймі знову відкрив вогонь.

Постріли його не мали будь-якого зримого ефекту. Шість чи сім тварин стали на мить дибки й відразу ж зникли під натиском тіл. Надто щільна була маса карібу, надто могутня сила гнала їх вперед. Вони просто не звертали уваги на жалюгідні потуги хлопця з рушницею в руках. Вони не відхилялися вбік і не притишували своєї ходи. Невпинні, мов морський приплив, олені сунули вперед і вперед.

Авасін, який сховався по той бік проходу, зазнав майже тих самих почуттів, що й Джеймі. Він теж злякався, що олені розтопчуть його, але індіянського хлопця виручив мисливський досвід. З несамовитим криком він зірвався на рівні ноги й почав колоти саморобним списом тварин, посеред яких він опинився. Незабаром навколо нього виросла гора тіл – мов фортечний бруствер. Олені й далі линули повз нього, обминаючи острівець, посеред якого стояв заляпаний кров'ю, очманілий від збудження хлопець.

Тим часом Джеймі вже почав розуміти, що йому ніщо не загрожує на вершині пагорка, де він стоїть. Олені не намагалися заподіяти йому шкоди. Він подумав навіть, що міг би, напевно, спокійнісінько зійти з пагорка й стати посередині живого потоку – олені однаково не зачіпали б його, а просто обходили б з обох боків. І хоч він усе одно не сходив з місця, почуття страху зникло. Тепер він стріляв зрідка – тільки тоді, коли на очі йому навертався особливо добре вгодований олень. А через півгодини і взагалі покинув стріляти. Вбивати далі вже не було потреби.

Нескінченний рух карібу почав гіпнотизувати його. Він сидів непорушно, мов статуя, і грандіозне видовище поступово, кадр за кадром, відбивалося в його свідомості. Бурхлива, гуркотлива лавина рогів та коричневих спин все текла й текла. Час, здавалося, зупинився. Потік не мав ні кінця ані краю…

Минуло, мабуть, кілька годин, перш ніж Джеймі, глянувши вниз зі своєї вершини, усвідомив раптом, що в долині не зосталося жодного живого оленя. Натомість він побачив закривавлену постать Авасіна, який повільно прямував до нього. Насилу розгинаючи суглоби, Джеймі підвівся.

Над світом панував мертвий спокій.

Хлопці зустрілися попід пагорком, не сказавши один одному жодного слова. Вони втомлено побрели назад, до табору, кожен думаючи про своє. Ніколи, скільки вони житимуть, не забути їм цього дня, коли вони стали свідками однієї з найбільших загадок тваринного світу.

17. Спорудження хатини

Обідали хлопці без апетиту. Побій оленів справив на них таке приголомшливе враження, що їм не хотілось навіть говорити про білування здобичі. Того дня вони бачили надто багато крові, надто багато смертей.

До тями їх врешті-решт привело валування лисиць.

– Це вони десь коло проходу, – сказав Джеймі, прислухавшись. – Пожирають оленину. Нам, видно, треба повернутися й зробити все, що треба.

Авасін повільно кивнув головою.

– Атож, – відповів він. – Треба довести справу до кінця. Якщо м'ясо пропаде, то ми будемо просто вбивцями.

Це була довга й неприємна робота. Протягом наступних чотирьох днів вони працювали без перепочинку – білували туші сорока семи забитих оленів, а потім обробляли м'ясо й шкури в Таборі Кам'яного Іглу. Бліде сонце ще випромінювало тепло, достатнє для того, щоб частково висушити чудові шкури, зняті з самців, а нічні приморозки не давали м'ясу псуватися: хлопці просто склали свіжину докупи коло табору й присипали камінням.

Їхнім найголовнішим завданням була тепер обробка жиру. Вогнище коло іглу палахкотіло весь день, до глибокої ночі. І над вогнищем весь час висів бляшаний казанок, наповнений жиром.

Жир був двох видів, і обробляти їх треба було по-різному. Сало вони просто зрізали шматками й розтоплювали. Час від часу Джеймі виливав гарячу густу рідину на сковороду, що стояла в моху на льоду. Смалець застигав п'ятифунтовим диском, і стовпчик цих дисків весь час зростав.

Більш цінний був кістяний жир. Хлопці зібрали великі кістки від оленячих ніг, і Авасін потрощив їх сокирою. Потім Джеймі заходився варити їх, щоразу збираючи смачну і жовту речовину, яка спливала на поверхню. Ця робота посувалася повільно, бо казанок був надто малий, але наприкінці четвертого дня хлопці вже мали десять кругів м'якого й ніжного жиру, що смаком своїм нагадував масло. Крім того, вони мали тридцять кругів твердого, схожого на віск смальцю.

Хлопці не забували й про рибу – сітку вони закидали щодня. А що погода стояла вже досить холодна і риба не псувалася, то вони більше не в'ялили її, а просто ховали в яму – під мох та каміння. Та одного ранку наприкінці вересня їхня маленька затока на річці зашерхла, і вони витягли з неї сітку в останній раз. Велике озеро теж замерзло, і вільною від криги була тепер тільки бистрінь.

Відтак нарешті надійшов час перебиратися до Затишної Полонини. Одного холодного ясного дня, супроводжувані Отанаком, вони в рушили туди, захопивши з собою деякі пожитки, знадоби й тижневий запас харчів. Решту вони зоставили в криївках під кам'яними горбками, а дещо дбайливо прихистили в своєму іглу. Вони вирішили, що перевезуть усе це до Затишної Полонини згодом, коли випаде глибокий сніг і вони змайструють санки.

Перш ніж залишити табір, Джеймі зробив облік їхніх запасів. Картина вийшла зовсім непогана.

Він налічив понад сотню в'ялених сигів та форелей; майже стільки ж свіжих форелей було заморожено й лежало під мохом. У кам'яному іглу вони склали двісті фунтів смальцю й жиру, шістдесят фунтів сушеного м'яса, трохи пемікану, сорок фунтів сушених ягід, п'ятнадцять фунтів лабрадорського чаю й цілу торбу оленячих язиків. Оленячі шкури й мотки сухожилків вони також сховали в іглу.

Поблизу свого табору хлопці обладнали також півдюжини кам'яних сховів, що містили решту оленячого м'яса. Це був добрячий склад – харчів хлопці заготували більш ніж досить, і поки вони мали все це під рукою, голод їм не загрожував.

В Затишній Полонині вони відразу ж заповзялися підшукувати місце під хату. Полонина була поділена на три частини – мов три намистини, нанизані на утворену піщаним озом нитку. В кожній з цих ділянок був свій ліс і одне чи кілька невеличких озер. Середня ділянка виявилася найкращою. Відразу за гаєм, що займав площу в десять акрів, майже прямовисно здіймалася широка скеля, захищаючи це місце з півночі. А посеред лісу лежало озерце, досить велике, щоб забезпечити хлопців питною водою. До того ж дерева так добре захищали його з усіх боків, що воно, можливо, не промерзало до дна навіть у найхолодніші зимові місяці. Оз, цей природою споруджений шосейний шлях, проходив понад самим озерцем, і той, хто жив у цьому місці, міг менш як за годину дістатись до одного чи другого кінця полонини.

Коли завечоріло, хлопці розташувалися в лісі і до глибокої ночі будували плани коло великого й веселого вогнища із смерекових гілок.

А на світанку вони вже були на ногах, прагнучи якнайскоріше взятися до роботи. Вони обрали невеличку, досить рівну галявину посеред лісу, недалеко від озера, а потім розійшлися шукати і позначати дерева для спорудження хатини.

І тільки тоді хлопці почали розуміти, що це справа далеко не така проста, як їм спочатку здавалося. В лісі, певна річ, росло сила дерев, але всі вони були якісь незвичайні. Їхні стовбури, широкі в основі, дуже різко звужувалися догори. Це пояснювалося їхнім повільним ростом та боротьбою з силами суворої природи. Власне, хлопцям жодного разу не трапився рівний стовбур, з якого можна було б виготовити відповідної довжини колоду для стіни. Крім того, маленький топірець зовсім не призначався для того, щоб стинати дерева діаметром у добрий фут. Цілу годину виснажливої праці витратили вони на те, щоб повалити першу смереку. Друга година пішла на те, щоб обрубати вузлуваті, тверді, мов камінь, гілки. Надвечір – а смеркало в полонині рано – хлопці упоралися тільки з одним деревом, і то колода була така важка, що вони не могли перетягти її на галявину.

Пригнічені й нещасні сиділи вони того вечора біля вогнища. Вони ж бо сподівалися, що збудують хатину за сім – десять днів, а тепер виходило, що вони зможуть оселитися в ній хіба що навесні. Потерпаючи від нічного морозу, від болю в утомлених м'язах, хлопці зовсім занепали духом.

Після тривалого похмурого мовчання Джеймі нарешті сказав:

– Що ж, треба примиритися з тим, що нам не до снаги її спорудити. Принаймні в такому вигляді, як ми планували.

Авасін понуро кивнув головою. Спочатку вони мали намір спорудити хатину площею в дванадцять квадратних футів, кладучи колоди одна на одну й з'єднуючи їх у кутах пазовими стиками. З урахуванням напуску, для цього потрібні були чотирнадцятифутові колоди. А тепер хлопці пересвідчилися, що їм несила стинати дерева таких розмірів і що навіть якби це вдавалося їм, то колода виходила б надто важка (з місця не зрушиш!), а різниця між кінцевими діаметрами її надто велика; тим-то вона однаково була б ні до чого не придатна.

Джеймі сидів, дивлячись у вогонь, подеколи скидаючи оком на чорну стіну лісу, що здіймалася перед ним.

– Дивлюся на всі ці дерева, і аж злість мене бере, – сказав він. – Скільки їх тут понатикано! Як волосся в собаки на спині.

І тут у голові його повільно почала визрівати ідея. «Якби відстань між цими деревами дорівнювала кільком дюймам замість кількох футів, – думав він, – то вони утворювали б суцільну стіну, поставлену сторч!»

Ще якусь хвилину він обмірковував цю ідею, а тоді схопився й закричав:

– Придумав! Ми поставимо колоди перпендикулярно, і тоді хай собі будуть завдовжки не більше шести-семи футів!

І Джеймі почав пояснювати свою пропозицію в деталях, уточнюючи їх на ходу. Авасін теж запалився, докинув кілька своїх міркувань… Вони пробалакали цілу годину і, лаштуючись спати під оленячими шкурами, були вже веселі й щасливі. Новий план начебто й справді розв'язував проблему.

Тепер їм потрібні були колоди довжиною від п'яти до восьми футів, отож, відповідно, і куди менші дерева. Три дні поспіль вони стинали й обтісували смереки і за цей час зібрали на галявині, яку уподобали для свого майбутнього житла, два чи три десятки деревин. Після цього вони розпочали будівництво.

А що досвіду в цій справі хлопці не мали, то їм доводилося діяти здебільшого навмання. При цьому, звичайно, не обходилося без гострих суперечок. Джеймі хотів використати замість задніх кутових стовпів два живих дерева, що росли на відповідній відстані одне від одного. Та Авасін наполягав на тому, щоб хата стояла посередині галявини, – і він таки переміг. Першим завданням хлопців було викопати чотири якомога глибші ями під чотири кутові стовпи (за лопату їм правила сковорода). Це було неважко, бо під галявиною лежала не вічна мерзлота, а грубий шар піску, змитого колись з оза, – і тільки на глибині трьох футів починався кам'яний грунт. Викопавши ями на цю глибину, хлопці обережно встановили стовпи. Два передніх здіймалися на сім футів над землею, а два задніх – тільки на п'ять.

Тепер обидві пари кутових стояків треба було з'єднати навхрест тонкими деревинами. Вони прив'язувалися парами – одна деревина зназовні, друга – зсередини. На кожну стіну йшло по дві пари поперечок – нижня за фут від землі, а верхня – на фут нижче од верхівок стояків.

Джеймі хотів був зв'язувати їх линвою, але Авасін зупинив його.

– Линви шкода. Для такого діла більше підійде наше «бабіче», – сказав він і заходився виготовляти індіянську шворку.

Він узяв оленячу шкуру і перш за все вискріб її й зрізав з неї все волосся. Потім вмочив її у воду, а коли шкура розм'якла, розіпнув на землі, пришпиливши кілками, і зробив надріз скраю, коло кутка. А відтак почав різати її кінчиком ножа по спіралі – від краю до центра – щоб виходила стяжка в один дюйм завширшки. На той час, коли Авасін дійшов до центра шкури, довжина цієї стяжки дорівнювала вже майже ста футам.

Він опустив її на годину в теплу воду, а потім, вийнявши, заходився качати між долонями, починаючи з одного кінця й поступово перепускаючи до другого. Знову й знову з кінця в кінець прокачував він шкіряну стяжку, і, висихаючи, вона перетворювалася на круглу сирицеву шворку в чверть дюйма завтовшки, що міцністю своєю не поступалася перед найкращою прядив'яною мотузкою.

Тепер, коли виникала потреба, вони розм'якшували шворку у воді, а потім зв'язували нею деревини. Висихаючи, сириця напиналася і скріплювала колоди так туго, наче їх збили цвяхами.

Робота посувалася дуже повільно. За два дні хлопці встигли завершити тільки основу хатини. Площа її була десять квадратних футів, висота спереду – сім, а ззаду – п'ять футів.

Після цього хлопці почали обтісувати й припасовувати колоди для стін. Вони мали бути трохи менші від кутових стояків, щоб їх можна було встромляти між поперечними нарами деревин. Задню стінку – з колод однакової висоти – хлопці вивели досить легко, але з боковими їм довелося поморочитися, бо всі вони мали бути різних розмірів, зменшуючись спереду назад під пологим дахом.

На кожну бокову стінку в них пішло по три дні, а на задню й передню – по два.

Проблему дверей вони розв'язали просто: в центрі передньої стінки залишили отвір, що дорівнював ширині чотирьох колод. За вікно їм мав правити вузький – завширшки як одна колода – проріз, запнутий ретельно вискобленим клаптем оленячої шкури, що пропускав тьмяне світло.

Через десять днів після початку будівництва хатина вже мала стінки. І вельми вчасно. На десятий день хлопці вирушили до Табору Кам'яного Іглу по харчі, і, коли вони вийшли із Затишної Полонини, їх приголомшили зміни, що сталися в тундрі. Вона зникла під глибоким сніговим завоєм. Озера й річки також, щезли, і тільки ледь помітні заглибини на засніженій рівнині позначали ті місця, де вони були.

Поки хлопці працювали в Затишній Полонині, там теж, звичайно, випадав сніг. Але сонце, освітлюючи захищені схили, ще спроможне було теплом своїм розтоплювати його за короткий час. В тундрі ж лежав глибокий сніг – зима нарешті прийшла туди.

Під час походу до Табору Кам'яного Іглу й назад хлопці намерзлися й намучилися. Вони зітхнули з полегшенням, ступивши знову на вільний од снігу пісок оза.

– Як добре, що ми знайшли цю полонину, – сказав Джеймі. – Страшно подумати, що б ми робили, якби нам довелося зимувати на отій промерзлій рівнині.

– Так, нам пощастило, – відповів Авасін. – Але далі пробувати щастя вже не можна. Зима незабаром прийде і в полонину. Треба скоріше кінчати нашу хату.

З подвійною енергією вони заходилися будувати дах. Працювали майже без перепочинку, щоб не мерзнути. Навіть у захищеному міжгір'ї їм уже почав дошкуляти холод. Їхні незручні, зроблені з ковдр накидки майже не зігрівали їх.

Обійшовши полонину кілька разів, хлопці вишукали з десяток досить тонких стовбурів довжиною приблизно по дванадцять футів. З цих деревин вони зробили крокви з таким розрахунком, щоб спереду й ззаду вони утворювали піддашшя, яке захищало б від негоди сирицеві кріплення на стояках. За їхнім задумом, дах мав бути з схилом назад.

Перш ніж настелити на крокви покрівлю, хлопці присіли до вогнища зігрітися й попоїсти.

Авасін саме збирався підсмажити тонко накраяний оленячий язик, коли несподівана думка так приголомшила його, що він аж упустив сковороду. Різко обернувшись до Джеймі, який попивав лабрадорський чай, він вигукнув:

– Джеймі! А про пічку ми забули?!

Джеймі роззявив рота.

– А мені й на думку не спадало!.. – признався він розгублено. – Видно, я сподівався, що як тільки вона нам стане потрібна, то з'явиться сама собою. То, може, збудуємо камін – з каміння й глини?

Авасін підняв сковороду й поставив її на вогонь.

– Ні, – відказав він. – Такий камін розвалиться, як тільки ми розпалимо в ньому дрова. Єдине, що, по-моєму, ми можемо зробити, – це відкрите вогнище посеред хати, з отвором для диму в даху.

Джеймі з сумнівом похитав головою.

– Боюся, що коли піде дим, то для нас місця не залишиться, – сказав він. – Навіть при великому отворі цей плоский дах збиратиме дим під собою, і він не виходитиме назовні. Ми просто задихнемося – та й по всьому.

Авасін помовчав якусь мить, а тоді промовив:

– А що, як ми зробимо дах не одно-, а двосхилим – гостроверхим? Тоді дим піднімався б попід гребенем до вершини, а там ми залишили б отвір.

Ця пропозиція справила належне враження на Джеймі; Авасін повів далі.

– І ще одне. Нам треба залишити отвори під стінами для допуску свіжого повітря. Коли я був малий, то прожив одну зиму з батьками в наметі, і мати, пригадую, весь час тримала один край намету піднятим, щоб протяг видував дим.

– Уявляю собі, який то був холодний протяг! – відказав Джеймі. – А чому б нам не прорити зназовні тунель, підвівши його до самого вогнища? Тоді у нас не гуляв би вітер по підлозі.

За обідом хлопці обговорювали цю справу в деталях. І нарешті Авасінів досвід і винахідливість Джеймі привели їх до начебто успішного її розв'язання.

По обіді вони відв'язали крокви і перебудували дах, зробивши його гостроверхим.

Наступного ранку Джеймі й Авасін назбирали кілька оберемків верболозу і, рівномірно розподіливши по всьому даху, поприв'язували його поперек кроков. Потім додали шар торфового моху. А вже зверху напнули шкури карібу – так, щоб вони заходили одна на другу, мов куски гонти. Щоб шкури трималися на місці, вони поклали на них зверху ще кілька колод і придавили важкими каменюками. В передній частині даху вони залишили великий круглий отвір, що мав правити за димохід.

Тепер хатина була вже майже готова, і хлопці занесли до неї всі свої речі. Але їм ще залишалося зашпарувати мохом численні щілини в стінках, зробити двері й спорудити вогнище. Поки Авасін займався іншими справами, Джеймі взявся за вогнище. Спочатку він виклав посеред підлоги кам'яне коло діаметром зо три фути й заввишки один фут. Заповнивши його до краю піском, він зверху збудував півколо з поставлених на ребро пласких каменів. Попоходивши схилами полонини, він знайшов два тонких каменя по два фути завдовжки й шість дюймів завширшки. Їх він поклав плиском на півколо, щоб правили за підставку сковороди й чайника.

Після цього Джеймі топірцем прокопав у долівці, канавку, вивів її під стінкою надвір і там продовжив ще на кілька футів. Потім він прикрив канавку кам'яним «дахом», який зверху присипав піском; вийшов тунель з двома відкритими кінцями.

Коли все було готово, Джеймі заніс до хатини оберемок хмизу й гукнув до Авасіна:

– Починаю випробовувати!

Авасін зайшов теж, і вдвох вони втупилися очима в устромлену в хмиз розжарену головешку, яку взяли з багаття, що горіло надворі. Хмиз поволі зайнявся, заклубочився дим… Але замість здійматися вгору й зникати в отворі димоходу, він розпливався по хатині, огортаючи хлопців. Вони почали кашляти, з очей їм заструменіли сльози. Минула хвилина, друга… Хлопці терпіли, скільки могли, та нарешті відчули, що задихаються, і поточуючись вибігли на свіже повітря.

Все ще кашляючи, Авасін сказав:

– Не журися, Джеймі, може, воно горітиме краще, коли в хаті потеплішає.

Джеймі був страшенно розчарований. Він глянув на дах, туди, де з отвору здіймалася тонесенька струминка диму, одвернувся й пішов геть.

Його зупинив Авасінів вигук:

– Джеймі! Дивись!

Джеймі повільно повернув голову, а відтак різко обернувся назад і витріщив очі. Дим вихоплювався з димоходу густою клубчастою хмарою, що підносилася над деревами й розповзалася над полониною.

Авасін відкинув оленячу шкуру, що тимчасово правила їм за двері.

– Заходь! – гукнув він.

Джеймі вбіг до хатини. Чаду в ній як не було. Натомість у вогнищі весело палахкотів вогонь, і в кімнаті вже відчувалося приємне тепло. Дим над вогнищем піднімався просто до даху, перекочувався жолобом до отвору й зникав у ньому. Вогонь всмоктував крізь тунель свіже повітря й нагрівав його.

– Я таки даремно гарячкував, – сказав Джеймі, присідаючи навпочіпки коло вогню. – Ця штука горить краще за будь-яку похідну пічку.

– Що ж, давай відзначимо цю подію міцним чаєм, – усміхнувся Авасін.

Його попередній здогад був цілком правильний: дим заповнив кімнату через те, що тепле повітря піднімається вгору, а холодне, як правило, – опускається вниз. Коли вони розпалили вогнище в перший раз, знялося багато диму, але тепла було ще не досить для того, щоб виник струм розігрітого повітря, який піднімав би дим угору й виносив його крізь димохід. Та як тільки приміщення почало нагріватися, усталився протяг, і весь чад з хатини видуло.