Текст книги "Полонені Білої пустелі"

Автор книги: Фарлі Моует

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 12 страниц)

Ця гра – трагічна для птаха – тривала ще хвилин п'ять, аж доки жертва почала задихатись од браку повітря. І коли крех, важко дихаючи, на якусь часточку секунди забарився на поверхні, Джеймі вправно накрив його своїм веслом…

За мить хлопець уже витяг убитого птаха з води.

– Непогано пополювали, – зауважив Авасін. – А тепер нумо мерщій готувати сніданок.

Поки Авасін гріб до берега, Джеймі обскубував свою здобич.

7. Пороги!

Вони причалили до кам’яного виступу перед улоговиною, в захистку якої росла миршава карликова верба. Джеймі хутко розпалив багаття, і поки він патрав креха, Авасін зійшов на невисокий пагорб – оглянути місцевість.

На північному сході бовваніла висока гора, яку вони бачили і з Різниць. Це була Ідтен-сет – Оленяча гора. Авасін подумав, що Деніказі, можливо, вже полює на карібу під її далекими схилами.

Він уважно оглянув північний обрій. Ген там, у долині, річка Казон, здавалось, зникала, розгалужуючись на цілий лабіринт вузьких проток між маленькими голими острівцями. Жодних ознак людського життя там не видно було. Ні диму, ані ескімоських каяків. Відчуваючи полегшення, Авасін повернувся до Джеймі, який уже закінчував готувати сніданок.

Вительбушивши креха, Джеймі поздовжнім розрізом розчленував тушку на дві половини і закріпив її за кінці крил на двох кілках. Потім третім кілком проштрикнув тушку навскіс і нижній кінець його встромив у рінь, щоб птах висів під кутом до вогню. Жир з вгодованого креха капав у багаття, шипів і здіймав білі язички вогню й чорний дим. Авасін здалеку почув запах смаженого м'яса, і в нього аж слинка потекла.

– Мерщій іди сюди! – гукнув до нього Джеймі. – Треба їсти, а то він зараз обвуглиться.

– А в такого куховара, як ти, хіба він може не обвуглитися? – піддражнив його приятель.

Втім, Авасін з явною насолодою вп'явся зубами в свою половину тушки.

Над річкою пролетіла зграя сріблястих чайок. Почувши запах їжі, вони закружляли в хлопців над головами, а потім, різко скрикуючи, посідали на воду недалеко від них і заходилися злостиво штовхатися й лаятися. Джеймі кинув їм кістку, і голодні чайки одразу зчинили за неї бійку.

Авасін не звертав на чайок уваги. Він пильно вдивлявся в одну точку на світло-блакитному небосхилі. Раптом він зірвався на рівні ноги і вказав пальцем угору.

– Дивись! – крикнув він.

Джеймі злякано глянув угору, але не побачив на сліпучому, з металевим полиском, небі нічого, крім купиння хмар удалині.

– Що ти там побачив? – спитав він.

– Круки! – відповів Авасін. – Брати оленів. Дивись, Джеймі, їх там цілі десятки!

Джеймі нарешті розрізнив маленькі чорні цяточки, що нагадували розвіяну по небу сажу. Птахи кружляли так високо й далеко, що раз у раз зникали з поля зору.

– Тепер і я їх побачив, – сказав Джеймі. – Але чому це вони тебе так схвилювали?

Авасін подивився на нього й відповів:

– Круки літають отакими зграями тільки тоді, коли олені вирушають у дорогу. Велика зграя круків передує кожному стаду. Ось чому чіпевеї називають їх братами оленів. Од нас до того стада зараз, мабуть, не більше двадцяти миль.

Тепер уже схвилювався Джеймі.

– То гайда! – вигукнув він. – Попливімо їм назустріч!

Джеймі кинувся складати речі в каное, а його приятель повільно пішов слідом за ним. З хвилину Авасін постояв на березі. Вигляд у нього був нерішучий, стурбований. Нарешті він сказав:

– Послухай, Джеймі, може, нам слід було б радше повернутися до стоянки? Олені скоро з'являться в тому місці, і ми могли б допомогти в полюванні Етцанні й Теліє-квазі.

– Ні, – вперто відповів Джеймі. – Я хочу подивитися і на оленів, і на Кам'яницю!

Авасін був глибоко занепокоєний, але нізащо в світі він не признався б Джеймі, що до цього почуття в душі його домішувався ще й страх. Він знав, що десь там, на півночі, ескімоси, мабуть, теж стежать очима за тією самою зграєю круків і готуються до полювання. Подорожувати Казоном далі явно означало наражати себе на небезпеку. Та він не міг примусити себе висловити ці побоювання вголос, а тому неохоче зайняв своє місце на кормі.

Незабаром вони перетнули спокійну заплаву, швидка, навальна течія річки знов підхопила їх і за кілька миль винесла до лабіринта рукавів між острівцями, що їх Авасін бачив уранці. Тут течія вповільнилася, і хлопці почали петляти між голими, округлими клаптиками суходолу.

Нарешті вони потрапили у вузьке, видовжене озеро, північного берега якого їм не було видно. Авасін насторожено вдивлявся в береги попереду, шукаючи ознак того, що інші люди – ескімоси – вже побували тут. Але довкола панували тиша й спокій.

Стояв погожий, безхмарний ранок, над рівниною повівав свіжий південний вітерець. Громаддя Оленячої гори на заході поступово зростало й ближчало, до нього вже залишалося, мабуть, не більше десяти-п'ятнадцяти миль. Подумавши про це, Джеймі зауважив:

– Якби Деніказі поплив річкою, як оце ми, то дістався б до Оленячої гори вдвічі швидше.

Авасін залишив ці слова без відповіді. Він був певен, що Деніказі прийняв мудре рішення. «Ми по-дурному ризикуємо», – подумав хлопець. І в ту ж мить дав собі слово: нехай Джеймі думає про нього що завгодно, але він наполяже на тому, щоб далі північного берега цього озера вони вже не пливли.

– Якщо до вечора ми не знайдемо Кам'яниці, то завернемо назад! – сказав він уголос. – За водою ми пливли швидко, та інша річ буде вертатися проти течії. Добре, як нам пощастить дістатися до стоянки менш ніж за два дні.

Це було сказано таким категоричним тоном, що Джеймі зрозумів: сперечатися – марно. Зітхнувши, він промовив:

– Мабуть, ти таки маєш рацію. Шукаємо до вечері, а тоді – назад.

Та вийшло інакше. Сам Барренленд, здавалось, вирішив стати спільником Джеймі. Південний вітер поступово дужчав і нарешті задув так міцно, що хлопці вирішили скористатися з нього й поставити вітрило. Джеймі закріпив на веслі тонку ковдру, і каное весело помчало вперед. Навіть Авасін забув про свої тривожні думки, втішаючись цим швидким польотом на крилах вітру.

Десь за годину хлопці побачили, що озеро попереду різко звужується й знов переходить у річку. Ні Джеймі, ані Авасінові не спало на думку зняти вітрило. Власне, озеро так непомітно сполучалося з річкою, течія починалася так повільно й плавно, що хлопці просто не звернули на неї уваги. Радісно збуджені швидкістю, вони скеровували човен за течією, що саме огинала довгий мис.

Коли Авасін своїм веслом завершив поворот, Джеймі, який сидів на носі, раптом застережно скрикнув.

За якусь сотню ярдів попереду річку від берега до берега перетинали страшні пороги. Вода з шаленою люттю зринала з них униз, вируючи й скипаючи між сотнями гострих уламків граніту, що стриміли з піни, мов вістря ножів. Жодного проходу не видно було в цьому хаосі каміння й води. Попереду біснувалося клекотливе пекло, готове розтрощити й розшматувати все, що до нього потрапить!

Підхоплене несамовитою течією, каное опинилося на краю прірви, перш ніж хлопці встигли отямитися.

– Вітрило! – закричав Авасін.

Джеймі не почув його крізь гуркіт води, але, керований інстинктом, він і сам уже вхопився за ковдру й почав смикати її. Спохвату він втратив рівновагу; весло, що правило за щоглу, полетіло за борт, потягнувши за собою й вітрило. Намокла ковдра, діючи як кітва, зразу ж завернула ніс каное, і тепер човен наближався до порогів бортом. Авасін одчайдушно встромляв весло у воду – якби йому пощастило зачепитися ним за який-небудь камінь, він удержав би корму на одному місці, доки каное повернулося б знову носом до порогів. Але зусилля його були марні – весло весь час сковзало, і тепер човен несло бортом уперед до першого ряду гранітних скель.

Нараз Джеймі відчув різкий удар, і в ту ж мить його викинуло за борт – у водоспад. Падаючи, він ударився головою об камінь і втратив свідомість.

Авасінові пощастило більше. Перш ніж каное сплющилося об скелю, мов сірникова коробка під молотком, хлопець встиг вискочити з нього. Кілька секунд він боровся за своє життя, намагаючись утриматися на поверхні над стрічною підводною течією, що засмоктувала його, а тоді, підхоплений потоком, перелетів через пороги і впав у вир під водоспадом, де борсався, аж доки спромігся нарешті звести дух. Потім коловорот поніс його до берeгa, ввергнув у побічну течію і залишив, розпростертого, в тихому плесі, на мілині. Авасін був весь у синцях, з глибоких порізів – слідів гострого каміння – сочилася кров. Але він залишився живий – і при повній свідомості.

Перша думка його була – що з Джеймі? Звівшись на коліна, він оглянув гуркотливу річку й побачив свого друга – той плавав горілиць у плесі. Насилу пересуваючи ноги, що тремтіли й відмовлялися нести його, Авасін увійшов у воду, схопив товариша за волосся й витяг на берег.

Потім, підкоряючись інстинктові самозбереження, який не могла заглушити навіть запаморочлива раптовість аварії, він знов повернувся до річки, туди, де зачепившись за гострий виступ скелі, зависло на самому краю коловороту їхнє розплющене каное. Кожної миті воно могло зірватися й зникнути в бистріні. Але з каное була пов'язана їхня єдина надія на порятунок, на те, що вони виживуть – і Авасін знав це. Хвилі болю й нудоти захльостували хлопця, але він зціпив зуби й знов увійшов у воду.

Течія навалилася на його тремтячі ноги. Простягнувши руку до каное, він втратив рівновагу, та все ж спромігся вхопитись за поламаний планшир човна й підтягнувся до нього всім тілом. А потім почалася нерівна боротьба: скаженій силі річки хлопець міг протипоставити тільки силу своєї волі. Перед очима в Авасіна пливли кола, обважніле, наповнене водою каное вихляло й виривалося в нього з рук, але він уперто, дюйм за дюймом, просувався до берега. Кілька разів він спотикався й падав, і тоді течія підхоплювала його разом із човном і відкидала назад – до краю загибелі. Та щоразу йому щастило в останню мить знайти опору під ногами. Нарешті він почув, як днище каное заскреготало по прибережній ріні. І тоді в голові йому запаморочилося. Він упав уперед, на коліна – і знепритомнів.

8. Віч-на-віч із тундрою

Високо в небі над порогами, що поволі огорталися темрявою, ширяв яструб.

Нараз птах склав крила й каменем полетів униз. Він падав, аж доки до спіненої поверхні бистріні залишилась якась сотня ярдів, а тоді знов розпростав крила, розчепірив віялом хвіст і, загальмувавши падіння, плавно перелетів через річку. Його зацікавили дві істоти, що лежали наполовину на березі, а наполовину – у воді. Вони не подавали ознак життя, та щось у їхніх позах стривожило птаха. Роззявивши кривий дзьоб, він пронизливо скрикнув і полетів геть, набираючи висоту, аж доки перетворився на ледь помітну цяточку далеко в небі.

Яструбиний крик пронизав туман забуття, що оповивав свідомість Джеймі. Він ворухнувся. Затремтівши, виповз із крижаної води. Гострий біль різонув праву ногу, коли він зігнув її, підтягуючись на берег. І тут він побачив шалену бистрінь, розчавлене каное – і його охопив жах.

Джеймі спробував був підвестися, але нога заболіла так, наче в неї встромили розжарений ніж, – і він із стогоном повалився на землю і в розпачі закричав:

– Авасіне! Авасіне! Одзовися!

Авасіна від нього відділяла кам'яна брила, і Джеймі не бачив приятеля, хоч той лежав за кілька футів од нього. Крик повернув Авасіна до тями, і він поволі, поточуючись, підвівся, його закривавлене, з розсіченою бровою обличчя з'явилося з-за брили.

– Чого ти горлаєш? – сказав він невдоволено.

А тоді всміхнувся, обійшов, накульгуючи, брилу й став біля Джеймі.

– Чи ти, бува, не вирішив, що я втопився? – запитав він. – Тобі слід було б знати, що я – напівлюдина, напівриба. А ти, видно, напівондатра – пробув під водою так довго, що між пальцями, либонь, перетинки виросли! От шкода тільки нашого старого каное – йому вже більше не плавати по хвилях…

Побачивши, що друг його живий, почувши безтурботний Авасінів голос, Джеймі відчув полегшення. Та згадка про каное відразу ж затьмарила його радість.

– Що ж ми тепер будемо робити? – занепокоєно мовив він. – Я ж, здається, як на те, ще й ногу зламав. Болить страшенно. Як же ми виберемося звідси без каное?

Від страху, безнадії, болю в нозі очі його наповнилися сльозами. Джеймі, який, поки все було гаразд, вів перед, який одного разу навіть звинуватив напівжартома свого друга в боягузтві, був тенор зляканий куди більше за Авасіна. Що ж до обачливого Авасіна, який звичайно не схвалював нерозважних вчинків і планів свого друга, то він, здавалось, не відчував ані страху, ані розгубленості. В його власному житті, як і в житті його племені, часто траплялися лихі несподіванки й нещастя. Тим-то щоб витримати удари долі, щоб вижити, індіяни племені крі привчились не журитися за непоправним.

Авасін уже усвідомив повністю, в якому становищі вони опинилися. Від їхнього човна залишились тільки уламки. Від стоянки їх відділяло миль сорок, а то й більше. Вони зазнали аварії в країні ескімосів, де кожна хвилина загрожувала їм небезпекою. Джеймі навряд чи міг іти пішки, а більшість харчів і речей, що їх везли з собою в човні, очевидно, втрачено без вороття. Гіршу ситуацію, либонь, важко було б і вигадати. Та Авасін мав зараз на думці єдине: як знайти найкращий вихід із цієї халепи.

– Дай-но я гляну на твою ногу, Джеймі, – сказав він.

Кривлячися з болю, Джеймі підкасав холошу. Його гомілку з верху до низу вкривав страшний темно-червоний синець, а коліно дуже розпухло. Авасін легенько обмацав ушкоджену ногу. Нарешті він звів очі і, всміхаючись, сказав:

– Боліти вона й справді мусить здорово. Але нога не зламана. Тільки забита. Щонайбільше за тиждень ти знов зможеш бігати, як карібу.

Взявши Джеймі попід пахви, він перетягнув його на зручніше місце, де той міг сидіти, прихилившись спиною до кам'яної брили.

– Ти побудь тут, – сказав він, – а я піду гляну, що в нас залишилось у каное.

Спостерігаючи, як Авасін витягує на берег розбитий човен і розбирає його уламки, Джеймі відчув, що йому трохи одлягло від серця. Він сподівався, що Авасін не помітив його слів. Спокійний, діловитий вигляд Авасіна частково розвіяв страх, що сповнював серце Джеймі, і він навіть вирішив і собі зайнятися чим-небудь корисним. На березі неподалік лежала купка сухого хмизу, прибитого колись сюди водою, – і він підповз до неї і вже хотів був розпалити багаття, коли згадав, що не має сірників.

– Кинь мені пляшку з сірниками, Авасіне, – гукнув він. – Вип'ємо по кухлю чаю. Звісно, якщо в нас є чай.

Останні слова мали прозвучати як жарт, але, почувши Авасінову відповідь, він зрозумів, що жарт не вдався.

– Сьогодні вогнища не буде. Скринька з харчами пішла на дно, а разом з нею й сірники.

Від бадьорості, що повернулася була до Джеймі, не зосталося й сліду. Виходить, у них немає тепер ані вогню, ані харчів – а що може бути страшніше за це? Відчай наринув на нього з новою силою.

– Ти краще залиш мене тут і повертайся назад сам, – сказав він, ледь стримуючи сльози. – Це ж через мене ми потрапили в цю халепу. В усьому винен я. Залиш мене тут і йди.

Авасін здивовано подивився на нього.

– Ти, видно, з глузду з'їхав! – відповів він. – Мабуть, і на голові гулю набив! Чого це я повинен залишати тебе? За день чи за два Етцанні й Теліє-квазі, мабуть, попливуть сюди шукати нас. А якщо й не попливуть, то ми повернемося пішки до їхньої стоянки. Вирушимо, як тільки в тебе загоїться нога.

Авасін знов енергійно взявся до роботи. Він почав розбирати купу видобутих з човна мокрих речей. Вціліла тільки одна рушниця, але разом з нею й близько сотні набоїв. Залишилися також сокира, бляшаний казанок, сковорода, ковдри, дві чи три парки, волосінь, невеличка рибальська сітка й деякі інші, дрібніші речі, що могли придатися в поході. Одне весло, з поламаною лопаттю, прибило водою до берега. Півдюймова буксирна линва завдовжки п'ятдесят футів, що призначалася для перетягування каное проти течії, теж збереглася, бо була намотана на носовій поперечці, і Авасін зняв її звідти.

Окинувши критичним оком усю цю колекцію, Авасін відчув приплив упевненості. З такими речами справжній лісовик міг проіснувати не один тиждень віч-на-віч з природою.

Швидко сутеніло, коли Авасін, зібравши мокрі ковдри, підійшов з ними до Джеймі.

– Наші справи не такі вже й погані, – сказав він і незграбно поплескав приятеля по плечу. – Але сьогодні ввечері ми вже нічого більше зробити не зможемо. Я зараз притягну передню половину каное – хай буде нам за намет.

За півгодини, коли хлопці влаштувалися на ніч під великим уламком човна, Джеймі трохи заспокоївся.

– Я таки дурний, – пробурмотів він. – Вибач мені, прошу.

За кілька хвилин обидва хлопці вже міцно спали.

Прокинувшись уранці, Джеймі побачив, що Авасіна поряд немає. Джеймі виповз з-під каное. Нога боліла вже менше, але ще не згиналась, і стати на неї він не міг. Він підкасав холошу й підставив коліно сонцю.

За півгодини з'явився Авасін – збіг крутим берегом униз, несучи двох звірків, завбільшки як маленькі лісові бабаки. Хутро в них було незвичайного, яскраво-жовтого кольору. Джеймі вперше бачив таких.

– Що це за тваринки? – спитав він здивовано.

– Мабуть, з породи ховрахів, – відказав Авасін. – Взагалі нагадують наших лісових бабаків. Мусять бути смачні. Я голодний, а ти?

Джеймі всміхнувся.

– Ще й як! Коли ти їх їстимеш, я від тебе не відстану.

На світанку перед тим Авасін, прокинувшись, вирішив оглянути довколишню місцевість. Не пройшовши й півмилі, він побачив яскраво-жовтого полярного ховрашка – той. сидів стовпчиком на камені й свистів, дивлячись на нього. Авасін ще зроду не бачив такого звіра, але в цю мить він подумав тільки про те, що це була б непогана здобич на сніданок. Він не прихопив із собою рушниці, але повертатись за нею було б ризиковано, тому хлопець опустився навкарачки й обережно поповз уперед. Коли до ховраха залишилось футів десять, він схопив гостру каменюку й щосили шпурнув у звірка. Камінь пролетів за дюйм од нього, і Авасін, гірко розчарований, побачив, як ховрах шмигнув у свою нору.

Хлопець хотів уже був завертати назад, коли його зупинив пронизливий свист. Кругла ховрахова голівка знову вигулькнула з нори, і чорні намистинки очей з цікавістю втупилися в нього.

Кілька секунд Авасін дивився в ті очиці, напружено міркуючи, як би ото вполювати звірка. Нарешті йому сяйнула ідея. Він похапцем розшнурував свої мокасини і зв'язав зроблені з оленячої шкіри шнурки. Вийшла міцна мотузка завдовжки приблизно шість футів. На кінці її він зробив зашморг, який поклав на нірку (коли він наблизився, ховрах знову сховався в ній). А тоді повернувся до другого кінця шнурка, ліг і причаївся.

Минуло дві сповнених напруженої тиші хвилини – і голівка вигулькнула знову. Авасін різко смикнув шнурок, ховрах засіпався в зашморгу й затих.

Підбадьорений успіхом, Авасін рушив на дальші пошуки й незабаром у такий самий спосіб уполював ще одного звірка. По тому мін пішов назад, до річки.

Видряпавшись на хвилястий намив дрібної ріні, хлопець побачив на півночі, за милю від того місця, де стояв, високий прибережний пагорб. На голій вершині пагорба височіла похмура прямокутна кам'яна споруда. Авасін зрозумів, що перед ним – та сама Велика Кам'яниця, пошуки якої привели їх сюди.

9. Каяки на озері

Хлопці швиденько оббілували ховрахів. Звірки були вгодовані, жирні. Тепер залишалася єдина проблема – як їх засмажити? І тут виявилося, що, всупереч побоюванням Джеймі, вогонь можна розпалювати і без сірників.

Авасін відразу ж узявся до роботи. Вибравши дерев'яний уламок каное, він вистругав з нього круглу паличку зо два фути завдовжки й загострив обидва її кінці. Потім одрізав від сидіння плоску дощечку завдовжки приблизно шість дюймів, завширшки три й завтовшки один дюйм. В центрі її він вирізав кінчиком ножа маленьку, конічної форми заглибину. Відтак він обстругав маленький уламок кедра, надавши йому форми шматочка помаранчі – з іще одним конічним вирізом посередині. Ця деталь мала правити за «мундштук» у пристрої на видобування вогню, що його він майстрував.

Остання операція полягала в тому, щоб два чи три рази обмотати шпичку сирицевим шнурком три фути завдовжки.

Тепер «вогняне свердло» було готове. Поклавши плоску дощечку з ямкою («вогневу плошку») на землю, Авасін встромив один кінець шпички («свердла») в конічне гніздо на плошці. Потім нахилився над свердлом і, міцно затиснувши в зубах мундштук, настромив його на горішнє вістря шпички. А тоді взявся за кінці сирицевого шнурка й заходився вправно й швидко розкручувати свердло. Шпичка хутко крутилася то в один, то в другий бік, і при цьому кінці її вільно оберталися – один у мундштуку, а другий у вогневій плашці.

Авасін натискав на мундштук, і тертя між свердлом і плашкою дедалі збільшувалося. Дерево все більше розігрівалося, і нарешті з заглибини у плашці знялася тоненька цівка диму.

Переконавшись, що пристрій працюватиме, Авасін на кілька хвилин відклав його і, пошукавши, знайшов порохнявий шматочок вербового корінця. Своїм ножем він розкришив цей шматочок над заглибиною у вогневій плашці, майже цілком наповнивши її. По тому знов установив свердло й розкрутив його на повну швидкість. І знову із заглибини спіраллю знявся дим, а за кілька хвилин порохняве кришиво в ній розжарилося до яскраво-червоного кольору.

Не зупиняючи свердла, Авасін крикнув крізь зціплені зуби:

– Давай тгаву – хутчіш, Жеймі!

Так швидко, як тільки дозволяла йому ушкоджена нога, Джеймі назбирав в обидві жмені трави й поклав її коло Авасіна, а той випустив свердло, підхопив вогневу плашку й висипав жаринки на купку сухої трави. Стоячи навколішках над травою, Авасін дмухав, аж доки йому заболіли щоки. Дим усе густішав, і нарешті з трави вихопився малесенький жовтий язичок полум'я.

Ну, а по тому все вже було просто. За годину хлопці сиділи коло згаслого вогнища й витирали масні губи. Од ховрахів не залишилося нічого – за винятком кількох добре обгризених кісток.

Тепер, після ситного сніданку й після того, як проблему добування вогню було розв'язано, Джеймі знову став сам собою. Якби не біль у коліні, він би ладен був уже, мабуть, втішатися їхньою пригодою.

– Послухай, Авасіне, – раптом сказав він. – Я от про що думаю: я-то ще ходити не можу, бо нога болить, але ти міг би пройти берегом проти води назустріч чіпевеям, які припливуть сюди шукати нас. Так воно було б надійніше. Бо інакше вони можуть і не доплисти до цього місця.

Авасін кивнув на знак згоди.

– Маєш рацію, – відповів він. – І якби я вирушив оце зараз, то надвечір дістався б до того кінця озера. Але, – тут він зробив паузу, а потім промовив уже невпевненим голосом, – але тоді мені довелося б, либонь, заночувати десь там.

– Що ж, у такому разі візьми з собою рушницю, – сказав Джеймі. – Але твої побоювання цілком даремні. Ти не здибаєш жодного ескімоса.

Незабаром Авасін вирушив у дорогу, і Джеймі зразу ж охопило почуття страшної самотності. Коли він дивився на зблякле небо, на дивний довколишній краєвид – нескінченні хвилі горбів – йому здавалося, що він опинився на якійсь незнайомій планеті, де, крім нього, немає жодної людської істоти. День стояв теплий, але Джеймі не міг стримати дрож, коли оглядав це царство каміння й моху. Зціпивши зуби, він примусив себе не думати більше про самотність. Щоб зайняти чимось думки, він якийсь час сортував і чистив речі, що вціліли в розбитому каное. А потім, глянувши вбік, побачив, що, зрештою, в нього є й товариство. Двоє рогатих жайворонків сіли неподалік, сподіваючись поживитися, і тепер безстрашно стрибали майже в нього під руками. Дивлячись на них, Джеймі відчув, що почуття самотності остаточно залишило його, і в думці подякував за це маленьким пташкам.

Він утретє розпалював вогонь, дмухаючи на жаринки, що зосталися після попереднього багаття, коли на обрії з'явилася маленька постать Авасіна. Індіянин щодуху біг до нього. Відстань між ними швидко скорочувалася, але Авасін не вповільнював бігу. Коли Джеймі розгледів нарешті вираз приятелевого обличчя, серце йому наче обірвалося в грудях. Авасіна гнав сюди жах!

– Ти знайшов їх? – стривожено вигукнув Джеймі.

Авасін у відповідь замахав рукою; цей жест мав означати: «Нишкни!» Засапаний, ледве переводячи дух, він підбіг нарешті до Джеймі, зразу ж стрибнув на багаття й почав розкидати й затоптувати дорогоцінні жаринки. Лише по тому, як не залишилося бодай тоненької цівки диму, він нарешті заговорив – радше захекано видихнув:

– Ескімоси! Три повних човни – там, на озері, – нам треба сховатись!

Авасінів страх одразу ж передався Джеймі. Серце йому злякано закалатало – і не тільки тому, що він боявся ескімосів, але й через те, що відразу збагнув, які наслідки матиме для них ця зустріч.

– Ну, ми пропали! – вигукнув він. – Чіпевеї тепер нізащо не насміляться шукати нас тут!

Він наче до місця прикипів, паралізований цією жахливою думкою.

Авасін, який уже гарячково спаковував речі, кинув йому:

– Цим зараз голову не суши. Нам треба сховатись, і якнайшвидше! Ходім до Кам'яниці – ескімоси, напевне, бояться її. Гайда!

За кілька хвилин всі їхні речі були згорнені в ковдри. Авасін кинув клунок на плечі й рушив геть, а Джеймі пошкутильгав слідом, спираючись на уламок весла.

Вони просувалися надзвичайно повільно. Через кожні кілька кроків біль у нозі ставав нестерпним, і Джеймі доводилося відпочивати. Хоча від їхньої мети їх відділяла всього лиш миля, вже завечоріло, коли вони видибали положистим схилом на гору й зупинились під масивним чорним муром Великої Кам'яниці.

Стомлені, голодні й налякані, хлопці в ту мить не почували ніякої цікавості до таємничої будівлі, що, власне, стала причиною їхнього нещастя. Вони лягли, загорнулись у ковдри й поринули в неспокійний сон.

А тим часом побоювання Джеймі щодо того, що чіпевеї не наважаться шукати їх тут, цілком справдилося.

Повернувшись пізно ввечері до стоянки й побачивши, що хлопців там немає, Етцанні й Теліє-квазі стривожилися й злякались. Але наступного ранку, коли вони знайшли знак на піску, тривога поступилася місцем гніву.

– Вони попливли за водою! – сердито скрикнув Етцанні, розглядаючи малюнок. – Видно, їм відібрало розум!

Але Деніказі доручив їм доглядати хлопців, і тому індіянам довелося хіть-не-хіть вирушити слідом за ними. Вони спустили на воду своє каное й відчалили.

– Ну, якщо ми їх наздоженемо, я їм усиплю! – похмуро пообіцяв Етцанні.

– А якщо ми їх не наздоженемо, то ескімоси проллють свіжу кров, – додав Теліє-квазі.

Просуваючись повільно й надзвичайно обережно, вони після цілоденної подорожі дісталися тільки до того місця, де хлопці поласували крехом. Там вони стали на ніч. Вогнища чіпевеї не розпалювали і всю ніч просиділи, не склеплюючи очей, тримаючи рушниці із зведеними курками на колінах. В пам'яті їхній живі були перекази про нескінченні війни з ескімосами, про засідки й досвітні напади – тим-то не дивно, що над ранок їм уже зуб на зуб не попадав од страху.

Їм довелося зібрати всю свою мужність, аби вирушити далі за течією, та все ж вони попливли вперед. Над полудень вони в'їхали в лабіринт проток між острівцями і нарешті, зробивши останній поворот, побачили видовжене озеро, що переходило в страшні пороги неподалік од Кам'яниці.

Індіяни тільки раз глянули на те озеро – цього одного-єдиного погляду їм було досить…

Пойняті панікою, вони розвернули своє каное назад і так налягли на весла, що воно аж стрибнуло проти води – бо чіпевеї побачили три вузькі ескімоські каяки, що саме відчалювали од берега десь за милю попереду.

Тепер вони забули про зниклих хлопців і взагалі про все на світі, керовані єдиним бажанням – якнайшвидше збільшити відстань між собою й ескімосами. Того ж вечора ціною нелюдських зусиль вони добулися до своєї стоянки. Там вони зупинилися рівно на стільки, скільки треба було, щоб зібрати всі речі, що там залишалися. Вранці, знесилені від утоми й страху, вони зробили привал за багато миль на південь, на березі Ідтен-туа. А наступного дня перепливли в західний рукав озера, де налаштувалися чекати на Деніказі. Етцанні й Теліє-квазі вже не мали ніякого сумніву щодо того, яка доля спіткала обох хлопців – вони були певні, що Авасін і Джеймі загинули.

Тим часом хлопці, які притаїлися біля Кам'яниці, ще й гадки не мали, що їх викреслено із списків живих. А три мисливці-ескімоси, які несквапно переїздили на своїх каяках з місця на місце, наглядаючи здобич, навіть не догадувалися про те, якого страху нагнали на чіпевеїв, і не підозрювали, що на їхній землі зараз ховаються двоє чужинців!

Наступного ранку Авасін прокинувся раніше за Джеймі. Спершу він занепокоєно оглянув річку – чи немає на ній часом ескімосів, а тоді обвів поглядом довколишній обшир. На всім Барренленді не видно було жодної живої істоти, а тишу порушував тільки далекий свист кроншнепів. І все ж страх перед ескімосами ще не відпускав його.

Кам'яниця стояла на вершині довгої відноги, що простягалася на захід, зливаючись з пасмом високих горбів. На обрії це пасмо завершувалось масивною Оленячою горою, під західними схилами якої Деніказі готувався, мабуть, у ту мить зустріти стада карібу.

Що ж до Джеймі, то він прокинувся, наче нічого й не було, зовсім забувши свій вчорашній переляк. Він ніколи не вірив по-справжньому переказам про жорстокість ескімосів і тепер, уранці, навіть соромився з того, що дозволив так себе залякати. До того ж він був голодний, а ногу йому терзав гострий і безнастанний біль.

– Ну, хай там що, а їсти треба, – сказав він. – Чим би це нам поснідати, га?

Авасін одігнав від себе настирливі тривожні думки, попорпався в речах і видобув волосінь – дуже міцну, з важким гачком. Але ж потрібна була ще й принада! На мить він замислився, а тоді дістав одну з картонових коробок з набоями, обережно відірвав смужку блакитно-жовтої наліпки й нанизав її на гачок так, щоб не видно було його вістря.

– Можливо, форель уже почала свій осінній нерест, – сказав він. – А коли так, то вона мусить бути не менш голодна, ніж ми з тобою. Може, ця принада обдурить її. Я піду до річки, спробую половити.

Взявши у вільну руку рушницю, Авасін почав спускатися до берега, а Джеймі тим часом заходився розпалювати багаття. Він знав, що Авасін не схвалить цього, але сказав сам собі:

– Коли який-небудь ескімос і побачить дим, то кинеться, либонь, тікати геть ще швидше, ніж ми тікали вчора! І взагалі, – додав він у думці, – я особисто не збираюся їсти сирої риби.

Авасін уподобав великий вир майже під самим водоспадом. Присівши навпочіпки на березі, він прив'язав до волосіні маленький камінець, що мав правити за грузило. Потім відміряв футів п'ять волосіні і розкрутив гачок з грузилом над головою, наче ласо. А тоді нараз відпустив —і гачок кулею полетів на середину річки, потягнувши за собою волосінь. Після цього Авасін почав повільно витягувати снасть.