Текст книги "Викрадач ангелів"

Автор книги: Ева-Марія Люнд

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 15 страниц)

– Так, мені дали завдання махлювати, – сичав далі Кресп. – Я отримав таку допомогу й пропозицію, що не зміг відмовитися. Пропозицію, яка могла б повернути честь родини й зробити мене багатим. Мені легко було наважитися.

– Мабуть, насправді то була нікчемна пропозиція, – дошкульно сказав учитель Плате. – Напевно, тобі запропонували обдурити своїх земляків.

Кресп зненацька розлютився як бик.

– Нехай і так, нехай, – сказав він тремтячим голосом. – А хіба зробили для мене що-небудь мої земляки чи моє місто? Коли ви загалом робили щось добре для родини Креспів? Упродовж століть, ще відтоді як сердешний Натаніель Кресп уклав угоду з графом Фенрісом, на нас дивились мов на прокажених і звідусіль виганяли! Як соромно було мати прізвище Кресп! Мало яка дівчина ставала під вінець, а ще менше йшло під вінець чоловіків, і то лише тому, що вони були з роду Креспів. Рід усе рідшав і рідшав, аж поки лишився тільки я – у великому будинку на Майдані Ратуші. Ні, я не винен своєму містові абсолютно нічого! Це місто завинило перед моїм родом і має повернути йому добре ім’я!

Він із викликом обвів поглядом усіх присутніх.

Більшість їх були настільки шоковані, що не спромоглися здобутися й на слово. Аж тут пастор сказав приязним тоном:

– Звинуваченнями нічого не досягнемо. Ану розказуй усе, як є.

Кресп стенув плечима й раптом начебто поступився.

– Я розпочав із вивчення роду, щоб довідатися більше про своє коріння, – повів він далі спокійним тоном. – У будинку міського писаря повно документальних матеріалів, і крім того, я позичав у пастора міські хроніки. Я прочитав геть усе про свою безталанну родину, а також немало про інші родини в місті. Ті родини були щасливі, – про такі я міг хіба що мріяти. Але одного дня в моєму житті з’явився Фенвік.

Те слово виявилось ключовим, оскільки після нього блискавка, що розпанахала небо, на коротку мить залила вітальню сліпучо-білим світлом. І тут же щосили грякнуло.

Фабіан здригнувся. Здавалось, ніби хтось не зводив із них очей і дослухався до кожного сказаного слова.

Згодом грюкіт грому влігся, але Кресп сидів у кріслі й тремтів. Коли він заговорив знов, то вони довідалися, що він зайшов у контакт із Фенвіком через оголошення в газеті про розшук потомків Натаніеля Креспа. Цей пан Фенвік знав усе про його рід і минуле, і сказав, що тепер у Креспа з’явився прекрасний шанс облаштувати собі краще життя. Фенвік допоміг Креолові висунутися на посаду бурґомістра, і це саме він завдяки своїм коштам змахлював вибори.

– Як це йому вдалося? – спитав учитель Плате. – Ти думаєш, що він підкупив півміста?

Кресп гірко всміхнувся.

– Ні, ви так само добре, як і я, знаєте, що з того нічого не вийшло б. Але назалежним чиновникам, що брали участь у виборах, було заплачено кругленьку суму за те, щоб вони замінили частину виборчих бюлетенів.

Плате повагом кивнув головою. Як велить закон, цих чиновників відрядили в місто зі столиці, щоб вони допомогли провести вибори, і більш ніщо їх із Вовчими Горами не зв’язувало.

– Фенвік організовував усі мої виступи й зустрічі з людьми, і я через свою дурість дозволив йому це робити, – невесело мовив Кресп. – Я довірився йому повністю.

Він відкашлявся й витер із лоба піт.

– Коли ти зрозумів, що щось не так? – спитав Франс.

– Коли побачив, як поводяться з «футболістами», – відповів Кресп.

І тоді вони почули цілу історію про те, як бурґомістрів маєток немовби перетворився на казарму, і що тих, хто там перебував, очевидно, ніхто й ніколи не тренуватиме.

Фабіан із полегшею нечутно зітхнув. Нарешті він знайшов підтвердження своїй нічній екскурсії.

– Здається, справи кепські, – сказав Франс. – Що ми можемо вдіяти? Треба піти туди й звільнити їх!

– Не забувай, що вони підписали контракт. І до того ж вам не можна виходити надвір! – відповів Кресп.

Авжеж, у тому не було жодного сумніву. Щоразу, як у кімнаті западала тиша, до них ізнадвору долинало завивання бурі.

Глибоко вдихнувши повітря, Кресп повів далі:

– Я мав намір розірвати угоду. Але сьогодні Фенвік прийшов до будинку міського писаря разом із Маґелем і Таґом, щоб дізнатися, чи є ще в місті нащадки лицаря Вовка. Коли я сказав, що його рід вимер кілька сот років тому, він мені не повірив. Він сказав, ніби був певен, що хтось лишився, і що йому конче потрібно знати, хто він. Потім Фенвік спитав, чи живі ще нащадки родини Берґгаммерів. Одначе я не зміг нікого з них знайти. І тоді він оскаженів.

Кресп важко задихав. Після невеличкої паузи він сказав, як вони накинулися на нього – всі троє – і добряче віддубасили.

– Фенвік сичав, що довіку матиме наді мною владу, мовляв, я продав йому свою душу. Він кричав, що неодмінно повернеться й вимагатиме всього, що я йому завинив. Аж тут здійнялася буря, і я подумав, що наспіла моя смертна година!

Бурґомістрові очі від жаху заблищали. Та він таки зібрався з духом і став розповідати далі.

Якусь мить він, наляканий до смерти, лежав долі, його поймав відчай. Урешті-решт він якось зіп’явся на ноги й вийшов у той безпросвітний дощ. Так чи інак йому треба було шукати допомоги, оскільки він уже не міг носити все це в собі. Надворі він, утративши здатність щось говорити й думати, метався туди-сюди аж доти, доки йому на поміч приспів Фабіан зі своїми друзями.

Фабіан здригнувся й подумав про Фелікса. Невже ангел теж відчув на собі гнів Оксамитового Лицаря?

Кресп глянув на дітей, і його тон полагіднішав.

– Дякую вам, хлопці, за допомогу, – мовив він. – Те, що ви прихистили мене в цьому домі, найприємніше з усього, що я пережив. – Він витримав паузу й подивився на них, переводячи погляд із одного на другого. – Але хтозна, чи ми тут у безпеці.

– У безпеці від кого? – спитав пастор. – Ти маєш на гадці пана Фенвіка? Це його нам треба боятися?

Кресп схвильовано кивнув головою і щільніше обкутався пледом.

Віта вислухала розповідь дітей, а потім Креспову, не зронивши жодного слова. Але вертикальна зморшка між її брів стала ще глибша. Аж ось вона підійшла до вікна й трішки відхилила штору.

– У таку негоду надворі нічого робити, – сказала вона. – До того ж там темно. Ті, що хочуть зносити міський мур і церкву, й пальцем не ворухнуть, поки не вщухне буря.

Цієї миті вітер так несамовито вгатив у стіну будинку, що на вікнах задзеленчали шибки. Вони почули, як надворі щось упало на бруківку й розбилося на друзки.

– Ну ось, уже починає зносити черепицю, – сказав Франс. – Зараз ви звідси не підете. Ніхто не наважиться в таку негоду виткнути носа надвір. Краще вам лишитися тут на ніч.

М’ясник, здавалося, засмутився.

– Моя дружина ще й досі у крамниці, – сказав він. – Вона не знає, що ми з Райном у безпеці.

– У мене теж дружина й дочка самі вдома, – сказав пекар.

Франс підняв телефонну слухавку й скрушно стенув плечима.

– Телефон не працює від минулої грози, – сказав він. – У нас не вийде їх попередити. Найкраще, що ми можемо зробити, так це лягати відпочивати.

Фабіан раптом відчув, який він стомлений.

Віта глянула на сина й погладила його по голові.

– Ви, певно, страшенно стомилися, ви всі, – сказала вона. – Якщо допоможете мені принести все, що в нас є – перини, ковдри, подушки – то кожному знайдеться місце, де спати.

Кивнувши матері головою, Фабіан махнув рукою своїм друзям, і вони з Вітою подалися шукати постіль. Нав’ючені ковдрами, подушками й старими перинами з гагачого пуху, вони, перевальцем спустившися сходами вниз, занесли те все до вітальні. Там усе товариство досить непогано розташувалося. Кресп ліг на канапі, вкутавшись пледом, а решта вклались долі, в кріслі й на великому письмовому столі. Пастора Віта відвела в кухню, де стояв старезний тапчан. У розкладеному вигляді він перетворювався на ліжко на одну особу. Під пастором він добряче вгнувся.

– Мені тут буде зручно, – вдоволено сказав він. – Як тільки розвидниться, ми, певно, подивимось на речі інакше.

Четверо друзів пішли спати до Фабіанової кімнати.

Коли Віта, побажавши добраніч, вийшла, Фабіан похвалився вісткою від Фелікса. Діти трохи занепокоїлися.

– Ми не можемо дозволити йому бути самому в церкві! – скрикнула Роза. – Хтозна, що той негідник Фенвік із ним зробить.

– Фелікс попросив, щоб ми нічого не вигадували й не виходили надвір, – сказав Фабіан. – Почекаємо, коли він знов озветься. Але якщо до суботи не отримаємо від нього вістки, то підемо до церкви, незважаючи ні на яку негоду.

Вони повлягалися, й одне за одним поснули. Крізь завивання бурі Фабіан чув, як вони дихали й хропіли. Він накрив голову подушкою, щоб затулитися від блискавки й гуркотіння грому, аж тоді й сам заснув.

14

Наступного ранку Фабіан прокинувся від того, що щось упало йому на голову, й глипнув угору. Зі шпарини в стелі текла вода. Очевидно, додолу полетіла не тільки черепиця, бо тепер дощ проникав усередину, хоч над дитячою кімнатою ще було горище.

Він збудив друзів, і вони разом пересунули матрац так, щоб той не намок.

У передпокої метушились дорослі – з горища, де була Вітина майстерня, вони брали чисті полотна й готові картини, й через люк подавали їх Франсові. Оскільки батько не міг підняти руки, Фабіан із друзями кинулись йому на допомогу. Незабаром на широкому сходовому майданчику вздовж стіни постав цілий ряд полотен.

Пастор ходив од картини до картини, роздивлявся їх і щось роздумував. Коли Віта спустилася драбиною з горища, він так пильно глянув на неї, ніби побачив уперше.

– Горщик квітів розбив у даху слухове вікно, – сказала вона, переводячи дух. – Навіть у вітальні протікає стеля. Треба мерщій позатикати дірки.

Але поки що вони поставили у вітальні відро. Капало ритмічно й невтомно, і дуже скоро у відрі вже назбиралось чимало води.

М’ясник Бус і пекар Діс майже цілий день затикали дірки й шпарини на даху над вітальнею і спальнею. Погода не поліпшувалась, радше навпаки, тож досі годі було заводити балачку про те, щоб розходитися по домівках. Денне світло ледь пробивалося крізь густу пелену хмар, і по обіді стало так темно, як то буває пізно восени. Буря не переставала лютувати, хоч проливна злива, здавалося, взяла паузу.

Всі зібрались у вітальні, аж тут органіст Птахоспів раптом підняв руку.

– Цсс! – стиха мовив він. – Що це таке? Ану, тихіше!

Спершу до них долинув тільки гул бурі, дощ і дзенькіт ще кількох розбитих черепичин. Та потім вони збагнули, про що казав Птахоспів. Крізь завивання вітру й ляпотіння дощу вони добре чули якийсь стук. Хтось стукав у двері. Й не просто стукав, а грюкотів! Той (чи ті), хто був за дверима, очевидно, стояв там давно, бо грюкання ставало дедалі нетерплячіше.

Франс пішов одчиняти.

Людям у вітальні було чути, як господар відсунув великий старий засув і відчинив двері. Потім до них долинули голоси, спершу тихі, потім сердиті й схвильовані. Двері важко зачинилися.

Франс завів до вітальні чотирьох чоловіків: троє з них були хмурі, як сичі, особи, зодягнені в рясоподібні чорні дощовики, що робили їх схожими на змоклих ченців. Великі каптури були так низько насунуті на лоби, що ховали обличчя, а під пахвами в тих чоловіків стриміли чорні течки. Позад них стояв Оксамитовий Лицар.

Особи, схожі на ченців, відкинули каптури й показали обличчя: то були лікар Маґель, поліцейський Таґ і змішувач фарб Фабер, батько Турда! Що вони тут забулися?

З них стікала вода. Оксамитовий Лицар і досі був бездоганно вбраний у чорний оксамитовий костюм і білий капелюх, на якому не було й сліду від дощу й бурі. Як це в нього так вийшло? До того ж він і досі був у темних окулярах, які робили його на вигляд не страшним, а лише смішним. Сигара, звісно, була, погашена, але все ще стриміла в його роті. Він окинув задоволеним поглядом кімнату.

– Ого скільки людей в одному вулику, – сказав він, потираючи долоні. – Чудово!

Оксамитовий Лицар засміявся так, що задзвеніли шибки на вікнах.

– А це часом не Кресп власною персоною? – презирливо спитав він. – Ну й що ти тут робиш, неборако? Бачу, поклав ногу на стілець. То, може, Маґелю, оглянь її.

– Нема потреби. Я впав! – промимрив Кресп і ще більше зіщулився. – Хлопці мені допомогли.

– Я так і знав, – сказав Оксамитовий Лицар. – Це дуже хоробрі хлопці.

Промовляючи ті слова, він посміхався, але було помітно його роздратованість.

– Ці добродії мають нам щось сказати, – мовив Франс.

Голос у нього був крижаний, і Фабіан раптом збагнув, що батько гнівається, – таким він його ще зроду не бачив.

– Ідеться про те, що ви ігноруєте нашу пропозицію. Донині лише третина мешканців вашого міста згодилися тренувати дітей на футболістів і перебратися до бурґомістрового маєтку зі своїми синами й дочками!

Від несподіванки Роза підвела очі. Виходить, вони все-таки зважили на її побажання. Це було щось нове. Але чому?

Поліцейський, немовби почувши пароль, вийняв із течки купу паперів і поклав її на стіл.

– Це контракти, підписані за день, – переможно сказав він. – Їх тут понад п’ятдесят.

Оксамитовий Лицар вишкірився. Він спокійнісінько всівся на канапу, відкинувся на її спинку і поклав ногу на ногу – Фабіан уже бачив, як він робив це раніше. Потім Оксамитовий Лицар уп’явся очима в Райна.

– Ти такий показний хлопчина, – улесливо сказав він. – Тобі треба умовити свого батька пристати на нашу пропозицію. Нам потрібні такі дужаки, як ти. З тебе може вийти прекрасний воротар, подумай про це!

– Ні, дякую! – рішуче відказав Райн.

Оксамитовий Лицар подався вперед, збираючись переконувати хлопця далі, але раптом осівся й прикипів очима до свого чобота. Він помітив, що там бракувало шпори. Він почервонів як рак і, здавалося, насторожився усім своїм єством. Потім, сидячи на канапі, випростався й роззирнувся по кімнаті.

Фабіан, що стояв неподалік, неспокійно затупав на місці й відчув, як щось кольнуло йому в стегно.

– Йой! – мимоволі скрикнув він.

Його вколола шпора, що лежала в кишені.

Оксамитовий Лицар обернувся до нього.

– Що з тобою, хлопче? – з підозрою спитав він.

– Я… просто розтягнув м’яз, – відповів Фабіан.

Він відчув, що шпора закрутилась-завертілась у кишені, мов жива. Може, вона хотіла повернутися до свого господаря? Невже те, що він її підібрав, вважається крадіжкою? Врешті-решт шпора вколола Фабіана так, що він відійшов до вікна. Тоді вона втихомирилась. Темні окуляри Оксамитового Лицаря весь час стежили за ним.

В одному кутку кімнати майже непомітно стояв пастор Лінд, – здавалось, він не мав бажання брати участи в тому, що відбувалося. Зиркнувши в бік Фабіана, пастор зустрівся з ним поглядом і поволі кивнув головою. Фабіан не зрозумів чому, але поволі кивнув йому у відповідь.

Аж тут узяв слово Франс:

– Мабуть, я можу сказати від імени всього нашого товариства в цій кімнаті: ніхто з нас не пустить своїх дітей із вами. Забирайте свої контракти й вимітайтеся геть!

Він посунув контракти до поліцейського, і той швиденько сховав їх у течку.

– Ви ще пошкодуєте, – засичав він.

Якось так сичав і Кресп, коли втрачав над собою контроль. Фабіан і його товариші переглянулись. Що ставалося з людьми, прихильними до Оксамитового Лицаря? У кожнім разі Маґель і Таґ зробилися зовсім не такі, як були. Фабер просто перетворився на свою звичайнісіньку тінь – він стояв позад усіх, опустивши руки.

Оксамитовий Лицар ляснув долонями по колінах і підвівся.

– Ну, тоді нам більш нічого тут робити, – сказав він. – Що посіяли, те й пожнете!

Він уже був рушив до дверей, та раптом обернувся.

– Таґе, Маґелю, – мовив він. – Забирайте Креспа й ходімо!

Лікар і поліцейський підійшли до крісла й заходилися підіймати й ставити Креспа на ноги. Бурґомістр перелякався до смерти й гаряче запротестував.

– Я не хочу! – закричав він. – Мені й тут добре. До того ж мені боляче йти. Облиште мене!

– Тобі треба обстежити ногу, – сказав лікар, а тоді й він засичав. – Щоб переконатися, чи вона не посиніла. Якщо ти підеш із нами, то з нею все буде гаразд.

Тепер усі побачили, що Кресп просто нетямився від жаху. Він відчайдушно пручався.

– Облиште його й забирайтеся геть! – владно мовив Франс.

– Тобі теж не зайве було б піти з нами, Франсе Рінґере, – сказав Маґель. – Тоді я оглянув би твою руку.

– Красненько дякую, – відповів Франс. – Я сподіваюсь, що вона й так заживе. Дайте Креспові спокій і гетьте звідси!

Обидва прислужники Оксамитового Лицаря навіть бровою не повели, а, вчепившися в Креспа, й далі тягли його до дверей. Бурґомістр ревів, як бугай.

– Не дайте їм мене забрати, – пхинькав він. – Я цього не переживу. Допоможіть мені, будь ласка!

– Ну, ну, Креспе, – утішав його лікар Маґель. – Опануй собою! Ти був так довго на дощі, що в тебе почався невеличкий жар. Та все буде гаразд. Зараз ми відведемо тебе додому.

І вони разом із поліцейським знов схопили Креспа попідруч і розвернулися в бік дверей. Одначе не ступили й кроку. Зненацька їхні очі вцілили в самісіньке пузо м’ясника Бука, який заступив собою весь прохід у дверях. М’ясник стояв, схрестивши на грудях дебелі руки, і його обличчя пашіло люттю.

– Відпустіть його! – загримів він. – Інакше будете мати справу зі мною!

Лікар і поліцейський так розгубилися, що на мить відпустили Креспа. Фабіан, Понтус і Райн скористалися нагодою, щоб кинутися вперед і провести тремтячого бурґомістра до канапи. Там вони поставали перед ним, як охоронці, а Роза тим часом допомогала йому випростати пошкоджену ногу.

Оксамитовий Лицар вийняв із рота сигару.

– Ось що я тобі скажу. Напевно, Креспе, тепер ти здобув собі друзів! – він мало не випльовував слова. – І хто б міг таке подумати? Але я ще не переможений. Я прийду по тебе, коли ти найменше мене чекатимеш!

У останніх його словах не було вже й сліду від повільного глухого тону, і Фабіан із жахом упізнав крижаний голос Асмодеуса з підвалу бурґомістрового маєтку. Але ж тут немає Фелікса, який би його присадив.

Де був Фелікс? Фабіан не міг цього питати, аби не виказати себе. Фелікс просив його про одне – щоб ангел темряви ніколи не довідався, що хлопець усе про них знає. Потім він пригадав, як Фелікс поквитався з Асмодеусом. Очевидно, найкраще було виставляти ангела темряви на посміх, оскільки йому не вистачало почуття гумору, – він навіть не сподівався наступу таким способом.

Фабіан розглянувся по кімнаті: може, тут є щось замашне, чим можна було б його вдарити? Трохи оддалік позаду Асмодеуса він побачив цинкове відро, – воно вже майже до половини було наповнене водою. От якби Асмодеус зараз трішки позадкував, то…

Узявши лікаря й поліцейського за плащі, м’ясник стояв із ними так, ніби тримав у руках дві ганчір’яні ляльки, що гойдалися. Чорні дощовики задерлися вгору й висвітили перед усіма чорні футбольні черевики та гольфи. Не було жодного сумніву, що з них зробили «футболістів».

Маґель і Таґ не наважувались пручатися. А переляканий і нещасний Фабер із ніг до голови загорнувся в свого дощовика. Раптом Асмодеус знов обернувся в Оксамитового Лицаря, встромив сигару в кутик рота й поблажливо вишкірився.

– Гаразд, – сказав він. – Мабуть, нам пора йти. Тут усі благородні, порядні, великодушні й приязні. Боже ти мій Господи! – він зневажливо фиркнув. – Одначе все це даремно, бо за мною багато чого стоїть. – Він відступив крок назад.

«І не лише те, що ти кажеш, – подумав Фабіан. – Ще тільки крок, ану ж, ану…»

Франс розлючено показав на двері.

– Геть із мого дому! – крикнув він. – І ніколи не потикайте сюди носа!

– Он ви яке цабе, – зневажливо хмикнув Оксамитовий Лицар. – Ми ще побачимося, пане Рінґере, будьте певні!

Він задерикувато підняв підборіддя, круто крутнувся на підборах і… вступив прямісінько в цинкове відро – аж розсипалися бризки.

Фабіан і його друзі засміялися. Тепер із відром на нозі Оксамитовий Лицар був не такий страшний, як досі. Він спробував вийняти ногу, але срібна шпора, що застрягла у відрі, не давала того зробити. Люто махнувши туди-сюди ногою, він розхлюпав воду.

Діти від реготу побралися за животи, а дорослі ледве стримувалися. Навіть Кресп мимоволі всміхнувся, хоч лежав на канапі, і його трусила лихоманка.

Віта підійшла до Оксамитового Лицаря й спробувала зняти відро, але в неї нічого не вийшло.

– Ось вам і дісталися на ногу пута, – веселенько мовила вона. – Тож залиште їх собі. А зараз я мушу показати вам на двері.

Вона подала знак м’ясникові, і той поволік лікаря та поліцейського до виходу й випхнув їх на сходи. Фабер увесь зіщулився, наче боявся, що м’ясник Бук його битиме, і шмигнув слідом. Спершу вони всі троє постояли, погойдуючись на страшенному вітрі, а тоді майже побігли сходами вниз, і їх, як великі чорні крижини, понесло бруківкою. Віта відчинила двері перед Оксамитовим Лицарем і показала йому на вихід.

– Прошу, пане Фенвіку, – мовила вона. – За ними.

Оксамитовий Лицар зловісно подивився на неї з-за темних окулярів, поправив капелюха й покульгав надвір із відром на нозі. Ч-човг, шк-р-ряб – гриміло на долівці передпокою. На порозі він зупинився.

– Вам зі мною не впоратися! – крикнув він, знов обернувшись на Асмодеуса. Він погрозливо підняв одну руку. – А тепер можете сидіти в темряві!

Нараз у цілому місті погасло світло. Надворі запала ніч, і всюди стало темно як у льоху. Небо перетнула біла блискавка неймовірної сили, а за нею так грюкнуло, що аж задзвеніли шибки на вікнах. При спалаху блискавки Віта побачила, як Оксамитовий Лицар здійняв угору обидві руки й несамовито заревів, але той рев утонув у гуркоті грому. Коли знов усе стихло, до них долинув якийсь скрипучий звук і чиєсь нестямне прокляття, і вони зрозуміли, що пан Фенвік із відром на нозі погупав сходами вниз. М’ясник задоволено хихикнув і зачинив двері.

Віта зараз же взяла ініціативу в свої руки. Вона навпомацки зайшла в темну вітальню й дісталась до комоду, де лежали сірники й стеаринові свічки. Потім запалила одну свічку, поставила її в свічник, а решту поклала на столі.

– Розо, постав свічки в усі свічники, які бачиш, і запали їх, – сказала Віта. – Фабіане, знайди якомога більше кишенькових ліхтариків. Нам вони знадобляться.

Роза й заходилася коло свічок, а Фабіан, узявши одну, обережно побрався сходами вгору. В кожнім разі він мав одного ліхтарика у своїй кімнаті.

Він чув, як унизу голосно обговорювали всі ці події. Більшість із товариства уже розуміли, що навколо так званого пана Фенвіка діялося щось незвичайне. Але чи хтось із них розумів, що саме?

Він схопив кишеньковий ліхтарик і поквапився зійти донизу. На кухні знайшов іще кілька ліхтариків. У вітальні на всіх столах і комодах стояли канделябри й свічники, де мерехтіли свічки, і це створювало затишний, якийсь ніби казковий настрій.

Як тільки Фабіан та його друзі піднялися вгору, щоб лягати спати, буря розгулялася ще дужче, ніж будь-коли. Вітер, завиваючи, мчав вулицями й завулками, кидався на будинки й шарпав двері й вікна. Всюди на бруківці валялися розбиті черепки від вазонів із квітами, а з дахів було позвіювано дуже багато лелечих гнізд. Де були лелеки, ніхто не знав.

Друзі довго лежали й гомоніли. Вони гуртом спробували покликати Фелікса, але в них нічого не вийшло. Ангел не відгукувався.