Текст книги "Викрадач ангелів"

Автор книги: Ева-Марія Люнд

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 15 страниц)

5

Дорогою до своїх друзів Фабіан думав про те, як ведеться Феліксові в молитовному домі. «Мабуть, сидить собі під катедрою й наминає марципани», – всміхнувся хлопець.

Стукаючи в двері Райнового дому, він усе ще міркував над тим, як пояснюватиме товаришеві, чому їм треба піти на ту зустріч. Ніхто ж із них не цікавився футболом. Нараз він помітив клаптик паперу, засунутий у дверну шпарину. Він вийняв його звідти й побачив, що то була візитівка довготелесого пана Юнсона. Там було написано: «Фенвік & Юнсон, шукачі талантів». На зворотньому боці було нашкрябано кілька слів: «Приходь до молитовного дому на шосту вечора, якщо хочеш дізнатися щось корисне для себе!» І жодного підпису.

Райн одним махом відчинив двері й, побачивши Фабіана, засяяв.

– Це часом не новий дзвонар? – крикнув він і потягнув товариша до передпокою.

Фабіан помахав візитівкою.

– Це тобі? – спитав він.

Рейн здивовано прочитав текст і похитав головою.

– Не знаю, – відповів він. – Де ти її знайшов?

Фабіан пояснив де, і Райн, здається, замислився.

– Я знаю лише одне – тільки те, що Турд підійшов до мене на майдані коло церкви й запросив побути воротарем на наступному тренуванні. Я, звісно, відмовився. Навіщо мені гилити й ловити м’ячі? – Він невесело шморгнув носом. – Але з усього видно, що ця візитівка для мене.

Фабіан глянув на Райна – він прекрасно розумів, чому вони хотіли запросити його воротарем футбольної команди. Хлопець був дебелий і кремезний, мов дуб, і, як на свої габарити, на диво моторний. Але Райнові спорт видавався нудним заняттям, і коли його не кликали допомагати батькові в різниці, він більше цікавився книгами. Його неабияк вабило до різниці, й він був цілком налаштований стати м’ясником, як і батько.

– Якесь дивне це шукання талантів, – сказав Фабіан, а потім розповів Райнові, що він підслухав за церквою. – Тут щось відбувається, і, напевно, бурґомістр Кресп до цього причетний.

Рейн, недовго думавши, наважився.

– Ми підемо на ту зустріч усі гуртом, – сказав він. – Гайда по наших.

Вони йшли швидко й мовчки, і ось опинилися перед старою садибою міського писаря, яка й досі належала бурґомістрові Креспу. Садиба містилася поруч із красивим будинком ратуші, але була зовсім не в такому гарному стані, як інші будинки навколо Майдану Ратуші. Кілька віконниць на ній звисали донизу й аж теліпалися, а двері були поквецяні абияк. Останніми роками Кресп не мав бажання навідуватися до змішувача фарб. Ніжна жовта фарба, що була на дверях раніше, забруднилася, зблякла і в багатьох місцях облупилася. Дверне калатальце було одірване, й двері трималися на одному шурупові. Цей будинок був одним із небагатьох у містечку, на даху котрого лелеки не мостили гнізд. Здавалось, вони його обминали.

– Цікаво, чому бурґомістр нічого не хоче робити зі своїм будинком? – спитав Райн. – Теперішній його вигляд просто ганьбить усе місто.

– Таж він ізвідси буде перебиратися, – відповів Фабіан. – Кажуть, що бурґомістр мешкатиме у великому будинку потойбіч парку. Там останнім часом жило багато ремісників.

Далі вони минули ратушу, дивовижну будівлю надзвичайного червоного кольору з фронтонами й шпилями і ще більшою кількістю статуй у нішах уздовж фасаду. Статуї теж були творінням родини Берґгаммерів. Берґгаммери накладали характерний відбиток на місто впродовж кількох сотень років і робили все для того, щоб воно стало таким, як є.

Хлопці завернули за ріг і тут же знов узяли ліворуч, шмигнувши у вузький завулочок. Із лівого боку будинки мали чорні ходи з вікнами на Майдан Ратуші. Відразу ж за Кресповим будинком Фабіан зачепив ногою якогось блискучого предмета, що, дзенькнувши, перелетів потойбіч бруківки. Райн нагнувся по нього.

– Ой! – скрикнув він, швидко відсмикнув руку й засунув указівного пальця в рот. – Я вколовся!

Фабіан схилився до стічної канави, куди впав той блискучий предмет, і обережно його підняв. Він був круглий, з гострими зазубринами по краях. То була срібна шпора.

Фабіан сховав її до кишені. Шпора безперечно належала чоловікові, якого він бачив за церквою. Треба поговорити з Феліксом, і то якомога швидше. Одначе то буде не раніше, як після зібрання.

Вони зійшли сходами до пекаревого будинку й постукали у двері калатальцем, що мало форму кренделя.

Відчинила Луара, маленька Понтусова сестричка. Вона тримала в руці напівз’їдену булочку. Попри те, що весь рот у неї був забитий тією булочкою, дівчинка крикнула в хату:

– Поонтуш-ше! До тебе плийсли Фабіан і Лайн!

Не перестаючи жувати, вона впустила хлопців до хати.

Вибіг Понтус – його кучері розвівалися на всі боки.

Фабіан і Райн пояснили в чому річ і показали візитівку, яку отримав Райн.

– Я не отримував ніякої візитівки, – трохи образився Понтус. – Але ж, мабуть, ні ти, Фабіане, ні Роза її теж не отримали?

– Я, принаймні, не отримав. А Розу ми ще спитаємо, – сказав Фабіан, Понтус тим же часом узував кросівки. – Цікаво, що вони скажуть, коли ми вчотирьох явимося на те зібрання?

Розин будинок вирізнявся якимось особливо блакитним кольором, – такі кольори могли бути тільки у Вовчих Горах. Побачивши той красивий будинок Петруса Плате і його доньки, Фабіан забувся й думати про бурґомістра Креспа. Бурґомістр не належав до життєрадісних людей, і це видно було з його будинку. Роза й Петрус, лишившися самі по смерті Розиної матері, збагнули, що земні радощі не закінчилися, і щиро дбали про щастя одне для одного.

Петрус Плате відчинив двері.

– Привіт, хлопці, – сказав він. – Роза в кухні робить уроки.

Коли вони зайшли до затишної кухні, Роза сиділа за довгим столом, а перед нею лежали дві розгорнуті грубезні книжки. Вона щось писала й старанно робила помітки, докіль у неї зламався олівець.

– Ви знаєте, скільки століть пішло на побудову церкви? – спитала вона й суворо глянула на них.

Хлопці закивали головами, правда, трохи спантеличено. Райн розтулив рота, щоб відповісти, але Роза підняла руку, мовби подаючи знак мовчати, схилилася над книжкою й стала читати вголос:

– «Лицар Вовк із Вовчого Замку звелів відлити два величезні церковні дзвони на майдані біля церкви…» – І там, як ви знаєте, ще й досі видно западини, що від них лишилися! – додала вона повчальним тоном і заходилася читати далі: – «Жодні дзвони парафії не звучали краще за ці. Всі церковні дзвонарі й пономарі жадали, щоб їхні імена було вигравіювано на найбільшому дзвоні». Достоту так, як і твій батько, Фабіане, а, можливо, й ти. А тепер слухайте найцікавіше: «Кажуть, якщо місто опиняється в небезпеці, то всі, хто народився тут, можуть чути дзвони, хоч би де вони в світі перебували, оскільки ті дзвони мають магічну силу. І саме це й сталося з лицарем Вовком. Він подався галасвіта шукати щастя, доручивши пильнувати місто своєму двоюрідному братові, графові Фенрісу. Одначе граф був лихий чоловік, який тільки й думав про своє збагачення, і став дерти з міщан непомірні податки. Окрім того він розпорядився спорудити для себе самого в храмі розкішну каплицю і оздобити її золотом і мармуром. Місто весь час занепадало, люди носили якісь допотопні лахи, а граф Фенріс тим часом жирував у білому капелюсі й чорному оксамитовому плащі, поблискуючи срібними шпорами на чоботях».

Фабіан здригнувся. Знов шпори. Він сягнув рукою до кишені й намацав гостру шпору. Роза читала далі:

– «Міщани заявили протест, і Фенріс зібрав полк найманих вояків, щоб узяти місто штурмом і придушити бунт. Поки його вояки силкувалися знести міську браму, ні з того ні з сього почали калатати церковні дзвони. Вони калатали так, як ніколи раніше не калатали, подзвіння полинуло понад довкіллям і розійшлося по всій країні, понад великою річкою, понад безмежним морем і дісталося далекої чужої землі, де воював лицар Вовк. Посеред поля битви він почув калатання дзвонів із рідного міста. Не довго думавши, він пришпорив коня, пробрався крізь бойовище й щодуху помчав додому. Кінь із лицарем Вовком на спині летів горами й долами, річками й морями, крізь час і простір, аж поки раптом опинився посеред церковного майдану в Вовчому Замку. „Відчиніть міську браму, – крикнув Вовк і підняв списа. – Я сам волію зустріти свого брата!“ Коли граф Фенріс та його вояки кинулися на штурм міста, їх зустріли місцеві люди на чолі з лицарем у осяйних обладунках. Церковні дзвони бамкали й бамкали. Фенріс так злякався, що звалився з коня. Звідкіля тут узявся лицар Вовк? Він же був на війні в якійсь далекій країні! Легкодухі вояки – ноги на плечі та й ну тікати, бо сприйняли його за привида. Графа Фенріса кинули до в'язниці Вовчого Замку. Церковні дзвони калатали кілька днів, і ніхто не осмілювався зайти в церкву. Тоді лицар Вовк піднявся на дзвіницю, щоб побачити, хто ж то дзвонив у дзвони і подякувати за порятунок міста. Місцеві люди почули, що дзвони замовкли. За хвилю-другу лицар Вовк спустився із дзвіниці сам. „Там нікого немає, – тільки й мовив він. – Нас урятувало якесь диво“. Лицар Вовк із вдячности за порятунок загадав скульпторові Берґгаммеру наповнити церкву статуями ангелів, а нащадкам скульптора велів ліпити фігурки ангелів на колоні доти, доки рід Берґгаммерів проживатиме в місті. А ще він віддав наказу пам'ять про цю подію побудувати посеред церковного майдану водограй і на самій верхівці поставити свій постамент. Довкруж колони було виліплено барельєфи. Двоє з них легко впізнаються: граф Фенріс, за ним якась невідома жінка, потім брат Фрателлюс, учитель Вовка, і врешті-решт – загадка: на задньому фасаді водограю міститься барельєф дитячої голівки. Лицар Вовк на той час дітей не мав і був неодружений. Йому ніколи не хотілося розповідати, чому він розпорядився виліпити той барельєф…»

Фабіанові забракло повітря. Зненацька він збагнув, хто бамкав у дзвони кілька століть тому. Авжеж, то була аж ніяк не людина… і через те на водограї викарбувано Феліксове личко!

Хлопці слухали, затамувавши дух. Якусь хвилю було тихо. Потім Понтус кашлянув.

– Усе це страшенно цікаво, – сказав він Розі. – Але навіщо воно тобі? Звідки в тебе ці книжки?

– Я взяла їх у пастора, – відповіла Роза. – Вони мені потрібні для твору про Вовчий Замок. І він у мене вийде! Чи, може, ви це знали?

Усі троє захитали головами. Фабіан також. Він не наважувався щось сказати. Ба! Хто б йому повірив!

– Тепер мені треба їх повернути, – сказала Роза. – Проведете мене до пасторової садиби? Книжки таки важенькі.

Фабіан підійшов ближче й погладив долонею давні фоліанти. Груба шкіра на них була потерта, сторінки пожовклі, а в куточках іще виднілися сліди павутиння.

– То це історичні книжки про наше місто? – спитав він.

Роза кивнула головою.

– Вони називаються «Міські хроніки», і їх писали такі люди, як наш пастор. У його бібліотеці їх повно. Пастор Лінд також пише.

– Ми тебе проведемо, – сказав Фабіан. – А потім ти підеш із нами. Рушаймо, давай сюди ті хроніки, а дорогою ми тобі все пояснимо.

У Фабіановій голові після Розиного читання вголос аніскілечки не стало спокійніше. Отже, були книги, у яких щось писалося про Фелікса! Може, й не прямо, але чому ж тоді він це так зрозумів? Потім йому спало на думку, що пастор Лінд напевно щось знав про ангелів, оскільки був священик. Треба буде поговорити з ним віч-на-віч і поставити йому кілька запитань. Але хіба ж це вийде, якщо вони заваляться в хату цілою ватагою?

Двоє інших хлопців тим часом посвятили Розу в справи футбольної зустрічі. Вона була в захопленні:

– Ну авжеж, ми підемо! Я можу здійняти бучу й вимагати створення дівчачої команди. Хай вам грець, вимагатиму. Задля сміху!

З книжками в руках вони побралися сходами до пасторової садиби. Калатальце на дверях було у формі долоні, що тримала яблуко, і Роза вдарила ним об зелені двері.

Економка провела їх у бібліотеку – чималу кімнату з високими стінами й книжками від підлоги до стелі. Пастор, намагаючись утримати рівновагу на верхівці драбини, майже під самою стелею старанно гортав якусь здоровенну й надзвичайно старовинну книжку. Органіст Птахоспів стояв поруч, обома руками тримав драбину й занепокоєно позирав на пасторове погойдування.

– Привіт! – радісно вигукнув пастор, поправив однією рукою окуляри, а другою махнув дітям.

Драбина загрозливо похитнулася, і Птахоспів ледве стримав крик, намагаючись її втримати.

Діти кинулись допомагати. Але пастор уже почав спускатися. З грубою книжкою, міцно притиснутою під пахвою, і в окулярах, які сповзли на самий кінчик носа, він повільно злазив додолу, тим часом як драбина під ним гойдалася, мов щогла в шторм. Напівдорозі в нього з ноги спав допотопний зношений капець, вдаривши по голові органіста Птахоспіва. Та пастор ліз далі й урешті-решт щасливо приземлився між дітьми на підлогу. Чути було, як органіст полегшено зітхнув. Фабіан підняв капця й подав його пасторові. Старий чоловік із книжкою в руках плюхнувся на стілець, спинку якого було зроблено у формі вуха, взув капця й добродушно засміявся.

– Ну й вилазка, – сказав він. – Але, здається, я знайшов те, по що лазив. – Він ударив рукою по книжці, здійнявши хмару пилюки. – Як добре, що ви прийшли, – вів далі пастор. – А ти, Розо, бачу принесла ті хроніки, що брала. Чудово. Ми з Птахоспівом саме збиралися трішки заглибитися в міську історію. Тепер зможемо просунутися ще далі.

Птахоспів кашлянув. То був високий худорлявий чоловік із довгою шиєю і товстим кадиком. «Він мовби проковтнув чимале яблуко. І воно ще не потрапило йому в живіт», – подумав Фабіан. Коли органіст говорив або хвилювався, адамове яблуко ходило то вгору, то вниз. Майже неможливо було за тим устежити.

– Як ви знаєте, пастор теж пише свою хроніку міста, – переминаючись із ноги на ногу, сказав Птахоспів. – І я йому допомагаю. Через те для мене важливо зробити огляд історії міста, щоб ми могли протягнути лінію від того часу, як лицар Вовк заснував його, й донині. Я вже опрацював ті книги, що ти, Розо, брала, й зараз ми саме говорили про графа Фенріса та зраду міського писаря Креспа.

– Через те я так високо й лазив, – пояснив пастор. – У цьому старовинному фоліанті йдеться про них обох.

– То щось пов’язане з Креспом? – поцікавився Райн.

– Не з нашим Креспом, а з одним із його предків, що перебував на посаді писаря, з Натаніелем Креспом, – повагом відповів пастор. Гортаючи сторінки, він мимохіть струсив із рук якогось павучка. – Через ту пригоду родина Креспів зажила поганої слави. Натаніель Кресп піддався на вмовляння графа Фенріса стати його спільником і дерти непомірні податки з населення. Коли місто після повернення лицаря Вовка було врятовано, Фенріса прогнали геть, а Натаніеля Креспа помилували, лишивши йому будинок. Але все його майно було конфісковано, і Креспів рід звідтоді зубожів. Писарева садиба багацько-пребагацько років не обновлялася. Наш бурґомістр Еґон Кресп, певно, радий-радісінький, що перебирається до помешкання бурґомістра.

– На жаль, відтоді до родини Креспів приклеїлося тавро зрадника, – зітхнув Птахоспів. – Навіть тепер, коли минуло стільки часу, мало хто цілком довіряє Креспові.

– Та, мабуть же, довіряли, якщо вибрали бурґомістром, – сухо сказав пастор. – Окрім того, здається, бідолашний чоловік ладен зробити що завгодно, аби врятувати репутацію родини, навіть якщо він єдиний, хто поки що лишився.

– З нашим Креспом теж відбувається щось дивне. Ось запитайте Фабіана! – шпарко сказав Понтус.

Усі обернулися до Фабіана, й той зашарівся. Він, власне, не збирався розказувати про те, що сталося за церквою, але тепер довелося. Він сушив собі голову тим, як йому застати пастора віч-на-віч, щоб розпитати про ангелів. І от дочекався. Він розповів усе, що бачив і чув.

Пастор Лінд та органіст Птахоспів перезирнулися. Фабіанові здалося, що вони обмінялися чудними поглядами, їх мовби ніщо й не здивувало. Може, вони вже щось про це знали?

– Он як, – трохи помовчавши, сказав пастор. – Ти можеш змалювати чоловіка з сигарою? Будь ласка, детальніше.

Фабіан малював чоловіка від ковбойського капелюха до чобіт. Коли ж дійшов до срібних шпор, – і пастор, і Птахоспів здригнулися.

– Ти впевнений? – спитав пастор.

З-під його чорної шапочки зусібіч стирчала сивина. Він мав кумедний вигляд, але Фабіанові чомусь не хотілося сміятися. На пасторове запитання хлопець кивнув головою. Між очима в пастора з’явилася глибока зморшка, він замірився, було, щось сказати, але Птахоспів, випередивши його, спитав дітей:

– Куди ви зараз ідете?

Райн розповів про шукачів любителів футболу і зібрання, яке ті збиралися проводити. Пастор і Птахоспів знов переглянулися.

– Футбол! – вигукнув Птахоспів. – І я про це чув.

– За тим криється якась хитрість, – сказав пастор. – Футбол – це найпевніший у наш час спосіб збирати силу-силенну народу. А що ж іще, поруч із поп-музикою, можуть вигадати звичайнісінькі придурки? Проте мене дивує, чи справді тут ідеться про футбол.

І він звернувся до дітей:

– Потім прийдете й розкажете, що було на тому зібранні. Думаю, вам краще не запізнюватися.

Діти пообіцяли про все доповісти й швиденько збігли сходами донизу. Раптом вони збагнули, що часу в них обмаль.

– Підемо завулками зі стічними канавами, – сказала Роза. – Тоді до п’ятої встигнемо.

Хлопці мовчки кивнули головами, невеличка ватага пірнула в найближчий завулок і зникла з очей.

6

Перед молитовним домом товпилося безліч людей, одначе то була не така вже й строката юрба. Здавалось, ніби всі старійшини міста зібралися на зустріч зі своїми синами. І батьки, й сини були вдягнені по-спортивному, хлопці в спортивних костюмах, декотрі демонстрували футбольні м’ячі, що принесли з собою, і сподівалися завдяки їм комусь сподобатися.

На розі будинку стояли троє чоловіків і позирали на годинник. То був Франс Рінґер, пекар і м’ясник. Франс, гарненько поміркувавши, вирішив привести з собою і тих двох, які й гадки не мали про футбольне зібрання. Зараз вони стояли й, дедалі скептичніше усміхаючись, чекали своїх синів.

Двері до молитовного дому відчинилися, і надвір вийшов секретар бурґомістра. Побачивши юрбу, він блиснув зубами, як вовк.

– Приємно, що прийшло стільки людей, – почав він і улесливо повів далі. – Коли ви зайдете всередину, то знайдете там легку закуску і ще щось смачненьке. Ласкаво про…

І він замовк. На нього накотилася людська хвиля – батьків і синів. Секретар замахав руками й ногами, намагаючись закликати їх до порядку, але його змели вбік. Коли вже всі зайшли в приміщення, він спантеличено сів на найвищу сходинку – чуб у нього був скуйовджений, а краватка зіжмакана. Сторопіло хитаючи головою, він силкувався збагнути, що сталося, аж тут помітив трьох добродіїв, які не зводили з нього очей. Здавалось, їх це все розважало. Секретар швидко звівся на рівні, пригладив шевелюру, поправив краватку та ще й видушив із себе посмішку, адресовану тим, що пленталися у хвості.

– Ви що – не заходите? – важко дихаючи, прохрипів він. – Зараз уже розпочнемо.

– Ми чекаємо своїх хлопців, – відповів Франс. – На жаль, вони трохи затримуються.

– Це погано, – суворо сказав секретар. – Добрий футболіст завжди пунктуальний.

Він повчально підняв вказівного пальця і саме збирався щось іще сказати, як ураз здригнувся, побачивши зовсім близько між двома будинками чотирьох підлітків. Звідки вони йшли? Потім він помітив, що четверта в гурті була дівчина, й ще дужче витріщив очі. Та коли він глянув їй в обличчя, то зустрів погляд, повен упертости й зухвальства, і відмовився від гадки вступати в суперечку. Замість того секретар сумирно обернувся до дверей і подав їм знак іти слідом.

У залі ледве можна було щось почути. Стіл із солодощами був майже порожній, а люди водночас стояли, сиділи, жували, плямкали, пили та базікали. Молитовний дім був старий і з високою стелею, тож кожен звук, перш ніж упасти між стінами, здіймався вгору.

Троє батьків і четверо дітей, що зайшли останні, сіли на задньому ряду й чекали, що воно буде далі.

А було ось що. Двері за сценою відчинилися, – ті самі двері, якими зайшли Фабіан і Фелікс, – і в них з’явилися троє чоловіків. Посідавши на стільці, що стояли за катедрою, вони обвели поглядом зібрання. Один із них був Оксамитовий Лицар, два інші – бурґомістр Кресп і пан Юнсон.

Оксамитовий Лицар недбало закинув ногу на ногу, виставивши чобота, трохи відкинувся назад і засунув руки в кишені. Зблиснула шпора. Фабіан витягнув шию й помітив, що на другому чоботі шпори не було. Чи знав Оксамитовий Лицар, що загубив її? Фабіан помацав у кишені. Атож, вона й досі там. Він не мав часу подумати щось більше, бо секретар скрипучими кроками перейшов сцену й підвівся на катедру. Зібрання розпочалося.

– Шановне зібрання, – сторожко почав секретар, мов боявся, що його знов зметуть. – Ми зібралися тут сьогодні послухати, що нам скажуть пани Фенвік та Юнсон.

– Переходьте вже до суті, – крикнув хтось із зали. – Ви можете зробити наших хлопців зірками футболу? Так чи ні?

Оксамитовий Лицар вийняв із рота сигару, випустив дим і обернувся до Юнсона, на обличчі якого мимоволі розповзлася широка усмішка. Він був у чорному, як ніч, костюмі футбольного судді й чорних спортивних черевиках. На шиї в нього висів свисток. Хтозна чому, а вигляд у нього був іще пихатіший, ніж сьогодні вранці.

Аж тут зі свого місця повагом, щоб викликати якомога більше зацікавлення, підвівся пан Юнсон. Далі він зійшов на катедру. Оксамитовий Лицар, що лишився позаду нього, знов узяв сигару до рота й відкинувся на спинку стільця. Раптом Фабіан згадав, що Фелікс, очевидно, й досі нишком сидів за шторками катедри. Не доведи Господи вони його помітять!

Юнсон налаштував у мікрофоні звук і обвів поглядом залу. Півсотні облич уп’ялися в нього очима, повними очікувань, дехто навіть роззявив рота. Зараз вони все почують.

– Ми тут для того, щоб зробити із ваших хлопців зірок! – помпезно розпочав чорновбраний Юнсон. – Ми розпізнаємо таланти з першого погляду й знаємо, яким чином досягнути того, чого хочемо. За якийсь час наших тренувань більшість із вас будуть готові до великої й не менш прибуткової футбольної кар’єри.

Він відкашлявся й на мить обернувся до Оксамитового Лицаря, який повагом кивнув головою.

– Пан Фенвік, який тут сидить, хоче вкласти кошти в хлопців нашого міста, – вів далі Юнсон. – Нам пощастило провести немало матчів і тренувань, тож ми знаємо, що кажемо. Тут аж кишить талантами!

Зала помітно пожвавилася, й люди стали штовхатися, перешіптуватися й шушукатися.

Змішувач фарб, батько Турда, донині був тренером містечкової футбольної команди. Зараз він задер руку вгору:

– Чого ви за це беретеся? Нам доведеться спровадити своїх дітей до вас чи ви привезете сюди професійного тренера?

Юнсон усміхнувся.

– І те, й те, – відповів він. – Ми просимо вас довірити нам на якийсь час своїх синів, щоб ми могли їх тренувати. Їм не треба буде їхати бозна-куди. Ваш добродушний бурґомістр Кресп, який завжди дбає про добробут міста, з великою приємністю надає нам приміщення мерії з парком, що до нього прилягає, тож ми влаштуємо там учбово-тренувальний табір для футбольних талантів. Туди можуть приходити всі любителі пригод. Вони зобов’язані будуть там жити, відвідувати всі тренування й дотримуватися наших інструкцій, щоб пройти всіляку підготовку. Після цього вони мають бути готові увійти до професійної молодіжної ліги. Щоб менше як за рік заробити мільйони!

І тут змішувач фарб не втримався, підняв руку й підвівся з місця.

– Ану скажіть мені, де я маю підписатися, й можете брати мого сина хоч зараз!

Багато з батьків скочили й собі:

– І мого!

– Й мого!

Турд і ще дехто з хлопців спершу ніби трохи злякалися, а потім заходилися вдоволено потирати долоні й плескати одне одного по плечах.

Юнсон підняв руку.

– Гаразд, гаразд, – сказав він. – Але ми розуміємо, що ви, особливо матері, може, й боїтеся за своїх хлопців.

Він по-дружньому хихикнув, і те хихикання умить підхопила ціла зала. Франс хмикнув.

– Тому ми вирішили, що ті батьки, які хочуть, можуть приєднатися до своїх синів. Але пам’ятайте: всі ви повинні жити в приміщенні мерії і не покидати території до завершення підготовки!

М’ясник підвівся, пориваючися щось сказати. Райн різко смикнув його за куртку й зашепотів:

– Я не хочу, тату! Ти знаєш, як я ненавиджу футбол!

– Я тільки дещо спитаю, – пошепки відповів м’ясник І спитав уголос: – А скільки це тренування буде коштувати? Мені здається, ви не робитимете цього за так?

Пан Юнсон зверхньо усміхнувся.

– Повірте, вам це буде дуже вигідно, з фінансового боку теж, – сказав він. – Навпаки, ми розвиватимемо хлоп’ячі здібності й тренуватимемо дітей стільки, скільки буде треба, цілком безкоштовно.

М’ясник важко сів на лаву. Вираз його обличчя став іще скептичніший, попри запевнення, що не треба буде платити ні копійки. І Франс, і пекар сиділи, схрестивши руки, й похитували головами.

Раптом підвелася Роза й витягнула руку вгору. Відразу її ніхто не помітив, бо зала знов загула, як вулик. Дівчині довелося стати ногами на стілець і крикнути:

– Я теж хочу щось запитати!

Дзвінкий дівчачий голосок пролунав у кімнаті по-чудернацькому незвично. Залягла тиша. Всі оглянулися назад, і Фабіан страшенно розгнівався, коли побачив, у скількох людей на губах з’явилися напівзневажливі посмішки. Роза була серед них єдиною дівчиною, атож, єдиною, але хіба вона не мала такого самого права на слово, як і решта?!

Та Розу, здавалось, не збентежили ті зневажливі погляди. Вона вперто вела далі.

– Мені хотілося б знати, чи ви робите ставку на дівчат? Я давно мріяла грати у футбол! У нас же є чимало гарних дівчачих команд.

Пан Юнсон відкашлявся і знов зверхньо всміхнувся, але цього разу вже трохи невпевнено. Тоді озирнувся й кинув погляд на Оксамитового Лицаря, який, підвівшися, підійшов до краю сцени. Якусь мить він пильно дивився на Розу крізь темні окуляри. Потім похитав головою і повернувся на своє місце. Пан футбольний суддя Юнсон схопив мікрофон:

– Ми, дівчинко, запровадимо любительський приз, хоч це й не передбачалося. А ще мені здається, що ти не вийшла ні тілом, ні зростом, аби грати у футбол. Краще берися за те, що можеш.

Ці слова викликали в залі гучний регіт. Навіщо дівчатам приходити сюди й демонструвати свої здібності? Футбол – спорт хлоп’ячий. Турд зневажливо пожбурив у Розин бік зібгану обгортку з-під шоколадки й показав язика.

Роза знов сіла на стілець, її обличчя пашіло гнівом. Фабіан підскочив. Йому хотілося захистити Розу, а ще хотілося сказати, що ні він сам, ні Понтус, ні Райн не збиралися ставати футболістами. Нізащо в світі, нехай вони це собі затямлять. Він репетував, як несамовитий, але не міг пробитися крізь товщу галасу.

Юнсон постукав по катедрі.

– Тихо, – владно крикнув він. – Нам треба дотримуватися програми.

Це нічого не допомогло. У залі й далі стояв шарварок, і невеличка групка на задньому ряду підвелася, щоб іти. Їм більше нічого було тут сидіти.

Юнсон схопив суддівського свистка й засвистів у нього так голосно, як тільки міг. Почувся такий пронизливий свист, що здатен був збудити покійника, і тоді в залі зробилося страшенно тихо. Усі немов закам’яніли.

Усі, крім Фабіана. Підводячись, хлопець тримав руку в кишені, і як тільки Юнсон засвистав, маленька шпора вколола йому палець. І той гострий біль так відволік його від свисту, що він лише спромігся похитати головою і збентежено роззирнувся. Довкола нього у вигляді групової скульптурної композиції стояли люди з заціпенілими обличчями та рухами. Батько був напіввипростаний, м’ясник – із високо піднятою ногою, оскільки збирався переступати ряд, що тягнувся позад нього, Райн – із роззявленим ротом і розгніваним обличчям. Роза й Понтус стояли впритул одне до одного, лаштуючись вийти, а пекар зупинився посеред проходу зі схиленою набік головою і тицяв рукою на двері. Решта зали мала не набагато кращий вигляд. Усі позавмирали в найчудернацькіших позах, здебільшого з широко роззявленими ротами, бо саме захлиналися сміхом.

А от на сцені свист, здавалося, ні на кого не вплинув, хіба що на бурґомістра Креспа, який теж закляк за своїм столом. Юнсон захоплено дивився на свисток, що висів у нього на шиї, й переможно оглядав залу.

Аж тут Фабіан помітив на собі чийсь погляд. Оксамитовий Лицар знов стояв на самім краю сцени й пильно його роздивлявся. Хлопець не міг одвести від чоловіка очей і відчув, як у нього по спині поволеньки забігали мурашки. Що це за тип? Хто він, власне, такий і чого він хоче?

Оксамитовий Лицар підняв руку і владно махнув нею Юнсонові. Оскільки на того свисток аніскілечки не подіяв, він зробив рух, щоб зійти з катедри. Зійти то зійшов, але навряд чи так, як собі уявляв. Зненацька цей довготелесий чорновбраний чоловік із гуркотом звалився на підлогу. Оксамитовий Лицар тут же кинувся до нього, і чари втратили силу.

Сидячи на підлозі сцени перед катедрою, пан футбольний суддя Юнсон заходився розплутувати свої шнурки, що були зв’язані в тугий вузол. Через незграбність від його гідности лишився самий пшик. Секретар поквапився на допомогу, але дарма.

Напевно, Фелікс вирішив проблему на свій копил. Оскільки він не міг дати про себе знати, йому довелося вигадати щось інше. Вдався до давнього трюку із зв’язуванням шнурків.

Фабіан похолов, коли побачив, як секретар метнувся до катедри. Очевидно, йому стало ясно, що там хтось причаївся. Він розсунув шторки. Ось тобі, Феліксе, й капець!

Секретар зник у катедрі. Було чути, як він там вовтузився і щось сердито вигукував. Потім вискочив ізвідти як ошпарений. У руці він тримав мантію хлопчика-хориста, замащену в липкий крем від марципанів.

– Чиє це? – крикнув він фальцетом. – Тут товклося якесь нахабне теля, що поцупило марципана й поглумилося зі спортивних черевиків пана Юнсона!

«Не теля, а ангеля», – подумав Фабіан. А тоді полегшено зітхнув і спробував голосно засміятися. Якби ж то тільки секретар знав! Однак, де подівся Фелікс?

Чорновбраний пан Юнсон і далі сидів на підлозі й безуспішно намагався розв’язати свої шнурки. Секретар налаштував звук мікрофона, що ненормально пищав, і заревів:

– Я збережу цю мантію як речовий доказ. Ми будемо шукати винуватця, а як знайдемо, то виключимо зі школи. У кожнім разі його родину до нашого навчально-тренувального табору ми не пустимо! Таких людей не мож…

Нічого більше він сказати не встиг.

М’ясник одним стрибком скочив на сцену. Він схопив секретаря за барки і стягнув із катедри. Потім вирвав у нього з рук мантію.

– Що ти телемешиш? – заволав він. – Хоч би чия вона була, але її власник не може сидіти на зібранні й водночас зав’язувати шнурки на черевиках у цього бовдура.

Юнсон підвів голову, ображено зиркнув у його бік. Фабіан помітив, що Франс перестав усміхатися.

– Ти сам повинен розуміти, що він не міг дременути звідси за такий короткий час. Якщо тут нікого немає, то від самого початку зібрання нікого й не було. Крапка!