Текст книги "Викрадач ангелів"

Автор книги: Ева-Марія Люнд

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 15 страниц)

Ева-Марія Люнд
Викрадач ангелів

Янові, Мікі, Юнатанові, Якобу, Люкові, Еспену, Матіасові, Чірре та Ніалові присвячую

У невеличкому містечку Вовчі Гори на землях Гарланда стоїть давня-предавня церква. Міські жителі мають за звичку називати її храмом, оскільки вона трохи більша за церкви. І місто було дуже давнє: оточене лісистими гірськими кряжами, полями та луками, воно лежало на цьому самому місці, що й тепер, уже багато століть. На одному з високих гірських гребенів випинаються руїни Вовчого Замку, де в сиву давнину жив володар міста. Нині там стирчить занедбана вежа, споглядаючи місто й навколишні землі. Стежки, що ведуть до вежі, заросли травою, бо ними хтозна-відколи ніхто не ходив.

На багатьох міських дахах видно чималі лелечі гнізда. Місто неабияк пишається лелеками, зображення цього птаха є навіть на міському гербі. Про лелек тут завжди ретельно дбали – недарма вважалося, що вони приносять щастя. Найкрасивіше й найбільше гніздо змощено на західній дзвіниці церкви. І в ньому живе пара лелек, – вони більші, біліші й мають червоніші дзьоби, ніж усі інші містечкові лелеки. Проте на Вовчому Замкові лелек немає. Там каркають ворони.

Ця історія почалася однієї літньої ночі, якраз напередодні літнього сонцевороту, в самісінький розпал жахливої негоди. Дощ лив як із відра, гуркотів грім, і небо розтинали блискавки. Позачинявши двері та вікна, люди щільно позсували штори, позалазили в ліжка і з головою понакривалися пуховими ковдрами. Вони лежали в постелі й, тремтячи від страху, очікували, коли вщухне негода. Хіба ж це вперше над їхнім невеличким містечком прокочувалася гроза?! Одначе цього разу вона була вкрай свавільна – і грім, і блискавки ніби таїли в собі погрози. Люди напевно те помітили, але не наважувалися нічого казати вголос, оскільки боялися, щоб небезпека, бува, не підступила ще ближче.

«Краще вдавати, ніби все гаразд, – думали вони. – Либонь, буря минеться сама собою».

Буря й справді сама собою минулася, як воно завше й бувало. Але високо вгорі, десь поміж хмарами, таки дещо сталося, і свідчило воно про те, що швидко нічого не минається.

1

Раннього ранку, після бурі, майданом, що лежав перед церквою, стрімголов біг якийсь хлопчина, брязкаючи великою в’язкою ключів, що вісила в нього на руці. Хлопчина звався Фабіан, він мав дванадцять років і був сином Франса Рінгера,[1]1
  Ringer – дзвонар (норв.) (Тут і далі примітки перекладача).


[Закрыть] котрий, як звичайно, щонеділі дзвонив у дзвони на заутреню. Заразом із в’язкою ключів Фабіан отримав неабияку відповідальність, і сталося то все через бурю.

Учора ввечері, коли його батько Франс уже зійшов був крутими сходами нагору до своєї спальні, зненацька спалахнула сліпуча блискавка. Вікно засвітилося білим світлом, і тієї ж миті у стіни грякнув гучний розкотистий грім. Франс так перелякався, що відступив на східець униз і навзнак полетів на перший поверх. Там він гепнувся у здоровуцький квітковий вазон, який стояв долі. Щонайменше Франс поламав руку. Так йому принаймні здалося. В кожнім разі він, очевидячки, не зможе завтра дзвонити до заутрені. Що тоді йому скаже пастор? А що подумають люди, якщо після такої грози недільного ранку їх не збудять церковні дзвони? Вони подумають, що вночі стався кінець світу, авжеж, кінець світу. І все через цю проклятущу бурю. Він стогнав, ремствував, лютував, лаявся і лихословив.

Віта, його дружина, скрушно захитала головою.

– Гнівом, Франсе, лихові не зарадиш. Краще поміркуймо, як нам бути далі. Я спробую зв’язатися з лікарем Маґелем.

Вона кинулася до телефону й підняла слухавку. Жодних гудків. Гроза все ще шаленіла, тож навіть мови не було про те, щоб знайти лікаря. Фабіан вибрав із батькового чуба вазонні черепки, пострушував із його вусів піщинки землі й підбадьорливо зашепотів:

– Тату, я подзвоню на заутреню. Якби тільки до ранку вщухла буря. Мені то завиграшки! Я ж скільки разів бував із вами на дзвіниці.

Спершу синові слова пролетіли мимо Франсових вух. Він був просто вбитий тим, що сталося.

– Я мушу дзвонити! Я завжди пильнував свого обов’язку, ніколи ще не було такої неділі, щоб дзвони мовчали… Що ти сказав, Фабіане? Невже ти зумієш дзвонити? Господь з тобою! У тебе обмаль сили. Дзвони такі тяжкі, що, чого доброго, скинуть тебе з дзвіниці на землю.

– Я впораюся! – стояв на своєму Фабіан. – Я знаю, як треба дзвонити, і сили в мене вдосталь.

Франс перечив йому, перечив, та врешті-решт поступився.

– Одначе туди треба йти вдвох, – сказав він. – Як тільки розвидниться, гайнеш до органіста Птахоспіва і попросиш, щоб він тобі допоміг.

Органіст Птахоспів жив у хатчині за церквою. Живенько зібравшися, Фабіан побіг його будити.

Посеред міського майдану йому подумалось про лелече гніздо на західній вежі. Цікаво, як витримали нічну негоду лелеки? А що як гніздо зірвало з вежі? Фабіан помчав до церкви, щосили витягнув голову й подивився вгору. Над ним здіймалися вежі, ген у височині мимо них пропливали хмари, і в хлопця злегка запаморочилась голова. Йому здалося, мовби земля втікала в нього з-під ніг. Він перевів стривожений пильний погляд на західну вежу. Ага, гніздо, на щастя, нікуди не поділося. Але жодної ознаки життя він там не помітив. Невже лелек знесла буря?

Фабіан відступив крок назад, щоб глянути на дзиґарі на вежі. Часу, либонь, удосталь, подумав він. Нехай Птахоспів ще хвильку-другу поспить, а він тим часом подивиться на лелек. Фабіан кинувся до бокових дверей, які вели наверх лелечої вежі, встромив здоровенного старовинного ключа в замок, крутнув ним туди-сюди й смикнув за ручку. Важенні двері не піддалися. Фабіан нетерпляче зітхнув і наліг на них з усієї сили. Правду кажучи, хлопець, як на свої дванадцять років, був дуже проворний. І от нарешті двері відчинилися, й Фабіан побіг східцями на горішній ярус вежі.

Поки він туди вибрався, то так захекався і так упрів, що довгенько шукав ключа, яким відчинялися двері на терасу. Власне, йому не дозволялося туди виходити. То було небезпечно. Церкву звели кілька сот років тому, і балюстраду, мабуть, останні двісті літ ніхто не ремонтував. Але Фабіанові таки щастило проникати на терасу. Він милувався лелеками, щось до них говорив і стежив за всіма їхніми рухами. Прекраснішого видовища, ніж те, як вони розправляли крила й злітали в повітря, він зроду не бачив. А як тільки вони закидали свої довгі шиї назад і заходжувалися клекотати дзьобами, йому здавалося, ніби лелеки грали на кастаньєтах. Або сміялися, думав хлопець. Тож коли лелеки клекотіли, Фабіан завжди сміявся разом із ними.

Він попхнув двері й нараз опинився просто неба. Далі вийшов на середину тераси і вп’явся очима у верхівку вежі.

Неподалік од шпиля люди прилаштували штатив, призначений для лелечих гнізд, тож якраз на ньому й змостили своє гніздо лелеки. Вийшла складна, доволі громіздка споруда з густого плетива гілок. А щоб її не знесло вітром, на дні споруди, напевно, лежала земля. Гнізда лелеки мостили майстерно. Проте зараз птахів там не було. Очевидно, вони покинули гніздо.

Хлопець обернувся, обвів оком містечко та зелені пасма гір, що тягнулися за ним. Краєвид був фантастичний. Удалині на рівнині вигойдувалися картаті узори, завдяки яким було видно, де закінчувалося одне поле й починалося друге. Все купалося в рожевому вранішньому світлі. Навіть руїни спаленого Вовчого Замку здавалися цілком миролюбними. Фабіан знав, що давно-предавно там коїлися жахливі речі.

Він зіщулився, обернувся, щоб іти до дверей, та зненацька його зупинив чийсь пронизливий голосок: «Цур тобі пек!»

Фабіан знов оглянувся на лелече гніздо. Через його край перевішувалося двоє білих крил, що помалу ворушилися в повітрі. Вони не скидалися на лелечі, бо не мали чорних цят. А всім же відомо, що в дорослого лелеки на крилах є чорні цяти. У лелечат не дуже великі крила, до того ж самі птахи світло-сірої масти, тож навряд чи це лелеча. Може, гусак? Певно, йому довелося сісти в лелече гніздо під час бурі?

Аж тут Фабіан згадав, як той хтось сказав «цур тобі пек». Гуси, як звичайно, так не кажуть. Чи, може, то йому вчулося? Але ж він і справді бачив у лелечому гнізді гусака. І хлопець заходився його манити:

– Гусю-гусю-гусь, а йди-но сюди, гусю-гусю-гусь…

– Та годі тобі гуськати, – обірвав його сердитий голосок.

Фабіан од переляку мало не проковтнув язика. Крила того, хто був у гнізді, заворушилися ще більше, і раптом звідти висунулося маленьке рученя. Фабіан сахнувся й заціпенів із подиву. За одним маленьким рученям показалося й друге. Хлопець затамував віддих, побачивши, як між рученятами й білими крильми вистромилася голова з рудуватим скуйовдженим чубом. Невже то хлопчик… чи, може, дівчинка? Але яким це робом те маля опинилося в лелечому гнізді? Фабіан роззявив рота, не в змозі навіть писнути. Дитина дивилася на нього з невдоволеною міною на личку.

– Який це телепень надумався мене звідси виманити? Ану стули пельку, бо зараз тут буде протяг!

Фабіан закрив рота, але не знав, що відповісти. Йому на думку спало єдине запитання:

– На якому це гусакові тебе занесло в лелече гніздо?

Малий засміявся – достоту так само нахабно, як і ворона, що вистрибувала поміж вежами старовинної церкви.

– Гусакові?! А хай тобі абищо, почуєш таке, то й крила повідпадають! Ти що – ніколи не бачив ангела?

Фабіан ковтнув слину. Він не йняв віри своїм очам. Йому, бувало, доводилося чути у церкві та в школі щось про ангелів і бачити їх на малюнках у збірках казок. Насправді ж ангелів на світі не було. Цей, що сидів у лелечому гнізді, очевидно, був не ангел, а малий шалапут, який удосвіта привласнив на горищі чийогось гусака. Якщо це не так, то, виходить, Фабіан і досі перебував у полоні сну. Ну авжеж, так і є. Він спав. Учепившися двома пальцями в руку, хлопець щосили себе вщипнув.

– Йой! – скрикнув він, несподівано жахнувся й затулив долонями обличчя.

Якусь хвилю Фабіан стояв у такій позі й не ворушився, намагаючись опанувати собою. Урешті-решт сторожко розсунув пальці й зиркнув крізь них. Істотка й досі звисала з гнізда: в неї були схрещені рученята, два білі крила за плечима й схилена набік голівка – геть чисто як у тих намальованих блискучих ангеликів, що ніколи не мали ніг. Атож, істотка теж мала дві пухкенькі схрещені ручки, кучерявого скуйовдженого чубчика, личко, мов у ляльки, і два білі ангельські крила… ні, гусячі крила… Либонь, хтось просто бере його на глузи?

– Агов, ти, там нагорі! – гукнув Фабіан. – Якщо ти ангел, то доведи це!

– А як? – спитала істотка. – Цього досить? – і вона енергійно замахала крилами, що були в неї за плечима.

– Та ну, – відповів Фабіан, – таке зуміє перший-ліпший дурний гусак. Спустися до мене, і я тебе гарненько роздивлюся!

– Саме цього я й не можу зробити, – засмучено відповіла істотка. – Здається, я загубив свої стернові пера. Без них я не можу літати, як належить. Тож і сиджу в цьому гнізді, мов той пень. Лелек теж немає вдома, інакше котресь із них спустило б мене донизу. Жаль, я таки хотів би залагодити там одну справу.

– Тоді випростайся, – сказав Фабіан, – щоб я побачив тебе на повен зріст.

Істотка поволі випросталася, обережно здіймаючи за плечима крила. В такій позі вона скидалась на дитину п’яти-шести років, одягнену в куценьку білу сорочину вільного крою. Крила в неї справді були завбільшки з гусячі й, видно, міцно причеплені до дитячої спинки.

– Може, я тобі й повірю, – не зовсім упевнено мовив Фабіан. – Але як ти опинився в лелечому гнізді, коли не можеш літати?

– Угадай із трьох разів, – сердито відказав ангел. – Як би я сюди по-твоєму сам злетів? Верхи на лелечій спині? Чи спустився зі шпиля дзвіниці? Може, я заліз ізнизу?

– Невже ти… впав? – спробував схитрувати Фабіан.

Цей ангел явно не сприймав жартів, тож, мабуть, краще триматися з ним обачно.

– Так, я впав, – відповів ангел. – І коли ти придумаєш, як мене звідси дістати, то дізнаєшся чому.

Фабіан на хвильку замислився. Насамперед йому треба подбати, щоб ангел не звалився з даху церкви. Чи коли хто-небудь чув про ангелів, які б не вміли літати? Які ні з того ні з сього падали б із неба? Та ніхто в світі такого зроду не чув! Проте на вигляд цей ангел був не дуже страшний, попри те, що й говорив він, і поводився не так, як би належало поводитися ангелові. Фабіан мав спробувати спустити цю химеру донизу.

– Стривай, – сказав він ангелові, – я пошукаю мотузку.

Ангел скрушно зітхнув і однією рукою підпер голову, а другою тим часом роздратовано застукотів об край гнізда.

– Авжеж, – сказав він. – Однак я не маю вибору.

Фабіан чимдуж збіг східцями вниз і знайшов двері, що вели до підвальних приміщень. Там містився чималий мурований склеп із давніми лицарськими похованнями, посеред якого тулилася маленька комірчина, що правила за склад. Хлопець знав: у ній лежали запасні мотузки до церковних дзвонів.

Фабіан відімкнув двері й виявив, що в підвалі темно, як у вусі. Він піднявся в церкву й знайшов побіля вівтаря свічку й сірники. Потім знов спустився вниз і став шукати при світлі великої воскової свічки. Поки він ішов, мерехтливі відблиски світла малювали під склепінням і на стінах довгі, грайливі тіні. Фабіан зупинився. Навіть якщо він бував тут безлік разів і знав усі без винятку скульптури, саркофаг та надгробки, його пойняли такі відчуття, як і за перших відвідин. Хлопець ковтнув слину, зціпив зуби й, не відволікаючись ні на що, перетнув велике підвальне приміщення. Під дверима, що вели до складу, він відставив од себе свічку й трохи пововтузився з в’язкою ключів. Двері зі скрипом відчинилися. Фабіан боязко оглянувся й ступив у комірчину. В кутку лежали мотузки. Він згріб їх в оберемок, але вони були такі важкі й такі довгі, що неможливо було тримати свічку й водночас нести мотузки. Йому довелося свічку поставити, оскільки вона ось-ось мала погаснути. Врешті-решт він успішно вибрався зі склепу, й масивні двері за ним зачинилися. Він заходився тягнути важенні мотузки крутими східцями на вежу. Напівдорозі зупинився перевести дух і виглянув у маленьку вікнину надвір. Там уже зовсім розвиднілося, й усе містечко було осяяне вранішнім сонцем.

Вранішнє сонце! Церковні дзвони! Таж він мав збудити органіста Птахоспіва й разом із ним дзвонити на заутреню! Йому треба живенько спустити ангела додолу. Фабіан наддав ходи й невдовзі вже був на терасі вежі. Ангел сидів у лелечому гнізді, відкинувшись назад і заклавши руки за голову, й мружився проти сонця.

– Чудовий день, еге ж? – спитав він. – І це після такої ночі? Просто не віриться! Ну, ти, я бачу, знайшов мотузку. І що нам робити далі?

– Зараз я на одному краю мотузки зав’яжу вузла й кину цей край тобі, – відповів Фабіан.

– Гаразд, – згодився ангел. – Хоч мені й не ясно, що ти задумав, та все-таки я тебе послухаюся.

Фабіан прив’язав мотузку дзвона до запасної мотузки. Потім на одному її кінці зробив великого вузла й пожбурив його до лелечого гнізда, але промахнувся. Вузол стукнувся об штатив, і, перш ніж зник за краєм балюстради й замелькав у повітрі, Фабіан устиг його перехопити.

– Е-е-е-ет, – сказав ангел. – Дав маху. Мо’, колись і докинеш!

Фабіан удав, ніби не почув тих слів. Він закинув мотузку ще раз. Тепер уже вона долетіла до гнізда, й ангел примудрився її впіймати.

– Ось вона! – радісно гукнув він.

– Ану прив’яжи її міцно до штатива, – крикнув Фабіан йому у відповідь.

А сам узяв мотузку з другого кінця й міцно прив’язав її до ручки дверей, – і тепер уже вона була натягнута між дверима та гніздом.

– Зрозумів? – крикнув Фабіан у бік лелечого гнізда.

Ангел звісив із гнізда голову, і його крила ледве не втратили рівноваги. Він помаленьку ними заворушив, аби тільки втриматися нагорі. Фабіан чув, як він заходився лаятися на всі заставки, оскільки йому явно не вдавалося закріпити мотузку так, як хотілося. «Оце тобі й ангел, – подумав Фабіан. – Невже йому в небі й справді дозволяли так лихословити? Цей ангел, очевидно, все знає не з самих чуток, тож страшенно цікаво буде познайомитися з ним ближче».

– Готово! – нарешті крикнув ангел. – А що далі?

– Тепер тобі доведеться спускатися сюди мотузкою, – відповів Фабіан. – А я тебе тут підхоплю.

– Ти збожеволів?! – крикнув він пронизливим голосом, цього разу аж надто пронизливим. – Спускатися мотузкою? Ти думаєш, що я… що я ангел-циркач?

Фабіан спантеличено зітхнув.

– Якщо ти не можеш літати, то дістанешся сюди тільки таким чином, – сердито гукнув він ангелові. – Або спускайся, або лишайся нагорі. Мені байдужки. В мене є купа інших справ, і я не збираюся стовбичити тут і сперечатися з тобою.

Ангел нічого не відповів, проте спробував перекинути одну ніжку через край гнізда. Потім, зважившись остаточно, поставив на край гнізда другу ніжку і взявся за мотузку обома руками.

– Молодець, – крикнув Фабіан. – А тепер так само обхопи мотузку обома ногами й спускайся сюди.

Ангел зробив так, як йому загадував хлопець. Мале білокриле дитинча якусь мить перебувало в повітрі між небом і землею. Фабіан затамував дух. Ангел ледь ворушив крилами й швидко-швидесенько мчав мотузкою донизу!

– Йо-йо-йо-йойочки! – в захваті верещав він, а тоді м’яко плюхнувся Фабіанові до ніг.

Усе сталося так блискавично, що хлопець не встиг перехопити малого, як щойно обіцяв. Між церковними вежами знов прокотився зухвалий сміх, і ангел підвівся й струснув крилами.

– Неймовірно! – весело мовив він. – Якби знаття, то я й не сперечався б. Дякую. Чим я можу тобі віддячити?

Тієї миті їх осяяло сонячне проміння, і Фабіан згадав, що за хвилю-другу вже буде запізно сповіщати дзвонами початок недільного дня.

– На дзвіницю! – крикнув він. – Ти повинен допомогти мені бити в дзвони. Тато поламав руку, і я обіцяв…

– Годі базікати, – перебив його ангел. – Я знаю геть усе про дзвони. Ми впораємося! Гайда!

На цьому слові він розчахнув двері, й вони побігли східцями вниз. Їм треба було трохи спуститися, аби дістатися галереї, яка вела на дзвіницю. Нараз Фабіан з подивом помітив, що ангел уже знав дорогу. Невже він був тут раніше? Хлопець намагався не пасти задніх, бо ангел озирався і весь час його квапив. Зрештою вони таки дісталися до дверей, які вели на дзвіницю. Фабіан підняв в’язку ключів, наміряючись відімкнути двері, але ангел його відсторонив, легенько дмухнув на замок і попхнув ті масивні двері так, ніби вони нічого не важили. А тоді метнувся східцями до кімнати, що містилася під дзвонами.

Посеред тієї кімнати висіли чотири мотузки, прикріплені до дзвонів, а над ними в стелі зяяв отвір, у якому, пороззявлявши темні пащеки, поблискували старовинні церковні дзвони. Фабіан кинувся до них, схопився за дві найближчі мотузки й крикнув ангелові:

– Хапай решту! Ти смикай свої, а я – свої!

Він насунув на вуха вовняні навушники, а другу пару тих навушників простягнув ангелові, але той кинув на нього глумливий погляд, струснув кучерями, схопив у руки мотузку й потягнув її на себе.

На самій верхівці бамкнув найбільший дзвін, – своїм низьким, співучим тоном він змусив гойдатися й дзвеніти ще й інші три дзвони. Фабіан пильнував за дотриманням ритму, та скоро помітив, що в ангела то виходило ще краще, як у нього. З його дитячого личка повністю зникла неприязнь. Ангел висів на мотузках, гойдався сюди-туди і вгору-вниз, ніби знайшов собі найкращу забавку, яка тільки могла бути в небі й на землі. Часом він на повен голос щось виспівував, сміявся і радісно верещав.

А тоді на шаленій швидкості він розігнався від самої стіни кімнати, подався вперед і знов заходився гойдатися на мотузках. Що то був за звук! Ніколи ще дзвони не дзвонили аж так гучно й дзвінко! Ніколи ще мешканці цього невеличкого містечка, прокинувшись після бурі, не відчували такої втіхи!

2

На майдані коло церкви збиралося все більше й більше люду. Ніхто не заходив досередини, всі стояли надворі – милувалися вранішнім сонцем, заслуховувалися радісним передзвоном і приязно гомоніли. З маленького завулочка на майдан завернув і пекар із дружиною. Обтрусивши своє святочне вбрання від борошна, вони принесли з собою приємні пахощі щойно спеченого хліба та булочок.

Слідом за ними пленталися повненька дівчинка в рожевій сукенці й низенький хлопчина Фабіанового віку з русявим прилизаним чубом. Його красива зачіска вже почала розправлятися, бо неслухняні кучері аж ніяк не воліли піддаватися гелю для волосся. Хлопець кілька разів розпачливо провів по голові рукою, та тільки ще більше розкуйовдив чуба. Потім він попростував до бічних дверей, що вели в ризницю. Пекарчука Понтуса Бог обдарував просто оксамитовим голосом, достоту таким чистим і приємним, як і борошно, з якого в їхній пекарні випікався хліб, тож батьки вельми пишалися своїм сином. Він співав у хорі й мав виконувати сольну партію на початку й наприкінці хоралу.

На порозі до ризниці стояв високий кремезний хлоп’як і нетерпляче подавав Понтусові знаки. То був Райн, син м’ясника. І Райн, і Понтус були найкращі Фабіанові товариші, обидва співали в хорі. Фабіан тим часом мав дзвонити замість батька у дзвони, тож із хлопцями не співав.

Побачивши Понтусову зачіску, Райн захихотів:

– Ти що – стояв на голові у відрі з клеєм? – спитав він і поклав важку руку на помащену гелем чуприну товариша.

Понтус фиркнув, струснув ту руку з себе й шмигнув у двері. Авжеж, щойно закінчиться відправа, він одразу ж підставить голову під душ!

Пекар та пекариха, стоячи в гурті з родинами м’ясника й поштмейстера, не зводили з дзвіниці очей.

– Ну й звук! – вигукнув поштмейстер. – Сьогодні Франс Рінґер сам себе перевершив! Я зроду нічого такого не чув!

– Фантастично! – підхопив його м’ясник. – Здається, ніби дзвони співають. Проте яка жахлива була ніч, дідько б її побрав! Я думав, що дах звалиться нам на голови і згорить усе місто. А виходить, вціліли навіть лелечі гнізда.

– Ходімо всередину, – мовила пекариха. – Як тільки замовкнуть дзвони, заграє орган і почне співати хор хлопчиків. Хоч би нічого не проґавити.

На порозі вони майже лоб у лоб зіткнулися з Франсом Рінґером, який ішов попідруч із дружиною, тримаючи одну руку на підв’язці.

Перш ніж здивовані земляки встигли щось мовити, Франс із гордістю випалив:

– Ну, що скажете? Правда ж, мій син стане гідним спадкоємцем свого батька?

– Твій син? Фабіан?

Вигляд у всіх їх був такий, мовби вони звалилися з неба. (Хоча насправді з неба звалився ангел. Але ж товариство того не знало).

– Угу! – Віта й Франс повернули голови в той бік, де мав стояти хор.

– Учора ввечері під час бурі я поламав руку, тож Фабіанові вдосвіта, ще, так би мовити, до третіх півнів, довелося будити органіста Птахоспіва, – усміхнувся Франс.

М’ясник аж вишкірився й поплескав його по плечі. Дзвонар відхилився од нього й скривився.

– Йой!

– Як добре, Франсе, що ти нам це розповів, – насмішкувато мовив м’ясник. – А то ми подумали б, що у вас із дружиною відбулося змагання з вільної боротьби.

Всі знали, що Віта вміла дати здачі.

Франс почервонів і трохи грубувато хмикнув, а Віта засміялася, злегка смикнула його за вуса й міцно здавила руку.

Дзвони звучали дедалі розлогіше й слабше, а найглухіший звук завершився кількома окремішними розкотистими ударами. Потім запала тиша. І тієї ж миті в церкві заграв орган. Франс здригнувся.

– Що? Орган? Хіба Птахоспів зумів так швидко спуститися з вежі? Хто це там нагорі з Фабіаном? Сам хлопець нізащо не впорався б з усіма тими дзвонами! – вигукнув він.

Франс і Віта майже вбігли за парафіянами в церкву, і їх там зустріли бурхливі акорди органу. Потім із ризниці вийшла шеренга хлопчиків-хористів і побралася на крилос. Люди повсідалися на лави – всі, крім Франса й Віти, які розгублено вклякли на місці, вп’явшися очима в двері, що вели на дзвіницю. Врешті-решт Віта схопила Франса за руку й потягнула його до найближчої лави.

– Зараз ми все одно нічого не зрозуміємо, – зашепотіла вона. – Доведеться почекати. Дзвонили дивовижно – а це найголовніше…

А вгорі на дзвіниці Фабіан стомлено опустився на підлогу і, знявши з себе вовняні навушники, рукавом куртки витер із чола піт. Робота для такого малого хлопця, як він, виявилася тяжкою. Щодо ангела, так той, здавалось, анітрохи не стомився. Він плюхнувся додолу поруч із Фабіаном і подивився на нього напівспівчутливим, напівглузливим поглядом.

– Ну що, людська дитино? – спитав він. – Мало пупа не порвав?

Фабіан завовтузився на підлозі, ображено глипнув на ангела. І тут йому спало на думку, що сам він справді був людська дитина, тим часом як ангел… хто він, власне, такий?

– Так, я стомився, – зізнався хлопець. – А чого це ти не стомився? До речі, хто ти такий? Звідки ти взявся і що ти тут робиш?

Ангел закинув одну руку за голову й замислено почухав те місце, де зросталися крила.

– Ого скільки запитань одним махом! – сказав він. – Дозволь відповідати по черзі. Отже: я не відчуваю втоми, бо я ангел. Такого роду зусилля мені завиграшки. Якщо виникає потреба, ми, ангели, можемо пересувати будинки. То вже зовсім інша річ, звідки в нас береться сила. Друге запитання: я звуся Фелікс, що означає щасливий, а воно так і є. В Штабі Всевишнього на мене кажуть Фелікс Фікс,[2]2
  Прізвисько утворено від дієслова fiksе – залагоджувати щось.


[Закрыть] бо я вмію облаштовувати й залагоджувати всілякі справи. Між іншим, Штаб Усевишнього міститься там, – вів далі ангел Фелікс на прізвисько Фікс, тицяючи пальцем угору. – Ось я відповів і на третє твоє запитання.

Фабіан витріщив на нього очі.

– Ти хочеш сказати, що ти справді ангел із неба? – перепитав він.

Ангел кивнув головою.

– І ти знаєш… Бога? – тамуючи подих, спитав Фабіан.

Ангел глянув на нього трохи розчарованим поглядом.

– Та я знаю, що ви, люди, називаєте його Богом, – відповів він. – Але в Штабі ми його звемо Всевишнім.

Ці слова змусили Фабіана замислитися.

– Одначе ти не відповів, як ти сюди потрапив, – хвильку поміркувавши, нагадав він ангелові.

Здавалось, тому це не сподобалося.

– Погано, що ти так допитуєшся, – мовив він. – Виходить, ти не розумієш і половини з того, що я тобі кажу? Гаразд, нехай, спробую пояснити. Отже, я – ангел. Але не просто собі ангел. Я – херувим, ангел світла третього ступеня і до того ж претендент на посаду ангела-охоронця.

Фабіан аж вирячив очі.

– Неймовірно, – хитаючи головою, казав ангел. – Ти нічогісінько не розумієш. Спробуймо ще раз: я – ангел-херувим і ангел світла Фелікс Фікс, що вчиться на ангела-охоронця. Ангел-охоронець опікується людьми. Він з’являється, щоб опікуватися або певною людиною, або родиною, або цілим містом, або навіть і країною. Для того, щоб претендувати на роль ангела-охоронця, мені довелося довго вчитися й трудитися до сьомого поту. Я мусив вивчити все до найменших деталей про ті країни й народи, якими маю опікуватися, і збагнути людські душі. Окрім того мені треба було виконувати практичні вправи. Я, скажімо, безліч разів протинав нижні небесні шари й літав понад вашим містом. Я знаю всіх, хто тут живе, і всіх, хто тут жив. Вони ж-бо входять в обсяг навчальної програми, за якою складається іспит. Церковні дзвони також.

Фабіан схопився за голову. Так, вона, як і раніше, була на в’язах, тож, виходить, він не спить. Виходить, усе це відбувалося насправді. Нижні небесні шари? Скільки їх там? Він знов подивився на ангела. Крила в нього були начебто не фальшиві. А ще він робив деякі дивні речі – дмухав на замок, дзвонив у двзони і… сидів у лелечому гнізді! Атож, саме так воно й було. Як же це сталося? Фабіан розтулив рота, щоб спитати, та Фелікс його випередив.

– Під час бурі я втік зі Штабу Всевишнього, – сказав він. – Хоч нам, херувимам, і не дозволяється вилітати надвір у грозу, але мені страшенно сподобався той гуркіт! Та й блискавки мене просто зачарували! У нижніх небесних шарах можна дивитися на грозу зверху. І от я помітив, що в найнижчому небесному шарі ні з того ні з сього зробилася якась дірка. Треба було її дослідити. Мені заманулося в неї прошмигнути, щоб прогулятися над містом і, можливо, раз-другий покружляти над дзвіницею. Але саме тої миті, коли я описував перше коло, в мене десь ізнизу влучила чиясь лиховісна думка. Напевно, саме та думка й пропалила дірку в найнижчому небесному шарі. Те зіткнення виявилося таким сильним, що обидва мої стернові пера втратили силу й відпали. І тоді я звалився просто в лелече гніздо. Там я сидів аж доки ти мене знайшов. Отакий конфуз!

Здавалося, Фелікс на щось трохи ображався.

Фабіан відчув, як у нього по всьому тілі забігали мурашки. Невже він, Фабіан, сидів у дзвіниці й правив теревені зі справжнісіньким ангелом? Що той мав на думці, розповідаючи про «дірку в небі»? Треба змусити його розказати більше. Він глянув на Фелікса так, немовби вимагав пояснення, але то виявилося зайвим. Ангел і сам був налаштований говорити.

– Всевишній знає, де вони впали, – казав він далі. – Цебто, стернові пера. Без них я не зможу літати й буду нікудишнім ангелом. А тут, у містечку, діється щось страшне! У кого може бути настільки лиховісна думка, що від неї в небі робиться дірка й ангели падають додолу? Я негайно мушу це з’ясувати, а то, чого доброго, станеться якесь жахіття. А тобі доведеться мені допомагати! – Фелікс так суворо подивився на Фабіана, що той аж здригнувся.

– Мені? – здивувався хлопець. – І що ж я маю робити?

– Насамперед, ти підеш шукати мої стернові пера, – правив своєї Фелікс. – Вони довгі, гострі й блискучі, мов срібло. Знай, що ті пера відгукнуться на твої слова «Феліксе, гайда!». То не прості, а чарівні слова. Вони означають приблизно те саме, що й «Феліксе, лети!» або – «щасливого лету». Звичайно я кажу і так, і так. До речі, коли ти їх знайдеш, то сам зможеш трішки політати. Не дуже високо, але все одно зможеш. Бо щоб літати так високо, як я, ти повинен мати справжні ангельські крила. Напевно, це ще для тебе зарано. Отже, нам треба з’ясувати, звідки взялася та лиховісна думка. Можливо, ти знаєш про це більше, ніж я. Зі мною рідко таке бувало. Звісно, тутешні люди не бездоганні, але ж не настільки вони й лихі! Такого роду зла не бувало тут віддавна. Хтозна-відколи, – додав він, зморщивши маленького лобика й труснувши рудим скуйовдженим чубом. – Ти часом не здогадуєшся, звідки вона взялася?

– Мабуть, спершу я мушу дізнатися, що то була за думка, – відповів Фабіан.

– Гадки не маю, – відповів Фелікс. – Лихо, яке мене спіткало, не мало смислу. Нам самим треба до всього докопатися, перш ніж станеться щось іще.

Він підвівся й пішов до дверей, що вели на галерею.

– Я хочу побачити церкву під час відправи, – сказав він. – Гайда!

Фабіан зіп’явся на рівні й подався слідом. Біля самих дверей він підійшов до самої спини ангела. Фелікс був на голову за нього нижчий. Фабіан простягнув руку, обережно провів пальцем по білосніжному пір’ї на одному крилі. Воно здалося йому м’яким і гладеньким, – ні до чого м’якшого хлопець зроду не доторкався.