Текст книги "Викрадач ангелів"

Автор книги: Ева-Марія Люнд

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 15 страниц)

М’ясник гупнув своїм дебелим кулаком по катедрі так, що та аж задзвеніла.

Секретар на крок відступив.

– Але ж шнурки не могли зав’язатися самі, – роздратовано бовкнув він. – Очевидно, там є люк або потайні двері.

М’ясник засунув голову між шторки. Було чутно, як він заходився обстукувати стіни. Потім висунув голову назад.

– Нічого, – сказав він. – Немає ані потайних дверей, ані люка. А тепер я пропоную вам із цим зараз же покінчити.

На цьому він обернувся спиною до всіх, що стояли на сцені, й сягнистою ходою зійшов униз. За ним оговтався Оксамитовий Лицар. У ньому раптом прокинулось якесь зацікавлення. Він швиденько підскочив до Юнсона, стягнув із нього черевики й став роздивлятися вузли. Йому явно не сподобалось те, що він побачив, тож він розлючено скрикнув і пожбурив черевики додолу. Юнсон навкарячки підвівся й поправив одяг, намагаючись знов повернути собі рештки втраченої гідности. Тоді в самих шкарпетках він посунув до катедри.

– Нам треба дотримуватися програми, – оголосив він трохи спокійніше, ніж раніше. – Зараз я надаю слово бурґомістрові міста Егонові Креспу, в якого є для вас грандіозна новина!

Знов запала глибока тиша, хоч у ніякий свисток ніхто не свистів. Аж тут Фабіан допетрав, що нікому нічого не запам’яталося, мовби та заціпеніла мить стерлася з людських голів. Одначе він, Фабіан, того не забув.

Кресп був чоловік середнього зросту і такий худий, наче все життя тільки те й робив, що недоїдав. Зараз він зійшов за катедру з виглядом добродія, що збирався роздавати дітям льодяники. А ще він, напевно, чекав оплесків, оскільки обвів залу поглядом, повним очікування. Проте ніхто йому так і не заплескав. Люди сиділи, згорнувши руки, й чекали.

Бурґомістр потасував свої папери, відкашлявся й розпочав:

– Вельмишановні земляки! Спершу я хочу подякувати вам усім за цю зустріч. Приємно бачити, що ви так переймаєтеся майбутнім своїх дітей. Для мене велика радість підтримати вас із двох причин. По-перше, найкращі хлопці нашого міста отримують пропозицію пройти прекрасну підготовку, яка принесе нам усім славу. А по-друге, наш улюблений храм стане ще величніший.

Люди здивовано перезирнулися. До чого це він хилить?

Кресп підняв угору купу паперів.

– Це ось контракти, підписати які вас просять для того, щоб «Фенвік & Юнсон» почали тренувати ваших синів. І я з радістю повідомляю, що за кожен підписаний контракт буде відправлено на реставрацію скульптуру ангела! Отже треба зробити так, щоб ми мали якомога більше підписаних контрактів.

Запала недовга мовчанка. Потім змішувач фарб нерішуче заплескав у долоні, наче був не зовсім певен, добре це чи ні. Поступово до нього приєдналися інші, й оплески охопили цілу залу.

Бурґомістр широко всміхнувся і, стоячи на місці, кивнув головою. Потім помахав стосом паперів та й ну заохочувати людей:

– Підіймайтесь сюди, підіймайтеся, та й усе швиденько залагодимо. Подумайте про дітей, і про скульптури в храмі, які пройдуть реставрацію. Це важливо задля нашого спільного майбутнього, і це гарантує збереження культурної спадщини!

Турд штовхнув батька, і змішувач фарб, з гучним скрипом відсунувши стільця, сягнистою ходою підійшов до катедри.

– Дозвольте мені першому підписати, – крикнув він. – Мій син повинен стати зіркою футболу!

Він вихопив із рук бурґомістра папір і нашкрябав своє ім’я на найнижчій лінії. За ним утворилася ціла черга батьків, які не могли доступитися до контракту.

– Не галасуйте, всім вистачить, – весело проскрипів секретар, звертаючись до черги.

У задньому ряду зали сидів, насупивши брови, Франс.

– Відправляти скульптури ангелів на реставрацію? Таж мова про це йшла давно, але місто ніколи не мало коштів.

Пекар, здавалося, трохи занепав духом.

– Власне кажучи, нашим хлопцям теж варто було б до них приєднатися. Як важливо дба…

М’ясник заперечливо помахав вказівним пальцем:

– Е ні, я не дозволю собі ні на кого тиснути. Нехай Райн сам вибирає! Окрім того, мені здається, що тут хтось лукавить.

Пекар насилу ковтнув слину й запитально подивився на Франса й чотирьох дітей, які поважно кивали головами.

Фабіан дедалі більше й більше непокоївся. Де подівся Фелікс? Він обвів поглядом залу, галерею і навіть ковзнув очима під стільцями, що стояли рядами, але ніде ангела не побачив. Він поклав собі після завершення цієї зустрічі заглянути до церкви. Рано чи пізно Фелікс мав туди повернутися.

Більшість людей юрмилися біля катедри, домагаючись того, щоб у привабливому контракті були гарантії для них та їхніх синів. У залі в останньому ряду лишилася сидіти тільки невеличка купка. Франс рішуче підвівся, щоб іти, і решта гурту рушили за ним.

Фабіан озирнувся ще раз і розглянувся навсібіч.

Праворуч від натовпу, в кутку сцени стояв із сигарою в руці Оксамитовий Лицар і переможно всміхався. Як тільки він побачив у дверях Фабіана, його усмішка згасла. Засунувши сигару до рота, він ступив на самий край сцени. Навіть темні окуляри та широкі криси капелюха не могли приховати гніву на його обличчі. Фабіан здригнувся й зачинив за собою двері. Тепер він уже не сумнівався, що з тими чоловіками було щось не так.

7

– Ви чули свисток? – спитав Фабіан, коли вони вийшли з молитовного дому, радше всього – щоб упевнитися в своїх підозрах.

Усі здивовано глянули на нього.

– Який свисток?

«Що ж, – подумав Фабіан. – Очевидно, вони перебували в самій гущі загадкових пригод». Він тут же вирішив нічого нікому не пояснювати й лише похитав головою. Краще про це поговорити з Феліксом. Як тільки з’ясує, що з ним сталося.

Фабіан та ще два його товариші домовилися зі своїми батьками, що спершу проведуть Розу, а потім до сутінків і самі повернуться додому. Дорогою батьки обговорювали зібрання. Що тепер буде?

Пройшовши кілька кварталів, Фабіан попросив вибачення, покинув своїх товаришів і взяв курс на церкву.

Він швиденько, як тільки міг, скрадався завулками зі стічними канавами. Раптом він помітив, що стіни будинків були до нього трохи ближче, ніж раніше. Це свідчило про те, що він виріс. Он Райн, так той уже став такий завбільшки, що йому доводилося, аби не застряти, пробиратися боком.

Де-не-де у будинках було повідчинювано невеличкі люки, і крізь них до нього долинали голоси й уривки розмов. Фабіан тішився, що минув той час, коли через ці люки виливали надвір воду після прання та спорожняли нічні горщики.

Коли він дістався до церковного майдану, вже майже смеркло. В густих кронах могутніх дерев шумів вітер. За деревами височів храм, і скульптури на фасаді, що виходив на захід, кидали моторошні тіні.

Фабіан підійшов до центрального входу й узявся за важке залізне калатало, що мало форму кільця. І тут він згадав про лабіринт на підлозі церкви. Якщо він не буде обачний, то знов метатиметься по ньому туди-сюди, аж поки Фелікс подбає про те, щоб його звільнити.

«Е, ні, – подумав Фабіан. – Я тудою не піду».

Він обігнув ріг церкви й подався до тих самих бокових дверей, якими заходив тоді, як зустрів Фелікса. За дверима тягнулися сходи на вежу, і тут же були інші, що вели в саму церкву. Фабіан підкрався до них і постарався налягти так, щоб вони не заскрипіли. Тепер він опинився у нефі, під галереєю.

Зненацька до нього долинув чийсь шепіт, і хлопець зупинився. Хто говорить у церкві в такий час? Фабіан розглянувся навсібіч. Він не міг побачити чогось особливого, бо там було зовсім темно. У вікнах, зроблених із оптичного скла, мелькали освітлені крона дерев. То було страшенно гарно, страшенно гарно, хоч трохи й моторошно. Шепіт ставав дедалі голосніший. На два голоси, тепер він це чув. Один молодий, а другий… старий? Ні, далеко не старий. То був голос, який здався йому знайомим, але якого він, очевидячки, ніколи раніше не чув, голос, що мовбито належав церкві. Хто це міг бути? Фабіан обережно ступив кілька кроків між рядами. Голоси долинали од вівтаря, десь від каплиці Фенріса. Підійшовши ближче, він побачив, що звідти пробивалося слабеньке світло. Його дернуло по спині морозом. Що за проява?

Нараз із каплиці вийшов, задкуючи, Фелікс і виструнчився, як олов’яний солдатик. Потім ударив п’ятку в п’ятку, підняв голову й віддав честь. Відблиск світла зник. Фелікс обернувся до Фабіана й широко ошкірився.

– А, це ти, – мовив він. – Ну, що скажеш? Тобі сподобалась та вистава, яку я влаштував? Хі-хі-хі-хі!

Його сміх розкотився по церкві луною.

– З ким ти говорив? – затамувавши подих, спитав Фабіан.

Зараз саме це його найбільше хвилювало. Фелікс жестом руки відмахнувся від запитання.

– Ні з ким, – мовив він. – Як бачиш, тут нікого немає.

– Але… – почав було Фабіан.

– Ніякого «але», – суворо урвав його Фелікс. – Тепер настає час діяти. Тобі треба підготуватися до безсонної ночі.

– Ти про що? – спитав Фабіан. – Так не буде, спершу я хотів би знати, як ти вибрався з катедри. І як ти зайшов сюди? Окрім того я хочу знати, з ким ти говорив?

Фелікс подивився на нього з образою.

– Краще не присікуйся до мене, – сказав він. – Годі товкти воду в ступі. Секретар усе-таки не міг мене побачити, бо все, що я зробив, – зняв із себе мантію. Це єдине, що йому дісталося. Розумієш, для ангела нема проблеми ставати невидимим. Ось як я це роблю, – сказав Фелікс і мов крізь землю провалився.

Фабіанове серце мало не вискочило з грудей. Так чи інак, але було вкрай неприємно від того, що ангел міг ставати невидимим. Аж тут хлопець зібрався з духом.

– Авжеж, мені варто було б здогадатися, – сказав він. – Але чому ти не робив цього дорогою до молитовного дому? Виходить, тобі не треба було рядитися в мантію?

– А тоді ти мене нічого не питав, – глухо відповів Феліксів голос. – До речі, мені аж ніяк не хотілося рядитися.

Для Фабіана це вже було занадто.

– Будь ласка, стань видимий, – сказав він. – І не роби так більше. Це дуже негарно.

Фелікс поволі, ніби наближався десь іздалеку, знов став видимий.

– А ти впевнений, що я не покажу тобі інших способів? – спитав він. – Я можу набагато більше. Ну, скажімо, зникаю за одну мить, а повертаюся поволі. А можу й навпаки. Або можу стати невидимим частково. Наприклад, роблю невидимою саму голову…

– Ні, ні! – злякано скрикнув Фабіан. – Не роби цього! Я ж сказав, що мені таке не подобається!

– Ну що ж, – зітхнув Фелікс. – Але якби ти знав, скільки втрачаєш! А ще мені хочеться навчитися змінювати зовнішній вигляд, хоча тоді треба буде заглиблюватися в Глибинну Силу. То було б так круто! Гаразд. Нехай це буде іншим разом. Ходімо на дзвіницю й поговоримо. Там не така гучна луна.

Він першим побрався крутими сходами на вежу й пхнув важкі двері, що вели в дзвіницю. Там він плюхнувся посеред підлоги й подав Фабіанові знак сідати поруч. Понишпоривши в кишенях білої ангельської сорочини, він знайшов шматочок марципана і з величезним задоволенням запхнув до рота.

Фабіан укотре здивувався, що ангел не цурався таких земних радощів, як їжа. Загалом хлопець чув од людей і читав у книжках, що ангели ніколи нічого не їли.

Фелікс проковтнув марципана й так ретельно облизав губи, що не пропало ні крихточки.

– Треба сказати, пригода неймовірна, – нарешті мовив він. – Свист був невдалий. Єдине, що я встиг зробити непомітно, то це позв’язувати шнурки, і мені це таки вдалося! Про черевики він нехай забуде, бо ангел в’яже вузол навіки! Його навіть не можна перерізати! – Фелікс вдоволено всміхнувся. Потім у нього знов змінився вираз обличчя, й він повів далі. – Водночас маю тобі сказати, що справа серйозна. Якщо ми негайно нічого не вдіємо, то нам усім буде непереливки. Я не дуже роздивився того Фенвіка, але в мене вельми невеселі підозри, хто він такий, і боюсь, коли… – обірвавши сам себе, він спитав: – До речі, де бурґомістрова садиба?

– Великий будинок біля парку, – відповів Фабіан. – Він трохи новіший за інші, бо парк той неподалік од старого міста. Але я думаю, що Кресп у нього ще не перебрався.

– Нам треба туди навідатися, – сказав Фелікс. – І найкраще, мабуть, потемки. От чому я казав, що тобі треба підготуватися до безсонної ночі.

Раптом ангел підскочив, метнувся до дверей, наліг на них і визирнув.

– Здається, я щось чув, – сказав він. А тоді завмер на місці й зробив застережливий рух у бік Фабіана. – Цсс-с! Хтось підіймається сходами!

Фабіанове серце мало не вистрибнуло з грудей. Хто б то міг бути? Невже хтось знав, що він тут? Фелікс безшумно зачинив двері й припав вухом до шпарини. Фабіан притулився до самої стіни. До них долинала хода, – хтось наближався. Чиясь рука взялася за клямку й надавила її вниз. Фелікс доторкнувся вказівним пальцем до дверей, і ті не зрушилися. Той, хто стояв потойбіч, спробував налягти ще раз і сильніше поторгав клямку. Фелікс утримував її вказівним пальцем. Вони почули, як потойбіч хтось сердито забурмотів. У Фабіана тьохнуло серце.

Після того, як хода віддалилася, вони ще довго стояли й мовчали. Тоді Фабіан, ковзнувши спиною по стіні, сповз додолу.

– Фу, – мовив він. – Він був зовсім близько. Хто міг прийти до церкви в такий час?

– А що робиш ти в церкві в такий час? – сухо спитав Фелікс. – Він щось шукає, б’юся об заклад. І якщо воно десь тут, то він його не знайде, тож запитання для нас лише починаються. Гайда на галерею і подивимося, що він робить. Може, навіть утнемо якого-небудь жартика.

Фелікс обережно відчинив двері, й вони з Фабіаном прошмигнули на галерею. Далі, скрадаючись попід стіною, перейшли на другий бік і стали за колоною, що височіла в кутку балюстради. Звідси неф було видно як на долоні.

Посеред церкви стояла якась невиразна темна постать і щось тихенько шепотіла собі під ніс. Вийнявши з кишені ліхтарика, вона стала ним присвічувати. Фабіан причаївся за колоною. То був якийсь чоловік. Він читав текст із аркуша паперу, який тримав у руці.

 
Тут є один чотири п'ять
Десь поруч три і шість стоять
А сім – немов усіх пасе
День середліття вість несе
Зелений промінь – над усе
Два зирк туди і зирк сюди
Помітив трьох – сім шість один
Лиш каменя не бачить він
Зеленого з усіх сторін
 

Він читав повільно й старанно.

Акустика в церкві була така, що до двох слухачів на галереї долітало кожне слово. Навіть найтихіший шепіт.

Фабіан помітив, що Фелікс, який стояв поруч, почувши вірш, остовпів. Вони впізнали чоловіка: то був бурґомістр Кресп. Він промимрив вірш кілька разів і спрямував жмут світла на неф.

Не дивлячись на папір, він скрушно опустив ліхтарика донизу.

– Нічого не розумію, – сердито зашепотів він. Далі підійшов до однієї з дошок оголошень, де було записано сьогоднішні псальми, і пильно її обдивився. – Марна затія, – пирхнув він. – Я не можу тут нишпорити потемки.

Він засунув ліхтарика й папір до кишені й попростував середнім проходом до головних дверей. Фабіан побачив, як ангел здушив у собі телячі радощі. А потім ізнизу долинув переляканий крик, і хлопець зрозумів, що Кресп потрапив у лабіринт.

– Що це таке? – почувся його голос.

Фабіан напружив зір і побачив удалині Креспів силует, – чоловік вертівся туди й сюди як маріонетка.

– На поміч! Я не можу звідси вибратися!

Кресп поривався ступати то вперед, то назад, то в один бік, то в другий, та все дарма.

– На поміч! – знов крикнув він.

Фелікс зайшовся щирим, заразливим сміхом, і Фабіан не втримався й теж зареготав. Ну й кумедія!

– Подіяло, – радісно зашепотів Фелікс. – Тільки перед тим, як підемо, мені треба не забути його відключити, щоб уранці ніхто не попався в пастку.

Фабіан відчував якийсь жаль до бурґомістра, що й далі, викрикуючи і підстрибуючи, вигецував на одному місці. Але раптом сміх застряв хлопцеві у горлі. Зарипіли подвійні двері, і в проймі з’явилася знайома постать. То був Оксамитовий Лицар. Вони впізнали його по білому капелюхові, що світився в напівтемряві.

– Що з тобою? – спитав він Креспа.

Голос у нього був холодний і різкий. Фабіан відчув, як на галереї війнуло крижаним вітром. І що воно за чоловік?

– Я нічого не можу вдіяти, – у відчаї заревів Кресп. – Допоможи мені! Виведи мене звідси!

Не мовивши ні слова, Оксамитовий Лицар підійшов до лабіринту. Він улучив момент, коли Кресп опинився навпроти нього, простягнув довгу руку й схопив його за комір. Тоді підняв якомога вище, й після цього бурґомістр стомлено опустився на лаву.

Оксамитовий Лицар лишився стояти на місці, не зводячи погляду з лабіринту.

– Овва, – лише й сказав він. Потім зненацька обернувся до Креспа: – Ти тут сам?

Кресп здригнувся.

– Думалося, що сам, – відповів він. – Але, перебуваючи в тій пастці, я добре чув чийсь сміх. – Він нажаханими очима подивився на лабіринт. – Напевно, хтось жартує!

Оксамитовий Лицар окинув поглядом церкву, пройшовся трохи вперед, а тоді назад поміж рядами лав. Він дуже пильнував, щоб не потрапити в лабіринт. Потім звів очі вгору й пильно обдивився галерею, де вже давненько за балюстрадою ховалися Фелікс та Фабіан. Тоді насунув білого капелюха на потилицю й почухав лисе тім’я.

Фабіан зиркнув на Фелікса й, на свій подив, побачив, що ангел став світитися. З його маленького тіла заструменіло дивовижне синє світло, а на чолі з’явилася вертикальна зморшка. Вигляд у нього був сердитий, не роздратований і невдоволений, як завше, а розгніваний до краю. Оксамитовий Лицар, напевно, помітив те синє світло, бо не відводив погляду від місця, де сиділи Фабіан і Фелікс.

– Можливо, й жартує, – урешті-решт повагом сказав Оксамитовий Лицар. – Але не так, як ти собі гадаєш.

Бурґомістр підвівся й, здригаючись, пішов до виходу.

– У кожнім разі я хочу звідси вийти, – сказав він. – І більше моєї ноги тут уночі не буде! Розгадуйте свої загадки самі!

І, жбурнувши щось на підлогу, він зник за дверима церкви.

Оксамитовий Лицар лишився стояти і ще якусь мить дивився в той бік, де сховалися Фабіан і Фелікс.

Потім крутнувся на підборах, підібрав те, що пожбурив Кресп, і подався за ним слідом. Важкі двері з рипом зачинилися.

8

Як тільки після того рипу вляглася луна, Фелікс скочив на балюстраду. Він і досі випромінював світло. Фабіан не зводив із нього переляканих очей. Чого він так розгнівався? Здавалося, ангел забувся про все навкруг себе, забувся про Фабіана, що все ще ховався біля підніжжя колони. До нього долинуло Феліксове мурмотіння:

– Що ж. Виходить, я мав рацію. А хай йому абищо!.. Цей іспит буде важчий, ніж мені гадалося. Але я так легко не піддамся!

При цьому він кинувся вниз і мовчки й бездумно став кружляти по церкві. Принаймні у Фабіана склалося таке враження. Хлопець звівся на рівні й визирнув із-за балюстради. Тепер ангел облітав колону з ангелами, по черзі придивляючись до кожної скульптури. Потім він метнувся до тих двох ангелів, що звисали зі стелі обабіч нефу. То були прекрасно вирізьблені з дерева скульптури, пофарбовані свого часу в яскраві кольори. Нині вони вже потріскалися від давности, хоча й досі можна було уявити, як розвівалося їхнє розкішне золотисте волосся та як пашіли й золотіли їхні крила. І ці ангели, й кам’яні скульптури на колоні були гордістю храму.

– Анаїле! – крикнув Фелікс і дав лівому ангелові хрущика. – Прокинься!

Потім він під прямим кутом підлетів до ангела, що містився з протилежного боку.

– Камаїле! – крикнув він там. – Аго-го-гов!

Потім покружляв, як бабка, далі й сів посеред двох каплиць, що стояли перед вівтарем.

– Сакиїле! Спускайся вниз! Благовіснику Ґабриїле, покажися! – крикнув він у бік Вовчої каплиці.

Тоді обернувся лицем до каплиці Фенріса:

– Касиїле, струсни крильми! Рафаїле, чільнику всіх ангелів-охоронців, мені потрібна твоя допомога!

Фабіан підійшов до того боку галереї, що був коротший, і перехилився через парапет, щоб стежити за Феліксом. Він добре бачив, що той аж посинів од гніву.

Зненацька Фабіан перелякано заціпенів. Ті дві скульптури ангелів, що висіли у нефі, заворушилися й залопотіли крильми. Хлопець відчув силу атмосферного тиску, а разом із тим і невимовно прекрасні пахощі, яких йому ніколи не доводилося знати. У церкві запромінилося якесь золотаве світло, і ті два ангели відірвалися від балок, де вони висіли, полинули вниз до вівтаря і м’яко опустилися біля Фелікса. Вони були у блискучому вбранні, у вінках із квітів на головах і такі красиві, що несила було на них дивитися.

Фабіанові очі заслали сльози. Невже він спав? Ба, це було найреальніше видовище за все його життя. Як тільки хлопець побачив, що з кожної каплиці вийшло по два великі ангели, серце в нього закалатало, мов у зайця, і мало не вистрибнуло з грудей. Зараз довкола Фелікса стояло шість ангелів. Ті четверо, що були з каплиці, мали здоровуцькі крила з павичевим оком на перах. Вони скидалися на крила велетенських метеликів.

І ось один із них – той, кого Фелікс назвав Рафаїлом, і хто, очевидно, був найголовніший – запитав:

– Що ти хочеш, Феліксе? Навіщо ти знов згукуєш нас усіх на раду? Ми ж із тобою щойно говорили!

Світло дісталося й до Фабіана. Рафаїл належав каплиці зі склепом Фенріса. Виходить, це з ним Фелікс говорив, коли Фабіан зайшов у церкву. Фелікс виструнчився й віддав честь.

– Мені шкода, патроне, – відповів він. – Але мені дозволили вдаватися за порадою щоразу, як тільки я відчую, що хтось зі мною несправедливо обійшовся. І ось тепер я це відчуваю.

Рафаїл дивився на нього й супив чоло.

– Бачу, – сказав він. – Ти палаєш сліпучо-синім гнівом. То сила, якою треба користуватися з обачністю, бо вона може бути жахлива!

– Я думав, що складатиму простий і легкий іспит. Ніхто не попередив мене, що я стрімко впаду вниз від лиховісних думок, утрачу хист літати й змушений буду просити допомоги в простих смертних. Звісно, я навів у всьому лад. Одначе, здається, мені нелегко буде впоратися з Асмодеусом! Якщо то були його думки, то нема нічого дивного, що я гепнувся додолу! – І з Фелікса посипалися сліпучо-сині іскри.

Фабіан повністю забув про страх. Тепер у нього з’явилося багацько-пребагацько запитань. На свій подив він почув, що ангели сміялися. Сміх ангелів. Він був не такий приглушений, як у Фелікса, але й не такий, як людський. Здавалось, що під склепінням дзвеніла якась пісня. Одна її строфа, проникнувши в дзвіницю, вдарилася об найменший дзвін, і він озвався кришталево-чистим звуком, який із тремом розлігся по церкві.

– Не дивися так люто, Феліксе, – сказав Анаїл і поплескав Фелікса по руденьких кучерях. – Напевно, ти таки дістанеш легенького прочухана, оскільки зник без дозволу. Хіба Рафаїл не казав тобі триматися подалі від грози?

Фелікс дивився на нього й копилив губи. Сліпучо-синє світло стало трохи слабше.

– Казав, – відповів він. – Але здійнявся такий прекрасний шум! А мені завжди подобалося гратися з блискавками. Я просто не міг стриматися.

Аж тут слово взяв Касиїл. Він був високий і статечний, з довгим каштановим волоссям і барвистими крильми.

– Може, злість і гарна штука, – сказав він, – але не влучай нею по нас. Тобі потрібно берегти силу на Асмодеуса. Сімсот років він вільно валандався світом. Тепер одним із завдань твого іспиту буде завадити йому заподіяти шкоду, яку він надумався вчинити. Нехай він ніколи не заходить до каплиці зі склепом, бо тоді нам усім, Феліксе, буде непереливки. Запам’ятай це!

Фабіан нашорошив вуха, а Фелікс випростався.

– Асмодеус має загадку, – сказав він. – Я чув, як Кресп її читав. Знаєте, що в нього на думці?

– Ми знаємо все, Феліксе, – пролунала відповідь, – і ти теж помалу про все дізнаєшся. Тобі самому доведеться шукати відповідь. Одначе твій іспит може важити більше й бути важливішим, ніж ти думаєш. Не забувай про своїх помічників серед людей.

– Пам’ятай про церковні дзвони, – додав Ґабриїл. – Вони теж не втратили своєї сили. Якщо місто опиниться в небезпеці, вони здатні кликати на допомогу. Ти знаєш, як треба дзвонити.

– Асмодеус не боїться сюди з’явитися, але він знає, що в церкві його могутність слабшає. Тут забагато доброї енергії. Він збагнув, що ти зробив усе, щоб лабіринт діяв, і що тепер він йому не по зубах, – сказав Камаїл.

Фелікс задоволено хихикнув.

– Клас! – мовив він. – Коли б ви знали, як весело було дивитися на безпорадного бурґомістра, що метався по ньому як дурень. Наступного разу я поставлю його на коліна. От якби туди заманити Асмодеуса!

Ангели намагалися приховати усмішки. Фабіан розумів, що їм аніскілечки не хотілося перетворювати цю розмову на розвагу. Ангели багато в чому були зовсім не такі, як він собі їх уявляв. Мовби й схожі на мальованих у давніх книжках казок та бібліях, але поводилися геть інакше, ніж ті, про яких він читав і чув.

Рафаїл відкашлявся, і на його обличчі залягли суворі зморшки.

– Ну от, – сказав він. – Ми забезпечили тебе одним помічником. Попроси малого Фабіана пам’ятати усе, чого він навчився, і постійно збагачуватися знаннями. Не забувай про строк. У тебе є сім днів і сім ночей. Якщо ти вчасно не впораєшся із завданням, тобі доведеться чекати ще сімсот років, щоб скласти іспит на звання ангела-охоронця. Зрозуміло?

Фелікс кивнув головою. Сліпучо-синє світло майже зовсім зникло, лише інколи спалахував слабенький лиховісний пломінчик.

– Я старатимуся, – відповів він. – Цього разу мені пощастить!

Ангели один за одним погладили Фелікса по голівці.

– Годі, нараду завершено, – сказав Рафаїл. – Повертаймося на свої місця. – Він владно підняв руки, а Фелікс випростався й віддав честь.

Камаїл та Анаїл полинули на свої місця в церкві. Поволі вони знов обернулися на дерев’яні скульптури з порожніми поглядами. Четверо великих ангелів розійшлися по своїх двох каплицях. У дверях до каплиці Фенріса Рафаїл на хвильку обернувся до Фелікса.

– Пам’ятай про зелений промінь, – сказав він і зник.

Наступної миті скульптури вже висіли на стіні. Золотисте світло розтануло, і в церкві стало так, як і раніше. Фабіан усе ще стояв як зачарований на галереї, – він був наскрізь мокрий від поту, а його серце мало не вистрибувало з грудей.

Аж тут до нього долинув слабенький помах крил, і раптом перед ним опустився Фелікс. Вигляд у нього був поважний.

– Ти все бачив? – спитав він.

Фабіан мовчки кивнув головою. Пережиті враження стомили його до краю, але він мусив почути пояснення. Хлопець кілька разів ковтнув слину й схопив Фелікса за сорочку.

– Невже всі ангели у нашій церкві справжні? – важко дихаючи, спитав він. – Я думав, що ангели живуть на небі.

– А вони й там живуть, – відповів Фелікс. – А ці скульптури – подоби ангелів, на взірець тих, що створюють на комп’ютері. Коли ти запускаєш такого ангела в дію, вмикається відповідна програма чи, як у цьому випадку, справжні ангели. Таким чином найтямущіші можуть завчасу входити у безпосередній контакт із Штабом Усевишнього. Ти не думай, що тут щось нове, ви навіть встигли запустити це в комп’ютер.

– Найтямущіші? – здивувався Фабіан. – Про кого це ти?

– Як ти гадаєш, чому лицареві Вовкові заманулося наповнити церкву ангелами? Після випадку з графом Фенрісом він задумав узяти місто під Божу опіку й уклав із ангелами угоду. Він мав пряму лінію зв’язку зі Штабом Всевишнього доти, доки перебував тут і дотримувався узятих на себе зобов’язань. Але як тільки він відступився від свого слова і подався галасвіта, знов усе звелося нінащо, і Фенрісові пощастило дотла спалити Вовчий Замок. Одначе завдяки нам він не зміг нашкодити ні містові, ні храму, і його сила зійшла нанівець. Після Вовкової смерти ми й далі пильнували церкву й місто, і, правду кажучи, годі було без того обійтися. Проте Вовчий Замок рятувати було запізно. Я теж не склав іспиту.

Останні слова прозвучали доволі сумно, і Фабіан зрозумів, наскільки то важливо, щоб цього разу Феліксові поталанило.

Диво дивне, що місто Вовчі Гори упродовж цілих століть переживало війну, а ніхто його не зруйнував і ніхто ним не заволодів. Тепер Фабіан збагнув чому.

– Якщо це правда, – поволі сказав він, – то, напевно, є багато місць із подобами ангелів?

– Саме так, – сказав Фелікс. – Та все одно їх дуже мало. Більшість скульптур ангелів у світі – всього-на-всього звичайні скульптури, хоч би які гарні вони були. Такі приміщення, як це, слугують ангелам у земних вільних містах для зустрічей. Ми вже користуємося ними сімсот років. Ця угода ось-ось розірветься, якщо нащадок лицаря Вовка її не поновить. А поновити її треба до дня літнього сонцевороту, цебто до наступної неділі. Якщо церква й місто втратять опіку, то може статися що завгодно. До того часу нам треба знайти угоду, яку сховано десь тут, у церкві. Крім того ми повинні розшукати нащадка лицаря Вовка, що може її підтвердити. Цього разу я мушу з усім цим упоратися! Уявляєш, як прикро буде чекати ще сімсот років?

Він здійняв очі до неба й смикнув себе за руді кучері. Потім заговорив далі:

– Як ти розумієш, пан Фенвік, той суб’єкт, що зараз сюди навідувався, очевидячки теж шукає нашу угоду. Боюся, що він хоче її знищити, щоб домагатися того, чого бажає. Він дуже небезпечний і здатен на будь-що.

– А чого ж він бажає? – з легким трепетом спитав Фабіан.

– Влади й багатства! – шпарко відповів Фелікс. – Йому хочеться мати все і самому всім володіти. Єдине, чим можна з ним боротися, то це сукупністю доброти й знань. Така наша мета. Та годі про це. Пора розбігатися. Поки твої батьки не кинулися тебе шукати, тобі краще йти додому й лягати в ліжко. За кілька годин я постукаю в твоє вікно. Почнемо з бурґомістрової садиби.

Фабіан не міг збагнути, як він того вечора діставався додому, але раптом побачив, що опинився перед своїм будинком. Фелікса мов лизь злизав. Коли хлопець зайшов у хату, то почув, що мати й батько говорили про щось на кухні.

– Привіт, – сказав Фабіан.

Батьки глянули на нього й усміхнулися.

– Привіт, Фабіане, – відповіла Віта. – Де ти був?

– Тут і там, – глухо відповів Фабіан.

– Скоро вже ніч. Трішки підвечеряй і лягай спати, – сказав Франс.

Фабіанові не сподобалися батькові слова.

– Я вже не якийсь шмаркач, – сердито буркнув він. – І піду спати, коли сам захочу!

Віта підставила до нього молоко й хліб.

– Добре було б гарно виспатися. Тобі ж завтра треба йти до школи, – сказала вона. – Понеділок – то початок нового. Тоді все бачиться інакше.

Фабіан відчув, як у душі в нього знов підіймається спротив, але тут же подумав, що вночі його чекає вилазка з Феліксом у місто. Що ж, треба йти спати, і чим раніше, тим краще. Він поїв, почистив зуби й почимчикував до своєї кімнати. Там він знайшов для нічної вилазки темне вбрання й черевики. От якби можна було зробитися невидимим, як Фелікс! Фабіан засунув усе те під ліжко, вдягнув піжаму й заліз під ковдру.

Коли мати зайшла сказати добраніч, Фабіан її на хвильку затримав. Йому заманулося дещо в неї спитати.

– Мамо, – відкашлявшись, мовив він. – Як ви гадаєте, ангели є?

Віта глянула на нього з подивом. Вона знала, що її дванадцятирічний хлопчик не любив грати у футбол і більше цікавився шахами й книжками, але загалом був цілком нормальною дитиною. Ангели?