Текст книги "Викрадач ангелів"

Автор книги: Ева-Марія Люнд

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 15 страниц)

Бурґомістр Кресп також сидів під арештом і був готовий давати свідчення поліції. Він волів підсумувати все, що накоїв, і понести покарання за співпрацю з викрадачами творів мистецтва.

Потім Фабіан дізнався про зруйнований міський мур. Франс ходив ближче його роздивитися і говорив із людьми, що були свідками чудернацького поєдинку.

– А знаєш, що ми виявили, як підійшли до екскаватора? – спитав Франс.

Фабіан похитав головою.

– Обгорілі рештки, але жодної людської жертви, чого ми так боялися, – вів далі Франс. – Той, хто намагався зруйнувати міський мур, напевно, вибрався з екскаватора. Але мотор наскрізь було пробито масивним старовинним камінним списом!

О пів на дванадцяту Фабіан вирушив до церкви. Він знов побіг через майдан до входу в церкву з західного боку. Минаючи водограй зі статуєю лицаря, він завернув, щоб привітатися з лицарем Вовком.

Коли він стояв і дивився на статую, йому здалося, ніби там чогось не вистачало. Але чого? Фабіан заплющив очі й спробував уявити собі статую такою, якою вона звичайно була. Він дуже виразно побачив обладунки, щит, меч і спис… Спис! Саме його не вистачало. І він згадав, як батько розповідав про двобій перед міським муром.

Екскаватора знищив камінний спис.

Дивне відчуття охопило Фабіана. Його кидало водночас то в жар, то в холод. Легенда про Михаїла і дракона, дзвони й Вовчі Гори… Все це промайнуло в його голові.

Невже церковні дзвони покликали лицаря Вовка повернутися достоту так, як і тоді, давно-предавно? Невже він зійшов із п’єдесталу й сам виступив проти свого найлютішого ворога, урятувавши місто вдруге? Хлопець зиркнув на Вовка, а тоді на перстень у себе на пальці.

– Чи це сталося тому, що я вас покликав? – спитав він. – І хоч ви знов нас добряче налякали, я пишаюся тим, що я ваш родич!

Фабіан підняв руку для вітання. Довкола водограю мерехтіло сонячне проміння. Йому здалося, що статуя ледь помітно кивнула головою, але він не був того певен.

Коли Фабіан знов зайшов у церкву, його зустріла глибока тиша. Він розглянувся по нефові, де панував безлад.

Потім його погляд упав на каплицю Фенріса. Сьогодні збігав термін поновлення угоди; він розгадав загадку – тайник має бути в каплиці. Фабіан підійшов до неї, відчинив ґратки й зайшов усередину. Там він заліз на саркофаг і став його обмацувати. Далебі десь тут має бути зелений камінь. Його так захопили пошуки, що він не помітив, як збіг час.

Зненацька над ним упала темна тінь, і він глянув угору. В кінці саркофагу стояв Оксамитовий Лицар, хоч вигляд він мав украй жалюгідний. Чорний оксамитовий костюм звисав на ньому обгорілими штріпками, а білого капелюха не було й близько. Шкіра на ньому злазила та облуплювалась, але темні окуляри й досі сиділи на носі. Одначе неважко було помітити, що він задумав щось лихе.

Нараз Фабіан згадав слова одного з ангелів: «Нехай він ніколи не заходить у каплицю. Бо тоді всім нам буде непереливки!» А тепер він був тут.

– Я знав, що тобі захочеться сюди прийти, – засичав Оксамитовий Лицар. – Як ти насмілився зганьбити мою могилу! Вона таки моя, навіть якщо я ніколи не лежатиму тут у подобі Фенріса. – Він облизав потріскані губи й захрипів далі: – Мабуть, знов Фелікс утнув дурницю, дозволивши мені піти. Може, Вовк мене й зупинив, але й цього разу не вбив. Чому? Проклятуще ваше співчуття!!! Я можу відомстити за себе лише єдиним способом, цебто забрати тебе з собою! Я не буду тебе вбивати, о, навіщо, то було б надто просто. Я заберу тебе з собою! Ти довіку змушений будеш валандатися там, де валандатимусь я. Ми – однієї крови, і ти це мусиш визнати!

Спершу Фабіан від страху аж заціпенів. Не було жодної можливости втекти, тож єдине, що йому лишалося, то це нападати.

Він кинувся з саркофага вниз і вгатив Оксамитого Лицаря в живіт. Чоловік звалився додолу, Фабіан – на нього. Хлопець не розумів, звідки в нього взялася сила, але поки вони борюкалися, він відчував, що його розбирає дедалі більша лють. Як йому спротивіло це настирливе створіння! До речі, чого це воно завжди ходить в темних окулярах? Фабіан роздратовано хряснув по окулярах, і вони злетіли додолу й закотилися під саркофаг.

Оксамитовий Лицар заревів.

Фабіанове серце мовби зупинилося. Ось вони, очі, – туманні, сірі й невиразні, що звикли ховатися за окулярами! Фабіан прикипів поглядом до якоїсь бездонної порожнечі. В ній нічогісінько неможливо було прочитати, там було щось дуже жахливе.

Асмодеус, Фенріс, Фенвік, Оксамитовий Лицар… – у Фабіановій голові промайнули всі ці імена. Він раптом збагнув трагедію темного ангела: той, хто має багато імен, власне, є ніким, і в нього немає нічого свого. Фабіан десь читав, що очі – дзеркало душі, але це створіння не мало навіть душі. Вона була так само порожня, як і його могила, достеменно так, як Фелікс і казав.

Одначе Фабіан уникав дивитися Оксамитовому Лицареві у вічі. Здавалось, ніби його засмоктувало й затягувало в них, як у безодню порожнечі. Фабіан чимсили намагався втриматися, проте очі засмоктували його все дужче й дужче. Він відчув невимовне бажання віддатися на їхню волю. Бажання не опиратися й просто дати собі впасти…

Раптом біля нього з’явилось якесь смарагдове світло. На кам’яній долівці заграв зелений промінь.

Зібравши свої останні, відчайдушні зусилля, Фабіан схопив Оксамитового Лицаря за барки і так його тряснув, що голова темного ангела торкнулася того місця, де грав промінь. Камінь під ним зробився зелений. Порожні сірі очі затягували його мов у вир, не відпускаючи ні на мить. Ось-ось він у них упаде, й тоді все скінчиться.

Промінь ледь-ледь пересунувся і влучив Оксамитовому Лицареві у вічі. Крик, що вирвався з його грудей, був жахливіший за будь-який інший крик, чутий Фабіаном у своєму житті. Він волів би ніколи більше не чути такого крику. У відчаї хлопець міцно вхопився за відлоги чоловікового піджака. Якби ж тільки утримати, утримати!

І тут він відчув десь у глибині очей світло. Зелене світло, що ставало дедалі сліпучіше. Урешті-решт ті два ока спалахнули ясно-смарагдовим світлом, крик Оксамитового Лицаря гучно залунав у Фабіанових вухах, і все перед ним потемніло.

Коли Фабіан прийшов до тями, Оксамитового Лицаря вже не було, а голова його лежала в Феліксових обіймах. Ангел гладив йому чуб і лагідно втішав, а весь страх, що охоплював Фабіанове серце, безслідно зник. Його ангел з’явився тоді, коли найбільше був йому потрібен. Хлопець розплющив очі й розглянувся по Фенрісовій каплиці. Згори дивився на нього ангел Рафаїл, і Фабіан пригадав зелений промінь.

«День середліття вість несе… Зелений промінь – над усе». Це було сьогодні. Він себе переміг.

– Угода десь тут, – сказав Фелікс, так наче Фабіан говорив уголос. – Але ти сам повинен вичислити, де вона.

Сонце світило в каплицю і красиво вигравало барвами на всьому, що там було. Гра фарб линула од вікна, що було з південного боку, від прекрасного вітража, на якому було зображено юну діву Марію.

– Хто розмалював це вікно? – спитав Фабіан.

– Та хто ж? – відповів Фелікс. – Віта!

Фабіан звівся на ноги й підійшов до вікна ближче. На пальці діви сяяв перстень із зеленим камінчиком. Смарагд. Усього кілька хвилин тому сонце, напевно, освітлювало цей перстень і кидало промінь… зелений промінь – у каплицю Фенріса! Таким чином Вовк і Віта плекали надію навіть у каплиці ненависти. Тепер та надія врятувала його. Він не хотів того згадувати, але мусив зрозуміти: він бився з Оксамитовим Лицарем у каплиці на підлозі, й очі…

– Він не витримав світла, – спокійно сказав Фелікс. – Воно пронизує все – і правда стає очевидна.

І тут Фабіан урешті-решт зрозумів останій рядок загадки: «Лиш каменя не бачить він зеленого з усіх сторін». Це був той зелений промінь, що вразив очі темного ангела. І саме там, де лежала його голова, мав бути тайник! Коли промінь упав на кам’яну плиту, камінь позеленів.

Він вернувся на те місце, де вони билися. Потім став навколішки біля великої кам’яної плити, обережно постукав по ній пальцями. Звідти долинув глухий звук. Фабіан спробував підняти плиту, але вона не зрушилася.

Він озирнувся на Фелікса і запитально глянув на нього. Зараз або ніколи. Фелікс кивнув головою і мізинцем підважив плиту. Фабіан, стоячи навколішки, занишпорив під нею. Він дістав провощений пакет, схожий на той, що вони знайшли в будинку Креспа. У пакеті лежав пергамент із декораціями у яскравих кольорах. Фабіан одразу помітив, що це документ, і простягнув його Феліксові. Загадку було розгадано – і вони знайшли дорогу з лабіринта.

Трохи згодом вони з Феліксом сиділи у дзвіниці й смакували марципанами. Звісно, було дивно, що ангел міг їх наминати, і ще дивніше, що йому хотілося ними ділитися. Фабіанові важливо було отримати відповідь на запитання:

– То що ж усе-таки сталося з Оксамитовим Лицарем?

– Те, що я й казав: він не витримав світла, – відповів Фелікс. – Я був готовий вчепитися в нього, якби ти мене покликав. Але ти цього не зробив. Ти міцний горішок, Фабіане Рінґере. Ти волієш сам давати собі раду. Але і я не міг споглядати твоєї поразки з Асмодеусом, коли ти так хоробро з ним бився. Той зелений промінь відібрав у нього силу, тож як тільки ти знепритомнів, я легко перебрав на себе відповідальність. Ти не зміг би з ним весь вік перебувати в одному товаристві. У нього страшенно важка вдача.

– Але що ти з ним зробив? – спитав Фабіан. – Він мертвий?

Фелікс зітхнув.

– Михаїл убив дракона, – відповів він. – Але драконяче поріддя живуче. Асмодеус і досі має срібну шпору, тому його важко здолати. Однак якийсь час він не завдаватиме ніякої шкоди.

– Не второпаю, про що ти, – пригнічено сказав Фабіан.

– Оце тобі й уся відповідь, – відповів Фелікс. – І ти повинен із нею жити. Можливо, поступово все стане ясніше.

Він запхнув марципан у рот і підвівся.

– А тепер я чекаю гостя, – сказав він. – Ти його добре знаєш.

Фабіан здивовано глянув на ангела й тільки-но збирався запитати, хто ж то має прийти, як у двері дзвіниці постукали.

– Заходьте, – лукаво всміхаючись, крикнув Фелікс.

Двері відчинилися, і з’явився… пастор Лінд!

Фабіан із подиву витріщив очі. Фелікс його підштовхнув.

Старенький пастор схопив Фабіана за руку.

– Я тобі не подякував, як належить, Фабіане Рінґере. Ти зі своїми друзями врятував наше місто! Мені забракло сили навести лад у всьому, що сталося, тож я щасливий, що Фелікс знайшов собі спільників.

Фабіан закліпав віями.

– То ви знали про Фелікса ще до того, як я вам про нього розповів? – спитав він.

Пастор кивнув головою.

– Я знав, що він десь тут, бо ж просив допомоги в Штабі Всевишнього. Але до тієї ночі, коли ми говорили про ангелів, я гадки не мав, що ти з ним спілкуєшся. А ще я розумів, що тобі загрожувала велика небезпека, тому послав за тобою в церкву Птахоспіва.

– І Птахоспів?.. – нерішуче спитав Фабіан.

– Мій надійний помічник і звичайнісінька людина, – відповів пастор Лінд. – Але він знає більше, ніж будь-хто.

Фелікс підійшов до пастора Лінда й по-дружньому поклав йому на плече руку.

– Це брат Фрателлюс, що був товаришем і вчителем лицаря Вовка, – сказав він. – У порівнянні зі мною і Асмодеусом він теж свого роду ангел. Його називають охоронцем світла. Він пильнував місто з часів лицаря Вовка і все робив для того, щоб полегшити його важку долю. Місто донині давало собі раду певною мірою завдяки йому. Він завжди був у цьому місті пастором, але тільки ти й Птахоспів знали, хто він такий насправді.

– Краще щоб ніхто більше цього не знав, – мовив пастор Лінд. – Ми двоє тепер спільники і зможемо один одному допомогти, якщо над містом знов нависне небезпека. І повірте мені, ми ще не позбулися проблем. Окрім того нам треба з’ясувати, що робити з твоїм спадком – із Вовчим Замком.

Фелікс нетерпляче махнув крильми.

– Але то вже буде інша історія, – сказав він. – Тепер пора закруглятися. Ми справді маємо важливу угоду. Гайда!

Він потягнув за собою Фабіана на галерею, висмикнув одне стернове перо й подав його хлопцеві. Потім застрибнув на балюстраду й помахав пасторові Ліндові рукою. Старий чоловік, хитаючи головою, усміхнувся.

– Дякую, я піду сходами, – мовив він. – Літаю я лиш тоді, як дуже припече. Я вже для такого застарий…

– Дурниці, – сказав Фелікс. – Сімсот років – то не вік! Але як хочеш.

Він узяв Фабіана за руку так, як і раніше, і вони полинули вниз до головного вівтаря. Фелікс зупинився перед скульптурою архангела Михаїла, виструнчився і віддав честь. Фабіан не йняв віри своїм очам.

Раптом він почув якусь віддалену музику, і по церкві розсіялося те золотисте світло, яке він пам’ятав відтоді, як уперше побачив ангелів. І тепер вони з’явилися з усіх кутків – ангели, що були на фресках, плафонах, фігурах, статуях, скульптурах, і ті, яких він знав раніше, і ті, що з колони ангелів. Усі ангели церкви зібралися перед вівтарем, що стояв позад нього і його особистого ангела Фелікса Фікса. Музика погучнішала, і замість страху Фабіан відчув щастя – більше, ніж відчував коли-небудь за свої дванадцять років. Він став роздивлятися всіх ангелів і здивувався, які вони всі різні. І натяку не було на рум’яні кругленькі щічки, вони зовсім не скидалися на крихітних ангелят. Ангели були чоловічого й жіночого роду, і їхні обличчя світилися спокоєм і вродою. Хлопця вразило, що ніхто з них не мав такого зухвалого виду, як Фелікс. Він навіть не міг собі уявити, щоб вони посиніли від гніву або в них із очей посипалися бурштиново-жовті іскри, чи щоб ангели стали лихословити, як Фелікс. Він зрозумів, що його ангел був геть інакший.

Пастор Лінд зайшов у церкву через бокові двері й приєднався до ангельського гурту. Сімсотлітній ангел, охоронець світла, як назвав його Фелікс. Та крім усього то був збентежений старенький пастор із ріденьким білим волоссям, що стирчало навсібіч, і приємним виразом обличчя. Достеменно так, як і темний ангел Асмодеус, він мандрував крізь століття в різних іпостасях. Але на відміну від темного ангела, якого все ще носила світами безмежна ненависть і мстивість, пастор з’явився тут через те, що мав одну мету – опікуватися долею маленького містечка. Бувши братом Фрателлюсом, він знав лицаря Вовка й передав йому всі свої знання. Зненацька Фабіанові страшенно захотілося, щоб зараз пастор Лінд передав усі ті знання йому.

Мовби прочитавши Фабіанові думки, пастор обернувся до нього, підморгнув і мовчки кивнув головою.

Пролунали звуки горна і, шумно змахнувши великими крилами, зі свого місця над головним вівтарем спустився архангел Михаїл із вогненним мечем у руці. В другій у нього був якийсь позолочений звиток.

– Феліксе Фіксе, херувиме й ангеле світла третього ступеня, сьогодні тебе можна прийняти до спільноти ангелів-охоронців, – урочисто промовив Михаїл. Голос у нього був натхненний і глухий. – Почесний ескорт, зайняти місця!

Ґабриїл, Камаїл, Рафаїл, Сакиїл, Анаїл та Касиїл поставали по троє з кожного боку від Фелікса. Фабіан трохи відступив.

– Феліксе Фіксе, виходить, ти склав іспит на відмінно! – проголосив Михаїл. Голос його дзвенів у церкві так, що здавався ще красивішим за музику. – Стань навколішки й отримай свій чин і нове ім’я!

Фелікс укляк перед архангелом Михаїлом навколішки і прийняв від нього позолочений звиток.

Тоді Михаїл підняв вогненного меча і, вдаряючи Фелікса по разу в кожне плече, промовив:

– Віднині ти будеш ангелом-охоронцем першого ступеня і носитимеш ім’я Фабиїл. Тебе призначено ангелом-охоронцем міста Вовчі Гори, з яким ти маєш особливий контакт.

Фабіанове серце мало не вистрибувало з грудей. Фелікс (бо ж він був ним для Фабіана й досі) стане ангелом-охоронцем міста й носитиме відповідне ім’я. Фабиїл. Як славно все складалося!

Фабиїл підвівся. І тепер він начебто виріс. Вимахав такий заввишки, як інші ангели, і крила в нього стали великі та білі, як сніг. Довкруг його голови сяяло сліпуче світло.

– Тепер ти маєш більші повноваження, – сказав Михаїл. – Тобі, здається, неабияк довіряють. Але не зовсім забувай Фелікса Фікса. У ньому теж було чимало доброго.

Всі ангели засміялися. Їхній сміх розкотився луною у дзвонах, що висіли високо над ними.

– Дякую, – сказав Фабиїл. – Я з гордістю носитиму цей титул та ім’я. Однак мені ще хочеться декому подякувати.

Він обернувся до Фабіана.

– Фабіане Рінґере, – мовив він, – дякую, що ти спустив мене на землю, і за те, що ти добрий і вірний товариш. По-перше, це корисний досвід для ангела, по-друге – це так само дуже важливо для ангела, як і для будь-кого смертного.

Решта ангелів привіталися з Фабіаном, а коли Михаїл власного персоною підійшов до нього, хлопець похолов.

– Фабіане Рінґере, нащадку лицаря Вовка, – задзвенів у церкві голос архангела. – Сьогодні ти можеш поновити угоду свого прапращура, яку він із нами уклав. Чи бажаєш ти це зробити?

Фабіан намагався сказати «так», але не міг навіть писнути. Натомість кивнув головою.

Михаїл зі звитком пергаменту, який Фабіан із Феліксом знайшли в каплиці Фенріса, владно махнув рукою і свіжоспечений лицар Фабиїл ступив уперед. Він розгорнув його, а Михаїл подав Фабіанові позолочене гусяче перо.

Фабиїл тицьнув пальцем на підпис лицаря Вовка внизу аркуша, і Фабіан тремтячою рукою поставив під ним своє ім’я. З’явившись там, золотисті літери засяяли. Місто й ангели гарантували безпеку ще на сімсот років.

Згорнувши пергамент, Фабиїл вручив його пасторові Лінду, і той пообіцяв задля майбутнього добре його пильнувати.

– Стань навколішки, Фабіане, – сказав Михаїл, – і прийми посвячення в лицарі.

Фабіан не зважився заперечити й став наколішки. Михаїл легенько вдарив його по плечах сяючим, вогненним мечем. Хлопець відчув, як його тіло налилося теплом і силою.

– Я посвячую тебе в лицарі архангела Михаїла. Нині ти володієш найважливішими для міста й для твоєї родини речами – замком і перснем. Наша угода триває далі завдяки тобі, а до того ж у тебе ще є срібна шпора. З часом ти дізнаєшся, як нею користуватися. Тобі завжди треба буде стояти на службі добра зі своєю зброєю. – Він простягнув Фабіанові руку, щоб допомогти підвестися.

Фабіан схопився за простягнену ангелом руку й зіп’явся на рівні. Він відчував себе дужим, гордим і щасливим.

Фабиїл став прощатися з рештою ангелів, які всі по черзі підходили до нього, вдаряли по плечах і вітали. Одне за одним вони знов зайняли свої місця в церкві, музика подаленіла і світло згасло. Врешті-решт усі ангели зникли. Фабіан пошукав очима пастора Лінда, але й той зник разом із усіма.

Коли все стало так, як і раніше, ангел Фабиїл обернувся до Фабіана.

– Бач, що вони нам улаштували, лицарю Фабіане, – мовив він.

Фабіан не знав, що й казати. Юний ангел, який стояв перед ним, був такий гарний і осяйний, що йому просто захопило подих. Любий Феліксе, було б набагато легше, якби ти й далі лишався зухвальцем!

Фабиїл прочитав його думки.

– Те, що дісталося тобі сьогодні, буде рости й розвиватися разом із тобою, – сказав він. – Але я розумію, що, може, це трохи забагато як на один раз. Якщо ти коли-небудь захочеш мати Фелікса, то матимеш. Ти ж мене знаєш.

Фабіан кивнув головою і заплющив очі. Коли ж він їх розплющив, перед ним стояв Фелікс – такий-такісінький, як звичайно й був.

– Ось так, – мовив він і струснув кучерями. – Я тут. Хочеш іще марципанів?

Фабіан засміявся.

– Ходімо на терасу вежі, де я тебе здибав, – сказав він. – Мені хочеться побачити лелек.

На вежі вони сіли на осонні й задивилися на краєвид міста. Всі лелечі гнізда були на місці, і в них повернулися лелеки.

У гнізді, де він побачив Фелікса, стояла найкрасивіша пара лелек. Схиливши голови набік, птахи клацали дзьобами, ніби сміялись від радости. Вони мали найчервоніші серед усіх міських лелек дзьоби й найкрасивіше оперення.

Фабіан підійшов до балюстради й замружився від сонця. Зруйновані вежі замку, як завше, височіли на гребені гір, але чомусь замок видавався не таким занедбаним, як раніше.

– Ти думаєш, що лелеки коли-небудь моститимуть гнізда на Вовчому Замку? – спитав він ангела.

– Це залежатиме від тебе, – відповів Фелікс.

Він кивнув головою на перстень на Фабіановому пальці.

– Перстень зобов’язує, ти знаєш. Але це вже буде інша історія. А тепер поверни мені стернове перо.

Він зіжмакав порожній пакет із-під марципанів і підвівся.

– Агов, стривай-но! – Фабіан збагнув, що ангел лагодився дременути від нього, лишивши купу загадок і більш нічого не пояснивши. Це було геть у його дусі! – Що це ти щойно стелемешив? – нетерпляче спитав він і схопив його за одежину. – Невже ти запросто можеш казати такі речі, а тоді кудись вшиватися? Так не роблять.

Фелікс широко всміхнувся й випручався.

– Це означає лише початок, – відповів він. – У нас іще багато роботи. Але всьому свій час. І саме тепер пора прощатися.

Фабіан підвівся й неохоче віддав йому стернове перо.

– Пам’ятай, що я завжди десь неподалік, – сказав Фелікс, вставляючи перо на місце. – Якщо в місті не відбуватиметься нічого поганого, то я навряд чи буду вам потрібен. До того ж ви маєте Фрателлюса… цебто пастора Лінда.

– Але мені тебе не вистачатиме, – зажурено мовив Фабіан.

– Не думай про це, – сказав Фелікс. – Ти живеш на землі й, певно, ще довго житимеш. Недобре щодня спілкуватися з ангелами, тоді легко можна втратити ґрунт під ногами. Досить знати, що ми десь є, та й квит.

Ангел струснув крильми.

– Чого-чого мені справді не вистачатиме, то це марципанів, – сказав він і заплямкав. – Але тепер, коли я став дорослий і отримав такий високий чин, мені вже не пасує думати про марципани. Тьфу! Які дурниці! Для тебе я завжди буду Феліксом.

Раптом один лелека злетів із гнізда й сів на балюстраді.

– Феліксе… е… Фабиїле, – сказав він. – Тобі вже треба рушати. Ми готуємо випускний вечір!

– Зараз лечу, – сказав Фелікс і віддав честь.

Лелека схилив голову набік, заклацав дзьобом і знов знявся вгору.

Фелікс обернувся до Фабіана, обхопив його обличчя долонями й цмокнув хлопця в чоло.

– Ось так, – мовив він. – Тепер можеш іти додому й писати. Це стане метою твого життя і буде тобі моїм подарунком. Нехай твоєю зброєю буде слово.

Він змахнув крильми й полинув услід за лелекою. Вони здіймалися все вище й вище в небесну блакить, і Фелікс весь час кивав йому головою і всміхався. Фабіан не зводив із них очей, поки міг витримати сліпуче сонце.

– Ти ж і справді повернешся? – крикнув він, зненацька злякавшись, що ніколи більше не побачить Фелікса.

Ген-ген ізгори долинула відповідь:

– Чого ти ніколи нічого не слухаєш? Я ж казав, що це лише початок!

І тут небо спорожніло.

Фабіан сумно обернувся й підібрав зіжмаканий пакет од марципанів, що залишився після Фелікса. Поруч лежало сяюче біле перо, м’яке, мов шовк, і легеньке. Гусяче перо. Він його підняв, провів ним по обличчю й усміхнувся. Він зрозумів, що саме хотів сказати Фелікс тим подарунком. Мовляв, усе тільки починається.