Текст книги "Викрадач ангелів"

Автор книги: Ева-Марія Люнд

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 15 страниц)

Фелікс здригнувся всім тілом і згорбився.

– Не лос… хі-хі-хі! – глухо засміявся він, і перш ніж Фабіан устиг охнути, той ударив його крилом так, що аж ляснуло.

Хлопець спантеличено схопився руками за голову й розгнівано глипнув на ангела.

– Що це за вибрики? – спитав він.

– Я не хотів, – збентежився Фелікс. – Просто мені дуже лоскітно в крила!

Фабіан ледве стримався, щоб не зареготати. То он воно що – ангел боїться лоскоту!

Вони помаленьку відчинили двері на галерею і роззирнулися. Нікого не було видно. Фабіан і Фелікс крадькома дісталися до балюстради й глянули вниз на церковний неф, заставлений всякою всячиною. Він був просторий і високий, із сяючим, пофарбовним у блакитний колір, склепінням, яке, правду кажучи, було досить облупане. Посеред нефу стояла здоровецька колона, що немовби тримала склепіння. Та колона була обліплена скульптурами різноманітних ангелів: тих, які співали, тих, які читали, і тих, які грали на музичних інструментах. Фабіанові подобалася колона з ангелами. Він, бувало, часто обходив усю галерею і милувався нею. Хлопець знав, що на самім вершечку колони чільне місце займав ангел Уриїл. То був ангел сонця, і стояв він, трохи виступаючи вперед, з широко розпростертими руками й розправленими крилами, наче розсівав над усіма іншими світло. Колона була шедевром родини Берґгаммерів, – вони спорудили її кілька сот років тому. І сама колона, й різьблені ангели, і вітражі являли собою значні мистецькі твори, якими місто страшенно пишалося. Кілька поколінь Берґгаммерів трудилися над спорудженням тієї колони, і впродовж століть на ній один за одним з’являлися ангели. Але коли було завершено останнього ангела, останні Берґгаммери зникли з міста. Ніхто не знав, де вони поділися.

Крізь вікна, що дивилися на схід, пробивалося сонце, кидаючи в церкву проміння всіх барв веселки. Воно висвітлювало решту ангелів – тих, що висіли на стелі. Фабіан вважав їх найкращими. То були різьблені дерев’яні фігурки з листовим золотом на крилах і в блискучому вбранні. У кожнім разі колись те вбрання сяяло. Тепер завдяки яскравому сонячному промінню воно засяяло знов. Ангели, здавалося, шугали по всій церкві, двійко літало обабіч нефу, по двоє – ген удалині над кожною каплицею, а над розп’яттям, що містилося у вівтарі, стояв із оголеним мечем архангел Михаїл, на голові якого розвівалася грива мідно-червоного волосся. Він споглядав усю церкву і мав змогу бачити кожен її куток і закуток. Фабіан завжди побоювався того ангела. Аж тут йому спало на думку, що пліч-о-пліч із ним перебував живий-живісінький ангел. Якщо цей справжній, то й ті всі мають бути справжніми. І Фелікс, виходить, був не такий уже й страшний. Або…

Далеко знизу до них долинав голос пастора, який виголошував уранішню проповідь. Фелікс легким стрибком скочив на край балюстади. Він розправив крила й звільна ніби почав падати кудись уперед. Фабіан затамував дух і приклав до рота обидві долоні. Фелікс по-кажанячи звісив малі ноженята, хоча саме так у ангелів і заведено.

Озирнувшись на Фабіана, він зашепотів:

– Я тобі скажу, як побачу щось таке, чого не помічав раніше!

Фабіан неозброєним оком бачив, що ангелів погляд пронизував парафіян, як прожектор, і проникав у душу кожної людини. Може, він так дивився і на нього? Що побачив Фелікс у його душі?

Зненацька маленьку істотку пересмикнуло. Ангел за принципом годинникової стрілки крутнувся назад і буцнув Фабіана в груди так, що вони обидва відкотилися до задньої стіни. Потім ангел схопив Фабіана за руку, підвів його й потягнув за собою до балюстради. Крізь дірчасті візерунки на ній усе було видно як на долоні.

– Ондечки! – прохрипів він, тицяючи пальцем донизу. – Он ті двоє! Що то за типи праворуч від казальниці?

Фабіан глянув через край балюстради й побачив двох гарно вбраних чоловіків у сірих костюмах, що сиділи на першій лаві. Один із них був довготелесий і начебто нічим особливим не вирізнявся, а от другий був малий, жовтий, як віск – і гостроносий. Фабіан одразу ж його впізнав і злегка здригнувся.

– Жовтий, як віск, то новий секретар нашого бурґомістра, – сказав він ангелові. – А того другого я ніколи не бачив.

– Коли вони прибули до міста? – допитувався Фелікс.

– Не знаю, коли прибув другий, а секретар з’явився тут минулого тижня, – відповів Фабіан. – Нового нашого бурґомістра звати Кресп, раніше він був писарем. Утім, цікаво, де він?

Хлопець обвів поглядом церкву й ніде не побачив бурґомістра.

– Глянь на них, – зашепотів Фелікс. – Глянь, як вони поводяться!

Тепер і Фабіан усе помітив. Таж ті двоє чоловіків не сиділи собі тихенько й не слухали відправи, а весь час роздивлялися церкву – стіни, стелю і неф. Один із них щось старанно занотовував до блокнота, якого тулив до грудей. Потім він глянув угору й замотав сюди-туди ручкою, ніби щось підраховував. Чим же це вони так зацікавилися?

Роздратований Фелікс знов почухав між крилами.

– Цур тобі пек! – шпарко вигукнув він. – Щось тут не так. Щось я проґавив. Таке буває з тими, хто плететься за часом у хвості. Я змушений буду на трохи тут лишитися, щоб усе з’ясувати. Чи не знаєш ти якогось місця, де я міг би сховатися? Найкраще мені підходив би такий закуток, куди ніхто ніколи не заглядає. А тобі тим часом доведеться йти шукати мої стернові пера, і чим раніше, тим краще!

Фелікс замислився. Куди найкраще сховати ангела? На думку йому спало, що поки болить Франсова рука, безпечнішого місця за дзвіницю не знайти. Він махнув ангелові рукою і знов відчинив двері вежі. Перш ніж Фабіан промовив слово, Фелікс прошмигнув проз нього, прошелестівши білим пір’ям. На вежі він кинувся до вікнини й визирнув надвір.

– Чудовий вид на місто й церковний майдан, – сказав він. – А тепер іди шукати стернові пера. Пам’ятай: «Феліксе, гайда!». Одначе поки ти ще далеко не зайшов, то, може б, приніс мені кілька марципанів? Ми, ангели, не потребуємо їжі, але торік на Різдво мені вони смакували.

Фабіан здивовано витріщив на нього очі. Йому з пам’яти ще не стерся той неймовірний переполох, що зчинився у пекаря на Різдво, коли з пекарні безслідно зник цілий лоток різдвяних марципанів. То ось, виходить, хто цей халамидник! Сміх та й годі! Якби тільки пекар знав, що в його домі побував справжнісінький ангел!

– Будуть тобі марципани, – пообіцяв хлопець, попрощався з ангелом і зачинив за собою двері.

Далі він біжка дістався на другий бік галереї – до сходового майданчика, звідки спускалися в церкву. Раптом він зупинився й прислухався. Старенький пастор уже виголосив недільну проповідь. Потім він поблагословив парафіян і, як тільки відправа закінчилася, заграв орган.

Загримів завершальний хорал і понад головами парафіян задзвеніло оксамитове Понтусове сопрано.

Фабіан круто розвернувся й помчав назад у дзвіницю. Таж годиться дзвонити й на закінчення служби! Він одчинив двері, й відразу ж почув поодинокі удари дзвонів середньої величини. Фелікс стояв посеред дзвіниці й побожно смикав за мотузку. Потім простягнув руку вбік і смикнув за найближчі мотузки. Дзвінкішого звуку годі було уявити. Фабіан кинувся до мотузки четвертого, і здоровенний, важенний церковний дзвін басом наліг на два інші. Таким чином вони сповістили про закінчення служби божої. Тоді Фабіан попустив мотузку басовитого дзвона, а Фелікс пильнував, щоб решта ще трохи покалатали. Насамкінець лишився тільки той, що мав найдзвінкіший звук. Фелікс озирнувся на Фабіана.

– Швидко зреагував, – похвалив він хлопця. – Ми мало не забулися. Але не переймайся цим, я і сам упорався б.

Фабіан присвиснув і подався до дверей.

– І не забудь про марципани! – суворо нагадав Фелікс, перш ніж хлопець зачинив за собою двері.

Коли Фабіан підійшов до сходового майданчика, то побачив своїх батьків, що підіймались на галерею. Хай тобі грець, що він їм скаже?

Таж насамперед йому треба було перешкодити зайти їм у дзвіницю!

3

Фабіан вирішив, що краще просто піти їм назустріч. Він став спускатися сходами, аби заступити батькам дорогу. Туманіючи головою, хлопець намагався придумати якесь переконливе пояснення на запитання, як йому пощастило самому впоратися зі дзвонами. Він ще нічого не придумав, як на півдорозі перед ним постали Франс і Віта. Батько здоровою рукою поплескав його по плечі:

– Дивовижно, синку! У мене просто немає слів! Так і мають звучати недільні дзвони! Але, Боже мій правий, як же ти з ними впорався? – Франс гучно засміявся.

Фабіан зашарівся і збентежено всміхнувся, але не здатен був видушити з себе бодай слово. Батьки не зводили з нього очей.

– Хто там тобі допомагав, Фабіане? – лагідно спитала мати.

Фабіан намацав пальцями перила й опустив погляд. Як же йому викрутитися? Він не міг зізнатися, що дзвонити йому допомагав ангел. Вони б сприйняли його за пустобреха та й усе, або взяли на глузи й розгнівалися. Фабіан не мав звички брехати батькам, у кожнім разі брехав не більше, ніж інші хлопці. Просто батьки завжди допоминалися розумного пояснення, а зараз пояснити щось було абсолютно неможливо. Ну аж ніяк неможливо – ані пояснити, ані замовчати Фелікса. Фабіан у відчаї зиркнув у сходову вікнину, що була зовсім поруч. Раптом мимо нього пролетів чималий лелека – під самісіньким його носом. Хлопець дуже виразно побачив, як той йому підморгнув, а тоді залопотів крилами й заходився описувати кола навкруг вежі.

– Я стрів незнайомця, який виглядав після бурі лелек, – зірвалося йому з язика. – Він допоміг мені підняти важкі двері. А потім допоміг дзвонити в дзвони. І тоді я не став будити Птахоспіва.

– Он як, – мовила мати. – Молодець. А який же він із себе?

– У нього рудий, як і в мене, чуб, – швиденько відповів Фабіан, оскільки подумав, що краще триматися якомога ближче до правди. – Вбраний у все біле. А ще він дуже сильний.

Поки що Фабіан не сказав жодного слова неправди. Про крила, які мав той незнайомець, він і не збирався розповідати. Те, що батьки сприйняли незнайомця за дорослого чоловіка – то їхня справа. Принаймні, Фабіан їм такого не казав.

– А як звати твого помічника? – спитав Франс.

Лишенько! Що ж тепер відповісти?

– Е… Гм… Пан Фікс! – затинаючись, відповів Фабіан, бо так розгубився, що нічого ліпшого йому не спало на думку.

– Я мушу подякувати йому за допомогу. І за прекрасне звучання! – схвильовано сказав Франс, готовий піднятися сходами нагору.

– Ні! – скрикнув Фабіан.

Батьки здивовано глянули на нього.

– Він… пішов. Десь подався. У нього якась домовленість.

Тьху. Зараз йому все-таки довелося збрехати.

– Пан Фікс? – Франс наморщив чоло. – Хіба в нашому місті є хтось із таким прізвищем?

– Та він… у когось гостює, – залепетав Фабіан. – Але я не пам’ятаю в кого.

– Згодом ми йому неодмінно подякуємо, – сказала Віта. – Про що ти задумався, Фабіане?

Фабіан зірвався з місця й щодуху помчав сходами вниз.

– Я його пошукаю, – крикнув він батькам. – Побачимося ополудні.

– Ти ж навіть не поснідав, – гукнула вслід йому Віта.

Проте він уже був далеко, й ті слова його не наздогнали.

Фабіан вийшов надвір через бокові двері. Ні з ким у церкві йому не хотілося зіткнутися лоб у лоб. Зараз він не мав ані хвильки часу на всілякі розпитування та пояснення. Треба було знайти стернові пера, і то якомога швидше. Однак надворі він зупинився й поринув у роздуми.

«Ану, що воно виходить. Лиховісна думка влучила в нього тоді, коли він летів над західною вежею, і пера тут же впали додолу. Тож найімовірніше, що вони лежать десь неподалік церкви», – промимрив він собі під ніс.

Фабіан почав обходити церкву зі сходу, пильно приглядаючись до землі. Як тільки він дістався до північного боку, йому довелося трохи випростати спину. Зненацька майже перед його носом розчинилися двері, й із них вийшло троє чоловіків. Фабіан причаївся за колоною критої галереї. Він гаразд і сам не знав навіщо, – просто йому не хотілося, щоб його помітили. Обережно визирнувши з-за сховку, аби побачити, хто то був, хлопець упізнав довготелесого чоловіка з церкви та блідолицього бурґомістрового секретаря. Третього Фабіан напевно ніколи раніше не бачив, інакше він би його впізнав. То був кремезної статури чоловік у крислатому білому ковбойському капелюсі, дорогих темних окулярах і в блискучому костюмі з чорного оксамиту. Взутий він був у білі, ковані сріблом ковбойські чоботи. З рота в нього стриміла довга сигара, яка, здавалось, була частиною його фізіономії. Попри чудернацький убір у тому типові було щось педантичне й елегантне. Звідки він прибув? Чоловік настільки відрізнявся від мешканців цього красивого містечка, що якби жив тут віддавна, то непоміченим не лишився б. Цікаво, чого його не було з тими двома в церкві?

Незнайомець вийняв сигару з рота і звільна випустив дим у обличчя двом іншим. Ті, на диво, не закашлялися, а мовби заходилися жадібно втягувати той дим у себе й дурнувато посміхалися.

– Гаразд, – сказав чоловік. – Отже, все має бути в ажурі. – Він говорив, розтягуючи слова. – Сподіваюсь, ви зможете підготувати ті контракти якомога швидше. Все мусить бути так, щоб комар носа не підточив. Ви повинні донести новину до загалу, вернутися назад і допомогти бурґомістрові скласти текст. І пам’ятайте: все має скінчитися ще до дня літнього сонцевороту.

Ті двоє, мов сновиди, ледь кивнули головами, й посмішки в них стали ще дурніші.

– Покладіться на нас, пане Фенвіку. Ми виробили чіткий план.

Чоловік, якого вони назвали Фенвіком, знов засунув сигару в рот. Потім крутнувся на підборах і рушив у бік майдану, що був біля самої церкви. Він ступав повільно, затягуючись сигарою, а ті двоє, оповиті пахощами сигарного диму, півдороги мовби витанцьовували за ним слідом. Лише тоді, як чоловік із сигарою зник за рогом, ті двоє знов перейшли на нормальну ходу.

Фабіан не зважувався ні на що інше, як лишатися на місці, оскільки боявся, що його викриють. Він упритул притиснувся до стіни церкви й наморщив лоба. Що це він зараз почув? Що мало скінчитися до дня літнього сонцевороту і що буде, як воно скінчиться?

Коли чоловіки зникли за рогом, він чимдуж помчав за ними слідом. Парафіяни, дослухавши відправу, вже юрбою валили з церкви. Зараз вони скупчувалися на церковному майдані.

Якісь хлопчаки перехилялися через край водограю, що стояв посеред майдану. Вони скількимога витягали руки над водою. Фабіан збагнув, що хлопці намагалися щось дістати, й подався туди. Підійшовши до водограю, він забувся про трьох чоловіків: у зеленуватій воді плавало велике сріблясте перо!

Спершу Фабіан перехилився через край водограю достоту так, як і решта дітей, і потягнувся до пера. Хлопці голосно зарепетували, а той, що стояв найближче, дав йому стусана.

– Відійди, Фабіане! – сказав він. – Ми перші його помітили. Я побачив його найперший.

Хлопець звався Турд, його батько розумівся на змішуванні фарб і вмів підбирати фарби для всіх будинків у місті. Зростом Турд, як на свій вік, був височенький, руки й ноги в нього росли не по днях, а по годинах і розвивалися трохи швидше за його думки. Він любив присікуватися до менших за себе, особливо дошкуляв найкращому Фабіановому товаришеві Понтусу, який у неповних дванадцять років уже співав сопрано в церковному хорі хлопчиків. Турд дражнив його дренькалом і скиглієм і примудрявся докучати йому так часто, як тільки міг. Особливо Турда муляло те, що ані Понтус, ані Фабіан не грали в футбол. Він мав звичку підколювати Фабіана батьковою професією, називаючи його «намаханим синулею дзвонаря Франса», і за кожної нагоди не поминав робити всілякі капості.

Фабіанові страшенно хотілося нам’яти Турдові вуха, але він стримався. Саме зараз у нього не було часу битися. Він подумав, чи не вдатися йому до чарівних слів, але потім згадав, що ніхто не повинен запідозрити, наскільки загадкове це красиве перо. Фабіан став шукати очима своїх товаришів, але нікого з них не побачив. Тут тільки хлопці з Турдової футбольної команди. Вони плюскалися у воді, підштовхували паличками перо й нахабно та грубо відпихали всіх тих, які пробували до них наблизитися.

Фабіан трохи відступив від хлопчачого гурту до протилежного боку водограю. Там він перехилився через край, задивився в прозору зелену воду й замислився. Він ще раз роззирнувся довкола. Люди й досі стояли купками й розмовляли. Ані його батьків, ані пастора, ані органіста ще там не було. Фабіан глянув на статую, що випиналася посеред водограю. Вона уособлювала в собі лицаря в повній бойовій готовності, зі шпорами навкруг щиколоток, зі щитом і мечем у руках. То був лицар Вовк із Вовчого замку, засновник міста. Водограй і скульптури виліпив Мартін Берґгаммер, який передовсім був першорядним скульптором. Навколо основи колони було витесано мініатюрні портретні барельєфи. Власне кажучи, він ніколи до них не придивлявся. Він знав, що на фасаді основи колони було зображено чоловіка у великому, чудернацькому, крислатому капелюсі. Праворуч був профіль якоїсь жінки у високому гострокутому капелюшку з серпанком на обличчі, ліворуч від якогось ченця. Прямісінько перед Фабіановими очима біліла дитяча голівка, за якою містилося щось дивне. Якийсь кущик абощо. Воно чимось нагадувало крила. Крила? Ангельські крила! Щось знайоме було і в тому обличчі. Фабіан ліг животом на край водограю і перехилився так, щоб якомога ближче роздивитися барельєф. Сумніву не було. На основі колони водограю було витесано обличчя Фелікса!

«Досі я ніколи його не помічав», – подумав Фабіан. Але ж водограй був хтозна-якої давности! Він попросить Фелікса пояснити. Усе ставало дедалі дивнішим.

Зараз йому треба так чи інак дістати перше стернове перо. З цього боку, де він стояв, не було нікого. З фасаду водограю Турд зі своїми товаришами був зайнятий тим, що відганяв усіх інших дітлахів і намагався виловити те привабливе перо. Воно щоразу, як тільки хтось до нього наближався, відпливало вбік.

Фабіан стиха шепнув: «Феліксе, гайда!»

З протилежного боку водограю долинув крик:

– Гляньте! Воно заворушилося!

«Феліксе, гайда!»– мовив Фабіан трохи голосніше.

Перо, мовби підняте невидимим вітром у повітря, пролетіло понад водограєм і безшумно й легко опустилося Фабіанові до ніг. Хлопець його схопив, струснув із нього воду й швиденько засунув за пазуху. Він упорався дуже вчасно, оскільки тепер навколо водограю забігали цілі ватаги хлопчаків. Фабіан звів очі в небо, вдаючи, ніби проводжає когось поглядом.

– Де воно поділося? – зарепетував Турд. – Я найперший його побачив! Воно моє!

Фабіан тицьнув рукою в небо.

– Он воно, он! – сказав він. – Невже ти його не бачиш?

Турд і решта хлопців повитягали шиї, примружили очі та й ну дивитися вгору, куди показував Фабіан.

Хтось побіг на майдан шукати там. Фабіан лишив їх за тими заняттями, а сам подався шукати друге стернове перо.

Він пішов на кінець церковного майдану де припаркувалося кілька містечкових автомобілів. У затінку крислатого дерева стояло дороге чорне авто з гострякуватими плавниками ззаду, закіптюженими вікнами й срібною химерою спереду. Щось потягнуло його до того авто. Він здогадався, що воно належало тому дивному чоловікові, оскільки так само вирізнялося поміж інших автомобілів, як і його власник поміж людей.

Біля авто скупчилося багато містечкових дітлахів, Турд зі своєю ватагою теж сюди прибіг. Фабіан став позаду всіх. Химера з переднього боку вишкірила на нього срібні акулячі зуби.

Дивний чоловік в оксамитовому костюмі й білому ковбойському капелюсі, затягуючись сигарою, йшов через майдан своєю химерною ходою і лаявся, пробираючись крізь юрбу. Діти розступилися й повитріщали на нього очі.

Чоловік не сказав ані слова, тільки вишкірив зуби й прикусив сигару. Він підійшов до розкішного авто. Тої миті, як він сідав досередини, Фабіан помітив, що його білі чоботи оздоблені гострими срібними шпорами, які виблискували на сонці. Шпори. Достоту, як на статуї лицаря. На багатьох статуях у підвальному кам’яному склепі також були шпори. Либонь, то належало до лицарського спорядження. Може, цей чоловік лицар? Але навряд чи він був знатний і без страху та догани, як то пишуть в історіях, що Фабіанові доводилось чувати. Сяючих обладунків він теж не мав. Це був чорний лицар у блискучому оксамитовому костюмі. Подумки Фабіан охрестив його Оксамитовим Лицарем.

Чоловік уставив ключика, ввімкнув запалювання, і мотор із ревом завівся. Потім він зробив задній хід і з такою силою надавив на газ, що колеса завищали, пісок під ними закрутився й закурів пилюкою в очі тим, хто стояв круг автомобіля. Діти почали кашляти, плюватися і з буркотом кинулися врозтіч.

Усі дивилися вслід автомобілю доти, доки він дорогою до міської брами розчинився в хмарі куряви.

– Кабан! – лайнувся Турд, струшуючи порох зі своїх плечей. – Крутий тип, куди там!

Чимало хлопців схвально закивали головами.

Аж тут до купки дітвори підійшов довготелесий чоловік у сірому костюмі. Дурнувата посмішка зникла з його обличчя, і вигляд у нього був доволі привітний. Секретар поки що ніде не показувався.

– Привіт, хлопці, а хто з вас грає у футбол? – дружнім тоном спитав чоловік.

Більшість попіднімали руки. Чоловік широко всміхнувся.

– Мене звати Юнсон, – сказав він. – Я працюю помічником пана Фенвіка, який щойно звідси поїхав. Пан Фенвік вишуковує футбольні таланти, і нам хотілось би з’ясувати, чи є такі таланти серед вас. Мабуть, вам кортить стати професійними футболістами?

Оце так так! Хлопці з’юрмилися навколо Юнсона. Фабіан позадкував. Його футбол аніскілечки не цікавив. У першу чергу вперед пропхався Турд, відштовхуючи ліктями нижчих за себе.

Чоловік, що назвався Юнсоном, підняв руку.

– А тепер угамуйтеся, – сказав він. – Ми охоче поговоримо і з вами, й з вашими батьками. Приходьте на зустріч до молитовного дому о шостій вечора й там почуєте дещо корисне для себе! Ваш бурґомістр пан Кресп також має для вас важливе повідомлення.

Він заходився роздавати візитівки, й до нього потягнувся ліс простягнутих рук. Хлопці дерлися по них одне з-поперед одного.

Раптом Фабіан відчув на плечах чиюсь руку. То був батько.

– Я трішки прогуляюся, – пролепетав Фабіан, сподіваючись чкурнути геть. – Мені ще треба дещо зробити.

Він обернувся й хотів було вже бігти. Одначе не міг зрушити з місця. Франс здоровою рукою міцно схопив його за комір куртки, а та рука, правду кажучи, була досить сильна.

– Ану, хлопче, стривай, – сказав він. – Якщо тобі кудись і треба йти, то це додому. Вже годилося б і поснідати.

Фабіан скрушно зітхнув, але зрозумів, що не було сенсу опиратися. Батько з сином рушили через майдан. Фабіан затримав погляд на своїх товаришах. Понтус і Райн саме вийшли з дверей ризниці й подались до якогось чоловіка, що стояв із русявою дівчиною посеред майдану. То був Петрус Плате, їхній учитель, та його донька Роза. Дівчинка залюбки товаришувала з хлопцями, бо з ними, на її думку, товаришувати набагато краще. Немало дівчат вважали Розу дивачкою і трималися від неї осторонь. Петрус Плате був удівець, і Роза мусила допомагати вдома більше, ніж більшість її товаришів. Зате батько дозволяв Розі у всьому порядкувати так, як їй самій хотілося. Якщо йому й здавалося дивним її товаришування з самими хлопцями, то він ніколи не обмовився про те й словом.

Їх було четверо – Фабіан, Понтус, Райн і Роза, що завжди трималися купи. Франс жартома прозвав їх Ватагою Чотирьох.

Роза побачила Фабіана й жваво махнула йому рукою. Він зробив рух, щоб підійти до них, і, можливо, геть усе їм розповісти – про тих химерних чоловіків і пошуки гравців у футбол, про зустріч за церквою і… про ангела. Потім опанував собою. Хіба ж вони йому повірять? Він сам повинен усе залагодити. Це справа часу, насамперед – стернові пера.

– Мені треба зайти додому поїсти, – гукнув він їм і помахав у відповідь рукою. – Згодом побачимося.

Поки вони йшли, Фабіан весь час придивлявся то тут, то там до землі, сподіваючись побачити друге стернове перо. Потім йому спало на думку, що вітер міг завіяти його в зовсім інше місце, куди завгодно. Він сумно зітхнув і далі плентався за батьком.

Урешті-решт вони завернули у свій завулочок їхній будинок хоч був старий, та пофарбований у красивий старомодний рожевий колір. Великі сходи з двох сторін вели вгору до зелених вхідних дверей. На кожній сходинці стояли великі вазони з червоними пеларгоніями, вони були й на горішньому сходовому майданчику – тіснилися одне біля одного впритул. Віта мала так би мовити «легку руку», й тому все навколо неї квітувало. Особливо вона кохалася в червоних квітах, прикрашала пеларгоніями будинок і знадвору, і зсередини. Багато хто, очевидно, дивувався зі старомодного рожевого будинку, але Віті він подобався саме таким.

Будинок купався у вранішньому сонці, й червоні квіти сяяли так, як ніколи досі не сяяли. Зненацька Франс зупинився.

– Що то блищить у найнижчому квітковому вазоні? – спитав він.

Фабіан відсторонив батька вбік. Справді у вазоні щось блищало! Він кинувся до сходів. Перо стриміло між червоними квітами рівнесенько, як струнка, наче там і росло. Воно сяяло на сонці, і Фабіан зрадів, що ніхто не знайшов його раніше за нього. Схопивши перо, він засунув його під куртку, туди, де лежало перше.

Батько підіймався слідом за ним.

– Ну, Фабіане? – спитав він. – Може, знайшов скарб?

Фабіан усміхнувся.

– Та як сказати, – відповів він. – Як сказати.

За сніданком батько й мати з гордістю говорили про те, як уміло впорався Фабіан із дзвонами.

– Можеш заміняти мене коли-завгодно, – сказав Франс, напихаючи рот їжею. – От якби нам знайти цього пана Фікса, що так великодушно тобі допоміг! А загалом треба навчити такої майстерности Птахоспіва.

Віта налила чоловікові кави, а Фабіанові молока.

– Наїдайся, синку, – сказала вона. – У неділю приємно посидіти за столом і смачно поснідати.

Франс задумливо наминав скибку хліба, намащену варенням.

– Мене тільки дивує ось що, – сказав він. – Чого це сьогодні в церкві не було бурґомістра Креспа? Він же ніколи не пропускає недільної відправи!

– Може, він захворів, – мовила Віта, стенаючи плечима. – До того ж там був його секретар.

Фабіан пив молоко. Раптом йому на думку спали слова Оксамитового Лицаря: «Сподіваюсь, що контракти будуть підписані якомога швидше… допомогти бурґомістрові написати текст…»

Що за справи міг мати їхній бурґомістр із тими химерними чоловіками? А що як вони якось пов’язані з тією лиховісною думкою? Фелікс повинен про це знати, і то негайно ж, тоді, може, вони разом і з’ясують, що й до чого.

– Дякую за сніданок! – сказав Фабіан, допивши молоко. Потім він відсунув стілець, витер серветкою рота й поклав її на стіл. – Мені треба бігти.

І перш ніж батько й мати щось іще йому сказали, він уже був надворі.

На сходовому майданчику хлопець зупинився, аби пересвідчитись, що обидва стернові пера лежали на місці – кожне в своїй кишені.

– Феліксе, гайда! – шепнув він їм.

Не встиг він навіть ойкнути, як став легкий і поплив сходами донизу. Тоді перелякано гепнувся додолу на нижню сходину. Там він спантеличено сидів, зважуючи всі за і проти. Це була правда. Авжеж, Фелікс йому казав, що людина, маючи стернові пера, зможе трішки літати. Але ще годилося б знати, як ними кермувати, бо інакше можна опинитися де завгодно. Краще всього якомога швидше податися до церкви й віддати їх Феліксові.

Минаючи пекарню, Фабіан згадав про марципани. «Мені не буде виправдання, якщо я вернуся до Фелікса без них», – подумалось йому. Він сягнув рукою в кишеню штанів і вийняв рештки своїх кишенькових грошей. То була не бозна-яка сума, але її, мабуть, вистачить на невеличкого марципанчика. Він відчинив двері пекарні, й відразу ж весело дзеленькнув дзвіночок, який сповіщав про те, що хтось заходить. З кімнати, де стояла піч, вийшла Понтусова мати. Витираючи фартухом борошно з рук, вона підбадьорливо всміхнулась до Фабіана.

– Та невже ж це наш новий дзвонар? – радісно вигукнула вона. – Як дивовижно ти дзвонив! У тебе, певно, вроджений талант! То що тобі дати сьогодні?

– Я залюбки взяв би марципанів, – невпевнено відповів Фабіан. – Але в мене обмаль кишенькових грошей. Чи вистачить їх хоч на одного?

Він виклав ті монети, що мав, на прилавок. Пекариха всміхнулася:

– Будуть тобі марципани, – сказала вона. – І платити, звичайно ж, не треба. Той благовіст вартий чималенько марципанів.

І вона поклала в пакет п’ять марципанових фігурок і простягнула його Фабіанові.

– Прошу, – сказала вона. – І ще раз дякую за благовіст.

Фабіан красненько подякував і позадкував до дверей. Почувши, як там знов задзеленчав дзвіночок, він обернувся і буцнувся лобом просто в живіт бурґомістрового секретаря з жовтим, як віск, обличчям.

– Дивися під ноги, хлопче! – невдоволено буркнув чоловік, відпихаючи його вбік.

Здавалося, що пекариха відразу спохмурніла.

– Щось бажаєте? – коротко спитала вона.

Секретар підійшов до самого прилавка й перехилився через нього.

– Мені треба десять тістечок із кремом, – відповів він, потираючи долонями. – Для важливої зустрічі ополудні.

– Десять тістечок із кремом до полудня?! – сторопіла пекариха. – І це ви кажете мені тільки тепер?

– Ви так справно все печете, що повинні впоратися, – скрипучим голосом сказав секретар, силкуючись вдавати із себе привітну людину.

Одначе пекариха була не з тих, що клюють на лестощі.

– Мабуть, ви несповна розуму! – зірвалося в неї з язика. – Прийти в неділю вранці й…

Далі Фабіан уже не слухав. Він згріб із прилавка монети й зник за дверима. Тістечка з кремом? Хай їм абищо, це, очевидно, має бути важлива зустріч. А тепер треба бігти до Фелікса, – чим раніше, тим краще.