Текст книги "Викрадач ангелів"

Автор книги: Ева-Марія Люнд

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 15 страниц)

– Чого це ти надумався таке питати? – поцікавилась вона. – Та якщо вже питаєш, то відповім: ні, я не думаю, що вони є. Напевно, людям віддавна хотілося, щоб вони були, тому й настворювали собі усіляких ідеалізованих образів, яких і назвали ангелами. Мабуть, відчули потребу в якихось особливих помічниках. А тепер спи, вже пізно.

Фабіан кивнув головою. Хоча в голові в нього крутилися інші думки. Ті, яких не можна було звірити матері й батькові. Він був єдиний у цілому світі, хто знав про Фелікса. Все, що вони налаштувалися зробити вночі, має бути в найсуворішій таємниці.

Віта погасила світло і вийшла з кімнати. Фабіан зітхнув. Таїти в собі таємницю важче, ніж він думав. От якби він мав із ким нею поділитися! Але так буде лише до пори до часу. Йому доведеться тримати язик за зубами, скільки зможе.

Фабіан перевернувся на другий бік, звідки було видно вікно. До приходу Фелікса він вирішив не спати ні миті. Добре було б не заплющувати очей, щоб підхопитися за одну хвилину. Не спати. Не заплющувати очей. Не спа…

Він прокинувся від того, що хтось його тормошив. Не помаленьку й лагідно, як своїм звичаєм робила щоранку Віта, а сильно й настирливо.

– Прокидайся! – почув він нетерплячий голос. – Вставай, ледаче порося! Нам треба вирушати на завдання.

Фабіан умить сів на постелі. Фелікс стояв біля ліжка, розгорнувши крила й згоряючи від нетерплячки.

– Ану, повертайся трохи живіше! – звелів ангел і потягнув його з ліжка. – У нашому розпорядженні лише півночі.

Фабіан протер очі, натягнув на себе вбрання і вийняв із шухляди письмового столу кишенькового ліхтарика.

– Як ти сюди втрапив? – спитав він. – Ти ж мав стукати у вікно.

– Ти спав як убитий, – сухо відповів Фелікс. – Тебе неможливо було збудити. А я не маю, як ти знаєш, проблем із тим, щоб кудись заходити чи звідкись виходити.

Фабіан трохи збентежився. Отакої! Збирався іти на завдання й заснув! Але в кожнім разі він уже на ногах. Тепер треба вийти надвір так, щоб не помітили мати й батько. Він обережно прочинив двері до передпокою.

– Агов, – шепнув йому Фелікс. – Куди ти?

– Надвір, – відповів Фабіан. – І якщо йтимемо навшпиньки, то нікого не збудимо.

– Дурниці, – сказав Фелікс. – Зробимо інакше. Зараз я тобі дам одне зі своїх стернових пер. – Він простягнув руку до потилиці, висмикнув сріблясте перо й простягнув його Фабіанові. – Це праве перо. Мені лишилося ліве. Візьмешся за мою руку.

Фелікс відчинив вікно, стрибнув на підвіконня і махнув Фабіанові рукою.

– Йди сюди. Не бійся. Поки ми стрибатимемо разом, то приземлятимемося куди треба.

Фабіан вирішив покластися на Фелікса. Запхнувши перо в спідню кишеню, він виліз на підвіконня й схопився за Фабіанову руку. Вона була напрочуд м’яка й тепла – маленька, мов рука дитини, і все-таки м’язиста й сильна. Триматися за неї було безпечно й надійно. Фабіан більше не боявся. Тепер йому було море по коліна.

– Раз, два, три, – проказав Фелікс. – Гоп!

Вони кинулися з вікна другого поверху. Фабіан відчув, що його несе повітря, що він не падає. Таким робом вони з Феліксом поволі опустилися додолу й приземлилися на бруківку, ніби в них був парашут.

– Чудово, – сказав Фелікс. – Класно вийшло. Поверни мені перо, щоб я міг підійматися як належить. З одним стерновим пером я вмію брати тільки ліворуч.

Фабіан вийняв зі спідньої кишені перо й подав його ангелові. Фелікс устромив його собі за спину й змахнув крилами.

– А тепер рушаймо, – сказав він. – Показуй дорогу.

Фабіан почимчикував безмовним нічним містом, ангел же мало не наступав йому на п’яти. Вони трималися якомога далі від слабенького вуличного освітлення. Якби хтось їх загледів, то побачив би чудернацьке видовище: малого хлопчика в чорному супроводжував ангел у білому вбранні.

Перемахнувши стару міську браму, вони зайшли в парк, який було посаджено на території захисного валу, що оточував місто. Для того, щоб дістатися до нової міської дільниці, їм треба було перетнути парк. У парку не горів жоден ліхтар і стояла непроглядна темрява. Було моторошно. Фабіан зненацька зупинився, і Фелікс на повнім ходу буцнувся в його спину.

– Йой, – скрикнув ангел і потер носа. – Ти міг би застерегти.

Фабіанові трохи соромно було зізнаватися, як йому неприємно прочісувати парк у темряві. Але потім він згадав про ліхтарика. Вийнявши його з кишені куртки, він присвітив ним дорогу. Фелікс відреагував блискавично.

– Ти сказився? – скрикнув він і схопив ліхтарика. – Хочеш, щоб усі нас побачили? – Він вимкнув ліхтарик, засунув його назад у Фабіанову куртку й схопив хлопця за руку. – Я йтиму перший. Мені видно в темряві. Тільки тримайся за мою руку.

І вони пішли між темними деревами. Страхітливо шуміло листя, і щось шурхотіло в траві й кущах. Фабіан затамував дух, але щосили тримався за гарячу, міцну Феліксову руку й трохи заспокоївся. Він заплющив очі й слухняно переставляв ноги, сподіваючись, що скоро вони вийдуть із цього темнющого парку. Фелікс тряснув його руку.

– Розплющ очі! – звелів він. – Навіть якщо тебе ведуть, ти повинен бачити, кудою йдеш. Тобі завжди треба мати розплющені очі, щоб бачити всіх зустрічних. І це стосується не лише нічного парку.

Фабіан знов трохи збентежився. Фелікс мав рацію: атож, не варто у всьому покладатися лише на вищі сили. Важливо ніколи не втрачати своєї пильності.

Аж ось вони вийшли з парку. Край нього стояв великий панський маєток. То був один із перших будинків, зведених після того, як місто стало розширюватися по другий бік захисного валу. Маєток, вікна якого були затулені чималими віконницями, тонув у пітьмі. Перед алеєю, що вела до центрального входу, височіла ґратчаста брама.

– Либонь, не будемо завдавати собі клопоту й дзвонити, – сказав Фелікс, стоячи перед брамою. – У нас є власний метод, – і він знов висмикнув зі спини одне стернове перо й простягнув його Фабіанові. – Гоп-ля, – мовив він. – Цього разу стрибаймо вгору!

Взявшися за руки, вони підстрибнули, полинули над брамою і спокійнісінько й безгучно приземлилися з другого її боку.

І тільки Фелікс хотів було забрати у Фабіана стернове перо, як до них долинуло тихе гарчання. Фабіан здригнувся. Звісно, такий чоловік, як бурґомістр, мав сторожового пса. І, як виявилося, не одного. Дуже скоро їх оточили четверо здоровуцьких чорних псів, які загрозливо гарчали й вишкірювали зуби. Фабіан близенько притулився до Феліксової спини й відчув на щоках лоскіт пір’я, що росло в малого на крилах. Ангел був цілком спокійний. Він підійшов до одного пса, схопив його за нашийника, погладив по голові й прошепотів на вухо кілька слів. Пес умить влігся долі й заходився лизати ангелові ноги. Фелікс усміхнувся й простягнув руку до решти псів, які з цікавістю підійшли ближче. Махаючи хвостами, вони стояли навколо ангела й не зводили з нього зачудованих поглядів. Фелікс схилився до того, котрий, очевидно, був їхнім вожаком, і знов щось зашепотів. Пес іще дужче замахав хвостом. Фелікс обернувся до Фабіана.

– Підійди сюди, нехай вони з тобою теж познайомляться. І більше в нас із ними проблем не буде, – сказав він.

Фабіан нерішуче підійшов до собачої зграйки. Тепер перед ним були не страшезні сторожові пси з вишкіреними зубами, а чотири милі, лагідні цюці, що лизали йому руки й хотіли, щоб він їх погладив.

– Віднині вони слухатимуться нас у всьому, – сказав Фелікс. – Тепер погляньмо, як нам зайти в будинок.

Він повів Фабіана за собою через майданчик для проїзду машин. Пси, тримаючись на відстані, потрюхикали слідом. Коли вони підійшли до центрального входу, то побачили припаркований там величезний автомобіль Оксамитового Лицаря. Фелікс потягнув Фабіана вбік, і вони стали обходити будинок, шукаючи іншого входу. Праворуч їм на очі попався люк, що вів до підвалу. Там висів масивний замок. Фелікс зневажливо дмухнув на нього, встромив у замок мізинця і повернув. Потім він, так само мізинцем, підняв того люка й зазирнув у темряву.

– Зайдімо туди, – прошепотів він Фабіанові. – А в підвалі ти можеш увімкнути свого ліхтарика.

Вони обережно пробралися в підвал, і Фелікс безгучно опустив люк на місце. Фабіан почув, як іззовні клацнув замок. Тут стояла суцільна пітьма. Він увімкнув ліхтарика, і вони врешті-решт побачили, де опинилися. Це був просторий, розкішний, склепінчастий підвал із дверима по всіх кутках. Далі під будинок вів довгий прохід. Фелікс махнув Фабіанові рукою і повів його проходом донизу. Світло ліхтарика висвітило їм павутину на стелі й щось схоже на сталактит. Прохід нагадував невеличкі пагорби, що звисали донизу глейкими, закам’янілими краплями вапна. Фабіан не міг надивуватися, бо, власне, те, що він тут побачив, можна було знайти хіба в якійсь печері, а не в старому підвалі.

– Сталактити. Це місце стародавнє, – прошепотів Фелікс. – Прохід веде не лише всередину, а й униз, помічаєш?

Фабіан до того всього не придивлявся, але тепер і він помітив. Останні хвилини вони ішли схилом донизу. Нарешті опинилися перед великими важкими дверима з залізним кільцем. Фелікс потягнув за кільце. Ніщо не ворухнулося. Він наліг на двері. Вони не піддалися. Фабіан похолов із переляку. Невже в нього не вийшло? Може, тут діяли якісь чари? А напевно ж, чари.

Фелікс сплюнув у долоні й спробував іще раз. Двері однак не відімкнулися. Фабіан помітив, що ангел від роздратування знов засвітився сліпучо-синім світлом. Йому на думку спали слова ангелів про лють, і він сподівався, що Фелікс теж їх пам’ятав.

– Тут був хтось перед нами, і той хтось несподівано запідозрив, що я сюди навідаюся, – сказав Фелікс. – Він гадає, що може мене зупинити, але в нього нічого не вийде!

Поки що, здавалося, нічого не виходило у Фелікса, подумав Фабіан. Ангел знов накинувся на двері, а на його личку з’явився вираз стриманости. Він малював рукою то хрест, то зірки, він дмухав на них, але все було марно. Зрештою ангел затарабанив у двері кулаками й так несамовито вгатив по них ногою, що з нього аж посипалися сліпучо-сині іскри. Двері, як і раніше, не піддавалися.

– Хай йому абищо… – зронив Фелікс і посинів ще дужче. – Це просто жах!

Важко дихаючи, він довго про щось міркував. Потім на його ангельській мармизі ропливлася широка усмішка, й він обернувся до Фабіана.

– Тепер спробуй ти, – сказав він.

Фабіан стенув плечима. Ну й що з того, подумалось йому. Він підійшов ближче й наліг плечима на двері. На його великий подив вони поволі відчинилися, і Фабіан бебехнувся в кімнату, що була потойбіч дверей.

9

Повзаючи навкарачки, Фабіан швидко зіп’явся на ноги. Вони витріщили очі на простору залу. Посередині стояв велетенський важкий довгий стіл із канделябрами. У другому кінці приміщення горів камін. Ліворуч звивалися високі сходи, що вели в будинок, перила на них були з кованого заліза. Тут стояв дивний запах, ніби хтось відкрив пакет нафталінових кульок.

Фелікс переступив поріг і зайшов до приміщення. Фабіан обережно скрадався слідом.

– Де ми? – злякано спитав він. – Це все ще бурґомістрове помешкання? Мені здається, ми йшли цілу вічність.

Фелікс раптом завмер.

– Цсс-с! – мовив він. – Я щось чую. Сховайся під сходи. Мені найменше всього хочеться, щоб Асмодеус про тебе знав. Так буде безпечніше.

Він підштовхнув Фабіана під сходи, де було темніше, і застрибнув на край стола. Всівшись там, він невинно замахав ногами, а Фабіан тим часом почув на сходах над своєю головою чиїсь кроки. Вони були важкі й немовби трохи дзеленькучі. Їх супроводжував слабкий запах сигари. Посеред сходів кроки зупинилися.

– Он як, – долинув до нього голос, від якого по спині забігали мурашки. – Я так і думав. Ніхто інший, крім Фелікса Фікса, не зав’язує таких вузлів. І сталось то не давніше, як удень.

Це був Оксамитовий Лицар.

– Жоден, хто не має образу ангела в душі, мене ще не бачив, – відповів Фелікс.

Фабіан, сидячи під сходами, наморщив лоба. Що саме Фелікс хотів тим сказати?

Голос його звучав інакше, ніж раніше. Він і досі був дитячий, але в ньому почулась якась різка сталева нотка. Фабіан бачив Фелікса зі своєї схованки. Ангел ще не став синім, але його очі, зведені на сходи, блищали.

Кроки важко ступали далі, й ось Оксамитовий Лицар підійшов до каміна. Він і досі був у капелюсі й темних окулярах. Фабіан згадав про шпору, що лежала в кишені. Оксамитовий Лицар мав ще одну, в якої був дзвенючий звук. У Фабіановій голові щось розворушилося, й він силкувався пригадати, де йому раніше доводилося чути про срібні шпори.

– Ну от, – сказав Фелікс. – Отже, тепер твоє ім’я Фенвік. Либонь, Фенріс уже був не до шмиги? Мабуть, те ім’я зажило надто поганої слави? Чому ти не користуєшся своїм власним іменем?

Оксамитовий Лицар холодно хихикнув:

– Я користуюся, – відповів він. – Асмодеус Фенвік до ваших послуг.

Фабіан затулив рукою рота, щоб стримати зойк. Фенріс? Граф Фенріс завжди носив чорного оксамитового плаща, білого капелюха й… срібні шпори, – так було написано в книжці, яку Роза брала в пастора. Невже Оксамитовий Лицар, граф Фенріс і Асмодеус – одна й та сама особа?

Фелікс гучно засміявся.

– Нарешті я це почув, – сказав він. – Нам не можна далі зустрічатися таким чином, – роздратовано додав він. – Цебто, кожні сімсот років. Це ж занадто довгий термін!

– Як на мене, не дуже, – відповів Оксамитовий Лицар. – Утім я знав, що ти не докучав мені відтоді, як звільнив Фенріса з в’язниці Вовчого Замку.

– Я хотів дати тобі шанс, – поважно сказав Фелікс. – Завдяки мені й лицареві Вовку того разу твоє життя було врятовано, й ти міг вільно снувати білим світом. Та виявилось, що наша співчутливість пошила нас у дурні, і я поплатився за це своїм іспитом. Одначе ангелам віддавна властивий дар співчутливости.

– Співчутливости! – хмикнув Оксамитовий Лицар. – Я присягнув повернутися й відібрати своє! І ось час наспів.

– Тут немає нічого твого, – сказав Фелікс, і Фабіанові здалося, що в тому чистому дитячому голосі зазвучала погроза.

Оксамитовий Лицар зловісно вишкірився.

– Я мститиму! – засичав він. – Вовк завжди надто гарно думав про людей. Це була його велика помилка. Він повірив, що я й справді за його відсутности хотів заволодіти містом. Ха! Невже б я й справді зважився на таку можливість розбагатіти? Нізащо в світі! Я весь час перебував у неласці, але став сильніший і багатший, як був. І зараз я доволі сильний, щоб забезпечити себе новим військом! Міріади ваших ангелів нічого проти нього не вдіють, а Вовк мертвий, і його тут немає.

У голосі було стільки злости, що Фабіан затремтів усім тілом. І що воно за проява? У кожнім разі то не людина. Вперше в житті хлопця охопив справдешній жах. Йому сперло дух і стало важко дихати.

Проява правила далі, погрозливо підступаючи до Фелікса:

– Ви повинні до дня літнього сонцевороту забратися геть, і тоді нікому буде підписати новий контракт на сімсот років. Уже не лишилося нікого з нащадків Вовка, якщо ти, звісно, не береш до уваги мене! – Він зареготав хрипко й переможно. – Я найняв собі помічників, які мають обнишпорити храм, вони перевернуть кожен камінь і таки знайдуть угоду. Коли ж вона знайдеться, я її знищу. Тоді й собор, і місто, й замок стануть мої! Місто Фенрісові Гори і Фенрісів Замок! Розпочнеться нова епоха, моя епоха, де все вирішуватиму я. Місто, що проголосило мене вигнанцем, що відмовило мені в домовині, за все поплатиться!

Фабіан так тремтів, що згорнувся калачиком і віткнувся головою в коліна. Поки Оксамитовий Лицар тут, утекти не вдасться. Що може вдіяти малий Фелікс проти цієї нечистої сили?

Та як тільки до хлопця долинув протяжний ангелів репет, він од подиву рвучко підняв голову.

– Рффррррррррппп!

Хоч би якої відповіді від краю стола очікував Оксамитовий Лицар, але в кожнім разі не такої. Звук був настільки комічний і повен неперевершеної зневаги, що висока проява сторопіло відкинулася назад.

– Леле, які гучні слова! – вигукнув Фелікс і зістрибнув зі столу. – Ти не говориш, а тільки дереш горлянку!

І він помалу знов почав світитися зсередини. Те синє світло ставало сліпучішим із кожним кроком у бік Оксамитового Лицаря, що стояв, широко розставивши ноги й схрестивши руки, посеред довгого килима перед каміном.

– Не тільки ти чогось навчився за сімсот років, – сказав Фелікс. – Я, до речі, ось чого навчився!

З цими словами він спритно нагнувся, схопив килим за край і смикнув його. Для Оксамитового Лицаря то було так несподівано, що він упав навзнак. Фелікс смикнув за килим іще раз – і гладкий чолов’яга по ньому аж покотився. Так він і лежав, мов запечена ковбаска, перед каміном, і ревів од гніву.

Фелікс обвів його зверхнім поглядом.

– Ц-ц-ц, – співчутливо прицмокнув він. – Я завжди казав, що твоє слабке місце – повна відсутність почуття гумору. Кумедія та й годі! Якби ти тільки себе бачив!

Він довго й від душі сміявся. Тоді насунув Оксамитовому Лицареві капелюха на самого носа й загасив у каміні вогонь і свічки в канделябрах.

Тієї ж миті Фабіан відчув, як чиясь м’яка долоня затулила йому рот і хтось поволік його на сходи. Фелікс (а це був він) уже не світився. Очевидно, він вичерпав свою злість, утнувши зі своїм ворогом Асмодеусом Фенвіком добрячий жарт.

Асмодеус і далі ревів, як розлючений бик, лежачи всередині килима, скрученого в рулон. Через те він навіть не чув, як Фабіан та Фелікс нишком побралися темними сходами нагору.

На сходовому майданчику Фелікс попхнув мізинцем двері. Вони не піддалися.

– Знов твоя черга, – шепнув він на вухо Фабіанові. – Замкове закляття на людей не поширюється. Асмодеус і гадки не має, що ти тут. Чудово!

Фабіан зробив так, як ангел просив, і цього разу воно також спрацювало. Тепер вони опинилися у ще одній залі зі сходами, де поблискувало слабеньке світло. Сходи звивалися кудись угору, начебто не мали кінця-краю.

– Невже ми були так глибоко внизу? – здивовано спитав Фабіан.

Фелікс пильно подивився на нього.

– Набагато глибше, ніж ти думаєш, – похмуро відповів він. – Але зараз ми вийдемо знов на світло. Стернове перо ще в тебе. Бери мене за руку й полинемо вгору!

Здавалось, минуло чимало часу, перш ніж вони дісталися нагору. Перед ними височіли ще одні важкі двері. Фелікс сів навкарачки.

– Забирайся мені на спину, – звелів він.

Фабіан зробив, як його просилося. У нього було таке відчуття, ніби він ступив на хмари, дарма що не провалив їх наскрізь. Фабіан схопився за ручку й попхнув двері. Ті, заскрипівши, відчинилися, й вони опинилися в ще одній залі, що явно була частиною входу до бурґомістрового помешкання. Фелікс обперся об двері й полегшено зітхнув.

– Фу! – сказав він. – Ти ба – після стількох сотень років знов зустріти Асмодеуса! Вийшло набагато кумедніше, ніж я думав.

Наступні двері вели до якоїсь житлової кімнати. Вона була велика й простора, але темна й дуже холодна. Там теж пахло нафталіновими кульками.

– Певно, тут і проживає наш любий Асмодеус, – сказав Фелікс і кілька разів скептично понюшив повітря. – Очевидно, йому самому доводилося обкладати себе нафталіновими кульками, щоб не розпастися на порох. Тьфу! – Він фиркнув із усіма ознаками гидливости.

Потім Фелікс метнувся в кімнату й запалив настільну лампу з зеленим абажуром, що кидав тінь, трішки схожу на привида.

– Слухай-но сюди, Фабіане Рінгере, – поважно мовив ангел. – Те, що я зараз тобі скажу, не чула досі жодна жива душа. І, на жаль, це правда. Хочеш вір, а хоч не вір, та Асмодеус – теж ангел.

Фабіан недовірливо уп’явся в нього очима, але потім оговтався, щоб слухати Феліксову розповідь далі.

– Ми ведемо війну, – зажурено вів далі ангел. – Війну, яка спалахнула ще на початку зародження життя. Асмодеус одержимий владою і багатством. Через те його й вигнали з ангельського гурту. Він вирішив спробувати себе в людській подобі й швидко збагнув, що так легко стати багатим. Він був графом Фенрісом, якого теж зреклися люди, спровадивши у вигнання. Одначе темний ангел може століттями перебувати в заціпенілому стані, особливо тоді, як задумує помсту. А він її задумав. Помсту і ангелам, і людям. Після поразки з Вовком він досить охляв, хоч усе-таки йому вдалося дощенту спалити Вовчий Замок. Потім він сімсот років тільки те й робив, що набирався сили, а тепер повернувся і готовий зібрати нове військо. І я ладен побитися об заклад, що він його розмістить у цьому будинку!

– У цьому будинку? – Фабіан, здавалося, здивувався ще дужче. – Це ж будинок, а не казарма. Тут немає місця ні для якого війська…

– Виявляється, є, – обірвав його Фелікс. – Нам треба все обійти й обстежити. Але спершу загляньмо сюди!

Він із переможним виглядом підняв угору якийсь невеличкий звиток пергаменту, розгорнув його й прочитав уголос:

 
Тут є один чотири п'ять
Десь поруч три і шість стоять
А сім – немов усіх пасе
День середліття вість несе
Зелений промінь – над усе
Два зирк туди і зирк сюди
Помітив трьох – сім шість один
Лиш каменя не бачить він
Зеленого з усіх сторін
 

Це був той вірш, якого бурґомістр Кресп читав уголос у церкві. Фелікс почухав місце, де зросталися його крила, – так, як робив завжди, коли поринав у глибокі роздуми.

– Цю загадку написав лицар Вовк, щоб зберегти у таємниці схованку угоди з ангелами. Тільки хтось із їхнього роду може ту угоду укладати далі, але спершу її треба знайти, – сказав він.

– Як ти до цього додумався? – зацікавлено спитав Фабіан. – Невже це те, що було у Креспа в церкві?

– Те, що він пожбурив, а Асмодеус підібрав, – кивнув головою Фелікс. – Спритна дрібна крадіжка у цьому підвалі допомогла розплутати справу.

– Чому все це має статися в день літнього сонцевороту? – спитав Фабіан.

– Перед тим, як сонце лаштуватиметься на зміни, всесвіт на секунду замре, – відповів Фелікс, – і в ту секунду все інше теж може змінитися – на краще або на гірше. Ми робимо ставку на перше.

Фабіан згадав іще одну загадку, на яку йому хотілося б отримати відповідь.

– Я чув, як ти щось казав про образи ангелів. Що ти мав на увазі? – спитав він.

– Усі люди, а надто ті, що здатні бачити ангелів, мають власне уявлення про їхній зовнішній вигляд, – відповів Фелікс. – Цей образ вони запозичують із книжок або вигадують завдяки фантазії. Тобі в пам’яті й закарбувався такий мій образ, і оскільки ти був перший, хто мене побачив, то я й досі маю вигляд, як у часи лицаря Вовка. І не змінюся, поки не складу іспит.

– Не розумію, – сказав Фабіан. – Ти вважаєш, що ви якимось чином набуваєте собі того зовнішнього вигляду, який вигадала людська уява?

– Саме так, – відповів Фелікс. – Усі бачать нас по-різному. Віта Берґгаммер, яка створила дерев’яні скульптури ангелів у церкві, мала в душі силу-силенну образів. Ти ж бачив.

– Віта Берґгаммер? То ангелів створила жінка? Мою матір теж звати Віта. Це рідкісне ім’я, – сказав Фабіан.

– Ну, та це давня історія, але про неї згодом, – ухилився від прямої відповіді Фелікс. – Саме зараз важливіше дещо інше.

– А який же у вас вигляд насправді? – зацікавлено спитав Фабіан.

– Жодній людині не дозволено того побачити, – відповів Фелікс. – Тож угамуйся.

Раптом Фабіан відчув страшенну втому. Навалилося безліч запитань, на які вони повинні знайти відповіді, та й, власне, усе, що відбувалося цієї глупої ночі, було їм обом чуже й вороже, до того ж завтра йому іти до школи.

Зненацька ангел знов завмер і нашорошив вуха.

– Хтось іде! – шепнув він. – Сховаймося за шторами перед дверима, що ведуть на терасу, хутчій!

Фабіан нічого не чув, та все-таки шмигнув за одну з тих важких штор. Фелікс прилаштувався поруч.

– Мовчи та диш, – шепнув він. – Я можу бачити все, що відбуватиметься. Покладися на мене.

Незабаром вони почули, що хтось зайшов до кімнати й забігав по ній сюди й туди.

– Тут є хто-небудь? – спитав він, і Фабіан упізнав голос Юнсона.

Кроки зупинилися.

– Гм, – озвався інший голос, який належав секретареві. – Я міг би дати голову на відсіч, що як виходив, вимикав світло. Певно, Фенвік знов сюди навідувався. Я так був зайнятий учнями, що нічого й не помітив.

– То скільки їх ми вже маємо?

Це знов був голос Юнсона.

– Та не так і багато, як на той час, що є в нашому розпорядженні, – відповів секретар, – але протягом тижня ми з цим упораємося. Можеш розпочинати тренування з тими, хто в нас є, – і він загиготав.

– Я вже розпочав це повним ходом, – сказав Юнсон, і Фабіанові чомусь зовсім не сподобалася та відповідь.

– Хвилиночку, ти мусиш це побачити, – вів далі чоловік. – Заткни вуха!

І тут же з того кутка, де розмовляли чоловіки, пролунав пронизливий свист. Фабіан відчув, як у його жилах захолола кров, і якусь мить у світі не було нічого, крім того жахливого звуку. Потім хлопцеву руку здавила м’яка рука ангела, нараз кров у жилах запульсувала як і раніше, і він знов оговтався. Кімната й досі мовби тремтіла від луни того свисту.

Швидкі, нервові, важкі кроки відлунювали в усьому будинку. Двері відчинилися і знов із хряском зачинилися. Нараз десь із самого низу почувся ритмічний тупіт, від якого підлога заходила ходором. Двоє чоловіків покинули кімнату.

Фелікс невсипно поглядав туди з-за штори. Двері до зали були широко відчинені, й вони могли бачити все, що там діялося. Двоє чоловіків стояли до них спинами у стойці «вільно». Обоє були в чорному одязі, секретар – у костюмі, а Юнсон і досі в судійському вбранні. А з дверей підвалу нескінченним потоком маршували чоловіки та хлопці в чорних футбольних костюмах.