Текст книги "Викрадач ангелів"

Автор книги: Ева-Марія Люнд

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 15 страниц)

– Ви лицар Вовк? – спитав він.

Чоловік кивнув головою.

– Ви привид? – спитав Фабіан.

У нього й досі не було страху, сама цікавість.

Чоловік усміхнувся.

– Якщо це тебе не лякає, – відповів він. – Можеш називати мене дзеркальним відображенням минулого або ж рефлексією.

– Чого ви чекаєте? – спитав Фабіан. – Виходить, граф Фенріс весь час мандрував світами, а ви тільки те й робили, що сиділи тут?

– Я не можу інакше, – відповів лицар. – Я був звичайнісінькою людиною, тож не отримав душевного спокою. Завдяки Феліксу мені дозволено лишитися тут, щоб скласти йому товариство. Але ніхто не навідувався сюди дивитися на мій витвір. Фелікс обіцяв, що якось приведе когось такого, хто дасть спадщині раду, того, хто все зрозуміє.

– Я принаймні нічого не розумію, – спантеличено сказав Фабіан. – На що тут дивитися? Мені й досі не зрозуміло, чого ви чекаєте?

Замість того, щоб відповісти, лицар підвівся з лави й поклав Фабіанові на плече руку. Вона була тепла й важка.

– Ану глянь, – сказав він. – Це теж був мій витвір.

І тут Фабіан жахнувся – обидві вежі піднеслися в небо й над ними замайоріли стяги. Біля підніжжя замку завирувало життя: лицарі, молоді конюхи, зброярі, купці з возами й кошиками, корови й коні, свині й кури, собаки й коти. Роботящі сільські дівчата ходили сюди-туди подвір’ям із відрами молока та бутербродами з ковбасою. Фабіан знов закинув голову назад і звів погляд на арки з вирізьбленими кулями. З тієї, що містилась найвище, звисав бузковий серпанок. Він обернувся до лицаря, щоб спитати, що то таке, але, побачивши його обличчя, передумав.

– Отак воно було, – сказав лицар Вовк із зажурою в голосі. – Тут усі були щасливі, такі, якими я й хотів бачити людей. Кожен мав свій обов’язок і заробляв собі на хліб. Ніхто ні на що не нарікав. Я був народжений для всього цього, народжений володіти полями й луками, лісами й пасовиськами, містом і замком. Народжений володіти людьми. Та я аж ніяк не міг цього сприйняти. Нікому не дано права володіти іншими людьми. Одначе я мав за них відповідати. Тож тих, хто був у скруті, я взяв до свого замку, щоб у них з’явилась надія на краще життя. Але, коли я подався на війну, мені нізащо в світі не треба було доручати місто графові Фенрісу. Я не розумів, що мої тутешні зобов’язання були набагато важливіші, ніж ті, які, мені здавалося, я мав десь на чужині. Я стільки всього не розумів!..

Фабіан раптом щось пригадав.

– Розкажіть про церковні дзвони, – попросив він.

Лицар Вовк сумно всміхнувся.

– То ти знаєш цю історію? Звідтоді, як було побудовано собор і відлито дзвони, виникла легенда про те, що коли над містом нависне небезпека, то кожен його мешканець зможе почути їхній благовіст у будь-якому краї світу. Ніхто не знав, хто наділив їх такою силою. Але я почув ті дзвони. Посеред великої битви, де було стільки крику, гамору й брязкання зброї, де навкруг мене лилася кров, я їх почув. Вони закалатали в мене в голові, переповнили всю мою душу. Кінь теж їх почув. Він став дибки, несамовито заіржав, зірвався з місця й помчав із поля бою. Нас обминали і стріли, й мечі. Люди мов провалилися крізь землю. Повнозвучний благовіст ніс нас понад горами й долами, морями й сушею, аж поки ми опинилися на міському майдані. Увесь народ тішився з того дива, а я таким чином зміг завадити графові Фенрісу.

– І тоді ви зійшли на вежу й побачили там Фелікса? – спитав Фабіан.

Вовк кивнув головою.

– Там стояв невеличкий чоловічок і смикав дзвони за мотузки. «Я тебе чекав», – сказав він. У дзвіниці я уклав з ангелами угоду: вони, мовляв, матимуть у церкві одне вільне місце, а за те оберігатимуть і церкву, й місто від усілякої напасти.

– Ту угоду сховано в дзвіниці? – швиденько спитав Фабіан.

Вовк похитав головою.

– Я не уповноважений відповідати на це запитання, – відповів він. – Я загадав загадку майбутньому. Це лабіринт, який ви повинні перейти.

На якусь хвильку Фабіан замислився.

– Навіщо вам було відпускати Фенріса на волю? – спитав він згодом. – Хіба ви не думали, що він може повернутися й відомстити?

– Я думав, що з нього вистачить і вигнання, – відповів лицар. – І знов помилився. – Він сумно стенув плечима. – Це призвело до того, що цілий мій світ перетворився в дим і полум’я, – він важко опустився на лаву.

Біля його ніг брязнули меч і щит.

Фабіан знов звів очі на арку вежі. Тепер там стояла якась молода жінка. На її сліпучо-рудих косах сидів високий шпилястий капелюх, а з маківки того шпиля звисав бузковий серпанок. Фабіан затамував дух. То була… Ні, неможливо! Атож! То була Віта – його мати!

Він тут же обернувся до лицаря Вовка, – той не зводив тужливого погляду з тієї арки.

– Чого це тут моя мати? – зірвалося в нього з язика.

– То не твоя мати, Фабіане. Твоя прамати, – спокійно відповів Вовк. – Її теж звати Віта. Прародителька Віта. Віта означає життя, і вона була для мене життям. Нас таємно повінчав брат Фрателлюс, мій старий учитель, перед тим, як я вже вкотре подався на війну. Після пожежі вона перебралася до міста – вдова, у якої ось-ось мала з’явитися на світ дитина. В той час нелегко було самій, без чоловіка, народжувати дитину, але Мартін Берґгаммер, скульптор, одружився з нею і визнав дитя своїм. Мартін був гарна людина і мій найкращий товариш. А ще він був великий митець. У них із Вітою народилась ціла купа дітей, які всі доклали рук до оздоблення церкви. Родина Берґгаммерів неабияк розрослася, а багато з них виїхали з міста.

– Один із них має бути нащадком вашої та Вітиної дитини, – сказав Фабіан.

– Так, – відповів Вовк, – і ти – листочок із цієї гілки. Тому ти зараз тут. У тобі тече моя кров, і все це – твоє. Замок належить Віті й тобі.

Фабіан отетерів. Отже, лицар Вовк його прабатько! Виходить, це він, Фабіан, повинен поновити угоду з ангелами. Але Вовчий Замок… невже він і справді має його успадкувати? Де таке записано? Хто це може засвідчити? І – не менш важливо – що йому з тим замком робити?

– Спитай свою матір, – сказав лицар Вовк, мовби читаючи його думки. – Вона знає, що вам треба робити. Фенріс усього не знищив. Коли все це минеться, ви можете вступати у володіння спадком і перебиратися до Вовчого Замку!

Обличчя лицаря засвітилося сподіванням. Фабіан ще раз звів погляд на вікнину. Молода жінка, викапана його мати, помахала йому рукою і всміхнулася. Потім розвіялась як дим, і вежа, де вона перебувала, мовби всохла. Фабіан розглянувся. Лицарська епоха зникла, але сам лицар і досі сидів перед ним на лаві.

– А тепер, Фабіане, Вітин сину, вертайся назад, – сказав він і знов поклав йому руку на плече. – Ніколи не забувай своєї зустрічі з лицарем Вовком. Я – твоя часточка і хочу лишитися нею назавжди. Якщо ти вскочиш у халепу, то поклич мене подумки. Так чи інак, а я тобі допоможу.

Лицар узяв Фабіанову руку в свою, поклав йому в долоню щось тверде й кругле, і стиснув її в кулак. Його руки були теплі й лагідні. Раптом Фабіан збагнув, що йому не хочеться розлучатися. Він здавив руки, які його тримали, й відчув, що до горла підкотився клубок. Фабіан заплющив очі, щоб струсити з вій сльози, й підніс угору долоню, втираючи нею ті, що потекли по щоках.

Тієї миті він почув, що хтось кричить його ім’я. Коли він розплющив очі, лицаря вже не було. А сам він стояв не в саду, а поміж руїн, що заросли чагарями, перед допотопною кам’яною лавою. Там, де в мурі була красива дугоподібна арка, зяяла діра. А де так приємно дзюрчав водограй, лежали тільки купи замшілого каміння. Фабіан збентежено роззирнувся по боках. Ще й досі відчуваючи тепло рук лицаря Вовка, він розтулив свою долоню, яка здавлювала маленький предмет. То був масивний золотий перстень з двома літерами В, вигравіюваними одна поверх одної.

І його знов охопило дивне відчуття, ніби він ще раз перенісся в епоху, яка була сімсот років тому. Одначе на сторожовій стежині, що оточувала замкову вежу, стояв Райн, а він, безперечно, перебував у сьогоденні.

– З ким це ти ляси точиш? – спитав Райн і стрибнув униз – саме туди, де недавнечко ріс квітучий сад. – Чи, може, милуєшся краєвидом?

Не придумавши ніякої відповіді, Фабіан стиснув у долоні перстень і засунув його в кишеню. Все перевернулося з ніг на голову. Всього-на-всього протягом пережитої ним доби він урятував одного ангела і бачив ще кількох, літав у повітрі, глибоко-глибоко під землею дивився на ангела темряви й говорив із привидом свого прабатька. І ось щойно він став володарем замку. Ці руїни належали йому, і на нього лягла відповідальність за те, що з ними сталося. І, либонь, не лише за це. Ще він відповідав за те, щоб знайти угоду, укладену ангелами храму, й зробити так, щоб храм і місто й далі перебували під їхньою опікою.

12

Райн не зводив із Фабіана пильного погляду.

– Я не можу знайти нікого з наших, – нарешті сказав він. – А Фелікс знов зробився невидимий. Я не знаю, чи він ще тут.

– Я тут, – пролунав голос Фелікса, і ангел з’явився на кам’яній лаві.

– Ти був тут весь час? – здивовано спитав Фабіан.

– Більш-менш, – відповів Фелікс. – У кожнім разі я був у гущі головних подій.

Райн хмикнув.

– Не знаю, що ви робили, але Понтус і Роза зникли. Тобі, Феліксе, відомо, де вони?

– Атож.

Він зістрибнув із лави й шмигнув у дірку в мурі.

Фабіан і Райн, роззявивши роти, витріщились на ту дірку, бо, здавалося, ніби вона вела кудись у безвість. За хвильку-другу з неї виткнулась Феліксова голова. В ангела знов був нетерплячий вигляд.

– Чого це ви тягнете сірка за хвіст? – спитав він. – Годі стояти й продавати витрішки! У нас лишилося півдня.

Хлопці обережно зазирнули в дірку й побачили вузьку стежину, що пролягала в самому низу. Очевидно, вона вилася довколо всієї території замку, крім тієї його частини, що була зведена на лісистому пагорбі. Трохи праворуч вона ділилася на дві. Одна й далі обгинала мур, а друга вела в ліс. Фабіан обережно спустився на стежку. Райн – за ним. Фелікс уже стояв і чекав там, де стежка розгалужувалася.

– Тут є ще одна дорога додому, – сказав він, тицяючи в бік лісу. – Нею ми підемо потім. Спершу нам треба освоїти дві інші.

Він пустився обходити замок, а хлопці подалися слідом і зупинились тоді, як прийшли до височенького кам’яного узвишшя, що, напевно, правило на замковому мурі за спостережний пункт. Звідси теж відкривався гарний краєвид на рівнину й місто. На узвишші стояли Понтус і Роза й, щоб краще бачити, мружили очі.

– Ну ось, нарешті, й ви, – сказала Роза, помітивши їх. – Там унизу щось діється, але неозброєним оком важко розгледіти.

Фабіан і Понтус вилізли на узвишшя й стали роздивлятися рівнину. Вочевидь, у заміському гайку щось відбувалося. Шосейною дорогою сунули два здоровуцькі гусеничні трактори жовтого кольору, потім вони завернули в гайок. Сюди й туди їздили вантажівки, і всюди, мов ті мурашки, копошились люди.

– Гм, – мовив Фелікс, який летів угорі поруч із ними. – Бувши вами, я подивився б на те все ближче.

Вони злізли з узвишшя, де колись стояла сторожа й пильнувала, чи не підкрадався з рівнини ворог. Сьогодні сторожею були вони, а їхньому містові, можливо, загрожував ворог. Вони побігли туди, де стежка розгалужувалась, і вибрали ту, яка вела у ліс. А від великого хвилювання навіть не відразу помітили, що знов Фелікс зник. Лише тоді, як дістались до узлісся, Фабіан згадав про ангела й зупинився.

– Феліксе! – крикнув він. – Феліксе Фіксе! Де ти?

Відповіді не було. До них долинав тільки шурхіт лісових дерев і каркання ворон, що кружляли над зруйнованими вежами Вовчого Замку. Сонце сховалося за хмару, і зненацька похолодало. Діти здригнулися.

Фабіан думав-думав та й надумав. Ангел, очевидячки, все тримав під контролем і летів попереду. Їм доведеться шукати дорогу вділ самим. Чим довше вони тут стовбичитимуть, тим більше часу згають намарно, а їм же ще треба з’ясувати, що відбувалося в передмісті. Махнувши друзям рукою, він сказав:

– Ходімо. Поки спускатимемося стежкою, то рано чи пізно вийдемо на рівнину, а тоді побачимо, що Фелікс уже там. Гайда.

І він, кинувши останній погляд на замок, повів їх далі.

– Бувайте, лицарю Вовче! – шепнув він собі під носа. – Я ще повернуся, обіцяю вам.

У лісі було темно, і біле Розине вбрання здавалося срібним.

– Тепер ти повинна бути нашим ангелом, – сказав Фабіан. – Іди попереду, щоб ми тебе бачили.

Роза послухалася й пішла попереду. Стежка й далі вела прямо, без жодних відхилень ані вниз, ані вгору. Дерева стояли обабіч густою стіною, але йти було неважко. Аж ось вони дісталися до якогось плоскогір’я, що, як виявилось, закінчувалося кручею. Роза й зупинилася.

– Тут стежка спускається вниз, – сказала вона. – І так круто, що треба бути дуже обачними.

Вона нерішуче стала промацувати спуск. Раптом каміння в неї під ногами посунулося, і вона, сівши білими штаньми додолу, поповзла донизу. Хлопці перелякано затамували дух. «Ну звичайно ж, попереду мали б іти ми, а не Роза, – подумав Фабіан. – А ми переклали свій обов’язок на неї». І посідавши на спуск, вони таким самим способом з’їхали вниз.

Роза сиділа в кущах брусниці біля підніжжя схилу і, здається, була не надто лагідна.

– От вам і ангел! А чого б мені не літати?!

Вона сердито вдарила по гіллю брусниці рукою.

– Ти забилася? – стурбовано спитав Понтус.

Роза похитала головою й підвелася. Понтус допоміг їй струсити з штанів землю.

– Що ж, – сказала Роза, – треба йти далі.

І вона швидко побігла від кручі. Фабіан, Понтус і Райн щодуху намагалися не відстати.

Тепер у лісі стало ще темніше. Зусібіч над ними здіймалися високі хвойні дерева й здоровенні камені-валуни. Погода мінялася, небо майже затягнуло густими сірими хмарами, і на обрії загрозливо погрюкував грім.

– Напевно, збирається на грозу, – занепокоєно сказав Фабіан. – Сподіваюсь, додолу нападає небагато ангелів.

– Я тебе почув! – пролунав ображений голос, і на дереві, що росло над дорогою, з’явився Фелікс.

Фабіан зашарівся.

– Та я не те мав на думці, – трохи засоромлено мовив він. – Але ж і ти зізнайся, що під час минулої грози таке вже ставалося.

– Ти чудово знаєш, що то сталося не через грозу, – сказав Фелікс. – Зараз лиховісна думка саме в розпалі себе проявити. Якщо ви поквапитеся, то ще до того, як зніметься буря, успієте понишпорити навколо гайка з вантажівками і всією тією машинерію. Либонь, вам корисно буде на те зирнути.

– Ти думаєш, що причиною грози є лиховісна думка? – зацікавлено спитала Роза.

Фелікс кивнув головою.

– Як правило, це цілком природне пояснення грози, – відповів він. – Але не тільки це. Лиховісна думка вичікувала сотні років. Коли Асмодеус нарешті випустив її на волю, зіткнулися Глибинна Сила і Всевишня, цебто небо і земля, коли хочете. Тепер думка починає діяти, тому знов насувається гроза. Наступні дні навіснітиме буря, і то така буря, якої ще ніхто ніколи не бачив. Вам усім доведеться сидіти вдома. Я дам вам знати, коли можна буде прийти в церкву.

– А що тим часом робитимеш ти? – спитав Райн.

– Трудитимуся в поті чола над своїм іспитовим завданням, – стримано відповів Фелікс. Ангельське личко, що звичайно було веселеньке, тепер спохмурніло. – Ось-ось буде межа міста, – вів він далі. – Там я вас знов покину. Спробуйте якомога більше розвідати про всі ті вантажівки та машинерію і розкажіть про все своїм батькам.

Тепер їм видно було дорогу й гайок із машинерією. Один екскаватор із землерийним снарядом, чимало вантажівок і один бульдозер стояли припарковані між деревами. Місце було незвичайне, очевидно, хтось від когось намагався усе те сховати. Але навіщо? Поміж машинами аж кишіло чоловіками в комбінезонах і жовтих касках.

Десь удалині погрюкував грім. Гроза ще була ген-ген, але весь час підступала ближче.

– За годину вона дістанеться сюди, – сказав Фелікс. – Вам треба бути вдома до того, як розгуляється буря.

Тоді він вийняв щось із кишені балахонистої сорочки і простягнув його Фабіанові. То був той невеличкий звиток пергаменту, який він поцупив у Оксамитового Лицаря в глибокому підвалі.

– Ось тобі загадка. Зроби все необхідне, – сказав він. – Я залюбки склав би вам товариство, але, на жаль, мені треба в інше місце.

І він зник. Діти знов лишилися на узліссі самі.

13

– Розбігаймося, – сказав Фабіан. – Ми з Розою підкрадемося до однієї з тих машинерій і спробуємо почути, про що вони говорять. А ви, хлопці, – звернувся він до Понтуса і Райна, – підете в другий бік.

Ті кивнули головами та й стали скрадатися між дерев, що росли вздовж дороги, на другий бік.

Фабіан і Роза сховались за великим бульдозером на гусеничних колесах, що мав ковша. «Танк та й годі», – подумав Фабіан. Усе було достоту так, як на війні, й ворожа військова машинерія стояла в бойовій готовності. Та ось вони проникли в тил ворога. Фабіан не боявся, але був трохи збуджений.

Перед бульдозером стояв гурт чоловіків у чорних костюмах і краватках, з жовтими касками на головах. Вони про щось говорили, схилившись над чималим розгорненим аркушем паперу. Здається, то був якийсь план або карта.

Фабіан кивнув Розі головою, і вони стали скрадатися вздовж екскаватора далі. Причаївшись за гусеничним колесом, вони нашорошили вуха.

– Почнемо з церкви чи залишимо її на завершення? – спитав один із чоловіків, що скидався на начальника.

Фабіан і Роза злякано перезирнулися. Про що це він?

– Який ти дурень, певно, не розумієш, що спершу вони повинні знести міську браму, а потім уже підійти до церкви, – почувся інший голос, із якого вони тут же впізнали Юнсона. – Як тільки підженемо туди всю техніку, то зможемо вантажити речі. Люди на це ще знайдуться. Після того, як церква спорожніє, зрівняємо її з землею.

– Одначе ми не можемо починати, доки не отримаємо від бурґомістра Креспа сигналу, – озвався третій. – До речі, де він? Зараз він мав би бути тут.

– Не переймайтеся Креспом, – грубо відповів йому Юнсон. – Пам’ятайте, що вам платить пан Фенвік, і то непогано. Я розпоряджаюся від його імени й за його згодою.

– Авжеж, – сказав начальник. – Коли будемо підгонити техніку?

По жовтих касках голосно застукали важкі дощові краплі. Чоловіки звели погляди в небо.

– Ще тільки накрапає, – поволі сказав Юнсон. – Та збирається на дощ, і буде не до жартів. – Він підняв угору мобільний телефон. – Зателефоную і дам сигнал стартувати. А ви тим часом будьте тут і не галасуйте.

Він зняв із голови жовту каску, віддав її начальникові, вдягнув шолом для їзди й пішов до мотоцикла, що стояв між деревами.

– А що як піде дощ? – крикнув йому вслід начальник. – Ми ж намокнемо!

Юнсон надавив на газ і завів мотор.

– Це не моя проблема, – відповів він, перекрикуючи гуркіт. – Посідаєте в машини. І пам’ятайте: яка робота – така й оплата!

І він зник у хмарі тріскучої куряви.

Зненацька з іншого краю гайка почувся крик і вереск. Гладкий чоловік у комбінезоні тягнув за комір Райна. Хлопець щосили пручався і намагався вирватися.

– Гляньте, що я знайшов, – радісно сказав чоловік. – Ось хто тут нишпорить. Їх було двоє, але другий утік.

– Ми просто хотіли подивитись на машини, – кричав Райн. – Вони нас дуже зацікавили.

Гладкий чоловік зм’як. Начальник і всі решта захихикали.

– Хлопці є хлопці, – сказав начальник. – Відпусти його. – А Райнові суворо сказав: – Тільки зарубай собі на носі, що небезпечно підходити так близько до робочої техніки. Щоб я ноги твоєї тут більш не бачив!

Райн кивнув головою і дременув у бік міста.

Фабіан і Роза стрибнули в канаву й непомітно поповзли в тому самому напрямку з другого боку, минаючи всю ту машинерію. Дощові краплі вже падали рясніше, і гуркіт грому підступав дедалі ближче. Як тільки вони вибралися з лісу, то вийшли на дорогу й побігли з усіх сил. Їм здавалось, що вони чули за собою крик і гуркіт моторів, але не переставали бігти й не озиралися. Біля брами в старе місто їх чекали Райн і Понтус.

Райн витирав спітнілого лоба.

– Мало не вскочили в халепу, – захекано мовив він, чухаючи потилицю.

Фабіан розповів, що вони з Розою підслухали.

– Виходить, вони теж негідники, – похмуро сказав Понтус.

– Якби так, то вони мене не відпустили б, – нагадав Райн.

– Маєш слушність, Райне, – сказав Фабіан. – Здається, що Оксамитовий Лицар, цебто Фенвік, хоче зайти надто далеко й знищити церкву, щоб знайти угоду! Напевно, він найняв цих людей, як то звичайно буває, і вони навіть не усвідомлюють, у що їх уплутали.

Ставало все темніше й темніше. Зненацька небо розпанахала сліпуча блискавка, й відразу ж за нею загрюкали перекати грому. А тоді линуло як із відра. Фабіан зроду б не повірив, що в небі так багато води.

За якусь мить дороги й вулиці перетворились на маленькі річки, й стічні канави стали переливатися через край.

– Нам треба сховатися в будинок! – крикнув Фабіан. – Мерщій!

У місті вже саме збиралися замикати крамниці. Продавці квапилися занести всередину все, що стояло надворі, й зачиняли віконниці. Мокрі, як хлющі, люди, попіднімавши коміри й розкривши парасолі, бігли вулицями додому. Крім дощу, тепер ще знявся й вітер. Він підхоплював сміття, що валялося тут і там, і підіймав його в безладній круговерті вгору. Дощ шмагав по обличчях, і діти дуже швидко промокли наскрізь.

– Підемо до мене, – крикнув Фабіан крізь вітер, що збивав із ніг. – Це найближче.

Вони швиденько перетнули церковний майдан і побігли на протилежний бік у маленький завулок, вимощений бруківкою. Завернувши за ріг, вони налетіли на якогось дядька в чорному вбранні, що, пропливаючи бруківкою, навзнак гепнув у величезну калюжу. Коли знов спалахнула блискавка, вони побачили, що то був Кресп.

Бурґомістр мав доволі жалюгідний вигляд. Його сиве волосся пацьорками звисало на лоба, у нього були банькаті сині очі, а окуляри гойдались на одному вусі. До того ж він увесь був мокрий як кіт, і те, що він сидів у брудній калюжі, не викликало до нього жоднісінької поваги. Фабіан і Понтус підвели його, поправили окуляри й так заходилися обтрушувати, що бризки з нього полетіли навсібіч. Їхнє старання в таку зливу виявилось марним, проте намір був добрий. Кресп у розпачі витріщив на них очі й роззявив рота, аби щось сказати, але якщо й сказав, то все те заглушив несамовитий розлогий грім.

– Ходімте з нами! – крикнув Фабіан крізь дощ і вітер і схопив бурґомістра за руку. – Я живу неподалік.

Хлопці стали обабіч Креспа й спробували бігти, але помітили, що той стогнав і дуже накульгував. Фабіан послав Розу й Понтуса попередити Франса й Віту. Потім вони з Райном узяли бурґомістра під руки й майже потягнули його за собою.

Урешті-решт вони дісталися до сходів дзвонаревого будинку. Вхідні двері відчинились, і Франс занепокоєно спустився їм назустріч. Він підхопив Креспа здоровою рукою і допоміг йому зайти в будинок. Там уже стояла Віта з великими волохатими рушниками. Спровадивши дітей нагору до Фабіанової кімнати перевдягатися в сухе, вона підійшла до бурґомістра й співчутливо його обняла; а він тремтів так, що аж зуб на зуб не попадав.

Понтус стояв у дитячій кімнаті, що була на горішньому поверсі, перед купою Фабіанового вбрання, яке той накидав на ліжко. Приміряючи на себе то одну вдяганку, то другу, він дивився, чи вона йому личить.

– Що за дивний одяг! – спантеличено сказав він, коли Фабіан і Райн зайшли до кімнати. – Усе це личить тобі. А мені геть нічого не личить. Я не люблю таких кольорів, таких штанів і таких футболок. Хіба що ця синя піжама. Може, вона підійде.

Він скинув із себе мохнатого рушника, яким був обгорнувся, і вдягнувся в темно-синю піжаму в місяцях і зірочках.

– Ну от, – сказав Фабіан, не знаючи гаразд, ображатись йому чи ні. – Сподіваюсь, і для Райна щось знайдеться.

Райн був такий огрядний і кремезний, що не вліз ні в що з Фабіаного одягу. Фабіан шмигнув у передпокій і зайшов до спальні батьків. Там перед дзеркалом, вбрана в його сорочку й штани, стояла Роза. Той одяг був на неї трохи завеликий, але вигляд у неї був хоч куди.

Фабіан узяв із батькової шафи картату фланелеву сорочку, пару звичайних штанів і ремінь. Напевно, Райнові це підійде, просто доведеться підкотити рукава й холоші. Хлопець здригнувся і раптом відчув, що й сам він змок і промерз. Треба глянути, в що йому самому перевдягнутися.

– Зійди до матері й батька і випий чогось тепленького, – сказав він Розі. – А ми перевдягнемося й теж спустимось.

У дитячій кімнаті Райн, як і Понтус, зняв із себе весь мокрий одяг і перебрався в сухе. Тоді хлопці спустилися на перший поверх.

У одній із кишень мокрих штанів Фабіан знайшов срібну шпору Оксамитового Лицаря. Він переклав її в кишеню сухих штанів. Ні з того ні з сього він відчув, що вона йому дуже скоро згодиться.

Потім Фабіан згадав про звиток пергаменту з загадкою. Він вийняв його і перечитав ще раз. Загадка була для нього й досі незрозуміла.

І тільки він збирався вішати сушити штани, на підлогу з дзенькотом упав ще якийсь блискучий предмет і закрутився дзиґою. Фабіан став навколішки й схопив його в руки. То був золотий перстень лицаря Вовка. Що йому з ним робити? Він почав надівати його на палець, та відразу й передумав. На нього посипалось би хтозна-скільки запитань, на які він ще не мав відповіді. Хлопець висунув шухляду письмового стола й сховав перстень у коробку з шурупами й гайками.

А біля неї поклав паргаментний звиток. Принаймні тепер він знав, де вони лежатимуть.

Зненацька до нього долинуло тихесеньке шепотіння, і думки, що крутилися в його голові, умент розвіялися.

– Фабіане… – почувся слабенький голосок, начебто десь іздалеку. – Фабіане…

Фелікс! На радощах Фабіан аж стрепенувся.

– Феліксе Фіксе! – стиха крикнув він. – Де ти? Якщо ти невидимий, то покажися!

– Фабіане… – почулося знов, швидше як зітхання. – Я… не тут.

– Що ти кажеш? – Фабіан трохи злякався.

Де Фелікс? Невже його хтось скривдив?

– … у церкві… – вів далі слабенький голосок —…треба стежити за… Асмодеусом…

– Я йду! – рішуче сказав Фабіан. – І візьму з собою наших.

– Ні! – почувся голос, тепер трохи гучніший. – Нікуди не виходь! Лиходії надворі. Я впораюся. Лишайся вдома, покіль минеться гроза, але напередодні неділі прийди до церкви, інакше все пропаде! Чуєш мене, не виходь зараз надвір!

– О’кей, гаразд, – відповів Фабіан, охоплений розпачем, що не може допомогти приятелеві. – А що нам тут робити?

– Пам’ятай, чого ти навчився. Добувай знання там, де вони є, – долинув Феліксів голос. – Я згодом знов озвуся!

І все змовкло. Фабіан тільки й чув, як гула буря й торохтів по шибках і по даху дощ. Його серце як не вистрибувало з грудей. Фелікс був сам у церкві, й він мав проблеми. Що стряслося? Невже він бився з Асмодеусом? Якби Фабіанова воля, то він би вибіг надвір і, попри ту грозу, за мить уже був би в церкві. Але поки що він повинен набратися терпцю.

Спустившись у вітальню, він побачив повно людей. Там були Франс і Віта, а ще Райн, Роза й Понтус. Але на його подив там були і всі батьки ватаги чотирьох: м’ясник Бук, пекар Діс і вчитель Плате. А крім них ще й пастор Лінд та органіст Птахоспів. Кресп, укритий пледом, сидів розвалившися в кріслі.

– Ми зібралися тут, коли розгулялась гроза, – сказав синові Франс. – Бук, Діс і я домовилися зустрітися ще вчора, а Розин батько зайшов довідатися, чи в нас його дочка. Пастор Лінд і органіст хотіли почути новини, бо ви обіцяли до них зайти, а не зайшли.

Діти зніяковіли й почервоніли як раки. Ба! Вони забулися про батьків!

– Як же ми напереживалися, – вів далі Франс. – До того ж і гадки не мали, де ви поділися, а півміста мов крізь землю провалилося!

Фабіан не зводив збентеженого погляду з батька, і його думки весь час шукали якоїсь зачіпки, з якої можна було б почати пояснення. Багато про що треба сказати, але так само багато про що не можна було прохопитися й словом.

Тим часом гроза розходилась на повну силу, і стало зовсім темно. Дощ тарабанив у шибки, і шибкам здавалося, що вони пливли десь посеред моря, а їхній будинок гойдало на всі боки. Франс трохи занепокоївся.

– Будемо сподіватись, що черепицю не позносить, – сказав він. – Погано, якщо вона почне літати в повітрі.

– Я зроду не бачив такої грози, – сказав пастор. – Це просто якесь жахіття. Щось дивне тут діється.

Фабіан і його товариші, які знали, що саме так воно й було, занепокоєно перезирнулися. Фелікс казав, що лиха думка готова була себе проявити. Отже всім їм доведеться тут трохи посидіти. Але скільки?

Батько Райна, м’ясник Бук, відкашлявся.

– Можна використати час на дещо корисне, бо, напевно, ми ще не скоро розійдемося по домівках, – сказав він. – Серед нас є бурґомістр Кресп, а він саме та особа, з якою і хотілося б обговорити деякі речі. Зараз маємо таку нагоду.

– Добра думка, – сказав учитель Плате, Розин батько. – Нехай діти на трохи вийдуть в кухню.

– Ні, – не витримав Фабіан. – Нам треба розповісти вам щось важливе.

Дорослі обернулись і подивилися на Фабіана, Понтуса, Райна й Розу. Діти спершу трішки збентежились, але всі як один закивали головами.

– Гаразд, – сказав Франс. – Розказуйте.

Роза підвелася з місця, вона дуже хвилювалась.

– Сьогодні нас звільнили від школи, тож ми подалися в ліс, – мовила вона, і словом не згадавши про те, що вони ходили на Вовчий Замок. – Дорогою додому ми побачили в гаю за містом багато всілякої машинерії та вантажівок. Там товклися Юнсон і купа чоловіків у жовтих касках. Ми з Фабіаном чули, як вони говорили, що збираються зносити міський мур і церкву, і що так розпорядився Фенвік!

– Почало гриміти, й вони отримали вказівку чекати. Але машинерія там стоїть! – сказав Фабіан.

– Яка саме? – суворо спитав Франс.

Фабіан задумався.

– Екскаватор, землерийні машини… – заходився називати він.

– І трамбувальні машини, і бульдозери, – долучився до нього Райн, а потім ще й розповів, як його зловили.

У кімнаті запала тиша.

– Он як, – нарешті мовив пастор. – Виходить, місто попросту перебуває в облозі.

«Авжеж, і це знов справа рук графа Фенріса та його найманих вояків!» – мало не крикнув Фабіан, але в останню мить стримався. Не варто було розказувати надто багато, та ще й у присутності бурґомістра Креспа.

Франс підвівся й став перед Креспом, що сидів у кріслі, натягнувши плед до підборіддя і вражено витріщивши очі. «Він у розпачі й, здається, щойно змахнув зі щік сльози, якщо вони й справді там були», – подумав Фабіан.

– Що ти про це знаєш, Креспе? – спитав Франс.

– Нічого, – відповів Кресп, і голос у нього став хрипкіший, ніж звичайно. – І для мене це щось нечуване.

– Мені важко тобі повірити, – сказав Франс. – Ти якось до цього всього причетний. Ану скажи, як тобі вдалося стати бурґомістром?

– Ось про що ти думаєш! – засичав Кресп. – Може, тобі здається, що вибори було змахльовано?

Франс і всі присутні вичікувально вп’ялися в нього очима.

– Про яке махлювання він торочить? – пошепки спитала Роза у Райна, але той, штовхнувши її плечем, звелів мовчати.