Текст книги "Викрадач ангелів"

Автор книги: Ева-Марія Люнд

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 15 страниц)

18

– Фабіане, – озвався шелестючий голос, що здався йому знайомим. – Ти тут?

– Птахоспів? – сторопіло шепнув Фабіан і виліз зі свого сховку. – Що ви тут робите? Як ви сюди зайшли?

– Я вийшов слідом за тобою з дому, – відповів Птахоспів, і при світлі кишенькового ліхтарика Фабіан помітив на чоловіковій шиї кадик, що бігав од хвилювання то вгору, то вниз. – Пастор розповів мені, що ти зумів відгадати загадку. Він попросив мене наглянути за тобою, але дорогою я тебе загубив.

Фабіан кивнув головою. Отже його переслідував Птахоспів.

– Коли я сюди зайшов, то знайшов долі на сходах твого ліхтарика і в’язку ключів, – вів далі Птахоспів. – А ще в церкві були Юнсон і секретар. Вони не бачили мене, тож я сховався в ризниці. Там я почув, як вони говорили про те, що ти був у підвалі з Фенвіком. Я довго чекав, покіль вони пішли, аж тоді зважився пробратися сюди.

Фабіан обійняв худорлявого органіста.

– Який я радий, що ви мене знайшли, – сказав він. – Скільки я тут пробув?

Птахоспів подивився на годинник.

– Більше доби. Зараз субота, друга половина дня, – він глянув на Фабіана. – Ти, напевно, страшенно голодний. У кожнім разі я з’їв би й собаку!

Фабіан, який досі не мав ніякого апетиту, відчув, як у нього в животі кишки заграли марш. Одначе тут не було чого їсти.

Раптом він згадав про марципанові фігурки, захоплені для Фелікса, і вийняв пакет із кишені дощовика.

Птахоспів полегшено зітхнув.

– Марципани! Бодай трохи підкріпимося.

З’ївши кожен по фігурці, вони пожвавилися. Птахоспів злизав із губ крихти й мовив:

– Нам треба піднятися в церкву й знайти угоду. Там уже нікого немає, інакше я не зміг би сюди спуститися.

Фабіан підхопився з холодної підлоги. Не можна було гаяти ні хвилини. Нараз він згадав про Фелікса. Напевно, ангел шукає його в дзвіниці. Хлопець подався зі склепу слідом за Птахоспівом, але зупинився біля входу в неф.

– Ідіть і починайте шукати, – сказав він. – А я ще маю дещо зробити.

Птахоспів трішки здивувався, але таки зник у церкві. Фабіан щодуху побрався сходами на вежу. Посеред дороги йому довелося стати перепочити, й він кинув погляд із вікнини надвір. На щастя, буря вгамувалася, але перед ним лежало лише сіро-біле море туману. Не було видно навіть дерев на церковному майдані. Фабіан подумав, що, напевно, почалися якісь зміни. Одначе тепер йому треба було знайти Фелікса. Він зійшов на галерею й побіг до дзвіниці, наліг плечима на двері й попхнув їх. У приміщенні було темно й порожньо. Він побачив тіні від мотузок, що звисали посередині.

– Феліксе? – прошепотів він. Відповіді не було. – Феліксе! – покликав Фабіан трохи голосніше. – Феліксе Фіксе! Озвися ж! Це не цікаво! – Він розглянувся навсібіч. – Феліксе! – крикнув він ще раз, і тоді над ним заспівали дзвони.

Прокотилась така луна, що він обхопив голову руками й сів долі. Фелікс його покинув. Може, вирішив, що іспит на звання ангела-охоронця для нього затяжкий, тож підібгав хвоста та й дременув до Штабу Всевишнього. Якщо це так, то вчинив він украй погано, оскільки кинув напризволяще і Фабіана, і все місто. З люті й відчаю хлопець угатив стиснутим кулаком по підлозі.

– Гадаєш, що в такому гніві ти зможеш зробити те, що я скажу? – почув він у себе за спиною чийсь засмучений голос. Фабіан круто обернувся. У вікнині вежі сидів Фелікс, одна нога його самозадоволено гойдалася. Здається, з ним усе було гаразд. – Я ж просив тебе не приходити, поки я не покличу. А ти розсівся тут і обзиваєш мене так і сяк.

– Я тебе ніяк не обзиваю, – відповів Фабіан, шморгаючи носом.

– Та я ж сам чув. Підібгав хвоста та й дременув назад! – перекривив його Фелікс. – Для тебе теж це затяжкий іспит. І як ти міг таке подумати!

– Але де ти все-таки був? – спитав Фабіан і підвівся. Після величезного полегшення він відчув обурення. – Мені самому довелося справлятися з Оксамитовим Лицарем і загадковими наглядачами, бо ти не відповідав на позивні сигнали. До того ж я справді за тебе боявся!

– Ти говориш геть як твоя мати, – дражнився Фелікс. – Якщо я з ним справляюся, то ти теж справишся. Це я добре знав.

– Невже ти не чув мене? – спитав Фабіан. – Чи прикидався, що не чуєш?

– Я чув тебе, – відповів Фелікс. – Але ти міг обійтися й без мене. До того ж я тобі казав, що говоритиму на відстані. Чи ти ніколи ні до чого не дослухаєшся?

Він зіскочив із вікнини й підійшов до Фабіана.

– Якщо хочеш знати, де я був, то знай, що я упорядковував погоду. Це було не дуже просто, але треба було поквапитися. Я змусив упасти туман, принаймні, на деякий час. Наразі для нас головне, щоб надворі вигодинилося. – Він поплескав Фабіана по плечі. – А ти тямущий. Я знаю, що ти мене кликав, оскільки боявся за мене, а не тому, що сам ускочив у халепу. Ти мужній і відданий товариш, Фабіане Рінґере. Я пишаюсь тобою. І тепер тобі доведеться набратися сили духу, бо зараз наближається найважче.

Фабіан не зводив із нього враженого погляду. І тільки Фелікс промовив останнє слово, як двері дзвіниці розчахнулися. У них, займаючи всю пройму, постав Оксамитовий Лицар, і Фабіан не мав жодного сумніву, що тої миті він був Асмодеусом. З-за його спини визирали два злякані обличчя – Юнсонове й секретареве.

– Ого, аж двох одним махом! – переможно випалив Оксамитовий Лицар. – Ти й цього разу не складеш іспиту, Феліксе Фіксе.

– Це ми ще побачимо, – стримано відповів Фелікс, і тут же засвітився синім світлом.

Фабіан відступив крок назад, щоб ухилитися від сили-силенної іскр, що сипалися з ангела. Оксамитовий Лицар простягнув руку до Фабіана, але той викрутився.

– Гей ви там! – нетерпляче гукнув Оксамитовий Лицар двом своїм прихвосням. – Хапайте хлопця! А я візьмуся за другого.

– Га? – здивувався Юнсон. – За кого це другого? Я бачу лише дзвонаревого сина… і якісь сині іскри. Що то таке? Певно, щось… ненормальне?

І він, захвилювавшись, разом із переляканим секретарем дрібними кроками зайшов у приміщення.

– Я тобі покажу ненормальне! – сказав Фелікс і вдарив Юнсона крилом так, що той сахнувся вбік. Потім сторопіло схопився за вухо й розлючено розглянувся довкіл.

– Не зважай ні на що. Годі стовбичити й вилуплювати баньки, боягузе, – заревів Оксамитовий Лицар. – Якщо ви схопите хлопця, я заплачу додатково ще за кілька скульптур! Уявіть собі, скільки вони коштують.

Юнсон кинувся за Фабіаном. Хлопець принишк, а тоді, коли Фелікс знов ударив негідників крильми, скористався нагодою і метнувся до дверей.

Фабіан вибрався на галерею й сховався за колоною. Він чув, як у дзвіниці лютував Оксамитовий Лицар.

– За ним!

Обидва чоловіки миттю вийшли з дзвіниці. Фабіан притулився до самої колони, намагаючись перетворитися на млинець, та марно. Вони його знайшли й витягли зі сховку.

Він і чув, і бачив, як розвивалися події у дзвіниці. Там тріщали, лускали й розліталися навсібіч червоні й сині іскри. Він спробував випручатися, але його потягнули сходами вниз і запхнули в неф.

Там він просто остовпів, уражений видовищем, яке побачив. Крізь двері чорного ходу і з ризниці в церкву сунули юрби безмовних загадкових наглядачів, їхні кроки відлунювали на кам’яних плитах, той звук підіймався по стінах угору, сягав стелі й спадав униз.

Постаті розійшлися по церкві й заходилися розбирати все, що було вартісне: картини, ікони, скульптури ангелів, срібні речі з вівтаря. Те, що міцно трималось, вони відкручували або зривали, незважаючи на те, що псували стіни.

– Ні! – у розпачі скрикнув Фабіан. – Що це ви робите?

Проте його ніхто не почув, вони й далі робили своє, неначе ті сновиди. Дехто допався до колони ангелів, що була витвором цілого життя родини Берґгаммерів, і став відбивати з неї ангелів. Фабіан від злости заплакав. Секретар схопив мотузку, що валялась долі, й міцно прив’язав нею хлопця до церковної катедри.

– Стоятимеш тут, поки ми з усім упораємося, а тоді побачимо, що з тобою робити, – просичав він. – Тут ти принаймні нам нічим не нашкодиш, а ми тим часом підженемо сюди вантажівки.

Юнсон вийняв мобільний телефон, і Фабіан зрозумів, що зараз той подаватиме сигнал.

Хлопець зробив ще одну спробу звільнитися, та мусив од неї відмовитись. Натомість став пильніше придивлятися до того, що відбувалося.

Деякі постаті він упізнав. Скажімо, поштмейстера, поліцейського, лікаря, змішувача фарб і ще кількох. Усі вони мали на очах таку саму сіру плівку, як мав і Турд. У них були застиглі погляди, і працювали вони мовчки.

«Їх наче хто загіпнотизував, – подумав Фабіан. – Тепер я розумію! Оксамитовий Лицар надумав винести з церкви всі вартісні речі до дня літнього сонцевороту, щоб домогтися гарантій на ангелів та мистецькі скарби. Але ж, щоб провернути таку роботу, йому потрібно ціле воїнство! Через те він завербував „футболістів“. Коли їх виявилось замало, він став набирати всіх підряд – і дітей, і дорослих».

Птахоспів! Раптом Фабіан згадав про свого рятівника. Що з ним сталося? Напевно, він не може бути серед цих роботів? Хлопець смикався й шарпався сюди-туди, намагаючись звільнитися.

Коли це хтось злегка поплескав його по плечі. Позад нього стояв органіст Птахоспів – так щільно закутаний у чорний плащ, що його можна було переплутати з одним із тих загадкових наглядачів.

– Не ворушися, – зашепотів він. – Я звільню тебе. Нам треба закалатати в дзвони й покликати на поміч.

І тут Фабіан згадав слова ангела Рафаїла: «Не забувай про церковні дзвони. Завдяки їм ти завжди можеш покликати на допомогу». Нині вони й справді потребували допомоги, а Фелікс був зайнятий іншим.

Птахоспів схопив із вівтаря чашу й засунув її собі під пахву однієї руки, щоб здавалося, ніби він бере участь у грабуванні, а другою намагався розв’язати мотузку, якою було зв’язано Фабіана. Однією рукою то давалось нелегко, і хоч секретар був низького росту й худий, та вузол зав’язав тугенький.

– Пошукайте у моїй лівій кишені, – зашепотів Фабіан. – Там ви знайдете срібну шпору. Дайте її мені, і я сам переріжу мотузку Птахоспів зробив, як хлопець просив, і став так, щоб затулити хлопця від тих, хто був у нефі внизу. Фабіан чимсили заходився різати мотузку, і вона невдовзі перервалася. Шпора знов своє зробила.

– Йдіть поперед мене до дверей на галерею, – зашепотів Фабіан, засовуючи срібну шпору в кишеню. – Сховайте мене своїм плащем.

Під прикриттям Птахоспіва, який тепер ніс дві масивні вівтарні чаші й дуже роздався у плечах, Фабіан непомітно дістався до дверей, шмигнув у них і побрався сходами вгору. Зійшовши на галерею, він почув, що ангели ще й досі билися в дзвіниці. Отже, зараз до дзвонів не дістатися. Він підкрався до дверей і зазирнув усередину.

В приміщенні металися іскри, літали блискавки й було повно синюватого диму. Вочевидь, перевагу мав Фелікс. Він сидів на плечах Оксамитового Лицаря і погойдувався, насунувши йому капелюх на темні окуляри так, що той, мов сліпець, ледве тримався на ногах Ангел широко всміхався і, здавалось, просто кайфував. Та ось Оксамитовий Лицар схопив його за крила. Він щосили заходився його тягнути і таки стягнув зі своїх пліч. Опинившись на підлозі, Фелікс трішки спантеличився, а темний ангел кинувся на нього та й ну його товкти.

– Цього разу я тебе обскубу, – ревів він між наскоками. – Мені вистачить і однієї шпори, щоб тебе, нікчемо, знищити! – він підняв стиснутий кулак, збираючись нанести Феліксові немилосердний удар, але той так угрів його крильми, що Оксамитовий Лицар гунувся об стіну поруч із дверима.

– Ось почекай, поки я знайду другу шпору, – спинаючись на ноги, запихтів темний ангел. – Тоді ти втратиш будь-який шанс.

Фабіанові в голову сяйнула неймовірна ідея. Він просунув голову в шпарину дверей і привітно всміхнувся.

– Ти часом не її шукаєш? – єлейно спитав хлопець, помахавши срібною шпорою перед носом Оксамитового Лицаря.

На обличчі темного ангела з’явилась така бридезна гримаса, якої Фабіан ніколи досі не бачив. Його серце стиснулось, і він, не тямлячи себе від жаху, помчав у бік галереї. Він чув за собою репет Оксамитового Лицаря, повен ненависти, і якийсь гул у повітрі, – все воно свідчило про те, що його ось-ось схоплять. І що з ним буде тоді? Фабіан боявся про те навіть думати, він просто біг.

Зненацька до нього долинуло лопотіння крил, і він побачив, що вгорі летів Фелікс.

– Гарно придумано, – похвалив його Фелікс. – Дай її мені, зараз же!

Фабіан віддав йому шпору й кинувся вниз. Ангел застрибнув на балюстраду й глумливо закричав.

– Асмодеееууусе! Глянь сюди! – він здійняв шпору високо над собою, а сам метав такі сліпучо-сині іскри, як і належало світлому ангелові. – Іди й візьми її, якщо зможеш!

Гукнувши те, він кинувсь у неф, шугонув головою вниз, зник із виду, тоді завертівся в повітрі як дзиґа, перекидаючи срібну шпору з руки в руку. А під ним унизу постаті в чорних плащах і далі невпинно зривали ангелів і спустошували церкву від мистецьких скарбів, лише Юнсон і секретар, звівши очі вгору, вклякли на одному місці, мов зачакловані. Вони бачили, як там і тут між стелею та стінами безугаву сіявся якийсь синій іскристий дощ, а їхній патрон, пан Фенвік, виповзав на балюстраду галереї й зістрибував із неї, як божевільний. На галереї стояв сторопілий Фабіан і дивився на все це, як у сповільненому кіно. Оксамитовий Лицар спустився на середину проходу й твердо став на ноги. Фелікс висів у повітрі й задирливо махав шпорою – досить низько для того, щоб можна було підійти й вихопити її в нього. Оксамитовий Лицар люто кинувся в атаку, але промахнувся, і Фелікс захихотів.

– Ану зберися з силами, Асмодеусе. Будь трішки спритніший, якщо твоя ласка. Спробуй іще раз. Ось так, як я…

Перевернувшись навзнак, він завертівся над серединою проходу спиною до центральних дверей. Фабіанові стало ясно, що він задумав. Фелікс зупинився, висячи в повітрі десь на висоті двох метрів. Оксамитовий Лицар спробував підстрибнути до нього. І тут Фелікс випустив срібну шпору.

– Лелечки! – злякано скрикнув Фелікс і підняв руку до рота.

Фабіан важко задихав.

Що ж воно буде, коли Оксамитовий Лицар матиме обидві шпори?

Що він утелентує від злости? Але потім Фабіан збагнув.

Усе сталося так, як Фелікс і хотів. Бо тепер Оксамитовий Лицар нестямно кинувся вперед, щоб схопити шпору, щось переможно вигукнув і… впав навкарачки посеред лабіринту. Там він одразу ж почав повзати – сюди й туди, туди й сюди, дедалі швидше й швидше.

– На поміч! – зарепетував він. – Ідіть сюди й допоможіть мені! Сторожа!

Але ніхто на нього не звертав уваги. Він повзав по підлозі, а довкола нього роїлися істоти, яких він сам створив і які тепер не здатні були йому допомогти. Здавалось, що ніхто з них не міг навіть зайти в лабіринт. Невже Фелікс його якимось чином відімкнув?

Юнсон і секретар стояли край лабіринту, перелякано витріщивши очі.

– Зробіть щось! Витягніть мене звідси! – сичав Оксамитовий Лицар, повзаючи мимо них на шаленій швидкості по підлозі. – Я скоро здеру на колінах усю шкіру!

Юнсон сторожко простягнув руку в бік лабіринту, проте ангел, якого він не помітив, ударив його крильми так, що той тут же відскочив.

Фелікс злетів до Фабіана на галерею.

– Дзвони, – мовив він. – Нам треба закалатати в дзвони!

Вони забігли в дзвіницю, і Фабіан надягнув на вуха вовняні навушники. І тільки він збирався смикнути мотузку, як хтось схопив його ззаду й міцно стиснув.

– Е ні, хлопче! – розлючено сказав Юнсон. – Ти не кликатимеш на поміч, покіль ми не отримаємо те, що нам належить! До того ж із тебе буде вигідний заручник!

Фабіан кинув панічний погляд на Фелікса, який, очевидно, для тих двох негідників, був невидимий.

Фелікс стенув плечима й випустив із рук мотузку дзвона. Потім тицьнув пальцем на люк, що вів на дзвіницю вгору.

Фабіан зрозумів його. Він брикнув ногою і добряче влупив Юнсона по гомілці, що була обтягнена шкіряними чобітьми. Чоловік заревів і розслабився. Натуживши всі сили, Фабіан випручався, мерщій поліз мотузяною драбиною до люка й зник на дзвіниці. Юнсон і секретар метнулися слідом. Дзвони висіли один над одним, на самому вершечку вежі, з кожного боку якої була вузенька привісна драбина. Найнижче від усіх висів здоровенний дзвін, що гудів басом, той, якому підлягали всі інші, – він дзвонив на завершення відправи або тоді, коли хтось помирав. То був дзвін, що приносив славу всім дзвонарям у церкві.

Фабіан проминув його й поліз далі угору вежі. Там було страшенно високо й дуже просторо, і він відчув запаморочення й страх, хоча напевно знав, що мало статися. Юнсон і секретар якраз перебували біля того здоровенного дзвона, коли Фелікс смикнув за мотузку в приміщенні під ними.

Дзвін подав єдиний гучний удар: БААААМММ! І хоч Фабіан мав навушники, однак не був готовий до таких потужних розкотистих звуків у вежі. Вони вдарили його, як могутні, дзвінкі хвилі, й він загойдався, мов очерет у шторм, стоячи на драбині й міцно за неї тримаючись. Коли він знов трохи опанував собою, то сторожко глипнув униз. Переслідувачі теж стояли начебто закуті в кригу, широко повитріщавши очі. Потім вони майже водночас розімкнули пальці й, мов ті спілі сливи, полетіли прямісінько через люк у приміщення внизу. Там вони й лежали один на одному купою – з дурнуватими посмішками на обличчях. Фабіан швиденько поліз униз, закрив люк і обвів поглядом дві непритомні постаті.

– Вони ще оговтаються, – сказав Фелікс. – Але, напевно, якийсь час не зможуть добре чути.

Потім ангел підхопив мотузки двох дзвонів і заходився дзвонити. Фабіан не зводив із нього очей.

Від того першого розкотистого передзвону всі мешканці Вовчих Гір одразу посхоплювалися зі своїх ліжок. Фабіанова мати Віта виглянула надвір і побачила, що туман уже трохи розсіявся. Незабаром цілий будинок був на ногах. Аж тут раптом дзвони закалатали на всю силу. Вони пробивалися крізь туман, наповнюючи його тремтячим звуком так, що аж вібрувала бруківка. Всюди одні за одними відчинялися двері, й люди виходили надвір. Вони рушали в бік церкви. Дзвони показували дорогу. Вулицями плинув безкінечний людский потік. І з кожним кроком у людей з’являлося більше сподівань і більше радости в серці.

Бурґомістр Кресп, спираючись на палицю, накульгував між Вітою й пастором. Іти швидко їм не вдавалося, але вони знали, що ось-ось усе зміниться.

У церковному нефі всі наглядачі, познімавши з себе плащі, сиділи долі. Дехто плакав, решта сиділи затуливши обличчя руками, а хтось просто стояв і ошелешено розглядався навсібіч. Ніхто не розумів, що відбувалося. У лабіринті посеред проходу шарпався туди-сюди Оксамитовий Лицар, а його красиві оксамитові штани звисали на ногах закривавленими штріпками.

Раптом велично загримів орган. Птахоспівові пощастило пробратися до свого улюбленого інструмента, і він заходився грати все, на що був здатен. Дивовижні звуки заполонили церкву.

Здавалось, ніби житєдайний потік обвівав усіх, хто там був, вочевидь, музика завдавала страждань лише Оксамитовому Лицареві. Те, що тішило людські душі, для темних ангелів було чистою отрутою.

Урешті-решт Фелікс відпустив мотузки.

– Подзвони трішки сам, – сказав він. – Мені треба вигнати Асмодеуса, а лабіринт позбавити сили, перш ніж прийдуть пастор і парафіяни, а вони невдовзі будуть тут.

Фабіан не спитав, звідки Фелікс про те дізнався. Він щосили заходився смикати за мотузки, вдячний за кожен звук і кожен подзвін, що лунали понад ним із вежі.

Фелікс полетів униз до нефу, невидимий для всіх, окрім Оксамитового Лицаря. Він став перед лабіринтом і спрямував на нього білий промінь світла. Оксамитовий Лицар зіщулився, але не підвівся. Він був замурзаний, закривавлений і обтріпаний, аніскілечки не схожий на самовпевненого елегантного Фенвіка. Його було викрито й роздягнуто, і ось він лежав долі – лиха ненависна істота, що в досягненні своєї мети не гребувала жодними засобами. То лежав темний ангел Асмодеус.

Фелікс презирливо підняв руку і владним жестом показав на вхідні двері, які враз ніби вітром змело.

– Йди! – звелів він. – Ти знов… зазнав поразки. І маєш бути покараний.

Два давні недруги вп’ялися одне в одного очима. Потім Асмодеус насилу зіпнувся на ноги й позадкував до відчинених дверей.

– Це ще не кінець, – просичав він. – І ти, Феліксе Фіксе, мене бачиш не востаннє!

Замість відповіді Фелікс знов показав рукою на вихід. Асмодеус зник у дверях і важкою ходою вийшов надвір. Тієї ж миті його поглинув туман.

Фелікс трохи постояв і подивився на двері. За хвильку-другу з туману що ставав дедалі рідшим, показалися перші люди. До церкви прямувало ціле місто. Фелікс радо всміхнувся й злетів до Фабіана на дзвіницю.

– Сюди йдуть твої батьки й друзі, – сказав він. – Тепер я все беру на себе.

– Але, може, більш не треба дзвонити? – спитав Фабіан. – Якщо Оксамитовий Лицар пішов, а ці двоє вже нічим не зашкодять, то нічого страшного, мабуть, уже не станеться.

– Ми ще не знайшли угоди, – статечно відповів Фелікс. – Її треба знайти, щоб ваше місто й далі перебувало під опікою. І Оксамитовий Лицар не побіг світ за очі, як ти, може, гадаєш.

Фабіан відчув мороз поза шкірою. Про що це Фелікс торочить?

– Спускайся вниз і зустрічай людей, – спокійно мовив Фелікс. – Я дзвонитиму, щоб усе було гаразд. А якщо вони спитають, хто дзвонить, то скажи, що то пан Фікс. – І ангел йому підморгнув.

Фабіан глянув на нього так, ніби той звалився з неба. Звідки Фелікс знав, як саме йому довелося збрехати батькам? Хлопець подумав, що це була лиш одна з багатьох дивовиж, які він пережив упродовж усіх цих днів. Але тепер йому захотілося збігти вниз – до матері, батька та своїх друзів.

На невисокому гірському пагорбі поза містом скупчилося сила-силенна зацікавленого народу. Негода лютувала тільки над Вовчими Горами, немовби жаліючи довколишні хутори. Останніми днями люди з усього краю цілими юрмами кинулися до міста, щоб ближче подивитись на феноменальне явище.

Аж тут вони побачили, що густе море туману навколо міста розсіялося. На небі з’явилися досвітні зірки, і найясніше засяяла велика зірка на сході. Благовіст, який долинав до них крізь туман, раптом зазвучав сильніше. В слабенькому вранішньому світлі вони помітили якусь темну постать, що, кульгаючи, пройшла крізь міську браму й поволі поволоклася вбік передмістя.

Постать дісталась до дорожно-будівельної техніки, залишеної без нагляду. Виходить, робітники запідозрили щось недобре й дали драпака. Попереду всіх стояв здоровуцький екскаватор із землечерпальним снарядом. Постать залізла в кабіну, завела мотор, і екскаватор попрямував до міського муру. Там він зупинився, і люди завмерли від жаху, коли побачили, як звідти вихопився чорний снаряд і зі страшенним гуркотом ударився в мур. Одразу ж кілька метрів муру обвалилося. Екскаватор від’їхав трохи назад, щоб узяти розгін, і знов рушив на мур.

Та ось із міської брами вийшла ще одна незнайома постать, схожа на тінь. Люди стояли так далеко, що не могли гаразд її розгледіти. Постать рухалася важко й повільно і була більша за звичайну людину. На ній, здавалось, було повне бойове спорядження, а в руках якась довга зброя.

І тут чоловік, що сидів у кабіні, її побачив. Він розвернув екскаватор на незнайомця, і люди в натовпі стали задихатися, як тільки збагнули, що він вирішив збити з ніг того іншого землечерпальним снарядом! Невже вони стануть очевидцями вбивства?

Невиразна сіра постать повільно йшла далі, підняла зброю і кинула її просто в екскаватор. Очевидно, вона влучила в мотор, бо потім пролунав вибух, і екскаватор охопило полум’я.

При світлі вогню видно було високу тінь, що зайшла в браму й зникла в місті.

Фабіан збіг сходами в церкву, щоб кинутися батькам на шию. Вони обіймали одне одного і водночас плакали й сміялися. Понтус, Райн і Роза оточили товариша, боячись проґавити з його розповіді бодай слово. Понтус запитально звів очі вгору на дзвіницю. Фабіан на знак відповіді кивнув головою. Троє друзів полегшено зітхнули. Отже Фелікс живий-здоровісінький.

Однією з останніх у церкву зайшла Турдова мати, дружина змішувача фарб. Вона злякано роззиралась навколо, і губи в неї затремтіли.

– Ви не бачили Турда й мого чоловіка? – якось жалібно спитала вона, побачивши чотирьох синових однокласників. – Вони зникли ще перед бурею, і відтоді я їх не бачила.

Фабіан кивнув головою і показав рукою в куток, де примостився розгублений змішувач фарб Фабер, зібгавши у вузол свій чорний плащ і тупо дивлячись перед собою. Біля нього сидів Турд із маленькою фігуркою ангела в руках. У його ногах лежав плащ. Тепер у хлопця на обличчі не було ніякої задерикуватості. По його щоках текли сльози завбільшки з горошини, і він марно намагався 'їх втирати тильною стороною долоні. Плівка з очей зникла, і, здавалось, він усе бачив уперше.

Мати з полегкістю схлипнула й побігла обіймати чоловіка та сина. Маленька родина, завмерши в обіймах, так і сиділа собі на підлозі, поки люди довкола неї намагалися у всьому навести лад.

Франс похмуро оглядав пошкоджену церкву. Віта просто заплакала, коли побачила скульптури ангелів, що, зірвані зі своєї колони, лежали долі. Єдиний, кого не зачепили, був архангел Михаїл. Можливо, ніхто не наважився підняти руку на його могутню поставу.

Картини, церковна срібна оздоба та інші вироби мистецтва валялися де попало. Якби загіпнотизовані наглядачі не опам’яталися, всього цього зараз би тут не було. Утішаючи Віту, пастор плескав її по плечі.

– Не все так безнадійно, – сказав він. – Пошкоджено не дуже багато, і, здається, нічого не пропало. Можна все повернути на місця. Ти відреставруєш скульптури, як і водиться у вашій родині. – Він їй підморгнув.

Віта крізь сльози всміхнулася.

Пастор владно заплескав у долоні.

– Ану йдіть усі сюди, – мовив він. – Ми знаємо, що більшість із вас нічого цього не знали. Якщо ви хочете, щоб тут знов було гарно, то зараз же почнімо прибирати. А потім відправимо службу.

Птахоспів і далі грав на органі, а парафіяни тим часом прибирали, щоб збадьоритися й не занепасти духом. Усі вони старалися не покладаючи рук, і невдовзі церква стала майже така, як була й раніше. Ті скульптури, що їм не вдалося поприкріплювати на місце, лишилися стояти попід стінами.

Звуки дзвонів поволі стихли, Птахоспів перестав грати, і пастор зійшов на катедру.

Тієї миті край неба вигулькнуло сонце, і настала неділя – сьомий день, відколи розпочалася пригода, яка досі ще не закінчилася.

Пастор промовляв довго й мудро про все, що сталося і про майбутнє міста. Потім перевів мову на ангелів. Фабіан та його друзі нашорошили вуха.

– Часом ми, люди, не можемо дати самі собі ради. Тоді Всевишній посилає нам помічників. Ми не завжди про це знаємо, либонь, думаємо, що то щось цілком надзвичайне. Ангел може мати безліч виглядів. Найчастіше він з’являється у подобі якоїсь іншої людини. Тож щоразу, коли ми допомагаємо якійсь людині в крайній потребі, щоразу, коли простягаємо їй руку, напевно, самі стаємо ангелами. Нам усім треба вчитися ставати одне для одного ангелами!

Багато людей, що стояли біля них, закивали головами. Дехто дивився на Фабіана та його друзів і всміхався. Потім знов загримів орган, і відправа закінчилась.

Помаленьку люди стали розходитися по домівках – обідати, прибирати після бурі й міркувати про своє подальше майбутнє. Фабіан і його друзі попрощалися зі своїми однокласниками. Турд нерішуче підійшов до Фабіана й кашлянув.

– Я… – мовив він і затнувся. – Е… – і йому знов неначе заціпило. Вочевидь, для нього це таки було важке випробування. – Мені прикро, що я так погано з деким із вас повівся, – одним духом випалив він.

Тоді знов прокашлявся, ніби наміряючися сказати щось іще, і човгнув ногою, але не здобувся більше ні на слово. Фабіан якось збентежено всміхнувся, той – теж.

– Забудьмо все це, Турде, – сказав він. – Побачимося завтра в школі.

Турд полегшено зітхнув.

– Побачимося завтра, – відповів він і хотів було простягнути Фабіанові руку, одначе схаменувся й тільки почухав нею голову. – Бувай, – сказав він, крутнувся на підборах і вийшов разом зі своїми батьками з церкви.

Фабіан дивився йому вслід. Недруг, що попросив вибачення, вже, мабуть, не був недругом, але чи міг він коли-небудь стати другом? Поживемо – побачимо.

Разом із Понтусом, Розою та Райном Фабіан піднявся на дзвіницю, щоб поговорити з Феліксом. Ангел знов сидів на сонячній смузі й, здавалося, був задоволений.

– Навіщо ти впустив срібну шпору в лабіринт? – спитав Фабіан. – Виходить, тепер у нього знов дві шпори, й він почне усе спочатку.

– Хто каже, що я її впустив? – спитав Фелікс і розтулив кулак. На долоні поблискувала срібна шпора. – Я скористався монетою. І це, очевидно, спрацювало.

Він віддав срібну шпору Фабіанові.

– Бережи її, – сказав він. – Ти знаєш, як нею користуватися. Вона, певно, належить якійсь родині. І, здається мені, чи не Берґгаммерам!

Аж тут вони почули, що на галерею сходять Франс і Віта. Батькам кортіло побачити пана Фікса, про якого розповідав Фабіан. Діти зблідли й у відчаї глянули на Фелікса, а той стенув плечима.

– Нехай ідуть, – тільки й мовив він.

Зайшовши у дзвіницю, Франс і Віта широко й радісно всміхнулися. Вони подали Феліксові руки, щоб відрекомендуватися й подякувати. І на превеликий подив дітей на тому місці, де стояв їхній Фелікс, як із води виріс молодий рудоволосий чоловік у світлому літньому вбранні. Щоправда, без крил.

– Фелікс Фікс, – сказав він, потискаючи руку Франсові та Віті. – Радий познайомитися.

Вони трохи погомоніли про се про те, і Франс та Віта безліч разів йому дякували. Врешті-решт вони запросили його додому на сніданок. Фелікс чемно відмовився. Мовляв, він уже з кимось домовився. Але якось іншим разом залюбки поснідає. Франс і Віта взяли з нього обіцянку довго не зволікати та й пішли собі.

Коли вони зникли, Фелікс обернувся до Фабіана та його друзів, що не зводили з усієї цієї сцени поглядів. Перед дітьми знов постав малий херувимчик: як тільки він побачив їхні обличчя, між дзвонами задзвенів зухвалий сміх.

– Не стійте, мов ті бевзі, пороззявлявши роти, – сказав він. – Я був таким, яким ви мене собі уявляли після Фабіанової розповіді, тож немає нічого дивного. Але для вас я назавжди хотів би лишитися Феліксом, достоту таким, як зараз, хоч згодом мені й доведеться стати інакшим.

Потім він спровадив дітей додому снідати. Фабіан, що два дні не їв нічого, крім маленького марципана, відчув голод. Одначе Фелікс його затримав.

– Вернися до дванадцятої, – сказав він. – Нам ще треба буде дещо зробити. До того ж тут має відбутися невеличка церемонія.

Удома Франс і Віта мали що розказувати.

Юнсона і секретаря було знято з дзвіниці й посаджено під арешт у маєтку бурґомістра. Вони, здавалось, не дуже розуміли, що відбувалося. Очевидно, в їхніх головах ще довго будуть бамкати церковні дзвони.

Побалакавши з поліцейським, Франс дізнався, що ті збиралися когось схопити, і, виявилось, напали на слід інтернаціональної ліги викрадачів творів мистецтва. Їхній верховода, багатий комерсант, перебував і досі на волі. Його розшукували по цілому світу, але його важко було заарештувати, оскільки він весь час змінював свою ідентифікацію. Той верховода був відомий як Викрадач Ангелів, бо часто крав мистецькі твори з зображеннями ангелів. Фенвік – то лише одне з багатьох імен, до яких він вдавався, а нині він знов мовби провалився крізь землю.