Текст книги "Роман про Батьківщину"

Автор книги: Дзвінка Матіяш

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 9 страниц)

черепки визбирую собі у поділ і щоки в мене пашать бо мачушина рука важка а вона стоїть

наді мною і мені дихати тяжко й недобре черепки я закопала за хатою під яблунею там де

закопала колись свою ляльку ганчір'яну коли ганчір'я вже зовсім порозлазилось і вже не

знати було де у ляльки нога а де рука бо воно все однаково виглядало і вже годі було її

залатати вже й губи у неї наче не сміялись а кривилися і були не такі червоні лялька цього

глечика також любила бо я її з нього молоком поїла то може вона тепер хоч черепочками

пограється то я так і зробила як надумала а до хати не хочу йти бо мачуха стоїть на порозі з

віником гукає а йди-но сюди зараз кажу прийду а сама чую як сльози до очей підступають

печуть по краях повік і всередині шепочу земле земле сховай мене земля каже добре і

впускає мене по кісточки і ногам тепло як у черевичках із доброї шкіри такої що не промокає

і морозу не боїться у мами були такі черевики може вони були би мені добрі на виріст тільки

ще треба почекати бо поки вони великі на мене я їх сховала у торбу собі там де в мене трохи

одягу і сорочка мамина й скринька а в ній усілякі мої скарби перстень із зеленим каменем

тільки він на мене також іще великий я це все на горищі сховала тільки де я знаю то вже його

ніхто не знайде мачуха на горище не лазить боїться що драбина під нею проламається і каже

батькові щоб зробив нову драбину а він усе віднікується що йому ніколи і що драбина під

ним не проламалась а він за мачуху грубший то де ти там ходиш мачуха кричить голос у неї

пронизливий зривається на вереск вже вже кажу йду і прошу земле землице порятуй мене і

земля мене по коліна впускає і мені так добре стояти так глибоко то я довго тебе гукати буду

голос мачухи скрипить як незмащені двері та я драску в ногу загнала то хочу вийняти а чого

ти боса ходиш бо в мене черевиків немає кажу земле ховай мене і земля мене впускає по

пояс то ти вже вийняла ту драску чи ні зараз зараз уже майже вийняла земленько сховай

мене хутчіше і земля впускає мене по шию мачуха кричить що це ти собі надумала іграшки

зі мною гратися зараз я тобі всі драски повитягаю і я чую її важкі кроки такі що аж земля

дрижить і я прошу земленько ховай мене щоб вона не бачила і земля накриває мене з

головою і мачуха обходить хату і каже де ж це вона поділася може вона на яблуні чи може на

горищі а я сиджу в землі і мені добре й тепло і мене ніхто не бачить зате я все бачу

каміння живе по-своєму не так як дерево чи звірята чи різне зілля живе камінь теж росте

дуже повільно тільки росте донизу вростає в землю його звідти не видобути камінь дуже

спокійно живе камінь міцний але вода за нього все одно міцніша бо вона і його точить дуже

помалу камінь терплячий але вода ще терплячіша я іноді присяду на камінь і думаю знаю що

камінь нікуди не поспішає повагом живе людина від каменя може навчитися неквапно жити

ще бувають такі камені що весь сірий тільки де-не-де крапля червона то сльози Богородиці

коли вона у п'ятницю ввечері додому верталась і кривавими сльозами плакала то де сльоза на

камінь упала там і запеклася то я завжди перш ніж сісти дивлюся чи немає сліз червоних на

камені як є то я не сідаю бо не годиться на сльозах Богородиці сидіти

криком кричала тоді коли галочка вирішила на світ народитися і дощ надворі а я голосніше

за дощ кричу я можу всіх перекричати вікна повідчинювані а мені все одно душно і я хочу

надвір щоб було чим дихати Іван ковдру постелив на землю мене виніс і поклав горілиць і я

лежу під дощем шкіра у мене гаряча небо наді мною низько висить і зорі вже гаснути

починають бо вже світає незабаром і я тихіше кричати стала бо небо так низько і мені

здавалося що зорі падатимуть від мого крику і так галочка народилася під блідими зорями і

дощ її обмив одразу вона у мене в дощі купана

любов ніколи не минає

незабудок понасаджувала біля хати щоб пам'ятати про тебе завжди

ноги найближче до землі ноги щоб ходити мусять триматися за землю інакше упадуть і тіла

не втримають ногам тяжко бо вони на собі всю людину тримають ноги як стовбур дерева

ноги найбільше втомлюються тому їх треба на ніч мити у травах цілющих щоб вони сили

набрались на наступний день ноги ходять по землі тому вони слухають землю що вона каже і

чого вона хоче знають що які комашки говорять ноги коли болять то найгірше ночами

починають боліти рани які не заживають ноги розпухлі і червоні ніщо не помагає навіть

якщо капусту прикладати але й капуста болю не приглушує бо я листя капустяне на ніч до

ніг прикладаю і перев'язую то воно на ранок зів'яле висушене і гаряче бо ноги у мене аж

вогнем горять сукровиця тече з ніг як живиця із сосни я тоді думаю що минули ті часи коли я

бігала по лісі як сарна босоніж і ніхто би мене не наздогнав і я бігала швидше за дощ і за

вітер бо я з ними бігала наввипередки і завжди була перша тепер я тільки можу по хаті з

паличкою і то дуже повільно бо ноги болять від кожного кроку і нікуди ними не зайдеш

сідаю на ослінчик кажу ногам відпочивайте собі простягую їх перед собою вони товсті і

важкі як колоди я уже й не знаю чи це мої ноги чи не мої і хіба ж вони колись бігали а ще так

би було добре піти до лісу до моїх сосен а вони ще повищали я би їм нажалілась що мої ноги

мене тепер не слухають болять і рани на ніч відкриваються і з них сочиться сукровиця і запах

такий тяжкий солодкавий ноги починають гнити десь від самої кості ноги такі втомлені не

хочуть ходити їм би тепер тільки лежати і тепер вони ще ближче до землі сосни кажуть що

мої ноги мабуть самі вже хочуть стати землею швидше за мене я вже й сама це знаю бо такі

думки приходять до мене ночами все частіше думаю що так воно й буде швидко бо ноги

завжди знають найбільше що треба і як має бути вони людину ведуть навіть якщо вже й не

ходять тільки треба було би ще сходити до сосен один раз

очі у мене сірі такі як буває вода у вже глибоку осінь часом дивлюся на себе в дзеркало і так

ніби себе не впізнаю ніби там хтось інший стоїть чужа якась дівчина і дивиться так пильно

на мене трохи насторожено наче боїться чогось очі у мене сумують часто і я знаю від чого

тільки говорити мені про це не хочеться та й нікому я навіть соснам не про всі свої журби

розповідаю з очей можна все прочитати що з людиною сталося і як вона жила чи живе я коли

з лісу виходжу до крамниці чи по хліб чи по що треба то завжди бачу які в кого очі добрі

ласкаві злі колючі втомлені сумні радісні й очі все самі за себе скажуть не треба й питати

нічого я з людьми рідко розмовляю бо рідко їх бачу але як подивлюся на очі то одразу все

знаю у батька мого очі зажурені він ними дивиться так журно і видно як його очам тяжко

дивитися тільки ж не знати як тому шрадити бо журба його міцно тримається очі болять як

багато горя набачаться і як самі горюють болять аж поки весь біль через них не вийде а він

так тяжко виходить як трава крізь камінь проростає і очі тоді дуже мучаться якби в мене

було чотири ока то було би ліпше бо два ока дивилися б а два інші спали а потім мінялися б

то їм було би легше

пальцями я про тебе думаю і пам'ятаю вузлики на пальцях зав'язую щоб не забути нічого і

руки в мене всі вузлуваті пальцями я твої сліди обмацую бо ще сліди твої у лісі залишились

припадаю до твоїх слідів і пальці у мене болять за тобою

радість моя як я скучила за тобою

руки Іванові міцно так мене тримають Іван любить мене на руках носити каже що я легка як

пір'їнка мені тоді так легко робиться очі заплющую і думаю що добре коли люди одне

одного на руках носять чоловіки жінок носять своїми руками а жінки чоловіків своїм серцем

серце сильніше за руки бо більше може узяти і як візьме то вже не випускає руки іванові

втомлюються він мене поставить на землю а я його все у серці тримаю не випускаючи коли

прощалися то я його міцно обійняла руками але руками втримати не можна очима втримати

не можна серцем тільки тримати треба але серце від того болить я перші дні дуже за ним

плакала так мені одразу всі сльози виплакались щоб на потім не залишатися любов наша

гірка як полин гірко гірко мені без моєї любові забрали любов мою від мене і серце моє не

втішиться він ще оглянувся і всміхнувся мені тільки самими губами тільки очі не сміялись

очі були як озеро що от-от сльозами розіллється і так я його запам'ятала як озеро і потім

цілий вечір від нашого прощання у мене руки боліли і я все дивувалась що так за ним тужу в

грудях не тисне і серце не щемить тільки руки болять нестерпно так я за ним руками тужила

не знаю скільки ще мені днів жити без тебе бо я вже натомилась скучати за тобою все думаю

що якби мені веселкою перейти то ми б тоді й зустрілися тільки ноги в мене болять щоб

самій ходити рук мені твоїх не вистачає які мене носили а я тебе у серці тримаю так як

тримала

сережки у мене були срібні від матері срібна качечка тільки ту що з лівого вуха загубила а

ту що в правому носила потім мені батько таку саму подарував тільки та дірочка в лівому

вусі заросла вже то мачуха мені її вдруге проколювала хоч і не хотіла спершу і так у мене та

дірочка дотепер болить від нелюбові хоч і багато років минуло а та що в правому мамина та

ніколи не боліла то іноді я думаю що все у світі через любов і з любові я любов материну

правим вухом відчуваю

сина я ще хотіла би народити для тебе тільки не встигла не знала що так швидко ти підеш

від мене холодно там мабуть було у тій Фінляндії там морози міцніші ніж у нас холодно

мабуть там тобі було помирати скажи мені чи дуже тобі боліло не хотіла би щоб тобі було

боляче так мені шкода що не було у нас із тобою сина очі у мене все боліли бо я видивлялась

на дорогу чи тебе немає виходила з лісу до трамвая може якийсь трамвай тебе привезе і

потім навіть не повірила що тебе немає і що так ця війна закінчилась і тебе забрала а потім

нова війна почалась і колію трамвайну розібрали ми тоді пішки до микільської слобідки

ходили і така довга була й тяжка ця дорога

смерть це так що ми все одно разом тільки мені тебе не видно

скучаю за снами про тебе хочу щоб ти у снах до мене приходив часто бо так мені тужно без

тебе а як ти наснишся то вже й так ніби ми побачились і день мені тоді легше пережити

сни мені сняться різнокольорові завжди дивувалась як зі сну прокинуся чи справді то було

чи тільки мені привиділось хоча бувало що тяжкі сни снилися лякали мене а потім день

видавався недобрий часто мені снилося що я вовчих ягід наїлась а від них не можна

врятуватись і мені помирати доведеться і я тоді бігаю по лісі шукаю цілющої трави тільки не

знаю якої трави треба проти такої отрути і ридма ридаю і згадую що мені батько вовчі ягоди

показував і казав щоб їх не їсти бо то доню отруйне так мені було страшно від того сну а то

ще сниться що я тікаю від когось біжу ноги збиваю і прошу сосни порятуйте мене сосни

гілки опустять і дороги за мною немає бо там густий чагарник зробився добігаю до річки і

прошу щоб річка мене порятувала вода розступиться я перейду по піску на другий берег

води зімкнуться і вже більше нема дороги а за річкою близько вже наша хата а там мені

нічого не страшно а то сниться що косу розчісую і що коса в мене довга аж по самі п'яти як

розплету її то волосся мене з голови до ніг вкриє і що більше мені років то коса моя довшає я

її не підрізаю бо нема таких ножиць на світі щоб мені трохи коси ними втяти тому коса росте

з роками і за рік виростає волосся на півліктя і коли я зовсім стара буду то волосся буде

більше ніж мене бо на старість люди зсихаються тіла стає менше то я буду саме волосся на

старості

страх такий на мене находить часом що ми з тобою там не побачимось розминемося що я

тебе не знайду коли до тебе прийду то ти мене зустрінь щоб ми з тобою більше не губилися

щоб ми були удвох так мені жаль що так коротко ми пожили з тобою у нашому домі в лісі

так мало потім уже і сміхом у нас пахнути перестало тільки ледь-ледь по самих кутках то я

все ходила до твого сміху принюхувалась до галоччиного та журилась і все більше моєю

журбою пахло і квіти я такі зажурені вишивала стебла їхні аж пальці мені кололи приготуй

дім для мене щоб було нам куди піти коли я до тебе прийду хочу щоб ти чекав на мене

веселкою хотіла би прийти до тебе

сіль у нас є вдома чи нема Іван питає є кажу а що то як є то чого ти страви ніякої не солиш і

сьогодні і вчора і позавчора так ти ж теж борщ не посолив бо думав що солі нема є сіль

тільки мені нічого солоного не хочеться кажу і сама собі дивуюся що це я все без солі почала

їсти і зненацька собі подумала що це мабуть я завагітніла і засміялась тихенько не так до

себе як до дівчинки яку чекаю це ми вже удвох живемо а я ні сном ні духом нічого не відаю

але ще Іванові не казала щоб почекати ще пару днів та впевнитись за тиждень уже навіть не

сумнівалась і все мені страви без солі хотілось а потім почало яблук хотітися тільки трохи

присолених то я все яблука з сіллю їла і шукала де квасець росте бо мені хотілося кислої

трави пожувати вже тоді Іванові сказала він від того дня став мене знову щодня на руках

носити навколо хати

суниці мені сьогодні наснилися ніби я збираю суниці в мальований глечик бо прийдуть до

нас додому гості то треба їх суницями нагодувати і не знаю що то за гості будуть бо ніби й

нікого не кликала і вже як назбирала йду додому і дивлюся на свої ноги як вони йдуть і

думаю що вони ж брудні і треба їх вимити бо негоже гостей із брудними ногами приймати то

я вдома води нагріла налляла у миску таку гарячу що пече і ноги одразу не встромиш тільки

потрошки але така вода добра тоді ноги добре відмокнуть і довго так сиділа аж поки вода

прохолола і я тоді взула нові черевики суниці висипала у два горнятка а два порожніми

залишила і стою на порозі гостей виглядаю лице сонцеві підставляю бо сонце таке тепле і

суниці пахнуть на всю хату зранку прокинулась і дивуюся що таке мені наснилось і все

сміюся до себе що буває ж таке і так увесь день що тільки роблю то все сміюся до себе

тихенько тоді я вже сама жила бо як мені сімнадцять сповнилось мачуха вийшла заміж до

києва аж на шулявці стала жити то хата моя знов повеселіла і так я вже третій рік сама жила

питали мене часом чи не страшно мені жити в лісі самій чи не сумно ні сміюсь боятися мені

нічого бо я у лісі все знаю боятися лихої людини треба та від лихих людей Бог мене стеріг а

сумно в лісі мені ніколи не бувало того дня надвечір прийшов до мене Іван спитати чи хочу з

ним одружитися чи ні бо каже цілу ніч не спав і все про це думав і весь день невиспаний

ходжу то якби сьогодні не спитав то ще й другу ніч мабуть не заснув би я сказала що хочу то

вже цю ніч будеш спати собі спокійно він тоді повеселішав і каже що суниць мені приніс

збирав по дорозі як до мене йшов будемо тоді суниці їсти я сміюся думаю що мабуть ці

суниці мені й наснились які він сьогодні визбирав

трави коли в лісі дозрівають то він весь аж шумить дивується я коли йду траву збирати то

все мій кіт зі мною ходить теж трави нюхає і гризе листя тільки ми з котом різних трав

шукаємо бо є трава що може людину врятувати а є трава що може людину загубити то тих я

не чіпаю галочка як підросла то теж любила зі мною ходити братик-і-сест-ричка їй

подобались ті що цвітуть синім білим і жовтим і все вона питала чого вони так звуться бо

були собі братик і сестричка і як мами в них не стало батько привів мачуху додому а мачуха

їх незлюбила і з дому прогнала то пішли вони в ліс журячись і зацвіли там квітками щоб не

розлучатися як це не розлучатися питає галочка так щоб завжди удвох бути то ми з тобою

мамо теж не розлучимось бо ми все удвох ходимо

увечері виходжу на ґанок сяду і все мені передумається що у житті було день за днем

миготить перед очима і солодкого було і гіркого горя правда більше випало може так і треба

хоча може то ще й не більше того горя як у інших бо кожному своє горе перстеник твій і досі

у мене на пальці бачиш пальці у мене не змінились тонесенький бо був найдешевший

пам'ятаєш як ми гроші на нього шукали по всіх кишенях бо не вистачало та він мені

найдорожчий був тоді і дотепер дорогий хоч думаю собі що і персня мені не треба було і

нічого не треба щоб тебе пам'ятати бо я все пам'ятаю нічого не забула а туди до тебе то я вже

ні персня не братиму нічого не візьму там уже не знадобиться бо ми вже тоді розлучатись не

будемо

черевики всі стежки пам'ятають якими ходили вони пил із усіх доріг збирають навіть як його

пообтрушувати то він усе одно залишається у тріщинках на підошвах і вже людина не згадає

кудою вона ходила а черевики все пам'ятають все у собі збирають як чужі черевики взути то

це так ніби трохи чужим життям пожити тим що вже було я часом взуваю татові черевики як

він ляже подрімати і ходжу навколо хати далеко не заходжу бо незручно бо ж вони великі і з

ніг злітають і вже як довго походжу то починаю ніби його думками думати і кроки інші

робляться важчі вже якісь не мої тоді я лякаюсь і біжу до хати черевики у сінях залишу і тоді

мені легше робиться бо не можна чиїмось життям жити тільки своїм можна яблук мені дуже

часто хочеться я без яблук не могла би жити щороку яблук чекала тільки до яблучного Спаса

яблук їсти не можна треба уже після свячені навіть якщо й до церкви піти нема як то нічого

бо на Спаса Бог усі яблука на всіх яблунях посвятить ота роса що на яблуках на Спаса то

небесна вода то я щороку Спаса чекала щоб уже яблук наїстися дочка у мене теж яблучна

була тільки так швидко покотилось від мене моє яблучко червонобоке Бог свої яблука

забирає до себе коли хоче ми всі Божі яблука які котяться по всіх усюдах як виходить то

швидко то повільно то далеко то близько одні яблучка губляться інші розбиваються як із

самої верхівки падають то тих яблук мені завжди найбільше шкода було що вони побиті такі

і їм боляче ті яблука мені завжди найбільше смакували а ті що підгнилі то тих також було

жаль бо вони ніби гірші нікому до них діла немає то я і тих не викидала пообрізаю те що

надгниле потру то вже й мені начинка у пиріжки чи пирога яблучного спечу крихти як із

пирога лишаються то я їх не викидаю а пташкам висипаю за покійні душі ті яких уже ніхто

не пам'ятає а їм пам'ять потрібна то коли пташки крихти видзьобують душі тоді радіють

червонобокими яблуками я милуюся пообтираю покладу на підвіконня то вони у мене до

самих морозів на вікні лежать як сонця вже надворі похмуро сонце рідко коли вигляне а у

мене на вікні червоне сонце око тішить дивлюсь я на ті яблука думаю що наприкінці Бог усі

свої яблука в кошики позбирає і ті найкращі червонобокі і ті що побились як на землю

падали і ті підгнилі червою поточені всім місце знайдеться і ніяке яблучко не загубиться

яблука квашені найліпші вдаються із антонівок вони пізно стигнуть і солодшають тільки як

пожовтіють а то вони все кислі у нас квашені яблука цілу зиму стоять у сінях у дубовій діжці

бо в сінях наших холодно запускаю руку в діжку виймаю яблуко солома до нього

поналипала я її теж обсмокчу бо вона вся в тому соку який яблуко випускає і рука в мене теж

у солоді по лікоть іще довго яблуками пахне а сушені можуть бути які завгодно і з дичок

вони добрі я люблю собі насушити яблук на зиму а потім узвар варити беру торбу і йду до

своєї яблуні яблук я не зриваю беру тільки ті що на землі лежать а ті що на гілках висять тим

треба ще на дереві побути я їх не чіпаю а як назбираю повну торбу тоді сідаю з яблунькою

поговорити все їй порозказую я все їй жалілась як мачуха мені вже дуже допече яблунька

мене втішала казала що моя доля мене не обмине і що все добре буде щоб я не журилась я

біля неї плакала коли дізналась що Іван більше не повернеться казала що руки у мене за ним

болять і серце і що треба було мені його руками міцніше тримати тільки ж не вийшло у мене

його втримати то яблунька разом зі мною тоді плакала а коли галочка від мене полетіла то я

як поховала її прийшла до яблуньки півночі проплакала так і заснула а як прокинулась то вся

була в яблуневому жовтому листі яблунька моя за півночі пожовтіла і обсипалась питаю її

що таке сталося а вона каже я тебе хотіла вкрити щоб ти не замерзла бо земля вже холодна

так вона мій біль узяла собі що в неї все листя вижовкло то мені тоді було так добре що я не

сама бо яблунька є в мене є кому свої жалі вилляти яблунька мені все казки розповідала про

золоті яблука і про коня золотогривого і про шовкову траву і про дівчину яку мачуха хотіла

зі світу звести і яблуко їй отруєне дала і про білу троянду яку дочка просила батька їй

привезти з ярмарку і про дівчину яка залізні черевики стоптала і залізну палицю стерла поки

свого нареченого відшукала і про дідову дочку й бабину дочку і про чарівний черевичок я

слухаю а сльози у мене з очей котяться я їх і не витираю щоб казки не перебивати це ж і про

мене можна казку розказати яблуньку обійму міцно думаю що може якби я була яблунькою

мені би легше жилося не так би боліло тільки люди не так живуть як дерева ти все мене

сльозами поливаєш яблука будуть солоні родити яблуня каже я всіх казок що знаю від яблуні

навчилась і все плакала як слухала а яблука солоні ніколи так і не вродили

грудень 2003-2006