Текст книги "Роман про Батьківщину"

Автор книги: Дзвінка Матіяш

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 9 страниц)

Якісь відморожені частини розморожуються, і стає тепло й радісно. Але потім вони знову

заморожуються, і тоді вже мало що помагає. А часом я просто думаю про те, що дощ

надворі, і що під осінні дощі добре читаються книжки, і що, може, було би добре ліпити

глечики, шити сандалі чи плести пояси – себто те, чого я не вмію, і що буде день, коли і я

зникну із поверхні землі, зникну назовсім, і я не знаю, що буде потім, не сумніваюся тільки в

тому, що світ, який залишиться без мене, – красивий. Ґеник сказав мені, що хотів би бути

архітектором і будувати мости через річки, щоб люди могли переходити з берега на берег

одні одним назустріч. Правда, потім він додав, що хотів би будувати крематорії – це теж

наче мости у вічність. Отак він пафосно промовляє, хоча потім обов'язково додає, що

вічність його не цікавить. Часом я йому вірю, а часом ні. Бо коли він туди нарешті потрапить

і побачить усе це, як воно є, на власні очі, він уже не зможе так думати і говорити.

А я? А чим я цікавлюся? Чим наповнюю своє існування? Чим годую своє тіло і живлю свою

безсмертну душу? Тіло моє немічне, душа моя виснажена. А це певна ознака того, що ні

тілові моєму, ні душі не пасує те, що я їм пропоную. Отой джанк-фуд, який я їм уперто

підсовую. Погано все це й невтішно. О Боже Боже мій Ти покинув мене знову так невчасно

чому Ти постійно нас покидаєш хоча ні Ти завжди поруч бо Ти всюдисущий це ми грішники

Тебе не помічаємо бо ми взагалі всього не помічаємо я занадто мало з Тобою розмовляю

Боже і взагалі це я не звертаю на Тебе уваги а не Ти на мене ах Господи мені все так важко

зрозуміти мабуть Ти мудро придумав цей світ тільки я постійно гублюся в ньому і мої речі

губляться. Губляться мої гребінці та рушники, зубні пасти й щітки, авторучки й інші потрібні

мені предмети, які ще хоч трохи полегшують моє тут перебування. Здається, мені зовсім не

допомагають ангели, яких Ти призначив мені допомагати, я не знаю, чим вони при мені

займаються, може, вони знають, чого саме мене позбавляти, надто багато вони в мене

відбирають, мені здається, що це вкрай нечесно, але їм видніше, їм завжди видніше. Ах

Господи невже я знову купила квиток не на той поїзд що мені треба і він пропаде бо в мене

часто таке буває і я знову поїду в не зовсім потрібному мені напрямку автобусом душним і

смердючим із розпанаханими кріслами як мертві плюшеві ведмеді і з вікнами що ніколи не

відчиняються і пасажири задихаються як риби на березі хапаючи ротами безбарвне повітря

пропахле бензином чоловічим та жіночим потом дешевими дезодорантами ґумовими

підошвами сандалів кедів кросівок смаженими котлетами з цибулею вершковим морозивом

підкислими від спеки полуницями Знову я кудись не туди поїду, і в кишені в мене буде

невикористаний квиток на поїзд, на який мені знову не вдалося сісти. Як нерозумно я

розпоряджаюся своїми грішми своїми речами своїм часом своїм життям усім що в мене є

хоча насправді в мене нічого немає. А те, що в мене є, воно також належить Тобі. Господи

мені цікаво за що Ти відбираєш від нас свої дари хоча якщо Ти даєш їх ні за що то певно

можеш відбирати ні за що принаймні такою мені видається Твоя божественна логіка хоча що

мені може видаватися хіба я щось тямлю у божественній логіці але просто мені іноді стає

страшно що ось бувають талановиті поети і Ти раптом відбираєш у них їхній дар і вони

перестають писати вірші і перестають говорити про світ такою дивною мовою від якої

перехоплює подих небо наді мною хитається зірки тремтять і здається зараз почнуть

осипатись як краплі з дерев після дощу чомусь вони перестають розмовляти з каменями

деревами хмарами річками та іншими водоймами або може вони й говорять тільки ті їх не

чують часом ти забираєш у співаків голос у малярів певність руки у гончарів їхню глину і

вправність пальців в інших забираєш зір забираєш слух забираєш сили забираєш упевненість

багато чого забираєш може це тому що коли в нас уже зовсім нічого не залишиться ш

думатимемо тільки про Тебе якщо зможемо тоді думати тільки я не знаю чи в усіх так вийде

підняти зір до неба і просто дивитися на Тебе не знаю чому Ти нас цим так випробовуєш

урешті-решт Ти в нас забираєш життя яке Ти нам дав тоді коли вважаєш за потрібне тільки

ми не завжди готові Тобі його віддати не завжди готові відпустити своїх друзів своїх братів

до Тебе коли Ти простягаєш по них руки. Часом ми самі хочемо позбутися цього Твого дару,

віддати нарешті Тобі це життя, бо у нас нічого з ним не виходить, тільки кажуть, що Ти не

приймаєш таких життів, кинутих Тобі під ноги, а може, приймаєш насправді? кажи іноді

зрозуміліше чого Ти від нас хочеш і не забирай у нас усього бо часом нам так потрібні наші

пам'ятки фотографії листівки записники олівці засушені листочки іграшки наші собаки у нас

так недовго жив кавказький вівчарка джура якого отруїли за те що він був дуже розумний

наші улюблені книжки фільми люди до яких ми так звикаємо може найцінніший наш дар це

ми самі і коли Ти позбавляєш нас цього дару ми перестаємо бути нас уже немає залишаються

тільки кості обтягнені шкірою залишається глина адже ми глина так Господи прах під

Твоїми ногами прах під ногами у себе і коли ми вже розсипаємося наші безсмертні душі

плачуть чому так часто плачуть наші безсмертні душі Господи?

раз два дерева три чотири вийшли звірі п'ять шість пада лист сім вісім птахи в лісі дев'ять

десять одинадцять дванадцять я колись у дитинстві як не могла заснути уночі хотіла

дорахувати до мільйона і ніколи у мене не виходило і я засинала щонайпізніше на десятій

тисячі і щоночі починала спочатку хоча насправді треба було продовжувати дуже багато в

мене було таких безсонних ночей

я руками тримаюся за поруччя сходів я обережно спускаюся бо мені все здається що я впаду

і не зможу підвестися сама так було одного разу декілька разів ах Господи чому Ти мене не

підтримуєш так важко ходити Твоїми сходами Твоїми дорогами іноді я просто хочу щоб

мене нарешті вимкнули або може краще перегоріти як лампочка просто так непомітно для

інших і нічого не буде на моєму місці хоча лампочки залишаються у них всередині просто

рветься нитка інколи мені здається що я насправді жодного місця не займаю тому нічого по

мені не може залишитись але це буде так як Ти захочеш справді так тільки воно й може бути

бо від мене особисто мало що залежить майже нічого це все Ти вирішуєш

із пальців у мене знову виростають квіти тільки тепер вони не чорні а різнокольорові часом

мені хочеться щоб це були півники і тоді я думаю про поета який написав вірш про лебедя як

я за ним скучаю за лебедем якого мені також хотілося б побачити на якомусь озері на якійсь

річці на якомусь небі я хотіла би думати тільки про те що красиве такою довершеною красою

тільки тепер я вже не зможу ні бачити тебе ні пам'ятати тебе ні думати про тебе ні згадувати

тебе нічого не зможу зробити для тебе не зможу приходити до тебе не зможу йти від тебе

фіранка на вікні як сукня у нареченої квіти з покрученими стеблами маки іриси та польові

лілії які не турбуються чи вони комусь подобаються а живуть як і повинні жити польові лілії

живуть світлими від поганого харчування шкіра на руках зсихається і стягується шкіра на

обличчі стягується і пече може вона пече від чогось іншого нігті нагадують потрісканий

асфальт тобі не вистачає вітамінів тобі не вистачає певності тобі ще дуже багато чого не

вистачає жити повільним і дуже спокійним життям в очі тобі наливається світло сонячні

криниці в очах у тебе дівчинко заплющ очі і не розплющуй їх дуже довго сонячні зайчики

граються на твоїх щоках сонячні зайчики визбирують твої сльози

годинникарі роблять годинники лялькарі роблять ляльок квітникарі працюють у своїх

квітниках садівники доглядають свої сади таксисти приростають руками до керма я не знаю

до чого я хочу щоб приросли мої руки навчи мене чогось моя земле лагідна

Хочу мати дочку, сьогодні я зрозуміла це і зраділа. Дівчинку, яка виростатиме у мене під

серцем, як квітка. Дівчинку, яку поїтиму молоком свого тіла. Дівчинку, що буде частиною

моєї шкіри. Дівчинку, в якій упізнаватиму себе. Дівчинку, з якою ходитиму вулицями і

розповідатиму їй різні історії. Бо я знаю багато цікавих історій.

А тепер у мене немає нічого ні для кого. У мене навіть себе немає для себе самої. Мої дні

розсипаються непомітно, я ніби не звідси, я ніби з іншого часу, тому я вчуся чекати і вчуся

терплячості, я стаю кухлем, який чекає, поки в нього наллють молока чаю кави води квасу

пива дешевого вина, я стаю авторучкою, яка чекає, коли її візьмуть до рук і почнуть писати

нею листа записку вірш роман або малювати на аркуші паперу квіти кораблики будинки

жіночі обличчя у стилі модільяні лабіринти хрести літаки що летять до своїх аеродромів, я

стаю корабликом, який чекає, поки вщухне буря у калюжі, бо тут щойно проїхав автомобіль,

і його власник чи власниця пустить його у плавання, я стаю дзеркалом, яке чекає, поки в

нього загляне молода і втомлена жінка юна дівчинка з великими очима, повними подиву, я

стаю фарбою, яка чекає, поки у неї вмочить пензля сумний художник, який малюватиме

сонце на склі на стінах на підлозі, я стаю дверима, які чекають, коли їх відчинять і зайдуть у

кімнату з високою стелею, я стаю деревом, яке чекає свого цвіту, яке чекає своїх плодів, яке

чекає, коли з нього осиплеться жовте листя, я стаю світлом, яке чекає тих, кому воно має

світити

здається все навколо плавиться я також плавлюсь як твердий сир тільки я не такого жовтого

кольору від спеки у мене починається тобто загострюється атрофія мозку мислення почуттів

відчуттів голосу на лобі виступають краплі поту і над верхньою губою це ще більш

неприємно ніж на лобі але немає сенсу витирати цей піт бо все одно через хвилину максимум

він виступає знову одноразових серветок не вистачить у мене в кишені є старий картатий

носовичок але я не хочу ним користуватися тому що він у мене останній хоча у кишені він у

мене вже лежить декілька місяців це точно мені його шкода тому що мені багато чого і

багато кого шкода носовичків і людей я не хочу ні про що думати надворі 35 градусів вище

нуля може навіть 38 а там де зовсім погано може бути й сорок це дуже важко щодня по

скільки градусів куди вони дивляться там у небесній канцелярії хоча здається в інших

країнах ще гірше у Франції в Італії в Іспанії у Німеччині там де пересихає ельба а також на

всьому африканському континенті і в америці північній та південній добре що я не там а тут

хоча тут мені також погано від спеки небо дуже високе і яскраве на нього важко дивитись очі

сльозяться і я починаю думати що обов'язково треба піти і купити лампочку бо у коридорі

перегоріла лампочка і якщо її не купити то там не буде світла і не буде нічого видно нікому і

мені також і якщо я її не куплю то ніхто її не купить і коли прийдуть мої друзі доведеться

зустрічати їх у темряві і вони мене не зрозуміють їм це може не сподобатися може вони

образяться і підуть геть тому обов'язково треба купити лампочку треба зробити над собою

зусилля треба зібрати волю в кулак у правий а якщо не допоможе то і в лівий і встати і

обов'язково піти по лампочку не забути взяти гроші поки що вони у мене є на лампочку мені

вистачить треба купити лампочку і хліба насущного тому що його також немає додому треба

хліба й світла може ще чогось треба але цього я не можу згадати я тільки думаю як добре що

мені не треба цигарок наприклад алкогольних напоїв від цього всього я дуже спокійно можу

відмовитися тобто мені навіть відмовлятися не треба бо мені це все взагалі ніколи не треба

воно мені ні до чого мені треба тільки лампочка та й то навіть не мені а в коридор щоб мої

друзі бачили тому що мої друзі для мене дуже важливі і хліб тому що він усім потрібен я

куплю батон і насмажу моїм друзям грінок із тертим сиром тільки спочатку треба щоб у

коридорі було видно я вкручую лампочку і тепер у коридорі світло я заплющую очі і потім

знову їх розплющую світло навколо мене залишається

я хочу тобі сказати я вже давно хочу тобі сказати тільки не так голосно треба говорити ми

одне одного все одно почуємо пахне розплавлений асфальт і тремтять пелюстки білих і

червоних гладіолусів я не знаю чому ти вирішив що треба мені подарувати гладіолуси хоча

ні я люблю гладіолуси це я просто так кажу тому що я багато чого кажу просто так не

думаючи коли розгублююсь і не знаю що сказати це насправді дуже добре що ти даруєш

мені гладіолуси що вони білі й червоні що вони від тебе руки в мене вологі це все спека

бабуся продає груші вона витирає мокре обличчя рукавом краплі поту в неї над губами я

думаю що біля неї пахне домашнім коров'ячим молоком іще від когось пахне свіжою

молодою петрушкою прянощами і пашить жаром із кіоска в якому засмаглий молодик готує

шаурму люди говорять і їхні голоси на спеці міняють свої кольори я кохаю тебе більше за

життя білі і червоні і сині квіти гойдаються навколо мене багато квітів люди впадають

хвилями у підземний перехід метро і хвилями викидає їх назовні ми здається їм заважаємо

треба було би відійти тільки ноги вростають у розплавлений асфальт більше за життя тебе

кохаю краще ми відійдемо куди нам іти з тобою руки очі плечі нігті на руках і на ногах

тремтячі повіки білки з почервонілими прожилками пушок на щоках матова шкіра темно-

коричневі цятки родимок раковина вуха краплі поту над губами губи тремтять кохаю тебе

більше за життя

Я закушую губи, я закушую губи легенько, бо вони у мене і так пошерхлі і завжди трохи

щемлять, і мені все доводиться користуватися бальзамом для губ – усі 12 місяців, бо взимку

і влітку в мене болять губи Мої знайомі навіть дивуються, бо майже щоп'ятнадцять хвилин я

починаю шукати по кишенях куртки чи наплічника тюбик бальзаму і пояснюю, що в мене

завжди шерхнуть губи, хоч яка там пора року. Мої знайомі часом співчутливо кажуть: тобі

просто не вистачає вітамінів. Мені й справді не вистачає вітамінів. І багато чого іншого мені

також не вистачає.

мама насмажить нам млинців із яблук ми будемо їсти їх зі сметаною тато зварить нам міцної

кави всім крім мами бо вона її ніколи не п'є вона п'є тільки слабенький чай або кидає у

кухоль листочки м'яти і заливає їх окропом і п'є цю зелену воду каже що так їй найкраще ми

сідаємо за стіл усі разом і за столом більше немає місця з нами також наш рудий пес це було

так страшенно давно тепер у нас на кухні порожньо стіл накритий іншою скатеркою і ми не

сідаємо за нього разом

Нам бракує аристократизму, нам бракує свободи думки, нам бракує щирості висловлювання,

і культури взаємин, і економічної стабільності, і бізнес-етики, кондиціонерів у громадському

транспорті, цілодобового безкоштовного інтернету в університетах та поза ними, також

безкоштовних цілодобових туалетів і високої заробітної платні для вчителів, лікарів та

інших, до них подібних, ах, моя дорога батьківщино, розташована майже у самому серці

Европи, як нам із тобою не пощастило. Хоча тобі з нами, здається, також.

Коли не вдається заснути, я з головою накриваюся ковдрою і розповідаю собі казку. Була

собі принцеса, вона любила принца, і принц також її любив. Вона жила у великому

декількамільйонному місті, де на вулицях було багато людей і машин. Принц жив у тому ж

самому місті, але зустрічалися вони завжди у принцеси вдома. Він приїжджав до неї

щовечора останнім поїздом метро і піднімався ліфтом на 16 поверх її будинку, бо принцеси

мають жити дуже високо, інакше які ж вони принцеси. Він приносив їй різні квіти, залежно

від пори року, хоча вона чомусь найбільше любила іриси, бо їхній запах нагадував їй

дитинство, коли вона була ще зовсім маленькою принцесою, і гралася в різні ігри, і ходила в

гості до квітів, бо квіти тоді були її найкращими друзями. Вони бралися за руки що в

передпокої, бо так їм було дуже добре, вони йшли до кухні пити китайський чай або каву по-

східному, і принцеса дивувалася, що принц такий утомлений і так мало говорить. Потім вони

вмикали музику й ішли на балкон, якщо було тепло, і дивилися на зорі, і якщо зірка падала,

принцеса задумувала бажання, – щоб вони завжди були разом і ніколи не сварилися – вона

була певна, що її бажання здійсниться, тому що всі бажання принцес здійснюються.

Сьогодні я познайомилася з бомжем, якого звати Боря. Він став кишеньковим злодієм, хоча

міг би співати, бо в нього непоганий спух і голос. Хоча, здається, співати він і так може сам

для себе, а обкрадаючи перехожих та пасажирів метро, він заробляє собі на хліб. Але це

тільки мої домисли, насправді я не знаю, чи він заробляє на хліб, чи на щось інше, чи, може,

він узагалі не тим займається, а просто розповідає байку про себе, у яку, звичайно, можна

повірити. А можна цього й не робити. Я сиджу на сходах у підземному переході і слухаю

музикантів, які тут щодня грають. Боря підходить, і сідає поруч, і починає підспівувати «я

тебя никогда не забуду», і в нього справді добре виходить. Він дуже пильно дивиться на

мене і запитує: «Ну, то що, я теж міг би співати, правда?» Від Борі пахне спиртом, у нього

сумні темно-карі очі побитого пса. Я думаю про те, що дуже часто можна зустріти людей із

очима бездомних собак, люди часто трохи так, як пси, так живуть і так помирають, хворіють

на такі самі хвороби і виляють хвостом, коли їм якась добра душа кине кусень хліба. Мені

здається, що я також останнім часом живу, як пес, тиняюся містом, утікаю від машин і від

п'яних, щоб вони мене не зачепили, а коли втомлююся, сідаю в підземному переході з

підібганим хвостом і роззираюся навколо жалібними очима. Я безпородний дворняга. Бо в

породистих псів нашийник і медаль на шиї, і шерсть чиста розчесана й лиснить на боках, бо

господарі про них піклуються і годують м'ясом. А в мене боки позападали, і я тремчу від

холоду. Бездомним собакам завжди холодно, вони все шукають місць, де можна зігрітися. Я

киваю головою і кажу: «Правда», – бо я справді думаю, що він міг би співати, тільки з

якихось причин у нього це не вийшло. Боря задоволено посміхається, у нього посмішка

маленького хлопчика, котрому подарували машинку, яку він дуже хотів мати, чи м'яча, чи,

може, йому нарешті вдалося підтягнутися на високій перекладині, і запитує в мене: «Правда,

ти також займаєшся музикою?». Мені не хочеться розчаровувати Борю, але брехати також не

дуже хочеться, і я чесно відповідаю: «Ні». «Але ж ти можеш співати?» – не здається Боря і,

певно, навіть не припускає, що я можу відповісти, що нічого я не вмію і не можу. Я радісно

киваю головою, так мені хочеться його втішити, і, щоб він не сумнівався, доспівую «я тебя

никогда не увижу». Борі подобається, він і собі підхоплює: «защищая тебя от простуды», і

ми співаємо разом. Боря підсовується ближче, запах спирту змішується з іще якимись

запахами, і запитує: «Слухай, а кого ти чекаєш?» Я можу відповісти будь-що, бо на це

запитання є тисячі можливих відповідей: коханого, чоловіка, друга, брата, сестру, подругу,

матір, батька, друзів, із якими ми підемо зараз десь приємно збавляти час, але мені не

хочеться обирати жодну із цих численних відповідей, і я відповідаю, що нікого не чекаю.

«Нікого не чекаєш?» – у Бориному голосі звучить непідробне здивування і навіть трохи

переляк. «Так ти його не чекаєш? Треба чекати». «Я нікого не чекаю, я просто музику

слухаю». «Музику? Ну, музику, може, й можна», – каже Боря невпевнено, ніби

сумніваючися, чи так можна: нікого не чекати, а слухати музику, чи, може, все-таки краще

чекати на нього, а якщо вже тут музика, то її й без того почуєш. «Точно не чекаєш? То він

що, зовсім тебе не любить? Таку красиву не любить?» Боря дивиться на мене із непідробним

співчуттям, присувається ближче, я можу схилити голову на його плече, заплющити очі, тоді

буде затишно й зручно, але не хочеться. І ми просто разом слухаємо музику, дуже довго, а

може, й не довго, просто я вже не знаю, що відбувається з часом, може, часу більше немає.

«Ну, мені пора», – раптом каже Боря, схоплюється і вже поривається кудись іти, але раптом

нахиляється і каже мені на вухо: «Он той, із гітарою, так він завтра буде з ментами

розбиратися. Точно. Виженуть його. Бо він їм там не проплатив за місце. Я тут усе знаю.

Усікаєш?» «Усікаю», – кажу я уже в спину Борі, який іде так, ніби щось загубив, але що

саме, не пам'ятає, або забув, куди йому йти і бурмоче: «я подумаю, Боже всевышний». І я

собі мислю, що, може, й мені слід зробити те саме.

Ніхто не може мені закинути неповаги та нелюбові до батьківщини. Хоча до дочки Ієфая

мені далеко. І в цій справі, і в інших. А якщо вже про дочку Ієфая, то йшлося насправді не

так про любов до батьківщини, як про гарячкового чоловіка, нерозважні обіцянки та жінку з

великим серцем. Але нелюбові до батьківщини мені все одно ніхто не закине.

І во віки віків. Хтось про когось думає, а хтось когось уже навіть не пам'ятає. Я випорпую

монети з кишені й розумію, що мені ні на що їх не вистачить. Ні на що. Може, це й краще.

Можна віддати їх комусь із численних жебраків у цьому переході. Віддати останнє й

залишитися без нічого і без нікого. Але із собою. Ми підемо зі мною в кіно. Ми підемо зі

мною кататися в метро. Ми підемо зі мною їсти фруктове морозиво. Ми підемо зі мною до

бару пити гаряче вино. Ми підемо зі мною в порт дивитися на кораблі. Ми підемо зі мною до

магазину купити кефіру Ми підемо зі мною на пошту й купимо телефонну картку. Ми

телефонуватимемо спершу знайомим людям, а потім незнайомим. Може, хтось підніме

трубку і скаже нам щось добре і підбадьорливе. Потім ми зі мною підемо вулицею з

відчуттям, що все у нас складається якнайкраще.

Коли закінчується літо пісок на приморських пляжах білішає коли закінчується літо

закінчуються пляжні любові вони везуть із собою додому спогади про них в кишенях губи

твої пахнуть динями та абрикосами руки твої витягуються на багато кілометрів щоб мене

обійняти востаннє я думаю що у твоєму волоссі ще є морська сіль але швидко її не буде вона

вимиється міською водою ти будеш мене згадувати ти будеш за мною скучати я не знаю чи я

запитую чи стверджую хіба не все одно я заздрю піскові бо твої сліди ще залишаються на

ньому заздрю поїздові який може відвезти тебе куди ти хочеш заздрю подушці на яку ти

опускаєш голову заздрю твоїм снам у яких ти солодко усміхаєшся заздрю асфальтові по

якому ти ходитимеш заздрю ескалаторам на які ти так довірливо ступаєш не дивлячися під

ноги вони везуть тебе глибоко під землю заздрю людям які можуть тебе бачити щодня яким

не треба попередньо домовлятися з тобою про зустріч які просто приходять до тебе в гості

заздрю твоїй матері вона знає тебе найдовше

Сьогодні Я бачила в метро сивого дідуся, що плакав. Сльози не встигали викочуватись у

нього з очей, бо він підбирав їх пальцями, підіймаючи окуляри, хоча навіть якби сльози

викочувалися, то все одно губилися б у глибоких зморшках його щік. І я думаю про те, що

завжди я отак спостерігаю за людьми, про яких нічого не знаю, бо бачу їх уперше та

востаннє, і мене вражають чи ранять їхні історії, про які я теж нічого не знаю.

Якісь ідіоти женуться за мною вулицею і жбурляють у мене камінням. Я пес, маленький

чорний цуцик, мені важко бігти, тому що я тільки недавно навчився бігати, раніше у мене

виходило тільки ходити, перевалюючися з боку на бік, бо я не вмів зберігати рівноваги.

Мабуть, це тому, що я дуже маленький і тільки нещодавно почав жити без мами. Я не знаю,

де мама, мабуть, вона залишилась жити там, де я народився, але я не знаю, де це. Моїх

братиків віддали іншим людям, яким вони сподобалися. Я нікому не сподобався, можливо, я

не дуже гарний як на людське око, я цього теж не знаю. Думаю, що моїй мамі я подобався,

мабуть, вона хотіла би, щоби я з нею залишився, тільки цього не хотів її господар, бо він не

може жити у двокімнатній квартирі на десятому поверсі, де двоє собак, і кіт, і хом'як, і

папуга із зеленим хвостом, який смішно кричить на господаря. Тому мене треба було комусь

віддати, а що мене ніхто не захотів узяти, мене довелося винести надвір і посадити біля

контейнерів зі сміттям, аби мене хтось підібрав. Я не знаю, що таке «підібрати». Мабуть,

хтось мав би привести мене до себе додому і знайти мені іншу маму, і щоб у неї було

молоко, і щоб я міг їсти досхочу, і щоб у неї була довга шерсть, у якій тепло спати, бо мені

треба багато спати, щоб рости і вміти зберігати рівновагу, бо рівновага дуже потрібна

собакам, і людям також. Мені не подобалося сидіти біля контейнерів зі сміттям, бо було

холодно, накрапав дощик і шерсть у мене змокла. І запах був поганий від цих контейнерів,

смердючий і кислий, а мені так хотілося, щоб запахло молоком і моєю мамою, і щоб не було

мокро, і щоб можна було згорнутися в клубочок, уткнутися носом у її шерсть і міцно й довго

спати. Я думаю, мама також без мене сумує, вона дуже не хотіла, щоб мене несли до

контейнера, і жалібно дивилась на господаря, але нічого не просила, бо, мабуть, знала, що це

не допоможе. Мені стає дуже холодно й сумно, я починаю тихенько плакати, потім

голосніше, мене все одно ніхто не чує. І не бачить, бо надворі стає все темніше, цікаво,

навіщо господар виніс мене сюди увечері – мене ж ніхто не побачить і не зможе підібрати...

Здається, я спав і спав довго, не знаю, як мені вдалося заснути на такому холоді й без мами,

може, це тому, що я дуже довго плакав і втомився плакати, і заснув – сам не знаю, як це

сталося. Тепер мені хочеться їсти, тільки тут їсти нічого, я пожував трохи трави, мені так

хочеться маминого молока, але мами немає. А ще в мене дуже намокла шерсть, я хотів би

висохнути, тільки не знаю, що для цього треба зробити. Я вирішив, що піду звідси, бо не

хочу сидіти чекати, щоб мене хтось підібрав, мені це зовсім не подобається. Може, мене

підбере хтось лихий, тоді зі мною вже напевно нічого доброго не буде. А тепер за мною

женуться якісь ідіоти, вони жбурляють у мене камінням, я біжу дуже швидко, хоча я ніколи

не бігав, не знаю, як мені вдалося цього навчитися, тільки камінням не хочу щоб по мені

кидали це дуже боляче і образливо знову боляче і біжу щоб знайти маму тому що я не знаю

куди мені іще бігти хто іще міг би мене врятувати тільки я не чую її запаху її молока ніщо не

нагадує її довгої шерсті мамо вони кидають у мене камінням це боляче і дуже страшно чому

діти у людей такі жорстокі може вони так граються але це якісь дуже дивні ігри коли мама

гралася зі мною вона кусала мене за вуха але це зовсім не боліло тепер дуже боляче

Не можу спати, хоча дуже хочу заснути, щоб не думати. Думки білі, як біль, думки

сотаються, як біле полотно, чому я не знаю, як себе заспокоїти, як себе втихомирити.

смерть прийшла до художника і стала в нього за спиною поклала руку йому на плече і питає

це нічого що у мене такі холодні руки тільки ти не лякайся я прийшла не по тебе просто мені

дуже хочеться щоб ти намалював мій портрет тільки щоб я на ньому була дуже красивою і

щоб мене не треба було лякатися бо я дуже не люблю коли мене лякаються може я насправді

хочу порозмовляти з тими до кого приходжу тільки не кажи що ти теж боїшся і що не хочеш

зі мною говорити він думає що все просто і справді зовсім не страшно смерть як музика що

заколисує це так як гойдатися на морських хвилях йому подобається джарет може смерть

також любить грати на музичних інструментах у моєму саду каже смерть ростуть білі лілії у

моєму саду ростуть квіти з густими й важкими запахами які не кожен витримує часом я беру

з собою білі лілії до тих до кого приходжу або запрошую до себе в гості кажу ходімо у мій

сад подивимося на мої квіти мої квіти треба доглядати поливати виполювати бур'ян

а ще я люблю різні красиві речі великі півкруглі ванни у яких можна плавати

смерть сідає на ослінчик і каже що втомилася стояти вона ходить босоніж у неї брудні

ступні вона помічає куди я дивлюся і каже може ти хочеш помити мені ноги

я не заперечую не наважуюся заперечити бо хіба можна сперечатися зі смертю я приношу

тазик із теплою водою кипарисове мило й червону нову мочалку я навіть не встиг нею

скористатись бо купив її тільки вчора вона ще пахне супермаркетом та рекламними акціями

я здираю целофанову упаковку мочалка справді тверда й добра

я намилюю смерті ноги вона фарбує нігті матовим лаком один ніготь надламаний може вона

десь спіткнулася шкіра на п'ятах загрубіла а на великому пальці лівої ноги у неї мозоль я

змиваю мильну піну і думаю про чистий четвер про омивання ніг друзям і ворогам ближнім і

дальнім але не знаю до кого з них можна зарахувати смерть

друзі мої перестають мене пам'ятати ворогів у мене немає ближні часом мене щось просять

дальніх я сам іноді про щось прошу

я малюю картину жінка якій миє ноги чоловік обличчя жінки не видно обличчя чоловіка не

видно тільки його руки біля її ніг притягують до себе погляд

смерть стоїть у мене за спиною і сміється каже що ж ти не наважився намалювати мого лиця

хіба я негарна я відповідаю що не малюю його бо я його не бачив бо не наважився

подивитися на неї

смерть говорить які ви люди боягузи я цілком з нею згоден але від цього я не перестану

менше боятися

Я думаю, що все-таки не зможу заснути. Мені хочеться поговорити з тобою чи написати

тобі – про осінь, про дерева з вогняним листям, на які мені було так приємно дивитися з

вікна автобуса, і стало шкода, що я сьогодні не взяла з собою фотоапарата, що я завжди

забуваю його взяти саме тоді, коли він знадобиться.

Мені захотілося, щоб ми разом дивились на ті дерева, вони тобі сподобались би, ти

обов'язково сказав би зачудовано: «Дивись, які дерева>. І усміхався би до них, тобто ми

разом усміхалися б до тих дерев. За вікном я чую чиїсь голоси, потім тиша, а потім цокотять

жіночі каблучки. Жінка йде сама, поспішає, каблучки цокотять дуже швидко, жінки часто

так швидко ходять, коли повертаються додому самі пів на третю ночі.

Мені здається, що мої нічні кроки нагадують її ходу, хоча я не ходжу тут у взутті на

каблуках; маю на увазі поспішність – ми однаково поспішаємо у темряві.

Я дивлюсь у вікно вниз, але не бачу цієї жінки. Бачу тільки світляні яблука ліхтарів, що

розливають навколо жовтогаряче світло, білі машини на автостоянці та своє відображення.

На мені жовта футболка, якої ти ще не бачив.

Десь за стіною хтось вчиться грати на барабані. Я би хотіла побачити цього пізнього гравця.

Звуки одноманітні, глухі й трохи мене лякають.

Дуже багато що мене лякає. А ще більше засмучує. Сьогодні я розмалювала собі нігті у різні

кольори, щоби розвеселитися. Потім я ще думала про те, чому мені так нестримно хочеться

себе розвеселювати і чому не залишатися сумною. Клубки мого синього смутку також гарні.

І нігті я також можу малювати тільки в синє. Телефонує моя приятелька й каже: «Ти мені