Текст книги "Роман про Батьківщину"

Автор книги: Дзвінка Матіяш

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 9 страниц)

Дзвінка Матіяш

Роман про батьківщину

тим, кого люблю

ducle et decorum est pro patria mori

«Ще Красна Армія пройде по нашій вулиці, ось побачите», – каже тато нервово й

вимикає радіо, тому що все одно нічого не чути, бо глушать. Я думаю, що це, мабуть, буде

страшно, коли Красна армія йтиме нашою вулицею, і як солдати на ній помістяться, бо наша

вулиця вузенька, і навіщо їм це буде треба, й куди вони йтимуть, і що робитимуть, я не знаю,

мабуть, це буде щось погане, якщо їх буде багато, то й поготів. Мені цікаво, коли саме це

буде, може, нешвидко, і чи треба буде ховатися, і як пізнати, що це саме Красна Армія, а не

якась інша, я не знаю. І чим Красна Армія гірша за інші армії. І чому вона Красна – красна

може бути дівчина, а не армія. Я запитала про це в тата, він засміявся і сказав, що «красна»

– це російською «червона». Мені дивно, що армію так назвали, я спитала, чи є Зелена армія

або Синя, тато знову сміється і каже, що тепер немає, принаймні він не чув. Коли радіо

глушать, тато завжди дуже нервовий, мені теж не дуже подобається, коли всередині

радіоприймача щось починає вити, шипіти і слів, які дуже чітко вимовляє незнайома жінка,

вже не чути, хоча я й без того знаю, що вона має сказати «говорить радіо свобода», тому що

вона говорить це завжди, і, коли не глушать, її чути. Я не знаю, навіщо глушать і навіщо,

щоб люди нічого не чули, здається, в цьому є якась несправедливість, і це якось пов'язано з

Красною Армією і, може, навіть із її появою на нашій вулиці. Але я не хочу запитувати про

це в тата, він і так дуже нервовий.

Іще я думаю, що на нашій вулиці колись обов'язково буде метро, хтось також про це казав,

може, навіть тато. «Ще сюди метро дотягнуть, на нашу вулицю, ось побачите». Метро мені

подобається, тому я хочу, щоб його сюди дотягнули, мені дуже подобається їздити в метро,

правда, я не знаю, чи залишиться на нашій вулиці, де гуляти, якщо метро буде наземне, і чи

не заважатиме мені будівництво ходити до магазину та в інших справах, які у мене часом

з'являються. Іще я думаю, і ця думка мене дуже втішає, що коли на нашій вулиці буде метро,

Красній Армії вже не буде кудою йти. І тоді можна буде жити спокійно.

Тато вмикає радіоприймач на всю потужність, бо йому здається, що так він більше почує.

Більше чути тільки ревіння і свист глушильників. Тато нервово бігає по кухні, в одній руці в

нього хліб із маслом, у другій – горня з розчинною кавою. Бабуні не подобається, що тато

такий нервовий, вона каже йому: «Сядь, поїж спокійно, чого туди-сюди носишся?». Тато

відмахується від Бабуні, лівим вухом він майже притулився до радіоприймача, що стоїть на

холодильнику, бо більше його ніде поставити. Отак-от згорбившися, він намагається пити

каву й кусати хліб із маслом. І слухати радіо свободу. Бабуні не подобається, що тато так

стоїть, не подобається, що він махає на неї рукою, мовляв, нічого не чути, не заважайте.

Бабуня гнівається: «Сину, ти мене зовсім не слухаєш, дати б тобі доброї лупки, тоді знав би.

Кому кажу: сідай до столу». Тато знову махає рукою, Бабуня гнівається: «Ти чого на матір

рукою махаєш, немає на тебе бучка доброго». Шипіння і свист у радіоприймачі лунають на

всю кухню, тато ображено говорить: «Не дали послухати». «Бучка тобі, а не слухати», – це

Бабуня. «Ага, бучка, – тато хапає з кутка за шафою віник, вручає його Бабуні. – Ось вам і

бучок, я ще тут зараз ослона поставлю, ляжу, вам зручніше буде мене бити». Тепер уже

Бабуня відмахується від тата, каже, що у нього в голові вітер гуляє, я не знаю, чи це вітер,

мені здається, що в голові у нього, може, якийсь глушильник, а хто би витримав довго цей

свист і шипіння, ось тому він так нервово метушиться. Іще я думаю, що Бабуні насправді з

нами добре, бо ми в неї є, і на тата вона не дуже сердиться, тільки так трошки. Це добре, що

Бабуня з нами живе, вона вміє розказувати казки й іще багато чого вміє. І ще вона годує мене

хоптанкою: наллє молока в миску, покришить туди батона – і сама так снідає, і мене годує.

А часом вона смажить грінки – я їх люблю ще більше, ніж хоптанку. Бабуня спочатку зіб'є

яйце з молоком, потім вмочає туди скибки батона і кладе на сковорідку. Посипає грінки

корицею, це дуже смачно, краще за вівсяне печиво та за пряники, які часом приносить тато,

краще за марципани. Хоча я не знаю, що таке марципани, мені ще не доводилося їх

куштувати, просто Бабуня завжди говорить, коли мені хочеться чогось смачного і я не знаю

чого, мовляв, марципанів захотіла, а в мене немає марципанів, дитино, щоб тебе ними

потішити, і зітхає. Тоді мені стає дуже сумно, і чомусь шкода Бабуні, і вже нічого не

хочеться, навіть грінок, тоді мені здається, що це Бабуні треба, щоб її хтось потішив, а

марципани її, мабуть, не втішать, я тоді нишкну, визираю у вікно, там дощ, вікна зіпріли, я

малюю на склі жіночі обличчя та дерева, жінки серед дерев, це дуже гарно, тільки мої

малюнки дуже швидко розтікаються, краплі біжать на підвіконня з очей, із брів, із носа, з губ

і з гілок дерев. І в одну мить від малюнків нічого не залишається.

Дощ ішов цілу ніч, зранку він також сіється, надворі сіро. Бабуня в такі дні встає пізно, у неї

ломить ноги й руки, ломити їх починає ще напередодні, Бабуня тоді каже: «Кості ломить,

буде дощ завтра», – і тоді я вже знаю, що завтра зранку вона крутитиметься в ліжку,

стогнатиме, і ми снідатимемо вдвох із татом. Тато варить мені манну кашу, сам їсть канапки

з ковбасою і п'є каву, але після того, як я з'їм кашу, ділиться зі мною канапками й кавою

також. Мені дуже подобається їсти копчену ковбасу й пити каву, я тоді почуваюся зовсім

дорослою. Я бовтаю ногами, запитую в тата, що він сьогодні робитиме на роботі, тато каже,

що йому треба доробити один важливий проект, що в ньому дуже багато формул і цифр,

головне в них не загубитися, інакше там ніхто нічого не добере. Я з розумінням киваю

головою, прошу тата, щоб він не загубився у формулах. Тато відповідає, що спробує, він

заварює липовий чай для Бабуні, а я їй його відношу. Бабуня дивиться у стелю і не повертає

голови, коли я заходжу, я торкаюсь її теплої м'якої руки: «Бабунь, ось вам липа». «Дякую,

дитино», – зітхає Бабуня, і її зітхання злітає під стелю, наче хмарка, мені здається, що вся

стеля в кімнаті у Бабуниних зітханнях, тому вона такого кольору, як хмари. «Поснідали? Що

ви їли?» – запитує Бабуня. Я киваю головою і кажу, що ми їли манну кашу, канапки з

ковбасою і каву. «Ой Боже, хіба ж можна такій малій дитині пити каву? Чим тільки цей

чоловік думає?» «Ми з татом дуже любимо каву з ковбасою», – кажу я весело, адже Бабуня

говорить таке щоразу, коли тато готує мені сніданок. «Добре, добре, ось як заболить у тебе

серце, тоді побачимо, хто що любить», – бурмоче Бабуня. «У мене не болітиме серце від

кави». Коли я повертаюся в кухню, тато щось тихенько насвистує і вже домиває посуд. «Ну,

що там Бабуня?» – бадьоро запитує він. «Казала, що мені не можна пити кави, бо буде

боліти серце». «Я роблю для тебе найслабшу в світі каву, від неї не може боліти серце», —

заявляє тато тоном, який не терпить заперечень, і виходить із кухні. За декілька хвилин він

загляне сюди вже в плащі та в капелюсі, помахає мені рукою, скаже шануватися, зробити

пізніше для Бабуні чаю та бутербродів, не ходити надвір, поки дощ, бо можна застудитися.

Бабуня сидить у кріслі й плете гачком серветку. Потім вона покладе її під вазу з квітами на

кухонному столі, або на поламаному телевізорі, якого тато чомусь досі не викинув, або ще

десь. Мене Бабуня також навчила плести гачком, тільки я плету шнурки, мені це дуже

подобається, я вже виплела дві пари жовтих шнурків до своїх коричневих черевиків, ще маю

виплести чорні шнурки для татових, а далі побачимо. «Бабунь, а далеко до Царства

Небесного?» Бабуня дивиться на мене поверх окулярів і запитує, навіщо це мені. «Ну, бо я

хотіла би поїхати в гості до мами, вона ж у Царстві Небесному живе? Я вже за нею скучила.

Царство Небесне на небі чи як?» Бабуня каже, що на небі і що туди не можна доїхати. «А як

мама туди потрапила?» «Бог її до себе взяв». «Навіщо?» «Бог усіх забирає, тільки кожного у

свій час, людина вмирає і йде у Царство Небесне». «Вмирає – це коли вона перестає

ворушитися, і вже не говорить, і її кладуть у труну, а потім вкидають у яму, так? То як же

вона звідти піде у Царство Небесне? Вона оживає у тій ямі?» «Не говори дурниць, дитино.

Душа йде у небо, а тіло треба віддати землі». Я вже не хочу запитувати, що таке душа, бо все

й так виглядає занадто складно. І не хочу уточнювати, чи напевно треба померти, щоб

потрапити у Царство Небесне, чи, може, є якісь інші способи. Бо помирати мені ще не

хочеться, і, здається, це страшно. Тому я хочу, щоб був хоча б один інший спосіб. Нехай

натрошки. Я би тільки запитала в мами, яку неї справи, показала би їй жовті шнурки, які

виплела для себе, сказала би, що ми з татом снідаємо канапками з ковбасою і п'ємо каву, що

в мене не болітиме серце, що в Бабуні ломить кості, коли дощ, і що ми всі хотіли би частіше

бачити маму, тільки у нас не виходить її відвідувати, бо добиратися до Царства Небесного

дуже важко.

Якби було можна, я дуже хотіла би зустрітися з Богом і порозмовляти з ним про різні речі. У

тому, що Бог є, я не сумніваюся (правда, на вулиці про це казати не можна, Бабуня мені

заборонила, я не знала, що існування Бога – це така таємниця), хоча хто він, я не дуже

розумію. Здається, він найголовніший у Царстві Небесному і там усім завідує. Бо люди, після

того як помруть, переселяються у Царство Небесне. Тобто коли ми помремо, ми будемо

жити у Бога. Здається, більше нам просто ніде буде жити. Я думаю, що познайомитись із

Богом мені було би цікаво й тепер, не хочу чекати аж до смерті. Я не знаю, чи є у Бога

телефон, думаю, що повинен бути. Бо телефон є навіть у нас. Я питала у тата, чи є в нього

номер телефоне Бога, але він махнув рукою і сказав, що туди не додзвонишся. Думаю, що

можна додзвонитися, якщо набирати номер дуже багато разів, мені би вистачило на це часу,

бо ж я не ходжу на роботу. Я могла би сидіти вдома і дуже багато разів підряд набирати

номер телефону і обов'язково додзвонилась би. Так я татові й сказала. Але він все одно не

дав мені номера, мабуть, він його загубив і посоромився про це сказати. Це сумно, на його

місці я вивчила би цей номер напам'ять. Мені цікаво, чи є у Бога велосипед і як часто він ним

користується. Якщо нечасто, мені хотілось би його позичити, мені дуже хочеться мати

велосипед, але тато не може мені купити його через фінансову кризу. Чи Бог знає, що таке

фінансова криза і чи може зробити так, щоб у тата її не було? А може, Бог міг би подарувати

мені велосипед? Чи подобається Богові пити каву з ковбасою? Чи боліло колись у Бога

серце? Чи у Царстві Небесному в нас буде така сама квартира, чи, може, краща? Мені

хотілося б, щоб вона була краща. Чи він переселить тоді маму до нас? Чи мама за нами

сумує? Чи Бог приходить до неї в гості? Чи не здається Богові, що Бабуня плете забагато

серветок? Може, це від того в неї ломить кості? Чи вміє Бог ремонтувати поламані

телевізори? Чи смакує Богові тушкована капуста з м'ясом і чорносливом? Її часом у неділю

готує тато, коли він у доброму гуморі, може, Бог захоче прийти до нас у гості наступної

неділі? Тоді тато напевно зготує капусту. Які цукерки Бог любить, всякі чи тільки шоколадні,

бо я карамельок терпіти не можу. Гостей треба до чаю частувати цукерками, так заведено.

Тато купує шоколадні батончики, він каже, що це і дешево, і не карамелька. Думаю, якби не

фінансова криза, він купував би їх більше і частіше. А також вафлі, мені подобаються вафлі,

вони кращі за вівсяне печиво, хоча тато думає, що вівсяне печиво смачніше. Чи може Бог

сказати татові, щоб він більше не годував мене вівсяною кашею, бо це дуже несмачно. Нехай

краще годує консервами, мені дуже подобаються сардини в олії. Я могла би їсти їх на

сніданок, обід і вечерю. Але здається, це також неможливо через татову фінансову кризу. Чи

може Бог зробити так, щоб більше не глушили радіо, бо тато тоді дуже нервово бігає по

кухні й Бабуня обіцяє його побити. Якщо Бабуня його поб'є, він не зможе ходити на роботу.

Сьогодні я не можу заснути, чую як за стіною постогнує Бабуня, на кухні тато намагається

ловити радіо свободу. Я думаю, що, мабуть, у Бога немає велосипеда, якби був, він уже

давно мені його подарував би. Хоча це негарно вимагати собі подарунків незаслужено,

принаймні Бабуня завжди так говорить. Я не знаю, чим можу заслужити у Бога велосипед,

мабуть, не роботою, тато он скільки ходить на роботу, а досі не заслужив ні велосипеда, ні

чогось кращого, він завжди каже, що з цієї роботи йому добра ніякого, тільки волосся сивіє.

Я не хочу, щоб у мене сивіло волосся, хоча якщо воно буде такого кольору, як молоко або як

сніг, мені це, може, й сподобається. Можливо, Бог також хотів би отримати від мене якийсь

подарунок, тільки я не дуже знаю, що йому можна подарувати, я не знаю, що в нього є, а

чого немає. Ну, я можу шнурки виплести – жовті, або червоні, або зелені, інших кольорів

ниток у мене тепер немає, чорні вже закінчилися, бо я виплела шнурки для татових

черевиків, але я можу попросити у Бабуні, тільки мені треба знати напевно, який колір Богові

подобається і якого кольору в нього черевики. Хоча черевиків у нього повинно бути багато, у

цьому я навіть не сумніваюся. Тому, мабуть, підійдуть шнурки будь-якого кольору. Це

тільки в нас із татом одні черевики, навіть у Бабуні їх дві пари. Ще я могла би намалювати

йому малюнок. Бог міг би повісити його у себе на стіні в кімнаті й часом на нього дивитися.

Я малюю гуашшю білі квіти на чорному картоні. Тато каже, що в мене добре виходить,

Бабуні також подобається, вона часом стоїть у мене за спиною і дивиться, як я малюю,

журно зітхає, каже: «Малюй, дитино, малюй». «Вам подобається, Бабуню? «Гарно, дитино

моя», – відповідає вона ще сумніше, і я не розумію, чому вона сумує, якщо їй подобається.

Або часом дивиться мої малюнки і плаче. Я там усього понамальовувала: і квіти у горщиках,

такі, як у нас на балконі, і кота крилатого, щоб він міг літати з даху до нас на балкон, бо то

такий кіт, що на даху живе, і нас із Бабунею і з татом. Я питаю, чого вона плаче, може, не

треба було котові крил малювати? Бабуня тоді усміхається, каже, хай будуть у кота крила,

гладить мене по голові, йде на кухню, і спідниця у неї шелестить, як висохла трава.

Тато дуже добре варить каву, а ось супу він зовсім не вміє добре зварити. Часто забуває його

посолити, і тоді Бабуня каже, що суп знову недосолений, а тато каже, що кожен може сам

собі посолити в мисці, головне, щоб було що досолювати. Мені здається, що тато дуже

серйозно ставиться до варіння супу, тому в нього нічого й не виходить. Хоча іноді він

постарається, і в нього все вийде, і він посолить суп якраз у міру, і додасть червоного й

чорного перцю, і вкине лавровий листок. І тоді стукає в батарею – це у нас такий сигнал;

замість того, щоб іти по мене в кімнату, тато стукає в кухні в батерею, декілька разів – це

означає: іди швидко-швидко, бо дуже треба, ось уже негайно треба, приходь. Я заходжу, і

тато каже: «Уже можна їсти суп», – обличчя в нього аж світиться, тому я знаю, що суп йому

вдався. І потім ми їмо суп, я їм із маленької піалки із синіми квітами, вона мені дуже

подобається, і запитую тата, чому цвітна капуста називається цвітною, тато каже, що те, що

ми їмо, це насправді її цвіт, ми їмо суп із капустяних квітів, я не знаю, чи йому вірити, але

врешті-решт починаю думати, що, може, це й правда.

Часом мені вдома ні з ким поговорити. Це буває тоді, коли тата немає вдома, бо він увесь

день на роботі, а Бабуня лягає відпочити, або читає, або щось робить на кухні й каже, щоб я

їй не заважала. Тоді я думаю, що було би добре, якби хтось був, із ким можна поговорити. Я

хотіла би мати кота. Пухнастого і з товстим хвостом. Кота, що гуляє, як сам собі знає. Він міг

би не завжди бувати вдома, міг би гуляти, скільки завгодно, але час від часу, коли мені

сумно, приходити додому. Кіт знав би, коли мені сумно. Коти взагалі дуже розумні. Я

годувала би кота молоком і рибою. Не одночасно, а часом молоком, часом рибою. Правда,

риба у нас вдома буває дуже рідко, тому котові доводилося б здебільшого харчуватися

молоком. Але я думаю, він би міг це зрозуміти. Я пояснила би йому, що у тата фінансова

криза, тому він дуже рідко купує рибу. Із котом ми могли б розмовляти про всяку всячину,

він би мені розповідав про свої пригоди, що він бачив, коли бігав дахами. Бо люди знають

тільки те, що відбувається на вулицях, бо вони ходять по землі. Звісно, по землі ходити

цікаво, але на дахах ще цікавіше, бо звідти більше видно. Тому я думаю, що обов'язково

треба, щоб у мене був кіт, тільки не знаю, звідки його взяти.

Я беру Бабуню за руку, Бабуня здивовано дивиться на мене поверх окулярів, вона якраз

плете ще одну серветку, хоча вона каже, що цього разу це не серветка, але вона каже так

щоразу, а все одно плете серветки. «Ти ж бачиш, що я щось роблю». «Бачу, – кажу я, – але

хочу подивитися на ваші руки». Мені дуже подобається роздивлятися Бабунині руки, Бабуня

знає, що мені це подобається, тому й тепер відкладає плетиво і простягає до мене долоні.

Шкіра на них поморщена і ясно-коричнева, мені дуже подобається така шкіра, у мене зовсім

не така. Я питаю у Бабуні, як це так, що в неї така шкіра, і чи може в мене теж бути така

сама, бо вона мені дуже подобається. Бабуня усміхається, каже, що з роками і в мене буде

така шкіра. «Як це з роками?» «За багато років, коли постарієш». Я знаю, що таке старість,

– це коли можна не ходити на роботу, сидіти вдома і плести гачком серветки. Тато завжди

каже, що на старості він не ходитиме на роботу. Якщо на старості в мене буде коричнева

поморщена шкіра, мені це подобається, я не знаю, чи мені захочеться плести серветки

гачком, мабуть, ні, думаю, що я робитиму щось інше. На роботу я ще не пробувала ходити,

але якщо татові там так погано, то мені, мабуть, буде так само.

Я дуже добре пам'ятаю, що в школі мені не подобалося писати твори на задані теми. На

незадані теми не доводилося писати, на щастя, хоча, може, з цього ще могло би вийти щось

непогане. Але переважно з того, що задано, нічого доброго не виходило, бо мені ніколи не

хотілося, щоб учителька дізналась, що я насправді думаю. Тому в творі на тему «Ким я хочу

стати» я вирішувала написати, що хочу стати лікарем і лікувати людей, замість того, щоб

написати те, чого мені хотілося насправді, а мені хотілося бути продавцем цукерок, щоб

могти їх куштувати, покуштувати всі цукерки, які є в магазині. Найбільше мені подобалися

батончики і цукерки «Кара-кум», і я досі не знаю, що це значить, хоча, здається, «кара»

означає «чорний». І може, я би також хотіла продавати великі торти. Один мав би бути дуже

великий, я могла би в ньому поміститися. Сидіти там час від часу серед цукатів і горіхів,

коли не буде покупців, і думати про те, що буде, коли я виросту. Або я могла би бути

продавцем усього, залежно від того, чого би мені хотілося поїсти. Я би тоді переходила з

відділу у відділ. У неділю я продавала би цукерки, бо неділя – це такий день, коли їдять

цукерки, і їх можна з'їсти багато. У понеділок я би продавала хліб, їла би бублики, мені дуже

подобаються бублики, їх можна одягати на руки, як браслети, мені подобається, коли 'їх

посипають маком, тоді браслети ще кращі. У вівторок я продавала би ковбасу й сир,

найбільше мені подобається рулет, це теж ковбаса, але вона набагато смачніша за інші,

тільки в нашому магазині вона дуже рідко буває. І подобається сир із дірочками, тільки він

теж буває нечасто. У середу я продавала би рибні консерви і якусь іншу рибу. Мені шкода

риби, у неї дуже сумні скляні очі, вона жалібно дивиться, але нічого не може сказати, тому

що вона заморожена. У четвер я продавала би молоко, кефір і ряжанку, мені дуже

подобається, що пляшки накриті різнокольоровими покришечками. Із молоком —

блакитною, із кефіром – червоною, а з ряжанкою – золотою. Іще люди здавали б мені

порожні пляшки, я дивилась би, чи вони добре вимиті. Удома я завжди мию пляшки, Бабуня

потім перевіряє, чи вони чисті. Але мити пляшки мені не дуже подобається. У п'ятницю я

продавала б овочі, картоплю, буряки, моркву й капусту. У мене були б рукавиці, інакше руки

завжди будуть брудні. Іще навколо овочі й дивний запах, якийсь кислий і сумний, хоча не

знаю, чому. У суботу я продавала би пепсі-колу, і обов'язково випивала би сама дві пляшки.

Або навіть три. У мене не було би вихідного дня, так виходить. Бо вихідний день є в усіх, у

тата також. Але думаю, що я змогла би це пережити. Однак моїй вчительці зовсім

необов'язково було дізнаватися про те, що я хочу працювати в магазині. Про це і про будь-

що інше, що буває зі мною насправді. Тому для вчительки я писала, що хочу стати лікарем,

хоча бути лікарем мені ніколи не хотілося і дотепер не хочеться.

А ще я хотіла б обійти всю землю і хотіла би знати, що буде, якщо іти прямо-прямо, не

зупиняючися, то куди можна дійти. Коли я запитую про це в тата, він каже, що якщо іти

прямо-прямо по нашій вулиці, можна дійти до метро. Коли тато так каже, значить, він не в

гуморі.

Здається, про свою країну в школі нам також доводилось писати, мені це було смішно, адже

я слухала радіо свобода разом із татом на кухні і знала, що все насправді зовсім не так, як

нам розповідає вчителька в школі, тільки часом мені ставало сумно, тому що я не могла

написати правди, тому що у школі все було неправдиво, не так, як удома, настільки не так,

що мені здавалося, що я сплю, тому на уроках читання я щипала себе за руку, було боляче, і

я знала, що це не сон, і мені робилося дуже сумно, хотілося додому, хотілося з'їсти татового

супу або бабуниної хоптанки. Час від дзвінка до дзвінка тягнеться нестерпно довго, а після

уроку ми йдемо у шкільну їдальню і п'ємо там безкоштовне молоко. Воно дивного

синюватого кольору, мене нудить від одного його вигляду і від смаку також, вчителька

стежить, щоб кожен випив повну склянку, я намагаюся це зробити, мені робиться тоскно,

коли беру в руку склянку із синюватою рідиною, може, вони розбавляють молоко синькою.

Бабуня завжди, коли полоще білизну, додає у воду синьку, тоді простирадла стають трохи

ніби блакитні. Може, у школі також додають у молоко синьку. Але синька отруйна, Бабуня

не раз мені це казала. Мабуть, я отруїлась молоком із синькою. Я заплющую очі, переді

мною сині кола, я думаю, що це дуже несправедливо давати дітям молоко із синькою, я

виходжу з їдальні піднімаюся сходами мені цікаво чи швидко почне діяти отрута заходжу в

клас вчителька сидить за столом і жує яблуко я кажу що мені треба додому дуже терміново

вчителька кашляє я забираю речі і виходжу хочу більше ніколи не ходити до школи тому що

тут дітей змушують пити молоко із синькою.

Іду додому, де на мене чекають великі полив'яні горщики, у яких зацвітають червоні

калачики, чорний картон, на якому я малювала білі будинки, на дахах яких ростуть маленькі

дерева, мої кольорові сни, татів гарячий суп, розчинна кава з молоком і без, бляшанка з

написом «indian instant cofee» з красивими великоокими жінками з браслетами на руках.

Я не пам'ятаю, що я там напридумувала багато років тому в тих шкільних творах про

батьківщину, які доводилося писати, хоча сьогодні я зовсім не писала б про це або писала би

приблизно так:

батьківщина – це там, де ми народжуємось, і де буваємо довго, іноді коротко, це дороги,

якими ходимо, дороги, якими тікаємо і вже ніколи не повертаємося, батьківщина – це там,

де нас може й не бути, там, де нас уже немає, там, де хотілося би померти.

батьківщина – там, де точно знаєш, як саме закінчується літо, і як шкода, що буває ніч із

тридцять першого серпня на перше вересня, я думаю, що це остання тепла ніч, а ще мине

декілька днів, і вже відчувається у повітрі, як дихає осінь, на могилах батьків в'януть квіти, а

на їхніх фотографіях, на пам'ятниках, дощ залишає сльози.

вони плачуть, бо ми будемо приходити дуже рідко, а потім перестанемо приходити зовсім,

хоча тоді це вже не буде потрібно, бо ми будемо набагато ближче, себто будемо нарешті

разом.

І батьківщина – це коли у домі двері не замикають; я приходжу, і мені не треба шукати

ключа, я переступаю поріг і заплющую очі, бо пахне так, як пахло завжди, запахи не

міняються, вони не старіють так, як люди.

батьківщина – це коли у кишені є ключ від дому, куди можна приходити.

батьківщина – це коли сивий чоловік на воротях дивиться мені вслід; я не озираюся, боюсь,

що можу повернутись і вже більше не захочу іти далі, я обов'язково повернуся, тільки не

сьогодні, мені хочеться писати про ці місця, де ми є, і де нас немає, місця, які нам сняться, і

ці сни тягнуться з ночі в ніч, наповнюючи наші дні очікуванням наступного сюжету, місця,

які нам пам'ятаються, які нас наповнюють і які ми перевозимо із собою, які до нас

приростають, які нам болять, які не можна відірвати від себе, бо вони відриваються тільки

разом зі шкірою, ми плачемо від своєї пам'яті.

Бабуня розповідає мені, що я зовсім малою була дуже добра і ніколи ні з ким не

сперечалась. Я дивуюся, бо й тепер дуже рідко сперечаюся. Із Бабунею взагалі ніколи, з

татом я сперечаюся, тільки коли не хочу їсти вівсянки і тоді, коли він каже, що дітям треба

лягати спати о дев'ятій вечора. Сьогодні Бабуня розповіла мені про червоне намисто, яке

лежить у мене у скриньці. Коли виросту, буду його носити. До нас у гості прийшла мамина

приятелька – висока жінка із білими зубами і хвилястям волоссям такого кольору, як кавове

морозиво у вафельних скляночках, яке ми їли в неділю. Вона дарує мамі намисто – багато

разків багато червоних намистин. Мама питає, чи хочу я поміряти намисто, я кажу, що якщо

вона хоче, то я також хочу. Я ніколи не заперечую мамі, бо вона тоді сумуватиме. Жінка з

білими зубами сміється, каже мамі: «Ваша дочка дуже вас любить». Мама усміхається,

сонячні промені з вікна блукають її обличчям. Мені подобається, що в мене така мама.

Я кажу Бабуні, що я такого не пам'ятаю. Ні жінки, ні намиста. Бабуня сміється і каже, що це

не дивно, бо діти швидко все забувають. Думаю, що не все.

Я не люблю ходити до школи. Мені там нецікаво. Я вмію читати, бо мене навчив тато, ми з

ним разом читали казки, тепер увечері я читаю казки для Бабуні. Діти, які вчаться зі мною,

не вміють читати. Вони б'ють одне одного, а потім бігають жалітися вчительці. Я не знаю,

про що з ними говорити. Я прочитала казку про сопілкарика, але не знаю, чи їм буде цікаво

про це слухати. А більше я нічого не знаю. Не знаю, про що їм можна було би розказати.

Ми граємо в коридорі різні ігри. Найбільше мені подобається гратись у годинник і

годинникові стрілки. Ми тихенько рухаємося колом, хтось один стоїть у центрі, заплющує

очі, простягає перед себе руку і також ходить по колу – це годинникова стрілка. Ми

впівголоса проказуємо віршик про годинник, найкраще знає слова наша вчителька, коли ми

вигукуємо «стрелка не спеши час который покажи» (бо ми вигукуємо це російською мовою, і

я також вигукую російською, якої не знаю), наше коло зупиняється, і стрілка також

зупиняється. Той, на кого вона вказує, стає посеред кола. І гра починається спочатку. Мені

здається, що ніхто, окрім мене, не любив цієї гри по-справжньому. А мені подобається, що

можна заплющити очі і якийсь час не розплющувати, і тоді стає спокійно, бо здається, що

навколо нікого немає.

На уроці читання вчителька розгортає книжку і показує малюнок, на якому намальовано

великий кетяг калини, і запитує, що це. Я кажу, що це кетяг калини. Ніхто з дітей досі не чув

нічого про кетяги. Вчителька каже, що їй дуже приємно, що я знаю це слово. Я знаю багато

слів, тільки не хочу казати про це вголос. У мене під вікном росте калина, яку посадив тато,

тому я добре знаю, що таке кетяги і що найсмачнішою калина стає після морозів. Доти її

дуже гірко їсти.

У мене є лаковані черевики із великими пряжками і на підборах. Їх приніс татові хтось зі

знайомих на роботі. Я приходжу в них до школи. Діти сміються з мене. Одна дівчинка

скликає всіх, щоб вони подивилися на мої черевики. Я сиджу за партою, підібгавши ноги.

Вони товчуться навколо мене, дихають мені у вуха, смикають за рукави і кажуть, що хочуть

подивитися на мої черевики, тому я повинна встати і вийти з-за парти.

Я кручу головою і кажу, що не встану. Вони кажуть ти дурочка встань ми тобі нічого не

зробимо я починаю плакати бо хочу щоб вони пішли і більше мене не чіпали я затуляю

обличчя руками я плачу хтось смикає мене за рукав ти плачеш і намагається відірвати руки

мені від обличчя я притискаю долоні до щік ще сильніше кінчики пальців натискають на

брови вони шепочуться вона плаче мабуть радяться чи залишити мене в спокої чи ні. Добре,

що вони йдуть. Я дивлюся крізь пальці, але нікого немає. Хочу щоб ніхто мене не бачив не

хочу ходити до школи. Ніколи більше не прийду до школи. Я не казатиму Бабуні, що вони

сміялися із мене за черевики, бо вона сумуватиме і в неї болітиме серце. І в неї немає інших

черевиків, які вона могла би мені дати. У тата також немає для мене інших черевиків. Тато

також дуже засмутився б. Я підіймаюсь на четвертий поверх – останній, сідаю на залізних

сходах на горище і плачу. Дзвенить дзвінок, мені набридає плакати, я з'їжджаю перилами

вниз і зовсім не боюся, що можу впасти. Дивлюся на пряжки своїх лакованих черевиків і

думаю, що вони дуже мені подобаються. Справді.

Я дуже чекала літа бо тоді мають початися канікули і можна буде не ходити до школи. Я

кажу Бабуні що одного класу мені напевно вистачить що мені дуже нецікаво у школі я і так

вмію читати й рахувати і писати також тільки у мене дуже поганий почерк і всі зошити в

ляпках бо чорнило постійно виливається у мене з ручки навіть не знаю через що Бабуня каже

що ж ти робитимеш дитино

Я кажу що буду працювати тому що тато працює і більшість людей працюють звичайно я

можу сидіти вдома і далі й малювати квіти на картоні але я хотіла би працювати і тоді в мене

вже напевно не буде часу ходити до школи

Бабуня сміється ким же ти будеш працювати

Я довго думаю над цим запитанням тому що я справді не знаю що я могла би робити і що я

вмію бо здається я вмію дуже небагато Я хотіла би працювати в магазині і продавати хліб

спершу я хотіла сказати що цукерки але потім вирішила що Бабуня подумає що це я тільки

задля того щоб наїстись солодкого донесхочу тому краще вже хліб

Бабуня хитає головою там треба знати таблицю множення і багато й швидко рахувати

Іаблиці множення ми ще не вчили, принаймні я такого не пригадую